Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина II

Розділ 5: Колізії 1928-1929 рр.


На початку 1928 р. в СРСР вибухнула зернова криза — або, радніше, те, що під цим розуміло тогочасне керівництво. По суті ж це було не чим іншим, як тимчасовою втратою рівноваги на хлібному ринку. За допомогою нормальних заходів становище легко можна було виправити. Але знову ж таки притаманне комуністам недовір'я (або просто нерозуміння) до ринкової системи й наслідки некомпетентної політики цін викликали щось подібне до паніки.

Дошкуляли й реальні проблеми. Так, на початок 1928 р. експорт хліба фактично припинився. Напередодні першої світової війни половина зернової продукції надходила від поміщиків і “куркульських” господарств. Вони вирощували понад 71 % хліба на ринок та експорт. У 1927 р. селяни володіли 314 млн га угідь супроти 210 млн перед революцією, а кількість господарств зросла від 16 млн до 25 млн; селянин (не куркуль), який напередодні війни вирощував 50 % хліба і споживав 60 % своєї продукції, тепер відповідно вирощував 85 % і споживав 80 %. Перед державою стояла проблема: як одержати це зерно? Проблема дуже делікатна, бо, як заявив ветеран партії Г. Сокольников на XV з'їзді ВКП(б), “ми не повинні думати, що зернові запаси селян — це ознака якоїсь куркульської війни проти пролетарської економічної системи й що ми повинні розпочати кампанію, щоб забрати їх. Якщо ми це зробимо, це означатиме лише повернення до реквізицій”.

Справі б могли зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, а також певна міра обачливості. Однак комуністам бракувало і першого, і другого. Згідно з одним із авторів, загалом прихильним до режиму, “політика радянського уряду, який кожного року робив ставку на те, що цьогорічний урожай буде добрий, була відверто нереалістичною” (цит. за Р. Девісом). Словом, “режим поняття не мав, куди він прямує; рішенням, що їх він ухвалював, бракувало чіткості, й вони лише підривали сільське господарство” (за М. Левіним). На XV з'їзді ВКП(б) теж говорилося про це. Так, Камінський засуджував “коливання та непевність у цінах сільськогосподарської продукції”, а як приклад навів офіційно встановлені ціни на льон, котрі змінювалися п'ять разів протягом двох років.

Один із провідних західних дослідників висвітлюваної проблеми, нині покійний професор Є. Карч характеризував нездатність створити зерновий запас у врожайні роки як “недбалість, що межує з безглуздям”, і додавав: коли через некомпетентність верхів і фіскальну політику в 1927—1929 р. спалахнула заготівельна криза, спроможність уряду адекватно відреагувати на неї фактично була паралізована “одночасною й майже неймовірною кризою в інформації”. Насправді ж, на думку Карча, “побоювання, які тоді існували щодо здатності радянського селянина постачати ринок своєю продукцією... були абсолютно безпідставними”, адже, за підрахунками, в 1927—1929 рр. досить було лише дотувати 131,5 млн крб для підвищення цін на хліб, і ринок швидко б стабілізувався.

Більше того: як було потім з'ясовано — й мовчазно підтверджено радянськими економістами,— Сталін при обговоренні хлібної проблеми оперував невірогідними цифрами (радянській статистиці взагалі притаманні великі розбіжності у відомостях про врожай навіть одного якогось конкретного року). Некомпетентні й погано інформовані помічники генсека подали йому значно занижені дані щодо справжньої кількості зерна, виставленого на продаж у 1926—1927 рр. (Сталін говорив про 10,3 млн т, а в дійсності було 16,2 млн). По суті, протягом усього висвітлюваного нами періоду — під час реальних та уявних криз — радянський уряд покладався на цифри, такі ж ненадійні, як і ті, що їх він сам передбачав або “планував”. Це й не дивно, адже, як писав А. Большаков у праці “Деревня 1917—1921 гг.” (М., 1927), місцеві урядовці, приголомшені неймовірною кількістю зпущених “згори” різноманітних “форм” та “анкет”, щиро визнавали: “Ми не можемо зрозуміти й половини запитань. Ми просто пишемо перше, що приходить нам у голову...” Зі свого боку, як зауважує Левін, Центральне статистичне управління, Державна планова комісія (Держплан), Наркомат інспекції і статистичні відділи кооперативного руху “подавали дуже різні цифри, що стосувалися цих проблем,— іноді у справах винятково важливих, наприклад, щодо заготівель, орних площ або п'ятирічних планів”.

Сталін помилково твердив, що обсяг товарного зерна в СРСР становить тепер лише половину обсягу, виробленого напередодні першої світової війни, хоч валове виробництво хліба вже досягло довоєнного рівня. Тут, багатозначно додав генсек (і це було ухилом “вліво” навіть порівняно з тією винятково жорсткою лінією, яку він збирався здійснювати на практиці), завинив головним чином “куркуль”; отже, розв'язка становища має полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі “проти капіталістичних елементів селянства, проти куркулів”.

Учасники об'єднаного засідання ЦК ВКП(б) і ВЦВК у квітні 1928 р. дійшли думки: криза викликана різними економічними факторами, а “куркуль” просто скористався з розбалансованості господарства. Проте Сталін знову переклав головну провину на “куркулів”. Така настанова міцно закріпилася в радянській історіографії. Так, Д. Голінков писав: “Куркулі організували саботаж збору зерна в 1927—1928 роках. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом”. Щоправда, більшість сучасних радянських авторів (і навіть “догматичний” С. Трапезников) розглядають причини зернової кризи 1928 р. з позицій, що їх поділяють і західні науковці. В числі таких причин Трапезников згадує, наприклад, диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію, брак промислових товарів, призначених для сільського ринку (а звідси й брак стимулу для селян продавати свої продукти), низькі державні закупівельні ціни, які спонукали виробників приховувати хліб, а не виставляти його на продаж, тощо. А зменшення кількості “куркулів” означало, що число тих, хто мав надлишок хліба, тепер скоротилося.

Хоч як би там було, дефіцит зерна в січні 1928 р. становив якихось 2,16 млн т. Це ні в якому разі не тягло за собою “кризи” або “небезпеки” (на чому наполягав Сталін), бо ж, незважаючи на деяке зменшення обсягів вирощування зернових, інші галузі сільськогосподарського виробництва (зокрема тваринництво) перебували на піднесенні, і в 1928 р. валовий сільськогосподарський продукт у порівнянні з попереднім роком зріс приблизно на 2,4 % (за іншими даними, в той період щорічний приріст валового продукту досягав 5—5,5 %, що виглядає досить вірогідно). Крім того, за Трапезниковим, швидко збільшувалися обсяги продажу селянами продукції технічних культур. Таким чином, ніякої “кризи” не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним заниженням державних закупівельних цін на зерно.

Однак у січні 1928 р. сталося те, що американський дослідник Стівен Коен назвав “головною подією”. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом (буцімто реальним, але, як ми вже бачили, уявним), політбюро ЦК ВКП(б) одностайно проголосувало за “надзвичайні заходи”. “Праві” спочатку гадали, що йдеться про обмежену експропріацію “куркульського” хліба, та коли ця кампанія перетворилася на масове пограбування всього селянства (здійснюване майже з такою ж несамовитою жорстокістю, як і в 1919— 1921 рр.), вони почали протестувати. Взагалі всі партійні фракції вважали це рішення тимчасовим і не розглядали його як сигнал до припинення непу, однак воно відіграло справді фатальну роль у подальшій долі країни. Партія захопила хліб, вирощуваний в умовах “гарантованого” ринку, й забезпечила тим самим державні потреби. Але, з іншого боку, ця “перемога” наочно продемонструвала селянам: на нормальний ринок годі вже й сподіватися. Економічний стимул до господарювання, й без того надто непевний, було фактично знищено. І ще один момент: успішна конфіскація зерна (вилучені у селян майже 2,5 млн т повністю компенсували дефіцит у 2,16 млн т) створювала ілюзію, начебто за допомогою брутального насильства можна розв'язувати будь-які проблеми.

Сталін охарактеризував надзвичайні заходи як “абсолютно виняткові”. Але цей “виняток” дуже нагадував методи часів воєнного комунізму. Так, на хлібозаготівельну кампанію терміново мобілізовувалися “кадри”. В зернові райони вирядили 30 тис. активістів. У селах організовувалися надзвичайні “трійки”, котрі мали повноваження контролювати місцеву владу. Із сільських, губернських і повітових парторганізацій вичищали “слабаків”. Хлібні ринки закривалися. Кількість зерна, що його селяни могли змолоти на млинах, звели до прожиткового мінімуму. Хоч центр час від часу засуджував “крайнощі”, він, по суті, уже повернувся до політики реквізицій періоду громадянської війни. “Наступ на куркуля” й примусове вилучення зерна в основному відповідали крайнім варіантам програми “лівих”, тож Преображенський беззастережно підтримав цей курс.

Від сталінських заходів потерпав і середняк — найчисленніша категорія на селі. Тепер він знову, як і в 1919 р., мав дуже мало своїх представників у сільрадах. У деяких українських губерніях їхнє представництво зменшилося до 30 %. І взагалі, до виборчих комітетів, які практично визначали склад сільрад, нерідко входила мізерна кількість селян усіх категорій порівняно з урядовцями та іншими відповідними особами.

10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював положення про кворум на сходах сільських громад, і відтепер воля третини односельчан була обов'язковою для решти; позбавляв певні категорії селян права голосувати на сходах і водночас надавав це право наймитам, які не тримали власного господарства; дозволяв сільрадам скасовувати ухвали сходів, якщо активістам здавалося, що ці ухвали суперечать радянській політиці. Таким чином, закон завдав сильного удару по середнякові і водночас засвідчив початок кінця незалежності громад. На практиці це виявилося, зокрема, в тому, що громаду, як і за царських часів, почали широко використовувати для забезпечення “самооподаткування” селян. Тобто вона відповідала тепер за видобування “зайвих грошей” із села, після того як по-новому організовані сільські збори під тиском “згори” визначали розмір “зайвини” (все це, ясна річ, не мало нічого спільного із самооподаткуванням у традиційному розумінні, оскільки тепер громада згідно з офіційними настановами повинна була обов'язково обкладати “куркуля” підвищеними стягненнями, причому незалежно від думки з цього приводу решти общинників). Зрозуміло, всі ці суворі адміністративні нововведення не приваблювали, а, навпаки, відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення (і навіть бідняків).

Змінюючи свій курс на селі, влада, як і завжди, приділяла особливу увагу основним житницям — Україні, Північному Кавказу, Поволжю, але вирішила спочатку “облаштувати” Сибір. Туди особисто вирушив Сталін (це був його останній візит до сільської місцевості) і закинув членам територіальної парторганізації та представникам місцевих державних органів некомпетентність, що межувала із “саботажем”. На їхні протести — мовляв, претензії до селян були явно надмірними — генсек заявив: незаможники й середняки продали надлишки свого хліба, а от куркулі й досі притримують величезні запаси зерна — до 50—60 тис. пудів на господарство. Певна річ, то була чистої води вигадка. Більше того, Сталін тут суперечив сам собі, бо раніше твердив, що найбільша кількість непроданого хліба залишається в руках середняка.

Коли дійшло до практичного виконання партійно-урядових настанов, місцеві урядовці, котрі подавали списки “куркулів”, одержали завдання виявити в останніх нібито приховане ними зерно. Однак “класовий ворог” насправді не мав ніяких надлишків у кількості, відповідній заготівельним нормам, а тому виконавці наказів партії хоч-не-хоч мусили компенсувати недобір за рахунок усього селянства (до речі, в листі, надісланому Сталіним парторганізаціям, цілком відверто твердилося: куркуль зовсім не є головним держателем “зайвого” хліба, просто його треба переслідувати як економічного провідника селянства, за котрим ішов середняк) .

У міру послаблення кризи хлібозаготівель Сталін та його прибічник Бауман почали визнавати факти застосування під час здійснення “надзвичайних заходів”: обшуків, конфіскацій, порушення “меж безпеки” середняка тощо. Із приголомшливою “безпосередністю” Сталін заявив 13 липня 1928 р. у доповіді на зборах активу ленінградської організації ВКП(б), що це було “негаразд”, але ж у квітні й травні 1928 р. кількість заготовленого хліба залишалася недостатньою, а значить, “хліб все-таки треба було зібрати. Звідси повторні рецидиви надзвичайних заходів, адміністративна сваволя, порушення революційної законності, обхід дворів, незаконні обшуки і т. д., які погіршили політичний стан країни і створили загрозу змичці”.

За основну “правову” зброю, вживану проти селян у ході примусових хлібозаготівель, слугувала “стаття 107” (чинна від 1926 р.). Вона передбачала тюремне ув'язнення й конфіскацію майна стосовно тих осіб, котрі умисно сприяють підвищенню цін або не виставляють свою продукцію на продаж. Характерно: первісне ця стаття призначалася аж ніяк не для покарання селян, а лише для боротьби проти спекулянтів. Однак, як зазначив Риков на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б), в одному з округів її було застосовано у 25 % випадків до незаможників, у 64 % — до середняків і в 7 % — до куркулів. Якщо судити з наведеного в газеті “Правда” від 2 грудня 1928 р. списку незаможників із зазначенням їхнього ставлення до урядової політики, сподіваної підтримки владі з боку селянської бідноти вищезгаданий захід не забезпечив.

Липневий пленум оголосив про скасування надзвичайних заходів (відданість курсові непу була в принципі підтверджена ще на квітневому пленумі того ж року). В типовій для себе відстороненій манері Сталін підтримав на липневому пленумі тезу “лівих” щодо одержання від селян капіталовкладень на індустріалізацію, одночасно прикриваючи свій непівський фланг: “З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге.

Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до „данини", щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії, забезпечити індустрію для всієї країни, піднести далі добробут села і потім знищити зовсім цей додатковий податок, ці „ножиці" між містом і селом. ...Без цього додаткового податку на селянство, на жаль, наша промисловість і наша країна поки що обійтися не можуть”. І далі: “Чи може селянство витримати що тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде ослаблятися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього додаткового податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку, де маси селянства приречені на зубожіння і експлуатацію, а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена з боку соціалістичної держави і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства”.

Сталін додав до цього, що й досі чиниться тиск на “капіталістичні елементи” села, який часом доводить їх до руйнування. Як гадає Р. Медведєв, за допомогою надзвичайних заходів генсек, можливо, прагнув лише “налякати куркулів, примусивши їх до покірності”. Так чи ні, але з'явилися нові вказівки — припинити застосування надзвичайних заходів, підвищити державні закупівельні ціни на хліб, забезпечити село промисловими товарами. Однак зарадити справі вже було важко, бо заможніші селяни таки справді злякалися. Деякі засіяли менше землі, ніж звичайно, інші почали розпродувати своє майно (оскільки, за визнанням провідного сталінського економіста Струміліна, навіть підвищення закупівельних цін не покривало виробничих витрат селян). Одне слово, виробники хліба цілком природно відреагували на примусові конфіскації і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Вони вже не докладали тих тяжких зусиль до праці, які нещодавно допомогли відродити сільське господарство країни.

Таким чином, наприкінці 1928 р. партія знову наразилася на скруту, спричинену її ж власною політикою на селі. На початок серпня згаданого року показники у хліборобстві і тваринництві пішли вниз. Більше того: з урахуванням приросту населення в період від 1914 р. душове виробництво хліба зменшилося з 584 до 484,4 кг.

Коли ринковий механізм не виправдовував покладених на нього сподівань, становище рятували за допомогою реквізицій, а тоді знову дозволяли ринок. Однак селянин уже не йняв йому — точніше, його радянському варіантові — віри. Це у нерозривному зв'язку із падінням мотивацій до праці створювало ситуацію, що її влада ніяк не могла зрозуміти. Справді, із дальшим погіршенням ринкових відносин (після вищеописаних подій) уряд, пам'ятаючи про успіх кампанії щодо примусового вилучення хліба, в будь-який момент залюбки вдався б до цього “випробуваного” засобу. Але ж тоді забрали величезну кількість зерна, вирощеного якраз за допомогою ринкових стимулів! Тож хіба не логічним було б передбачити, що тепер, за падіння сільськогосподарського виробництва і втрати довіри селянства до влади, ніяка реквізиція не приведе до бажаних результатів?! Хіба не ясно було, що справа зовсім не в “приховуванні” хліба, а в низькій продуктивності селянської праці?.. На жаль, не ясно...


* * *


А тим часом, поки тривала боротьба за хліб на селі, Сталін використовував становище, що склалося, для наступу на “правих”. Він твердив про існування “певних елементів”, які “чужі партії”, “не бачать класового розшарування на селі” й які прагнуть “жити мирно з куркулем”. На квітневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) генсек піддав дуже гострій критиці партійців, котрі “тягнуться позаду ворогів соціалізму”. В середині згаданого року Бухарін зрозумів: Сталін перейнявся рішучістю обрати курс, що неминуче призведе до повстань, і їх доведеться “залити кров'ю”. Вже на початку червня ці два партійних лідери не розмовляли один з одним. Проте зовні все виглядало пристойно...

Нарікаючи, що у своїй масі члени ЦК партії не розуміють суперечок у найвищому керівництві, Бухарін разом із тим не утрудняв себе роз'ясненнями. “Праві” воліли боротися зі Сталіним у “приватному порядку” і всіляко приховували внутрішні чвари. Зі свого боку, Сталін теж відкрито не виступав проти своїх опонентів, але його довірені особи повсякчас викривали “ухили” тих, хто не мав “охоти сваритися з куркулями”, і врешті “докорінно права позиція” стала об'єктом нищівної критики в газеті “Правда” (від 18 вересня 1928 р.). Однак на той час Бухарін уже вимагав “наступу на куркуля”. Його підтримав Калінін, аргументувавши таку позицію тим, що цього разу не буде дозволено ніяких примусових експропріацій. І розважливо додав: поки залишаються приватні господарства, завжди з'являтимуться й нові “куркулі”, щоб замінити вже позбавлених власності. Сталін також поки що утримувався від передання “куркулів” до рук ОДПУ, хоч і висловлювався з цього приводу, як завжди, не дуже ясно, залишаючи тим самим за собою право вжити проти них “адміністративних” й економічних заходів. Коли ж справа торкнулася “особистостей”, він скерував свою публічну атаку проти менш авторитетних й аж надто “правих” діячів, насамперед проти заступника наркома фінансів і наркома зовнішньої торгівлі Фрумкіна. Останній 15 червня 1928 р. виступив із відкритим листом до ЦК ВКП(б). На листопадовому (1928 р.) пленумі ЦК Сталін розкритикував його як представника “правого ухилу” і водночас заявив про єдність політбюро ЦК (хоч і піддав тут же критиці “примиренця” — “правого” Угланова, який підтримував “розкольників”). На пленумі Бухарін і Томський подали у відставку, але Сталін визнав це за передчасне і переконав їх забрати заяви (погодившись при цьому з їхньою вимогою, що чуткам про розкол у партійному керівництві час уже покласти край).

Протягом 1928—1929 рр. генсек врешті-решт перехитрував “правих” і поступово розгромив їх, не надавши їм навіть можливості піти на прилюдний конфлікт (хоча б на рівні “справи” Троцького, не кажучи вже про Зінов'єва). За словами Р. Даніельса, “історія правої опозиції дає змогу простежити виняткове видовище політичної групи, яку спочатку розгромили, а тоді вже атакували”.


* * *


У міру загострення кризи хлібозаготівель наприкінці 1928 р. навіть Держплан уважав: тенденція до зменшення кількості зібраного зерна є тимчасовим явищем. І ще в листопаді цього року Сталін засуджував думку, за якою “надзвичайні заходи” мають перетворитися на сталий курс. Тому з новою нехваткою хліба в державних засіках упоралися, заперечуючи навіть саму згадку про “надзвичайну” ситуацію і відкидаючи щонайменші натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів із конфіскаціями. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло на озброєння “урало-сибірський метод”, запропонований парторганізаціями цих двох регіонів (Риков не погодився із таким рішенням), і приблизно з лютого 1929 р. його почали широко застосовувати, а в червні офіційно легалізували. Автори “методу” виходили з думки, нібито існували великі таємні сховища зерна (переважно в руках “куркулів”), і з огляду на це настійно пропонували збільшити норми хлібоздач.

“Метод” передбачав демонстрування цілковитої “злагоди” в діях влади й низів. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не просто віддавали накази про реквізиції,— ні, спершу вони збирали селянські сходи й закликали присутніх збільшити кількість хліба, призначеного для здачі (за принципом “самооподаткування” як щодо зерна, так і щодо грошових сплат), і вирішити, проти яких саме місцевих “куркулів” застосовувати “громадський вплив” і “масовий примус”. Отже, чинився звичайнісінький тиск, мало відмінний від брутальної сили. Селяни, зрозуміло, майже завжди голосували проти таких “пропозицій”, а тому їхніх провідників оголошували “куркулями” або “підкуркульниками”, часом заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали... Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували “за”. Будь-який сумнів стосовно кворуму просто ігнорувався. Так державна влада, яка нібито обстоювала інтереси сільської громади, діяла проти уявних “приховувачів” зерна... Всіх “непокірних” виключали з кооперативів, їм відмовляли у праві на помел тощо. Радянська преса наводила випадки, коли щодо них вживали бойкоти, депортації, грошові покарання, а їхніх дітей відмовлялися приймати до школи...

Навесні 1929 р. м'ясо також почали збирати силоміць (Сибір у такий спосіб здав 19 тис. т супроти 700 т у минулому році).

На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув'язненнями, спостерігалося чимало випадків конфіскацій “куркульських” реманенту й тяглової худоби, ба навіть землі (особливо в Україні). Тобто вже розпочалося справжнє “розкуркулювання”, можливість якого партія поки що заперечувала. В теорії “куркуля” можна було тільки “примусити”, причому виключно згідно з волею селянських мас. Однак на практиці цей “громадський вплив”, по суті, фабрикувався. Якщо ж відкинути ідеологічний чи “косметичний” аспекти хлібозаготівельних кампаній, реальна картина виглядала так. Наприклад, в одному з округів, за повідомленням офіційної преси, ні бідняки, ні середняки не знайшли в політиці партії нічого привабливого. В іншому окрузі населення 40 % сіл голосували проти партійного курсу, ще в іншому — З0 %; газета “Известия” від 12 й 13 січня 1928 р. визнала, що сільські збори часто приймали антипартійні ухвали.

Та хоч не хоч, а кампанію треба було продовжувати. До неї вирішили залучити міських робітників-партійців, які, згідно з одним друкованим звітом, форсували рішення зборів “кавалерійськими методами”. “Лівий ухильник” Сосновський, засланий до Сибіру, писав: представники влади “кидалися на селянина” в одностайній люті, небаченій від 1918—1919 рр.; від селянина вимагали тільки “давати” — зерно, податки, позички, забезпечення, і все — надтерміново...

Проглядаючи звіт за звітом, переконуємося: збори просто примушувалися до покори залякуванням. А проте, як побачимо далі, ці методи швидше об'єднували селян (і в тому числі незаможників), ніж роз'єднували. Тиск, скерований нібито проти “куркулів”, не давав сподіваних результатів, а тому урядовці, хоч ніколи й не мали прямих інструкцій застосовувати конфіскації проти середняка, знову почали це робити.

В інтересах загострення “класової боротьби” було вирішено передавати 25 % вилученого у “куркулів” хліба незаможникам і наймитам. Та й на це останні реагували дещо стримано. А з початком весни таке хабарництво взагалі довелося припинити — весь хліб забирала держава. Як зазначив Бауман, селянин-бідняк, такий корисний до цього, навесні “часто не мав удосталь їжі, а отже, він також пішов із шапкою в руці на поклін до куркуля”. А. Мікоян теж згадував про “хитання” селянина-бідняка під впливом “куркулів”. У передовій статті газети “Правда” від 10 січня 1929 р. наголошувалося: “куркулі” привертали на свій бік решту селян під гаслами підтримки рівності громади.

З огляду на все сказане “урало-сибірський метод” не можна визнати ефективним. Його головний недолік полягав у тому, що хліб у виробника треба було відбирати силоміць, і робили це переважно непрохані зайди. Крім того, “метод” передбачав не простий примус, а такий, що відповідав засадам “воєнно-командної” економіки, а отже, аж ніяк не суміщався із поки що діючими ринковими відносинами. Словом, наступ на ринок розгортався, бо “придушення куркуля” (чого домагалися в ході хлібозаготівель) з економічної точки зору якраз і означало знищення в селянина стимулу працювати на вільний ринок.


* * *


Кампанія на селі не була єдиною ознакою “ухилу вліво”. Вся суспільна атмосфера у країні, починаючи від 1928 р., у різкому контрасті з відносним спокоєм раннього непу була насичена терором й істерією.

Сигналом до початку нагнітання обстановки послужив перший із горезвісних судових процесів —“шахтинська справа” (березень 1928 р.), коли всупереч бажанню “правих”, поміркованого сталінця Куйбишева (завідуючий господарськими справами) і навіть голови ОДПУ Менжинського Сталін організував неправедне судилище над групою інженерів — “буржуазних спеціалістів”. Протягом 1928—1929 рр. повсюдно викривали “саботажників”, зокрема “буржуазних спеціалістів” у Казахстані, нібито пов'язаних з “англійським капіталістом Урквартом”.

“Шахтинська” та інші “справи” чітко дали зрозуміти: класова боротьба відновлюється, причому з більшою інтенсивністю. Третину всіх фахівців, зайнятих тоді в народному господарстві, становила інтелігенція ще дореволюційної школи, а з-поміж спеціалістів із вищою освітою вона складала явну більшість (серед учителів із вищою освітою — 60 %). Та попри це старих інтелігентів повсюдно виганяли з роботи, нерідко засилали , а то й навіть доводили до смерті, їхніх дітей виключали з вузів. Як наслідок, за станом на 1930 р. більше половини працюючих інженерів уже втратили рівень належної підготовки: лише 11,4 % із них мали вищу освіту, а деякі не закінчили навіть і прискорених курсів.

“Культурна революція” в Україні відбувалася дещо інакше, ніж у Росії: тут переслідували не тільки представників старшої української культурної еліти, а й “націоналістично” настроєних інтелігентів-комуністів. Сільських учителів — звичайно “підозрілого” соціального походження — часто-густо карали як “класових ворогів” або й просто на таких, скажімо, підставах, як наявність родича-священика.

У “Смоленському архіві” міститься документ, що добре характеризує мерзенну суспільно-моральну атмосферу в країні 1929 р. Одного разу, оповідає документ, місцеві урядовці “спеціально пішли до Яблонської школи, щоб побачити вчительку Орлову, дочку куркуля, засудженого на 8 років за антирадянську діяльність, і попівську дочку [вчительку] Кустову. Там вони влаштували вечірку з пиятикою, примусивши вчительок спати з ними... [один із урядовців] мотивував свою ганебну пропозицію заявою:

„Я — [радянська] влада; я можу робити, що завгодно", знаючи, що такі заяви справлять особливий ефект на Орлову та Кустову, оскільки вони чужого класового походження. Внаслідок його переслідувань Кустова була близька до самогубства”.


* * *


Загальне марксистське положення, що класове почуття має слугувати за рушійну силу соціальних перетворень, необхідно було пристосувати до сільських умов. Тож на селі його повсякчас розпалювали, а в разі невдачі просто вигадували.

У промові на засіданні ВЦВК у грудні 1928 р. голова ВЦВК М. Калінін навів деякі з причин того, чому селяни, і в їхньому числі незаможники, не відчували до “куркуля” належної класової ненависті. Куркуль, твердив він, “також відіграє позитивну роль у сільському господарстві”, бо надає позички незаможникові й таким чином “рятує його від біда в часи страждань” (до речі, це було непрямим визнанням того, що радянська влада бідняка не “ рятує”), а коли куркуль забивав корову, то незаможник міг купити в нього трохи м'яса.

У радянських документальних джерелах міститься й таке досить звичайне свідчення: “Часом куркуль веде за собою бідну й середню верству. Трапляються випадки, коли селяни-колгоспники голосують проти виключення куркулів. Часто незаможник ішов за куркулем унаслідок поганої організації. Причиною цього, крім слабкої організації незаможних, є погрози з боку куркуля, брак культури та родинні зв'язки”. Згідно з офіційними звітами, що дійшли до нас, незаможники могли також заявити: “В нашому селі нема куркулів”, або ще дивовижніше: “Тепер вони (хлібозаготівельники.— Ред.) конфіскують хліб у куркуля, а завтра обернуться проти бідного й середнього селянина”. У своїй промові (в ті часи не опублікованій) на Північно-Кавказькій партконференції в березні 1929 р. Мікоян відверто сказав: середняк убачав у куркулеві приклад і визнавав його авторитет, одночасно вважаючи бідняка поганим господарем. Таке становище,— додав промовець, виражаючи новий, тобто сталінський, спосіб мислення,— виправить лише велике колективне господарство. А на XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) С. Сирцов, невдовзі висунутий у кандидати в члени політбюро ЦК, заявив: не тільки деякі середняки, а й деякі бідняки підтримують куркулів; фактично “середняк повернув проти нас, ставши на сторону куркуля”. Протягом 1928—1929 рр. було зроблено безліч визнань (навіть від таких діячів, як Каганович), що не тільки куркуль, а й решта селянства посіли ворожу позицію стосовно влади.

Але, хоч як це парадоксально, “куркульська манія” була навіть корисною для партії, адже, за словами Сталіна, якщо середняк переконається, що прагнення до поліпшення свого добробуту неминуче приведе його до становища гнаного й придушуваного куркуля (або й просто йому перешкодять стати заможним),— тоді він, середняк, дійде висновку: єдиним шляхом для нього залишається шлях до колгоспу.

Тепер щодо чисельності “куркулів”. Податки, накладені на них в листопаді 1928 р., теоретично стосувалися тільки 2—3 % селян (щоб подолати їхню “апатію”, за основу оподаткування визначили розмір засіяної площі, незалежно від фактичного врожаю), однак на практиці, як сказав Сталін,— до 12 %, а в деяких районах навіть більше. За іншими джерелами, “додатковим податком на доход” були обкладені 16 % селянських господарств Росії. В газеті “Правда” від 18 вересня 1929 р. згадувалися цілі “куркульські села”. За даними Девіса, в одному такому селі на Північному Кавказі на збори, присвячені заготівлі хліба, не приходили навіть депутати місцевої сільради.

Отже, кількість “куркулів” — названих такими у відповідності до норм хлібоздачі 1929 р.— напевно з'ясувати не вдалося (на думку радянського дослідника Ю. Мошкова, вона досягала 7—10 % усіх селян). Сталін згодом об'єднав “куркулів” і “заможних” в одній псевдокатегорії, загальна чисельність якої становила 15 % усіх господарств.


* * *


Протягом вирішального 1929 р. ні “хлібна”, ні “селянська” проблеми так і не були, по суті, розв'язані. В зиму з 1928 на 1929 р. запровадили обмежені норми споживання хліба, а в серпні 1929 р.— і м'яса. Навесні 1929 р. Риков, підтриманий Бухаріним, запропонував імпортувати зерно. У 60-х роках СРСР був змушений таки вдатися до цього, але зараз пропозицію Рикова відкинули після “дуже палкої дискусії” (“Правда” від 19 липня 1929 р.).

На засіданнях політбюро ЦК ВКП(б) Бухарін говорив тепер про “воєнно-феодальну експлуатацію селянства”, і “праві” докладали великих зусиль до владнання стосунків із хліборобом, вимагали скасувати примусові заходи щодо нього, повернутися до непу й вільного ринку.

Взимку 1929 р. Сталін заявив (у неопублікованій тоді промові) про “зрадницьку поведінку” Бухаріна. Останній опублікував цей пункт із промови в “Правді” від 24 січня 1929 р. і супроводив його цитатами з Леніна, якими обґрунтовував таку думку: застосування жорстких комуністичних принципів на селі до створення тут “матеріальної бази комунізму” може обернутися для партії катастрофою. Майже всі безпартійні фахівці-економісти (в першу чергу Володимир Громан — найсвітліша голова в Держплані) підтримали й цю думку, й вимогу “правих” відновити рівновагу на ринку. Навіть найближчий до Сталіна економіст Держплану — Струмілін уважав: темпи економічного зростання не повинні випереджати процес нагромадження необхідних для цього ресурсів (тобто, інакше кажучи, не треба штучно прискорювати природний хід подій). Та найвище керівництво на все це не зважало. У квітні — травні 1929 р. було затверджено перший п'ятирічний план розвитку народного господарства (його навіть не встигли остаточно доробити). Власне, це не був навіть “план” у звичайному розумінні даного слова. В ньому певною мірою витримувалася координація діяльності різних народногосподарських галузей, робилася спроба збалансувати ресурси та можливості їхнього використання, але, за Левіним, це була, по суті, “просто конфігурація цифр у напрямі постійного завищення їх, і це становило їхню єдину функцію”.

Планувальники підготували два варіанти — відправний та оптимальний (напруженіший від першого). Успішна реалізація оптимального варіанта залежала від п'яти добрих урожаїв, сприятливого становища на міжнародному хлібному ринку, розумного витрачання коштів на оборону тощо (все — нереальне). Крім того, неможливо було витримати навіть закладені в плані вимоги координації, бо кожне підприємство поринало у власні, не погоджені з інтересами всього народногосподарського комплексу, а до того ж цілком волюнтаристські плани прискореного розвитку.

І ще такий момент, у разі виконання цього плану до 1932 р. приватний сектор на селі занепав би через надлишок зайнятого в ньому населення (хоч і тоді давав би майже 90 % валової сільськогосподарської продукції). Це наочно демонструє суть партійної політики ще навесні 1929 р.

Партійна політика на селі фактично зруйнувала неп. Але треба сумніватися, чи зрозуміло це найвище керівництво. Аж до середини 1929 р. у своїй діяльності воно загалом виходило з ідей непу, з факту довготривалого існування приватного сектора в сільському господарстві, ринкових відносин. Із цього ж виходили Держплан, Наркомат землеробства та інші установи. У квітні 1929 р. сам Сталін казав: 4,9—5,7 млн т із тих 8,2 млн т зерна, що їх потребувала держава, можна було дістати на ринку, а покриття нестачі в 2,5 млн т міг забезпечити лише “організований тиск на куркулів” за “урало-сибірським методом” (як бачимо, в цій химерній суміші двох взаємовиключних економічних моделей поки що не містився заклик до запровадження тотального контролю над вільним виробником).

Обрання Сталіним порівняно повільного шляху до здійснення своєї подвійної операції — розгром “правих” і перехід до прискореної колективізації — можна значною мірою пояснити неготовністю частини його найб
Категорія: Частина II | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 523 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017