ГЕТЬМАНСТВО ІВАНА САМОЙЛОВИЧА

Року 1672. Виконуючи повеління його царської величності Олексія Михайловича в Козацьку-Діброву, що між Путивлем та Конотопом, з'їхалося усе військо запорізьке і тут, у Козацькій-Діброві, на раді у червні місяці вільним голосуванням обрало гетьманом Івана Самойловича. Спостерігачами на вибори царська величність прислала боярина та воєводу білгородського намісника князя Григорія Григоровича Ромоданівського, думного дворянина і намісника Мединського, Івана Івановича Ржевського та дяка Ахванасія Тишликова. На тій раді всі присягли на вірність його царській величності та його государевим діткам — великим государям, благородним царевичам та великим князям Федору Олексійовичу, Івану Олексійовичу та іншим. Порішили на тій раді, що гетьман з військом запорізьким навічно служитиме його царській величності і буде користуватися тими вольностями та правами, які були даровані Богдану Хмельницькому та іншим гетьманам і усьому війську запорізькому та у Глухівських статтях. Тоді ж, ще не обравши гетьмана, поклонилася цареві уся генеральна старшина, обозний Петро Забіла, два судді — Іван Самойлович та Іван Домонтович — писар Карпо Мокрієвич і полковники з усією військовою старшиною, сотники і все військо запорізьке і просили прочитати перед військом запорізьким договір, що його уклали посли — від царської величності князь Юрій Григорович Долгорукий з товаришами, а від імені королівської величності повноважний посол Ян Гнєнський, воєвода холмський, з товаришами. Просили прочитати, бо після згаданої комісії посеред малоруського народу різні слухи пішли, не раз поширювані усно і листовно тими ляхами, що працювали в ній. Згідно з цими слухами, нібито царська величність Малу Росію з військом запорізьким та Київ поклала знову повернути ляхам в рабське ярмо, і нібито ляхи мають вивезти з Києва мощі святих та розвести по Польщі, і нібито козаків примусять відшкодувати взяті в час воєн у Польщі та в костьолах скарби, апарати та майно. І хіба ж перелічиш, скільки шкідливих вістей пішло від ляхів. Все це тому так сталося, що наших козацьких послів не пустили на ту комісію. А вони, знаючи про кожну ухвалу комісії, не допустили б аби старшина і народ повірили у той шляхетський поговір. Але щоб виконати задумане (пустити поговір), ляхи не допустили в комісію козаків.

А зробили це ще й для того, щоб все, що хотіли без особливих зусиль можна було домогтися у вашої царської величності, оскільки у цей час посилали на Україну нібито до знайомих своїх листи і невтомно застерігали — поклоніться королю добровільно, поки вас не віддали силоміць. Цього підступу гетьман Брюховецький не зумів розгадати, а тут ще долучилися й обіди війську запорізькому і тому він змушений був зрадити його царській величності. На все це від царської величності ми одержали таку його монаршу милостиву відповідь: «Правда, що уповноважені обох монархів — московського і польського — уклали і підписали окремі статті договору. Підписання ж останніх відкладено до року 7184 (1674). Однак оскільки королівська величність уже порушила багато пунктів договору, ми, наша царська величність, поклали ніколи Київ не віддавати, і вас усіх, полковників, що перебувають по цей бік Дніпра, обіцяємо тримати під своєю високодержавною рукою та від спадкоємців своїх будемо вимагати, щоб вони поважали права та вольності ваші та Глухівські статті. Живіть вільно і без всякого страху».

Після того як зачитали цю відповідь монаршу, гетьманом обрали Самойловича. А він, ставши гетьманом, почав царській величності вірно і ревно служити. Скорив по всій Малій Росії сваволю і об'єднав люд думкою вірно царю служити. З часом почав і Задніпровських, неситих на людську кров володарів, вождів та своєвольців упокорювати — кого ласкою кликав на другий бік Дніпра, давав посаду та засоби до життя і тим під царську руку скоряв, кого втихомирював, погрожуючи монаршими силами. Однак невдовзі і проти нього виступили, як проти Многогрішного. Виступили стародубівський полковник Рославець та Симеон Адамович, ніжинський протопоп. Останній перебував у государя в такій милості, що без його слова не те що гетьман та полковники, а навіть воєводи нічого не чинили. Саме вони й виступили проти Самойловича. Та не будучи спроможними підшукати правдивих, вагомих причин почали діяти інакше. Рославець почав проситися на Москву, почав добиватися, щоб його полк забрали з-під оруди гетьмана, а увели в число частин, що підкоряються Москві, отак як військові з Сум. Та обидва на гетьманівську скаргу були викликані до військового суду. І там же, на суді, після того як було доведено їхній злий умисел, присудили їм смерть. Проте гетьман, не бажаючи смерті, вислав їх на вічне поселення у Сибір. А ніжинського протопопа, що не захотів на виконання указу духовного суду стати простим ченцем, розстригли і віддали до мирського суду. Там його під час допитів побили і він признався, що з полковниками (з стародубським — Рославцем, з прилуцьким — Лазарем, з переяславським — Дмитришком та іншими) справді важили на життя та здров'я гетьмана, їх кинули в темницю, опечатали маєтки, а маєтності забрано.

Року 1673. Разом з господарями волоським та мунтянським пішли походом на Хотин сім турецьких пашів, а восьмий Каплун-паша, ідучи на Польщу, попрямував на Цоцору. Польський король Михайло Вишневецький, що саме отруївся і лежав хворий, вирядив супроти них з польськими та литовськими військами коронного гетьмана Яна Собєцького. Він дуже швидко знайшов турецький табір, ї відразу ж господарі волоський та мунтянський кинули турок і перейшли до поляків. А вже на другий день польські війська Собєцького пішли на турецькі окопи і наголову розбили сорок тисяч турок. Після цієї перемоги польський гетьман взяв Хотин, захопив там величезну здобич і пішов до Цоцори на Каплун-пашу. Проте Каплун-паша, не чекаючи недруга, втік за Дунай. А польське військо стало постоєм на волоській землі, в Хотині ж, Яссах, Сочаві та в інших містах поставили залоги з німецької піхоти. Після поразки турки виділили кожному татаринові по два червінці і наслали орду під орудою ханського сина на Білгородщину. Татари напали і, після того як волоський та мунтянський господарі зрадили шляхту, прогнали ляхів з усіх міст, тільки піхота залишилась в Сочавському та Хотинському замках, та й там взимку чимало перемерло війська польського від голоду та холоду.

Того ж року кошовий запорізький Сірко з козаками та калмиками несподівано напав на Крим, а потім на Білгородщину і наробив там чимало шкоди. Проте й татари, за зраду волохів, немилосердно грабували край, так плюндрували, що навіть родовиті волоські панове, аби не втрапити у татарську неволю, змушені були втікати у чужі краї.

Року 1674. Боярин князь Григорій Григорович Ромоданівський та Петро Дмитрович Шкуратов з'єдналися з гетьманом запорізьким Іваном Самойловичем і рушили дружно на Чигирин. Проте тамтешнього гетьмана Дорошенка, що закрився в Чигирині, взяти не змогли, відступили і потягли до Черкас. Черкаси, завдяки генеральному обозному Дорошенка Івану Гулаку, в січні місяці першого числа замирилися. Тоді, залишивши кілька полків у Черкасах, вони подалися на Канів. Проте і Канівці, в особі Якова Лизогуба, теж замирилися. Побачив гетьман Дорошенко, що такі сильні міста над Дніпром піддалися гетьманові Самойловичу і став побоюватися також і за Корсунь. Тому послав з Чигирина сім полків на чолі з полковниками: корсунським — Михайлом Солов'єм, торговицьким — Єфимієм, уманським — Григорієм Білогрудом, браславським — Григорієм Дорошенком, подільським та могилівським — Євстафієм Гоголем, калницьким — Андрієм та з паволоцьким — Андрієм Дорошенком. А наказним гетьманом у цих полках настановив Григорія Гамалію. Сам же, закрившись у Чигирині, послав за ордою. Орда прийшла. Дорогою ж, минаючи Рашків, почали глум чинити. Тоді горожани прогнали її з міста, а потім змушені були, як відкупне, зібрати татарам шість тисяч злотих. А потім орда з братом Дорошенка пішла на Богуслав і там напала на москву та на гетьмана, проте так дістали, що заледве самі в Лисянку повтікали. Та лисянські мешканці перебили їх, а татарську старшину та Дорошенкового брата видали гетьману Самойловичу. Інший же брат Дорошенка разом із своєю компанією втік. Ото так усі міста та полки задніпровські, окрім Чигирина та Паволочі. завдяки Якову Петровичу Улизьку (генеральний суддя Дорошенка) та завдяки полковникові корсуньському Михайлові Солов'ю поклонилися царській величності та гетьману Самойловичу. Приблизно тоді ж і гетьман Ханенко, що був настановлений королем Вишневецьким і котрий від нього одержав булаву та бунчук, відразу ж після смерті короля, передав свою владу Івану Самойловичу. Цьому дозволили деякий час проживати у Києві. Через деякий час боярин Ромоданівський, доручивши командування частиною великоруського війська синові Андрієві, а гетьман Самойлович, залишивши наказним гетьманом Івана Лисенка, вирушили під Переяслав. Прибули вони туди і там, разом з Дорошенковим суддею Улизьком, з корсуньським полковником Солов'єм та з іншими, а також з малоросійською генеральною старшиною, полковниками та з сіромою зібрали в Переяславі вільну загальну раду перед боярином Ромоданівським і обрали єдиним гетьманом обох берегів Дніпра і аж до Дністра Івана Самойловича. А в цей час гетьман Дорошенко, замкнувшись з сердюками у Чигирині, чекав на турецьку та татарську підмогу. І хоч посилав Івана Мазепу в Переяслав до боярина Ромоданівського та до гетьмана Самойловича на раду і просив надіслати до Чигирина собі на заміну яку-небудь великоруську особу, що і було зроблено, проте не вдовольнившись дворянином, що прибув від імені його царської величності, Дорошенко відіслав його назад до Переяслава з проханням відкласти раду до літа, щоб він за цей час зміг здати гетьманування Самойловичу. А тим часом закликав орду на чолі з трьома султанами і разом з ними, з сердюками, з компанією та з чемерисами в квітні місяці вийшов з Чигирина, взяв навколишні міста, попалив їх, а міські залоги, що були полишені гетьманом Самойловичем, і людей у містах з їхніми жінками та дітьми повіддавав орді. Після цього повернувся у Чигирин, а орда з добрим християнським ясирем — у Крим. З цієї причини гетьман Самойлович в травні місяці вирядив під Смілу переяславського полковника Дмитришка, поставивши його наказним гетьманом над двадцятитисячним загоном козаків та придавши йому два полки росіян і п'ятнадцять гармат. Дмитришко прийшов під Смілу і став зі своїм військом. Тоді ж таки Дорошенкові на підмогу вийшов з Криму якийсь султан з двадцятитисячною ордою. Вони умовилися з Андрієм Дорошенком розбити Дмитришка під Смілою. Взяли сердюків, компанею та чемерисів і підібралися потай до війська та, не доходячи до Дмитришка, несподівано напоролися під Орловцем на полки, що випадково перебували там (Гадяцький, Уманський, Торговицький). Напоролися і Андрій Дорошенко та султан усією своєю силою вдарили на них. Проте, хвала господу, атаковані довгий час, мужньо відбивалися та так, що орда і Дорошенко не спромоглися щось вдіяти з ними. А тим часом Дмитришко почув стрілянину і, не гаючи й хвилини, поспішав з кінним загоном у бій і так накрив татар та Дорошенка під Ташликом, що вони своїм трупом густо вкрили поле на чотири милі навкруги. А багатьох татар та козаків живцем взяли. Після отакої Дорошенкової неправди боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович розважно порадилися і рушили з своїми загонами під Чигирин і стали з боку Черкас та Затясминської. Це цією дорогою Дорошенко в Крим та через Гоголя у Цареград слав жагучі прохання про підмогу і таки підняв уже повторно турецького султана та хана на війну. Проте вони у всіх містах (аж до Дністра) застали людей безбоязнених, тому що боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович зуміли запевнити їх своїми листами, щоб вони чекали на государеве військо і бились безбоязненно.

РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ТУРКИ ВЗЯЛИ УМАНЬ, ЛАДИЖИН ТА ІНШІ УКРАЇНСЬКІ МІСТА

Потім боярин та гетьман, які уже впродовж кількох тижнів брали Чигирин, дізналися, що турки великими силами прийшли на Україну. Тоді вони вирядили Дмитришка з військовим загоном на перехват до Мурашка, якого турки взяли в облогу у Ладижині. В дорозі Дмитришко дізнався, що турки уже взяли Стену, Бар, Підгайці, Мажибож, Ладижин та Умань і що хан з усією своєю силою поспішає до Чигирина на підмогу Дорошенкові. Тому він облишив Мурашка і повернув назад до Канева. Князь Ромоданівський та гетьман Самойлович, не зумівши взяти Чигирин, повернулися до Дніпра. А хан, не заставши їх під Чигирином, разом з Дорошенком кинулися навздогін і мчали їх до самого Дніпра, проте даремно, оскільки російські війська за одні сутки геть всі перейшли через Дніпро. Після того як відступила сильна російська армія, котра не лише не допомогла Умані, Ладижину та іншим містам проти турок стояти, а ще й полишила міста у Подніпров'ї татарам на ясир, відступила тільки почула, що супроти неї іде хан та Дорошенко, і з усього Задніпров'я просто втекла. Після цього з остраху кинулися розбігатися люди навіть з фортечних міст; вони полишали храми господні, добрі військові припаси, будинки, повні всякого добра, і кидалися у світ на божу ласку. З усіх цих міст, вартих згадки, для прикладу назву лише Лисянку. Не раз і не два вона давала відсіч ворогу. Так вона вистояла проти Чернецького (воєводи руських земель) з гетьманом Тетерею, що облягли її великими пішими та кінними силами і ордою, що прийшла їм на підмогу. Шістнадцять тижнів брали вони її, добували гранатами та гарматами і не взяли. Вистояла вона і проти волошина Кастанного, який прийшов під Лисянку з шеститисячним військом і хотів її взяти миром, а потім думав пограбувати. Люди прогнали його з ганьбою і безчестям. Вистояла вона і проти гетьмана Суховія, що з величезною ордою прийшов на Україну, і перед яким усі українські міста просто тремтіли. Його вона також не впустила у місто. А того 1674 року 16 серпня побачивши, як таке сильне військо од якогось там ординця за Дніпро відходить, того ж року і вони змушені були залишити добре підготоване для оборони місто, змушені були залишити військові припаси, церковну утвар і домашній скарб та, страхом подолавши жаль, ніким не спонукувані, розбіглися хто куди. Хан та Дорошенко, повертаючись від Дніпра та поплюндрувавши збезлюднілі міста та села, опісля також побачили опустілим те знамените й багатолюдне місто Лисянку. Побачили і зраділи. Бо ж ніколи раніше хан з татарами не дозволяв собі навіть глянути зблизька на нього. А зараз він безбоязненно увійшов туди, зруйнував і спалив. Така ж доля спіткала через деякий час Стеблів та інші міста. А ще до цього турецький султан послав візира свого намісника добувати Ладижин, у якому сидів Мурашко з п'ятитисячним загоном козаків. Його послав туди гетьман Самойлович і наказав захищати місто. І Мурашко захищав. Він відбив одинадцять приступів, перебив силу турків. Та коли під місто підійшов сам турецький султан, місто впало. А сталося це через зраду. В Ладижині були козаки гетьмана Дорошенка та подільського полковника Гоголя. Сам же Дорошенко та Гоголь підійшли до міста з турецьким військом. Вони й намовили своїх до перемир'я. Побачив Мурашко зраду і, здавшись на бога, зі своїм загоном відійшов у фортецю. А турок, викликавши з міста усю старшину для присяги, побачив, що Мурашко займає замок і що місто лишилося без старшин, усією силою, забувши про присягу, напав на безборонних мешканців і почав їх немилосердно рубати мечем та палити місто разом з дітьми і жінками. Тих же, що зуміли врятуватися від вогню, він брав у полон. Як християни, воїни шеститисячного загону Мурашка, що закрилися у фортеці, скільки було в їхній змозі, нападали на турків і боронили люд. Проте мало чим допомогли — турки весь люд перебили. Потім турок почав і замок брати. Протягом двох тижнів безперестанку штурмували його. Мурашко ж не раз робив вилазки і силу ворога перебив. Знеможений щоденною ратною роботою та нестерпною спрагою, він все ж не склав зброю. Турок жодного козака живцев не взяв. Один за другим всі вони полягли.

Розпашілий від християнської крові, того ж року турок пішов під Умань, послав у місто дванадцять своїх пашів і почав схиляти городян до замирення. Та уманці, вже знаючи, що з своїм замиренням зробив турок у Ладижені, і покладаючи надію на численний люд, що втік сюди з навколишніх міст і сіл (а сюди прибули і люди Торжка з своїми городянами та селянами), розбили загони пашів і впродовж кількох тижнів давали знатну відсіч туркам. Та підкопами і їх здолали. Однак і подолані вони чинили опір та захищалися на фортечних мурах і по вулицях билися просто навкулачки. Був в Умані і Дорошенко, було при ньому військо православне і вони з острахом дивилися як по вулицях біжить кров. А її було досить, бо всі уманські християни мужньо вмирали під ударами меча. Там же, в Умані, турки відрізали в убитих християн голови і за кожну голову брали в паші по червінцю. А були голови, з яких здерли шкіру та набили соломою, висушили й відвезли під Ладижин до цісаря. У тих же міст, що піддалися туркам, вони взяли викуп синами та дочками й побусурманили їх.

Після скорення Умані турок повернувся на свої землі, а Дорошенко полишив орду. З нею Дорошенко пройшов Україну і всіх, хто піддався царській величності, нищив. Якщо хтось зумів приховати щось від війська, у тих зараз брав усе катуванням і платив татарам. А своїй піхоті, не маючи чим платити, наказав грабувати купців у дорозі.

Року 1675. І почали Задніпряни свою землю кидати і переходити в Малу Росію до гетьмана Самойловича. Гетьман, скоряючи сваволю, приймав їх гостинно; начальних потішав чинами, аби вони перебуваючи у Задніпров'ї не губили християн (разом з турками і татарами, що служать Дорошенку).

Того ж року піхота Дорошенка перейшла на службу до короля Собєцького. Король взяв їх до двору, видав одіж і плату. А орда, побоюючись, щоб чого доброго ще й Дорошенко не замирився з королем, прийшла йому на . підмогу, оскільки король, після того як султан залишив Бар, Рашків та Могильов, вигнав турок з України і за думав приєднати її до себе. Проте не завершив задуманого. Полишивши у взятих містах комендантів, він змушений був поїхати в Краків на коронацію. Князь же Ромоданівський та гетьман Самойлович послали загін під Чигирин в наїзд. Він підняв усіх жителів Корсуня і разом з полковником переселив за Дніпро в Малу Росію. Опісля ляхи спалили місто разом з церквами. Останній же наїзд не дав нічого. Проте Дорошенко замирився із запорожцями та з їхнім кошовим Сірком і вони обоє присягли на підданство царській величності, а щоб переконати у щирості вчинку, він відіслав своїх турецьких яничарів під охороною тестя на Москву. А сам, прагнучи стати малоросійським гетьманом, почав підкупляти запорожців, почав схиляти на свій бік старшину Самойловича, підбурював їх проти гетьмана і радив вчинити так, як це було за Сомка та Брюховецького — зібрати чорну раду і обрати його гетьманом. Проте мало хто пристав на це. Зрозумівши ж опісля, що гетьманом в Малій Росії йому не бути, він знову почав намовляти турка та орду. Проте турок, гнівний за своїх яничар, відмовився допомагати йому. І полишений сам на себе, він зібрав півторатисячний загін своєвольної піхоти і ходив з ним по Україні та брав плату з міст і сіл, що ще лишилися вірними йому. Та на всі сторони манив своєю приязню.

Року 1676. Царська величність побачила, що Дорошенко зичливими листами тільки приховує свою брехливість та підступність. І аби він чого злого не вчинив через свою злобу, то государ спорядив великоруське і малоруське військо та смоленську шляхту на чолі з князем Ромоданівським та з гетьманом Самойловичем під Чигирин. Спершу облягли його загоном на тисячу двісті возів. Той поїзд так оперізав Чигирин, що ні одна жива душа з навколишніх міст не могла проникнути до Чигирина. Дорошенко, перебуваючи в осаді з самими тільки чигиринцями, злякався і почав трактувати з князем Ромоданівським та з гетьманом Самойловичем. Він вимагав, щоб вони заприсяглися зберегти йому життя. Ті погодились. Тоді він вийшов з міста, вклонився боярину і гетьману, здав Самойловичу гетьманство, а заразом булаву та бунчук, потім вивів з міста найманців і здав місто та артилерію, їхнє місце зайняло військо великоруське і малоруське на чолі з чернігівським полковником Василем Бурковським, у місті вони знайшли чимало гармат і силу пороху. А Дорошенку переможці повеліли їхати у малоросійське місто Сосницю на проживання. Отакою неоплаканою ганьбою та зруйнуванням України завершилося гетьманування Дорошенка. Він змусив в остраху жити і поляків. Бо привів на Україну турецького султана, а той, загарбавши Подолію та Україну, переніс межу своєї імперії аж до Коростишева та під Львів.

Тоді ж таки турецький паша Каплун виступив з величезним військом спуроти не готового до війни короля Собєцького. І король, хоч і дав-таки добру битву, проте, втрапивши в облогу та переживши велику скруту, змушенйй був все ж замиритися з турком. Давши тридцять тисяч червінців викупу, він поступився Поділлям та Україною аж до Коростишева і змушений був згодитися і з іншими вимогами турків.

ГЕТЬМАНСТВО ГОГОЛЯ НА ЗАДНІПРОВ'Ї

Євстафій Гоголь гетьманувати почав так. Оскільки все Поділля і вся Україна перебувала під турецькою владою, то король польський призначив подільського полковника Євстафія Гоголя козацьким гетьманом, визначивши йому у Димері постій і розквартирував його загін на Поліссі та в Литві. Одіж та плату виділив з королівського скарбу.

Року 1677. Султан турецький, що після замирення з польським королем взяв під свою руку Поділ та Україну, побачив, як великоросіяни та гетьман малоросійський взяли Дорошенка, побачив, як вони переманюють людей разом з усією старшиною за Дніпро, як селять їх на пустельних землях аж до Дону, побачив, як там виростають міста та села, як росіяни та запорізькі козаки взяли Чигирин, побачив і почав побоюватися, щоб чого доброго все це не завадило йому.

Як випустили Хмельницького гетьманом на Україну.

Вирішивши якось завадити вказаним діям росіян та гетьмана Самойловича, він випустив з темниці Юрія Хмельницького, дав йому князівський титул і, щоб сіять неспокій, наказав писатися князем руським та гетьманом запорізьким. Потім вирядив на Сороку, звелів набрати собі військо по Задністров'ю і поселити слободи на опустілих українських землях. А також наказав йому взяти своє військо, взяти турецьку і татарську силу, що ходила під орудою паші Ібраїма та хана кримського і вирушати на старинне чільне місто козацьке — Чигирин. А взявши його, іти далі — на Київ. І десь в останніх числах червня турецькі і татарські сили, а з ними також Юрко Хмельницький прийшли до Чигирина і впродовж чотирьох тижнів брали його усією силою і усіма способами — і приступами, і підкопами, і гранатами, і безперервним обстрілом. Штурмували і вдень і вночі. Проте великоросіяни і козаки стояли твердо. Не раз робили вилазки і перебил тисячі турок. Коли ж турки дізналися, що сили царської величності під проводом князя Ромоданівського та гетьман малоросійський Самойлович з козаками ідуть Чигирину на підмогу, то ще завзятіше почали штурмувати місто, штурмували без передишки і вдень і вночі, не даючи обложеним отямитись та прагнучи взяти його до приходу підмоги.

Проте боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович дуже скоро добралися до Дніпра і, не гаючи часу, потай вислали до Чигирина півтори тисячі піхоти та полк москви, які з божою допомогою пробилися крізь ординські лави і увійшли в місто до обложених. В свою чергу турки і татари всіляко заважали великоросійським та малоросійським військам перебратися через Дніпро. Тоді козаки опівночі на човнах перебралися на другий бік ріки, викопали окопи, до яких почало перебиратися усе військо, і почали з гармат хана і турок від Дніпра відбивати та шанці боронити. Два дні точилася битва велика. У цій битві загинув ханський син. Через деякий час турки вже побачили основні сили Великої та Малої Росії під Чигирином. Крім того їм стало відомо, що в нивах поблизу Дніпра з великою силою став табором і князь Голицин. А Чигирин, як не брав його турок, все стоїть. Чотири тижні він ходив на приступи (уже кілька разів козаки турок з валу врукопашну відбивали), чотири підкопи зробив, а міста так і не взяв. Перелякався сильно, бо щось і орда не дуже зичливо до турок була настроєна, і 29 серпня відступив від міста. Після відходу турецького війська, великоруські та малоруські сили заходилися лагодити Чигирин та його замок, що були таки добре попсовані підкопами та турецькими гарматами. Вони лагодили стіни, закидали шанці. А в Черкасах, Медведівці, Жаботині, Мошнах, Драбівці, що їх взяв був турок, знову поставили свої залоги. На завершення залишили в Чигирині полковника Кравченка з козаками та Москвою, а тамтешню старшину і корінних козаків, оскільки Самойлович не довіряв їм, переселили на Задніпров'я і поселили навічно там. А султан всіх тих пашів, що втікли з-під Чигирина, наказав скарати насмерть. Такої долі не уник би і хан, коли б не втік у черкаські землі. Тоді турок нового хана прислав у Крим. Юрія ж Хмельницького винили менше. Йому повеліли на наступне літо знову готуватися в похід на Чигирин та Київ.

Року 1678. На всеїдну неділю орда стала кошем під Рославлем і таки чимало лиха людям накоїла у Переяславськім повіті.

Аренда на горілку у Малій Росії.

Того ж року, щоб було чим платити піхоті та кінному війську, а також тому, що перейшло від Гоголя, гетьман Самойлович по всій Малій Росії увів аренду на горілку.

Тоді ж таки весною військові сили його царської величності під командою царевича Косимовського та князя Ромоданівського і добрячий-таки загін на чолі з гетьманом Самойловичем вийшли і, з'єднавшися 10 травня, прийшли до Дніпра на Бужинську пристань. Вони хотіли знову іти на Чигирин, оскільки турок, маючи намір поквитатися за минулорічні свої втрати та за минулорічну ганьбу, знову вислав великі татарські і турецькі загони на чолі з візирем Мустафою та з силою пашів і прямував під Чигирин. Прийшли вони туди 8 червня і почали штурмувати місто. Брали приступами, обстрілом, гарматами та підкопами. Брали всяким промислом не один день. Нудилися будь-що свого наміру доскочити. Проте військо великоруське під орудою благорозумного командира Івана Івановича Ржевського та військо запорізьке на чолі з ловким у справах ратних вождем Григорієм Григоровичем Коровченком відважно стріляло ворога з міських мурів і хоробро відбивало. Не раз на вилазки ходило і в шанцях силу яничарів перебило, а живих начальників та рядових ловило, їхній мужності та дерзновенності навіть турки дивувалися. А війська великоруські та малоруські, що прийшли на перехват на чолі з боярином та гетьманом стали під Бужином біля перевозу і почали чекати на князя Булата з калмиками та на донських козаків. Дізнався про підмогу ворог і став і собі підстерігати її. Кілька тижнів турки і татари невперемінку стерегли. Та незабаром калмики прийшли. Відразу ж після приходу калмиків військо рушило на Чигирин. Супроти нього на Вітрову річку з артилерією та величезним військовим загоном виступив паша Каплун. Тут, на річці, на переправі, зійшлися вони і вели страшну битву, аж поки обидва табори не покрила ніч. На ранок росіяни та козаки переправили табір, прийшли під гору, а турки відкрили по них згори артилерійську стрілянину і стріляли так, що отам, в пеклі страшного бою, змусили їх перебувати аж до ночі. Опівночі вдалося-таки вирядити чернігівського полковника Бурковського, придавши йому чимало москалів, до Чигирина. Та вони, ще не дійшовши до гори, перелякалися і, переполошені стріляниною, страшенно збудоражили турок, а ті ще дужче почали палити з гармат по козацькому табору. Отак цілий день ведучи страшенну битву, вони знову змушені були нидіти ніч. А на ранок, в суботу, росіяни та козаки лавами пішли на турка, вибили його з гори і захопили двадцять сім гармат з різними риштунками. Це страшенно перелякало турок. Та військо не пішло услід. Тоді турки огляділися на козацьку погоню, повернулися і почали її гнати, рубаючи в чистому полі москалів та козаків, і отак аж до табору. Проте один московський полковник, обкидавшись рогатками, не без знатної відваги утримався на горі. Отоді до нього підтягнули усе військо, увесь табір і знову цілий день билися. Побачив турок, що проти нього стоїть велика сила, страшенно перелякався, перейшов за Тясмин, а всі мости за собою попалив. А великоруські та малоруські війська підступили під Чигирин, стали під бором коло озера і, жодного промислу не чинячи, цілий тиждень стояли. Турок за цей час підбадьорився і ще старанніше почав штурмувати місто. І хоч гетьман послав у Чигирин свіжі сили, проте вони ще не звиклися з підкопами і вельми їх боялися. А ті, що призвичаїлися до всіх штурмів турецьких — козаки гадяцького полку та інші — і що увесь час сиділи в облозі, ті прийшли у гетьманський табір до своїх родичів у гості. І ось в п'ятницю, якраз біля оцих свіжих сил у місті підкопу було вирвано дірку, а гранатою вбито чигиринського воєводу Ржевського, чоловіка справного і військового.

Чигирин взято. Опісля ж, 10 серпня в неділю, в полудень, коли військо у таборі напилося і, повернувшися в місто, після обозу заснуло, тоді під містом було зірвано кілька підкопів. Військо, що щойно прийшло в місто, побачило турок, проте не кинулося на підкопні проломи (як те завжди робили звичні до цієї справи козаки, коли турок в проломі рубали, проломи ж закидали мішками з землею), а кинулося з міста навтьоки, стовпилося на мосту, обломалося і почало тонути. Ті ж, які тікали греблею, навіть самі дивувалися, що їх старшина ніяк не може повернути назад. Тоді загинуло кілька тисяч козаків. Тільки козацька піхота, що була під горою за церквою, та москалі в замку боронилися до самої ночі. Тих козаків, що ще якось залишалися в місті і за містом, коло Тясмина і за Тясмином, турки до вечора рубали, нікого в живих не залишали. Проте сердюки до ночі боронили перехід на греблі. Коли ж настала ніч і коли до них підійшли москалі, вони в гармати вшерть понабивали пороху, підпалили замок і з козаками, що були під горою, через турецьке військо, яке саме перейшло Тясмин і приєдналося до своїх, пішли напролом. І прорвалися, оскільки турків на той час полонив панічний жах. Бо вони побачили, як гармати, набиті порохом, та порохові запаси замку почали рватися і, освітивши все небо, почали з страшенним тріском піднімати замок і падати на табір.

А в понеділок зранку, ще не сходило сонце, великоруське та малоруське військо, долаючи напади турок і татар, повернуло до Дніпра і за два дні пройшло всього дві милі. У вівторок окопалося поблизу Дніпра. Услід за ними з усіма своїми силами приспіли візир, хан та Юрій Хмельницький. Оступили і невтомно, витрачаючи страшенні зусилля, вдень та вночі йдучи на приступ, впродовж тижня штурмували боярина і гетьмана. Отут, навчені вправністю свого вождя, вправністю гетьмана запорізького Івана Самойловича, козаки таку битву дали туркам, якої на протязі усього віку ще ніхто не бачив. У цій битві не тільки силу силенну турків було перебито, а навіть під самим візирем двох коней було забито. Козаки ж не лише оружно, а й врукопаш з турками билися. Бо турки, прагнучи ще більшої слави, наступали так, щоб взяти табір разом з вождем. Проте з божою допомогою спромоглися лише на невідшкодовані втрати і змушені були від наших військ відступити на Чигирин. Відходили швидко. Тільки на третій день, коли переправляли обозні тяжари, уповільнили рух і пішли в свою землю лише з третиною своїх бусурманських сил. Про все це, читачу, ти можеш детальніше дізнатися в Синопсисі Київському. Ото тоді, після того, коли в час прориву взяли у таборі верблюдів з опудалами та порожні намети, тоді козаки зрозуміли, що турки, аби створити видимість великої сили і заради того, щоб росіяни та козаки побільше набоїв вистріляли, ставили порожні намети та верблюдів сідлали опудалами.

Коли Юрій Хмельницький побачив, що турки, повергаючи все на дорозі, рушили додому, то попросив у них невелику частину легких своєвільних людей (турок і татар) і разом з Яненком пішов на Канев, спалив його, людей вирубав, а в церкві монастирській мурованій люд подушили вогнем. Ті ж, що вціліли, присягнули Хмельницькому і здалися. Так здалися і інші міста — Черкаси, Мошни, Корсунь, Жаботин. Вони поклонилися Хмельницькому і залишились під турецькою владою. Потім поляки відступили з Калмика, Немирова, Іллінець, Жорниш: і Хмельницький в Немирові, а Яненко в Корсуні ставши з татарами, свої залоги по містах залишили. Хмельницький тоді писався з турецької ласки князем руським та гетьманом запорізьким.