В інтересах послідовності викладу тогочасних подій “розкуркулювання” й колективізацію доцільно було б розглядати як єдиний нерозривний процес, бо, по-перше, обидва ці явища відбувалися одночасно, а по-друге — становили окремі аспекти однієї політики. Однак доля “куркулів” у ці часи настільки різнилася від долі колгоспників, що заслуговує на окремий розгляд. Це й зрозуміло, адже розправа над “куркулем” частково мала на меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на “класового ворога” цілком закономірно впав основний тягар репресій (хоч, до речі, інші категорії селянства під час примусової колективізації теж зазнали чимало лиха).

Як ми вже зазначали, 27 грудня 1929 р. Сталін оголосив завдання “ліквідації куркульства як класу”. Офіційне ж рішення про колективізацію було прийняте тільки 30 січня 1930 р., коли ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” й надіслав її місцевим парторганізаціям; сталінська вказівка була остаточно узаконена указом від 4 лютого. Але й до цього масове розкуркулювання, нагадаємо, вже відбувалося у деяких регіонах під проводом найзапекліших сталіністів. Протягом 1929 р. воно поширювалося далі й далі. З різних українських сіл, козацьких станиць тощо висипалися “куркульські групи”. Це якраз і вважалося початком “ліквідації куркульства як класу”.

В 1930 р. кампанія досягла стадії остаточного завершення, причому в напруженій атмосфері “класової ненависті”. Тогочасні офіційні заяви відбивали думку, що “куркулі не покинуть історичну арену без найшаленішого опору” (“Правда” від 21 січня 1930 р.) і що “ми повинні поводитися з куркулем, як із буржуазією в 1918 р. Злісного куркуля, який активно опирається нашому будівництву, треба запроторити на Соловки [горезвісний комплекс концтаборів на островах у Білому морі.— Авт.]” (цит. за Девісом).

Ми вже наголошували: від самого початку існування радянського режиму слово “куркуль” уживалося в перекрученому значенні. Але у відношенні до розкуркулюваних у 1930 р. навряд чи можна було застосувати навіть таку фальшиву дефініцію. Багато з тих “ворогів”, які відповідали уявленням кінця 20-х років, уже перестали бути такими. Решта ж аж ніяк не належала до багатіїв чи “експлуататорів”: лише невелика їх частина тримала двох або трьох коней, трьох або чотирьох корів, і тільки 1 % використовував працю більше ніж одного наймита. Отже, влада добралася вже до просто більш-менш заможних селян.

З огляду на сказане показовою є вартість конфісковуваного у тогочасних “куркулів” майна. Наводилася цифра в 170 млн крб (за новішими даними — 400 млн), тобто на кожне одноосібне господарство припадало щось від 170 до 400 крб — 90—210 доларів за тогочасним офіційним обмінним курсом,— навіть якщо загальна вартість майна розкуркуленого не перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує Левін, навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.

В січні—лютому 1930 р. в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспам загалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й пшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогість усуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскували ще в 1928—1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є інше: в 1930 р. “розкуркулювали”, по суті, вже бідняків. Один активіст так описував типового тогочасного “глитая”: “Він має хвору жінку, п'ятеро дітей і ані крихти хліба в домі. І це той, що ми його називаємо куркулем! Дітлахи в лахмітті й дранті. Вони всі виглядають як привиди. Я бачив горщик на печі — кілька картоплин у воді. То була їхня вечеря сьогодні”.

Селян особливо приголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під час непу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. І зовсім уже парадоксально: доходи пересічного “куркуля” були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його як представника багатої верстви!

Таким чином, економічна класифікація втратила тепер будь-який сенс. У використанні податкових списків при вирішенні конкретних питань розкуркулювання — метод, принаймні зовнішньо не позбавлений певної раціональності — просто не було вже потреби. В одному із звітів ОДПУ наголошувалося: подані списки “часто не відповідали дійсності й не були виправдані жодними серйозними причинами”. Взагалі весь процес розкуркулювання вийшов із-під контролю і поширювався, повторимо ще раз, на селян усіх категорій.

Іван Стаднюк (Нева. 1962. № 12) згадує про село, в якому, на думку місцевого комуніста, лише п'ять родин (чисельністю по п'ять — вісім чоловік) із 16 розкуркулених можна справді було вважати куркульськими. Радянські економісти хрущовського періоду наводять як приклад українське село Пловиці, де 66 із 78 “куркульських” господарств належали в дійсності до середняцьких.

За виразом Е. Карра, в СРСР “політика вже не визначалася класовим аналізом: тепер політика визначала, яка форма класового аналізу відповідає даній ситуації”. А саме: навіть дуже бідного селянина, якщо він був, скажімо, побожним парафіянином місцевої церкви, могли оголосити “куркулем”. І в будь-який момент майже 2,5 млн середняків можна було легко перефарбувати із “союзника” в “класового ворога”.

На основі класового аналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Це було тим більше згубним, що передбачало “ліквідацію” найпродуктивніших виробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщо більш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійній політиці. Те, що вислів “куркуль” почали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджує такий висновок,— як і формальне запровадження категорії “підкуркульник”, котра навіть за сталінськими стандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою (дав. часопис “На аграрном фронте”. 1930. № 7—8), під “куркулем” розуміли “носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можна вирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі”. Це означало, що розкуркулюванню підлягав селянин будь-якої категорії, й нове поняття “підкуркульник” в такому широкому застосуванні значно збільшувало кількість жертв, окрім уже приречених “куркулів”, (кількість яких і без того була завищена понад усяку міру). Більше того, всупереч попереднім настановам розкуркулювання аж ніяк не обмежувалося тепер районами суцільної колективізації.


* * *


На початок 1931 р. почали офіційно визнавати, що колишні куркулі — свого часу класифіковані так за якоюсь із численних ознак — уже не були такими. Наприклад, Західно-Сибірський крайком партії повідомляв у травні до ЦК: “куркулі”, депортовані в березні, “мали дуже обмежену власність” (інакше кажучи, були бідними). Сучасний радянський історик М. Гущин зазначає: “Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використання найманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо”, а отже, “в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував свою класову суть”. Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, за якою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку “куркуль”) протягом певного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданій марксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далі залишалася під підозрою,— мовляв, лише “маскує свою суть” — і несла своє тавро мало не до скону.

9 травня 1931 р. Калінін на засіданні секретарів і членів ВЦВК заявив: уряд мав намір де в чому змінити закон, що визначав дефініцію куркуля, однак після дискусій був змушений відмовитися від цього. Чому? А тому, зауважує Гущин, що “старі характеристики куркуля майже повністю зникли, а нові не можна виявити”! Словом, пошуки неіснуючого “ворога” не припинялися ні на мить...

“Правда” від 21 жовтня 1930 р. попереджала: “Навіть найкращі активісти часто не можуть розпізнати куркуля”, бо не усвідомили: у випадку вдалого продажу продуктів у врожайний рік деякі середняцькі господарства здатні швидко перетворитися на заможні та куркульські (вічна проблема, яка повсякчас зводила нанівець програму “класової боротьби” на селі).

З усього сказаного випливає надзвичайно дивна логіка — середняк, наживши майно, перетворюється на куркуля, а куркуль, втративши свою власність, середняком не стає! А отже, загнаний у безвихідь, у глухий кут, зубожілий, обібраний “куркуль” навіки залишається в очах партії “класовим ворогом”, недолюдком. Цьому аж ніяк не слід дивуватися, бо ж марксистські ортодокси — й керовані ними “активісти” — конче потребували проклятого історією ворога,— живого, втіленого, справжнього. Для створення ж його образу звичайних абстрактних організаційних змін не вистачало. Переслідування і знищення сільських провідників — “куркулів” якраз і забезпечувало посилення опору селянських мас — значно сильнішого, ніж опір колективізації,— чим готувалося надійне підґрунтя для формування образу ворога й розпалювання “класової боротьби на селі”.

Наміри партії щодо “куркульства” набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії — чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше — до 100 тис. чоловік.

Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.

Представників третьої категорії (“лояльних”) належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання — під урядовий контроль та із залученням до праці в “трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель”, тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).

Секретар Сибірського губкому партії Р. Ейхе (член комісії, чий звіт надійшов до політбюро ЦК ВКП(б)) писав тоді: “найворожіших і найреакційніших” куркулів не можна залишати в їхніх селах, їх треба засилати до концентраційних таборів у такі “віддалені райони” Півночі, як Нарим і Туруханськ, решта ж повинна працювати в “трудових колоніях” (евфемізм для трудових таборів із менш суворим режимом); куркулі могли будувати нові дороги та підприємства в неосвоєній тайзі.

На основі сучасних радянських досліджень можна дійти висновку: загальна кількість родин усіх трьох категорій, які підпадали під згадані вище репресивні (“розкуркулювальні”) заходи, спочатку визначалася в 1,65 млн. Але у грудні 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) назвало цифру — 5—6 млн чоловік, що більш-менш узгоджується із згаданою кількістю родин (за даними 1927 р., пересічна “куркульська” сім'я складалася із семи осіб, тобто розкуркулюванню підлягали фактично 7—7,5 млн чоловік). В усякому разі ясно: всі ці розрахунки штучно завищувалися, в тому числі й шляхом долучення “підкуркульників”. У 1930 р. один голова сільради хизувався: “На засіданнях сільрад ми створюємо куркулів на власний розсуд. Наприклад, 4 січня під час засідання сільради населення двох сіл висловилося в питанні про депортацію куркулів із району села Шуйське на захист громадянина Петухова; вони наполягали, що його треба вважати середняком. Але ми не здали своїх позицій і вирішили — депортувати його”.

Різні губернські та інші партійні організації швидко перевищили визначені для їхніх місцевостей норми розкуркулювання. Так, із Московської губернії та Іваново-Вознесенського повіту вислали удвічі більше людей, ніж передбачалося. За партійними документами, в деяких регіонах замість запланованих 4—5 % розкуркулили 14—20 % господарств.

Підтвердимо це деякими зібраними нами цифрами стосовно окремих місцевостей. Так, в одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому — 31 із 120, а в третьому — 90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого — 40 із 283, з третього — 13 із 128.

Згадуваний уже І. Стаднюк описує у своєму белетристичному творі (журнал “Нева”) село, де “заарештували кожного селянина з 20”, із простим коментарем: “їм пощастить, якщо на тому скінчиться”. С. Залигін у романі “На Иртыше” розповідає про колективізацію в Сибіру: найкращих виробників умисно розганяють, а потолоч нероб, базік і демагогів пнеться нагору; будь-яку сильну особистість переслідують незалежно від її соціального походження. Такі ж картини зображуються в інших художніх творах (напр., В. Астаф'єва — “Последний поклон”, “Царь-рыба”, Б. Можаєва — “Из жизни Федора Кузькина”, “Лесная дорога”, “Старые истории”, “Мужики й бабы”). Так, Астаф'єв показує, як місцеві людські покидьки, посівши владу, провокують міцних селян, щоб заслати їх до ГУЛАГу.

Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюваних, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307 — до другої й 1297 — до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих “куркулів” та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).

Якщо наведені цифри вважати хоча б приблизно прийнятними для всієї країни, виходить, що з кожного мільйона “куркульських” родин десь 630 тис. відносилися до першої й другої, а 370 тис. — до третьої категорії. Всі ці пропорції, звісно, могли в різних місцях коливатися, оскільки дефініції всіх категорій, як і самого “куркуля”, відзначалися гнучкістю, і при віднесенні якогось господарства до тієї чи іншої групи багато чого залежало від місцевого керівництва.

Перші масові арешти робило — починаючи з кінця 1929 р.— тільки ОДПУ. Забрали й розстріляли голів родин, багато з яких колись служили в арміях білих. У грудні знову заарештували багатьох, потримали у в'язницях зо два—три місяці й відправили до концтаборів. Сімей репресованих поки що не чіпали, зате інвентаризували майно. Масову облаву на родини зробили на початку 1930 р. Ця операція виявилася аж надто масштабною для чекістів, і на допомогу їм мобілізували партійних активістів.

У нас була можливість ознайомитися з відповідними матеріалами стосовно Західного району. Місцеві партійні органи ухвалили рішення про колективізацію 21 січня 1930 р. — ще до підготовки офіційних інструкцій. Двоє чекістів розробили конкретні плани. Місцевий апарат ДПУ підсилили міліціонерами. Всім причетним до “операції” видали зброю. Були організовані “трійки” — подібні до тих, що діяли в роки громадянської війни — у складі партпрацівника, урядовця й чекіста.

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин “до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування”.

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, “лояльні куркулі” “так само опиралися колгоспам”, а тому “виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони”. В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських “куркулів”, які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі й на Нижньому Поволжі, в “другу хвилю ліквідації куркульства як класу”. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка в Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р. В одному північнокавказькому селі взимку 1930 р. “викрили” 16 “куркульських” господарств (до того за такі не визнані) й забрали у них 22 коня, 30 корів і 19 овець (як бачимо, на кожного з цих “багатих експлуататорів” у середньому припадало 1,4 коня, 1,8 корови, 1,2 вівці!).

Формально рішення про другу хвилю депортації “куркулів” ухвалили в лютому 1931 р. Її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. “Правда” від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які “почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою”. Їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу із собою, — такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

Коли в селах розпочалися масові повстання (про це йтиметься в наступному розділі), провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами — й наражалися на кулі... Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства (як це зробила в 1931 р. одна жінка в українському селі Підгороднє в Дніпропетровській губернії, — вона жбурнула палаючий сніп на солом'яний дах будинку, конфіскованого ДПУ, з криком: “Ми працювали все наше життя на наш дім, ви не дістанете його. Нехай згорить!”). Ще на ранніх стадіях розкуркулювання радянська преса розповідала про численні випадки таких підпалів (“Правда” від 9 жовтня 1929 р, “Вісті” від 8 та 10 жовтня, 10 листопада 1929 р.).

Інколи припускається, що вигнання “куркулів” з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокіших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на “очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів”.

Потреба в міських робітниках була настільки великою, що директори заводів і фабрик нелегально брали втікачів на роботу. “Правда” від 11 лютого 1930 р. гостро критикувала таких керівників: у групі зі 1100 осіб, найнятих у Херсонському окрузі, було 50 куркулів; звичайно, вони “байдикували, пили й саботували”, і їх треба було позбутися. А за іншими повідомленнями, в Донбасі на робітників — колишніх землеробів влаштували облаву й заслали на Схід, у табори.

Характерним є наказ від 31 січня 1930 р. голови Кам'янського окружного виконкому, що закликав до виявлення та звільнення “всіх колишніх багатих селян із праці на залізниці або на трьох місцевих фабриках”, а толова Криницького окружного виконкому Нелупенко скаржився на сільради, які видавали “багатим селянам” довідки про їхню власність, не вказавши, що вона підлягає конфіскації; ці селяни, за довідками, не “підлягали оподаткуванню”, а отже, не були ніякими куркулями. “Такі довідки створювали хибне уявлення про [їхній] соціальний статус”, і “багаті селяни” користалися з цього, щоб “проникати” на міські фабрики. “Треба,— вимагав Нелупенко,— раз і назавжди покласти край цій практиці” (цит. за О. Калиником).

Харківський тракторний завод завжди потребував великої кількості робочої сили. Однак той, хто наймався, мусив відповідати на рутинні питання, зокрема: чи були його батьки куркульського походження? чи не покинув він колгосп? І багатьом відмовляли, особливо колгоспникам (навіть біднякам).

Один сільський хлопець не міг дістати роботи поблизу від домівки: його не брали без свідоцтва про народження, але сільська влада не видавала цього документа. Кількома днями пізніше йому знову відмовили на шахтному кар'єрі на тій же підставі. Інший хлопець таки працював у місті, однак кілька разів тікав із місць попередньої роботи, коли викривали чи запідозрювали його “класове походження”. Врешті-решт він опинився аж у Середній Азії.

Звісно, колишні хлібороби тікали й із заслання. У книжці “История советского крестьянства й колхозного строительства в СССР” (М., 1963) про це розповідається так: деякі куркулі “втікали з тих місць, де їх розселювали, проникали в радянські установи, на промислові підприємства, в колгоспи, радгоспи та МТС, де займалися диверсійною діяльністю, псували державну власність. Поступово цих дезорганізаторів соціалістичного виробництва викривали, й вони діставали заслужену кару”.

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція — ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення “куркульських елементів”, котрі “старалися проникнути в Червону армію”.

Таким чином “куркулі” були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. “Правда” попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати “світ за очі”. Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркулили 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200—250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20—25 % із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929—1932 рр. “саморозкуркулилися” (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Виходячи з цієї досить імовірної пропорції, спробуємо підрахувати чисельність засланих. Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5—6 млн чоловік, а отже, 1—1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4—4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції “куркульської” категорії й запровадження категорії “підкуркульників”, та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

Радянський дослідник хрущовської доби М. Івницький визначає загальну кількість родин, депортованих у жовтні 1931 р., в 381 тис. Статистичний довідник СРСР за 1928 р. наводить пересічну кількість членів “підприємницької” (тобто “куркульської”) родини — 6,5 душ (середняцької — 5,4, незаможницької — 3,9); отже, чисельність засланих “глитаїв” мала досягати чи не 2,5 млн чоловік.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає “значно применшеною”. По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників (“норма” — 12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,— розкуркулення торкнулося “10 мільйонів” (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй “великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити”). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду “куркульськими та заможними”. Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб,— 19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20—25 % “куркулів” утекли до міст. Англомовна коротка українська енциклопедія (Торонто, 1963. Т. 1) подає навіть більше число втікачів — близько третини від кількості розкуркулених і засланих. Якщо прийняти таку цифру, одержимо приблизно 13 млн. депортованих.

За офіційними повідомленнями, в 1929—1932 рр. колгоспам передали 15 млн га “куркульських” грунтів. У 1928 р. розмір “куркульського” господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали,— за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про 30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізніші розкуркулювальні акції). З огляду на те, що на початку 30-х років пересічний розмір “куркульського” господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище) мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом.

За словами американського професора М. Левіна, “кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається в радянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ”,— це стосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще дані по інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств в Узбекистані). На думку Левіна, фактично “10 млн осіб, якщо не більше, напевно депортували”. 10—11 млн вирахував інший західний дослідник — С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.

Отже, навряд чи буде перебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн — за можливу. З причин, що їх ми вкажемо в 16-му розділі, число в 10—12 млн, з яких З млн вмерли або вмирали на цій стадії розкуркулювання, виглядає найвідповіднішим до кількості селян, що вмерли під час усього періоду.

Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих (передусім глав родин), кого розстріляли або “заслали на Соловки”. Ми говорили про 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці 1929 — на початку 1930 р. (і далеко не самих лише “куркулів”: за повідомленням “Правди” від 7 грудня 1929 р., напередодні в одному з округів — і за один тільки день — схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У “Вопросах истории КПСС” (1975. № 5) розповідається: “В першій половині 1931 р. органи радянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.— Авт.) 96 тис. осіб. То були куркулі, білогвардійські офіцери, колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...” В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931—1932 рр. засудили 100 “куркулів” разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як “близькі до них соціально та економічно”.

Ті, що пішли до в'язниць або “трудових” таборів, зазнали лихої долі. Їхню кількість неможливо точно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо: в 1931—1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Україні досягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936—1937 рр. більшість в'язнів становили селяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р., причому далеко не всі з них відносилися до “куркулів”).

За повідомленням колишнього адміністративного працівника одного з таборів, у 1929 р. лише в Комі налічувалося 200 тис. табірних в'язнів, майже всі — селяни. Згідно з даними за червень 1934 р., у цей час на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу працювали 286 тис. каторжан,— знову ж таки переважно колишніх землеробів.

Улітку 1932 р. на морський берег поблизу Магадана висадили десятки тисяч в'язнів (майже виключно селян) — для виконання нереалістичної програми розробки щойно знайдених тут покладів золота. З настанням зими, особливо жахливої в цьому місці — найхолоднішому в Північній півкулі, все живе в таборі загинуло, навіть охоронники і сторожові пси. Ті, хто пережили всю цю “золотодобувну” операцію, вважають: тоді врятувалося не більше одного з кожних п'ятдесяти в'язнів (та й це сумнівно), а наступного року померло ще більше. Стосовно загиблих росіян один із тамтешніх каторжан, згодом письменник В. Шаламов висловився у своїх “Колымских рассказах” так: “Вони померли, знову продемонструвавши цю національну рису, яку прославив Тютчев і якою зловживали всі політики,— терплячість”.

У сталінському “Короткому курсі історії ВКП(б)” події 1930—1931 рр. зображувалися, по суті, в дусі висловів самого Сталіна в його посланні Черчіллю: “Селяни виганяли куркулів із землі, розкуркулювали їх, забирали в них худобу й реманент і прохали радянську владу заарештувати й заслати куркулів”. Немає ніякої потреби доводити очевидну брехливість таких тверджень. Насправді ж, за свідченням В. Гроссмана, відбувалося так: спочатку губернські урядовці надсилали план розкуркулювання окружній владі — з повним списком “куркулів”. Тоді округи визначали перед сільрадами кількість жертв (у певній пропорції до загального числа місцевих жителів), і вже сільради готували списки з конкретними прізвищами. Після цього розпочиналися облави на людей. Відповідальність за складання списків несла “надзвичайна трійка”, котра, власне, й визначала їх. Сучасні радянські дослідження підтверджують цю зловісну роль трійок.

До облав залучалися “активісти”, керівники місцевих Рад,— усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Наприклад, велике село, що мало понад тисячу господарств, ділили на 11 ділянок, кожна з яких мала свій “штаб” і “бригаду” місцевих комуністів.

Деякі сільради опиралися такому “розкуркулюванню”. Так, за звітом ОДПУ, голова однієї з них повідомив на загальних колгоспних зборах про наказ репресувати сімох куркулів. Учитель-комсомолець запитав, чи обов'язкова ця кількість, і дуже розгнівався, коли йому відповіли ствердно. Тоді збори проголосували за відновлення всіх прав “куркулів”. Голова радо погодився із цим, а опісля розпив чарку з одним із “класових ворогів”. У часописі “Радянська Україна” (1930. № 10) цитувалися заяви чотирьох голів сільрад, що в їхніх селах немає куркулів, отже, вони не знають, як же проводити класову боротьбу. Один із цих голів відмовився від допомоги сторонніх “бригад”, а в іншому селі за “саботаж” розігнали сільраду в повному складі, керівництво комнезаму і правління колгоспу. Можна, додавалося в часописі, навести десятки й сотні інших прикладів “правої опозиції” в селах.

В указі ВЦВК від 25 січня 1930 р. наголошувалося: сільрада, що незадовільно виконує завдання масової колективізації,— “це, власне, куркульська рада”. І рано чи пізно такі ради або “чистили”, або переобирали.

Все ж таки Сталіну вдалося активізувати на селі “класову боротьбу”,— або, принаймні, боротьбу між прихильниками й жертвами режиму. Необхідну для цього ненависть розпалювали, зокрема, місцеві активісти, котрі допомагали чекістам в арештах і депортаціях. За словами Гроссмана, це “були все люди, що знали добре один одного, і знали своїх жертв, але, виконуючи це завдання, вони були засліплені, зачаровані... Вони могли погрожувати людям зброєю, ніби зачаровані, називали малих дітей “куркульськими байстрюками”, вигукували: “Кровопивці!”... Вони повірили ідеї, що так звані “куркулі” — це парії, недоторкані, паразити. Вони не сядуть за стіл “паразита”; “куркульська” дитина була огидною, молода “куркульська” дівчина — гіршою за вошу. Вони дивилися на так званих “куркулів” як на худобу, свиней, мерзенних і огидних; вони не мали душі, вони смерділи, всі вони мали венеричні хвороби, вони були ворогами народу й експлуатували інших... і до них не було жалю. Вони не були людьми, було важко збагнути, ким вони були,— паразитами, очевидно”.

Василь Гроссман — єврей за національністю, відомий радянський письменник, автор творів про масові знищення нацистами людей — проводить аналогію між розправами гітлерівців над євреями, а більшовиків — над селянами. Його персонаж — жінка-активістка каже: “Я говорила собі тоді: вони не люди, вони куркулі... А взагалі хто вигадав це слово “куркуль”? Чи справді було таке слово? Які тортури призначалися для них! Щоб винищити їх, треба було оголосити, що куркулі не люди, так само як німці оголосили, що євреї — не люди. Тож Ленін і Сталін проголошували, що куркулі — не люди”.

Звісно, не всі активісти заспокоювали своє сумління в такий спосіб. В одному з приватних листів містяться слова дівчини-комсомолки, яка сказала, що (якраз усупереч думці про “тваринну сутність куркуля”) активісти ставили себе поза людським родом своєю брутальністю: “Ми більше не люди, ми звірі”.