Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина І

Розділ 4: Патова ситуація 1921—1927 рр.


Як бачимо, в останній момент Ленін прислухався до голосу розуму, до голосу селянина, що промовляв “крізь дула морських гармат” Кронштадта, кулеметів Махна та Антонова. Нагадаємо: 15 березня 1921 р.— лише через сім днів після своєї заяви, що не передбачається ніяких змін у курсі партії та відхилень від марксистської доктрини — Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б), що радянський режим прямує до загибелі. З огляду на це вождь більшовиків погодився тимчасово відмовитися від спроби перевести село на соціалістичні рейки, прагнучи водночас використати передишку для зміцнення політичної влади своєї партії. Так було проголошено нову економічну політику (неп). Однак цей відступ був вимушений. Спочатку Ленін сподівався умиротворити селянство, не відновлюючи ринкові відносини й налагодивши натомість безпосередній товарообмін між державною промисловістю й селом. Це йому не вдалося, і він, за словами М. Левіна, “відступив, звернувшись до ринків, грошей і капіталістів”. Необмежене реквізування хліба замінили податковими заходами (в Україні їх запровадження відклали на кілька місяців, аби зібрати якомога більше зерна для нагальних потреб). Були відновлені платний проїзд на залізницях, оплата поштових послуг та інші подібні речі, скасовані на останній стадії воєнного комунізму. А в жовтні 1921 р. промислові підприємства дістали право вільно продавати на ринку свою продукцію.

На Х з'їзді РКП(б) ветеран партії Д. Рязанов характеризував неп як “селянський Брест”, проводячи тим самим аналогію між відступом під тиском селян і відступом на переговорах у Бресті під тиском Німеччини. Сам же Ленін говорив про неп як про “передишку” в умовах нехватки сил для цілковитого здійснення революційних перетворень. І наголошував у грудні 1921 р. (у плані доповіді на IX Всеросійському з'їзді Рад): “Ми тепер здійснюємо стратегічний відступ, який дасть нам ширший фронт наступу в найближчому майбутньому...”

Радянські вчені хрущовських часів полюбляли наводити ленінські цитати періоду непу, в яких ішлося про те, що колективізація землі має бути повільним процесом, базованим на переконуванні та добровільній згоді селянства, що експропріація навіть заможних селян повинна відбуватися тільки за наявності придатних матеріальних, технічних і соціальних умов. І він справді казав таке. Називаючи спочатку неп відступом — одним із тих багатьох відступів, що більшовики час від часу мусили робити в міру зміцнення непу,— Ленін разом із тим іноді виправдовував його як метод досягнення комунізму (і це був не останній раз, коли він змінював свою думку залежно від ситуації). В серпні 1922 р. Ленін називав селянські торговельні кооперативи “кооперативним капіталізмом”, а у своїй праці “Про кооперацію”, створеній у січні 1923 р. (коли його вже фактично зборов крововилив у мозок), наголошував: в умовах соціалістичної власності на засоби виробництва та перемоги пролетаріату над буржуазією такі кооперативи зміцнять соціалістичний лад. Він навіть наполягав на використанні сучасної високопрофесійної торгівлі для комерціалізації кооперативного руху і з метою підвищення його рівня закликав до “культурної революції” в цій сфері. (Отже, Ленін розглядав кооперування як шлях до колгоспів, а проте від кооперації, основна ідея якої полягала в купівлі та продажу в кредит, виграли тільки заможні селяни, й вона не створила ніякої тенденції до розвитку колективних засобів обробітку землі.) Характерно: якраз у цей час у партійній літературі почали часто посилатися на заяву Енгельса, що соціал-демократи ніколи не примушуватимуть, а лише будуть переконувати селянство (в даному випадку німецьке) перейти до колективного обробітку землі.

Те, що немало комуністичних лідерів (і серед них, як бачимо, й сам Ленін) приділяли таку увагу широкому теоретичному обгрунтуванню непу, саме по собі ще нічого не значило. Просто ця винятково догматична секта — більшовики — надзвичайно захоплювалася теоретизуванням, без чого не обходився жоден її практичний крок. Але в будь-якому разі представники “правого крила” партії — прихильники досить тривалого, поступового розвитку країни в умовах нової економічної політики — мали змогу посилатися на слова свого вождя, особливу вагу яким надавало те, що саме він був творцем цієї політики .

Тут слід зауважити: попри всі теоретичні міркування Леніна було б, мабуть, очевидною помилкою вишукувати в них реальне підґрунтя для якогось певного курсу. Часом складається враження, що тоді він (як і на ранніх стадіях революції) попросту не знав, яким шляхом рухатися вперед, і намагався не помилитися у виборі найкращого варіанта. Так, на XI з'їзді РКП (б) (1922) він оголосив: відступ зайшов надто далеко, й настав час знову перейти в наступ. Однак, мабуть, і ця його думка швидко змінилася, бо ніяких змін у партійній політиці не відбулося.

Відбудова промисловості була частиною непу, а отже, це також означало поступки капіталізмові. За словами Леніна (“Нова економічна політика і завдання політосвіт”), в жовтні 1921 р. через розвал промислового виробництва пролетаріат перестав існувати як клас, і у відродженні його допомагатимуть капіталісти — ті, які дістануть на це дозвіл. У певний момент Ленін навіть твердив, що великих капіталістів можна перетворити на союзників у боротьбі проти “головного ворога” — дрібного селянського власника (повторюючи тим самим свою ж, уже оприлюднену в 1918 р. формулу, згідно з якою “дрібнобуржуазна стихія” є “головним ворогом соціалізму в нас”).

Коли Ленін не закликав до швидкого переходу в наступ — тобто коли посідав чіткі пронепівські позиції,— він гадав, що боротьба за лояльність селянина-середняка триватиме, можливо, протягом кількох поколінь або, в найліпшому випадку — 19—20 років (насправді ж неп офіційно існував трохи менше дев'яти років). Однак усупереч цій тактичній настанові вождь партії завжди дотримувався теоретичного погляду, за яким “селянство постійно, щоденно, кожночасно і в масовому масштабі породжує капіталізм і буржуазію”. Це мало виправдовувати граничну пильність і використання щонайменшої можливості, аби покласти край такому станові речей. Ленін уважав, що за тодішньої обстановки у світі період мирного будівництва не буде надто довгим, а в листі до Л. Каменєва від 3 березня 1922 р. (вперше надрукованому аж у 1959 р.) підкреслював: “Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного”.

У своїй класичній англомовній праці “Ленін і більшовики” (Лондон, 1966) Адам Улам доходить висновку: якби Ленін прожив довше, він покінчив би з непом раніше, ніж Сталін, бо ж останньому перед такою зміною курсу потрібно було ще зміцнити власне становище. Та хоч би як там було, поступовий відхід Леніна від державної й партійної діяльності та його смерть у січні 1924 р. поставили більшовиків перед проблемою, що її необхідно було розв'язати рано чи пізно”,— в будь-який спосіб позбавитися від незалежного селянина.


* * *


Непевність Леніна у прийнятті тих або інших рішень пояснюється внутрішніми суперечками в партії. З одного боку, суто економічні потреби вимагали розвитку сільського господарства, а отже, й усілякого заохочування селянина — високопродуктивного виробника. З іншого ж боку, політичні міркування й доктринальні настанови примушували більшовиків убачати в цьому виробникові “класового ворога” й покладатися у своїй селянській політиці на мало-, а то й узагалі непродуктивні елементи. До речі, додержуватися “класової чистоти” було дуже важко, оскільки після надання допомоги “незаможникові” він уже переставав бути таким, а “безземельний селянин”, діставши земельний наділ, теж переходив в іншу категорію; що ж до “середняка”, то в міру нагромадження статків він автоматично перетворювався в очах комуністів на “куркуля”.

Всі ці проблеми Сталін “розв'язав” аж у 1930 р. А поки що найнагальнішим завданням була відбудова сільського господарства, й партія мусила змиритися з тим, що на той час її можна було здійснити тільки шляхом стимулювання виробника-“куркуля”.

У національному питанні теж необхідно було тимчасово відступити. В період громадянської війни ні Ленін, ні Денікін навіть не збиралися надавати реальної незалежності Україні (як і іншим регіонам колишньої імперії), однак утримати її тоді не спромоглися. Все ж більшовицький лідер виявився кращим тактиком: йому вдалося закласти основи такої політики, яка містила в собі великі потенційні можливості для реалізації планів комуністів у майбутньому. Білі ж повелися інакше. Вони не ігнорували цілком національні проблеми, як це про них часом кажуть, і Колчак настійно вимагав незалежності для Польщі, Фінляндії та інших країн, але у вирішальний момент його думку відкинули, й Денікін ударив на Москву під гаслом “єдиної й неподільної Росії”.

Сучасні українські комуністи-дисиденти нерідко добирають цитати з праць і промов Леніна, з яких має випливати, що він принципово співчував ідеї державності національних меншостей. Проте насправді він добре розумів небезпеку для радянської влади, приховану в національних прагненнях українського та інших народів, а тому завжди жадав їх нейтралізації й ні на мить не відмовлявся від принципу централізації й наміру запровадити на руїнах царської імперії всеосяжний контроль Москви. Проблема полягала тільки у виборі правильної тактики.


* * *


Отже, невдачі спроб перших комуністичних режимів закріпитися в Україні примусили більшовиків змінити курс. Слідом за згадуваним уже Рязановим, котрий назвав неп “селянським Берестям”, нову національну політику можна було б назвати “українським Берестям”,— і в першому, і в другому випадках за допомогою певних заходів удалося послабити вороже ставлення мас до радянської влади. Тепер, зокрема, селянина вже не переслідували за його традиційний спосіб господарювання, а українці дістали певну культурну автономію. Але, як ми показали вище, вимушені поступки національним почуттям українців, так само як і політичні поступки селянству, зумовлювалися жорстокою необхідністю. Перший український радянський уряд активно виступав проти українізації й захлинувся у хвилях збурених ним же протестів. Досить обачлива національна політика другого уряду теж наразилась на сильний опір. Третій, успішний наступ комуністів, як і до цього, був зустрінутий вороже, однак, по-перше, у воєнному відношенні його підготували краще, ніж попередні, а по-друге, цей режим удався до ефективних політичних маневрів, зокрема, уважно поставившись до питання української державності (переважно в тих площинах, які не стикалися з чітко вираженим антикомунізмом).

У грудні 1922 р. все ще формально незалежні Україна, Закавказька Федерація й Білорусія увійшли в новий Союз Радянських Соціалістичних Республік. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив політику “коренізації”, яка в Україні дістала назву “українізації”. Таким чином, уперше від XVIII ст. питання захисту й розвитку національної мови та культури були піднесені в Україні на державний рівень і здобули статус першочергових.

На відміну від Росії, в Україні тоді інакше ставилися до колишніх політиків — опонентів радянської влади. З еміграції на батьківщину почали повертатися видатні письменники та вчені,— навіть ті, що свого часу активно підтримували Центральну Раду або входили до її складу. Серед них були видатний історик Михайло Грушевський (колишній голова Центральної Ради), інші провідні державні й військові діячі УНР. Одночасно були помилувані кілька українських есерів, засуджених у 1921 р. до короткотермінового ув'язнення. Вони навіть дістали різні відповідальні посади. Так, колишній прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович став головою Української Вищої Ради Народного Господарства, а інші очолили менш важливі ділянки культурного й господарського будівництва. Чимало українських політиків добільшовицьких режимів зайнялися наукою. А колишнього голову Директорії Володимира Винниченка прийняли до комуністичної партії, ввели до складу ЦК КП(б)У і призначили заступником голови Раднаркому України та наркомом закордонних справ. Однак він урешті мудро визнав за краще знову виїхати за кордон. Українізація зайшла далі подібних поступок національним ідеям в інших республіках СРСР, тож провідні діячі української культури, повертаючись на батьківщину, щиро сподівалися, що теперішня Україна, хай би й радянська, здатна відродити націю. До речі, протягом кількох років це таки скидалося на правду. Художня література, історичні й лінгвістичні праці досягли рівня та сили, які задовольняли всі соціальні групи, а класика перевидавалася величезними тиражами. В ході енергійної кампанії культурні організації налагодили зв'язки із селом. За згодою більшовиків до складу цих організацій звичайно входили партійці — прихильники відродження вітчизняної культури. Генерал Григоренко у своїх спогадах (Лондон, 1983) описує, як він ще парубком уперше почув про українську музику й літературу від членів філії просвітницького товариства, заснованої в його селі: “І від них я дізнався, що я належу до української нації, до тієї самої нації, що й великий Шевченко, що я був українець”.

Навіть Сталін схвально відгукнувся на Х з'їзді РКП(б) про українізацію: “Ясно, що хоч російські елементи все ще переважають в українських містах, із часом ці міста неминуче будуть українізовані”, як це сталося з Прагою,— до 1880-х років в основному німецькою, а після — чеською.

* * *


Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьома роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив “лівих”, а потім — “правих”. Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв — Лев Каменєв — Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом “правих” — Микола Бухарін — Олексій Риков — Михайло Томський — звалив самих Зінов'єва й Каменева.

Такої ж долі зазнав альянс Троцький — Зінов'єв — Каменєв. Як тільки в політбюро ЦК РКП(б) (із 1925 р.— ВКП(б)) звільнялася чергова вакансія, її займав однодумець Сталіна. Покінчивши з “лівими” наприкінці 1927 р. генсек протягом двох років нещадно громив “правих”.

Звісно, ця боротьба мала насамперед політичний характер, але нас зараз цікавить лише пов'язаний із нею аграрний аспект. До речі, саме сільськогосподарські проблеми звичайно перебували тоді в центрі внутрішньопартійних суперечок. Особливою запеклістю останні не відзначалися: всі в принципі погоджувалися з непом, всі прагнули якнайшвидше розпочати соціалізацію села, ніхто не бажав примусової колективізації селянства (хоча ніхто й не відкидав при цьому думки про застосування в разі потреби певного тиску згори). В чому ж тоді полягала підспудна суть усіх цих спірок?

Дискусію в партії щодо подальшої долі села й остаточні рішення Сталіна з цього питання (прийняті ним у 1929 — 1930 рр.) можна розглядати на двох рівнях. По-перше, висловлювані представниками різних фракцій погляди цікаві самі по собі, однак ще цікавіші в контексті величезних труднощів, що їх переживала в той час марксистсько-ленінська меншість у прагненнях нав'язати всій партії свою доктринальну лінію й забезпечити свій організаційний контроль. По-друге, це була не просто боротьба ідей і боротьба за владу. Навіть Ленін, пояснюючи у своєму “політичному заповіті” розкол у партії двокласовим характером радянського суспільства, разом із тим добре бачив небезпеку особистої ворожнечі між більшовицькими лідерами. Період 1924—1930 рр. позначився не тільки перемогою сталінського курсу на селі, а й особистою перемогою Сталіна над усіма іншими (крім, звісно, нього самого) членами політбюро ЦК ленінських часів. Оскільки за всіма внутрішньопартійними суперечками неодмінно стояло питання про владу, видається сумнівним, щоб обговорювані проблеми сприймалися “за чисту монету”. Цілком зрозуміле й інше: кожна теза в публічних заявах і промовах партійних керівників найвищих рівнів зумовлювалася передусім тактичними міркуваннями, а не вболіванням за “народну справу”.

Все сказане не означає, певна річ, що завданням державного й народногосподарського будівництва не приділялося належної уваги. В числі найактуальніших залишалася селянська політика. Після остаточного зникнення Леніна з політичної арени згоди тут не було. Члени правлячої партійної еліти вважали ринкові відносини неприйнятними, проте всі спроби покінчити з ними, як ми вже бачили, призвели в соціально-економічному плані до катастрофічних наслідків , і в якийсь момент більшовики змушені були відмовитися від свого курсу й рятувати становище. Водночас згадана доктрина (стосовно ринкових відносин) зумовлювала відповідні уявлення про “класову” структуру села, за якими заможний і хазяйновитий господар виступав природним “ворогом” не тільки партії, а й усіх інших селянських верств. Практика довела хибність такого підходу, однак під час наступного обговорення селянських проблем комуністи так і не виявили бажання відмовитися від нього.

У перші роки непу всі партійні фракції погоджувалися щодо необхідності кооперативного господарювання на землі, але вважали: селянина треба спочатку привчити до кооперації у справах кредитування й торгівлі, а вже потім — у самому сільському господарстві. Й досі існує думка, нібито ця послідовність була витримана на ділі (як зауважує сучасний західний науковець М. Левін, “у нас усе ще стверджується, хоч і з меншою впевненістю, що саме так насправді й сталося...”). Однак діяти таким чином означало б для партійного керівництва поступитися своїми доктринальними переконаннями. От, скажімо, при висвітленні тогочасної внутрішньополітичної боротьби “правих” (Бухаріна та його однодумців) нерідко зображували такими собі “лібералами”. Але вони теж були віддані ідеї однопартійної системи, теж прагнули жорсткого обмеження ринкової економіки (з перспективою остаточної її ліквідації) й убачали в “куркулеві” “класового ворога”. Отже, тут серед вищого партійного керівництва ніяких принципових незгод не спостерігалося. Сперечалися про інше: як довго ще мали існувати ринкові відносини із селянином і приватна власність на землю, в якій мірі їх належало обмежувати державними заходами і в який спосіб нарешті покласти їм край.

І коли щодо стратегічної політики фракції-суперниці, повторимо ще раз, порозумілися від самого початку, то в питаннях щодо тактичних підходів (а також тональності веденої полеміки) вони досить гостро сперечалися. При цьому висувалися й думки, аж надто ризиковані з точки зору марксистсько-ленінських ортодоксів. Так, Бухарін зробив справді “ліберальну” заяву (цит. за газетою “Правда” від 24 квітня 1925 р.): “Наша політика стосовно села повинна розвиватися в напрямі послаблення, а частково і заборони багатьох обмежень, що гальмують зростання заможного й куркульського господарства. Селянам ми маємо сказати: „Збагачуйтеся, розвивайте свої господарства й не бійтеся, що на вас накладуть обмеження". Як би парадоксально це не виглядало, ми повинні розвивати заможні господарства, щоб допомогти незаможному селянинові й селянинові-середняку”.

Як бачимо, один із лідерів партії апелював не просто до заможного селянина, а до “класового ворога” — “куркуля”! І пояснював це інтересами піднесення виробництва (так само, як це робив свого часу Ленін, фактично апелюючи до капіталіста). При цьому Бухарін підкреслював: побоювання, що “куркуль” за таких сприятливих умов створить клас “нових панів”, не мають під собою жодних підстав, а тому в ніякій “другій революції” на селі немає потреби.

Певна річ, заклик Бухаріна “збагачуйтеся!” виявився настільки неприйнятним для партії, що вже восени 1925 р. він змушений був зректися його. Однак це невдале (бо надто відверте) формулювання точно виражало глибинну суть непу. Більше того: Бухарін добре бачив, що прагнення сполучити два суперечливі методи — поступок і репресій — лише призводило до становища, коли селянин не наважувався покрити дах своєї хати бляхою, щоб його, бува, не оголосили “куркулем”, а сільськогосподарські машини купував потай від комуністів.

Бухарін та його прихильники гадали: протягом більш-менш тривалого часу селянина можна переконати в перевагах колективізації, хоча й здавалося абсолютно ясним, що ніхто із селян ніколи добровільно на це не зголоситься. До речі, в цьому був переконаний сам Ленін (і висловив таке переконання у своїй оцінці “середняцьких” мас). Тож ленінська позиція — навіть у щонайм'якшому формулюванні — щодо селянства неодмінно передбачала, а то й просто вимагала застосування економічного чи якогось іншого тиску. Таку ж саму позицію займали і “праві”. Справа полягала лише в тому, в якій мірі й коли вдатися до цього тиску.

Хоча Бухарін пізніше заявляв, що куркулів “можна переслідувати коли й як завгодно”, на висвітлюваному зараз етапі він, здається, припускав існування куркульських кооперативів, які “в оточенні” державних банків і державного промислового сектора змушені будуть конкурувати — із дедалі гіршими для себе перспективами — з кооперативними організаціями інших селянських соціальних груп. Отже, кооператори-куркулі не матимуть іншого виходу, як інтегруватися в соціалістичну економіку, де вони в будь-якому випадку залишатимуться “чужорідним елементом”. Бухарін твердив: ця “інтеграція” фактично означатиме усунення “капіталіста-куркуля”, оскільки кооперативи якраз і повинні були розгромити його в той самий спосіб, в який соціалістичний сектор мав розчавити “дрібного капіталіста-непмана”.

Позицію в даному питанні “лівих” — уже позбавлених реальної влади, але все ще здатних впливати на хід подій — репрезентував Преображенський. На його думку, шлях до прогресу пролягав через індустріалізацію: тільки в разі її здійснення соціалістичний сектор міг здолати несоціалістичне село. Формула “первісне соціалістичне нагромадження”, вперше висловлена Троцьким, приголомшила “правих” тим, що в ній містився натяк на “експлуатацію” селян (із цього приводу Преображенський навіть ужив стосовно них вираз “внутрішня колонія”). Однак у кожному разі гроші на індустріалізацію могло дати тільки населення, і з цього погляду сільське господарство виглядало найбільшим і найефективнішим джерелом.

В Японії кінця XIX — початку XX ст. до 60 % сукупних селянських доходів ішло — у формі податків та орендної плати — на фінансування промисловості, але, незважаючи на це, через уміле стимулювання сільськогосподарського виробництва воно не тільки не спадало, а, навпаки, нарощувалося (в період між 1885 і 1915 рр. продуктивність праці японських селян зросла вдвічі). Преображенський теж уважав: розміри оподаткування селян в СРСР мали збільшуватися з урахуванням додаткової продукції, отриманої шляхом поліпшення засобів обробітку землі. Бухарін заперечував проти цього, доводячи: ідея “експлуатації села” помилкова навіть в економічному відношенні, оскільки селянство — якщо йому взагалі судилося вижити — повинно було виступати в ролі ринку для промислових товарів, які в інтересах підтримання належного рівня промислового виробництва мали надходити на цей ринок безперервно. Власне, Троцький (і “ліві” взагалі) теж не відмовляли селянам у праві купувати предмети першої необхідності — сірники, мило, парафінові свічки тощо. Таким чином, погляди “лівих” і “правих” у цьому питанні не дуже розбігалися.

Далі, Бухарін наполегливіше за своїх опонентів обстоював думку про вирішальне значення швидкого розвитку державного сектора. Мабуть, спочатку він гадав, що завдяки своїй уявній природній перевазі соціалістична промисловість повинна автоматично зробити ривок уперед, та на початок 1926 р., здається, усвідомив необхідність прискорення розвитку промислового виробництва. На його думку, основний тягар капіталовкладень для цього мало взяти на себе село. Але, як гадав Бухарін, селянин не прийме соціалізму, аж доки той не доведе своїх економічних переваг. Поки що ці переваги виглядали вельми гіпотетично, а отже, годі було й сподіватися на швидку зміну свідомості селян, глибоко закоріненої в класових економічних відносинах. Однак і в даному питанні якихось особливих розбіжностей між “правими” й “лівими” не існувало. Наприклад, Троцький уважав: найкращий спосіб подолати диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію полягає у підвищенні ефективності промислового виробництва. Твердячи про поглиблення “класової диференціації” на селі та “зростання куркульського шару”, Троцький разом із тим був певен: в умовах належного керівництва зростанням промисловості можна “запобігти процесові класової диференціації селянства і нейтралізувати її наслідки”. І взагалі “ліві” вважали, що індустріалізація обов'язково має супроводжуватися колективізацією, а сама колективізація, у свою чергу, може здійснитися лише в ході індустріалізації (із цією тезою цілком згодні деякі сучасні радянські дослідники, котрі певні, що вона була реалізована на практиці).

Отже, все ще говорячи про “спілку” із середняком, “ліві” водночас почали наголошувати на переважанні інтересів пролетаріату. Так само вони не наполягали на примусовій колективізації, бо вважали: селянин-одноосібник і навіть куркуль опиратимуться ще довго. За словами М. Левіна, “примусове „позичення" 150 млн пудів зерна у 10 % найзаможніших селян було найбільш крайнім заходом, до якого „ліві" коли-небудь закликали”. Навіть Троцький згадував на засланні, що “ліві” мали намір протягом п'яти років не рушити наявну класову структуру суспільства й лише бажали оподаткувати куркульські прибутки у кількості, достатній для індустріалізації.

Зі всього сказаного випливає: і “ліві”, і “праві” були переконані — необхідно повсякчас зміцнювати соціалістичний сектор із тим, щоб він неминуче обійняв панівне становище в економіці. Однак “ліві” теж зосереджували свою увагу головним чином на промисловості, а тому не мали багато чого запропонувати у сфері селянської політики (за винятком кількох заходів щодо оподаткування селян і поліпшення сільськогосподарського виробництва). Щоправда, вони закликали до збільшення кількості — тоді дуже незначної — колективних господарств, у першу чергу для незаможників. Зі свого боку, “правий” Бухарін теж не мав серйозних пропозицій стосовно негайної модернізації чи колективізації села (покладаючись в основному на невизначене майбутнє, коли позиція селян зміниться). На даній стадії для “лівих” і “правих” спільним було переконання: для піднесення сільської економіки потрібні не примусова колективізація, котра неминуче обернеться катастрофою, а енергійні фінансові заходи, хай би навіть часом і досить грубі.

Підсумовуючи все сказане вище, наголосимо ще раз: погляди партійних фракцій на дальші шляхи розвитку села багато в чому збігалися. Суть же головного конфлікту між ними полягала ось у чому. Політика партії дедалі більше завойовувала підтримку (або принаймні толерантне ставлення) із боку заможнішої частини селянства. “Лівих” це дуже турбувало, бо ж, на їхню думку, така згода свідчила про “перекручення комуністичних ідеалів”, “вивітрювання” більшовицьких уявлень щодо класової боротьби. До того ж, хоч ніхто в партії не погоджувався з ринковою системою, в ході дебатів висловлювалися — причому з обох сторін — непевні припущення, що планова централізована економіка вповні могла б співіснувати з ринковою. І ще. Ми вже згадували про сподівання Бухаріна на порозуміння із селянами в невизначеному майбутньому . Тодішні “ліві” (а згодом і сталіністи) вбачали у такій позиції прагнення відкласти побудову “сільського соціалізму” аж до малоймовірної доби мовчазного погодження селянства з новим ладом. А доти радянський режим залишався б певною мірою на ласці неконтрольованих ринкових сил,— тобто, з марксистської точки зору, соціальних груп, котрі за своєю класовою природою в найліпшому випадку могли виступати тільки хиткими союзниками комуністів (а то й ще гірше — ворогами).

Після описаної доктринальвої дискусії відбулася ще одна (багато в чому пов'язана з першою). Перш ніж висвітлити її, зробимо кілька попередніх зауважень.

Від самого початку своєї діяльності Ленін і більшовики дотримувалися думки: соціалізму неможливо досягти в одній країні (і тим більше у такій відсталій, як Росія). А після 1917 р. вони неодноразово давали зрозуміти, що очікують на соціалістичні революції в Західній Європі, котрі підвели б під пролетарсько-соціалістичний устрій необхідну марксистську базу. Мабуть, зайвим буде наводити численні цитати із тих творів Леніна та інших партійних діячів, в яких обстоювалися дві тези: по-перше, революції в Європі неодмінно відбудуться, а по-друге, російська революція вижити без них не може.

З точки зору марксистського вчення в цих твердженнях містилася певна частка істини. Рівень промислового розвитку Росії, чисельність і рівень “дозрілості” її пролетаріату були явно недостатніми для здійснення перетворень у величезному аграрному секторі. Фактично радянське керівництво зіткнулося із нездійсненним завданням, однак діяло так, нібито могло впоратися з ним без допомоги іззовні. Скажімо, ідея непу грунтувалася на посилці, що країна має самотужки подолати досить тривалий історичний шлях, перш ніж її підтримають соціальні повстання міжнародного пролетаріату. “Ліві” все ще сподівалися на “світову революцію”, але вже поступово, спочатку як лише надзвичайно контроверсійне нововведення, просувалася думка про “соціалізм в одній країні”. Нарешті, вона перемогла і стала ортодоксальною. Однак цьому передували описані нижче події.

Не пізніше травня 1924 р. Сталін запропонував традиційний підхід: одна держава — надто така аграрна, як Росія — неспроможна своїми силами добитися остаточної перемоги соціалізму й відповідної організації виробництва. Для цього конче потрібні зусилля кількох розвинених країн. Та незабаром ця думка почала змінюватися на протилежну.

По суті, теорію можливості побудови соціалізму в одній країні обгрунтував Бухарін, Сталін же лише поставив її в центр внутрішньопартійної полеміки. Цього настійно вимагала тогочасна політична ситуація. Троцький та інші продовжували сперечатися, чи є немарксистською спроба “затримати” революцію в одній країні (котра, на загальну думку, з теоретичного погляду недостатньо розвинена для цього), однак уже стало цілком ясно: після провалів радянського воєнного вторгнення до Польщі в 1920 р. й останнього кидка Комінтерну на Захід (ідеться про фіаско німецьких комуністів у 1923 р.) на революції в розвинених європейських країнах годі й сподіватися. Отже, Росія залишалася без зовнішньої підтримки, а з практичної точки зору це означало, що радянська влада мала або зосередити всі свої зусилля на заздалегідь приреченій на невдачу підготовці “світової революції”, або рішуче відмовитися від цього наміру (чи принаймні повернутися до стадії “буржуазно-демократичного” розвитку). Ортодоксальні комуністи не були готові до такого політичного самогубства, та реальна обстановка настійно вимагала від них цієї жертви. Таким чином, проблема потребувала негайного обговорення.

Добре розуміючи, що надалі молодій радянській державі доведеться існувати самостійно, Сталін прагнув підвести під теорію можливості побудови соціалізму в одній країні міцну базу. У типовій для нього манері він вирішив зробити “батьком” цієї теорії Леніна, тим більше що останній справді висловлювався про таку можливість,— щоправда, зовсім в іншому контексті, бо мав на увазі розвинену країну.

Цікаве враження справляють аргументи, вживані в полеміці навколо окресленої вище проблеми. Вони промовисто свідчать: партійних керівників найвищого рангу аж ніяк не можна було назвати справжніми економістами, фахівцями із розважливим мисленням, орієнтованим на створення раціонально структурованого суспільства (хоч вони і вважали себе саме такими фахівцями й навіть намагалися переконати в цьому Захід). Прийнявши месіанську концепцію “світлого майбутнього”, вони пояснювали утримування влади у своїх руках тим, що без цього неможливо побудувати нове, вище суспільство,— вище, бо воно нібито мало втілити в життя теорії Маркса. Іншими словами, йшлося про створення “соціалістичного” ладу в умовах радянської (або, як її тоді визначали — “пролетарської”) системи. І створюватися він мав у доктринально приписаних формах: з економічної бази нового устрою повинні були зникнути товарно-грошові відносини, тобто ринок, а зі сфери соціально-класових стосунків — приватні власники й торговці.

З огляду на все сказане поступки комуністів, зроблені в 1921 р., можна було виправдати тільки в одному випадку: якщо вони реально допомагали партії втримати владу. У свою ж чергу, утримання реальної влади можна було виправдати в очах партійних мас тільки тоді, коли правляча партія скористалася б із найпершої ж можливості для переходу до побудови ладу, приписаного марксистською доктриною (яка вважалася рушійною силою всіх перетворень ) . І передусім треба було знищити класи, котрі, за марксизмом, заступали шлях до нового суспільства. Певна річ, аграрний сектор мав першим відчути на собі наслідки такого експерименту.

За відвертим визнанням Леніна, комуністи, по суті, мало розумілися на економічній реальності. Це треба неодмінно пам'ятати при розгляді політики радянської влади на селі. Насамперед згадаємо про знамениту тезу щодо “кризи ножиць”, уперше висловлену на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. За “ножиці” правили дві лінії на діаграмі, що розходилися в різні боки; одна з них ілюструвала постійне зростання цін на промислові товари, а інша — надзвичайно низькі ціни на продукцію селянського виробництва. Ця “криза” була недовготривалим явищем, спричиненим загальною розрухою й відсутністю зернових резервів, а конкретною причиною її виникнення послужили штучне завищення урядом цін на промислові товари й відповідне заниження цін на сільськогосподарські продукти. Відразу ж після виправлення такого становища “криза” зникла, однак устигла засвідчити неадекватну поведінку й нетерпіння влади в питанні про ринкові відносини, що їх вона не тільки зневажала, а й неправильно розуміла. Як тільки товарно-грошова ситуація ставала загрозливою (чи принаймні так здавалося партійній верхівці), тут же з'являлися ці ознаки надмірної стурбованості, нетерплячки, й уряд терміново розпочинав пошуки шляхів виведення ринкового механізму на рівень, необхідний для збалансування народного господарства.

Все ж, попри таку неврівноваженість, були зроблені й перші спроби оздоровлення економіки. Відомий тогочасний радянський економіст Громан зауважував: “Період 1922—1923 років був першим нормальним роком господарського життя після восьми ненормальних років”. Структура цін ще перебувала в незадовільному стані, та в цілому вже спостерігалося явне поліпшення,— виключно завдяки відновленню ринкових відносин і збереженню селян як власників. Земельний кодекс 1922 р. підтверджував: земля є власністю держави, але й гарантував довічне спадкове володіння нею тим, хто її обробляв. Кодекс навіть перейняв столипінські ідеї злиття селянських “смуг”, і в деяких місцях знову почали виникати нові одноосібні господарства (ферми). Отже, фактично визнавалися три форми власності на землю: кооперативна (в 1920 р. охоплювала тільки 1—2 % усіх господарств); приватна, яка передбачала, зокрема, існування ферм столипінського типу; громадська (під контролем громад у традиційному розумінні). На початку 1925 р. уряд скасував обмеження на використання найманої робочої сили.

Наслідки всіх цих заходів просто приголомшували. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925—1926 рр. досягнув передвоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922—1925 рр. до 73,5 млн т у 1926—1929 (хоч ніколи так і не зрівнялося з показниками довоєнних часів,— особливо в Україні й на Північному Кавказі).

За словами генерала Григоренка (у висвітлюваний період він працював у батьківському господарстві), це відродження було б неможливим без праці “людей зруйнованого села, що орали землю коровами або впрягалися до плу
Категорія: Частина І | Додав: sb7878 (15.03.2009)
Переглядів: 700 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017