РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРЕМОГУ НАД ЛЯХАМИ РОКУ 1649 ПІД ЗБАРЖЕМ ТА ЗБОРОВИМ

А тим часом Хмельницький по всій Україні своїх полковників поставив: в Чигирині став полковником сам, в Черкасах — Воронченко, в Переяславі — Лобода, в Каневі — Кутак, в Браславі — Нечай, у Білій Церкві — Гира, в Умані — Стьопка, в Корсуні — Мороз, у Калничу Остап, у Гадячу — Бурляй і так по інших містах.
Прочув про все те і Ян Казимир, уже покоронований на королівство, і наказав Фирлеві зібрати військо і зібралося року 1649 ляхів сила силенна. І тільки-тільки весна пригріла землю та показалася на світ божий польова травиця, як Марс розіслав увсебіч свої загони, як на козацьку силу, що теж почала збиратися, напали ляхи і у різних містах побили їх. Тільки почалася війна між козаками та ляхами, як прийшов до Хмельницького і хан кримський, а ляхи тоді стояли табором десь під Константиновим і коли прочули в таборі тому, що підходить Хмельницький з своїми загонами, як напав на ляхів страх та сум'яття забралося в серце і кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні б бути хоробрими і дужими ( у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали) навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися. Власне тому й відступили усім табором під Чолганський камінь, а звідти перебралися у Збарож, але й там, перебуваючи за добре зробленими фортечними мурами, ніяк не могли відмогтися від страху. На лихо якраз на цей час пересварилися ще й гетьмани їхні, і не було поміж ними згоди. А коли під Вишгородом послали вони на вилазку загін Гулевича, то той, пробираючись в темряві, напоровся посеред ночі на татар. Не в силі подолати острах його воїни кинулись тікати. Душинський та Сіраковський в час цієї втечі повністю розгубили своїх людей. День у день втрачаючи віру у свої сили і впадаючи у відчай (а тут ще блискавка розщепила держално гетьманського знамена, а це вже було незаперечним провіщенням біди) ляхи завчасу набралися страху і коли б до табору не прибув Ієремія Вишневецький, то повтікали б усі, так і не побачивши загонів Хмельницького.
Тільки в суботу липня місяця, на десятий день, війська козацькі та татарські завітали до ляхів у гості; забачивши їх, поляки вивели супроти загони, а табір почали обносити валом і розпочалася велика битва ляхів з козакам й татарами. В день, коли Хмельницький і хан надвечір добралися до шляхетського табору і почали січу, то ляхи сховалися в табір, а через калька тижнів знову розгулялася битва, обидві сторони багатьох не дорахувалися вбитими, а ще до того ж у ляхів і сила поменшала, вони не спроможні були свій вал охопити, викопали новий та посеред ночі зайняли його. А ще через якийсь час у ляхів не стало харчів, а для коней фуражу і вони власноруч вигнали коней козакам, а самі зайняли оборону в окопах.
І тоді виїхав наперед Шефер Косен Ага, канцлер ханський, і звернувся до ляхів, пропонуючи замирення. Вийшов наперед також і Ієремія Вишневецький з коронним хорунжим і після того, як вже багато про що було сказано, запропонував разом з хорунжим, щоб татари відступилися від Хмельницького. Проте мова обох сторін так і не принесла користі. До Хмельницького ляхи також відрядили посла, Киселя, старосту черкаського. Хмельницький сказав йому, що якщо вони хочуть відкупити усі свої голови, то нехай всі гаразди, що зараз у них під рукою, віддадуть татарам, а йому хай передадуть гармати, зброю, знамена та литаври, а самі з своїми душами хай йдуть вільно. На це ляхи не пристали і пообіцяли битися, доки їхньої снаги стане. Тоді Хмельницький підняв свої полки і вдарив на польські окопи і в січі цій з обох сторін багато людей під мечем голови поклали. В колотнечі битви поляки не раз мали потребу робити вилазки, виходили з табору і відразу ж втрапляли під удари татар. Вдаючись до різних військових хитростей, Хмельницький і собі обніс польські окопи валом і так притиснув їх, що ось-ось мав настати їхній кінець, бо з своїх окопів козаки завдавали ляхам багатьох збитків і не дозволяли їм навіть голови над землею підвести. Якраз в цей час забито було і щонайвизначніших вояків лядських — Збройського, Сіраковського, Сваршевського, Цеглинського, Злоцького, Держка, Галайла, Підгординського та багатьох інших і на кривавому базарі не один з них мито платив головою і, бідний, навіть води не міг напитися, не сплативши кривавої плати, та й то пили її з трупною червою і ропою. На лихо ще й провіант у них вийшов.
Почався величезний голод, пани їли м'ясо коней, котів, собак, мишей; руки їхні ослабли, знесилились, багато хто передчасно помер, а живі не були спроможні й зброю тримати, з відчаю гризли зубами порепану від спеки землю. Табір дуже опустів і вони вже втретє рили нові окопи, і посеред ночі почали перебиратися в них. Та козаки почули шум і так ударили, що захопили значну частину табору і захлопнули їх немов у пастці. До всього цього долучилося іще одне — ляхи вже не мали й пороху стріляти. Наступила для них найнещасніша година. А козаки знай підсипають та й підсипають ляхам перцю та ще й примовляють: «Оце ж вам, ляхи, і очкове, і рогове, і аренда, і ставищизна, і панщина, і пересуди, і сухомельщина. Доки ви ще будете кунтуші в окопах марати? Вже ж ми взяли їх, та й ви самі навіть татарам у ясир непридатні, а все ж тримаєтесь. Ну так слухайте ж, як зграйно козаки вам у дудку заграли!».
Побачив князь Вишневецький, що вже військо польське голодом та хворобами зовсім знеможене, і задумав хитрість з листом, що його нібито закинув стрілою у Збарож якийсь шляхтич з табору Хмельницького, і нібито сповіщав у тому листі, що вже підходить король і радив міцно стояти супроти козаків і писав, що Хмельницький і татари переполошилися, бо саме в цей час Хмельницький почав свій обоз переводити під старий Збарож; писав в тому листі, що це він втечею ніби рятуватися хоче і тим ляхів на приманку бере, бо якщо ляхи, харчів ради, підуть на його стан, то козаки із засідки, їх легко переб'ють. Та ляхи, знаючи про уготовані сіті, не виходили з міста. Козаки уже потім зробили вид, що з-під старого Збарожу усім табором знялися і, саморуч штовхаючи вози з усім, що для штурму призначалося, за велінням гетьмана, проміж собою голосно, щоб і ляхам чутно було, говорили: «Рушай, минай, не приближайся до панських окопів, видно вже не дістати нам ляхів». Говорили й інші звичні при відступі речі, викликані потребою йти назустріч королю, що десь перебуває на марші. Та коли на ранок ляхи зогляділися, то побачали, що нові окопи вириті над їхніми, що штурмові драбини котвицями вгризлися у покриття валу і, що немов гори, виросли блокгаузи, з яких обложених видно всіх до єдиної душі. Отак приблизившись, козаки баграми тягли ляхів з валів, забиралися на вали і хапали шляхтянські знамена, а саму шляхту рубали. Бачачи свою погибель, ляхи думали, як би до короля послати прохання прийти до них, знеможених, на поміч. Багато хто з них зголошувався на подвиг, брався нести королеві листа, та ні один з них не втік від рук татарських чи козацьких. Проте знайшовся-таки шляхтич, Скретуський по прозвищу, який таки пробрався через осаду, добрався до короля і приніс звістку польському війську про біду під Збарожем. Він переодягнувся в одежу рейтарина, вийшов з стану обложених, переплив річку під покровом ночі, плазом проліз через стан Хмельницького і, вдень обтикавши себе галуззям зеленим, йшов тільки в нічну годину. Король же, одержавши звістку, тяжко засумував, що не може відразу ж вирушити на Збарож і допомогти обложеним. А не міг він тому, що його військо дуже повільно збиралося, а ще тому, що день у день безперестану йшли дощі. Проте долаючи острах та труднощі, він все ж ішов і майже добрався до Зборова, ніякої звістки про Хмельницького не маючи, бо той, обміркувавши добре усі потреби військові, заборонив будь-кому (під страхом смертної кари) виходити з табору. Король же, назбиравши близько двадцяти тисяч найдобірнішого польського воїнства, поспішав на виручку. Чимдуж поспішаючи, він настановив великого канцлера Осолінського головнокомандуючим війська, йшли вони бойовим строєм, як і на будь-яке рушеніє Речі Посполитої.
В поході король своє військо словами усовіщав. Закликав стояти на смерть за свою честь та вітчизну, а не так, як під Пилявцями, коли вони діяли тільки на страм та на вічну огуду родові польському. Він говорив, що той, хто в час битви покаже плечі, той на вічні часи буде знеславленим. Наснажені королівським словом, вони бадьоро йшли на бій з Хмельницьким. Дійшли до Озерного і почали переходити болото, як прибігли з поля дозорці із звісткою про Хмельницького. А Хмельницький, залишивши під Збарожем піше військо, з іншою частиною та з татарами вирушив на короля і непомітно підібрався до табору якраз тоді, коли одна частина його з великими зусиллями долала болото, а друга підходила до нього. Хмельницький вирішив, що оце і є якраз ота погідна хвилина і всією силою навалився на табір. Розпочалася велика битва. Знавісніле військо польське, покинувши стан свій, кинулося за козаками, а тимчасом татари налетіли на табір, напали на піхоту й всіх мечем порубали. А потім повернули услід за польськими вершниками і їх перебили і, отак звідусюди гнані, не знали ляхи, де їм сховатися. В цій битві наклав головою головнокомандуючий Осолінський, Річицький, Стольнецький, Уржендовський, Захарія Четвертинський, хорунжий Сіверський, Подольський, Кошовський, Хоцемирський, а також полковники М’ясковський (підкоморій львівський), Гдешинський, Брозовський аж до п'яти тисяч всякого великородного панства, а разом з ними були розбиті і полки львівської, перемишльської, санецької шляхти. Спровадивши їх на війну, бідні жінки їхні так більше ніколи їх і не побачили. Після цієї битви у Польщі вдів та сиріт стало без ліку, бо усе поле навкруги на милю було трупами встелене — ото перед королівським поглядом всяк себе хотів проявити, слави та булави доскочити і, на недосяжне важачи, головою накладали. А військо Хмельницького і татари, здобич збираючи, рубали тих, хто ще полишився. Король своїм на бій рушати велів. Тоді Хмельницький разом з татарами навалився на лівий фланг і видався гетьман ляхам нездоланним, як і тоді під Пилявцями. Лихо чуючи, король кинувся до свого воїнства і почав просити, щоб воно втечею не ганьбило себе. Послухалася шляхта, повернулася і учинила січу велику. В той же день Хмельницький щільно оточив ляхів, так що жоден не міг ані вислизнути, ані битися, бо місцина та була тісною і незручною для бою, і захопив половину табору. Скоро у ляхів почало наставати хліба, уже почали вони себе почувати немов у тенетах. І тоді зібрав король своїх сановників та генералів на раду. Одні з них радили залишити слуг та обоз і рятувати короля втечею, доводячи, що може все загинути, але голова повинна бути цілою. Інші ж радили листовно звернутися до хана і підмовити його відкинутися від козаків. На цьому й порішили. І написали до хана ось якого листа.

Іоан Казимир зичить здоров'я хану кримському. Багато заборгував ти королю Владиславу, братові нашому, що тримав тебе в неволі, не як бранця, а як пана шануючи і відпустив на волю, дав можливість взяти владу у своїй землі. Зараз же дивуюся владарюванню твоєму: як ти міг забутися про все те і нині, коли на мене повстав мій підданий, як ти міг підняти на мене зброю і бути з ним? Я не боюся, що ти від них користь приймаєш, бо таку користь і господь зневажає і не збираюся пропозиціями тебе ублажати, однак якщо хочеш моєї дружби, то даю тобі її, тільки ж щоб вона непорушною була, бо ж зараз, кримський хане, явною є невдячність твоя. Бо ж і над життям і владою татарською пануєш, маєш підтримку короля польського, а однак недругом нашим пробуваєш. Ти прив'язався до ворога нашого, бо підніжка, а раніше ж шанував нашу дружбу і пишався нею, козаки ж завжди її зневажали. Нині ж, користуючись нагодою, тільки видимість твоїх друзів роблять, а тільки трапиться нагода, відразу ж зброю на вас, своїх сподвижників, піднімуть. І змужнівши, набравши сили, вони, немов вовчата, що козу, яка їх вигодувала, з'їдять вас опісля. І ви будете так само терпіти, як лікар від невдячного хворого. Інша справа з королем дружбу водити, він має своїх підданих, може обійтися без допомоги та підтримки, але не карати недруги він не може. Добре було б покласти край цій битві, і якщо повстання справді справедливе, то визначити, хто правий. А ти, як суддя-справедливець, допоможи цій справі.

Пославши це посланіє до хана, король цілу ніч готувався до бою. На ранок знову розгорілася битва біля польського табору та біля Зборова. Козаки знову напали на поляків, а хан у цей час прочитав королівське писання і відповів так.

Хан Іслам Гирей найяснішому королю польському Яну Казимиру здоров'я зичить.

Якщо твоя корлівська величність у добрі пробував, то і я з свого боку вашому королівському маєстату та всьому польському королівству зичу здоров'я та щастя на довгі роки!
Сповіщаю Вам, що лист, у якому ваша королівська величність дружбу пропонує, я прийняв і дуже здивований, що Ви, Ваша величність, скіптер у руки взявши, до цього часу не зволили про це сповістити мені. Знаю, що немає людини, яка б не була корисною. Те, що є, нехай буде. Однак дружби не відкидаю і розмови, не цураюся.


Хмельницький теж написав королеві і вказував, що він взявся за меч, боронячи Україну від тортур та принижень, людей невинних від неволі та повинностей, та свою невинність доводячи.
Через кілька днів виїхав візир ханський до ляхів і генерал Осолінський запитав його: «Чому наш союз, давня дружба між народами нашими — порушені? Чому потоптана сусідська віра, чому це у мирний час Польща спустошена війною, чому ви даєте пристанище козакам? Як трапилося, що татари стали обороною ворогу, а друзям стали ворогами? Що? Поляки вам якесь лихо заподіяли, що так терпіти нині мусять?» Візир відказав: «Ми тому мир порушили, що данина, яку ви ханові платити маєте, не виплачена. Якщо ви віддасте її, ми повернемося додому». На це Осолінський відповів: «Ляхи вміють данину брати, а не давати; ти говори інакше: просиш королівської милості, яку король, як всемилостивіший має за обов'язок давати. А ти без всякої причини і друга і недруга однаково прозиваєш».
Після цієї бесіди та після бесід на другий та третій день візир з поляками уклали таку угоду:

«Відтепер дружба короля та хана непорушна. Король польський дарує сто тисяч ханові, які він візьме до Кам'янця, хан більше не дозволятиме нападати на польську державу та не ворогуватиме. Сила татарська припинить облогу польського табору, відійде від Збарожа і воювати не буде, загони татарські й турецькі від кордонів Польщі йтимуть, не коячи лиха. Король польський зобов'язується подарувати війську запорізькому його провини і прийняти його під свою руку. Військо ж запорізьке мусить вірно служити і свою вірність має клятвою скріпити».

Найбільшу прикрість учинивши православним, хан підсолодив її, запропонувавши Хмельницькому погодитися на такі умови:
«Військо запорізьке це вільне воїнство, що живе згідно з правилами, затвердженими королем.
«Покласти для війська запорізького чисельність у сорок тисяч, що має реєструватися своєю козацькою старшиною і приписуватися при Київському замку.
«Козацька старшина може безборонно проживати у місцях, підлеглих королівству, може проживати як шляхта, а також вільно кожному простолюдинові від шляхти перейти жити у місто, а хто хоче, хай живе у підданстві.
«Хліб військовий та місця постою козацького війська польському брати і займати не вільно.
«Права церкви східної, клиру та церковних маєтків відкрито визнаються; київський митрополит повинен займати в сенаті місце поряд з примасом, а уніяти не мають права на нього тиск чинити.
«На воєводства, каштелянства, старостівства, на посади суддів мають призначатися русини, а не поляки.
«Старостівство Чигиринське, як воно собі склалося, має пробувати при гетьмані запорізькому».

Сильно прагнучи миру, ляхи не могли противитися цим статтям ні під Збарожем, ні під Зборовим. Їх і на сеймі затвердили. Потім сурмачі обох сторін просурмили мир, просалютували йому дробом барабанів та залпами гармат і зачитали текст угоди. А король і хан обмінялися дарунками.
...А Хмельницький, полишивши заложником великого канцлера Любомирського, теж поїхав до короля, що прийняв його, сидячи на розкішному троні, і поклонився: «Звичайно, я б мав не так ваш королівський маєстат і ваше славне військо вітати. Що так сталося, винен тільки я, хай проститься мені гріх цей. Розумію, що не достоїн милості, але вірю, що вона притаманна не лише господові, але і його намісникам милостивим і тому скоряюся. Він не зневажить серця упокореного». На цю мову відповів литовський підканцелярій: «Що любо нам — те сталося. Хто перед ким завинив, зараз важко не тільки визначити, але й пробувати не варто. Та й король найясніший зовсім не хоче ті рани ятрити, які своєю милостію, як лікарським вмінням, зцілити може. Як сонце гріє добрих і злих, отак і найкращий з монархів оберігає смиренних громадян і прощає строптивих. Прощає і тоді, коли кари гідну справу своєю вірою і довірою вирішує».
Козацьких умов дуже вже не хотіли приймати поляки, не думали їх і підтримувати, бо дуже вже багатьом вони не до душі були. Та що зробиш, краще хоч з вушами повернутися додому. Досить було щонайменшого поштовху, щоб порушити мир козаків і поляків.
Про замирення повідомили і у Збаржя обложеним. З обох сторін на честь перемир'я просалютували вогнепальною зброєю, козаки організували в своєму таборі базари. Обложені жителі Збарожжя вийшли з міста, ходили рядами і просили хліба. Козаки нагодували їх, а також силу велику татарам попродали. І о цій годині загинуло поляків більше, аніж у час битви.
Король, не будучи спроможним відразу ж видати ханові сто тисяч, відрядив Потоцького з Дингофом (старостою сокальським) аби випроводили татар у свої землі. Повернув додому з своїм військом і Хмельницький.
Над ляхами верх вдалось взять Україні, їхніх голів під Збарожем не злічить і нині. Злічить хіба той, кому довелось там бути, Де найбільший пан мусив голову положити. Ну, що ж, хай слуги та військо грошове Запам'ятають весілля Зборове.

Розповідь про те, як Хмельницький після Зборівського миру спробував послати на сейм київського митрополита, та про місце в сенаті

Щойно відійшов Хмельницький із своїми загонами з-під Збарожа, як повиходили з міста на ринок і поляки. Повиходили після дев'яти тижнів облоги, йшли нужденні, худі, схожі на мертву скотину, або як потойбічні привиди. Ледве переставляючи ноги, під вітром качались, хто тримався за кінські стремена, хто за хвіст, вони не помишляли вже про труд люду убогого, не помишляли про курей, гусей, качок, про хату чи м'ясо, а спрагли ковтка води чистої та шматочка хліба. Отак усмирив їх господь, підданних на ноги поставивши, а гордих на землю повернувши. Усмирив та не зовсім, бо, перепочивши, знову зібралися на сейм у Варшаві і всю вину за мир Зборівський почали на короля складати. Одні злословили, що король побратався з ханом, і допікали — «непогано і красно, як брати рідні, жити вкупочці» — інші піднімали на глум той день, коли король, мир укладаючи, став не на сторону ляхів, а на бік козаків. «В цей день, — говорили вони, — возрадуємся та повеселімся, оскільки його сотворив господь», а ще інші написали ось такі вірші:

Змінив король стан, тільки не фортуну,
Приніс звідти смерть, не єдину труну.
Зна вітчизна нині сил твоїх блаженство,
Ось тепер і маєш буйне королівство.

Король бачив своїх лихословців, але терпів, бо спроміж ляхів завжди велика незгода — ні королеві не коряться, ні між собою не можуть дійти згоди і скільки ляхів у Польщі, стільки й рад; кожен хоче, щоб його слово зверху було, тому самі й раду скликають й писанієм її утверждають, а опісля від всього того одмовляються. Отак вони вчинили і із саттями Зборівськими, бо ж під Зборовим і король і увесь синкліт польський поклали підписати мир з козаками (ця угода вище наведена), а опісля вирішили інакше і насамперед відкинули пункт, за яким київський митрополит в королівському синкліті має займати місце поруч із королівським примасом.
Коли ж блаженної пам'яті Силівестр Косів, митрополит київський, приїхав до Варшави, то пішов поговір у синкліті, щоб не давати йому місця в сенаті, оскільки він православний, а найбільше ремствували на короля римські епіскопи і таки наполягли на своєму — не допустити митрополита київського, як православного, зайняти місце серед єпископів римських.
Інші ж твердили, оскільки в синкліті раду радять не духовні, а миряни, то не випадає митрополитові київському в синкліті вести мову про мирські справи, і що саме цим мир та згоду з козаками можна зміцнити і непорушно дотриматись зборівських угод. Прочувши це, єпіскопи римські почали ремствувати і, обурившись зовсім, полишили синкліт. Побачивши усе це, Кисіль, сам родом із давніх панів руських, переказав усе це блаженної пам'яті Силівестру Косову і порадив якнайскоріше повертатися до Києва, бо ще чого доброго ляхи (а вони злопам'ятні) заподіють йому щось. Митрополит київський таки поїхав своєю дорогою, полякам же полишив лихо та заповін на майбутнє велике кровопролиття, що триватиме довгі літа, а ненависть аж до сьогодні.