Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина І

Розділ 4: Патова ситуація 1921—1927 рр. (закінчення)
Зрозуміло, така мирна, майже ідилічна картина не могла зберігатися довго,— надто вже вона суперечила марксистській ідеології. За висловом одного з тодішніх московських спостерігачів, “партія, особливо на низовому рівні, була інстинктивно, напівсвідомо вороже настроєна до непу”. Виховані на чітких інструкціях 1918—1921 рр., сільські активісти були, зрозуміло, спантеличені й невдоволені перемир'ям із середняком і навіть “куркулем”. Більше того, вони й тепер нерідко діяли згідно з уявленнями часів воєнного комунізму. А про ці уявлення ми можемо судити зі слів відомого партійного діяча М. Хатаєвича, який ще в 1924 р. відзначав поширене в селянському середовищі як, до речі, і в самій партії) переконання: “Досить бути тільки членом партійного осередку, щоб здійснювати самовільні реквізиції, арешти чи конфіскації, без будь-яких спеціальних повноважень від відповідних урядових органів... Важко було сказати, де кінчався партійний осередок і починалися трибунали, міліцейські наскоки або наїзди земельних комісій”. Тож не дивно, що, за словами М. Левіна, ставлення селян “до радянського режиму ніколи не було прихильним, за винятком хіба що бідняків, і то лише в певні періоди”. Інші соціальні шари теж за можливості використовували ситуацію у своїх інтересах. Наприклад, у Сибіру в 1925 — 1926 рр. на основі звернень, підписаних кількома тисячами осіб, виник навіть спільний рух “куркулів” за створення власної партії “Селянська спілка”.

Отже, ситуація залишалася напруженою. Видний співробітник ОДПУ Я. Петерс заявляв: “Ми не повинні забувати, що в умовах непу наші найзапекліші вороги все ще оточують нас” (цит. за газетою “Известия” від 17 грудня 1922 р.), а в секретному циркулярі ОДПУ (червень 1925 р.) наголошувалося: “З'ясовано, що контрреволюційні організації та групи на Україні дуже добре усвідомлюють, що ОДПУ в даний момент примушене, так би мовити, до деякої пасивності, спричиненої новою економічною політикою, а також урядовими міркуваннями вищого порядку. Те, що це становище лише тимчасове, зрозуміло кожному з вас. Таким чином, ОДПУ не повинне втрачати жодної сприятливої можливості для викриття наших ворогів, щоб у слушний час завдати їм нищівного удару”.

Готуючись до “слушного часу”, репресивні органи розсилали інструкції щодо збирання й збереження даних про “запідозрених контрреволюціонерів”. Стосовно України секретний циркуляр 1924 р. визначав цілий список “ворожих” груп та індивідуумів. У першу чергу згадувалися політичні партії й організації. До числа “контрреволюціонерів” відносилися:

— колишні члени дореволюційних буржуазних вартій;

— колишні члени монархічних союзів та організацій (“чорних сотень”);

— колишні члени Спілки незалежних хліборобів (діяла під час урядування Центральної Ради);

— колишні дворяни й аристократи;

— колишні члени молодіжних організацій (бойскаути та ін.);

— “націоналісти всіх мастей і відтінків”.

Далі перелічувалися колишні царські службовці:

— урядовці Міністерства внутрішніх справ, насамперед агенти охранки (таємної політичної поліції), поліції й жандармерії, секретні агенти охранки й поліції, співробітники прикордонного жандармського корпусу;

— урядовці Міністерства юстиції — члени губернських і повітових судів, присяжні засідателі, прокурори всіх рангів, мирові судді та слідчі, судові виконавці, голови окружних судів та ін.;

— всі без винятку офіцери й унтер-офіцери царської армії та флоту.

Особливої пильності й уваги потребували “таємні вороги” радянської влади:

— офіцери, унтер-офіцери й рядові вояки білих організацій та армій, петлюрівських військ, члени різноманітних повстанських з'єднань і загонів, що активно боролися проти більшовиків (сюди ж входили і вже амністовані особи);

— колишні цивільні службовці міністерств і місцевих управлінь білих урядів, армій Центральної Рада, гетьманської державної варти та ін.;

— служителі релігійних культів: єпископи, священики православної й католицької церков, рабини, диякони, церковні старости, регенти церковних хорів, ченці та ін.;

— торговці, крамарі, непмани;

— колишні землевласники, великі орендарі землі, заможні селяни (які раніше використовували найману працю), заможні ремісники, власники промислових підприємств;

— особи, котрі мають серед своїх найближчих родичів когось, хто в даний момент перебуває на нелегальному становищі або опирається владі зі зброєю в руках у складі антирадянських загонів;

— чужоземці (незалежно від національності);

— ті, що мають родичів або знайомих за кордоном;

— члени релігійних сект і громад (особливо баптисти);

— науковці й фахівці старої школи, надто ті, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня;

— особи, попередньо засуджені або запідозрені в контрабанді, шпигунстві тощо.

Судячи з переліку, “підозрювалася” дуже значна кількість населення України. До цього можна додати ще таке:

згідно із доповіддю П. Стучки про діяльність Верховного суду РСФРР у 1923 р., 67 % усіх розстріляних за вироками судів того ж самого року становили селяни...


* * *


Утрата безпосереднього економічного контролю з боку держави над селянином супроводжувалася, звісно, одночасною втратою адміністративного контролю з боку місцевих органів влади. Справжнім осередком економічної влади в російському селі залишалася, нагадаємо, стара громада. Тож у партійних колах висловлювалося багато нарікань на “подвійну владу ” , коли місцеві ради явно поступалися громадам. Така занепокоєність цілком зрозуміла, адже, хоч у принципі сільради вільно обиралися місцевим населенням, від самого початку своєї діяльності вони відігравали роль провідника на селі “диктатури пролетаріату”. Навіть радянські джерела дають зрозуміти, що всі рішення приймав голова сільради,— як правило, креатура окружних і сільських партосередків (що ж до самих цих осередків, то аналіз списків їхніх членів засвідчує: чимало з них присилалися здалеку або тривалий час мешкали в інших місцях і поверталися на батьківщину за партійним наказом, бо “віддані” місцеві кадри були здебільшого нічого не варті,— за винятком хіба що деяких сільських учителів).

Таким чином, на великій території середняки й заможніші селяни перебрали адміністративний та економічний контроль над сільрадами, й сільська громада, яка одразу після революції вже фактично керувала непримусовим переділом землі, у висвітлюваний час здобула дуже міцне становище,— міцніше навіть за те, котрим вона користувалася в царській Росії. Сільради ж перетворилися, по суті, на їхніх агентів у здійсненні певних заходів офіційного характеру. В 1926 р. 90 % селянських господарств були об'єднані в громадах, і з огляду на сказане вище можна не сумніватися, кому на селі належала реальна влада.

Учасниками сільських сходів тепер були всі, хто мав вік понад 18 років і належав до того чи іншого господарства. Правом голосу теоретично користувався кожний, але на практиці, як і раніше — тільки глави родин. Такий стан речей відбивало положення з радянського земельного кодексу, згідно з яким кворум сходу визначався не з розрахунку представництва членів усіх без винятку господарств, а за наявністю половини представників останніх.

У 1927 р. влада вжила серйозних заходів, щоб надати сільрадам більше прав й очистити їх від “небажаних елементів”, однак усі розуміли: справжня проблема коренилася в громаді. На XV з'їзді партії В. Молотов заявив: вигнані з Рад куркулі “намагаються окопатися в громаді”. (Каганович: “Правильно!”), але “тепер ми остаточно виб'ємо їх навіть із тих останніх окопів”.

Тут неодмінно вкотре вже поставало запитання: хто ж він, нарешті, такий, цей “куркуль”?

Спроба визначити суть “класового ворога на селі” та з'ясувати його кількість мала в недалекому майбутньому жахливі наслідки для мільйонів людей. Ми вже підкреслювали вище: “куркуль” у тому вигляді, в якому його представляла партія, був не більше, ніж плодом її уяви. Ще за доби воєнного комунізму Ленін значно розсунув сутнісні рамки первісного значення слова “куркуль” із тим, щоб довести існування на селі особливого “куркульського класу”. Ця маніпуляція була настільки очевидною, що згодом із нею не погоджувалися навіть деякі партійні й державні діячі. Так, Бухарін у своїй праці “Путь к социализму и рабоче-крестьянский блок” (М.; Л., 1926) відрізняв “заможного господаря, сільського лихваря, куркуля” від заможного селянина, котрий використовував працю кількох наймитів. Останнього, на думку автора, не можна було відносити до куркулів. Нарком сільського господарства А. Смирнов також намагався звільняти заможного хлібороба від ленінських семантичних пут і, зокрема, наголошував: “Куркуль був, власне кажучи, дореволюційним типом експлуататора, який тепер фактично зник”. А Мілютін — колишній нарком сільського господарства — запитував на XV з'їзді ВКП(б): “Що таке „куркуль"? Поки що не було чіткого, точного окреслення ролі куркуля в процесі [соціального] розшарування”. До речі, такого окреслення ніколи так і не зробили. Один із учасників партійної дискусії з аграрних проблем писав: будь-хто, знайомий із реальними умовами, “знає дуже добре, що за сільським куркулем не можна прослідкувати безпосередньо (тобто за допомогою статистики використання найманої праці.— Авт.). Його неможливо розпізнати безпосередньо, так само як і неможливо визначити, чи він капіталіст, чи ні” (цит. за М. Левіним). Таким чином, питання створення психологічного, економічного та соціально-політичного портрета куркуля залишилося відкритим, і не тільки у висвітлюваний період, а й у роки майбутнього терору проти селянства.

Та попри всю цю невизначеність — і попри навіть те, що офіційний журнал “Большевик” фактично запропонував узагалі відмовитися від терміна “куркуль”,— на останнього в цілковитій відповідності до поглядів партії на селянство вже міцно було начеплено ярлик “класового ворога”. Справа тепер стояла за підрахуванням його кількості. Але й тут, мабуть, годі було сподіватися на якусь певність і ясність, бо цифрові дані щодо “куркулів” дуже різнилися між собою. В 1924 р. радянська дослідниця Хрящева писала: “Треба визнати, значно заокруглюючи цифри, що „куркульська експлуатація" становить 2—3 %, але, по суті, ця експлуатація не має чіткого класового характеру”. В 1927—1929 рр. приблизні підрахунки чисельності “куркулів” коливалися в межах 3,7—5 % від складу всього селянства (один відсоток дорівнював 1,25 млн чоловік). На XV з'їзді ВКП(б) Молотов прийняв цифру 3,7 %, однак зауважив при цьому, що з'ясувати точну чисельність куркулів є “майже неможливим завданням”. Статистичний довідник СРСР за 1928 р., дані з якого часто використовувало політичне керівництво (незважаючи на те, що в рамках звичайного економічного аналізу цей довідник уживав “чужий” термін “підприємець”), визначає частку куркульських господарств у розмірі 3,9 % (або 5,9 % всього сільського населення), диференціюючи їх на таких, хто:

а) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 1600 крб, а також орендує додаткові засоби виробництва чи винаймовує робітників понад 50 днів на рік;

б) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 800 крб і винаймовує робітників понад 75 днів на рік;

в) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 400 крб і винаймовує робітників понад 15 днів на рік.

Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі “куркуля” як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі пересічно сім чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50—56 % більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша (за Ю. Арутюняном і Н. Ясним).

Однак головним на цьому етапі було інше: становлячи З—5 % селянських господарств, “куркулі” разом із тим вирощували до 20 % усього хліба. Зрозуміло, партія не могла із цим примиритися і якраз у розпалі непу відчула потребу економічного “вгамування” “класового ворога”. Але й до цього вона ніколи не минала жодної можливості наголосити: з огляду на піднесення економічної сили куркуля вкрай необхідно повсякчас зміцнювати спрямовану проти нього спілку (як тоді казали — “змичку”) пролетаріату й найбіднішого селянства. Залишалася “дрібниця”: дати визначення незаможного селянина. Як і у випадку з куркулем, це виявилося дуже непростою справою.

Клопоту завдавала навіть така проста з точки зору марксистської доктрини категорія, як “сільськогосподарські наймані робітники”. 63 % із них мали власні господарства, а близько 20 % — навіть живий інвентар, їх частіше наймали на поденну, ніж на сезонну чи річну роботу, а тому їх було важко відрізнити від “незаможних селян” (або членів їхніх родин), котрі так само могли час від часу працювати в когось за плату. Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні. За іншим визначенням, що його дав економіст Струмілін, незаможник мав господарство, прибуток з котрого не перевищував пересічної зарплати сільськогосподарського робітника. Пропонувалися й такі дефініції, за якими припускалося, що бідняк міг тримати коня.

Справа ще більше заплутувалася, коли доходило до середняків, бо їх, крім усього іншого, ще й намагалися розділити на “слабких” і “заможних”. За спільний критерій, який відрізняв цих обох від бідняка, слугувала наявність в їхньому господарстві (а це було, як ми вже підкреслювали, предметом контроверзи в партії) коня. Отже, поділ між середняком і куркулем у більшості визначень залежав від трактування останнього як такого, що експлуатував наймитів, тобто виглядав в очах обмежених класовим підходом партійців чимось на зразок капіталіста. Проте середняки й навіть незаможники теж могли наймати робітників. І справді, під час боротьби з “лівою” опозицією представники відділу агітації й пропаганди ЦК ВКП(б) заявляли, що “значний відсоток у наймі робітників припадає на долю господарств середніх селян”.

Аби хоч якось розібратися в цьому дефініційному безладді, почали застосовувати й інші критерії,— наприклад, розмір ділянки орної землі. Однак великі господарства нерідко належали багатолюдним родинам, визначеним як бездоганно середняцькі, а власник меншого господарства міг мати значно більше статків, торгувати хлібом, орендувати в когось сільськогосподарський реманент і робочу худобу тощо. Все це якраз і було ще одним — до речі, “основним” — критерієм “куркуля” (щоправда, деякі теоретики вважали: оренда неживого й живого інвентаря свідчила радніше про “комерційні”, ніж “класові” контакти селян).

Згадаємо і про спроби визначення “куркуля” за таким критерієм, як володіння худобою. Але той, кого відносили до середняків через те, що він не користувався працею наймитів і мало займався торгівлею, все ж міг тримати кілька корів і коней (у випадку, якщо його родина була аж надто чисельною).

Як бачимо, всі вправляння навколо окреслення чітких ознак різних соціальних груп селянства успіху не мали. Справа ускладнювалася, зокрема, й недосконалістю системи збирання статистичних даних. Так, уже згадуваний економіст Л. Кріцман (співробітник аграрної секції Комуністичної академії) підкреслював: “Наші статистичні матеріали, на жаль, погано пристосовані до таких досить заплутаних дослідів” (цит. за М. Левіним). Інший тогочасний радянський автор — П. Лященко зауважував у своїй праці “История народного хозяйства СССР” (вийшла друком посмертно — в 1956 р.): “Ми не маємо статистичних даних, хай би навіть неповних або приблизних, щодо еволюції класової структури радянського села за будь-який конкретний період”. Західний дослідник М. Левін у своїй англомовній праці “Російське селянство і радянська влада: Дослідження колективізації” (Лондон, 1968) навів лише чотири великі підрахунки (здійснені в СРСР у 1925 — 1928 рр.) кількості осіб, що входили до кожної селянської категорії, і принагідне докинув, що він особисто міг би дати на десяток більше таких підрахунків, відмінних від радянських як за категорійними критеріями, так і за результатами.

Слід особливо наголосити на такому моменті: навіть після розподілення селян за категоріями наймити, як і завжди, були неспроможні відіграти роль надійної опори радянської влади на селі. Лише чверть із них — тобто приблизно 2,8—3 млн чоловік — були членами державної профспілки сільськогосподарських робітників (до речі: на думку комуністів, само по собі це членство мало що важило). А за повідомленням Молотова на XV з'їзді ВКП (б), на кінець 1927 р. лише 14 тис. найманих сільськогосподарських робітників перебували в лавах компартії. Таким чином, влада не могла цілком покладатися на представників цієї категорії, а ті, у свою чергу, вважали, що держава обходила це увагою.

Взагалі становище сільської бідноти можна сміливо назвати парадоксальним. Скажімо, коли наймит заможнішав, він автоматично переходив до іншої соціальної групи, на яку партія дивилася із сумнівом, а то й із відвертою підозрою. А з іншого боку, якщо він не користувався з наданих йому офіційних привілеїв і не поліпшував економічних умов свого життя, його зневажало місцеве керівництво. Так, журнал “Большевик” (1929. № 2) згадував про партійців, котрі відмовлялися навіть спілкуватися із сільськими бідняками, бо, мовляв, “всі вони — п'яниці”. А в часописі “На аграрном фронте” (1928. № 1) висловлювалася така думка: “Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщу?”

З огляду на сказане стає зрозумілим, що економічна допомога незаможникам втрачала будь-який сенс: в одному випадку вона попросту збільшувала число державних утриманців (чим, ясна річ, народному господарству завдавалася відчутна шкода), а в іншому — сприяла переходові бідняків у “сумнівну” (з точки зору партії) верству — середняцьку. Крім того, за численними офіційними даними, кредитні фонди для найбіднішого селянства часто ставали об'єктом різноманітних адміністративних зловживань. А головне, попри всі зусилля влади незаможники так і не зайняли перманентно ворожої позиції стосовно багатших елементів. Ще на V Всеросійському з'їзді Рад (191 8 ) селянські делегати заявили, що крах створених державою кредитних об'єднань унеможливив апеляцію влади до мас, тоді як “куркуль і підкуркульник торкаються найчутлнвіших струн” в душі бідняка.

Що ж до середняка, то партія проголошувала курс на укладення союзу з ним проти “куркуля”. Цей курс залишався незмінною частиною офіційної політики протягом усього періоду бурхливих подій на селі в довоєнні часи, фактично ж ставлення влади до середняка — а по суті, до всього селянства — коливалося між заохоченням і репресіями. Думку про доцільність саме подібної тактики поділяла більша частина партії на чолі зі Сталіним. Як тоді говорили, “чим більше прихильники таких переконань підкреслювали гасло спілки із середняком, тим виразнішою на практиці ставала їхня ворожість до нього” (цит. за М. Левіним).

Всі згадані вище варіації спроб диференціювати селянство базувалися на суворо втриманих класових підходах. Реальну дійсність останні, звісно, не відбивали. Згідно з ідеологічними приписами, незаможники були в числі найперших претендентів до складу сільрад, але й там вони звичайно дотримувалися тієї ж самої лінії, що й решта селянства. За словами М. Левіна, навіть під час усіх майбутніх лихоліть, пов'язаних із хлібоздачами й політикою цін, “біднота поводилася точнісінько так само, як і інші виробники”.


* * *


У період політичної й ідеологічної боротьби 20-х років головною турботою Сталіна було, звісно, зміцнення особистої влади в партії шляхом контролю над усіма призначеннями (він мав таку можливість завдяки своїй керівній посаді в секретаріаті ЦК). Тут перед генсеком відкривалися сприятливі перспективи. “Опору” режиму — робітничий клас — було зведено тепер переважно (якщо не повністю) до організаційної ударної сили, а його “провідна роль” у суспільстві перетворилася на звичайнісіньку фікцію. Опосівши всі підойми влади, партія стала предметом кар'єристських міркувань. Сформувався величезний бюрократичний апарат, в якого під розбещуючим впливом необмежених можливостей для одержання різних вигод змінювалися або принаймні перекручувалися старі мотивації. Та сила, котру Раковський охарактеризував у рамках “синдрому авто й гарему”, фактично перетворювалася на новий соціальний шар. І справа тут була не тільки в поповненні лав партії великою кількістю спритних кар'єристів “молодої формації”, а і в еволюціонуванні старих партійних кадрів у правлячу еліту. До речі, це аж ніяк не означало відмови від жорстоких (“революційних”) заходів, бо ж, з одного боку, без них просто неможливо було утримати владу, а з іншого, їх ужиття передбачалося ленінською ідеологією, що, певна річ, залишалася “керівництвом до дії” й “рушійною силою всіх перетворень”.

Усе це було на руку Сталіну. І “ліві”, і “праві” не могли не розуміти сумнівності претензій нової “привілігенції” на особливий статус, а тому чимало їх шукали підтримки в генерального секретаря. Він міг також розраховувати на багатьох представників молодшої генерації (здебільшого робітничого походження) — войовничих бунтівників на місцевому рівні в царські часи, що піднялися ієрархічною драбиною нагору в період безладдя громадянської війни, а тепер, в умовах “соціалістичного будівництва”, нерідко висловлювали невдоволення елітарним становищем старих партійців — європеїзованих інтелектуалів (як “лівих”, так і “правих”), котрі вели перед у теоретичних дискусіях. Саме ці “невдоволені” становили основу майбутньої “когорти відданих сталінців”.

В інтересах повалення Троцького та Зінов'єва Сталін спочатку зблизив свої позиції із бухарінськими, особливо стосовно тези, що селянин осягне соціалістичні принципи через торговельні кооперативи (які поступово підведуть його до виробничих кооперативів), а основним засобом створення системи торговельної кооперації є державне кредитування. До XV з'їзду ВКП(б) у працях і промовах Сталіна не траплялося навіть згадки про слово “колгосп”. Як і до цього, він твердив: індустріалізацію можна здійснити, лише базуючи її на поступовому поліпшенні матеріального становища селянства. Та водночас уже розпочав потроху “коректувати” ідеї Бухаріна,— можливо, як гадає Ісаак Дойчер, для того , щоб послабити їхню притягальну силу в очах активістів “правого” крила. Так, на початку 1926 р. Сталін конфіденційно писав, що селянство — “досить нестабільний” союзник, що в громадянській війні воно коли підтримувало робітників, а коли — білих генералів.

Процес поступового розгрому троцькістів, потім — Зінов'єва з Каменєвим, а далі —“нової опозиції”, сформованої двома останніми разом із Троцьким, було завершено в грудні 1927 р., коли на XV з'їзді ВКП(б) Троцького й Зінов'єва виключили з партії. Обґрунтовувалося це необхідністю збереження подоби єдності серед переможного сталінсько-бухарінського керівництва на стадії фінальної атаки на “лівих”. Але якраз у цей час Сталін і його прихильники зробили перші спроби привласнити собі їхні ідеї. Хоч в офіційних звітах з'їзду ішлося про “обмеження” “куркуля”, а Сталін і Молотов заявляли про його “ліквідацію” як класу, у партійних колах стало відомо, що генсек маніпулював “лівими”. Тепер він почав розсилати директиви про вжиття надзвичайних заходів проти “куркулів” у тоні, який суперечив його промовам на з'їзді (див., напр.: “Правда” від 14 та 24 грудня 1927 р. і від 6 січня 1928 р.).

Разом із тим “праві”, все ще наголошуючи на потребі збереження економічної рівноваги, теж почали вимагати підвищення уваги до промисловості й посилення тиску на “куркуля”. Уже в жовтні 1927 р. Бухаріи твердив: спілка із середняком забезпечена, отже, тепер можна повести “наступ проти куркуля”, щоб обмежити “його експлуатаційні тенденції” шляхом оподаткувань і звуження можливостей для використання найманої праці. На XV з'їзді ВКП(б) Бухарін і Риков говорили про необхідність застосування примусу щодо селянства, хоча й попереджали проти будь-якого збочення від непу, бо ж це спричинилося б до гострої кризи.

Радянські автори традиційно дотримувалися погляду, що Бухарін і його однодумці були віддані ідеї відновлення капіталізму на селі — свідомо чи (з точки зору сталіністів) “об'єктивно”. Близьку думку висловлювали й деякі західні дослідники: мовляв, “праві” стояли на поміркованих позиціях і ладні були допомогти одноосібнику як опорі сільського господарства країни, а здійснювати колективізацію готові були тільки за “дозрілості” селянства до цієї ідеї й за наявності відповідної матеріально-технічної бази (зокрема, тракторного парку). В усякому разі, приблизно так “праві” подавали свою програму. Однак незабаром Бухарін виклав (у газеті “Правда” від 30 вересня 1928 р.) жорсткішу концепцію: “Йдеться про великі капіталовкладення в сільське господарство... Розширення індивідуального селянського сектора, особливо того, що спеціалізується на вирощуванні хліба, обмеження куркульського сектора, будівництво радгоспів і колгоспів у сполученні із правильною політикою цін та розвитком кооперативів, які б охоплювали селянські маси”.

Дійсно, на початку непу Бухарін рішуче виступав у пресі на захист приватного сектора, а в 1929 р. разом з іншими “правими” негативно поставився до сталінських методів прискорення колективізації. Але куди важливіше те, що “праві” ніколи так і не запропонували жодної реальної альтернативи справжньої приватноселянської модернізації й висловили “необмежену підтримку” рішенням XV з'їзду ВКП(б) стосовно довготермінової програми колективізації (20 % на 1933 р.). Бухарін, по суті, ніколи не прагнув змінити аграрну політику партії, й годі шукати щось подібне в його “Записках економіста” (1928).

Отже, “праві” ні на мить не зрікалися ідеї колективізованого сільського господарства, так само як і не заперечували ленінської тези щодо класової боротьби на селі (обстоювання Бухаріним думки про союз із середняком випливало із його зауваження про добровільне переслідування селянськими масами куркулів, і це формулювання залишалося в силі протягом усього періоду колективізації). Разом із тим Бухарін виступав проти застосування в сільському господарстві (як і в промисловості) таких “максимальних” заходів, як, скажімо, надмірне оподаткування селянства, що загрожувало падінням рівня сільськогосподарського виробництва.

Тактика Сталіна на новій стадії (тобто в 1927—1930 рр.), коли з політичного погляду для нього найголовнішим було розгромити “правих”, відзначалася великою гнучкістю. З одного боку, він використовував усі можливості своєї секретарської посади для розміщення вірних людей на ключових постах у партійному апараті в центрі й на місцях, а з іншого — разом із залученням на свій бік рядових партійців із обезглавленого “лівого” крила розпочав поступово привертати до себе прихильників непу, тим самим дедалі більше ізолюючи — ідеологічно й організаційно — лідерів “правих”. Цьому сприяло й те, що за умов стабілізації становища в містах, зростання добробуту городян і відновлення “пролетаріату” в усіх фракціях партії зміцнювалося переконання щодо можливості переходу до безпосередньої побудови “соціалізму”. Це передбачалося зробити на основі дальшого піднесення вже переважно відновленої промисловості й неухильного розширення рудиментарної колгоспної системи на селі. Саме такий курс становив головну частину схваленого XV з'їздом ВКП(б) плану, й Бухарін і Томський погодились із ним.


* * *


Форми внутрішньопартійної боротьби в Україні досить помітно різнилися від московських. У квітні 1925 р. сюди вирядили Л. Кагановича. Він мав замінити на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У поволзького німця Е. Квірінга, який перешкоджав українізації. Великою мірою ставленик Сталіна, Каганович згодом набув такої жахливої репутації, що його призначення в 1925 р. в Україну нині розцінюється як справжнє лихо для неї. (До речі, тоді нарком освіти України Олександр Шумський виступив проти, доводячи, що такий високий пост має обійняти українець за походженням Влас Чубар.) Однак Каганович, хоч і пильнував інтереси Москви перед “небезпекою” з боку “націоналістичних збочень”, усе ж виступав у той час прихильником “поміркованої” українізації на “культурному й мовному фронтах”. До цього слід , мабуть, додати, що він народився в єврейській родині під Києвом і вільно розмовляв по-українськи.

Таким чином, українізація не зустріла в особі нового першого секретаря непримиренного ворога. Але на початок 1926 р. московському керівництву здалося, що процес національного самовиявлення в Україні вийшов із-під контролю. Шумського, який вимагав якомога повнішої культурної, економічної й політичної автономії, звинуватили в “націоналістичному ухилі” і звільнили з посади разом із його прихильниками. Стався, звісно, скандал,— тим більший, що на захист наркома стала Комуністична партія Західної України (тоді діяла на польській території), а сам він подавав свою справу на розгляд виконкому Комінтерну. Сталін висловлювався в тому сенсі, що позиція Шумського виглядала досить привабливою в очах місцевої інтелігенції, однак із точки зору центру її можна було ототожнювати з боротьбою за відчуження українського культурного й суспільного життя від загальнорадянського культурного процесу, проти Москви та росіян узагалі, проти російської культури (а в чомусь, додамо від себе, це відповідало дійсності).

Падіння Шумського й нападки на “шумськізм” не відродили курсу на цілковиту русифікацію. Посаду наркома освіти обійняв Скрипник, який боронив культуру своєї батьківщини протягом наступних семи років.

Син українського залізничного службовця, Микола Скрипник у висвітлюваний період був провідною фігурою в КП(б)У. Ще в 1897 р. він вступив до лав РСДРП, а в 1901 р. його вперше заарештували за революційну діяльність. Після розколу партії в 1903 р. став більшовиком. На початок 1913 р. входив до редакції газети “Правда”, а на VI з'їзді РСДРП(б) у 1917 р. був включений до складу її тоді ще нечисленного Центрального комітету. Повернувшись до Києва у грудні того ж року як уповноважений Леніна, Скрипник, здається, не надавав великого значення українській національній справі. Аж лише після приїзду сюди у квітні 1920 р. він із прихильника нейтралістської позиції досить швидко перетворився на речника незалежної, хай би й Радянської, України. І просто силою своєї вдачі він аж до смерті в 1933 р. якось збалансовував цю непримиренну по самій глибинній суті суперечність — незалежна і радянська.

На думку Дж. Мейса, аж надто скромна посада наркома освіти не повинна вводити в оману, бо Скрипник фактично відповідав за національне питання, ідеологію та культуру. Певна річ, навколо цих проблем повсякчас точилася гостра боротьба.

Скрипник не приховував своїх поглядів. Він з обуренням говорив на XII з'їзді РКП(б) (1923) про комуністів високого рангу, які з кон'юнктурних міркувань “прийняли” українізацію, але на ділі ні в чому не сприяли їй. До одного з тих, розповідав Скрипник, хто голосував за українізацію на нещодавній конференції КП(б)У, звернувся по-українськи якийсь робітник і почув у відповідь: “Почему ты не разговариваешь на понятном языке?”

Однодумець Скрипника, письменник-комуніст Микола Хвильовий, прямо писав у 1926 р. у “Вістях Всеукраїнського Центрального Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів” (№ 3): “Українська економіка не є російською й не може бути такою, хоча б через те, що українська культура, яка походить із економічної структури і, в свою чергу, впливає на неї, має характеристичні форми та риси... Одне слово, союз лишається союзом, а Україна — незалежною державою”. Так само відповідальний за українське політичне виховання Михайло Волобуєв нарікав: Україна досі зазнає економічної експлуатації через застосування центром фіскальних методів, уживаних ще в царській Росії.

Проукраїнські настрої в КП(б)У підтримала група українських діячів — євреїв за національністю (Кулик, Ліфшиць, Гуревич і Равич-Черкаський). Останній критикував російських комуністів, які, на його погляд, “вважають, що Українська СРР і Комуністична партія України — це фіктивні поняття або просто гра в незалежність. У найліпшому разі вони (російські комуністи — Ред.) погоджуються, що в період боротьби проти націоналістичної Центральної Ради та Директорії компартія та радянський уряд повинні були прикраситися захисними національними кольорами й кольорами самостійності. Тепер же, коли радянський уряд на Україні міцно вкорінився, вони гадають, що роль Української СРР та КП України скінчилася”.

На противагу таким заявам ортодоксально настроєні члени партії застерігали щодо “розкольницьких впливів” із боку “націоналістичних ухилів”. А Сталін тим часом обрав середній курс — аж поки не придушив Бухаріна та його прихильників і поки боротьба проти селянства не постала на порядку денному як найнагальніша проблема.

У липні 1928 р. Кагановича, який у національному питанні принаймні виявляв відносну тактовність, відкликали до Москви. Сталін, на думку Бухаріна, “купив українців усуненням Кагановича з України”. Сам Сталін згадував про вимоги українських діячів, щоб Кагановича замінили Гриньком або Чубарем, однак новим першим секретарем ЦК КП(б)У став поляк Станіслав Косіор, а Чубар обійняв посаду голови РНК.

Таким чином, центр ясно бачив, що українська партійна інтелігенція все ще не “вгамувалася”, а місцева влада так і не спромоглася завоювати прихильність села (в 1926 р., за словами Затонського, українські селяни цуралися всіх пов'язаних із режимом,— навіть, скажімо, “сількорів”). Значною мірою з огляду на все це партія вирішила й надалі підтримувати в Україні комнезами, вже ліквідовані в інших місцях. У 1925 р. ці комітети були позбавлені більшої частини своїх функцій, але в 1927—1928 рр. знову одержали їх, ще й укупі із спеціальним повноваженням “виявляти надлишки хліба” (своєрідний передвісник методів тих недалеких уже часів, коли Сталін домігся абсолютної особистої влади й розпочав справжню війну проти селянства).
Категорія: Частина І | Додав: sb7878 (15.03.2009)
Переглядів: 555 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017