Розповідь про те, що сталося з ляхами під Білою Церквою в 1651 році

Після того, як пограбували табір та перебили тих, що лишилися в ньому, ляхи повернулися у свій стан і на ранок зібрали раду. Почали радитися, як би козаків до ноги винищити. Одні наполягали всім військом прямувати на Україну, але посполите рушеніє виявляло сильне невдоволення. Багато хто вже не хотів іти за козаками, бо на цей час і ляхам добре дісталося, сила їх загинуло з голоду та від надмірної праці, багато з них все ще мерло в дорозі. Тому вирішили, що навздогін за козаками на Україну підуть обидва гетьмани. А король, вирядивши гетьманів, разом з посполитим рушенієм повернувся у Варшаву. Та на цей час сильно ослабло і кварцяне військо, оскільки йшло спустошеним краєм. А Хмельницький тим часом, повернувшися на Україну, знову зібрав п'ятдесят тисяч козаків і сорок тисяч татар на чолі з Карач-мурзою і готувався зустріти ляхів.

Під кінець серпня ляхи прибули під Паволоч. У зв'язку з негодою у них було сила прикростей, та до цих прикростей долучилася ще й печаль. Мали ляхи щонайдостойнішого вождя у себе, мали славного Ієремію Вишневецького і того в цьому поході втратили. Цей Ярема, над силу продовжуючи війну з козаками, отут під Паволоччю і склав свою зброю до ніг смерті. Його смерть шляхтянське військо сприйняло як погану прикмету, відрядило труну з його тілом до отчого краю і почало споряджатися до походу. Хмельницький якраз у цей час стояв на Масловім ставу. Зовсім не відчувалося, що у нього під Берестечком поменшало військо, бо силу козацтва породила зараз супроти ляхів мати козацька. Стояв і пильно стежив за польськими гетьманами. Особливо за Радзивилом, котрий, розбивши Небабу під Лоєвом, а потім і Гаркушу, завітав з Антоном у Київ, сплюндрував вогнем опустілий Поділ, бо козаки і міщани, посідавши на байдаки і добро забравши, Дніпром попрямували на Черкаси, а то іще далі. Пограбував Радзвил Київ і всю здобич під охороною семи корогов на чолі з Андзулом послав до себе. Прочули про здобич козаки, напали на охорону, розметали її і відібрали пограбоване. Дізналися про це польські гетьмани та Радзивил, з'єдналися під Хвастовом і з'єднаними силами рушили на Трилісся, там палили все і геть все повоювали. Хмельницький на цей час підійшов до Ольшанки, а звідти до Білої Церкви, став табором круг міста на обох берегах Росі. Дізналися про табір польські гетьмани, зібрали раду і почали радитися, що чинити. Вони побоювалися, що дуже відірвалися від свого тилу, а тут якраз надходить зима і від непогоди почало сильно знемагати польське військо. Отак порадившись, вони послали Моховського до Хмельницького і вирішили запропонувати йому мир.

Послання гетьманів Хмельницький зачитав своїм полковникам. Ті не заперечували проти миру. Тоді він наказав польським комісарам прибути у Білу Церкву. Вирядили поляки комісарів до козацького табору. Серед них були: воєвода браславський Кисіль, воєвода смоленський Григорій Гребович, підстольник литовський Гонсевський, підсудок браславський Косаковський. І коли проходили вони через табір козацький, то козаки лихими словами їх обзивали, а коли ж вони перед сіромою прочитали статті миру і дійшли до пунктів, де говорилося, що козаки повинні відступитися від татар, де значилося, що війська козацького має бути тільки двадцять тисяч, то хвилею знялося невдоволення, зчинився галас. Козаки кричали: «Оце так ти, гетьмане, миришся з ляхами? Орду зраджуєш і нас хочеш віддати ляхам на муку? Та перш ніж це станеться, сам накладеш головою разом з ляхами!» І обступила сірома з усім військом Білоцерківський замок, вирішила, комісарів і Хмельницького перебити. Побачив Хмельницький таку непокору, вийшов з Виговським та з полковниками до народу і ледве-ледве втихомирив його. На цю хвилину якийсь татарин через отвір у брамі заледве не вби:в стрілою воєводу Киселя. Про це комісари сповістили польських гетьманів, а ті — вони якраз тоді стояли табором під Германівкою — вирішили усім табором іти на виручку. Ще не дійшли гетьмани до Білої Церкви, а вже Хмельницький відпустив комісарів, особисто їх випроводив. Та коли польські посланці проїздили козацьким табором, козаки й татари відразу ж напали на них, пограбували вози з добром і заледве самих їх відпустили живими.

Побачили це польські гетьмани, з усім військом прийшли під Білу Церкву і стали табором на місцині, де ні води, ні фуражу не було для коней. Воду купували вони у козацької сторожі, а пашу — у татар. З табору ляхи навіть носа не могли вихилити і проживали вони у страшенній тисняві, а інші, пішовши за водою чи за травою, втрапляли у руки до татар, якщо не накладали головою. Отоді Хмельницький візьми та й пошли до польських гетьманів двадцять козаків, які, нібито нічого не знаючи, принесли їм Зборівські статті і зажадали підтвердити їх. Наполягали вони, що нехай козацького війська буде сорок тисяч і що козаки й гадки не мають поривати дружбу з татарами. Польські гетьмани вислухали козаків, одпустили, а самі всією силою пішли на козацький табір. Козаки в свою чергу вирушили назустріч ляхам і почалася січа велика, а в січі тій поліг сановитий шляхтич Волович. Назавтра Хмельницький відрядив Рейтарського послом. А той, ніби нічого не знаючи про вчорашню битву, почав схиляти ляхів до миру. А тим часом козаки і татари пробралися в тил, підійшли до самого табору, пройшли через порубку, і щосили вдарили на поляків. З козацького табору в цей же час гримнули з гармат, а татари, обійшовши польські полки, навалились на легку кавалерію, змели її і гнали аж до табору, опісля ж повернули й на військо, що стояло готове до бою і його теж потіснило до самого табору. І так день у день Хмельницький вів переговори про мир, а сам вижидав, коли сили шляхтянські вкрай знесиляться без води і паші.

А тут ще й дощі випали великі і від негоди почала сила польська слабнути, уже не ставало провіянту ні коням, ні війську, сила людей мерла, без ліку лежали хворі в наметах, а ті, що все ще ходили здоровими, тільки й думали, як би вирватися з табору та втекти. Козацьке ж військо і татарське стояло в місцині, де було вдосталь і води і паші. Крім того ляхи добре розуміли, що козацьке військо все зростає й зростає, а польське невпинно знесилюється, тому шляхта прагнули миру ще дужче аніж козаки. І тільки трапилася нагода, що Хмельницький прислав послання з пропозицією про мир, як ляхи відразу ж прислали своїх комісарів і підписали його. Ось статті цієї угоди.


«Військо козацьке має складатися лише з двадцяти тисяч чоловік.

«Козаки можуть проживати лише в Київському воєводстві, та й то лише на королівських землях.

«Ні Браславське, ні Чернігівське воєводство козаків не матимуть.

«Вся сірома віднині знову повинна лишатися у підданстві.

«Ляхи во віки віків не згадуватимуть про бунти.

«Усі прибутки панські панам слід повернути.

«Чигирин залишається за козацькою булавою.

«Віра православна та духовенство повинні бути недоторканими. Хто взяв чи привласнив церковні скарби і пожитки, повинен повернути їх.

«Шляхта, що воювала в козацьких загонах, не позбавляється ні прав, ні гонору.

«Жиди, так як і раніше, знову будуть торгувати на Україні.

«Хана і татар гетьман мусить помирити з королем. Якщо ж хан не захоче з королем у злагоді жити, то козаки повинні порвати з ним.

«Без відома короля козацькому гетьману забороняється вести переговори з зарубіжними монархами.

«Козаки з Крилова, Канева та Черкас матимуть свій суд у Києві».

Погодовши статті миру і взявши заложниками Собєського та Потоцького, Хмельницький разом з полковниками приїхав до коронного гетьмана, привітав його і вони своїми підписами та присягою скріпили угоду про замирення. Воно було нетривке, протрималося як лід, тільки до прийдешнього літа. Проте все ж дозволило і козакам і ляхам повернутися до своїх домівок во здравії.

Розповідь про війну на Ботозі.

Після того як під Білою Церквою було підписано мир з ляхами, Хмельницький дозволив війську польському стати на постій за Дніпром та у Браславському воєводстві. В цих краях розташувався коронний гетьман Калиновський (він став гетьманом тієї ж осені після смерті гетьмана Потоцького, того, що повернувся з татарського полону). На Браславщину він прийшов, маючи універсал Хмельницького. А його брат, теж Калиновський, і теж з універсалом Хмельницького, з військом коронним притаскався зимувати у Ніжин. Дорогою, — йдучи від Сули на Стародубщину за Мглин аж до литовського кордону, — вони скрізь по містах чинили суд та розправу. І цій розправі, скоряючись повелінню Хмельницького, жодне місто не могло противитись. А ляхи почали утискувати люд убогий, почали порядкувати, немов у своїх володіннях — за щонайменшу провину (і потай, і відкрито) нелюдськи катували і вимагали приховані пожитки віддати. Вогнем мучили. І запанували посеред народу туга та горе, і росло невдоволення на гетьмана Хмельницького, який, після того як господь подарував козакам перемогу над ляхами, знову віддав Україну ляхам у неволю і змусив народ український отаку наругу від ляхів терпіти. Чув про все те й Хмельницький, чув і мовчав, ждав на слушну годину, коли можна буде за все те поквитатися, а народу наказав іти з міст, наказав кидати все нажите й рушати на Полтавщину, а також за кордон у Велику Росію і там селитися містами. Ото відтоді і беруть свій початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до Дону. Заселяли їх козаки. А сам Хмельницький всю ту зиму терпляче чекав, оскільки в зимову годину несила була зібрати військо проти розквартированої у козацькому краї сили польської. До того ж і татари замирилися з ляхами, а до Москви ставилися з неприязню.

А потім гетьман, хоч і змирився з татарами, та все ж про їхню зраду пам'ятаючи і знаючи, що вони тільки й помишляють, як би вчинити посеред християн велике кровопролиття, все ж побоювався, аби вони у ту лиху годину чого доброго ще й його ляхам не видали, побоювався, бо й своїм не зовсім довіряв. Тому й видавав себе польським зичливцем і не одного козака по неправедній скарзі шляхетській наказав у кайдани кувати та до рук ляхів віддавати, а кого й на горло карав і все те робив, аби лиху годину переждати та шляхетську удачу спіймати. І дочекався таки жаданого славного часу. Пустив поголос, що з наказу султана скоро накаже війську на Москву вирушати. Ляхам, що не розуміли його хитрості, це було на руку. Та, коли до Хмельницького підійшли татарські загони, він, замість рушати війною на Москву, послав до молдавського воєводи гінця з вимогою віддати дочку за сина Тимоша, як вже було домовлено. А якщо ж той не схоче віддати, то він, Хмельницький, з стотисячним військом завітає до нього у гості.

І напав страх на воєводу й на волохів і сказали вони господарю: «Чого це заради одніє однісінької дочки твоєї наша земля має перетворитися на пустку? Після першого приходу Богданового і Ясси і інші міста в попелі лежали, а зараз, коли він завітає уже втретє, то й ми ні за що, ні про що маємо гинути. Якщо ти не вдовольниш бажання Хмельницького, то ми самі заради свого життя та цілості земель наших, тебе і твою родину змушені будемо видати». І не знаючи, що діяти, господар відрядив гінця до короля і просив його якось завадити тому весіллю. І наказав король гетьману Калиновському не пускати сина Хмельницького на весілля до господаря. На виконання цього наказу Калиновський прийшов і став з військом польським на Батозі (у нього було три тисячі піхоти, шість тисяч кінноти, не рахуючи охотного війська) став, заступив дорогу і не дозволив Хмельниченку іти до волохів за дочкою господаря. А крім того Калиновський послав гінців до війська польського, що стояло постоєм у Ніжині та в інших містах задніпрянських, і наказав, не гаючи часу, поспішати до гетьманського стану. Діставши наказа, ті відразу ж вирушили і дорогою несказанно кривдили люд.

Хмельницький, зробивши вигляд ніби простує до Дністра, листовно звернувся до Калиновського: «Чому ти, — писав він, — заступаєш синові дорогу? Ти ж знаєш, що він їде до волохів. Чи може од весільних бояр яке зло ляхам прилучилося? Шануючи весільний звичай, те зло він у серці не триматиме». Розуміючи, що цей лист є хистрістю і зневагою до них, ляхи готувалися до кривавого весілля. Тільки не знали — де Хмельницький. Брату Калиновського, що саме за Дніпром ішов і що дозволив своєму війську чинити над козацтвом наругу, Хмельницький теж послав дарунок — коня. Він остриг йому хвіст та гриву, наказав з остриженого волосся зсукати мотузок і все те подарував Калиновському, давши цим знати, що за кривди відплатить. Коли ж до польського стану підійшли татари, шляхта вивела їм назустріч свої полки, полишивши позад безборонний табір, і розпочала бій. Та татари тільки заманули ляхів подалі от табору. Цим скористалися козаки, напали на нього, легко увірвалися всередину. Коли татари побачили, що козаки в таборі, то повернули коней і вдарили на польське військо. Ляхи перелякалися. Одні кинулися тікати в сторону, та їм, спаливши табір, перепинили дорогу козаки. Інші ж кинулися до переправи, до Бугу. Майже кожен рицар вдарився в ноги, а татари жали ляхів, немов траву. І тільки гетьман Калиновський і Приємський та староста красноетавський Собеський з піхотою стояли мужньо. Проте й вони полягли від меча у чистому полі, а тих, що повтікали, поспільство витягувало з боліт і нещадно нищило. Самому гетьману Калиновському якийсь татарин відтяв голову і, насадивши на списа, привіз до Хмельницького та Нарудин-султана. Самуїл, син Калиновського, теж щодуху тікав від козаків та звалився у Бубнівці з мосту і потонув.

Чимало панів у тій битві головами наклали, чимало татари в полон забрали, але і їх Хмельницький наказав порубати, щоб не обтяжувати татар у прийдешніх битвах та походах. Хмельницький сповна вирішив відплатити ляхам за Берестецьку поразку та за наругу над козаками і ні одного не помилував, всіх порішив на Батозі. Те ж саме у містах чинило і поспільство — панів та старост, що до своїх маєтностей поз'їздилися, всіх перебили. Серед них убили і урядника Соснівського разом з жінкою та двома дітьми, що якраз у Конотопоському замку перебували. Убили і в криницю, що в Конотопському замку, на день Троїці повкидали. Того ж року на воздвиженіє Хреста чесного якось незвичайно криниця наповнилась вщерть водою (а сама криниця заглибшки так саженів з десять) і всі оті тіла спливли. А коли ті тіла забрали з води, то вода, прямо на очах у людей спала до звичайного рівня. Тіла ті, цілі-цілісінькі, мешканці Конотопу в одній могилі поховали.

Після цієї битви Хмельницький попрямував на Кам'янець-Подільський, а татари, розсипавшись загонами, чимало невинного люду в неволю забрали і на свої землі повернули. Коли в Польщі дізналися про поразку, геть всі перелякалися невимовним страхом. Вважали, що настали такі ж часи, як і після Корсунської перемоги над ляхами і спішно почали готуватися за Віслу на Гданськ та до Поморських берегів утікати.

А Хмельницький повернувся у Чигирин, випроводив свого сина Тимоша на весілля до молдавського господаря, а для супроводу виділив дванадцятитисячний загін козаків. Коли вони підійшли до Ясс, їх зустрів двірник господаря, а також сам молдавський воєвода з боярами і, дозволивши себе поцілувати, повів гостей у столицю. Там почали гуляти весілля. Панна воєводівна, виказуючи свою прихильність до Хмельниченка і доводячи, що охотою заміж іде, наказала своїм дружкам на весіллі співати руські пісні. А на Польщу, що саме переживала згадане горе, на довершення нещасть повстали ще і свої сини. Сенатор Родзивіл, якого звільнили з канцелярії, втік у шведську землю і звідти листовно звернувся до Хмельницького, закликаючи його мужньо стояти проти ляхів, оскільки король шведський теж задумав вирушити на допомогу козакам і цим листом їх до звитяги спонукає.

Розповідь про Жванецьку війну, яка була року 1653

На завершення Хмельницький відрядив до короля послів з листом, у якому скаржився на гетьмана Калиновського і на поляків, що були разом з ним. Він писав про те, що вони боронили синові його йти до волоського господаря на весілля, що в дорозі боронили користуватися землею, травою і водою, чого ні добрим, ні злим не боронив навіть сам господь. Син його разом з своїми боярами ішов повз табір польський і за все, що там трапилось поміж ними, він, Хмельницький, за себе і за весільних людей просить пробачити. Ляхи відчули, що Хмельницький, не криючись, глумиться над ними і порішили на посланіє не відповідати. Козаки-посланці повернулися від короля ні з чим. Хмельницький знову послав до короля посланців з проханням вибачити пригоду з погромом шляхетського табору його боярами, оскільки така річ не раз трапляється на весіллі і обіцяв, що своєю вірною службою у майбутньому віддячить королю, тільки нехай поляки все ж пришлють до нього комісарів. І прислав король до нього Зацвиліховського та Чорного, котрих Хмельницький знав ще з битви на Мерлі, з такою умовою. Якщо Хмельницький справді хоче зажити королівської милості та прощення, то нехай він насамперед від татар одступиться, а крім того нехай він одного з своїх синів віддасть ляхам заложником. Така відповідь вкрай розгнівила Хмельницького, він схопився за меч і відказав: «Віднині нехай поляки не лихословлять! Я знаю, що ви всіляко зичите і шукаєте мені згубу. Тому я не можу порвати з татарами. Не можу віддати заложником і сина. Бо один з них нещодавно женився і йому не випадає жінку лишати, а другий — ще дитина. Відривати його від батьків — неможливо. І починати треба ось звідки: насамперед нехай король своєю клятвою ствердить Зборівську угоду, її ми своїм мечем пишемо до сьогодні».

Почувши цю відповідь, комісари повернули з Чигирина ні з чим.

Коли ж пішли комісари, Хмельницький, дбаючи про добробут та цілісність України, послав гінців до царя турецького і запропонував прийняти Україну та Польшу у вічне підданство, а йому вислати на підмогу військо. За це сильно розгнівались на нього деякі полковники українські а з-поміж них полковник миргородський Гладкий. Він та Гуляницький і Хмелецький ганили гетьмана.

Казали, що він зле робить, відриваючи Україну від миру християнського і віддаючи люд вільний та його віру турку на поталу. Не стерпів Хмельницький цього поговору і наказав відрубати Гладкому голову, Хмелецького зарубав у Наволочі, і тільки Гуляницький сховався десь у монастирі. Почув король про розбрат і відрядив на Україну Чернецького з воїнством. Чернецький, прийшовши в Україну, спалив спершу Іллинці, потім Липовець, Погребище і ще багато сіл. Дізнався пр все це Хмельницький і відразу ж послав назустріч полякам Богуна з загоном. І коли той стояв у Монастирищі, Чернецький підійшов до них і взяв у облогу. В битві, яка відбулася тут, поліг сотник Дрозденський, та немало полягло і серед війська польського. Самому Чернецькму куля з мушкета наскрізь щоку пронизала. А Богун, відібравши кілька сот добрих козаків, нарядив їх у татарську одежу і наказав напасти на поляків з боку поля. Накинулися ці на поляків з гуком татарським, а ті подумали, що це татари прийшли козакам на підмогу і не тільки від Монастирищ відступили, а й з України повтікали, полишивши козакам обоз і все майно. А між тим у ці дні помер київський воєвода Адам Кисіль, чоловік благочестивий і великий поборник греко-руської віри. Він був приємний у мові, і здавна прихильний до України, походив з давнього і славного роду Святолда, який року 1128 був гетьманом на Русі.

Того ж року Тиміш Хмельниченко ходив з козацьким військом на волохів. Причиною походу було ось що. Радул, мултянський воєвода, разом з угорським князем Ракочі послали військо у Волохію і прогнали Тимошевого тестя з волоського господарства. Тому Тиміш (який нібито ще в час свого весілля казав, що ми через Отоманську Порту підкупимо мултявського господаря та приймемо його під свою державу і хай начувається угорський князь) взяв сім тисяч козаків та їхнього полковника Миколу Федоренка, прийшов у Ясси, застав там недругів, порубав мултянське та мадьярське воїнство і знову посадив свого тестя на господарство.

Опісля ж Радул та Ракочі знову набрали сили, знову прогнали з волоського господарства Тимоша та воєводу Василя. Тиміш з тещею своєю, волоською господаркою, та козаками закрилися у Сочавській фортеці, їх довго брали Радул та Ракочі і поляки, і немало люду полягло там з обох сторін.

Потім так було угодно господу, що Тимоша вцілено в ногу з гармати і він помер. Після його смерті запанувала незгода серед козаків. Одні хотіли віддати Сочаву мадьярам, інші — виказували готовність стояти насмерть. Та господиня, відкинувши жіночу слабість, стояла мужньо. Вона зуміла умовити всіх стояти міцно. Та врешті-решт обложені, побачивши, що допомоги їм ждати ні від кого, змушені були здатися і, замирившись, передали Сочаву з усіма маєтностями полякам та уграм. А самі, взявши тіло Хмельниченка, з миром попрямували на Україну. В дорозі вони зв'язали ротмистра Могельницького, що хотів їх вести до короля, і віддали його Хмельницькому. Дізнався Хмельницький про синову смерть і вирішив відплатити ляхам. Коли зібрав велику силу, пустив слух, що ніби нічого не знає ні про загин сина, ні про штурм Сочави, і що нібито вирушає туди своїм на виручку. Цією хитрістю він заманив короля та поляків під Жванець. Місцина то була вельми бідна і чекав Хмельницький немало, поки поляки почнуть потерпати з голоду та від морозів. А король, вирішивши перепинити шлях у Волохію, став біля Жванця, ні сном, ні духом не відаючи де Хмельницький. Ось тоді Хмельницький разом з ханом і. підійшли до польського війська і так облягли його, що поляки не могли з табору й голови виткнути. Почався голод серед поляків (з п'ятнадцяти тисяч піших залишилося тільки чотири), чимало кінних та піших і від меча загинуло. Побачив король, що сутужно йому, почав хана просити і згоду обіцяти, хай тільки він припинить битву. Проте хан, аж поки йому не заплатять за труди і поки Зборівських статей козків клятвою король не підтвердить, не хотів меч у піхви вкладати. Тоді поляки здалися на ласку переможців, з усим погодилися і, давши ханові заложниками двох сенаторів — Лянцкоронського, воєводу руського, та Олесницького, підкоморія сандомирського, — самі заледве з вушами повернулися у Польщу. Так проходила битва під Жванцем. Отак потерпіли поляки, отак десятикрат знесли вони горя та збитків за оту перемогу над козаками під Берестечком.

Розповідь про те, чому Хмельницький пішов у підданство до росіян та про війну Дрижипольську року 1654

Хан, взявши у короля під Жванцем двох сенаторів у заставу на викуп, повернув до Криму. Та все ж він лишився невдовлений здобиччю і розіслав загони у польські землі. Роз'їхалися вони від Прип'яті, Піни та далі без числа та ліку брали бідний люд у ясир. Як розповідають, тільки шляхтянських родин з жонами та дітьми було забрано в полон п'ять тисяч, а скільки дівчат та молодиць втрапило до рук бусурманів!? О, скільки горя, сліз та розпуки було там, того людська мова розповісти безсила! Там глумилися над жінками, розтлівали дівчат, немилосердно в'язали, морили голодом та спрагою. Там кожен бачив смерть видиму, переживав жах невимовний. А найгірше випало Косаковському, до яких на весілля з'їхалося багато шляхти, сватів та панянок шляхтянських з музикою. Всіх їх, просто у весільному вбранні, погнали в татарську неволю. Сам же хан по дорозі до Криму чимало лиха заподіяв і Україні — села та міста одні винищив, а інші в полон забрав. Це він хотів козакам дошкулити і примусити їх разом іти війною на Москву і тим самим Москву настроїти проти України, а вже разом з нею, від трьох сторін ставши, татари та поляки замишляли остаточно розправитися з Україною. А вже потім, зговорившись, татари та поляки задумали і Москву покорити та знищити це богом змоцоване царство, а своє, Астраханське, у щонайвищу привести могутність. Та бог, перепиняючи хитрість підступних, усе повернув і зробив так, як вважав за потрібне і як було ухвалено на раді господній. Та, власне, й раніше Хмельницький знав, куди вернуть татари, що вони більше своєї користі пильнують, а не зичать добра християнам, бо всі племена агарянські за своїх ісконних ворогів мають. До того ж Хмельницькому давно стало відомо, що хан дав королеві слово Україну підкорити Польщі. Тому, порадившись із своїми полковниками, він відрядив послом Григорія Гуляницького до великого государя царя Олексія Михайловича і сповістив його про свій намір, а опісля спорядив повноважних послів і вже після цих відвідин його царська величність направила до Хмельницького та до всього війська запорізького свого приближеного боярина та дворецького Василя Бутурліна з численною делегацією бояр, стольників та дворян. Він був призначений великим послом і мав виробити постанову, на яких умовах та при яких вольностях можуть проживати козаки під рукою його царської величності. Заради цього сам Хмельницький з генеральними особами та з полковниками, та з полковою старшиною — сотниками й отаманами — на богоявлення господнє зїхалися у Переяслав і там раду радили. На ній усі полковники та військо їхнє порішили бути під єдиновірним монархом під його величністю царем московським, а не під королем польським, королем римського віросповідання, а також всі ухвалили відмовитись від дружби з татарами. Скріплюючи це рішення, гетьман Хмельницький з усіма своїми генералами, полковниками та з усім військом у січні 1654 року дали присягу і прийняли надзвичайно пишні дарунки царськими соболями та іншим крамом. У цей же день були прийняті полкові знамена і стольники разом з приданими їм козаками роз'їхалися по усіх містах і там уся міська старшина, люди духовного сану, козаки та поспільство також дали присягу на вірність. При чому на всій Україні по обох берегах Дніпра кожен з охотою присягав. Весь народ радів радістю великою, бо всі були певні, що під рукою єдновірного монирха можна буде жити тихо, спокійно.

З божою допомогою та при сприянні усього малоруського народу, закінчивши переговори, та вирядивши з належними почестями великих послів його царської величності, Хмельницький наказав підготувати від свого імені та від імені усього війська спеціальну грамоту, що адресувалася царській величності. Ось вона.


Копія з листа до государя, царя та великого князя всеросійського Олексія Михайловича від Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького.



Лист переданий посланцями — генеральним суддею Самійлом Богдановичем та переяславським полковником Павлом Тетерею і товаришами.


Після монаршого титулу йде:

Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, та все військо запорізьке низько до землі б'є чолом.

Вже скільки літ ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького, та все військо запорізьке, повсякчас боремося з ляхами і з божою допомогою їхні наїзди відбиваємо і спеціальними грамотами та через посланців наших, б'ючи чолом перед царем, твоєю царською величністю, просимо твою світлість прийняти нас під єдиновірну дужу та високу руку твоєї царської величності. І тепер господь незвіданими своїми долями звершив обидві ці справи — у наших ворогів, ляхів, пиху збив і добру раду царському серцю подав. Ревнуючи за вірою православною, твоя царська величність зжалилась над церквами та над святими місцями та над народом єдиновірним і зволив нас, Богдана Хмельницького гетьмана запорізького та все військо запорізьке і єдиноплемінних росіян, під свою дужу та високу царську руку милостиво прийняти. І коли приближений твоєї царської величності боярин та намісник тверський Василь Васильович Бутурлін, окольничий та намісник муромський Іван Васильович Олеферов та думський дяк Ларивон Дмитрович Лопоухін з наказу твоєї царської величності приїхали до нас і грамоту твою привезли і безмежну милість царську нам сповістили та знамена військові і дарунки твоєї царської величності передали та довгі розмови про всякі справи повели з нами, то цим невимовна нас обрадували. І тоді ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького і все військо запорізьке і увесь народ, у містах, містечках та селах начальство і сірома (з доброї, воістину вільної спонуки та ідучи за бажанням нашим і без лукавства у серці) присягнули тобі, великому государеві, цареві та великому князеві Олексію Михайловичу, всієї Русі самодержцю, присягнули твоїй царській величності на вірність і ніякісінької зради не помишляючи щодо царів навколишніх, що хотіли нас собі підкорити, ми, помишляючи про них, як про невірних, дружно одного тебе, благочестивого великого государя і царя нашого, обрали, возлюбили і всім серцем своїм, силою та помислами приєдналися до твоєї царської величності.

І тому благонадійна дерзаємо думати, що коли що проситимемо у тебе, великого государя царя нашого, у твоєї царської величності, то безмежно віримо, що одержимо, як у тому запевняв нас згаданий приближений твоєї царської величності боярин та його товариші і у тій певності нас утвердив. Тому посланців наших — суддю військового Самуїла Богдановича та полковника переяславського Павла Тетерю з їхніми товаришами — до пресвітлого лику твоєї царської величності виряджаємо з цією грамотою і просимо, аби ти, твоя царська величність, їм свої праведні очі показав та своє вухо милостиво прихилив і наші прохання вислухав. І все те, про що вони почнуть просити, ти, твоя царська величність, вислухай їх милостиво і нас, — Богдана Хмельницького, гетьмана війська запорізького з усім народом руським, з духовним та мирським людом, що перебуває у різних станах та твоєї монаршої милості жадає — порадуй. Наші статути, привілеї та всякі свободи і маєтності люду мирського та духовного, що їх вони мали з давніх давен, ще від князівських часів та від панів благочестивих і від королів польських, і які вони в землях руських стверджували, заради яких ми з діда-прадіда свою кров проливали і які ми нині маємо, і від яких відступитися не збираємося навіть під страхом смерті, і зараз заради цих прав лицем до землі припадаємо і щонайпокірніше просимо тебе, твоя царська величність, своїми грамотами закріпити усе те навічно. Бо твоя воля нам була обіцяна наближеним твоєї царської величності боярином та його товаришами. Вони говорили, що великий государ нас буде краще жалувати, аніж королі польські та князі давні, тільки ви чолом бийте та служіть вірно.

І вдруге, і втретє лицем до землі припадаємо і твою царську величність молимо, аби ти підтвердив грамотами усе, що просимо, і щоб ми надалі одержували все, що будемо просити у тебе, твоєї царської величності, у великого государя нашого. І щоб ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького і все військо запорізьке і народ руський, що живе у різних станах, радувались твоїй безмежній щедрості і щоб тобі, великому государеві, твоїй царській величності всіляко сприяли і, щиро слугуючи, на ворогів ополчались та щоб заради тебе кров свою проливали і, під єдиним богом і під єдиним сонцем ходячи, щоб тобі благочестивому монарху, твоїй царській величності служили від роду й до роду во віки віків. А твою царську величність в свою чергу просимо хай ми під покровом крила твого продуваємо, як орлине гніздо під крилом орла, просимо прикрити нас, вірних твоїх підданих, своєю милістю і просимо захистити своїми збройними монаршими силами від своїх ворогів і боронити та у своїй милості тримати іще та іще просимо.

Багато чого в грамоті не написано, про те все тобі, великому государю, твоїй царській величності повідають посланці наші. Ми ж, передаючи себе во віки віків невимовній та великій твоїй милості, господа бога молимо, аби Ваша царська величність на щонайясніших престолах пресвітлого царства російського многолєтствував та благополучно довгоденствував і усіх земних царів щоб мав собі за піврічних. Нехай так буде від нині і во віки віків. Писано в Чигирині, місяця лютого у 17 день 1654 року. А внизу підпис: Вашій царській величності безпосередні піддані і щонайвірніші слуги Богдан Хмельницький, гетьман з військом Вашої царської величності запорізьким.

Великий государ милостиво прийняв послів Хмельницького — і суддю генерального Самійла Богдановича і полковника переяславського Павла Тетерю — і дав всьому війську малоруському свою монаршу грамоту (з підвішеною печаткою) на всякі вольності козацькі. Цю грамоту ствердив на чотирнадцять пунктів. Ось вони.

«Козаки з своїми вольностями та маєтностями мають своє право. Ні бояри, ні воєводи, ні стольники, що проживатимуть тільки в Києві та Переяславі, у їхні справи не втручаються. Козаків може судити тільки своє товариство та своя старшина — де є три козаки, то третього судять двоє.

«Козацькі маєтки та їхні землі нікому не вільно відбирати. Прибутками з маєтків вільно можуть користуватися не лише козаки, а і, після їхньої смерті, їхні дружини та їхні діти. Діти та жінки їхні користуються волею, як і їхні батьки та предки, і ніхто ні в чому не може порушити права, що віддавна надані руськими князями та польськими королями людям духовним та мирянам.

«Київський митрополит та все малорсіїське духовенство прийматиме благословення святого патріарха московського, але святий патріарх московський у їхні права втручатися не буде.

«По всіх містах від малорсійського народу у магістраті повинні бути війти бургомістри, райці, члени та інші чиновники, котрі мають керувати трудовим людом і повинні збирати з-посеред нього (окрім козаків) побори на государя грішми та хлібом. Ці побори вони мають здавати в Києві та Переяславі.

«Тими поборами має порядкувати не лише воєвода, а також і малоруські чиновники. Вони мають право відраховувати гроші на шістдесят тисяч козаків по три карбованці щорічно.

«Гетьманові покласти платню у тисячу золотих червінців щорічно і віддати йому у підданство Чигирин та Чигиринський повіт.

«Старшині генеральній та полковникам, старшині полковій та сотникам і хорунжим теж покласти річну плату згідно з чином.

«На утримання артилерії, гармашів та артилерійської прислуги виділити місто Корсунь з повітом.

«Гетьману, аби не мати збитків та не мати витрат, забороняється і приймати послів з навколишніх держав і посилати їх туди. За винятком випадків, коли царська величність звелить гетьманові вирядити послів у ту чи іншу державу.

«Гетьманові забороняється мати справу з кримським ханом (за винятком торговельних). Це для того, аби татари та ногайські кочівники не нападали на Малоросію з війкою і не плюндрували її та людей у ясир не брали.

«Якщо ж так трапиться, що з господньої волі помре гетьман, то козаки, шануючи давні звичаї, з-поміж себе оберуть нового і повідомлять про це його царській величності. А царська величність накаже йому стати перед своїм найяснішим зором і пожалує гетьманові булаву та знамена і спеціальною монаршою грамотою затвердить його на гетьманування».


На всі пункти і гетьманові, і старшині, і всьому війську його царською величністю були видані на вічні часи привілеї, скріплені висячою царською печаткою. Були визначені також права та повинності трудового люду, описані звичайні повинності на користь царської величності та права і вольності кожної людини.

Дізнавшись про те, що Хмельницький і все військо запорізьке перейшли у підданство до царя-государя, король і хан поклали іти на Москву та на козаків з мечем та з вогнем. Цей задум Хмельницький довів до відома великого государя. Тоді великий государ наказав своїм московським силам на чолі з боярином Срібним та Хованським виступати на литовські землі, а боярина Василя Васильовича Бутурліна з великою силою надіслав до гетьмана Хмельницького. В свою чергу і гетьман Хмельницький від свого війська посилає до царської величності під Смоленськ Ніжинський та Чернігівський полки, а з ними дозволяє іти всім, хто хоче з інших полків. І охотників стільки назбиралося, що їх поділили на вісім полків.

Над цим військом настановили наказним гетьманом Івана Золотаренка, дали йому булаву та бунчук і гармат чимало й наказали, щоб від свого імені послав під Смоленськ до царської величності із загоном котрогось із довірених старших, а щоб сам став на перехваті поблизу Гомеля та Бихова і щоб не пускав жовнірів іти на Смоленськ на царські війська. Прийшов Золотаренко під Гомель, застав у Гомелі чимало жовнірів литовських, осадив їх, а до його царської величності під Смоленськ випровадив сво