Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина І

Розділ 2: Український народ і ленінізм
2
Український народ і ленінізм

Схоже на те, що головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості. Значною мірою це було викликане тим, що в нинішньому столітті незалежна Українська держава протрималася лише кілька років (і то з перервами), так і не спромігшись закласти підвалини для свого існування — ні фізично, ні у світовій свідомості. Дорівнюючи за територією Франції, а за кількістю населення переважаючи Польщу, Україна була найбільшою з європейських країн, котрі не дістали незалежності (хіба що на короткий час) у період між двома світовими війнами. (Говорячи про втрачену українську державність, ні в якому разі не можна твердити, що в цьому завинив російський народ. Символ російської національної самосвідомості — О. Солженіцин сподівається на братерські взаємини між трьома східнослов'янськими народами — російським, білоруським і українським, але при цьому без будь-яких вагань уважає: те чи інше рішення про союз, федерацію чи відокремлення має бути справою вільного вибору самих українців, і жодний росіянин не сміє вирішувати це за них.)

На Заході було мало відомо про самостійну українську культурну традицію. Україну зображували на мапах як частину Російської імперії, нерідко просто як “Малоросію”; вважалося, що її населення розмовляє мовою, чию близькість чи відмінність від російської неможливо чітко збагнути. Насправді відмінність української мови існувала задовго до підкорення Запорізької Січі Катериною II, але від того часу правителі Росії й навіть інші росіяни — теоретично-ліберального напряму — трактували її не більше, ніж діалект російської.

Для російських царів, як і для радянських правителів, остаточна мовна й національна асиміляція українців здавалася цілком природною річчю. Чому ж так не сталося? Передусім виявилося, що коріння старої української мови серед мільйонів сільського населення глибші та міцніші, ніж гадалося, а тому й не спостерігалося тенденції до її злиття з російською,— селяни розмовляли або тією, або іншою. Далі хоч для городян-росіян і тих індивідів українського походження, що ввібрали в себе панівну культуру, російська мова стала рідною, поряд із основним селянським масивом в Україні, як і в інших країнах, існували групи освічених патріотів, котрі не в силах були спостерігати, як в ім'я так званого “прогресу” зникає їхня самобутня мова й культура. Вони-то й відіграли велику роль у тому, що асиміляційні тенденції не були остаточно реалізовані.

Попри всю свою відмінність, українська та російська мови — це паростки однієї — східнослов'янської — лінгвістичної родини, так само як шведська й норвезька — відгалуження скандинавської гілки германської, а іспанська й португальська — іберійської гілки романської родин. Та в будь-якому випадку лінгвістична близькість тих або інших народів не має вирішального політичного й культурного значення. Так, на референдумі 1905 p. Норвегія продемонструвала своє непереборне прагнення добитися незалежності від Швеції. Голландська мова історично є варіантом нижньонімецького діалекту, а проте голландці мали багато нагод виявити своє небажання підкоритися Німеччині, й одну з них — зовсім недавно. Це саме стосується й думки, нібито Україна завжди була частиною, навіть природною частиною Російської імперії або Радянського Союзу.

Історично українці — це стародавня нація, яка вистояла й вижила наперекір усім лихоліттям. Великі князі Київської Русі тримали під своєю рукою всіх східних слов'ян, але внаслідок монгольської навали 1240 p. їхня держава розпалася. Слов'янське населення земель, розташованих на північ від Київської Русі, півтора століття проживало під монголами і згодом утворило Московію, яка потім почала називатися Росією. Мешканці ж земель, розташованих південніше московитів, стали українцями, котрі орієнтувалися на Захід і розвивалися під впливом європейських держав. Спочатку вони об'єдналися з Великим князівством Литовським, офіційною мовою якого була українська, а згодом потрапили пад владу Польщі.

Саме під час польського панування — в другій половині XVI ст.— були започатковані українське друкарство і школи. Отже, у складі цієї великої та різнорідної федерації українці відновили своє національне існування, в той час як значна частина їхніх земель лежала наполовину збезлюднена, спустошена наскоками кримських татар. Тоді ж з'являються перші козаки — українські флібустьєри. Спочатку вони полювали та рибалили в степу, потім навчилися оборонятися від татар, а під кінець XVI ст. спорудили свої власні фортеці й стали незалежним військовим чинником. У 1550-х роках вони заснували Запорізьку Січ — великий укріплений табір у пониззі дніпровських порогів, на рубежі татарських навал. Протягом двох століть Січ була військовою республікою того типу, що виникав час від часу в інших місцях у подібних умовах: демократична — в мирний час і дисципліноване військо — під час війни. Незабаром козаки почали очолювати селянські повстання проти своїх номінальних панів-поляків. Нескінченні війни й угоди з Польщею врешті-решт привели до успішного заснування гетьманом Богданом Хмельницьким Української держави (1649). Від цього часу Москва постійно втручалася у справи України, аж поки гетьман Іван Мазепа не уклав союз із шведським королем Карлом XII проти зазіхань Петра І. Січ підтримала гетьмана, однак поразка Карла під Полтавою в 1709 p. обернулася для України катастрофою.

Протягом XVIII ст. Москва спочатку продовжувала визнавати автономію Гетьманщини, але водночас дедалі більше зміцнювала свій вплив у тому, що стосувалося виборів гетьмана, й постійно посилювала тиск на новообраних українських правителів. Гетьманщина була остаточно скасована в 1764 p., хоч деякі з її зовнішніх форм зберігалися до 1781 p. В 1775 p. росіяни несподівано зруйнували Запорізьку Січ, чиє військо воювало на їхньому боці проти турків у війні 1769—1774 pp. Кошового отамана заслали на Соловецькі острови в Білому морі, а полковників — у Сибір (майже точне провіщення долі їхніх спадкоємців у 20-х і 30-х роках XX ст.). Так, проіснувавши понад століття, українська державність (як, до речі, й польська) впала, не маючи сили боротися проти великого й могутнього супротивника.

Як і Польща, козацько-гетьманська держава була за своїм типом конституційно-парламентською. Будучи, звісно, багато в чому недосконалою, вона разом із тим не мала власних традицій жорстокого кріпацтва й деспотизму, накинених їй уже Санкт-Петербургом. Тим часом українські селяни та козаки, що залишалися під Польщею і з року в рік піднімалися проти неї на повстання, відомі в історії під назвою гайдамацьких, незабаром теж потрапили під володіння частково Росії, частково — спільника останньої в поділах Польщі — Австрії. Протягом наступних століть “західноукраїнський” елемент, вільний від російського впливу (хоч і менший кількісно, ніж на решті українських земель), мав більші можливості для свого політичного та культурного розвитку й був могутнім чинником визрівання національної самосвідомості

Слідом за політичним управлінням у “російському стилі” в Україні було запроваджено типовий для Росії економічний спосіб управління. Величезні маєтки передавали у власність царським фаворитам. Укази 1765—1796 pp. знищили вольності українського селянина, звівши його до становища російського. При цьому слід пам'ятати, що в Україні від кріпацтва терпіли приблизно два покоління (а щоб витруїти з народної пам'яті спогади про минулі часи, звичайно потрібно більше двох поколінь).

Як писав О. Герцен у своєму часописі “Колокол”, “нещасна країна протестувала, але не могла протистояти цій фатальній лавині, що котилася з Півночі до Чорного моря, покриваючи все... одноманітною пеленою рабства”.

Загальне поневолення селянства супроводжувалося утисками української мови та культури. В церковній службі обряди замінювалися на російські В 1740 p. в Лівобережній Україні налічувалося 866 шкіл, в 1800 p.— жодної. Засновану ще 1632 року Києво-Могилянську академію в 1819 p. було перетворено на чисто богословський заклад. І хоч у XVIII ст. загибель України як держави та запровадження в ній суто російських явищ — кріпацтва й самодержавства — ще не призвели до знищення української національної самосвідомості, протягом наступного століття за допомогою згаданих і подібних до них заходів царизм все-таки спромігся звести її до надзвичайно низького рівня.

В різні часи окремі українські провідники шукали чужоземної підтримки у створенні самостійної Української держави. Але ключ до українського національного виживання містився в царині народної культури. Селянство й далі вживало українську мову, а пісні й думи з козацького минулого, що були частиною їхньої національної спадщини, так і не вдалося викорінити. На свідомішому рівні з'явився перший твір сучасною українською мовою — пародія Івана Котляревського на Вергілієву “Енеїду” (1798). Протягом першої половини XIX ст. було зібрано численний фольклорний матеріал. А в 1840 p. видатний український поет Тарас Шевченко (1814—1861), народжений у кріпацтві, почав друкувати свої чудові ліричні й патріотичні поезії, вплив яких на розвиток національної самосвідомості українців не можна переоцінити. Шевченка заарештували в 1847 p. й заслали рядовим вояком на Закаспій, де він провів 10 років. Його твори були заборонені й повністю надруковані в Росії лише в 1907 p.

На початку XIX ст. в Європі було чимало людей, подібних до тих, яких по-німецьки називають Naturvolk (діти природи), їхні мови ділилися на десятки нікому не відомих, схожих один до одного діалектів, а за способом мислення цих людей аж ніяк не можна було віднести до інтелектуальної еліти. Представники цього типу траплялися серед балканських народів і в інших місцях.

Українці в цей час також мали деякі з цих рис, однак їхня давня високорозвинена національна свідомість ніколи цілком не зникала. Продовжували існувати відмінності між росіянами та українцями, а чужі для останніх російські чи зрусифіковані пани тільки загострювали і зміцнювали ці відмінності. Шевченко ж узагалі категорично ототожнював ганьбу кріпацтва з ганьбою русифікації.

У ставленні Росії до України слід відзначити одну характерну особливість. Ясна річ, національна дискримінація гнітила нестерпним тягарем населення усіх територій, підвладних Росії, й вислів “тюрма народів” стосовно неї був цілком справедливий. Унаслідок завойовницьких воєн до складу імперії потрапили Середня Азія, Кавказ, Польща, Прибалтика. При цьому їхні наради від самого початку сприймалися як чужий росіянам елемент, а відповідно й асиміляція їх, від чого царизм ніколи не відмовлявся, відсувалася на майбутнє. Зовсім інакше стояла справа з Україною — в історичному й національно-культурному відношеннях Росія ототожнювала її із собою. Тож навіть наприкінці XIX ст., більше того — в нову революційну епоху думка, що Україна, котру російські імперіалісти завжди вважали невіддільною — хоч іще не остаточно асимільованою — частиною Росії, могла насправді прагнути звільнитися від контролю з Півночі,— така думка приголомшувала більше, ніж опір народів недавно завойованих або менших за територією, або неслов'янських за складом населення земель. Що ж до найліберальнішої частини російської інтелігенції, цілковито заангажованої на боротьбу з абсолютизмом, то вона заперечувала саму ідею самостійності чи бодай номінальної автономії України.

Подібні уявлення грунтувалися на деяких специфічних обставинах, таких, наприклад, як масові переселення росіян в Україну. Здавалося, що її корінне населення, як і в деяких інших регіонах Європи (наприклад, у Чехії), майже повністю складалося із селян та священиків. У період становлення капіталізму російські селяни, бідніші за українських, тисячами їхали в Україну, щоб найнятися тут на створювані підприємства. Отже, промисловий розвиток імперії в XIX ст. супроводжувався значними змінами в етнічному складі України, передусім за рахунок міських робітників — росіян за національністю.

На початку 1860-х років Петербург провадив у національній політиці досить ліберальний курс, і в Україні тоді зросло число українських товариств і періодичних видань. Однак царський указ 1863 p. оголосив, що української мови “не існує”, бо вона є лише діалектом російської, й заборонив україномовні видання (за винятком белетристики). Під особливо сувору заборону підпадали книжки “релігійного та освітнього характеру” й такі, що “звичайно призначалися для початкового читання простими людьми”. Деяких діячів української культури було депортовано до Північної Росії, українські ж школи та газети закрито.

Попри всі ці урядові заходи, українські товариства (громади) продовжували існувати і в 1870-х роках. Обмежені у своїй легальній діяльності розвідками науково-дослідницького характеру, вони, однак, і далі плекали національну ідею, що викликало появу наступного указу (1876). Він обмежував публікації з українознавства історичними документами, забороняв театральні й музичні вистави з української тематики й ліквідував головні російськомовні, але проукраїнськи настроєні друковані органи. Після цього розгорнулася активна русифікаторська кампанія, котра, втім, не дуже позначалася на українському селянстві. Уряд досяг безсумнівного успіху лише в одному — селяни були позбавлені україномовних видань і національних шкіл. Як наслідок, в Україні надзвичайно зросла кількість неписьменних — до 80% усього населення.

За дещо, може, драматизованими словами Петра Григоренка, “протягом століть, що їх українці провели в російській імперській державі, вони забули своє національне ім'я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав'язали їм,— малороси”. Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.

У 1902 p. сталися, а в 1908 p.— повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП),заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.

У 1905 p. з'явилася перша в імперії україномовна газета — “Хлібороб”, а слідом за нею почали виходити й інші (особливо слід відзначити першу українську щоденну газету “Рада”). 1907 року, нагадаємо, вийшло друком повне видання творів Тараса Шевченка. В Державних Думах різного скликання, обраних за конституцією внаслідок революції 1905 p., активно діяли українські депутати. В Першій Думі вона сформували блок із 40 представників, а в Другій висунули вимогу автономії України.

Визвольний рух наражався на численні перешкоди. Так, у 1910 p. Столипін, який попри всю свою прогресивність в економічних питаннях був типовим російським імперіалістом у національному, дав вказівку закрити українські культурні товариства й видавництва, а також припинити читання лекцій українською мовою в університетах. Тим самим фактично заборонявся “публічний” ужиток української мови. В цьому питанні проти Столипіна не виступила російська “прогресивна” чи “радикальна” преса, хоч деякі помірковані ліберали й висловлювалися в підтримку українських культурних (але не політичних!) вимог.

А проте загасити національний рух було вже неможливо. Новим могутнім стимулом для його піднесення стало відзначення в 1914 p. сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, проведене попри шалений опір із боку урядовців. У цій патріотичній акції брали також участь селяни.

Під час першої світової війни українська преса перебувала під забороною. Було припинено всю національну освітню діяльність. Незважаючи на всі засвідчення лояльності з боку провідних українських діячів, їх заарештовували та засилали.

Порівняно пізнє українське відродження (хоч і не пізніше, ніж в інших східноєвропейських народів), помилкове ототожнення лінгвістичної спорідненості з мовною індивідуальністю, відсутність політичних кордонів між Росією та Україною,— все це дало змогу неуважному Заходові скласти хибне уявлення, нібито не існувало ніякої української нації, подібної, скажімо, до польської чи російської. Це абсолютно безпідставне уявлення й досі визначає, принаймні на рефлекторному рівні, наше ставлення до українства й потребує свідомого перегляду.


* * *


З марксистського погляду національність — це порожнє місце. “Пролетаріат не має своєї країни”,— твердили Маркс і Енгельс, а в “Німецькій ідеології” визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів, національностей тощо в межах сучасного суспільства.

В 1916 p. Ленін заявляв у праці “Соціалістична революція і право націй на самовизначення”: “Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх”. В уявленні Леніна нація була історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував (у праці “Про право націй на самовизначення”): “Саме тому і тільки тому, що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху (капіталістичну.— Ред. ), нам потрібен пункт про право націй на самовизначення в нашій програмі”.

Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх цілях. Саме у зв'язку з піднесенням національних рухів під час першої світової війни він оголосив у праці “Підсумки дискусії про самовизначення” (1916) свою відому тезу: “Генеральні штаби в теперішній війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх противників”. Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній боротьбі пролетаріату за соціалізм не зуміли використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах загострення і розширення кризи”.

Таким чином, для ленінської доктрини національні рухи й питання національного суверенітету — це проміжні явища буржуазного характеру, що їх комуністи можуть використати у важливішій (для них) класовій боротьбі. З цього робиться висновок про вибірковість такого використання: рухам, некорисним для комуністичної ідеї, треба всіляко протистояти. Ленін писав у “Підсумках...”: “Якщо кілька народів почнуть соціалістичну революцію... а інші народи будуть головними стовпами буржуазної реакції,— ми теж повинні бути за революційну війну з ними, за те, щоб „роздавити" їх, за те, щоб зруйнувати, всі їх форпости, хоч би які дрібнонаціональні рухи тут висувались”; “окремі вимоги демократії, в тому числі самовизначення, не абсолют, а частинка загальнодемократичного (тепер: загально-соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді треба відкинути її”. Отже, виходячи з того принципу, що “інтереси демократії однієї країни треба підпорядковувати інтересам демократії кількох і всіх країн”, будь-яким специфічним національним рухом треба пожертвувати.

Енгельс, зазначав Ленін, ще в 1849 p. писав: німці, угорці, поляки та італійці “репрезентують революцію”, тоді як південні слов'яни “репрезентують контрреволюцію”, і так було тисячу років. Маркс заявляв (у той час, коли німці вважалися “прогресивною нацією”): за винятком поляків, росіян і, в кожному випадку, слов'ян у Туреччині жодний слов'янський народ не має майбутнього з тієї простої причини, що всім слов'янам бракує найосновніших історичних, географічних, політичних і промислових передумов для незалежності та життеспроможності. Йому вторив Енгельс, повідомляючи, наприклад, у листі до Карла Каутського від 7 лютого 1882 p., що він дуже невисокої думки про малі слов'янські народи або їх “уламки”. З подібною ж зневагою Енгельс ставився до “таких страшенно немічних так званих націй”, як датчани, голландці, бельгійці, швейцарці та ін.

Ще до революції Сталін написав свою головну працю з цієї проблеми —“Марксизм та національне питання”. Ленін схвалював її, а самого Сталіна призначив народним комісаром зі справ національностей у першому радянському уряді Росії (1917).

Розвиваючи ленінські ідеї, Сталін зазначав: трапляються випадки, коли національні рухи в деяких поневолених країнах вступають у конфлікт з інтересами розвитку пролетарського руху. В цьому разі про підтримку національних рухів, звісно, не може бути й мови. Питання про права націй не може бути ізольованим, самостійним питанням, це — частина загальної проблеми пролетарської революції, яка підпорядкована цілому, і якраз у рамках цілого її й слід розглядати. А іноді виникає ситуація, коли право націй на самовизначення суперечить іншому, вищому праву,— праву робітничого класу, котрий має взяти владу й утримати її. Тут також право на самовизначення не може й не повинно служити перешкодою робітничому класу у здійсненні його права на диктатуру.

Відразу ж після Жовтневої революції сам Ленін наголошував: заперечувати, що інтереси соціалізму вищі за інтереси права націй на самовизначення, може тільки той марксист, який порвав з основами марксизму та соціалізму. Соціалістична республіка зробила й далі продовжує робити есе можливе для здійснення права на самовизначення для Фінляндії, України, Польщі, Литви, Курляндії та інших країн, але якби внаслідок порушення цього їхнього права існуванню соціалістичної республіки виникла загроза, то само собою зрозуміло, що інтересам республіки треба було б віддати перевагу.

В питанні про державний устрій багатонаціональної Росії більшовики спочатку вороже ставилися до ідеї федералізму. В 1913 p. Ленін заявив; федерація означає союз рівних, заснований на згоді; ми заперечуємо федерацію в принципі, бо вона послаблює економічні зв'язки й непридатна для Росії. Однак досвід наступних кількох років (це стосується передусім подій в Україні) показав: Ленін та інші більшовики аж надто недооцінювали й хибно розуміли національну проблему. З огляду на цей досвід Ленін погодився на федерацію (з усіма її непевностями) й на культурну автономію різних народів у складі Росії, але за неодмінної умови: підвалини державної влади мають залишатися централізованими.


* * *


У березні 1917 p., невдовзі після падіння царату, українські партії сформували Українську Центральну Раду на чолі з найвидатнішим діячем національно-визвольного руху, істориком Михайлом Грушевським (український есер). У червні Рада оприлюднила відозву про автономію, після чого було створено перший український уряд. Його головою став відомий письменник Володимир Винниченко (соціал-демократ). Провідним членом уряду був видатний економіст Михайло Туган-Барановський. У липні до складу уряду ввійшли представники національних меншостей — єврейської, польської, російської.

Спочатку Центральна Рада не висунула конкретних вимог щодо державної незалежності України, але домоглася важливих поступок від російського Тимчасового уряду в Петрограді. В її руках зосереджувалася фактична влада, вона користувалась підтримкою більшості народу й навіть місцевих Рад. Такою була реальність, на яку мусив зважати Ленін після жовтня 1917 p.

Україна стала першим великим прикладом примусового встановлення радянської влади у східноєвропейській країні, незалежність якої була визнана Леніним у 1918 p. Події, пов'язані з її завоюванням і запровадженням у ній маріонеткових режимів, деякі з діячів яких згодом відчули всю силу своїх глибоких національних почуттів, знаходять чіткі аналогії з тим, що 20 років пізніше сталося з прибалтійськими державами, а ще через п'ять років — із Польщею та Угорщиною.

Центральна Рада взяла всю владу в Україні в свої руки 16 листопада 1917 p., a 20 листопада проголосила створення Української Народної Республіки, не відмовляючись, однак, від “федеративних” зв'язків із Росією (хоча з огляду на те, що Рада не визнавала більшовицького уряду, було незрозуміле, з яким саме урядом Росії можна було вступати в такі зв'язки).

На виборах до Установчих зборів (27 жовтня — 9 листопада 1917 p.) більшовики дістали в Україні лише 10% голосів, українські есери — 52 %, а основну більшість решти голосів — інші національні партії, зокрема українські соціал-демократи та Українська партія незалежних соціалістів.

16-18 грудня 1917 p. в Києві відбувся з'їзд Рад, на якому більшовики одержали тільки 11 % голосів. Тоді їхні делегати переїхали до Харкова, щойно зайнятого Червоною армією, і скликали там свій з'їзд Рад. Серед його делегатів переважали росіяни. 25 грудня 1917 p. з'їзд заявив про створення “радянського уряду” на чолі з Ю. Коцюбинським. 22 січня 1918 p. Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною республікою, однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до Києва слідом за Червовою армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира.

Більшовицьких загарбників супроводжували “продовольчі загони”, розподілені на групи по 10 чоловік. Виконуючи вказівку Леніна щодо відправлення на Північ “хліба, хліба і хліба!!!”, ці загони реквізували в українських селах зерно. За документами, тільки з Херсонської губернії в період між 18 лютого й 9 березня 1918 p. до Росії вивезли 1090 залізничних вагонів із зерном.

Більшовики не припускали навіть думки про передання в Україні політичної влади на партійному рівні в руки самих українців. Один із найближчих соратників Леніна — Яків Свердлов заявляв: “Створення окремої, української партії, як би вона не називалася, яку б програму не прийняла, ми вважаємо небажаним”.

Перший радянський уряд в Україні протримався лише кілька тижнів. Будучи майже відкритим ставлеником російського, хай би й революційного, режиму, він заборонив українські школи, культурні заклади тощо. Взагалі русифікаторська тенденція перших радянських урядів в Україні була чітко вираженою. Провідний український комуніст В. Затонський навіть розповідав пізніше, як голова ЧК в Києві горезвісний М. Лацис просто на вулицях стріляв людей за вживання української мови і як сам Затонський ледве уникнув цієї долі. Мали місце й спроби перешкодити заснуванню української комуністичної партії (й без того фактично номінальної) та збереженню — знову ж таки номінальне українського — профспілкового руху.

Однак урешті-решт під натиском німецьких й австрійських військ більшовики змушені були відступити. У квітні 1918 p. вони оголосили про розпуск свого українського радянського уряду.

Центральна Рада відправила своїх делегатів до Бреста, де більшовики вели переговори з німцями і, згідно з інструкціями Леніна, змушені були відмовитися від своїх претензій на Україну й беззастережно визнати її незалежність. Відтепер Україну експлуатували вже німецькі та австрійські війська (під виглядом “союзників”). Держави Центральної осі прагнули використати її ресурси в останній фазі війни проти Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки. 29 квітня 1918 p. ці держави організували в Україні державний переворот. Генерал Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом і правив до грудня, спираючись на російські елементи та заможні верстви населення.

Нарешті було сформовано Комуністичну партію (більшовиків) України, і 5—12 липня 1918 p. в Москві відбувся її перший з'їзд. Незважаючи на опір українських комуністів на чолі з Миколою Скрипником, вона стала невід'ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків). Другий з'їзд КП(б)У, скликаний 17—22 жовтня 1918 p. також у Москві, зазначив: її головним завданням є об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв заявив на з'їзді: у Фінляндії, Польщі та Україні “гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції”.

Все це свідчило про те, що більшовики, як і більшість інших росіян, були заскочені зненацька навдивовижу швидким і докорінним відродженням української нації. Вони й далі продовжували дивитися на Україну, як на частину “єдиної й неподільної Росії”. Скажімо, українська мова звично розглядалася як селянський діалект російської. Так, Ленін до цього говорив про права українців серед інших національностей Російської імперії, але на VIII з'їзді РКП(б) (1919) він же заявив: німці знищили будь-яке національне почуття, котре могло існувати в Україні, і навіть сумнівався, чи була українська мова насправді масовою.

З огляду на сказане не дивно, що в партійній програмі 1918 p. чітко наголошувалося: Україна, Латвія, Литва та Білорусія нині існують як окремі радянські республіки (чим поки що розв'язується питання державної структури), однак це жодною мірою не означає, що РКП(б) повинна у свою чергу реорганізуватися у федерацію незалежних комуністичних партій. Має існувати одна централізована комуністична партія з єдиним центральним комітетом. Всі ухвали РКП(б) та її керівних органів обов'язкові для всіх відділів партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, латвійських, литовських комуністів користуються правами обласних партійних комітетів і цілком підлягають Центральному Комітетові РКП(б).

Щоправда, попервах така субординація не завжди витримувалася. На XI з'їзді РКП(б) Ленін заявив: “Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би це ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас” .


* * *


Після краху Німеччини в листопаді 1918 p. повстання проти Скоропадського швидко відновило в Україні республіку, й Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими. В обмін на легалізацію діяльності КП(б)У Москва погодилася не втручатися у справи відновленої Української Народної Республіки. Вочевидь, Ленін поки ще не прийняв рішення про вторгнення в Україну.

У військовому відношенні український уряд був слабкий. Військовий міністр України С. Петлюра керував великим селянським повстанням проти гетьманату, але після перемоги селяни повернулися додому, й держава залишилася майже беззахисною. Маючи невеликий вибір, Петлюра був змушений надати повноваження та гроші будь-кому, хто спроможеться зібрати військо. Однак виявилося, що отамани — командири новостворених військ — не піддавалися контролю й нерідко ставали самостійними місцевими військовими ватажками, які не підкорялися верховній владі й навіть чинили погроми серед мирного населення.

Отже, Україна виявилася неготовою до відсічі нового наступу з Півночі, і 5 лютого 1919 p. її уряд був знову змушений виїхати з Києва. Більшу частину цього року він перебував у Кам'янці-Подільському. Росія відмовилася визнати незалежність України, й тому, а також з інших причин, український народ не сприймав радянський режим. Коли, наприклад, була зроблена спроба зберегти старі земельні маєтки у вигляді державних або колективних господарств, селяни захопили 75% цієї землі.

При запровадженні другого радянського режиму в Україні великою мірою виходили з ленінського прогнозу (зробленого 22 жовтня 1918 p. на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і профспілок), що незабаром розпочнеться “міжнародна пролетарська революція”. Уряд нової Української Радянської республіки складався з чотирьох росіян, двох українців та болгарина Християна Раковського (голова). За дорученням Леніна Раковський провадив у Києві переговори з гетьманатом, а по переїзді до цього міста написав низку статей про те, що український націоналізм, мовляв, є химерою кількох інтелігентів, тоді як місцеві селяни бажають, щоб до них зверталися по-російськи (див., напр., “Известия” від З січ. 1919 p.). В лютому 1919 p. він заявив: визнання української мови як державної було б “реакційним” заходом, від якого виграли б лише “куркулі” та “націоналістична інтелігенція”.

Ленін прагнув будь-що залучити Україну до створюваної ним системи, бо радянська влада конче потребувала життєво необхідного їй українського промислового, сільськогосподарського, людського потенціалу, природних багатств тощо (тут більшовики ні в чому не відрізнялися від німців, котрі в своїх інтересах уперто боролися за ресурси України). 11 лютого 1919 p. Москва дала вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб — понад норму споживання, визначену в 286 пудів на душу населення. В березні 1919 p. Ленін заявив (у праці “Успіхи і труднощі Радянської влади”), що більшовикам для їхнього виживання необхідно добути додатково 50 млн пудів хліба. На думку українського дослідника-емігранта П. Феденка, це твердження було, вочевидь, перебільшенням (мабуть, про “виживання” ще зарано було говорити), однак в усякому разі Ленін, не бажаючи дратувати російське селянство новими реквізиціями, прагнув перекласти їхній тягар на чиїсь інші плечі.

Наслідком такої ленінської політики стали 93 селянських повстання в Україні у квітні й 29 — у першій половині травня 1919 p. Між 1 і 19 червня відбулися 63 повстання (свідчення Раковського). Загалом у період між квітнем і липнем вибухнуло близько 300 повстань, і замість запланованих 2,317 млн т зерна більшовики спромоглися зібрати в 1919 p. лише 423 тис. По суті, вказівки комуністів майже не поширювалися поза межі міст.

Наступ білої денікінської армії в серпні 1919 p. змусив більшовиків знову покинути східну частину України (на Правобережжі тоді існувала Українська Народна Республіка). 2 жовтня 1919 p. Москва віддала розпорядження про розпуск українського радянського уряду, а також Центрального Комітету КП(б)У, який припустився “націоналістичних ухилів”. Слідом за цим серед українських комуністів була виявлена “нелегальна” й опозиційна діяльність, і з огляду на все це в грудні 1919 p. Ленін вирішив змінити тактику: погодитися з визвольними домаганнями українського народу, але водночас зберегти міцний московський контроль над українськими більшовиками.

Така зміна свідчила, безсумнівно, про невдачу централізаторських методів, запроваджуваних із позиції сили. На Х з'їзді РКП(б) тодішній нарком освіти України В. Затонський рішуче заявив: “Національний рух... був пробуджений революцією. Цього ми недобачили, певним чином проґавили. Це необхідно прямо сказати. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала на Україні. Ми це проґавили, ми всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно природним у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природне почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик раніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно більше того, що він вимагав раніше, при царизмі. Революція пробудила культурний рух, пробудила широкий національний рух, а ми не спромоглися спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом,
Категорія: Частина І | Додав: sb7878 (15.03.2009)
Переглядів: 469 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017