* * *


На початку 1929 р. в партії точилися нескінченні дискусії навколо питань боротьби проти “куркуля”, однак якогось певного рішення тоді так і не ухвалили. Аж лише в травні цього року Раднарком віднайшов спосіб формального визначення “куркульського” господарства. Отже, за таке визнавалося господарство, яке або регулярно використовувало працю наймитів, або тримало млин, маслоробню тощо, або орендувало сільськогосподарські реманент чи приміщення; крім того, до “куркульської” відносилася та родина, в якій хтось із її членів займався комерцією, лихварством та іншою непродуктивною діяльністю (сюди включалися й священицькі обов'язки). За такими ознаками можна було покарати майже кожного селянина. Більше того: республіканським, губернським і повітовим органам влади надали право так “модифікувати” різновиди репресій, аби вони якнайбільше “відповідали” місцевим умовам.

Тим часом навіть найрадикальніше настроєні члени партії продовжували заперечувати курс на фізичну ліквідацію “куркуля”, супроводжувану масовими депортаціями. Тільки наприкінці 1929 р. комісія з цього питання подала на розгляд керівництва пропозицію: найгіршу з трьох категорій “куркулів” (“активні вороги”, що вчинюють “ворожі” акти) слід ув'язнювати й депортувати. Та спорадичні випадки “розкуркулювання” (початки масової акції ми висвітлюватимемо в наступному розділі) траплялися й задовго до цієї пропозиції,— ще на початку 1929 р. Так, у лютому “розкуркулили” й заслали на Північ 15 селян із с. Шамраївка Київського округу (налічувало приблизно 3 тис. господарств).

Особливу ревність демонстрували найзаповзятливіші сталінці місцевого рівня. Наприклад, 20 травня Середньо-волзький партійний комітет ухвалив “усунути” “контрреволюціонерів-куркулів”, а 14 червня Північно-кавказький партком — експропріювати й засилати “куркулів”, які завдають “клопоту” (щоправда, ішлося тільки про тих, кого піймають на приховуванні зерна, але й тоді не більше одного — двох на станицю). При цьому місцеві державні органи й партійні організації діяли аж ніяк не на свій розсуд: судячи з публікації в наукових записках Дніпропетровського університету (1962. Т. 76. С. 58), ще на початку 1929 р. вони дістали повноваження “за рішеннями загальних зборів трудящих селян” в адміністративному порядку засилати “куркулів”.

Як звичайна зброя в боротьбі проти “класового ворога” вживалися послідовно запроваджувані норми хлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, “куркуль”, середній заробіток котрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі за вартість цієї норми. Така ось “правова” основа — вкупі з розкуркулюванням — аж до лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі... А несплачення штрафу тягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців. Наприклад, у типовому з цього погляду розпорядженні (Дніпропетровський округ) говорилося: “Громадянин Андрій Бережний, заможний селянин, був зобов'язаний доставити кукурудзу за 40 % -ною нормою. Він не доставив 203 пуди і тепер відмовляється робити дальші доставки. Він мусить сплатити 500 крб штрафу протягом 24 годин. У випадку несплачення відбудеться примусове стягнення штрафу шляхом продажу [його господарства]”.

Унаслідок усього цього “куркулі” в 1928—1929 рр. втратили від 30 до 40 % власних засобів виробництва.

Разом з іншими видами покарань часто застосовувалося “позбавлення виборчих прав”. Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу ж зафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна, позбавлення виборчого права “часто супроводжувалося відмовленням такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо — засланням”.

У висвітлювані роки фактично зник ще один, загальною чисельністю до 500 тис. чоловік, елемент суспільства, толерований у рамках непу в інтересах ринку,— новий “буржуй”, горезвісний непман. Його репрезентували головним чином дрібні крамарі, що не використовували найманої праці. В 1927 р. середня вартість капіталу їхніх крамниць, розташованих у селах, оцінювалася в 711 крб (за офіційним валютним курсом — до 375 доларів або 80 фунтів стерлінгів). Зникнення непманів викликало фактичний крах системи розподілу споживчих товарів, але й тоді навіть мізерну кількість наявних поки що товарів неможливо було продати.

Ніби всупереч курсові на заслання “куркулів” або продажу з торгів їхнього майна Калінін зробив спробу дозволити зубожілим “куркулям” протягом 1929 р. асимілюватися в колгоспах. Уже в середині цього року серед партійних лідерів знайшлося чимало прихильників такої ідеї (за умови, якщо розкуркулені “цілковито відмовляться від особистого володіння засобами виробництва”), однак багато хто й відкидав її. Тож у серпні Бауман заявив: партія ще не розв'язала остаточно це питання. А в другій половині року “куркулі” вже майже втратили можливість вступати до колгоспів: у жовтні тих, хто висував таку пропозицію, обвинувачували в “правому ухилі”.


* * *


Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого — ізолювати “класового ворога”. Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби (зокрема, скарги синам, які служили в армії). В редакційній статті “Правда” від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив “засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами” й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу. “Правду” особливо дратували такі, наприклад, селянські думки: “Яка користь від законів, коли судді знають один одного”, “закон — це павутиння павука, крізь яке джміль пролізе, а муха заплутається”.

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів. Так, 7 червня три “куркулі” забили на смерть секретаря партосередку з м. Іваново, 7 листопада було вчинено замах на голову колгоспу та ще одного місцевого діяча в Костромі, а 19 грудня — на голову сільради в Пензі. Протягом 1927—1929 рр. загинуло до 300 уповноважених із хлібозаготівель. В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих “куркульських терористичних актів” зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані “куркулями” 1002 “терористичних акти” лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 “куркулів” (31,2 %), 1896 “середняків-підкуркульників”, 296 “селян-незаможників”, 67 “офіційних осіб”. Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію “куркулів” прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. “тероризм” значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). “Куркулі” переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки — держателі хліба — робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.


* * *


Партія поки що не мала змоги всеосяжно контролювати ситуацію в селі. В 1917—1921 рр. кількість сільських комуністів становила тільки шосту частину загального числа, й до того ж чимало з них були сільськогосподарськими робітниками. В 1922—1923 рр. дуже небагато їх відновили членство в партії. Отже, за станом на 1929 р. основна маса партійців — сільських мешканців складалася з “новобранців”, рекрутованих під час непу. Екстремістські більшовицькі доктрини більш ранніх часів справляли на них незначний вплив, і в цьому якраз і полягала головна перешкода на шляху спроб партії запровадити на селі свій цілковитий контроль.

Як зазначав тогочасний радянський дослідник А. Ангаров, незаможник-активіст, до цього лояльний режимові (можливо, навіть комуніст), тепер легко змінював свою позицію на “класове ворожу”. А в 1928 р. Молотов нарікав: сільські наймити й бідняки становили всього 5 % членів партії. Листопадовий (19 28 р.) пленум ЦК ВКП(б) підкреслив: із-поміж українських сільських комуністів налічувалося “значне число заможних селян і підкуркульницьких елементів, звироднілих і цілком чужих робітничому класові”. І в будь-якому разі переважну більшість сільських комуністів становили місцеві урядовці.

Усе це давало підстави вважати, що кількість комуністів на селі була явно недостатньою для забезпечення тут партійного впливу. У вересні 1924 р. в СРСР діяли тільки 13558 сільських партосередків (загальна чисельність членів — 152993). До кожного осередку звичайно входило чотири — шість чоловік, і він охоплював у середньому три — чотири села, часом розташовані один від одного на відстані 8—9 км. Навіть у жовтні 1928 р. налічувалося тільки 198 тис. хліборобів — членів партії (із загальної кількості 1,36 млн), тобто на 70 тис. селянських господарств припадав один партієць. І тільки в 70 тис. сіл функціонували 20,7 тис. партосередків. У 1929 р. вже трохи більше — 23,3 тис., із загальною чисельністю членів 333,3 тис. (за свідченням журналу “Большевик” (1929. № 20), деякі із цих осередків були фіктивними).

В Україні кількість сільських комуністів була ще меншою — 25 тис. чоловік на 25 млн сільських мешканців.

У 1929 р. в СРСР на три сільради припадав пересічно один партосередок. За часів непу частка незаможників у сільрадах досягала 16 %, а протягом указаного року зросла з 28,7 до 37,8 %. Із марксистської точки зору, це вважалося явно недостатнім. Однак ніякі відсотки не могли зарадити справі: коли розпочався наступ проти селянства, сільради й навіть райради виступили проти, після чого Москва звинуватила їх у “збиванні блоку з куркулями” та “виродженні”. В документальному джерелі згадується твердження одного голови райвиконкому, що тиск на куркуля “оберне його й усе населення проти нас”, і не тільки “прості” селяни, а й місцеві партійці заявлятимуть уповноваженим: “У нас тут немає куркулів”; навіть самі уповноважені “перетворюватимуться на примиренців”.

Ясна річ, з огляду на все це влада закидала низовим парторганізаціям та органам ОДПУ “втрату пильності”.

Багатьох комуністів звільняли з роботи (іноді розформовувалися цілі райкоми й усі партосередки в районі), а тих, хто вимагав додержання хоч якоїсь законності, оголошували спільниками “правих”. Газета “Правда” від 23 травня 1929 р. писала: члени партії нерідко виявляли себе “противниками швидкого розвитку колгоспів і радгоспів”, “принциповими” прихильниками “вільного розвитку селянського господарства”, оборонцями ідеї “мирного співіснування з куркулем” тощо.

Дуже скоро чистка “опортуністів”, котрі сприймали новий курс без усякого ентузіазму, набула масового характеру. Навіть “сількорів” (селян, що надсилали кореспонденції до газет і журналів) офіційно критикували як “великою мірою чужі елементи” (“Правда” від 9 жовтня 1929 р.).

Звичайно, з усього сказаного аж ніяк не випливає, що партія зовсім не мала ніякої опори на місцях. Чи не в кожному селі із числом мешканців дві тисячі й більше діяла своя “бригада” активістів. У повідомленні про одну таку групу називаються 14 чоловік — наймитів, колишніх червоних партизанів, а також кандидатів на міліцейську посаду. Як і десять років тому, значну частину “активу” становили напівкримінальні елементи.

У популярному “сільському романі” В. Бєлова “Кануны” (М., 1976) у похмурих тонах описуються часи кінця непу у Вологодській губернії. Виводяться, зокрема, образи “активістів”. Рушійними мотивами вчинків одного з них — морально неповноцінної особи — є мстивість і підлість; він пише на односельчан анонімні доноси і взагалі всією своєю поведінкою викликає почуття огиди. “Він ні на кого не покладався, а вірив лише у свою власну владу й хитрість. І після того, як він повірив у це, в ньому вкорінилася думка: всі люди подібні до нього, і весь світ живе під знаком страху та влади, як він. Сила лежить в основі всього, але більша сила підкорює її, й люди зважають лише на силу. Вони бояться її”.

Таким чином, партія не вбачала в сільських комуністах своїх абсолютно надійних союзників. Тому влітку 1929 р. для забезпечення хлібозаготівель у села знову були виряджені міські партійці (числом 100 тис.). Пізніше до них приєдналося, можливо, стільки ж інших урядових уповноважених. Лише на Північному Кавказі в сільську місцевість вирушили 15 тис. городян.

Перехід від етапу безпосереднього втручання партії (під виглядом “масової кампанії”) в землеробські справи до наступного не виявився надто важким. Преса, виступи з публічної трибуни тощо вже підготували грунт для застосування самосудів над “класовими ворогами”. Досвід 1928—1929 рр. показав: у тодішній суспільній атмосфері, створеній за допомогою “масових кампаній”, ці самосуди цілком можуть виглядати — принаймні зовні — як масове, “народне” волевиявлення, а не як наслідок адміністративних заходів (справжній же настрій селянських мас мало кого обходив).

По суті, самосуд було вжито (звісно, в переносному значенні цього слова) й до політично розгромлених “правих”, У червні 1929 р. Томського звільнили від обов'язків голови профспілок, у липні Бухарін був змушений облишити роботу в Комінтерні (щоправда, обидва поки що залишалися у складі політбюро ЦК ВКП(б)). Їхніх послідовників усунули з усіх важливих посад. А там дійшла черга й до рядових однодумців “правих”. Чи багато їх було? Бухаріну так і не вдалося, подібно до “лівих”, організувати свою опозицію, але, за сучасними радянськими дослідниками, його підтримували цілі місцеві парторганізації, і число виключених із партії “бухарінців” — або оголошених такими — досягло 100 тис.,— проти 1,5 тис. “троцькістів” (тут доречно нагадати про такий факт: нова кризова ситуація з її істеричною суспільно-моральною атмосферою надзвичайно приваблювала ветеранів “лівого” крила в партії, й деякі з них — Преображенський, Радек і Смілга — порвали із Троцьким і підтримали Сталіна).

Посилюючи тиск на селянство, партія, зрозуміло, не нехтувала, хоча б у теорії, й економічними стимулами. Наприклад, “Правда” від 30 липня 1929 р. назвала брак товарів для села “однією з найсерйозніших перешкод”. Та знову ж таки: в рішенні ЦК ВКП(б) від 29 липня 1929 р. відверто підкреслювалося: забезпечення селян продукцією підприємств “має переважно узгоджуватися з виконанням планів хлібозаготівель”. Інакше кажучи, товари пропонувалися тільки в обмін на зерно, причому й тут слід було неодмінно керуватися “класовим підходом” (зокрема, в першу чергу “отоварювати” незаможника).

Однак настанова щодо такого стимулювання хліборобів, по суті, не виконувалася. Партія не бажала чекати, й політика примусу щодалі посилювалася. Ще 28 червня було ухвалено: селянина можна карати навіть за відсутності доказів “приховування” зерна; в разі невиконання норми хлібоздачі на нього треба накладати штрафи, а при несплаті податку — експропріювати. Інший указ, від того ж дня, передбачав такі покарання за “невиконання загальнодержавних розпоряджень”: спочатку штрафи, а у випадку повторної “провини” — тюремне ув'язнення на рік; таке ж “невиконання”, але групове, тягло за собою ув'язнення строком на два роки з цілковитою або частковою конфіскацією майна та подальшим засланням. Щоб уникнути такого лиха, “куркулі” тепер розпродували свої господарства й переселялися до міст.

Крім усього іншого, влада намагалася використати й такі способи вилучення зерна, як “добровільні пожертвування”. Так, у жовтні 1929 р. в українські села надійшла вказівка: протягом кількох днів кожне господарство мало додатково — “в добровільному порядку” — здати 20 пудів пшениці.

Фактичний хід подій у висвітлюваний період іноді досить важко реконструювати через підступну поведінку Сталіна. Так, він розгромив “правих”, не входячи з ними в безпосередній особистий конфлікт; переконливо доводив, що (розпочата за його ж таємним наказом) “класова боротьба” начебто була свідченням “народного волевиявлення”; нарешті, обвинуватив “ухильників” у розпалюванні тих самих ексцесів, які насправді були неминучим наслідком його власної політики.

Чимало партійців дуже добре розуміли: боротьба провадиться не лише проти “куркуля”, а й проти середняка, однак уважали це правильним, ленінським курсом, і саме таким його треба оголосити. Цьому заважало одне: з точки зору марксистської теорії даний курс трактувався як “лівий ухил”. Отже, кожний пункт нової сталінської політики доводилося вбирати у відповідні шати комуністичної термінології. Перш за все надійного обгрунтування потребувала спровокована кремлівською верхівкою “класова боротьба на селі до переможного кінця”. В конкретно-історичних умовах 1929 р. необхідно було зобразити середняка як нібито палкого прихильника колективізації. Тоді не було жодного партійного діяча, котрий обминув би цю проблему.


* * *


У такій обстановці світоглядної мішанини й фантазійних ідей, фактичних змін — попри збереження звичних словесних формулювань — напрямів політики, тощо партійні маси втрачали всякі орієнтири. З цього скористався Сталін, щоб оголосити перехід до прискореної колективізації (хоч ми й не можемо сказати напевне, коли в нього визрів цей намір).

На думку Карча, сталінський спосіб мислення у сфері аграрної політики можна розглядати в контексті повторного “відкриття” на початку 1929 р. “короткотермінової ефективності” примусових заходів, за допомогою яких можна було розв'язати й довготермінову структурну проблему. Шлях до цього логічно пролягав лише через “воєнізовану” економіку. Отже, колективізація сільського господарства (інакше кажучи, запровадження над ним тотального контролю) ставала просто неминучою. Цілком можливо, Сталін дійшов такого висновку після того, як “урало-сибірський метод” не спромігся довести свою абсолютну, стопроцентну надійність.

П'ятирічний план розвитку народного господарства передбачав створення протягом 1932—1933 рр. 5 млн колгоспів. Однак “Колгоспний центр” уже в червні 1929 р. ставив інші завдання: в 1930 р. колективізувати 7—8 млн господарств, протягом п'ятирічки колективізувати половину сільського населення, а також усуспільнити землю загальною площею втричі більшою, ніж визначалося в п'ятирічному плані (цим усім, по суті, вщент руйнувався аграрний розділ останнього). В листопаді й грудні вказані цифри знову були підвищені. Такий волюнтаризм пояснюється дуже просто: на відміну від “правих”, які вважали, що колективізація матиме сенс, тільки коли селянство буде повною мірою забезпечене товарами міського виробництва, сталіністів турбували зовсім інші міркування. Як заявив улітку 1929 р. Мікоян, “якби не було зернових труднощів”, у прискоренні колективізації не було б потреби (“Правда” від 27 червня 1929 р.).


* * *


Організація колгоспів розпочалася ще на самому початку радянської влади. Чимало їх було створено під адміністративним тиском і значною мірою “укомплектовано” колишніми міськими робітниками. Із виникненням непу, коли городяни почали повертатися додому, такі штучні колективні господарства, зрозуміло, припиняли своє існування. В інших випадках заможні колгоспники, щоб урятувати свою власність, поверталися до одноосібного землеробства (таке явище спостерігалося і в 1930 р.). Одне слово, “ранні” колгоспи не відігравали якоїсь помітної ролі в економіці країни. На середину 1928 р. до них входило менше 2 % хліборобських родин.

Ще в постанові РНК і ВЦВК від 16 березня 1927 р. не містилося чогось такого, що б свідчило про перехід до масової колективізації середняків. І навіть наприкінці 1928 р. ніщо не вказувало на це, хоч постанова від 15 грудня і закликала до підтримки будь-яких сільських колективів (до речі, тепер заборонялося створення нових “усуспільнених одноосібних господарств”, якщо це тягло за собою підсилення “куркульської” верстви).

У середині 1929 р. Наркомат землеробства підрахував чисельність наявних на той час 40 тис. колгоспів (тільки 10—15 тис. із них очолювалися компетентними головами). Більшість із них становили не справжні колективні господарства, а “товариства спільного обробітку землі” (тсози), створені для спільного орання, збирання врожаїв, розподілення доходів тощо. Це був витвір сталінської доби — “артільний” тип колгоспу, грунти, реманент і продукція якого перебували в “колективній” — тобто державній — власності.

Крім політичних і соціальних факторів, що зумовлювали необхідність колективізації, висувався ще такий аргумент: мовляв, одноосібний обробіток землі є непродуктивним, а тому на зміну йому неминуче мають приходити великі соціалістичні (або аналогічні за розмірами капіталістичні) господарства. Висловлювалася й віра в технічну революцію, котра мала, зокрема, покласти край “архаїчним” способам тваринництва, нібито заснованим виключно на “одноосібній методиці”.

Ленін, зрозуміло, повсякчас залишався непохитним у переконанні щодо остаточного тріумфу величезних “марксистських” сільських господарств-фабрик. Однак із досвіду функціонування таких “фабрик”, створених ще в ленінські часи, радянські економісти дійшли висновку, менші за розмірами господарства є водночас й ефективнішими. Деякі з цих економістів — колишні есери, насамперед постать такого масштабу, як Чаянов — схвально відгукувалися про одноосібний спосіб господарювання й обстоювали його ще в 1929 р., аж поки їх не примусили “змінити” свою думку. Якраз у цей час Сталін заявив про переваги “гігантських колгоспів”: “„Наукові" заперечення можливості й доцільності організації великих хлібних фабрик площею 50—60 тис. га луснули й обернулися на попіл” (“Правда” від 7 листопада 1929 р.). Згодом генсек зменшив “площу” до “40—50 тис. га”, але у висвітлюваний час сільськогосподарські експерти, не бажаючи пасти задніх, фактично почали говорити аж про 100 тис. Дехто незабаром охарактеризував колгосп (вживаючи класичну марксистську термінологію) як “перехід до великої колективної сільськогосподарської фабрики”. Сам же Сталін висловив передбачення, що за допомогою колгоспів “наша країна за якихось три роки стане однією з найбагатших, якщо не найбагатшою житницею в усьому світі”. Бухарін також з ентузіазмом висловлювався про велетенські господарства, кожне з яких мало охоплювати цілий район (“Правда” від 19 лютого 1930 р.). Типовим для того часу був випадок у Хоперській окрузі (Нижнє Подоння), названій “зразком прискореної колективізації”. Там було запропоновано план (розроблений за три дні!) створення “соціалістичного агроміста” із 44 тис. мешканцями, з квартирами міського типу, бібліотеками, ресторанами, читальнями, спортивними залами... Такі фантазії виявляли надзвичайну живучість протягом усієї радянської історії.

Ця спонука до величезного господарства не мала під собою ніяких реальних підстав, бо ж такими аж ніяк не можна назвати настійне бажання урбанізувати село і створити зернові фабрики (про які гіпотетичне говорив колись один німецький учений). А тим часом навіть побіжний погляд на, так би мовити, аграрну реальність міг неодмінно викликати запитання: чому ж тоді ефективні капіталістичні господарства не мали гігантських розмірів? Відповідь — якщо відкинути політичні міркування — напрошується така: якби сільськогосподарські “велетні” насправді були б продуктивнішими, вони обов'язково виникли б на Заході (так само, як і величезні промислові підприємства). Але там зазнали краху навіть спроби організувати великі землеробські й тваринницькі кооперативи.

Таким чином, через ідеологічну зашореність в СРСР пішли шляхом “гігантоманії”, замість того щоб інтенсифікувати землеобробіток в одноосібних господарствах. Між тим останнє було цілком реальним. Адже, коли вивільнювалася підприємливість селян — у 1861—1876 і в 1901-1910 рр.— виробництво зерна в Росії зростало в ці періоди на 45 %, а в 1924—1929 рр. перевищило середній рівень урожайності 1901—1910 рр. на 22 %. Як бачимо, селянське господарство містило в собі великі можливості для підвищення продуктивності виробництва (щорічна норма росту селянського виробничого капіталу становила тільки 5,5 %).

Крім того, незалежно від форми господарювання існувало чимало простих, але ефективних — і випробуваних уже в інших країнах — способів піднесення продуктивності: заміна все ще вживаних п'яти мільйонів дерев'яних плугів на сталеві, раціональніше використання насіння тощо.


* * *


В історіографії й досі твердиться, що ініціатива розпочати масову колективізацію зародилася на Нижньому Поволжі й поширилася “спонтанно”. Протягом 1929 р. інші парторганізації виступали з пропозиціями стосовно термінів колективізації у своїх місцевостях, повсякчас ущільнюючи їх у відповідь на вимоги керівництва (при цьому “нагору” часто повідомлялися фіктивні цифри).

Колгоспцентр спочатку вирішив зосередити свої зусилля на окремих районах “суцільної колективізації”, де вже існувала велика кількість колгоспів. У червні переважно козацький Північно-кавказький край оголосив свою програму колективізації цілих станиць. Таким чином, на цій стадії колективізація була ще не суцільною, а локальною. За станом на листопад в СРСР загалом було усуспільнено тільки 7,6 % господарств (близько 2 млн), але в ряді губерній та округів — 19, а в деяких районах і губерніях — навіть до 50 і більше відсотків.

Принцип обов'язковості думки більшості для меншості при голосуванні на сільських зборах за колгосп тепер став нормою. Голосували, звісно, під жорстким тиском “згори”. Але й це часом мало допомагало. Відомий випадок, коли в одному селі “більшість” становила аж 18 господарів із 77, а в іншому “проти” не голосував ніхто, однак усі 15 одноосібників, вибрані до комітету з колективізації, відмовилися від такого доручення (за це їх оштрафували та ув'язнили). Крім того, коли справа таки доходила до створення колгоспу, одноосібники нерідко розпродували з торгів свою худобу та реманент.

На основі набутого досвіду керівництво вирішило оголосити місцевості з високим відсотком колективізованих селян зразком для всієї країни, і в другій половині року Сталін назвав цей “метод” масової колективізації важливою передумовою виконання п'ятирічного плану.

Як завжди під час сільськогосподарського безладдя в Радянському Союзі, детальна організація відзначалася недосконалістю, і в пресі часто траплялися ось такі, наприклад, повідомлення: “Партії пшениці на дванадцять вагонів гниють у підвалі млина „Червона зірка" в Железняках у Донбасі”; “в Білоруській філії Зернового об'єднання зерно скидано на купу у дворі. У Воронковому 100 тонн зерна згнили в коморах... У багатьох районах Одеської губернії зерно лежить у купах на землі, навіть не покрите... десятки тисяч тонн зерна таким чином скидано в купи на землю просто неба” (“Правда” від 12 жовтня 1929 р.).

У середині 1929 р. все ще припускалося: норма колективізації залежатиме від наявності тракторів. Але з часом почали твердити (як, наприклад, Сталін у своєму Зверненні до аграрників-марксистів), що значно підвищити продуктивність в умовах усуспільнення здатне навіть просте нагромадження плугів. Отже, справа форсувалася. Та Сталін настільки вміло приховував свій намір здійснити “прискорену колективізацію”, що навіть на початку вересня один із його найближчих прибічників Г. Орджонікідзе говорив про “роки й роки”, а Андреєв заперечував можливість досягнення “суцільної колективізації” в межах п'ятирічки. Більш відповідний сталінським намірам погляд висловив Г. Пятаков — колишній впливовий лідер “лівих” — у промові на засіданні РНК у жовтні 1929 р.: “Ми зобов'язані прийняти найвищі норми колективізації сільського господарства”, після чого закликав до “тієї самої напруги, з якою ми працювали в час збройної боротьби з класовим ворогом. Настав героїчний період для нашої побудови соціалізму”. Отже, схильність до старих партійних традицій якраз і стала базою для згуртування навколо Сталіна прибічників політики воєнного комунізму. При цьому, з одного боку, існувало переконання, що попри всю брутальність своїх методів генсек щиро бореться за перемогу соціалізму на “вирішальному етапі”, а з іншого — що сама небезпечна обстановка даної фази потребує партійної єдності. Як твердив Пятаков, фактично знову відродилася атмосфера громадянської війни й тепер у наступі на селянина можна було посилатися на надзвичайну ситуацію. Хвиля фанатичного піднесення знесла будь-яку поміркованість.

Реально мислячі партійні економісти пропонували підтримувати темпи зростання промислового виробництва на рівні 18—20 % (тоді вже досягнутого, принаймні на папері), водночас добиваючись підвищення ефективності й не розробляючи жодних планів без належного урахування наявних ресурсів. Але Сталін і його послідовники наполягали на подвоєнні норми зростання (у випадку, якби вона в 1930 р. досягла — навіть за офіційними даними — 22 % замість очікуваних 35 %; те ж саме стосувалося показників продуктивності й виробничої собівартості). У другій половині 1929 р. економісти стали перед вибором: або підтримати політиків, або опинитися у в'язниці. Сталіністи вже почали їх відкрито критикувати, а Молотов говорив про “буржуазно-куркульських ідеологів у центрі та на місцях” (“Правда” від 20 вересня 1929 р.). У жовтні Громана вивели з Ради спеціалістів Центрального статистичного управління, а наприкінці року сам цей орган підпорядкували безпосередньо Держпланові. Безпартійні економісти (наприклад, Чаянов) зреклися своїх поглядів. Хоч їх і оголосили “нещирими”, каяття все ж дало їм змогу прожити ще деякий час, аж поки вони не загинули кількома роками пізніше в інсценованому “процесі меншовиків” та інших неправедних судовищах. Політичне керівництво не тільки придушило фахівців, а й поклало край економічним дослідженням у галузі, як пише Левін, “математичних моделей зростання, досліджень розміщень та ефективності капіталовкладень, моделей нагромадження і споживання, досліджень моделей управління, вивчення наукової організації праці” тощо. Сталініст Струмілін заявив: “Нашим завданням є не вивчення економіки, а змінення її. Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти. Питання темпу залежить від рішень людей”.

Було заплановано подвоїти основний капітал за п'ять років. При цьому треба було підвищити й рівень виробництва сільськогосподарської продукції — на 55 %, а на 85 % — рівень споживання.

На липень 1929 р. до колгоспів вступили 4 % господарств, а на листопад — 7,6 %. За винятком районів, де запроваджувалася примусова колективізація, колгоспи майже скрізь були все ще “слабкі” і в переважній своїй більшості складалися з бідних селян. Але Сталін говорив про цей не дуже переконливий “зріст” як про величезний, непереборний народний рух. На початку листопада він оголосив про “радикальні зміни, які відбуваються в розвитку нашого сільського господарства від одноосібного хліборобства на базі малих господарств до великомасштабного, передового колективного сільського господарства, до обробки землі спільними зусиллями... Нова головна риса селянського колгоспного руху полягає в тому, що селяни вступають у колгоспи не окремими групами, як це було раніше, а цілими селами, цілими повітами, цілими округами й навіть цілими губерніями. А що це значить? Це значить, що середняк пішов у колгосп. І це є основою радикальних змін у розвитку сільського господарства, що становить найважливіше досягнення радянської влади” (“Правда” від 7 листопада 1929 р.). Радянські дослідники хрущовського періоду критикували це твердження як помилкове, й мали в цьому рацію, однак пізніші вчені багато в чому погоджувалися із сталінською позицією (підтримуючи, зокрема, тезу, що володіння колгоспами невеликою частиною всієї орної землі якраз і викликало необхідність суцільної колективізації).

Наступ на селян різко активізувався. Ключовим моментом тут став листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Членам ЦК було заявлено: масова добровільна колективізація вже відбувається, після чого їх зобов'язали (зокрема, під тиском із боку Молотова — головного провідника політики Сталіна) протягом якихось тижнів чи місяців використати щонайменшу можливість для розв'язання аграрного питання раз і назавжди. Молотов закликав колективізувати сільське населення губерній і республік “уже наступного року”, вимагав “ рішучого наступу” вже в найближчі чотири з половиною місяці, застерігав проти проникнення “куркулів” у колгоспи: “Ставтеся до куркуля як до найхитрішого і все ще не розбитого ворога”. Дав також зрозуміти, що матеріальні умови для здійснення колективізації не створені: “Розміри матеріальної допомоги не можуть бути дуже великими... все, що держава може дати, попри всі зусилля, це дуже мала сума”. Замість цього ЦК закликав селян самих робити основні капіталовкладення. При всьому тому Молотов і далі гостро критикував “правих” за їхні обвинувачення партії “в будівництві соціалізму шляхом надзвичайних заходів, тобто шляхом адміністративних репресій”.

У відповідь Риков зачитав заяву від себе та інших двох вождів “правих”, в якій вони “зрікалися” своєї незгоди з більшістю, твердили, що не мають нічого проти прискорення темпів індустріалізації й колективізації, проти курсу “рішучих дій” щодо куркуля. Разом із тим Риков доводив: тактика “правих” забезпечила б “менш болісний шлях”. Цю заяву гостро розкритикували цілий ряд промовців, включно зі Сталіним. Каяття “правих” визнали за недостатнє. Політичну перемогу над ними з тріумфом відзначив Мікоян: хоч у минулі роки руки партії “певною мірою були зв'язані хитаннями й опором правих членів Політбюро”, тепер у справі хлібозаготівель відкривалася “ясна й раціональна лінія”.

Крім атаки на “правих”, на пленумі були піддані, як завжди, критиці деякі “незначні ексцеси”. Так, голова Колгоспцентру Л. Камінський визнав: цілком можливо, що де-не-де вживалися “адміністративні заходи”, але він уважає це “несуттєвим”.

Пленум оголосив про нагальну потребу “радикальної розв'язки” аграрного питання, заявивши, що “це завдання лежить у площині дальшого прискорення процесів колективізації”; зобов'язав усі парторганізації “зробити наріжним каменем завдання дальшого розвитку масової продуктивної кооперації, колективізації селянських господарств”; закликав до “мобілізації... для праці в колгоспах... принаймні 25 тис.” промислових робітників — членів партії; висунув вимогу вжиття “найрішучіших заходів” щодо куркулів.

В окремій резолюції пленум підкреслив: “Україна повинна, протягом дуже короткого періоду, показати приклади організації великомасштабного колективного сільського господарства”.

“Права” опозиція засуджувалася за “твердження, що темп, узятий у колективізації, нереалістичний”, що “матеріальні й технічні передумови відсутні й що бідне та „середнє" селянство не має бажання перейти до колективних форм землеволодіння”. Пленум виключив Бухаріна з членів політбюро ЦК за “зведення наклепів на партію з демагогічними обвинуваченнями” й за “твердження, що „надзвичайні заходи" відштовхнули „середняка" до куркуля”. Після пленуму Бухарін, Томський і Риков “покаялися”, а інші колишні