РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРШІ ДІЇ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПІСЛЯ СМЕРТІ БАТЬКА

Після тужного похорону щонайпочеснішого вождя Богдана Хмельницького багато приближених, спонукуваних хворобою властолюбія, нараяли новонастановленому гетьману молодому Хмельницькому, щоб він, не прагнучи до зверхності над багато старшими від нього людьми, що противне і вдачі його і не достойне його, щоб він відмовився від гетьманства і, посилаючись на неповноліття, перед усім воїнством поклав клейноди. Юрій Хмельницький погодився. Тоді відразу ж кожен зокрема почав збирати своїх однодумців до двору старого гетьмана і кого дарами та грішми, кого обіцянками почали на свій бік перетягувати. Незабаром зібралось велике число народу. Побачив їх Юрій Хмельницький і, наспіх тими хитрюгами умовлений, вийшов з дому й щонайперше подякував присутнім за чин, який вони дали йому, шануючи батька. Потім сказав про неспроможність у його літа керувати такою силою народу, повідомив, що він зрікається наданої йому влади і, поклавши перед прибулими бунчук та булаву, повернувся в свою господу. Скоріше наслідуючи слово Хмельницького, а не вчинок, склали свої повноваження й інші генеральні особи — Виговсьський — писарство, Носач — обозництво, посилаючись на те, що їм не з руки займатися забарною військовою справою. Споглядаючи все, що діялось, військо запорізьке стояло вражене і не знало, що діяти. А потім ізолювало всіх, хто чигав на булаву, і дружно кинулося до господи, в яку пішов Хмельницький, за ними з остраху нехотя пішли останні. Привели на раду Хмельницького, який ішов неохоче, опирався. Тут, на раді, пригадавши заслуги батька (ті зслуги, що їх заперечували Виговський, Носач та іже з ними), йому вручили військові клейноди і нарекли гетьманом. Зважаючи ж на неповноліття, настановили над ним (згідно з тим словом, яке вони дали небіжчику Хмельницькому) опікунів — обозного Носача, суддю Григорія Лісницького та генерального писаря Івана Виговського. Їм наказали порядкувати у військових округах аж поки молодий гетьман змужніє. Тут же, на цій раді ухвалили, що коли доведеться до бою ставати, то військові клейноди з двору та з рук Хмельницького буде брати Виговський, а повернувшись додому, знову ж йому в руки повернути їх повинен. Від цієї честі Виговський притворно відмовлявся, однак, несучи в душі отруту хитрості, все ж вирішив скористатися гетьманською владою. До товариства, що зібралося тоді, він мовив улесливо: «Добре, а як же тоді, маючи при собі печатку та клейноди, як же я маю себе іменувати?» І між іншими міркуваннями, прагнучи це питання виділити, він, немов би ненароком, і з щонайвірнішою покорою, недбало (як про справу, не варту уваги) відповів, що добре було б, аби йому в час походу дозволили титулуватися так: «Іван Виговський на цей час гетьман війська запорізького». Простий та нерозсудливий народ легко дозволив йому і він відразу ж, приховавши злість, віддав у науку молодого Хмельницького. Сам же, забувши про те, скільки покійний Хмельницький добра йому зробив, коли не лише з полону його звільнив, а й багатою людиною вчинив, вшанував чималим чином, зробив своїм родичем. Забувши все це, Виговський забрався в скарбницю гетьмана і взяв з неї понад міліон грошей. А потім до беззаконня почав беззаконня додавати, до вкрадених грошей вирішив додати ще й булаву та клейноди. Маючи їх при собі та не повертаючи до двору Хмельницького, як те, згідно із словом, треба було зробити, він почав набирати у військо польських воїнів та драгунів і разом з послом польським, по прозвищу Бенєвський, почав якесь зло супроти царської величності затівати. Прочув про те зло полтавський полковник Пушкар і детально написав про все до самої його царської величності. У відповідь на цей лист цар прислав з Москви на Україну боярина Богдана Матвійовича Хитрого, котрий, будучи підкуплений багатими посулами Виговського, зібрав військову раду і, як малолітнього, позбавив Юрія Хмельницького гетьманства і настановив гетьманом всеросійського ворога Виговського. Вирішивши супротивитись ворожій для війська запорізького ухвалі, полковник полтавський Пушкар з двадцятитисячним козацьким загоном прийшов під Переяслав, маючи на думці не допустити прихованого ворога Івана Виговського, ляха за подобою і за нутром, до гетьмнського стану. Дізнався про намір Пушкаря Виговський, пішов до Хитрого і з хитрістю, якій позаздрити можна, почав намовляти того, аби перепинив Пушкаря. Боярин, що вже давно був підкуплений Виговським, послухався і, на прохання Виговського, пішов аж до Лубен і, знайшовши там Пушкаря, ласкою, і жалуванням, і указом царської величності почав намовляти полковника повернути назад. Пушкар підкорився, не розпочав громадянської війни, тільки кинув віщі слова: «Ще побачите, який вогонь запалає з тієї іскри!»

РОЗПОВІДЬ ПРО ГЕТЬМАНУВАННЯ ВИГОВСЬКОГО ТА ПРО ЙОГО НЕПРАВІ ДІЇ

Після того як з допомогою Хитрого Пушкар повернувся в Полтаву, Виговський уже зовсім безпечно утвердився на гетьмануванні. Спершу він зробив вигляд, що з власної волі і нібито добровільно з'явився до царської величності. А потім став супостатом і явним зрадником. Деякий час він за всякими послугами царю приховував свою ворожість. Так він потай сповістив його царську величність, що ляхи й раніше не дотримувались і зараз не дотримують слова, котре дали московському монарху і задумали відректися від нього, вирішили йти на Москву війною, а на допомогу собі покликали Ракочі та хана кримського. Провістив Виговський усе це царській величності та ще й дописав, що якщо ближчим часом цар не спроможеться перебити ту справжню підступність ляхів то чого доброго той лукавий задум вони здійснять. І що король своєї підступності доти дотримуватися буде, поки не збере стільки війська, що вже зможе з тими силами московським протистояти. Оцими лукавими і добровільними доносами Виговський так прокрався у довіру до государя, що з часом навіть брехня його за правду вважалася. У відповідь на донос Виговського царська величність відразу ж вирядила повноважених послів своїх у Польщу і наказала, щоб поляки, згідно з домовленістю, вільне загальне обрання государя московського на польське королівство підтвердили. Ляхи з почестями прийняли послів, привітали їх, вдовольнили їхні вимоги і вирядили, а до великого государя написали, аби царська величність не втрачала надії і благоволила трошки зачекати, доки вони закінчать війну зі шведами та прусами. А тим часом вирядили ляхи послів також і на Україну до гетьмана Виговського, вони підтвердили згоду з його обранням на гетьмана і, аби він був до поляків прихильний, пообіцяли, що усі пункти, які прислав на сейм Хмельницький через своїх посланців Немирича та Сулиму, усі ті пункти навічно будуть скріплені присягою самої королівської величності і чотирьох найсановитіших сенаторів. Виговський затримав посланців і, бажаючи, щоб уже вирішеній зраді не було перепон, послав два полки — Ніжинський та Стародубський — воювати свого ворога і вірного царській величності слугу Пушкаря. Проте згадані два полки не захотіли розпочинати війну-міжусобицю і кожен пішов до себе додому. Почув про це Виговський і не довіряючи й іншим українським полкам та побоюючись, щоб і вони не пішли за прикладом перших та не вчинили всупереч його волі, послав на Пушкаря свої затяжні корогви. Пушкар зустрів їх неподалік від Полтави і так зробив, що заледве хто-небудь з них був у спромозі втікати до гетьмана. А Виговський, нічого не знаючи про недалекий розгром свого воїнства, ще при початку тієї незгоди, написав до царської величності і в тому писанії оббрехав невинного Пушкаря, писав, ніби він з ляхами змовився виступити проти государя московкого, а заразом, прагнучи приховати свою зраду, у тім же писанні не раз клявся, що поки світу буде, поки житимуть Польша і Україна, завжди козаки з ляхами воюватимуть. У Москві повірили цьому брехливому листу і наказали Пушкаря взяти, як зрадника.

Коли все оце діялося в Москві та на Україні, поляки зібрали у Польщі у Варшаві великий сейм, на якому головував найвищий коронний маршалок Гнінський. Він узяв під свій захист відому угоду Хмельницького, ту саму, яку вони до цього відкидали та всіляко ганили, і почав міркувати, чи мали козаки підстави розпочинати війну з ляхами. І після тривалих суперечок, що їх вели сенатори та посполита шляхта, одностайно поклали, що аби замиритися з козаками, третя Річ Посполита повинна мати нові порядки. В ній православні — як мирські, так і духовні — повинні мати таку ж шану, як і католики. У цій постанові єпіскопи польські, а найбільше архиєпіскоп гнєздинський погоджувались з усим, за винятком одного — вони не могли змиритися, щоб київський митрополит ходив у шанобі, яка б була рівною їхній. З приводу цього вони навіть написали до папи римського. Однак їхнє заперечення не було взяте до уваги, оскільки військовий неспокій у Польщі та пустошення іншими шляхами не можна було перепинити. Пункти, схвалені там, потім були підтверджені під Гадячем у присутності Немирича, Верещаги та Сулими, які були спостерігачами на сеймі.

Пункти пакту з козаками.

Нехай унії не буде зовсім, ляхи ж нехай при своїй, а русь при своїй лишаються вірі.

Нехай митрополит київський та чотири руських владики займають у сенаті місце за архиєпископом гнєздинським.

Нехай козацтва буде не більше і не менше шестидесяти тисяч.

Нехай гетьман Великого князівства руського українського навічно буде чільним київським воєводою та генералом.

Сенаторів корони Польської будемо обирати не лише з середовища католиків, а і з-поміж руських.

Нехай церкви та монастирі з усіма своїми прибутками лишаються незайманими і нехай не скоряються мирській владі.

Русь матиме свею академію, свою документацію та канцелярії і не лише польських, а й руських навчителів.

Усі злочини та наїзди, які мали місце в часи минулої війни ще за життя Хмельницького і які по правді, а не притворно даровані і навіки забуті, так і повинні лишатися дарованими і забутими. Якщо ж хто чинитиме інакше, це може призвести до війни.

Ніяких податей короні польській не давати, а також ніяких військових загонів не приймати на терені, що перебуває під владою гетьмана на обох берегах України.

Якщо ж гетьман український захоче кого-небудь з своїх обдарувати шляхтянством, то те король за клопотанням гетьмана має затвердити. А щоб гетьман зараз і на потім завжди мав сто чоловік у шляхтянському сані, то король згоден уже зараз згадану сотню затвердити і видати відповідні клейноди.

Коронному війську назавжди заборонити постій на Україні, за винятком випадків, коли їх скрута до цього змусить. Проте й тоді гетьман малоруський повинен командувати ним і владу над ним мати. Козацьким же полкам вільно можна стояти у всіх володіннях короля, духовенства та сенаторів.

Дозволити гетьману українському карбувати гроші і використовувати їх для розрахунків з воїнством.

У всіх, навіть у щонайпотрібніших для корони польської справах, ляхи повинні радитись з козаками і повинні пильнувати, як відкрити дорогу до Чорного моря по Дніпру.

Коли ж цар московський почне війну з поляками, то козаки в цю війну втручатись не будуть. Якщо ж він з Україною щось задумає вчинити, то поляки її повинні всіляко захищати.

Тим же з ляхів, хто у козаків буде служити, слід зберегти чини і звання.

За зраду забирати маєтки у королівську казну і з реєстрових книг імена зрадників викреслювати.

Гетьманові заборонити шукати протекції за кордоном. Нехай він відчує себе всього лише як вірнопідданий королівства польського.

Надалі слід зберігати і приязнь з кримським ханом і не ображати маєстату государя московського і цим самим дати змогу козакам повернутися до своїх домівок.

А оскільки гетьман з військом запорізьким та з виділеними воєводствами, як вільний до вільних, як рівний до рівних, добровільно приєднується до корони польської, то його королівська милість та Річ Посполита дозволяють гетьманові народу руського мати суди гетьманського трибуналу там, де він захоче. І нехай печатарі, маршалки, підскарбії та інші довірені офіціальні особи того суду будить рівні у правах з коронними.

Чигиринський повіт, як і раніше, нехай залишається при булаві.

Під усіма вищенаведеними пунктами підписалися польські сенатори та сам король а потім, як серед монархів ведеться, пункти були скріплені присягою обох сторін.

Після закінчення сейму у Варшаві роз'їхалися поляки по домівках, а вдома багато хто, заздрячи щастю козацькому, почали ремствувати, що все написали тільки на козацьку честь. «Задарма, — говорили вони, — обидві палати (і сенатори польські і посполите шляхетство) тратили час, якщо пішли за своєю недолею і якщо, хоч самому небу всупереч, не змогли вчинити інакше. Навіщо козакам ота похвала, якщо вони своєї свободи ні у кого не просили, і ні золотом, ані упаданням при дворі, ані лукавством не здобули, а здобували мужністю та відвагою. Тому вони її й мають. І зовсім їм не шкодить те, що ми їх мужиками іменуємо, бо й македоняни спершу були звичайними хліборобами, та і римляни від пастухів пішли і турки з розбою добилися он якого панування. Та й наші прабатьки не від початку віку були шляхтичами, а здобули своє шляхтянство кров'ю та мужністю. Це їм, козакам, на радість справдилися віші слова Стефана Баторія, який казав, що «ще буде колись з оцих хлопців своя і вільна Річ Посполита», її ми на свої очі побачили.

Зваблений ствердженими ляхами пактами і нібито наляканий ханськими погрозами, щоб відступитися від держави московської, легковажний Виговський, одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання, відрядив своїх послів до Варшави і запропонував порвати угоду, укладену Богданом Хмельницьким з великим государем, та обіцяв у всьому бути дружнім з поляками. Отак, потай ладнаючи зраду царської пресвітлої величності, Виговський об'єднався з польським та татарським щонайдобірнішим воїнством і вирушив супроти Пушкаря на Полтаву, оскільки його посланці ніяк не могли полковника підкорити, а разом з воїнством і сам задумав піти, сподіваючись, що приводом до походу може служити неприязнь полковника та його ворожість до дій гетьмана. Раніше він, хоч і посилав силу супроти Пушкаря, проте не міг добитися успіху. Так послав господаря гадяцького Тимоша із загоном сербів, то між Куземитим та Опочитим їх розбив Пушкар, а самого господаря зловив у селах гадяцьких на річці Груні, закував у кайдани і під сильною охороною переслав Калантаєву у Росію. Те ж сталося і з Богуном. Він уцілів у згаданому бою і з уцілілими сербами безбоязненно повертався до свого майбутнього проводиря, коли на нього несподівано напали і впень розбили.

Не маючи сили (як уже сказано) своїми посланцями Пушкаря упокорити, Виговський сам з воїнством притягнув під Полтаву. Супроти нього Пушкар вирішив іти з Полтави напролом і, вийшовши з численним загоном, неждано напав на окопи і не лише табір та артилерію, а й булаву гетьманську захопив. Охоплений страхом, Виговський скочив на коня і кинувся у татарський стан. Там; він застав орду у повній бойовій готовності. Спішно привів її своїм на підмогу, вони перетяли дорогу, що вела на' Полтаву, і стали на перехваті. А Пушкарів загін, перелякавшися татар, був розбитий Виговським. У цій січі, рубаючись разом з своїми воїнами, загинув і Пушкар. А його воїнство, забачивши смерть свого начальника, вкрай переполошилось і кинулось втікати до міста. Ворог догнав їх, нещадно порубав, а Полтаву спалив.

Перемігши Пушкаря, полтавського полковника і вірнопідданного царської пресвітлої величності, Виговський усією силою пройшов під Зіньків, де замкнувся його недруг наказний гетьман по імені Силка, з численним загоном. Брав він Зіньків десь чотири тижні, брав по-всякому і з усякими хитростями та не зміг добути, оскільки Силка — людина хоробра і до бою добре привчена. Тоді Виговський уже не як воїн, а як злодій і підступник, заприсягнув Силці, що випустить його з облоги цілим і неушкодженим. Взяв Зіньків, а самого Силку закував у кайдани і потім не тільки це місто, а й Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Шишак, Бурки, Хомутор, Миргород, Безпальчинці та велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир.

Коли Виговський штурмував у Зінькові Силку, до Гадяча підійшов ніжинський полковник Григорій Гуляницький і, побачивши, що силою місто йому не взяти, пішов на хитрість і підступом увірвався до міста, почав грабувати. Козаки ж, що перебували у тамошній фортеці, не стерпіли глуму, зжалілись над містом — несподівано напали на загін Гуляницького і, добре потріпавши його, прогнали з міста геть.

Про безчинства Виговського на Україні дізналась царська величність і послала супроти нього великоруське воїнство, двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Григоровичем Ромоданівським. При ньому було і кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Вели їх тоді гетьман Іван Безпалий, кошовий низового війська запорізького Барабані та осавул на прозвище Вороник. Все те воїнство, розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших. Рушивши ж звідти, у Варві облягли однодумця Виговського ніжинського полковника Гуляницького, кілька тижнів пробували взяти його та так і не спромоглися добути. А оскільки вже підходила зима і настав час неспідручний для облоги, царської величності військо відійшло від Варви і пішло на зимівлю. Боярин Ромоданівський зимував у Лохвиці, а гетьман Іван Безпалий усю зиму пробув у Ромнах.

Гуляницького повторно облягли росіяни уже в Конотопі. Виговський приховував до цього моменту свою зраду. Він говорив, що змушений воювати, бо змушений своїх супротивників (як Пушкар та інші) у покорі тримати і супроти своєї волі він іде на те, щоб з новонабраними польськими та татарськими силами плюндрувати свої міста і села. Однак проти царської величності він руки не підносить. А що стосується Кам'яної, містечка руського, що він обліг її, то це пояснюється тим, що він прочув ніби там, у кам'янського воєводи, переховується гетьманська булава, Пушкарем під Полтавою взята. І той воєвода, на безчестя гетьманові, булаву не хоче повернути. Та його прихована підступність і зрада все ж стали явними. Будучи цілком задоволений тим, що на сеймі у Варшаві король та чотири сенатори за монаршим звичаєм затвердили, а потім з обох сторін скріпили присягою угоду, Виговський, уже не криючись, як недруг, пішов на Конотоп на перехват. Він вирішив не пускати росіян до Гуляницького. Росіяни, забачивши, що Виговський разом з ляхами і татарами наступає супроти них і дізнавшись, що король своєю присягою ствердив угоду, вибрали з-поміж себе кінних і під орудою Ромоданівського та князя Трубецького вирядили їх назустріч Виговському. Загін мав розітнути його з ордою. Та всупереч сподіванню, орда уже з'єдналася з гетьманом. З'єднався з ним також і численний польський табір на чолі з коронним гетьманом. Зійшовшись з ними у полі, росіяни довго билися та, ніякої допомоги не маючи, були змушені, після відходу проводиря, загинути геть усі. Опісля, під Путивлем, Виговський розбив останніх і визволив Гуляницького з облоги у Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву.

Невдоволений Юрко Хмельницький не стерпів, вирядив свого слугу Брюховецького до війська запорізького і поскаржився йому, що Виговський силоміць видрав з його рук гетьманство, на яке його обрало військо і благословив батько.

Прочули про безчинства Виговського також і козаки по той бік Дніпра, прочули Подністряни і Забужці. Дізналися вони, що гетьман Виговський замирився з поляками, що татари пограбували Полтавщину, Миргородщину, Лубенщину, а людей у неволю погнали. Що Виговський убив полтавського полковника Пушкаря, котрий держав сторону царської величності, а військо його розбив, що він зламав угоду з царською величністю, якій присягнув Хмельницький і тепер разом з поляками і татарами воює проти монарха. І пам'ятаючи заповідь Богдана Хмельницького, котрий, викриваючи потаємні помисли татар, застерігав, що татари помишляють помиритися з ляхами, аби об'єднаними силами рушити на Москву, скорити її і потім козаків усіх винищити, а своє царство Астраханське відновити. Пам'ятаючи про все це, вони зібралися у Браславі і одностайно — і знатні козаки і сірома — настановили собі гетьманом Юрія Хмельницького.

ПРО ПОВТОРНЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РОКУ 1659

Та Виговський, маючи намір остаточно розправитися з Москвою та вірними їй козаками, не вгавав. Він написав до гетьмана Конецьпольського і доручив йому втихомирити козаків, що збунтувалися. Та гетьманові спершу треба було втихомирювати своїх, оскільки воїнство польське, обурене тим, що їм ось уже кілька років не видають платні, збунтувалося і замкнуло гетьмана Конецьпольського та інших сенаторів у Львові. Солдати вирішили їх убити, а місто пограбувати. Та дізнавшись з часом, що усе військо козацьке повстало проти нього, Виговського, і настановило нового гетьмана, він полишає татар, що розійшлися загонами по містах Великої Русі, і разом з військом польським пробивається до пожежі, сподіваючись загасити іскру, що в пожежі тліла. Проте його сподівання були марними. До його приходу уже всі перейшли на бік московського монарха. А на довершення сірома порубала і його приятелів, тих, що були у Варшаві від імені війська і спостерігали, як король та сенатори присягають бути вірними угоді. Найперший поліг Немирич, здобувши собі плату за вірне слугування угоді, сірома порубала його на шматки. Не залишили у живих і Верещака та Сулиму, що від козацької сторони присягали на вірність разом з поляками.

Хоч і бачив усе те Виговський, він все ж наказав перед усім військом прочитати (вигідну козакам і обом сторонам) присягою скріплену угоду. Однак ніхто не похвалив його за неї. Всі ганили Виговського, що він відступився від православного монарха, від царя-государя. Там його ще й убили б, коли б він не оточив себе добірним польським військом. І здаючись з власної волі фортуні, він відіслав Юрію Хмельницькому булаву та усі клейноди і, здавши гетьманство, сам, немов ошпарений, вирвався з пожежі із заледве тисячею людей і потяг рятувати душу за Буг. Польські частини й собі подалися своєю дорогою до себе додому.

Проте король, як за останню надію хапаючись за козаків і щоб не втратити через недбалість оту допомогу, що так добре прислужилась, знову шле волинського каштеляна і підтверджує згоду на обрання гетьманом Хмельницького. І Хмельниченко, певно сподіваючись здобути у королівської величності різні послуги навзаєм, хоч і вирядив королівського посла з почестями, однак все ж послав до Москви послів і просив іти з військом до Переяслава, а до Потоцького послав вимогу, аби він з військом польським, що його понаводив Виговський, з усього Дніпровського басейну вийшов. А якщо ж він не захоче відходити, то наказав гнати силою.

На це відгукнувся відразу ж переяславський полковник Цюцюра. Бажаючи утвердитись на гетьманство по цей бік, він розпочав із-за Дніпра ляхів гнати. Вибив п'ять корогов у Ніжині, потім у Переяславі, в Чернігові. По всіх містах українських козаки вибили ляхів, а їхнього рейментара Немирича догнали десь за Кабезчою і вбили. Геть всю Україну отак звільнили від ляхів, що їх привів Виговський. А Юрась Хмельницький, разом з кошовим атаманом низового Запоріжжя Сірком, узяв Чигирин, відіслав у Польщу на прохання Виговського його дружину і вдарив чолом його царській величності. Спеціальним указом його царська величність в особі боярина Трубецького затвердила Хмельниченка на гетьманство. Відтоді й почали у Подніпров'ї війни вщухати. І як іще за часів старого Хмельницького так і за Юрка було дозволено людям з усього Подніпров'я і навіть із-за Дністра переселятися на лівий бік у царській землі, убезпечені від нападів ляхів і татар. А ті ж, що не знаходили собі пристанища у Малій Росії, могли їхати собі й далі у Велику Русь. Колись безлюдні землі понад Дінцем та Доном починають густо заселюватись новими містами та селами. Царська величність поділила їх на п'ять полків і настановила полковників у Сумах, Охтирці, Харкові, Ізюмі та в Рибному. Ці полки мали свої суди і свої права та користувалися далі вольностями, що були надані війську запорізькому. Ніби муром цар відгородився від татар цими полками, що складалися з доволі простого люду і водночас військового.

РОЗПОВІДЬ ПРО ПОХІД У ПОЛЬЩУ ШЕРЕМЕТЬЄВА ТА ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ПРО ТЕ, ЯК ПІД ЧУДНОВИМ ПЕРШОГО ВЗЯЛИ У ТАТАРСЬКУ НЕВОЛЮ

Потім Юрко, син Хмельницького, зібрав у Кодачку раду, на котрій був присутній також і боярин Василь Васильович Шереметьєв. На раді вирішили, що боярин і наказний гетьман Цюцюра підуть на Польщу через Котельно, а Юрій Хмельницький з обома військами йтиме своєю дорогою, трактом Гончарихи, і зійдуться під Львовом. Тут, у Львові, боярин (покладаючи надії на добре і багате спорядження російських сил) похвалявся взяти короля у полон, а Краків-столицю у облогу. Після ради він пустив в авангарді сильний загін кінноти, а піхоті звелів не відставати від неї і наказав прямувати просто на Варшаву. Прийшли вони туди, взяли у полон без ліку шляхти підляської, маєтки їхні пограбували, коронного гетьмана польського так розбили, що той заледве сам з невеликим загоном сховався у Дубно. І як завжди ведеться при таких війнах, запанували на берегах Вісли неспокій та страшенна пустка. Бо з цього боку росіяни та козаки під Люблін наступають, а з другого військо голсацьке та прусацьке не менш безжально Польщу плюндрують.

А тим часом шведський король, що ось уже третє літо воював польське королівство, там же таки, у Польщі, помер. Заради такої причини його сенатори змушені були замиритися з ляхами. Після того як був укладений мир, польський король дістав змогу послати усі свої сили, що були зайняті війною з німцями, від Балтійського моря та з-за Вісли на Україну. До того ж він ще мав за союзника кримського хана. З'єднавшись з ним в умовленому місці, він під Чудновим та Слободищами неждано напав на росіян та козаків, які і сном і духом не відали ні про смерть шведського короля, ні про союз поляків з німцями. Напав, розбив і взяв в осаду. Хмельницький не раз виходив на битву з ляхами і татарами, проте нічого не домігся. Він бачив, що сил у ворога багато, до того ж вони щодень множаться і ніякими зусиллями не будучи в спромозі вирватися з осади, змушений був запросити миру. На той час і Шереметьєв зрозумів уже, що задарма він так покладався на свої сили і відколовся від гетьмана. А найбільше ремствував він на свою пиху. Це своїй пихатості він завдячує, що зараз разом з наказним гетьманом Цюцюрою та з козаками сидить в осаді. А ще за кілька тижнів і хліб вийшов, оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду. Проте й ляхи довго не могли тримати в осаді знеможених росіян, бо й самі, подолавши великий перехід з німецької війни, не мали запасів, а голодний дуже не повоюєш. Обидві сторони перебували у великій скруті. І йдучи назустріч побажанням Шереметьєва, ляхи почали переговори. За мирною угодою, що уклали обидві сторони, було вирішено всіх козаків, що були в поході з боярином видати в татарський полон, як плату за послуги, російські війська вивести з Києва, а ввести туди польські. Після укладення миру почали росіяни козаків татарам за хліб, сіль та воду видавати. Цюцюра ж побачив, як все це озлобило козаків, тяжко покаявся і, не бажаючи більше такої неправди терпіти, з великими втратами прорвав татарські лави і прийшов до Хмельницького. Після відходу козаків Шереметьєв, хоч і хотів дотримати усіх статей перемир'я, але зробити цього був не в змозі. Зокрема він не зміг пердати полякам Київ, бо князь Боратинський, що стояв там з руською силою, не пустив їх. З цієї причини поляки страшенно розгнівались, атакували Шереметьєва і його самого з усім воїнством віддали татарам у ясир, а собі ж для викупу залишили командирів. Ото так о перемоги плести вінок переможця. Нахвалявся Шереметьєв польського короля в полон взяти і Краків осісти, а натомість і своє воїнство і сам себе занапастив, більше як на двадцять років пішов у кримську неволю.

Підбадьорені цією перемогою, поляки знову забрали під свою владу Україну, за винятком трьох полків — Переяславського, Ніжинського та Чернігівського, над якими наказним гетьманом був Яким Сомко, що вірно тримав сторону царської величності. І хоч на нього часто нападав Гуляницький з ляхами, татарами та козаками, проте він всього з трьома полками міцно стояв проти них і не дозволяв ляхам зайняти навіть стоянки, а там, де вони силою вдерлися і своїх воїнів лишили, там він року 1661 не лише з території вказаних полків, а й з усього Подніпров'я вигнав силу польського короля — і кінноту і піхоту. І сьогобічна Україна так і залишалася під переможною рукою царської величності. І хоч Сомко так і не був обраний на гетьманство, все ж завдяки своїй вірності та завдяки своїм заслугам славився цим іменем. Року 1662 Юрій Хмельницький прийшов з ханом, з козаками та військом польським на Україну і взяв в облогу Переяслав та, майже нічого не добившись, пішов на зимівлю у Ніжин. А вже звідти розіслав хан свої загони на Стародубщину, за Мглин та у міста великоруські. В січні того ж року хан та Хмельницький відступили з цього берега Дніпра, залишивши чималий козацько-татарський загін в Ірклієві. Незабаром на місто напали Григорій Григорович Ромоданівський з гетьманом Сомком, взяли його весною і, перебивши всіх, спалили.

Тоді ж, після свята господнього воскресіння, зібралися козаки на раду у Козельцях, вибрали там гетьманом Сомка і там же присягли на вірність царській величності та новообраному гетьманові. Проте цього сану з немалим усердієм хотіли доскочити й інші. Серед них ніжинський полковник Васюта та Іван Брюховецький, якого самовільно і силою деякі запорізькі козаки хотіли настановити гетьманом. Серед цих трьох, що і думками і пожаданнями поривалися до гетьманства, виділявся Васюта. Одержимий недугою властолюбства, він почав потай помишляти, як би відібрати гетьманство собі. І відшукавши собі потрібну людину, якогось єпископа Мефодія, він оббрехав Сомка у Москві перед його царською величністю, сказав, що нібито Сомко не вірно і несумлінно служить його величності.

А в цей час Хмельницький, що не раз наїздив на Україну, уже вдруге з великою силою прийшов під Переяслав, де якраз тоді з кількома сотнями військового люду перебував Сомко, взяв місто в облогу і скільки моці почав добувати його. Не маючи ніякої надії і спонукувані тільки страхом смерті, обложені відчайдушно оборонялися. Хмельницький був змушений затриматися під містом, аж поки про облогу не дізнався Григорій Григорович Ромоданівський і не вирушив з своєю силою та з Ніжинським полком Сомкові на виручку. Прочувши, що підходить Ромоданівський, Хмельницький відійшов від Переяслава і, не доходячи до Канева, окопався край Дніпра. Сомко вийшов з міста, з'єднався з Ромоданівським і вирушив на Хмельницького. Біля Дніпра вони побачили його стан, щосили вдарили на нього. Хмельницький спершу бився відважно, а коли побачив, що орда кидає його, відступив у свій табір. Женучи його, великоруське та малоруське військо на плечах воїнів Хмельницького увірвалося в табір, здобуло його, забрало припаси, а самого Юрка та його козаків погнало до Дніпра, де багато з них так і загинули, не добігши до води. Тільки німецька піхота, засівши в окопах, відбивалася доти, доки вся не полягла один поверх другого. Хмельницький, втративши двадцять тисяч козаків і поляків та полишивши напризволяще табір, з невеличким загоном заледве втік у Черкаси. Сталося це року від різдва Христового 1662 липня 16. Після повної перемоги над Хмельницьким усе малоруське воїнство побачило, що Яким Сомко вождь хоробрий і в справах військових тямущий. Найбільше ж впадало в око те, що він, не шкодуючи свого здоров'я, за честь і славу його царської величності невідступно і мужньо стоїть. Тому всі стояли на тому, щоб одностайно обрати його гетьманом обох берегів. Проте епіскоп — заздрісник Мефодій — хотів, щоб гетьманов був не Сомко, а Васюта. Він і князя невтомно умовляв, просив, щоб той, наскільки це можна, стояв на заваді сомковому гетьманству. Про ці підступи єпіскопа Сомко, чоловік простодушний, звичайно зовсім не знав і займався своїми військовими справами. Він пішов на той бік Дніпра і, взявши там чималу здобич та полишивши в Каневі полковника Лизогуба, цілим та неушкодженим повернувся додому. Його успіхові позаздрив навіть князь Ромоданівський. Він уже від себе послав за Дніпро свого стольника Приклонського. Той пройшов пів-Дніпра, йому добровільно здалися Черкаси, а він, полишивши там полковником Гамалію, рушив з своїм воїнством далі, вниз по Дніпру до Вужина. Ромоданівський з своїм військом ішов по цей бік Дніпра і теж став табором навпроти Вужина. А тим часом Хмельницький, знову спромігся на татарську підмогу і заледве не відплатив за свою поразку під Переяславом, а простіше кажучи, Полонський з великими зусиллями, долаючи велику скруту, ведучи оборонні бої, заледве дійшов до Дніпра. Тут, на Дніпрі, чимало його ратних людей, скориставшись мілководдям, полишили щойно обладнаний табір і плавом кинулись через ріку, а Хмельницький в цей час скільки мав сили всією навалився на тих, що лишилися в таборі. Побачив це Ромоданівський і з цього боку відкрив артилерійський вогонь по ворогу. Гарматний вогонь змусив недруга відступити. Тільки це дало змогу їм спастися від Хмельницького. Сам же Ромоданівський, не гаючи ні години, з'єднався з Приклонським і знову повернувся на Україну до Лубен і там став табором. А Хмельницький, побачивши, що не сила йому відплатити за поразку під Переяславом, здав сан гетьмана Тетері і, прийнявши послушенство, пішов у монастир.