Розповідь про похід козаків на волохів та про польських комісарів

Коли ж Хмельницький повернувся з-під Зборова, люди руські вітали його і виходили стрічати, радісно називаючи переможцем ляхів та визволителем України з-під шляхетської неволі. Хмельницький (завжди маючи три полки козаків та три тисячі татар, що за здоров'ям його пильнували) щедро обдарував хана і випроводив додому. І це тому, що Хмельницький за короткий час так розбагатів, що всього того багатства поляки за довгі літа зібрати б не могли. Та знаючи, що ляхи щодо нього хитрість замишляють і Зборівських пактів дотримуватись не будуть, мислив про все глибоко, у всі боки погляд кидаючи, добре розумів і хана кримського, який почав переговори з майже переможеним королем, бо побачив, що коли б вони перемогли, козаки з поляками можуть навічно помиритися.
Та хан, розуміючи намір козаків (що хоч і перемагали, все ж на певних умовах, коли б ляхи, перебуваючи у великій скруті, звернулися б до них, — були схильні до згоди і співчували обложеному королю, помазанникові божому, як володареві християнському і шкодують, що не намовили його, аби він назавжди їм плату поклав за те, що вони відкинуться від татар і тим спасуть його від неволі) вдався до хитрості і, випередивши козаків, почав переговори. Він хотів продовження війни, без війни йому б життя було за муку, бо завдяки війні у християнському світі він добре наживався і брав великий ясир. Крім того, перетворивши Польщу на пустиню, він поляків виставив зичливцями, а козаків нелюдами, і, несито прагнучи крові християнської, хитрий бусурман конче вирішив замирити козаків з ляхами і об'єднаними силами рушити війною на Москву і таким чином не лише взяти здобич і ясир, а ще й лишити в дурнях царства Казанське й Астраханське.
Добре відчуваючи все це, Хмельницький задумав дати відсіч ляхам та татарам і як син православ'я відразу ж потай відрядив посланців до монарха-одновірця, великого государя московського, і сповістив його про намір татар та ляхів. Він сподівався, що його царській величності ця звістка буде приємною. Тим більше, що вона прийде після спустошень землі руської, після підписання угоди під Смоленськом з польським королем Владиславом та після того, як господь отак немилосердно козацькими руками втихомирив пихатих ляхів. Сам Хмельницький з козаками в той час також був під Смоленськом разом з королем і з болем у серці стежив за подіями, він відчував, що козакам, одновірцям московським, дуже скоро слід ждати ще більших утисків від ляхів, оскільки в 1634 році польський король під Смоленськом розгромив російського ватага Шейна разом з усім московським військом, полонив гармати і увесь табір. А було, тоді там ще й донських козаків кілька тисяч і німецької піхоти шість тисяч. Ходили вони під орудою Олександра Болеславовича Англіка, під орудою людини, яка добре знала солдатське ремесло і бездоганно могла здобувати міста. Сповнені гніву, поляки тоді рушили походом на Москву, по дорозі взяли в облогу місто Бєлов і тільки, коли турки на прохання Москви послали під Кам'янець-Подільський велике татарсько-турецьке військо під проводом Абаз-паші, це військо було підсилене загонами мултян та волохів, тільки коли постала загроза подвійної війни, тільки тоді вдалося зірвати наступ поляків на Москву. Врешті після того, коли польський коронний гетьман, що стояв на сторожі, разом з своїм військом кварцяним та з козаками прогнали Абаз-пашу за Дунай, цар-государ та король Владислав розпочали переговори про мир. Государ змушений був поступитися і землями, і багатствами, і званнями. Знаючи про все це, Хмельницький послав цареві вість про свої перемоги над ляхами, сподіваючись стати в пригоді його царській величності, оскільки відчував, що і царська величність має цілком досить причин, щоб розірвати нещасливу Смоленську угоду. Крім того, прагнучи якось перепинити підступний намір хана, Хмельницький відрядив гінця ще й до турецького царя, просив допомоги і в нього. Цар турецький гостинно прийняв посланців Хмельницького, послав йому дарунки і наказав мешканцям Силестрії та Дунаю, тим, хто жив під рукою волоських та мултянських господарів, йти на допомогу Хмельницькому. Крім того, вдовольняючи просьбу Хмельницького, турецький володар наказав Василію Лупулу, господарю волоському, віддати свою дочку за сина Хмельницького Тимоша, а якщо ж господар не захоче сам віддати дочку Ірину, то велів зашлюбити її силою. Він чинив це, прагнучи супокою в світі християнському, бо хоч волохи і під його владою перебувають, але всі коряться одному пану-господу і тому хай живуть у спокої та процвітають; та й крім того Русь почала у виправах військових добре процвітати. Недругу ж християнському, хану кримському, бажаючи його війнами міжусобними послабити, він наказав вирушити з Хмельницьким на Волохію, не знаючи, що Хмельницький запрагнув поріднитися з волохами тому, що, на випадок нової війни з ляхами, хоче убезпечити себе з боку Дунаю.
Потім випроводив Гладкого з частиною козацького війська на Полісся, а Носача, Пушкаря та Дорошенка на чолі шеститисячного загону козаків та двадцятитисячного загону татар відрядив за Дністер. Вони переправилися за річку трьома заздалегідь заготовленими мостами і зовсім не відали, заради чого прибули у волоську землю. Неждано прийшов наказ захопити Волохію, йому, на погибель християнам, страшенно зраділи татари, оскільки дістали змогу по саме нікуди брати бранців та людські пожитки. Козаки взяли місто Сороку, а Сочаву для постраху запалили. Бачачи все це, господар молдавський втік із Ясс, своєї столиці, до Хотина і звернувся листовно до польського гетьмана. Він скаржився йому, що Хмельницький з ханом стали табором над Прутом, наїздами спустошують його землю, нівечать її вогнем та мечем, він просив у гетьмана допомоги. Сподіваючись на прихильність поляків, молдавський господар з погордою ставився до послів Хмельницького і відкидав його дружбу. Та гетьман Потоцький відписав так: «Ти що ж не знаєш, що він і мені добре дався взнаки? Це ж він мого сина і його військо геть до єдиного чоловіка знищив. А незабаром і мене самого разом з пальним гетьманом полонив та мало з світу білого не зігнав. Тиждень на гарматі потримавши, обох нас Тугай-бею в неволю подарував. Тільки дякуючи великій ханській милості за великий викуп ми з полону звільнилися, а військо наше все під мечем полягло, увесь табір разом з скарбами у його руки потрапив. Та й потім щастя більше йому, аніж полякам слугувало!» Господар запросив миру і пообіцяв силою видати свою дочку за сина Хмельницького. Бачачи, що забезпечив собі тили та фланги (у турків — прихильністю, у волохів — сватовством, у Москви — спільною вірою) Хмельницький поклався на надію і став ждати, що покаже час.
Невдовзі надійшла звістка про те, як у Варшаві на сеймі ляхи облаяли митрополита київського і не дозволили йому зайняти місце, відведене для нього Зборівською угодою, як відкидали всю угоду і як зібравшися у Варшаві на сейм, ганили статті Зборівського миру та гудили короля і його синкліт, говорили, що ті статті Хмельницький склав, щоб зневажити поляків. Звинувачуючи у всіх смертних гріхах козаків, вони намовляли короля на війну. Прочувши про все це, Хмельницький, хоч і не хотів, почав зміцнювати союз з татарами, не бажаючи мати ворогами і татар і ляхів одразу. Чуючи про нескінченні суперечки ляхів з приводу статей Зборівської угоди, він вирішив звернутися до короля з вимогою непорушно дотримуватися Зборівських угод. Коли ж хто дозволить собі перед королівським маєстатом військо запорізьке ганити, то він, гетьман запорізький разом з військом, на милість королівську здаються і просять допомогти. Посланці Хмельницького зажадали у короля, аби чотири найзнатніші сенатори від імені найяснішого синкліту своєю клятвою скріпили Зборівську угоду і щоб у всьому тому бути певним, хай вони при ньому будуть, як заложники. І хай унію, як начало усього зла, скасують негайно. Хай на Україні не буде ні єдиного костьолу. А благочестиві храми і православний клир хай вільно діють не лише на Україні, а і в короні польській і в Литві, і хай духовенство руське в честі й шані живе нарівні з римським. А для того, щоб поміж народом не учинялась колотнеча, щонайскоріше вся шляхта хай переселяється з України у внутрішню Польщу і хай звільняє від ляхів козацьку землю аж по Горинь, Київ, Бреслав та Чернігів. До того часу, поки цього не буде зроблено, нехай ляхи про мир не помишляють. А Ярема Вишневецький, як великий «захисник» козаків (що тільки лайкою до них звертається) хай теж поклянеться дотримуватися Зборівських угод. Конецьпольський, Калиновський і Любомирський та інші уродзоні хай приходять на Україну, але без збройних загонів, а тільки з слугами та дворовими своїми і хай проживають тут як заложники. Так ми певні будемо, що Річ Посполита дотримає статей пакту.
Прочитали ляхи послання Хмельницького і, хоч відчули гнівність писанія, все ж наказали Гонсіновському відписати стримано, оскільки побоювалися нахвалянь підбадьореного турецькою ласкою гетьмана запорізького, що погрожував розширити межі України до Сяну і Вісли. Багато хто з польських сенаторів, пам'ятаючи перемоги, якими козаки на увесь світ прославилися, розцінювали ті слова як реальну загрозу. У присутності послів тут же було зачитане і послання Киселя з Києва. Він писав, що козаки без ліку йдуть до нього і наполягають скасувати унію та і сам він, воєвода, будучи благочестивим, закликає всіх панів, що під Зборовим укладали мир, аби вони наполягли та добилися скасування унії; краще, каже, тисячам православнаих храмів з римською церквою у злагоді жити, аніж десятку уніятських церков бути приєднаними і служити причиною битв на землі та плюндрування шанованих святинь. Прослухали це писання ляхи і несамовито розгнівалися на Киселя. Вони вважали, що він благочестивий при благочасії, що він за козаками руку тягне і ухвалили на Варшавському сеймі, щоб польські гетьмани, не гаючи часу, рушили до кордонів. Посланцям Хмельницького — Маркевичу, Гурському та Івану Дорошу — дарували шляхетство і відпустили.
Проте саме в цей час вищезгаданий Гладкий уже почав у Поліссі брати міста, села та маєтки шляхтянські. Він уже дійшов до Вишниці, Бобрина та Бреста в Литві і дав сильний бій полякам, у якому загинули Тишкевич та ще й багато хто. Через деякий час поблизу Пінська поляки неждано напали на козаків, розбили Гладкого й увесь його загін. Навесні сюди прийшов полковник, за прозвищем Голота, і повів своїх козаків на Литву, розбив Воловського з литовським військом, але й сам поліг в битві з Гонсіновським та Фалендовським. Пішов на Литву і Пободайло, а за ним Кречовський. Не раз вони сходилися у січі з поляками і врешті-решт були розбиті Радиволом і наклали головами.
А в цей час король вперше надіслав ві_йську запорізькому та Хмельницькому привілеї. Ось вони.

Ми, Ян Казимир, милостію божою король польський та великий князь литовський, руський, пруський, мазовецький, жмудський та інфляндський, смоленський, черніговський та шведський і по спадщині готський король.

Цим привілеєм ми на майбутнє всім, кому знати належить, сповіщаємо. До нас та до Речі Посполитої на з'їзд у Варшаву надійшла супліка від війська нашого запорізького, у котрій через послів нас просили, аби ми наше Зборівське слово привілеями підтвердили. Не зрікаючися свого слова, ми велимо видати їм привілеї, які ось у чому полягають.

Його королівська величність війську своєму запорізькому дозволяє жити за давніми їхніми привілеями і від себе ще новими привілеями жалує. Він запрошує їх до себе та до Речі Посполитої на службу і визначає, що число війська запорізького має сягати сорока тисяч. А впорядкувати реєстр вказаного війська запорізького ми доручаємо гетьманові, доручаємо йому вписати козаків у список, кого він вважає спроможним обстоювати маєтності шляхтянські так само, як і його королівську величність. Реєстр слід укладати почавши з цього боку Дніпра від Димера, Станостая, Коростишева, у Паволочах, Погребищах та Прилуках, у Вінниці та Браславі, а від Браславля до Ямполя і аж до Дністра, ну а від Дністра до Дніпра. З другого боку Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині та Ромнах аж до кордонів московських та до Дніпра. Що ж до інших місць його королівської величності та інших шляхтичів, окрім щойно поІменованих, то в них козаки не можуть бути вільними. Однак і вони, якщо забажають перейти у козацтво, без всяких перепон і опору з боку державців, можуть з усім майном своїм та близькими переселитися на Україну і вписатися до реєстру. Всіх, вписаних до козацтва, їхній повний перелік імен, скріпивши військовою печаткою і своїм підписом, гетьман запорізький повинен ще до літа надіслати нам, щоб тільки ці користувалися вольностями, а всі інші мають підлягати і коритися управителям та державцям його королівської величності. Чигирин має назавжди лишитися при булаві війська запорізького. Це місто його королівська величність передає нинішньому старшому війська запорізького благородному Богдану Хмельницькому, маючи його за свого вірного. А все, що діялось з волі божої під час заворушення ми забуттю віддаємо і забороняємо усьому панству своєму за те помству чинити; крім того, якщо шляхта — чи грецької, чи римської віри — в час війни з якоїсь причини пристала до війська запорізького, то ми, королівська величність, всемилостиво їхній злочин прощаємо і якщо у котрогось з них щось з дідівського добра було взяте, то все те на з'їзді сеймовім відшкодуємо. У землях, що відведені козакам, коронне військо ніколи не буде стояти постояєм і жиди в них ні державцями, ні арендарями, ані мешканцями проживати не будуть. У зв'язку із руїною у короні польській та в князівстві литовськім щодо унії та щодо маєтностей і достатків церковників (що здавна їм належали) і щодо привілеїв їхніх духовних хай вирішує митрополит київський та все духовенство на своєму сеймі і що там ухвалено буде та домовлено буде все те, згідно з волею отця митрополита, його королівська величність з готовністю виконає. Ми за те, щоб кожен безборонна користувався своїми правами та вольностями. Київському митрополиту дозволяємо займати місце в сенаті його королівської величності. Як здавна повелося, його королівська величність буде і далі жалувати достоїнства та посади громадянам шляхетського стану (навіть якщо вони і грецького віросповідання) у Київському, Браславському та Чернігівському воєводствах. В Києві, місті, що здавна має привілейовані школи, а також в інших містах України, ми забороняємо отцям єзуїтам навчати, а також велимо, якщо вони там уже відкрили школи, перенести їх кудись де-інде. Віддаючи все недобре забуттю, ми велимо дотримуватися миру та дружби між громадянами українськими та військом його королівської величності. Цю декларацію нашу на супліку війська запорізького, декларацію про привілеї — ми підтверджуємо і скріпляємо її власноручним підписом та висячою печаткою нашої корони.

Видано у Варшаві місяця 12, року 1650, панування королівств наших: польського королівства другий рік, а шведського — третій.

Ян Казимір король.

Генеральний писар Іскоростинський копії цих привілеїв, скріпивши їх військовою печаткою, роздав старшині козацькій. На копіях гетьман власноручно підписався так: Богдан Хмельницький, гетьман його королівської величності війська запорізького. Цей документ у присутності полковника браславського Нечая та генерального осавула Дем'яна Многогрішного і намісника королівського пана Остапа Виговського 8 березня був записаний до Київських реєстрових книг. Невдовзі прийшов стверджувати Зборівську угоду і воєвода київський Кисіль та Брозовський з численною шляхтою. Вони хотіли повернути собі маєтки на Україні, ті, що їх Хмельницький уже роздав своїй старшині, і наполягали, щоб Хмельницький виконував статті Зборівського миру. І якщо він уже почав складати реєстр, то до нього він має занести тільки сорок тисяк козаків. Все це стало відомо поселенцям міст і відразу ж пішов поговір і зросло невдоволення. Козаки з діда-прадіда були не проти того, щоб обмежити реєстр сорока тисячами, а останні нехай ідуть працювати на свого пана, проте інші обурилися і послали до Хмельницького своїх людей. «Ти що ж, гетьмане запорізький, — сказали вони, — підступаєшся від нас? Ні, ти повинен обстоювати нас, як вірних поборників, і не давати ляхам на поталу. Невже ти не розумієш, що ляхи цим перемир'ям хочуть підкупити тебе?» Інші казали так: «Якщо ти погоджуєшся на шляхтянську неволю, то ми іншого гетьмана оберемо, що зуміє за нас постояти». Найбільше ж всим цим були невдоволені Подністрянці та Забужці, ті, хто ходив під командою Нечая. Почув про невдовлення народу Хмельницький і перелякався, що у нього можуть забрати шанобу гетьманську. Він перестав складати реєстр і дозволив бути козаками всім, хто хоче.
Він пильніше став шукати згоди з великим государем, царем та великим князем Олексійом Михайловичем і всі секрети ляхів царю-государю передавав. Великий государ теж був вельми вдоволений тим, що козаки прагнуть приєднатися до московської держави з своїми землями та князівствами. Знайшовши причину, великий государ відрядив князя Олексія Трубецького та Пушкіна до польського короля із скаргою на деяких його сановників, які у своїх писаннях принижують його, государя, і так, як папа римський у писаннях до Владислава (польського короля) іменують його великим князем московським; відомо також, що казнодії польські після костьолу (угоди про унію - пер.) Москву почали до розкольників зараховувати. Виклавши все це, Москва поставила вимогу, щоб всіх тих ксьонздів, які дозволили таку неповагу та книги їхні, було видано Москві разом з Смоленськом та ста тисячами грошей. Якщо ж поляки не приймуть цих умов, то государ грозив війною. Якраз у цей час прибув до поляків посланець від кримського хана, що намовляв ляхів розпочати війну з московською державою. Поляки зраділи цій нагоді (насамперед тому, що трапилася нагода виявити свою прихильність до хана) і дали волю обом гетьманам — Потоцькому і Калиновському. А государевих посланців відпустили невдовзі з відповіддю, що ляхи готові воювати з Москвою. Через цих же послів, роблячи велику послугу великому государеві та заручившись татарською підтримкою, Хмельницький повідомляє цареві про свої сили козацькі і, розділивши військо на 15 полків, пересилає список тільки самих реєстрових козаків (не називаючи вільнохочих і татар, що їх мав без ліку). А в списку тому називає силу кожного полку.

Перший полк — полковник чигиринський Федір Якубозський — нараховує у своєму складі — 3189,
Черкаський (Іван Воронченко) — 2989
Каневсьский (Семен Павицький) — 3120
Корсунський (Лук'ян Мозира) — 3472
Уманський (Іосиф Глух) — 3072
Калницький (Іван Федоренко) — 2046
Київський (Антон Адамович) — 2080
Переяславський (Хведько Лобода) — 2150
Кропив'янський (Хвилон Джеджелій) — 2053
Острянський (Тиміш Носач) — 1958
Миргородський (Максим Гладкий) — 3158
Полтавський (Мартин Пушкаренко) — 2783
Ніжинський (Прокіп Шумейко) — 983
Чернігівський (Мартин Небаба) — 936

А всього тридцять п'ять тисяч вісімдесят чоловік. Водночас до Хмельницького прибув і посланець турецького царя Чаус, передав йому дарунки — жупан, шаблю, стяг і булаву — та радив відступитися від польського короля і перейти на службу до турків. Почув про це Кисіль і не гаючи часу послав свого брата Григорія з Києва у Чигирин. Той умовляв Хмельницького лишатися вірним королеві і не переходити до турків. Та відчуваючи що Хмельницький, невдоволений звірствами ляхів, більше схиляється до турків з сумом повернув у Польщу. А Хмельницький, розгадавши задум кримського хана, (який пішов на замирення з поляками, щоб Хмельницького та Україну віддати у державу до ляхів) вирішив, що йому краще поклонитися царю турецькому, не гнівити його і чекати, що покаже час.

Розповідь про те, з якої причини спалахнула війна під Берестечком

Якось до Хмельницького прибув султан Нерудим і наказав іменем хана йти з ним та з ляхами війною на царя московського; та Хмельницький, не бажаючи піднімати зброю на одновірців, перейшов під цареву руку. Причина ж всього цього така. Молдавський господар, думаючи, як би завадити сватовству Хмельницького, відрядив послів до короля з проханням допомогти йому. Король наказав гетьману Потоцькому, що саме повернувся з татарської неволі, піти з своїм військом під Кам'янець-Подільський і стати на заваді сватовству Хмельницького до господаря. Ляхи, ставши постоєм, почали над людьми велику наругу чинити. Прочув і Хмельницький про Потоцького та про польський постій під Кам'янцем-Подільським і зібрав свої полки ніби-то виконуючи веління султанове йти на Москву, а сам щонайхуткіше дізнався, чому це ляхи йдуть до гетьмана Потоцького і чого вони ловлять на Подністров'ю людей та садять їх на палі, обрізають носи та вуші, четвертують та їхні тіла в чистім полі кидають. Про ці тортури розповіли Хмельницькому оті поодинокі втікачі без вушей та носів, що уникли смерті від рук ляхів. І все це діяли ляхи над православними у мирний час. Прочув про це присутній у козаків посланець татарський і не повірив. Тоді Хмельницький показав втікачів і сказав: «Бачите, що над нами ляхи чинять? Вони хочуть, щоб ми пішли на Москву, а самі нападуть на наші домівки, вогнем сплюндрують наші міста та села, вирубають наших жінок та дітей і витравляють з світу навіть згадку про нас!» Про все це татарський посол сповістив султану, а султан повідомив хану і та війна, що її задумали ляхи і татари, так і не розпочалася.
В свою чергу Хмельницький відрядив Кравченка до гетьмана Потоцького і повелів запитати, чому це в мирний час польське військо збирається на Поділлі, вбиває і грабує мирних людей, хоч і не чути, щоб ворог йшов на польську землю. На це Потоцький відповів: «Ми виконуємо королівський указ. Король повелів нам стати на кордоні і гетьману запорізькому не випадає виказувати подив з цього приводу. Більше того, ми дивуємося, чому це козацьке військо на війну спорядилося. І ще — чому це без королівського наказу козаки молдавські володіння спустошують?» Діставши від Кравченка таку відповідь, Хмельницький промовчав, вирішив зачекати, поки надійдуть татарські загони. Ось так він і царя турецького перетягнув на свій захист і татар утримав, щоб не йшли на державу московську, сам цій державі став потрібним, а проти поляків настроїв і Москву і хана кримського, що все намагався помирити козаків та ляхів і навіть змусив татар йти на них війною. Останній не чекав з боку Хмельницького такої хитрості, він тільки бачив, що ляхи ніяк не можуть козаків подолати і шукають їм погибелі під прикриттям миру. Тому негайно сповістив королеві, що не буде терпіти такої непевності та підступності і тому оголошує війну ляхам. І наказав тоді король Казимир готуватися до війни не лише солдатам-найманцям, а і всьому посполитому рушенію.
Не гаючи часу, він послав Моховського до київського митрополита, аби той умовив козаків скоритися королівському маєстатові, якщо ж вони не скоряться, то погрожував вогнем і мечем знищити Україну. Посланця з писанням короля митрополит відіслав до Хмельницького. А той, прочитавши посланіє, негайно наказав збирати військо козацьке і, зібравши, повелів гнати ляхів з України і вбивати. З-під Забужжя (від Бреславля) він наказав Нечаю іти з полком назустріч ляхам; якраз тоді неподалік знаходився польний гетьман Калиновський; у Красному він дізнався про вихід Нечая і відрядив військо, щоб, не знаючи спокою, шукало козацький загін. Козаки саме святкували м'ясопуст і Нечай напився. Коли ляхи набрели на загін і почали рубати людей, Нечай скочив, спробував організувати опір ворогу, але був поранений в плече, одійшов у замок і там помер. Три дні тримало фортецю військо козацьке і таки відступило, а ляхи сплюндрували її вогнем і мечем. Це було перше нещастя козаків, зумовлене п'янкою.
Хмельницький не зважив на це і наказав Богунові з військом прямувати до Вінниці. А Калиновський в цей час напав і взяв міста Черняхівці, Мурахву, Шаргородок та Ямпіль і сплюндрував їх вогнем та мечем, а ні в чому не повинних людей порубав, опісля ж рушив на Вінницю, бо, прочув, що там перебуває Богун з козацьким загоном. Прийшов гетьман Калиновський до міста, взяв його в облогу; хотів здобути, але Богун перехитрив ляхів. Ще ляхи не дійшли до Вінниці, як він організував засідку і перебив значну частину шляхтянського війська, а потім вийшов з міста і перейшов у монастир неподалік. Переходячи, прорубав лід на річці Буг і притрусив лід снігом. Не чекаючи підступу, поляки кінно пішли на штурм, вирішивши взяти монастир і одразу покінчити з козаками, проломилися й багато потонули. Серед начальників потонули зокрема Кисіль та Тишкевич, чимало ляхів перебили козаки і під час штурму Вінниці, врятувався тільки браславський воєвода. До того ж почули ляхи, що полковник Глух іде козакам на допомогу, вийшли йому назустріч і невідомо чому перелякалися. Одні почали тікати, інші кинулися услід за ними, а треті заходилися вози панські потрошити. Кінень-кінцем кинули обох й, так як під Пилявцями, щодуху подалися навтьоки до Бару, а козаки нежданно-негаданно взяли велику здобич. В місті ж Барі, не маючи запасів, ляхи сильно голодали, не витерпіли й перебралися в Кам'янець. Вже ні звідки вони не сподівалися на допомогу, бо король проголосив посполите рушеніє і всі шляхтичі розпрощалися і дружин вдома покинули, а тут, у війську гетьманівському, не один з них з голоду гинув. Тому гетьман Калиновський змушений був відступити під Сокаль до короля, а молдавський господар ще до цього застерігав ляхів, сповіщав, що Хмельницький посилає на них Богуна з шестидесятитисячним військом та татарами. Під Кам'янцем Богун поляків уже не застав і відрядив за ними в погоню загін Демка. Але поблизу Купчинців ляхи його розбили, особливо дісталося тим, що перейшли переправу. Наклав там головою, зокрема, полковник канівський. Підбадьорені цією битвою, поляки знову повернули до Бугу і тут на них напали татари. Ляхи зрозуміли, що Хмельницький обходить їх з тилу і кинулися вплав через річку. Багато з них потонуло, рідко кому вдалося добратися до королівського табору.

Розповідь про війну Берестецьку

Король, зібравши величезне посполите рушеніє, вийшов з-під Сокаля. На той час у Польщі зовсім не лишилося шляхтичів, вдома були тільки жінки, панни та ксьондзи. Польське військо нараховувало до 300 тисяч чоловік, а Твардовський в другій частині своєї книги на 30 сторінці свідчив, що обидві сторони вивели до бою війська на п'ятсот тисяч чоловік, окрім тих, що лишилися на сторожі величезних таборів. Це ж засвідчує і Пофендорф. Він пише, що ляхи, крім шляхти, взяли на війну кожного сьомого підданого, навчили їх військовій справі і поставили до бою. З усим оцим військом король підійшов до Берестечка, що стояло посеред поля на Волині. Належало воно до володінь Лещинського і стояло над рікою Стир. В Берестечку король дізнався, що Хмельницький уже під Збарожем, а за ним іде хан з своїми татарами, та, щоб переконатися краще, він продовжував ждати вістей про Хмельницького і хана. І тут прибув якийсь жовнір з передового загону (князь Вишневецький з Бестековським вирядив був кілька корогов, а на них напали татари і знищили; тільки одному і вдалося втекти) і розповів, що орда напала на табір шляхти і покосила ляхів, як траву в полі. Насторожені цією звісткою поляки почали готувати табір та військо до бою, татари ж, забачивши величезне польське військо, трошки відійшли і почали ждати приходу основних сил Хмельницького та хана. Після приходу козаків і татар, що надійшли майже водночас, обидві сторони на другий день зранку розпочали велику битву, яка дещо втихла до другого ранку. В четвер козаки й татари нещадно потріпали польські полки, в той день багато ляхів загинуло від ударів мечем та від вогнепльної зброї, чимало полягло славних ротмістрів, зложив голову полковник Стадницький та чимало ще хто, всіх до п'ятисот польських звитяжців і серед них Казановський, Осолінський, Лигоза, Молчицький та інші, а кілька тисяч залишилося на полі і вже ніколи їх не бачили ні жінка, ні діти. Якраз посеред січі зайшла ніч. Неспокійна вона була у поляків, бо король скликав свій синкліт і почав раду радити, як би козакам та татарам відсіч дати та як покраще полки поставити. Не дрімав і Хмельницький. Він поставив свої полки з півночі та півдня, підготував до бою табір, хану доручив пильнувати правий фланг і бойовим строєм рушив на штурм. Та в битві цій ляхи перемогли козаків. Бо сталося якось так, що хан, коли почав вводити свої загони у битву, побачив козаків, які поспішали на поміч з лівого флангу і напоролися на свої гармати, змішалися й дещо відійшли, то хан повернув свої загони назад і полишив козаків самих на себе. Ті, забачивши таке, теж почали відходити до свого табору. Табір же козацький був обладнаний над річкою Плешивою за милю від польського. Хмельницький наказав полковникам і всьому війську вести бій з табору. А сам з Виговським кинувся доганяти хана та вмовляти його. Не піддаючися умовлянням, хан з ордою відмахав без зупинки кільканадцять миль і став на попас під Ожеговцями. Тут Хмельницький заледве умовив його аби відрядив загін прикриття у двадцять тисяч орди, але й цей загін, не дійшовши до обложенців, повернув назад. Хмельницький, перосвідчившись, що хан зрадив його, був змушений з невимовною скорботою за своїм військом покинути орду. При ньому було тільки тридцять козаків, а потім підійшло ще сімдесят з татарського стану. З оцим загоном він відірвався від мурз і, не довіряючи татарам та побоюючись, щоб вони ще й самого його не взяли та не видали полякам, повернув на Любар. Все це тому, що хан не тільки задля добичі та замирення з королем не раз наїздів без всякої причини на його землі, спустошував їх, а також і задля винищення християн. Тому він і зараз навмисне покинув козаків напризволяще і втік з поля бою. Простуючи від Любара, Хмельницький по містах та залогах зібрав тих козаків, котрі через татар не могли пробитися до війська і, назбиравши, підійшов під Паволоч і заходився тиловиків збирати. Водночас чимало люду селянського, побоюючись своїх панів та жовнірів, покозачились і з Хмельницьким відступили на Україну, зібралися у великі загони і вже з їхньої згоди гетьман послав просити татар на допомогу.
А ті козаки, котрих хан і Хмельницький залишили під Берестечком, у ту ж ніч укріпили свій табір високим валом. На ранок до нього підійшли основні сили поляків з артилерією та обозом. І розгорілась в той день велика битва, чимало люду полягло з обох сторін. Там загинув полковник прилуцький Шкурат. А вночі, побачивши шанці ляхів нагорі, неподалік од табору, козаки напали на облогу, чимало німців перебили і таку бучу зчинили, аж острах взяв ляхів від гуку, що стояв там. Тоді король зібрав сенаторів і почав раду радити — чи добивати козаків штурмом, чи, взявши в облогу, морити їх голодом і силою змусити схилити голови перед королем? Більшість стояла на тому, що не слід губити шляхетської крові заради звитяги над гуньками, сіряками та ряднами. Краще, позбавивши їх покорму, тримати в облозі. І ось тут між посполитим рушенієм та військом кварцяним зчинилася сварка — вони один одного висували наперед у облозі. Та так же ляхи гаряче сперечалися, що про все забули, а козаки скористалися з цього, напали на шанці, що стояли їм на заваді, перебили там силу шляхти і повернулися в табір. За кілька днів вони дізналися, що ні хан, ні Хмельницький так і не повернулися помагати їм, і завели мову про гетьмана та ніяк не могли домовитися, кому булаву та керівництво військом доручити, і вирішили відрядити послів до короля і запросити миру. Посланцями були Криса Переяславець та Петрашенко. Прохаючи миру, вони пропонували зійтися на Зборівських статтях. Та ляхи й не думали про перемир'я, вони забули вже, як самі під Зборовим на краю погибелі були і як козаки, уклавши пакт про свої вольності, короля і його військо живих та здорових відпустили. Ні, ляхи вчинили інакше — наступали щосили. Оскільки у козаків ще була якась віддушина через річку Плешиву, то вони вирішили і її закрити. Збудували міст, біля нього вирили шанці і посадили туди німців. Радилися також, кого б послати на перехват за річку Плешиву. Одні наполягали відрядити на сторожу за Плешиву Вишневецького з п'ятнадцятитисячним загоном добірного війська. Та господь, дбаючи, щоб не всі козаки погинули, вніс різнобій у їхню раду. Дехто з сенаторів заперечив, що якщо за Плешиву піде добірне військо, то козаки, дізнавшись про це, всіма силами наваляться на останніх, переб'ють їх і захоплять табір і буде отдалєніє віддаленим, а перемога переможеним. Прислухалися поляки до цієї ради і наказали на той берег на сторожу вирушати Лянцкоронському на чолі трьохтисячного загону. Тільки після цього король прийняв козацьких посланців і вручив такі умови: «Негайно видати Хмельницького і Виговського. До видачі їх, хай козаки віддадуть у заложники свою старшину. Хай негайно ж складуть зброю і з рук на руки хай передадуть ляхам артилерію. Відтепер козаки ніколи не будуть самі обирати гетьмана, їм його ляхи призначатимуть. Скільки козаків ввести у реєстр, те вирішить сейм. А Зборівські статті відтепер вважати недійсними». На це посланці відповіли: «Хмельницького і Виговського видати згодні, але артилерію і старшину не можемо. І якщо доведеться, то з нею на смерть стоятимемо». З тим і пішли у свій табір (правда Криса у ляхів лишився) і в ту ж ніч, козаки, знаючи, що ляхи поблизу мосту не дуже пильнують себе, нежданно напали на них і, дякуючи вмінню Богуна, силу силенну шляхти перебили. На цей час його козаки вже за свого проводиря мали. І ось зібрав Богун своїх полковників на раду. Думали вони, як би вирватися з осади. Та й крім того вони не зовсім сіромі довіряли, побоювалися, що сірома, піддавшися на шляхтянську намову, заради свого звільнення, може старшину видати. На раді полковники вирішили навести через Плешиву міст, переправити ним на той бік побільше війська, відігнати Лянцкоронського і дати змогу усьому козацтву вийти з облоги. Посеред ночі з возів, з войлоку та опанчі козаки навели три мости через Плешиву, а на ранок тими мостами пішли кінні загони. Побачив їх Лянцкоронський, забачив він, що козацька сила на нього суне, відступився і дав прохід козакам. З-поміж сіроми ніхто нічого не знав про раду і тому в таборі зчинилося сум'яття, всі кинулися до переправи, юрмилися, щоб вибратися на мости, сильно розхитали їх і почали тонути. Сила-силенна люду загинуло в болоті, а ті ж, що перебралися мостами, кинулися врозтіч, хто куди, бігли, поки ляхи давали вільно проходити і поки шляхта спромоглася переправити кілька десятків тисяч вояків і спорядити погоню. Козацький табір повністю опустів і стояв пусткою з артилерією та запасом. На нього напали ляхи, пограбували, а гармати — їх було шістдесят малого калібру та вісімнадцять полкартонів — та дві корогви, що були видані Хмельницькому (одна ще королем Владиславом, коли той задумав був іти війною на турків і коли настановив його рейментарем, а друга була вручена Хмельницькому від імені короля Кисилем, разом з мечем і благословенням на війну патріарха грецького. Той меч вручив йому архєпископ Корінфський) передали королю. А загинуло у тій облозі близько п'ятдесяти тисяч козаків. Все те сталося як кара господня і з волі господа. З тієї волі, яка нікому не подзвітна.
Дехто стверджує, що ніби-то Хмельницький навмисне залишив козацьке військо, оскільки козаки не у всьому його слухалися і вже не хотіли воювати з ляхами. Діялося все те влітку року 1651 впродовж Петрового посту, а на день ради святих апостолів козаки розбіглися і залишили свій табір.