ГЕТЬМАНСТВО БРЮХОВЕЦЬКОГО

Так діялося на Україні. А на Запоріжжі, своїм звичаєм зібравшися на раду, козаки самовільно проголосили гетьманом Брюховецького і, прагнучи умовити, про нього навіть до власної особи царської величності написали. А по цей бік Дніпра, вдовольняючи чолобитну єпископа Мефодія та Василя Васюти, ніжинського полковника, царська величність повеліла вільним голосуванням кого хочуть обрати на гетьманство. Якраз на цей час Брюховецький прийшов із кількома сотнями козаків із Запоріжжя до Гадяча. Його приязненно прийняв Ромоданівський і доручив володіти Україною до Ромен. Ніжинський полковник Василь Васюта також жадав гетьманства і, відійшовши від Ромен, теж почав діяти через запорожців. І забачивши, що Сомко користуєтся більшою, аніж він, повагою, почав оббріхувати його перед царем. І через своє властолюбство він добився того, що вони обоє стали для Москви підозрілими. А підступний Брюховецький, маючи при собі чимало запорожців, невтомно турбувався про Чорну Раду. Він навіть до царської величності написав і просив дозволу зібрати її. Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб'ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана. Так воно опісля і сталося. Коли окольничий князь Гагін та стольник Кирило Йосипович Хлопов на виконання царського указу рушили на Ніжин, маючи намір провести вибори нового гетьмана, тоді Брюховецький з Гадяча і собі поспішив до них у Батурин і там, доволі довго розмовляючи з ними, настроїв їх прихильно до себе. А водночас він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни. Приїхав туди, скоряючись указові царської пресвітлої величності, також і гетьман Сомко разом з своїми підручними і найзнатнішими козаками. Приїхав і як подобає, воздавши князівському достоїнству належні почесті, вручив себе і всіх своїх полковників та сотників на милість та на ласку царської величності, твердо обіцяючи і надалі свою вірність непорушною зберігати та доручену справу чесно виконувати. Князь не повірив вишуканому вітанню Сомка, хоч і здивувавшись почасти, бо ще перед цим, введений в оману дарунками Брюховецького, почав підозрювати гетьмана та його спільників. А Сомко, хоч і знав, що Чорна рада рідко коли проходить без бунту, все ж кілька разів застеріг князя. Однак князь, маючи в себе досить російського воїнства, не звернув на це уваги і поставив намет царської величності посеред табору, а навкруги, аби посеред малоруського люду не спалахнуло повстання, розставив государеве воїнство. Козакам та сіромі наказав проходити до табору без зброї. Все було зроблено, як він повелів. Та тільки почали читати грамоту царської величності, як відразу ж, ще й не дочекавши поки її прочитають до кінця, з усіх кінців знявся галас, почулися вигуки. Одні кричали гетьманом Брюховецького, інші вимагали в те достоїнство настановити Сомка. А запорожці, затіявши справжню бійку, поламали бунчук Сомка і його самого заледве не вбили. І таки вбили б, коли б він не вислизнув від них через царський намет і не втік, скочивши на коня. Смертним боєм побивши чимало простого люду, а кого й на смерть забивши, запорожці не вдовольнилися втечею Сомка. Вони дещо потрудили ще й князя. А потім посадили Брюховецького на стілець, і проголосили гетьманом. І хоч Сомко опісля і звернувся до князя з докором та сказав, що особисто царській величності напише, як запорожці силою у нього забрали військові відзнаки і вручили їх Брюховецькому, проте нічого не добився, а тільки розгнівав князя. Князь, повелівши доставити у царський намет бунчук та булаву, наказав прибути туди також і Сомкові і Васюті та їхнім прибічникам. Одержавши наказ, вони обоє одразу ж з'явилися до намету і тут же у них забрали коней, одежу та зброю, а їх самих та їхніх людей (у яких теж все забрали) заарештували. Брюховецькому ж, що тут присягнув цареві на вірність, князь особисто, уже вдруге, вручив бунчук та булаву. А в час, коли останньому вручали гетьманські відзнаки, сірома побила чимало знатних козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під'южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець. Отак криваво розпочавши своє гетьманування року 1664, Брюховецький вирішив до перших безчинств додати іще зліші согрішення. Знаючи, що Сомко і Васюта не подарують йому і що вони завжди стоятимуть на заваді його гетьманству, він наказав узяти з-під княжого караулу Сомка, а з ним полковників ніжинського, чернігівського та лубенського, взяти їхню полкову старшину і порубати мечами, останніх же полковників оббрехав і відіслав на Москву. А все знатне козацтво зобов'язав, щоб воно роздало запорізькій піхоті шуби та жупани. А провіант та фураж вони у кого прийдеться брали самі, іноді і надміру. Потім призначив своїх полковників, дав їм по сотні запорожців, розіслав їх на постій і наказав добре годувати. На постої вони таке лихо витворяли, що можна було подумати, ніби то не гетьман їх туди поставив, а якийсь спраглий людської крові тиран.

Отаке лихо трапилося на Україні, отак невинних людей, а особливо Якима Сомка та Василя Васюту з світу зжили! А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч, як уже говорилося, служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!» Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть.

В час цих подій від царської величності приїхав дяк Бачмаков і привіз нове уложеніє щодо козаків та, прочувши, що польський король з великою силою йде на Україну, не зробив нічого і повернувся в Москву.

А невдовзі перед цим паволоцький полковник Іван Попович, забачивши, що ляхи знову запанували на Україні, відмовився від полковництва і вирішив прийняти схиму, стати ченцем. Та придивившись, побачив, які пакості ляхи та жиди творять ієреям, відрікся схими і знову, уже вдруге, став полковником та, погодившись з Сомком, котрий ще був тоді сьогобічним гетьманом, не раз ходив походами на шляхту і не раз розбивав їх впень, аж поки не прогнав з України.

І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воїстину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись.

Після того як у Борзні були скарані Сомко, Васюта та їхні сподвижники, Брюховецький від Ніжина пішов на Переяслав, узяв там маєток Сомка і направився на Кременчук; над силу подолавши шлях, він таки добрався до міста, проте взяти його не зміг, бо козаки, що держали в ньому оборону, билися затято. До того ж він дізнався, що польський король Ян Казимир прямує на Україну під Глухів. Тому Брюховецький спалив місто, так і не змігши подолати козаків, що засіли у замку, а сам повернув на Гадяч.

Незабаром чигиринський гетьман Тетеря з ніжинським полковником Гуляницьким та з іншою старшиною козацькою, а також воєводою Чернецьким та з наказним гетьманом подністрянським Богуном разом з військом короля вирушили під Глухів на Ічню. Дорогою вони скоряли міста під свою владу; те місто, що скорялося добровільно, вони не чіпали, тільки ставили свою залогу, а ворожі міста брали силою і всіх людей в цих містах нищили. Те ж саме діяв і король, ідучи своєю дорогою.

Він взяв Остер, але обійшов Ніжин та Батурин (оскільки ці міста мали добрі фортеці і там стояли великоруські державні війська). Ввзяв місто, що прозивалося Салтикова Дівиця, взяв інші міста, а людей тамтешніх одних порубав, а інших віддав у ясир татарам.

Року 1664. Польський король Казимир з усіма силами польськими та німецькими прийшов під Глухів — прикордонне місто — на протязі п'яти тижнів штурмував його, підкопами та гранатами добував. 8 місті стояв козацький загін на чолі з генеральним суддею Животовським. Він стояв твердо, робив вилазки і чимало ляхів та німців перебив в окопах. Сходивши кілька разів на штурм та чимало війська свого втративши, король повернув у свої землі. Повернув він тому, що татари, які пішли за ясирем у московські землі, взяли язика, від якого дізналися, що Москва зібрала велику силу і що боярин князь Яків Кудакович Черкаський стоїть у Брянську, Князь Куракін в Путивлі, а Григорій Григорович Ромоданівський — в Батурині. Що їхні війська готові до бою. А гетьман Брюховецький на цей час прийшов у Кролевці, взяв добру частину Кролевецького скарбу, а потім, узгодивши свої дії з князем Ромоданівським, обоє повернули в сторону королівського табору. Одержавши ці відомості, загарбники страшенно переполошилися. Татари спішно полишили північні землі, а услід за ними із-під Глухова пішов і король. Забачили королівський відхід обложені козаки, вийшли з міста, навально кинулися в атаку й почали рубати поляків, що ще були під містом, а їхню поклажу грабувати. Опісля князь Ромоданівський та гетьман Брюховецький догнали-таки польське військо у Пироговці і не раз сходилися з ним у січі. І коли б не розлилася Десна та коли б підійшли московські війська, що стояли у Брянську та Путивлі, то і все військо польське розбили б і самого короля б заживо полонили. Однак він все ж зумів невеликим загоном вирватися з-під Глухова в Литву. Пішов і собі добра не зробив, а тільки Україні лиха накоїв — народ збунтував і скруту посіяв, оскільки Брюховецький ті міста, що не змогли королеві опір чинити і здалися, зруйнував.

Того ж року кошовий війська запорізького Сірко (схоже, що на вимогу Виговського) брав Чигирин. Потім, відступивши від нього, якийсь козак Сулимка та голота, що приєдналася до нього, взяли Лисянку та Ставище і попрямували до Білої Церкви, немов би ідучи на з'єднання до Виговського. А вже там Чернецький, маючи на Виговського причину, спершу розгромив Сулимку, а потім його полковник Маховецький звелів і самого Виговського розстріляти, навіть не звернувши уваги на королівський привілей. Отак ганебно та безславно завершилося гетьманування цього руського воєводи та коронного сенатора, який невинно проливав кров людську та не дотримав присяги, що дав монарху.

В той же рік воєвода руський Чернецький обліг у Вужині кошового війська запорізького Сірка. Та Сірко на сьомий день світлого воскресіння господнього вирвався з замку, перебив силу ляхів та, прорвавши з військом облогу, пішов у степ. Тоді Чернецький спалив Бужин та Суботів, а тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимоша повикидав з домовин.

А гетьман Тетеря, повернувшись з-під Глухова, став боятися за своє гетьманство. Тому взяв і оббріхав перед королем свого шурина, колишнього гетьмана Юрія Хмельницького, митрополита київського Йосипа Тукальського та Гуляницького. їх відразу ж взяли і відправили в тюрму в Прусію, у Майборг, де вони відсиділи два роки.

Тоді ж таки, після відступу короля польського з-під Глухова, гетьман Брюховецький зібрав козацькі полки, та ще з Москви дещицю маючи, і пішов до Черкас. Прочув про це гетьман Тетеря і більше не довіряючи чигиринцям, забрав військову казну ще Хмельницьким та іншими гетьманами набрану, забрав клейноди та все добро і переселився у Браславль. Але й звідти, відчуваючи, що все козацтво невдоволене ним і бунтується, перебрався у маєтності, що йому виділив король за зраду государя. Перебрався, забравши з собою всі скарби. А все те, що лишилося після його втечі у Браславлі — гроші, срібло та чимало іншого добра — все те прийшов Сірко з козаками і забрав. Те ж, що Тетеря завіз із собою у Польщу, все те різними хитрими підступами забрали ляхи. Сам же він, зовсім обіднівши, змушений був утікти у Волохію.

Після згаданих подій Брюховецький безбоязненно простував на Чигирин. Та нежданно Чернецький прислав у Чигирин кілька корогов війська і Чигиринці замкнулися в місті та впродовж кількох тижнів стояли мужньо і захищалися, хоч їх невтомно штурмували, обстрілювали з гармат і доволі-таки відчутно дошкуляли. В час осади до оборони Чигирина Тетеря залучив орду. Це змусило Брюховецького зібрати раду в наметі, погодивши свої дії з Сірком, дати відсіч і Тетері, що прийшов з ордою, і війську польському, що сиділо в Чигирині, та прискорено відійти разом з гарматами до своїх основних сил. Оскільки в цей час десь під Каневом Чернецький не раз сходився у бою з гетьманом Тетерею та з татарами, а потім повернув під Білу Церкву, Сірко із своїм загоном пішов і пограбував Тетерин скарб. Потім, минувши ляхів та татар, відступив із своїми козаками та калмиками у Білгородщину. Тм повоював ханські села і повернувся назад. Та Маховський під Саржином перестрів Сірка, напав на його козаків та калмиків і побив. І все ж Сірко з останком свого загону пробився на Україну. А Чернецький віддав Стеблів татарам на ясир. Ставище ж не вдалося взяти. Тут, у Ставищах, Чернецького встрелено в лице і він помер. Після його смерті рейментарем над військом став Яблонський. Він пішов у Білу Церкву, а Брюховецький зимував у Каневі.

Року 1665. Брюховецький найняв тисячу калмиків і послав їх разом з козаками під Білу Церкву у наїзд. З ними Яблонський не раз знатно битву творив. Наостанку вирядив основні сили під орудою Гребенникова в Польщу, а потім і сам, загубивши значну частину свого заслону, знатно минув Білу Церкву і подався в Польщу. Брюховецький також рушив під Білу Церкву та не зробив там нічого, бо його військо збунтувалося і розійшлося по домівках.

Того ж року об'явився гетьманом Опара і проти короля чимало орди привів. Проте татари, поставивши гетьманом тетериного осавула Дорошенка, відправили Опару та його старшину королю. А той їх скарав на смерть.

Того ж року Брюховецький з усією генеральною старшиною та з полковниками їздив у Москву. Його там прийняли милостиво, вшанували званням боярина і віддали йому за жінку когось з царської верхівки, людину знатного роду. Вшанували дворянством і полковників, обдарували щедро і відпустили. Тільки генерального писаря через якісь незгоди з гетьманом заслали в Сибір.

Того ж року якийсь самозванець Децик об'явив себе гетьманом і сплюндрував усе Полісся. Потім його зловили, посадили у Ніжині в темницю, де він і загинув.

В той же рік Дорошенко почав перетягувати Задніпрянські полки з-під царської влади під королівську. Вони довго чинили опір, чекаючи допомоги його царської величності. Особливо вперто стояв Браславль на чолі з своїм старшиною Дроздом. Близько чверті року відбивався, однак городяни не могли протистояти величезним силам польського війська та козаків і вимушені були здатися. Дрозда Дорошенко відвіз до Чигирина, а там наказав вбити. Інші ж, зберігаючи оборонні порядки відійшли за Дніпро до гетьмана Брюховецького. Він їх радо прийняв і дав пристанище за Десною. Оце відтоді і повелося, що кожен берег Дніпра мав свого гетьмана. Один приймав гетьманство з рук царської величності (під його владою було і Запоріжжя), а другий — від короля польського у Чигирині настановлявся.

Року 1666. Дорошенко зібрав у Лисянці на раду всіх своїх начальників. На цій раді вони ухвалил відрядити послів до польського короля з прошенієм, аби він раніше схвалені вольності козацькі підтвердив своєю грамотою, їхнє прохання король з охотою вдовольнив, обдарував посланців і відпустив до Дорошенка у військо.

ПРО ПРИХІД ВОЄВОД У ВСІ МАЛОРУСЬКІ МІСТА

Того ж року після різдва Христового з Москви повернувся щедро обдарований гетьман Брюховецький і привіз з собою у всі головні міста України воєвод великоруських (окрім давніх, оскільки в Києві, в Чернігові, в Переяславі та в Ніжині здавна були воєводи). А саме — в Гадяч, в Полтаву, у Миргород, у Лубни, у Прилуки, у Стародуб, у Новгородок, у Глухів, у Батурин та в інші. А від тих воєвод у менші міста та у приписані їм повіти послані були прикажчики, тоді ж понастановляли ціловальників, тобто присяжних збирачів податків! Вони на торжищах та ярмарках від усякої проданої та купленої речі брали з козаків та селян подать. І так пильно ту справу робили, з таким рвінням, що ні одна копійка повз їхні руки не пройшла. А воєводи, на всій Україні взявши люд під свою владу, на усіх громадян, на все поспільство наклали данину. З кожного плуга брали по вісім восьмачок жита та по п'ять золотих грошей (2,5 копійки), з коня брали півкопи грошей та осьмачку жита.

Навесні того ж року з Москви по всій Україні розіслали спищиків і ті спищики усіх людей у містах та селах переписали. Записали кожного — від художника до найбіднішого, записали скільки у кого синів, хто чим займається, чим промишляє, де торгує, яку землю, заводи та угіддя має. Переписали млини, ставки, винниці, броварні, солодовні, пасіки, хутори. І на все те подать наклали.

А восени того ж року супроти присланих воєвод, з причин їхніх здирств великих та напастей і перепису, збунтувалися козаки. Перед повели Переяславці. Вони вбили полковника Дацка, якого прислав до них Брюховецький і який стояв на сторожі за Богушковою слобідкою, і посеред ночі підійшли під Переяславський замок. Хтось з-поміж переяславських козаків образив воєводу і він, зібравши всіх своїх, сховався в замок і ніяк не давався козакам в руки. Тоді вони спалили місто і один за другим... втікали на той бік Дніпра до Дорошенка. Стали постоєм в Золотоноші. Їх довго пробувало вибити звідти військо малоруське і великоруське. Заради них Дорошенко закликав орду і дав відсіч, змусив і великоросійське і малоруське військо відійти до Переяслава. А його було таки чимало під орудою князя Щербатова. Опісля орда пішла за Ніжин та за Прилуки, забрала там в ясир всі села, оскільки люди там жили безпечно, маючи надію на великоросійське та малоросійське перебуваюче під Золотоношею військо. З тією ж таки ордою Дорошенко виступив і проти Моховського, що став в Україні на зиму на постій і сильно збиткувався над людом. Дорошенко переміг його під Браїловим, самого взяв у полон і майже усіх його воїнів віддав у ясир татарам. Задля цього козаки відреклися від короля.

Року 1667. Царська величність послала на Запоріжжя Косогова з московським військом для оборони запорожців від татар. Це рішення обурило запорожців і вони почали визначати Москві межу. Косогов доповів про все це царській величності і від царя надійшло веління повернутися з військом та гарматами додому. Проте запорожцям цього видалося мало, вони невдоволені були, що на Україні по всіх містах поставлені воєводи, обурювалися податями та даниною і народ підбурювали до непокори, оскільки кожен з людей, або їхні сини, бували на Запоріжжі і розповідали про московські побори. На Україні спалахнули бунти.

Того ж року гетьман Дорошенко з дружніми йому татарами обліг в Підгайцях коронного гетьмана Яна Собецького, що простував на Україну. Ляхам довелось вельми сутужно. Та коли до татар прийшла звістка, що Сірко із запорізькими козаками гостює в Криму, то орда й Дорошенко нашвидку замирилися з коронним гетьманом. А хан, хоч і перестрів козаків під Перекопом (він там став з тими ордами, що залишалися в Криму), хоч і звів з ними битву та багатьох перебив, все ж не переміг козаків. Козаки перемогли його і змусили спершу відійти, а потім присилувати і втікати. Орда кинулася від

Перекопу рятувати своїх жінок та дітей та спасатися в горах. А козаки більше тижня по Криму гуляли, села палили, Крим пустошили. А взявши чималу здобич, повернулися на Запоріжжя. Саме з причини цього розгрому опісля і орда і Дорошенко підтвердили своє перемир'я з коронним гетьманом.

Того ж року король польський Казимир повелів відпустити з темниці Майборку, пруського міста, Юрія Хмельницького, митрополита Йосипа Тукальського та полковника Гуляницького. Та оскільки через Тетерин наговір їх мали повторно взяти й скарати, то вони, не чекаючи на себе більшої біди, втікли з Польщі на Україну.

Того ж року закінчилася комісія під Смоленськом. Про неї в Москві біля соборної церкви оголошено всьому народу, оскільки ляхи навмисне старанно підбурювали народ. Коли про комісію дійшов слух на обидва береги Дніпра та на Запоріжжя, то можна було сподіватися на приховане і на явне невдоволення та на сум'яття. І козаки, не знаючи, як протидіяти йому, нараяли ще раз від усієї Малої Росії відрядити в Москву послів, аби вони розповіли про загальне невдоволення воєводами по великих містах, а у менших містах та по селах — прикажчиками, на ярмарках та торговищах — збирачами. Аби вони розповіли про невимовні образи та про перепис народу та дітей. А ті побачили, що у Москві великому послу польському, пану Біневському (воєвода чернігівський) усю шляхту, обивателів та люд посполитий — тих, що були взяті в Литві та в Польщі разом з жінками та дітьми і з маєтками — з усієї землі московської збирають та знову ляхам повертають, побачили і доповіли гетьману, що козаки в Москві знищені і що їх незабаром, так само як і литовських та польських невольників, передадуть ляхам. На той час якраз надійшла гетьманові і грамота царської величності, у якій сповіщалося, що боярин із військовим загоном на кількадесят тисяч прийде зимувати на Україну. А оскільки козаки не бачили, чого це те військо має приходити, бо ніяких ворожих дій від суміжних земель та царств не було, то і вся старшина і увесь люд посполитий страшенно переполошилися, думаючи, що військо руське йде Україну віддавати ляхам. Та й не важко було так подумати, оскільки всі чільні міста, не сподіваючись, що Москва зможе отак підступно забрати у козаків вольності, безборонно впустили до себе московських воєвод із загонами. І коли б справді-таки був государевий указ, що Україну віддати ляхам, то його не важко було б і виконати. Для цього воєводам з їхніми загонами треба було вийти з міст, а ляхам увійти в міста і без всяких зусиль ляхи забрали б Україну.

Саме з цієї причини тоді й прийшло на Україну сила запорожців і почали вони з Москвою відкрито чвари заводити та сваритися. А тут ще й Дорошенко, схоже що за намовою ляхів, безперестану писав до Брюховецького і дорікав йому. «Чого це, — писав вік, — на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати! Хто б з попущенія господнього не завойовував Русь, які б монархи не владарювали, завжди на Малій Русі старшина була своя. Ніхто ще силою не насилав своїх старшин. Було, що Гедимин, князь литовський, після перемоги над останніми руськими князями, передав усі руські землі ольшанському князеві Миндовгу і тільки його знав та з ними знався. Але ж останні володарі та обладателі були з місцевого люду і тільки своїм князям королися! Коли ж батьки нинішніх знатних ляхів, не слухаючись своїх королів, забажали на Малу Росію свою владу поширити та побільше з неї собі гараздів витягнути, коли порішили, щоб воєводи, каштеляни та старости були не тутешні і потім прислали козакам і полковників, і сотників-ляхів, то козаки за це польській короні відплатили невідшкодованими збитками та вічним уроном!»

Після богоявлення господнього, піддавшися на Дорошенкову намову, з'їхалася генеральна старшина Брюховецького, з'їхалися його полковники, ті, що були настановлені із запорізького гультяйства, що вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали, з'їхалися ті, що тільки й думали про грабунок. Прибули вони на раду і порішили з гетьманом Брюховецьким відступитися від царської величності. Повелів Брюховецький убивати воєвод, хоч сам добровільно прийняв їх у своїх містах. Чуючи наживу та грабунок, з цим наказом вищезгадана генеральна старшина відразу ж погодилася і, роз'їхавшись по своїх полках, почали одних воєвод висилати геть, а інших, що закрилися в містах, брали приступом та убивали. Так в

Ніжині, Чернігові та Переяславі москва закрилася у фортецях, однак запорожці та посполитий люд взяли міста, пограбували їх і вкрай зруйнували.

Раз зважившись на велику справу, на справу, що могла вершитись далеко не його розумом, гетьман та запорожці, що були приведені ним на раду, спокусилися на ще більше, повели до ще більшої руїни. Вони вирядили послів у дві сторони. Стефана Гречаного до Криму, наказали схилити хана до згоди і закликати собі на підмогу, щоб іти війною на Москву. А Григорія Гамалію та канцеляриста Лаврентія Кашпуровича відрядили до царя турецького і повідомили, що приєднуються до його царства з усією Україною. Відрядив гетьман послів, а не відав того, що у війську його вже ніхто не підтримує, окрім тих запорожців, що його возвели на гетьманство. А тут і князь Ромоданівський на весну підступив з московським воїнством під місто Котельву і взяв у ньому в облогу частину козаків. Отоді і ті козаки, які були під орудою Брюховецького, пригадали його неблаговидні дії на гетьманстві, пригадали безумні задуми, його перемінливість та оту нещадність, з якою він Сомка, Васюту та інших відомих полковників, а також чимало порядних жінок (з-посеред них і гадяцьку полковничиху, яку прозвали Гострою, за мізерну провину повелів у Гадячі на очах у всього народу спалити) звів зі світу, і погнушались ним та зі згоди кошового запорізького Сірка послали всі до Дорошенка і покликали його з України також і на Малоросійське гетьманство. Відгукуючись на поклик Малої Росії, Дорошенко прийшов з своїм загоном під Опішню. А в цей час орда у присутності послів Брюховецького, у присутності Гречаного та всіх інших, що прийшли з Брюховецьким, навзаєм присягнули (вже тоді частина татар перейшла до Дорошенка). Підбадьорений татарською присягою і ні від кого, окрім запорожців, не сподіваючись підступів (ні від татар, ні від козаків), Брюховецький з малоросійським і татарським військом кинувся під Котельву на перехват. Він зовсім не знав, що всі козаки його загону перекинулися до недруга. А Дорошенко перестрів Брюховецького (що йшов з малоросійським та татарським загоном до Опішні) десь за милю від Опішні і перегородив йому шлях. Відразу ж козаки пограбували табір Брюховецького, а його самого взяли, привели до Дорошенка і там же, перед Дорошенком, сірома почала бити його смертним боєм, аж поки убила. Отак господь відплатив Брюховецькому за невинну кров

Сомка, інших полковників та за кров знатного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування, а їхні чини та маєтності роздав запорізькій голоті. Він сподівався на неї. А після його смерті бгато кого із тих його запорожців козаки повбивали. Наостанку ж Дорошенко відіслав до Чигирина і дружину Брюховецького з усім їхнім майном.

Після того ж Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра, він з усіма козаками та з татарами пішов на князя Ромоданівського під Котельву, відігнав його від Котельви, а обложених звільнив від облоги. Опісля відійшов до Путивля. І отут одержав з Чигирина звістку про якесь безчестя своєї дружини. Тоді він, не знаючи, що Многогрішний є зичливцем Москви, залишає при війську наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, наказує йому з усіх міст гнати воєвод, аж поки останнього не виженуть, а сам повертається в Чигирин. Після його від'їзду повернулася у Крим і орда.

Після цього, на рождество пресвятої богородиці, князь Ромоданівський підоспів прийти до Ніжина і взяти під захист воєвод. Козаки і Ніжинці не вистояли проти нього. А він наказав своєму воїнству пограбувати місто і спалити. Дорошенко в цей час збирав силу під Сокирною.

Після вбивства Брюховецького запорожці не захотіли бути разом з Дорошенком і запропонували свою дружбу кримському хану. Той їх радо прийняв, погодився з їхньою пропозицією і порадив мати на Запоріжжі свого гетьмана. На той час писарем на Запоріжжі був Суховієнко. Він розумів, що на гетьманський сан, окрім нього, у Запоріжжі людей немає. Тому він склав посланіє і сам пішов посланцем до хана. Хан його прийняв милостиво і, замислившись, виділив султанів з їхніми ордами, а вже вони разом вирядили посланців до Дорошенка, запропонували йому приєднатися до них і рушати на Задніпров'я. Дорошенко, добре розуміючи, що орда більше прихильна до запорожців, аніж до нього, сам не пішов, а послав до гетьмана Суховія та до орди свого брата Григорія з військовим загоном. До них потай втік і Стефан Гречаний з Гадяча; та гадячани посадили його матір та дружину на поганенький віз, вигнали з міста й віддали татарам. А оскільки гетьман запорізький Суховій, брат Дорошенка і татари все ще не укріпилися на Задніпров'ї, то Дем'ян Многогрішний примирився з князем Ромоданівським і відразу ж після змирення князь послав свого сина князя Андрія в наїзд проти татар та запорізьких козаків. Проте татари розбили його під Гайвороном, а самого взяли в полон.

Старий же князь Ромоданівський з боєм відступив і заледве дійшов до Путивля. А козаки й татари повернулися до своїх домівок.

Року 1669. Після відходу Суховія і татар Многогрішний уже без всякої боязні почав заприязнюватись та погоджуватись з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте, після його відходу, зібрав грошову компанію (комісію) і присилував міських полковників присягти йому, як гетьманові, змусив їх послати своїх послів до його царської величності і просити його монаршу милість затвердити Многогрішного гетьманом. Цар відразу ж милостиво погодився.

Опісля ж Многогрішний зібрав у Глухові усіх малоросійських полковників, учинив Генеральну раду і від імені Генеральної ради відрядив послів до його царської величності з проханням, аби царська величність прислала в Малу Росію уповноважених осіб і щоб ці особи поновили статті Богдана Хмельницького та виробили нові пункти. Він просив також розслідувати дії колишніх воєвод, які принижували народ і чинили здирство. У відповідь на прошеніє у Глухів з грамотою було прислано князя Ромоданівського. У тій грамоті проголошувалась монарша милість і сповіщалося, що Великий государ усі зради, що мали місце при Виговському, Юрію Хмельницькому та Брюховецькому, всемилостивіше прощає та відпускає і, як монарх християнський, ніколи про них не буде згадувати, а також не буде тримати у своїй державній пам'яті. Ото відтоді заборонено було воєводам пробувати в Малій Росії, окрім Києва, Чернігова та Ніжина, та і цим заборонено було втручатися у малоруські справи і ні під яким приводом не чіпати звичайних громадян. Все це вони мали виконувати під страхом жорстокої кари. Всіма місцевими справами і козаками у Малій Росії мав відати тільки гетьман, а воєвода повинен був пильнувати за своїми служивими людьми. І там же було сказано: «До кожного воєводи, заради чистої правди, гетьман повинен призначити когось із своїх знатних людей комісаром, сам же гетьман підкоряється тільки государеві і служить йому вірно».

Відтепер гетьман і усе військо запорізьке, одержавши від государя велику милість, почали жити під великодержавною монаршою рукою вільно і тихо.

Дорошенко, побачивши, як хитро Многогрішний (він його залишив замість себе наказним гетьманом) позбавив його малоросійського гетьманства і як зневажив, підступом та ошуканством привабив до себе всю старшину Задніпров'я, побачив і послав Портянку з козаками до царя турецького і попросив у нього санджаків. Цар турецький затримав Портянку, а до Дорошенка послав Чауса. Без відома своєї старшини Дорошенко домовився про шеститисячний загін піхоти та про кінну групу, об'єднав їх та вирядив з Чаусом і суддею Білогрудом. І хоч турок, знаючи його зрадливість, довго не приймав Дорошенка, однак все ж прислав своїх санджаків разом з 6ілогрудом та з своїм Чаусом і наказав сказати, що якщо Дорошенко і його зрадить так, як зрадив польського та угорського королів, то цього йому турок не подарує.

Дізналися про це запорожці, підняли орду і виступили на Дорошенка. Дізнались і поляки, що гетьман з Україною до турків у підданство йде та санджаків просить собі, дізналися й пристали до запорожців та до гетьмана Суховієнка і над річкою Рось у селі Конончі взяли в облогу Дорошенка з Черкаським та Канівським полками та шеститисячним загоном піхоти. І впродовж п'яти тижнів тримали в осаді. Однак Чаус, прийшовши під місто Сороки, направив до султанів двох турок з козаками і наказав їм припинити облогу Дорошенка. Та татари порубали козаків, а Суховієнко посадив турків у темницю. І все ж султани, скоряючись повелінню Чауса, відступили від Дорошенка і пішли в Крим. Суховієнко, здавши гетьманство уманському полковнику Ханенку, пішов на Умань. Услід за ним рушив і Дорошенко, дорогою підкоряючи полки своїй владі. Прийшов під Умань і тут з'єднався з Чаусом, що йшов йому на підмогу з санджаками та з Білгородською ордою. Забачили уманці, що їм несила вистояти, і почали з Дорошенком перетрактації. Вони не впустили Дорошенка у місто, а пообіцяли самі прибути в Чигирин. Відійшовши з-під Умані, Дорошенко направив орди на московське Задніпров'я, а вони, нарвавшись десь під Лохвицею на козацьке військо, набрали ясир і повернули назад. А малоросійське Задніпров'я повністю скорилося владі царської величності та гетьману Многогрішному.

Опісля Ханенко, Суховієнко та Юрій Хмельницький підняли кримську орду та запорожців і виступили проти Дорошенка та проти Білгородської орди. Вони перестріли їх у Стеблеві (на цей час орда підкорялася не хану, а паші силистрийському) і таки дошкульно потріпали.

1 таки доконали б, коли б Дорошенку не прийшов на підмогу Сірко з Білгородськими татарами. Він так навально вдарив, що Кримська орда, а разом з нею і Ханенко і Суховієнко змушені були втікати. Юрія ж Хмельницького, що втікав аж з Умані, зловила Білгородська орда, відвезла до Білгороду і, дякуючи старанням Дорошенка та наговорам, потім його передали у Цареград і там посадили в Єдикуль. А Дорошенко, затримавши орду на зимових становиськах України, задумав був піти з нею на московське Задніпров'я. Та орда, чимало постоявши на виділених їй квартирах та набравши на квартирах ясир, пішла у свої землі. Про все це гетьман Дорошенко поскаржився був турецькому цареві, а той його скаргу повернув на жарт.

Року 1670. Гетьман Дорошенко від свого імені відрядив резидента до царя турецького. Відтепер у турка завжди були козацькі резиденти.

В той же рік повернувся від патріарха царгородського Роман Ракуша, а після нього Браславський і розповіли, що бул