Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина І

Розділ 1: Селянство та партія


На початку 1927 p. радянські селяни всіх національностей — російської, української чи якоїсь іншої — мали всі підстави сподіватися на цілком задовільне майбутнє. Земля належала їм, і вони на законних правах досить вільно розпоряджалися своїм урожаєм. Позаду залишився жахливий період конфіскацій зерна, потоплюваних у крові селянських повстань, спустошливого голоду, і скидалося на те, що більшовицька влада знайшла-таки шлях до раціонального розв'язання сільських проблем. Щоправда, найближча перспектива не обіцяла повної ясності. Скажімо, державна політика цін і податковий курс відзначалися мінливістю й непослідовністю. Неможливо було також остаточно позбутися підозр щодо довготермінових намірів уряду, бо ж і він, і ті, хто на нього працювали, залишалися чужі селянинові,— річ цілком природна, адже будь-яка влада завжди пильнує свої інтереси на противагу інтересам мас. Але поки що спостерігався відносний добробут. В умовах непу, який надав селянинові економічну свободу, зруйноване село міцно ставало на ноги.

Загалом це був момент, яким можна було тільки захоплюватися. Вперше в історії майже вся земля та все, що на ній вирощувалося, належали тим, хто її обробляв. А селяни-українці з точки зору реалізації своїх національних потреб перебували в найліпшому становищі за весь період від часу — півтора століття тому — зникнення решток давньої Української держави: тепер, принаймні, їхня мова та культура розвивалися вільно. Цей національний момент ми розглянемо далі, а зараз обмежимося аспектами, спільними для селянства в минулому та сучасному.

Історія селянства відзначається складністю й варіюванням деталей у різних місцевостях,— зокрема, існуванням різних типів землеволодіння та звичаєвого права, часто настільки заплутаними й ускладненими, що в них практично неможливо було розібратися. Але нам досить розкрити — в загальних рисах — лише головні моменти в життєдіяльності українських хліборобів.

Система обробітку землі в Україні належала до того типу, який уживався в середньовічній Західній Європі Переважала трипільна система, за якою одне поле з трьох залишали під паром; кожне селянське господарство володіло ділянками на кожному з полів і дотримувалося циклу, прийнятого всім селом. Такою була норма, на практиці ж поля можна було залишати під паром на кілька років або покинути зовсім.

Територія України загалом поділялася на дві головні зони, природні умови яких визначали відповідний спосіб життя місцевого населення. Північна зона була, як і нині, покрита природними лісами. Села тут розташовувалися в просіках; типовими були селища, що складалися не більше ніж із десятка двоповерхових рублених, пошитих соломою будинків із прибудовами. Мешканці цих селищ нерідко становили одну велику родину із спільною власністю на майно. Через погану якість своїх грунтів вони віддавали перевагу не землеробству, а мисливству та рибальству, а також домашнім промислам.

На Півдні, особливо в найпродуктивніших районах України, розлягається степ, переважну частину якого займає родючий чорноземний пояс. У цій зоні села, як правило, були значно більшими — близько двохсот хат. Обмащені жовтою глиною, із жердинами над стріхою, вони звичайно розміщувалися в маленьких долинах уздовж обох берегів напрочуд мальовничих річок (поля при цьому розташовувалися у степу). Хоч і набагато родючіші, ніж на Півночі, тутешні грунти, а відповідно й урожаї теж значною мірою залежали від погоди.

Як приклад великих південних сіл назвемо с. Хмелів у Полтавській губернії, яке разом із прилеглими сільцями налічувало до 2500 господарств і мало дві церкви, 16 вітряних і один паровий млин, лікарню, сільську школу з п'ятьма класами, велике зерносховище.

В соціально-економічному відношенні селяни до 1861 p. були кріпаками,— українське слово, фактично рівнозначне слову “раб”,— і їхні пани, по суті, володіли ними (будучи самі залежними від вищої влади). Це нагадує явище, звичайне на Заході у так званий “феодальний” період. Однак “феодалізм” — це таке широке поняття, що застосування його в однаковому контексті й до середньовічної Англії, й до Російської імперії XVIII — XIX ст. неминуче спричинилося б до ігнорування значних відмінностей. Так, в умовах західного “феодалізму” кріпак мав права перед своїм паном, а той, у свою чергу,— перед королем. У Росії ж, після багатолітнього татаро-монгольського панування, нижчі верстви беззастережно підлягали вищим (а кріпаки взагалі були безправними). І тоді як на Заході кріпацтво поступово відмирало, в Росії воно, навпаки, аж до XIX ст. повсякчас зміцнювалося й ставало дедалі обтяжливішим і нелюдянішим — у міру того як від кріпаків все більше й більше вимагали як самої праці, так і податкових сплат. На початку згаданого сторіччя 34 млн чоловік із тогочасного 36-мільйонного населення імперії були кріпаками.

За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.

Звільнення селян від кріпосної залежності, здійснене царем Олександром II у 1861 р. стало великим, хоч і з значними недоліками, досягненням. Віднині селянин був вільною людиною й мав свою земельну власність. Проте він не одержав усієї землі, яку до цього обробляв, а за переданий йому наділ ще довго повинен був сплачувати викуп.

Прогресивна громадськість імперії якийсь час уважала, що звільнення селян було нагальною необхідністю, якщо країна не хотіла залишатися відсталою й нерозвиненою. Поразка й приниження Росії у Кримській кампанії розглядалися як ознака неспроможності старого ладу. Але разом із тим реформа, проведена згори з метою запобігти виникненню революційної ситуації, не могла не передбачати охорони інтересів панівних верств. Тож протягом усього наступного періоду незадоволене селянство вважало законно своєю землю, яка все ще залишалася в панських руках. Попри все це хлібороб певною мірою виграв, і знав, що виграв. У цьому плані показовими є статистичні дані про число селянських заворушень у Росії в 1859—1863 і в 1878—1882 pp.: відповідно 3579 і 136. Безсумнівно, звільнений селянин почував себе менш скривдженим, ніж це інколи припускають. Все ж викупні ціни базувалися на завищених підрахунках — за винятком західних провінцій, включно з Правобережною Україною — і були жахливим тягарем для виробників. Більше того: із зростанням чисельності населення розмір окремого селянського господарства повсякчас зменшувався — аж на чверть у чорноземних районах. Нагромаджувалися недоїмки (врешті-решт цю заборгованість зменшили або скасували низкою урядових указів).

У період між 1860 і 1897 роками селянське населення європейської частини імперії зросло від 57 до 79 млн чоловік, і це, ясна річ, загострило земельну проблему. Все ж, наприклад, у 1877 p. площа селянської ділянки середніх розмірів досягала в Росії 14 га, тоді як у Франції в той самий час розмір усіх господарств — селянських і панських — становив у середньому менше 3,6 га (три чверті французьких господарств володіли менш ніж 2 га). Тож після врахування клімату й такого іншого справжньою проблемою, котра значною мірою пояснювала наявні в сільському господарстві Росії труднощі, було те, що російський селянин неефективно використовував свою землю. Незважаючи на це, щорічний випуск продукції з гектара збільшився від 387 кг у 1861—1870 pp. до 520 кг у 1896—1900 pp. Більше того, розміри ділянки не дають усієї картини, оскільки “середняк” звичайно орендував ще один гектар на кожні шість своїх, а бідніший селянин віддавав в оренду частину своєї землі; крім того, він міг ще й наймитувати (таких налічувалося близько 2 млн). У 1900 p. на кожне селянське господарство пересічно припадав тільки один кінь.

Після скасування кріпацтва громади й далі несли відповідальність за "виплачування податків та управління селом. Головний закон про звільнення передбачав сход — збори голів господарств (в Україні вони так і називалися — “громада”), котрі мали керувати політичними й економічними справами громади. В 1905 p. більш ніж три чверті селянських господарств належали до “перерозподільних” громад, хоч майже половина останніх від 1861 p. й до початку нового століття фактично не практикувала ніяких перерозподілів. Тим часом в Україні громадське володіння було менш поширеним і в 1905 p. на західніших від Дніпра землях охоплювало менше чверті господарств.

Те, що селяни Російської імперії так уперто трималися своїх традицій у житті й господарюванні, могло б викликати думку, що вони жили у своїх селах ізольовано, цілком позбавлені контактів із міським світом. Однак це було б хибною думкою, бо вони значно частіше, ніж у більшості західних країн, переселялися до міст, де наймалися на сезонну працю теслями, будівельниками, фабричними робітниками, торгівцями тощо. В північних районах етнічної Росії, де сільське господарство не було спроможне забезпечити людям засоби для існування, майже всі селяни займалися побічними роботами — відхідними промислами, що в середньому давали 44% їхнього заробітку. Навіть у степових місцевостях близько трьох чвертей господарств виконували такі роботи, хоч це становило лише 12% їхнього заробітку. В 1912 p. 90% господарств Московської губернії займалися побічними несільськогосподарськими роботами, а наприкінці першого десятиліття XX ст. селяни володіли третиною всіх торговельних і промислових підприємств Москви; вони ж таки становили найчисленніший прошарок серед ремісників або робітників підприємств (за винятком текстильного виробництва).

Економічний тягар, покладений на селян, був надто важким. До того ж майже всі вони дивилися на пана як на ворога й, повторимо, вважали, що мають права на його землю. Все це спричинювалося до селянського протесту, серед традиційних форм якого назвемо такі, наприклад, самочинні дії в панських маєтностях: вирубування лісу, незаконний випас худоби, вивезення сіна та зерна з полів, пограбування, підпали, страйки орендарів, періодичні відкриті експропріації й засівання землі. В 1902 p. в Харківській і Полтавській губерніях сталося серйозне заворушення, в якому взяли участь мешканці більш ніж 160 сіл. Тоді протягом кількох днів зазнали нападів 80 панських маєтків. В 1905—1906 pp. по всій імперії відбувалися потужні селянські виступи.

Всі політичні сили погоджувалися на тому, що тільки модернізація сільського господарства здатна врятувати становище. Головну проблему можна сформулювати просто: кількість землі була невідповідною примітивній техніці її обробітку, а до того ж постійно діяв такий фактор, як зростання сільського населення. Як ми вже бачили, наявної землі було удосталь, отже, запроваджувані зміни мали стосуватися насамперед організації сільськогосподарської економіки прискорення технічного прогресу. За твердженням Естер Кінгстон-Манн, наприкінці XIX ст. в Росії виник “культ модернізації”. Він виправдовував будь-яку акцію, котра мала на меті виставити селянина як “застаріле явище”,— задовго до того, як “історія або закони економічного розвитку могли це зробити”. При цьому виходили з припущень (які, однак,— принаймні для 80-х років — не виглядали слушними), що виробництво на негромадських землях було значно продуктивнішим, ніж на громадських, що в межах громади існувало щось подібне до економічної “зрівнялівки”, що громадські сільськогосподарські методи були найвідсталішими, що селяни конче потребували найновішого типу плуга. Але навіть у 917 p. залізні плуги мала тільки половина селянських господарств країни. Хліб жали серпами та молотили цепами. За таких умов у 1920-х роках урожай пшениці й жита — від семи до дев'яти центнерів на гектар — не набагато перевищував урожай в англійських маєтках XIV ст. (дані Р. Девіса).

Вирішальним аргументом усіх пропозицій щодо модернізації російського сільського господарства було твердження про неекономічність трипільної системи, яку неможливо узгодити з новітніми методами землеробства. Висновки ж прихильників капіталістичного шляху розвитку полягали в тому, що більш підприємливим селянам треба надати право виходу з громади, але водночас із заміною їхніх черезсмужних ділянок на відруб (цілісну ділянку), що дало б їм можливість перетворитися на фермерів у західному розумінні цього слова. Внаслідок цього вони б дістали і змогу, і стимул для поліпшення якості своїх грунтів і продукції з них.

Деякі зміни справді мали місце. Одним із результатів революції 1905 p. було збільшення фінансування Селянського банку та внесення зміни в його статут — давати позички в 90 % і вище селянам, що купували землю (більше того — в 1906 p. селянин одержав право мати, як і всі інші піддані імперії, внутрішній паспорт).

Ще в січні 1906 p. тодішній голова Ради міністрів С. Вітте добився принципової згоди царя на розділення “перерозподільних” земель на приватні ділянки. Цей план був пов'язаний головним чином з іменем П. Столипіна, який незабаром заступив Вітте на його посаді. За словами Столипіна, він базував свій намір на ідеї, щоб уряд зробив ставку не на вбогих і п'яних, а на міцних і сильних — на міцного одноосібного власника, покликанням якого є відіграти свою роль у відновленні царату на сильних монархічних принципах”. В. Ленін назвав план Столипіна “прогресивним у науково-економічному розумінні”.

Законами від 9 листопада 1906 p., 4 червня 1910 p. і 29 травня 1911 p. столипінську програму певною мірою було впроваджено в дію. Згідно з цими законами, кожний селянин — власник господарства — мав право вимагати закріплення за ним землі, якою він користувався. Це не привело відразу до об'єднання черезсмужних ділянок у відруби (вважалося, що на 1917 p. три чверті спадкових господарств все ще були черезсмужними), але тим не менш процес фізичного об'єднання земель набирав сили.

Труднощі перетворення в Росії середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну (фермерську) навіть важко собі уявити. В 1905 p. 9,5 мли селянських господарств були об'єднані в громадах, а 2,8 млн перебували у спадковому володінні В період від згаданого року до 1916 p. близько 2,5 млн вийшли з громад. Напередодні ж 1917 p. вважалося, що 13—14 млн селянських ділянок розподілялися таким чином:

— 5 млн у незмінному перерозподільному володінні;

— 1,3 млн юридично (але не фактично) перейшли на спадковий спосіб володіння;

— 1,7 млн були в перехідному стані;

— 4,3 млн перейшли на спадковий спосіб володіння, але все ще зберігали черезсмужну систему;

— 1,3 млн частково або повністю злилися. Ферми створювалися в різних регіонах, але найактивніше цей процес відбувався в Україні. Джерела 1915 р. повідомляють про наявність 75 тис. ферм (які створювали свої власні невеличкі сільця). Вони одразу ж продемонстрували свої можливості у значному поліпшенні сільськогосподарської продукції. Однак рівень розвитку відрубної системи на 1917 р. був явно недостатнім для того, щоб здійснити на селі очікувані перетворення. Сам Столипін говорив, що для цього необхідно 20 мирних років, тоді як на здійснення його планів історія дала менше 10. Від реформ остаточно відмовилися напередодні революцій 1917 p., серед головних наслідків котрих згадаємо “чорний переділ” — стихійне захоплення панських земель, активне відновлення громад і зникнення багатьох із нещодавно створених ферм.
* * *

У середовищі російської інтелігенції побутували два протилежні погляди на селян: з одного боку, вони уявлялися як утілення народу, душа країни, терпеливі страждальці, надія на майбутнє, з іншого — як “темні люди”, відсталі, вперті, що не прислуховуються до голосу розуму, як нездарна перешкода для усього прогресивного. Обидва погляди в чомусь мали слушність. О. Пушкін хвалив такі, наприклад, чесноти селян, як працелюбність і терпеливість. Мемуарист Нікітенко називав селянина “майже цілковитим дикуном”, п'яницею, злодієм, та все ж таки додавав до цього, що він “незрівнянно вищий від так званих освічених й інтелігентних. Селянин — щира людина. Він не намагається виглядати тим, ким не є”. О. Герцен уважав,— хоч, може, надто ідеалізуючи тут селян,— що угоди між ними не потребували документів, і їх рідко коли порушували; разом із тим у стосунках селянина з урядовцями його зброєю були обман і виверти — єдині доступні йому засоби самозахисту, що їх він продовжував уживати і в комуністичні часи (як це описується у творах радянських письменників усіх шкіл і напрямів — від М. Шолохова до О. Солженіцина).

Отже, схильні до крайнощів інтелігенти-утопісти вбачали в селянинові або диявола, або ангела. Молоді ж радикали 1870-х років, чисельністю в кілька тисяч, “пішли в народ”,— залишаючись місяцями в селах, намагалися втягнути селян у революційно-соціалістичну боротьбу. Це закінчилося цілковитою невдачею для обох сторін. Тургенєвський Базаров так висловлює деякі свої почуття з цього приводу: “Я відчував таку ненависть до цього найбіднішого селянина, цього Пилипа чи Сидора, для кого я повинен зі шкури випнутися і який навіть не подякує мені за це”,— але при цьому Базаров навіть гадки не має, що в очах селян він сам був “чимсь на зразок блазня”.

Такої сильної, раптової зміни поглядів зазнала не вся інгелігенція, й на початку наступного сторіччя партія соціалістів-революціонерів (есери) значно розумніше підійшла до селянського питання. Але тим часом марксизм уже схилив на свій бік велику частину радикалів, і вони дістали ідеологічні підстави для відкидання тези про селянство як про “надію Росії”. Ця зміна орієнтацій була, звісно, не чим іншим, як перенесенням надій та ілюзій з уявного селянина на майже такого ж уявного пролетаря.

Тут буде доцільним навести деякі вирази ненависті та презирства до “відсталого” селянства з боку марксистів, а особливо більшовиків-інтелігентів, які вийшли далеко за межі марксистської зневаги на теоретичному рівні. Ці приклади дають змогу багато в чому зрозуміти події noжовтневого часу.

Городянин, а надто городянин-марксист, навіть не дотримувався послідовності у своїй критиці негативних рис селян, коливаючись між такими характеристиками, як “апатичні” та “безглуздо пожадливі й ворогуючі між собою”. Висловлюючи думки, що їх тоді багато хто поділяв, Максим Горький уважав, що “ґрунтовна перешкода на шляху російського поступу до західного способу життя та культури” полягала “в глухому куті життя неграмотного селянства, яке душить місто”, засуджував “звіроподібний індивідуалізм селянства й майже цілковиту відсутність соціальної свідомості у селян” і висловлював надію, що “нецивілізовані, дурні, підлі люди російського села вимруть, всі ці люди, які майже жах наводять, що про них я говорив вище, і нова раса грамотних, розумних, енергійних людей займе їхнє місце”.

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як “диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в'ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю”. К. Маркс говорив про “ідіотизм сільського життя”,— заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього “ідіотизму”). Сам Ленін писав про “сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння” і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був “безсоромним індивідуалістом”. А для Сталіна, за словами Хрущова, “селяни були покидьками”.

Однак хоч Ленін і поділяв більшовицьку антипатію до селян як до “архаїчного елементу” в Росії, його головною турботою було знайти до них підхід із марксистських позицій, виробити тактику використання їх у проміжний період перед їхнім зникненням з історичної сцени і вирішити питання організації сільського життя після того, як більшовицька партія візьме владу. Згідно з марксистськими постулатами, головний момент майбутнього розвитку полягатиме в конфронтації між новим (для часів становлення марксизму) робітничим класом і капіталістичними власниками промисловості. В кожному розвиненому суспільстві в міру його дальшого поступу населення концентруватиметься переважно в цих двох провідних категоріях із проміжними, або “дрібнобуржуазними”, елементами. До цих елементів відносилося селянство, яке мало тенденцію поповнювати пролетаріат (у міру того, як воно пролетаризувалося), але водночас схилялося до капіталістів, оскільки залишалося приватновласницьким.

За винятком цього класового аналізу, Маркс приділяв незначну увагу суто аграрним питанням. Але чітко дав зрозуміти, що передбачає зникнення в соціалістичному суспільстві протиріч між містом і селом. Він твердив про перемогу капіталізму на селі (після чого шляхом пролетаризації села тут мав перемогти соціалізм) і в той же час уважав, що всі селяни разом були як “лантух картоплі”, оскільки ізольованість індивідуальних господарств перешкоджала розвитку в них будь-яких справді соціальних відносин.

Курс, що його треба було запроваджувати на селі після перемоги марксизму, визначався в “Маніфесті комуністичної партії”, де висувалися такі вимоги: “Експропріація земельної власності...поліпшення земель за загальним планом... утворення промислових армій, особливо для землеробства... поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню відмінності між містом і селом”. Під цим Маркс та Енгельс розуміли: на селі, як і в місті, відбудеться концентрація виробництва та найманої робочої сили, аж поки сільське господарство не стане чимось на зразок сільської фабрики. На думку марксистських економістів, що орієнтувалися на місто, дрібне виробництво в будь-якому разі не мало змоги довго протриматися, не кажучи вже про процвітання. За словами Девіда Мітрані, Маркс і його послідовники дивилися на селянина “з огидою, в якій зневага городянина до всього сільського та критичне ставлення економіста до дрібного виробництва поєднувалися з озлобленням колективіста-революціонера проти уперто індивідуалістичного землероба”.

Як писав Енгельс в “Анти-Дюрінгу”, соціалістична революція повинна була покласти край товарному виробництву й тим самим пануванню продукту над виробником. Після цього, як уявлялося авторові, людина з повним розумінням застосовуватиме закони соціальної діяльності, що досі перебували для неї в конфлікті із зовнішніми умовами. Однак навіть через більш ніж сто років після написання цих рядків знайдеться небагато людей, котрі б заявили, що мають “повне розуміння” законів розвитку економіки та суспільства. Й одна з причин такого становища випливає зі спроби реалізувати марксистські принципи на практиці.

Маркс був переконаний: у сільському господарстві, як і в промисловості, відбуватиметься дедалі більша концентрація власності. Однак це не відповідало дійсності. Так, у Німеччині, яку Маркс знав найкраще, у період між 1882 і 1895 роками загальна площа малих (2—20 га) господарств збільшилася, а перепис 1907 p. показав: великі маєтки та ферми й далі втрачали свої позиції.

Свою ранню працю “Розвиток капіталізму в Росії” Ленін добре простудіював і документально обгрунтував. Однак у розвідках із селянського питання він, як і Маркс, не виявляє такої дослідницької ретельності і зводить усе до “класового аналізу”. Деякою мірою це можна пояснити тим, що економісти кінця XIX ст., на праці яких спиралися російські марксисти, не здійснювали оригінальних досліджень: вони просто твердили, що громада розкладається через конфлікт між сільськими пролетарями та заможними селянами, але не наводили при цьому ніяких вагомих доказів (бо таких просто не існувало).

З марксистської точки зору висловлений Леніним на VIII з'їзді РКП(б) загальний аналіз селянства (не куркульства) досить чіткий: “Він почасти власник, почасти трудівник. Він не експлуатує інших представників трудящих. Протягом десятиріч доводилось йому з величезним трудом відстоювати своє становище, він зазнав на собі експлуатації поміщиків і капіталістів, він зніс усе, і в той же час він — власник. Тому наше ставлення до цього хиткого класу становить величезні труднощі”.

Справді, Маркс писав (у листі до Віри Засулич у 1881 p.), що Росія могла перейти до соціалізму, використовуючи як один із його складників стару громаду (він, здається, вважав, що громада — це якась пережиткова форма тієї фази розвитку суспільства, яку марксисти називали “первісним комунізмом”). Але згаданий лист не публікувався аж до 1924 p., а окремі аспекти Марксової думки, відомі до публікації російським марксистам, розглядалися ними як фальшивка, недоречна поступка їхнім ворогам-народникам. Сам Ленін бачив у селянському надільному землеволодінні систему, яка “заганяє селян, наче в гетто, у дрібні середньовічні спілки фіскального, тяглового характеру, спілки по володінню надільною землею”. Передбачаючи модернізацію російського сільського господарства на марксистській основі — з великими кооперативними фермами, котрі працювали б за планом, — Ленін уважав: єдиною альтернативною системою тут була капіталістична — столипінська; остання означала нову фазу в ліквідації старого, напівпатріархального царизму, новий маневр у напрямі перетворення його на буржуазну монархію. Столипінська реформа була реальною; в разі її успіху аграрний лад Росії став би цілком буржуазним. На думку Леніна, бідні селяни порядкували на своїй землі дуже погано, й обсяг продукції підвищився б, якби багаті селяни перебрали їхню землю.

Перевагою столипінського підходу до модернізації сільського господарства Росії було те, що до цього його в тій або іншій формі вже було успішно застосовано в розвинутих країнах. Недоліком же ленінського підходу (якщо розглядати його просто як метод модернізації) було якраз те, що він ніде ще не був апробований, тобто залишався на теоретичному рівні. Це, звісно, не означало, що він не міг бути ефективним, але це мала довести практика.

Ленінські погляди на тактику більшовицької партії (котра, як проголошувалося, репрезентувала пролетаріат) щодо селянства складалися й деталізувалися на основі зауваження Маркса про те, що пролетарську революцію можна підтримати новим варіантом німецької Селянської війни XVI ст. У своїй книзі “Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції” (1905) Ленін наполягав на стадії “революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства”, однак це було лише тимчасовим, навіть не прихованим тактичним ходом: на тих самих сторінках Ленін твердить, що коли його коаліція візьме владу, “тоді смішно буде й говорити про „єдність волі" пролетаріату і селянства, про демократичну диктатуру і т. д. Тоді ми подумаємо безпосередньо про соціалістичну диктатуру пролетаріату”. Тут ми помічаємо дефект у більшовицьких поглядах на проблему села, який виразно відчувався протягом усього висвітлюваного нами періоду, — “винахід” або принаймні значне перебільшення соціальних чи економічних відмінностей у селянському середовищі. “Сільський пролетаріат” у Росії справді існував: у 1897 p. 1 млн 837 тис. осіб вказували на працю за платню в сільському господарстві та інших непромислових галузях як на своє головне, хоч, звичайно, не єдине заняття, а ще набагато більше людей наймалося тимчасово (в літній сезон). Однак, як ми побачимо далі, вони не справляли якогось істотного впливу на соціально-класову ситуацію в країні й до того ж не мали пролетарської свідомості в її марксистському розумінні.

Слідом за Леніним пізніше також робилися спроби розділити селян на “бідняків” і “середняків”. При цьому навіть сам Ленін розумів: селянин, який мешкав поблизу великого міста і спеціалізувався на виробництві для нього молочно-товарної продукції, міг бути заможним (хай би й не мав коня), так само як селянин із трьома кіньми, що проживав у степу, міг таким не бути. Але на теоретичному рівні подібні явища не аналізувалися. Частково з цієї причини ленінські уявлення про селянство та процеси його розшарування часто мінялися й відзначалися непослідовністю, та в одному пункті він і його прибічники залишалися непохитними (й це відіграло вирішальну роль у наступних подіях): куркуль є ворогом. Ленін припускав, що куркуль — це клас багатих селян-експлуататорів, проти яких — після ліквідації панства у властивому розумінні цього слова — могла обернутися ненависть бідняків. Насправді ж слово “куркуль” означало сільського лихваря, заможного господаря, котрий додатково орендував землю. Звичайно на одне, а то й на декілька сіл припадало тільки одне куркульське господарство. Будь-який заможний селянин час від часу давав позички, що само по собі цілком природно. Тому куркулем називали тільки того, для кого лихварство й подібні маніпуляції ставали головним джерелом прибутків. Народник О. Аптекман, який залишив правдиву розповідь про свій досвід спілкування з російським селянством, зауважував: коли хтось говорив селянам, що “куркуль” висмоктує з них кров, ті іронічно відповідали: “Ці доброхоти ніяк не можуть пережити, що деякі селяни заможніші”, або зауважували, що не кожний міцний селянин — обов'язково куркуль, і що “міські” не розуміють селянського життя.

Зі свого боку Ленін навіть у 1899 p., коли уживав термін “куркуль” у відповідному значенні цього слова (тобто розуміючи під ним сільського лихваря), не бажав відрізняти цей тип “експлуататора” від тих, хто використовував найману працю, й наполягав на тому, що це були “дві форми одного й того самого економічного явища”. По суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення: хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної категорії. На запитання — що ж це таке — куркуль? — Ленін роздратовано відповідав: “На місцях розберуться, хто є куркулем” (цит. за А. Ноувом).

Та в будь-якому випадку “класове ворожа меншість” тією чи іншою мірою мала бути автоматично втягненою в жорстоку боротьбу з рештою селянства, що розпалювалася на селі, і якби навіть селянин не поставився до цієї меншості “вороже”, це за нього зробили б комуністи.

Більше того, в більшовицькому підході до класової боротьби існувало припущення, яке не висловлювалося відкрито. В серпні 1917 p. в їдальні Смольного відбулася багатозначна розмова між Ф. Дзержинським (що невдовзі очолив ленінську ЧК) і меншовицьким провідником Рафаїлом Абрамовичем (передається за спогадами Р. Абрамовича). Дзержинський запитав:

“— Ви пам'ятаєте промову Лассаля про суть конституції?

— Так, звісно, пам'ятаю.

— Він сказав, що конституцію визначає взаємозв'язок реальних політичних і соціальних сил у країні. А яким шляхом змінюється такий взаємозв'язок?

— Ну, через процес економічного та політичного розвитку, еволюцію нових форм економіки, виникнення нових класів тощо, тобто це все те, що ви самі дуже добре знаєте.

— А чи можна змінити цей взаємозв'язок, скажімо, шляхом підкорення чи знищення деяких класів?”

Роком пізніше Г. Зінов'єв, тоді один із лідерів нової радянської держави, зазначив у публічній промові в Петрограді: “Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити” (за газ. “Сев. коммуна” від 19 верес. 1918 p.). Наступні події показали, що Зінов'єв помилився: основним об'єктом масових репресій стали не “решта”, а саме ті класи, які становили більшість населення країни.

Категорія: Частина І | Додав: sb7878 (15.03.2009)
Переглядів: 536 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017