Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина II

Розділ 6: Доля “куркуля” (закінчення)
Шолохов у своїй “Піднятій цілині” подає драматичний опис раптової зміни почуттів одного з таких “звірів”. Активіст Андрій Размьотнов несподівано каже:

— Я більше не можу.

— Що це значить: не можу? — Нагульнов відштовхнув рахівницю вбік.

— Я більше не йду ламати куркулів. Що це ти вирячився так? Хочеш мати приступ?

— Ти п'яний? — запитав Давидов, стурбовано й уважно дивлячись на сповнене гнівної рішучості Андрієве обличчя.— Що це з тобою? Що значить твоє “не можу”?

Його спокійний теноровий голос розлютив Андрія, і, заїкаючись від хвилювання, він закричав:

— Мене не навчали! Мене не навчали воювати з дітьми! На фронті було інакше. Там ти міг порубати шаблею кого хотів або що хотів. І ви всі можете забиратися під три чорти! З мене досить!

Його голос піднімався вище й вище, наче нота туго натягнутої струни віолончелі і, здавалося, от-от обірветься. Але, вдихнувши зі свистом повітря, він несподівано понизив його до шепоту:

— Ви це вважаєте правильним? Що я? Кат? Або моє серце — з каменю? Я мав досить на війні... І він знову почав кричати:

— Гаєв має одинадцятеро дітей. Як же вони ревли, як ми з'явилися! Ви б схопилися за голови. Моє волосся стало сторч. Ми почали виганяти їх із кухні... Я заплющив очі, заткнув вуха і побіг на двір. Жінки були всі до смерті перелякані, відливаючи водою невістку... Діти — о, боже мій, ви...”

Інший головний активіст — Нагульнов — не міг цього стерпіти:

“— Змія! — він задихався в пронизливому шепоті, стискаючи кулаки.— Як служиш революції? Жалієш їх? Так... Якби вишикували тисячі стариків, жінок і дітей і сказали мені: їх треба зрівняти із землею задля революції, я б постріляв їх усіх із кулемета”.

Нагульнов мав у житті дуже багато однодумців. Саме активістові цього періоду приписують добре відоме прислів'я: “Москва сльозам не вірить”.

Не можна сказати, що нагульновський фанатизм був єдиним рушійним мотивом під час розкуркулювання. Було й ще дещо. Так, один свідок тих подій зазначав: “Заздрісні сусіди, шпигуни й донощики, свавільні й продажні урядовці в пошуках здобичі створювали куркулів легіонами”. Гроссман твердить: “Було так легко згубити людину: лише написати донос, не треба було навіть підписуватися. Треба було тільки сказати, що він платив людям за працю на нього як наймитам, або що мав три корови”.

Активісти вишукували будь-яке відхилення від “економічної чистоти”. Шолохов розповідав про середняка, засланого на вимогу головного місцевого активіста,— за те, що найняв дівчину “на місяць під час жнив, а найняв він її тільки тому, що його сина призвали до Червоної армії”. А Залигін вивів образ людини, затаврованої як “куркуль”, хоч вона відзначилася як організатор гасіння пожежі в колгоспі,— а точніше, саме за це. Він — безсумнівний потенційний селянський провідник “Сьогодні Чаусов Степан пішов гасити пожежу, а завтра він може зруйнувати колгосп, і деякі бережуть його якраз для цієї нагоди. Таких людей, як Чаусов, треба ізолювати від мас назавжди, їхній вплив треба знищити”.

За повідомленням часопису “Народноє просвещение” (1930. № 6), одну вчительку — вдову комуніста, що загинув у громадянській війні, “розкуркулили”, “по суті, через те, що вона неодноразово виганяла місцевих “активістів” — секретаря сільради (кандидата в члени партії), місцевого відповідального працівника на культурному фронті (також члена партії) та секретаря місцевої кооперативної організації — зі школи, де вони намірялися організувати пиятику”. Оскільки вона не мала жодних засобів виробництва, які можна було б конфіскувати, в неї відібрали одяг і подерли її книжки. Інша вчителька, “розкуркулена” як попівна, “показала документи, які свідчили, що вона була селянською дочкою”, однак почула у відповідь: “її мати відвідувала священика, і тому можливо, що вона попівна”.

Подібні факти добре ілюструють думку Гроссмана, що “найбридкішими та найзлостивішими були ті, хто міг звести свої рахунки. Вони кричали про політичну свідомість — і зводили старі рахунки та крали. А крали вони — через тупий егоїзм — якийсь одяг, пару черевиків”. Шолохов також дає зрозуміти: активісти крадуть одяг і продукти. Справді, навіть в офіційних повідомленнях зазначалося, що вороги уявного куркуля дивилися на нього як на “джерело діставання черевиків, постільної білизни, теплого одягу, тощо”; сама “Правда” (від 1 лютого 1930 р.) засудила цей “поділ здобичі”. В Західному районі, згідно із секретними звітами ДПУ, в “куркулів” відбирали взуття та одяг, залишаючи їх у білизні. Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви... ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони” (цит. за М. Файнсод). Одна “куркулька” вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали “куркульський” одяг і віддавали їй перешивати.

Гроссман підсумовує: “Були хабарі. Зводили рахунки через ревнощі до якихось жінок або старі ворожнечі чи свари... Тепер, одначе, я розумію, що суттю катастрофи було не те, що списки складали ошуканці та злодії. В кожному разі серед партійних активістів було більше чесних, щирих людей, ніж злодіїв. Але зло, що його наробили чесні люди, було аж ніяк не менше, ніж те, що виходило від нечесних людей”.

Саме ж розкуркулювання відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне майно... Активісти часом звітували про “класову перемогу” в такому, скажімо, формулюванні: “За період від п'ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані”. Був навіть випадок, нарікало ОДПУ, коли “ентузіасти” почали розкуркулювати селян поза своєю територією.

З метою якось упорядкувати систему арештів і судових процесів прокуратура навесні 1930 р. підготувала цілий ряд інструкцій. Однак вони, як і завжди, не мали майже ніяких наслідків. Лише 8 травня 1933 р. секретний лист за підписом Сталіна й Молотова, звернений до всіх партійних і радянських працівників, органів ОДПУ, судів і прокуратури, оповістив: “ЦК і Раднарком одержали повідомлення, що наші працівники все ще практикують незаконні масові арешти на селі. Такі арешти провадять голови колгоспів та члени колгоспного правління, голови сільрад і секретарі партійних осередків, районні та крайові радянські й партійні працівники; арешти здійснює кожний, кому заманеться, і хто, власне кажучи, не має права здійснювати арешти. Не диво, що серед такої оргії арештів органи, котрі справді мають право заарештовувати, включно з органами ОДПУ та особливо міліції, втрачають будь-яке почуття міри й часто здійснюють арешти без будь-якої підстави, діючи за правилом: “Спочатку заарештуй, а тоді розслідуй” (цит. за М. Файнсод). Звісно, на той час куркуля в будь-якому розумінні цього слова вже давно не існувало, але репресії, як бачимо, припиняти не збиралися. Причому ніяке “впорядкування” каральних акцій через зосередження права на арешти в тепер значно збільшених кількісно органах безпеки аж ніяк не могло полегшити долю майбутніх жертв. Бо ж, як пояснив генеральний прокурор СРСР Вишинський, революційна законність все ще не виключала, а якраз навпаки — радніше сполучалася з “революційним свавільством”. Міліція разом із місцевим активом, хоч і за допомогою примітивних методів і з великими помилками, продовжували успішно знищувати останній “ворожий клас”. Як ми вже зазначали, їм звичайно вдавалося розпалити в собі належну класову ненависть, однак селянські маси були для них у цьому не найкращими помічниками.

Хоч “Правда” (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що “кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані”, це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти “куркулям”. За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували “куркульське” майно й попереджали своїх приятелів-“куркулів” про обшуки, “в багатьох випадках” збирали підписи на захист “класового ворога” тощо.

Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-“куркуля” (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як “куркульського прихильника”. В. Астаф'єв у своєму творі “Последний поклон” описує загальноселянське співчуття “куркулям”, яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: “Все село вийшло на берег ріки; плач стояв над Єнісеєм; люди виносили депортованим яйце або кусень хліба, шматок цукру або хустку чи рукавиці”. Навіть у цей час радянська преса оповідала історії, наприклад, про одного селянина, який, захищаючи іншого, заявив: якщо його друга наміряються розкуркулити, то це ж саме треба вчинити і з ним, оскільки їхні господарства однакові за розмірами. Йому наказали викласти це письмово, а тоді теж розкуркулили (Большевик. 1930. №8). В березні 1930 р. “Правда”,— зрозуміло, применшуючи значення цього явища — визнала: “Далеко не всі середняки були політичне підготовлені та спроможні зрозуміти необхідність організації та розвитку колгоспів, необхідність ліквідації куркульства як класу”. VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на “бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами”; побоювання середняків, що їх теж можуть розкуркулити, зробило їх у деяких випадках “противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії... і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля”. Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли “негативне ставлення” до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок . Партійні документи повідомляють про фабричних робітників-комуністів, які все ще володіють землею в селах і заробляють у місті вдосталь грошей, щоб “стати куркулями”. На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація “дотримувалася куркульського курсу”.

Як і завжди, селянин, що набув статків завдяки своїй праці, загалом викликав радніше захоплення, ніж заздрість. За словами М. Левіна, “заможного сусіда можна було ненавидіти як пожадливого куркуля, який експлуатував інших, але йому переважно заздрили, а також поважали як таланистого селянина”. Прихильник радянського режиму Моріс Гіндус так описує пропагандистський фільм С. Ейзенштейна про колективізацію: “Один із лиходіїв був куркулем, і яким же монстром він був,— вгодований, ледачий, ненажерливий, брутальний,— мерзенне створіння, мерзенніше за якого ніколи й не було на землі. Ясна річ, в реальному житті навряд чи можна знайти таких потвор, навіть у Росії. Куркуль міг часом виявляти жорстокість до бідніших селян, але він ніколи не був вгодованим, ледачим, ненажерливим виродком, яким його зобразив Ейзенштейн... У реальному житті куркуль був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян у селі... Він був надзвичайно невтомним робітником”.

В одному з рапортів ОДПУ за 1930 р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: “Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів”, а залишаються самі невдахи та нероби. Те, що “куркуль” був не тільки найпрацьовитішим, а й найпрогресивнішим селянином, також чітко показує Шолохов, у якого головний ворог колгоспу, почавши в 1920 р. лише з “голої хати”, діставав ліпше насіння, вживав хімікати, прислухався до порад агрономів. Знову й знову ми чуємо про цих прорадянськи настроєних незаможників, що, одержавши землю, стали нібито куркулями (навіть вислів такий з'явився — “червоний куркуль”). У документах згадуються, зокрема, п'ятеро таких господарів — у трьох селах на Чернігівщині, Полтавщині й Вінничині. Двоє були пастухами, двоє інших також зовсім не мали землі, а п'ятий мав аж півгектара. Всіх депортували в 1930 р. У с. Рудківці на Поділлі 12 селян, котрі воювали на боці більшовиків у громадянській війні — переважно в “червоних партизанах”,— так або інакше впали жертвами режиму (двоє заподіяли собі смерть, а семеро померли на засланні поблизу Мурманська).

Колишній активіст посилається на друга-агронома, який говорив йому про розкуркулених у 1932 р.: “Деякі з них були навіть героями Червоної армії, такими самими хлопцями, що взяли Перекоп та майже взяли Варшаву. Вони осіли на землі й пустили коріння, як овес. Вони розбагатіли! Лише один, той, що не напружувався, залишився бідним. Він — із тих, що не могли на чорноземі виростити нічого, крім бур'яну, не могли одержати молока від корови-рекордистки. Це він зчинив великий галас про класового ворога, який душить його, який гладшає, висмоктуючи його кров і піт” (цит. за Л. Копелєвим).

Червоногвардієць, син бідного козака, поранений і нагороджений у громадянській війні,— ось один із героїв шолоховської “Піднятої цілини”, який став куркулем. Під час непу “він почав багатіти, хоч ми попередили його. Він працював день і ніч”. На його думку, “не на таких, як ви, тримається радянська влада. Своїми власними руками я годую її”. Голова колгоспу Давидов підсумовує беззмістовність історій про його героїчне минуле: “Він став куркулем, став ворогом. Його треба знищити!”


* * *


Партія не користувалася підтримкою селянських мас і знала про це. Та офіційно вважалося, що середняк тримав її руку в класовій боротьбі проти куркуля, й цей подвійний стандарт треба було якось перенести у сферу класового терору.

Шолохов описує кілька випадків вигнання “куркулів” з їхніх домівок. Сільчани, що зібралися, співчувають “куркулеві”. Коли старого чоловіка з його недоумкуватим сином викидать із хати й він стає навколішки, щоб помолитися, активісти підганяють його, але натовп висловлює своє обурення: “Нехай хоч із власною хатою попрощається!”, жінки починають плакати, після чого старого обвинувачують в “агітації”....

Ми маємо сотні свідчень із перших уст про долю злощасних “класових ворогів”. Один селянин, колись безземельний, потім вояк Червоної армії, мав на початок 1929 р. 14 га землі, двоє коней, корову, свиню, п'ятеро овець, сорок курчат, та ще й родину з шістьох душ. У 1928 р . накладений на нього “податок” становив 2500 крб і 260 т зерна. Він не зміг усе це віддати, і його дім (вартістю 1800— 2000 крб) конфіскували, а один із активістів “купив” його за 250 крб. Хатнє майно “продали” активістам, а польовий реманент передали до новоствореного колгоспу. Самого ж господаря заарештували. У в'язниці одержав обвинувачення: він — куркуль (хоч раніше називався підкуркульником); відмовляється сплачувати податки; підбурює селян проти колективізації й радянської влади; належить до підпільної контрреволюційної організації; має 200 га землі, п'ять пар волів і 50 голів іншої худоби; експлуатує “робітників” тощо. Врешті його засудили до 10 років каторги.

Ще одного “куркуля” (власника 3,2 га землі) 5 лютого 1931 р. вирядили разом з іншими чистити залізничну колію від снігу, а коли він повернувся додому, виявилося: все його майно вже забрали, залишивши тільки чайник, блюдце та ложку. А невдовзі його взагалі заарештували й заслали на Далеку Північ — рубати ліс.

У 1929 р. одному українському “куркулеві”, який тримав 4,8 га землі, корову, коня, 10 овець, свиню, близько 20 курчат — господарство, яке давало змогу прогодувати чотирьох чоловік,— спочатку наказали продати державі понад 20 т пшениці. Стільки його ділянка дати не могла, тож він, щоб розрахуватися, продав своє майно й купив певну кількість зерна за високу ціну. А проте 26 лютого 1930 р. його заарештували й депортували до Сибіру. Ще в одного “куркуля” конфіскували всю власність, включно з одягом дітей (крім того, що вони вже мали на собі). Йому звеліли регулярно з'являтися до окружного відділу ОДПУ, розташованого на відстані 18 км, і попередили: якщо він утече, то потерпить його родина. Діти пішли жебрачити, але зібрані харчі відбирали активісти. 14 грудня 1929 р. сім'ю викинули на вулицю, а невдовзі депортували. Мати цього селянина, жінка, шестеро дітей — усі загинули на чужині...

Дівчина з України (с. Покрівка) оповідає досить типову історію про свою середняцьку родину, котра мала коня, корову, телицю, п'ятеро овець, кілька свиней, комору. Батько не бажав вступати до колгоспу. Вимагаючи хліба, якого він не мав, “цілий тиждень [активісти] не давали йому спати й били його палицями та револьверами, аж поки він геть увесь не почорнів, посинів і попухнув”. Після звільнення він мусив зарізати свиню, залишивши трохи м'яса для домочадців, а решту продав у місті, щоб купити хліба. Врешті до них прийшли відповідальний співробітник ДПУ, голова сільради та інші, описали майно й конфіскували все, включно з худобою. Батька, матір, старшого сина, двох малих сестер і немовля-братика замкнули на ніч у сільській церкві, а потім гнали пішки до залізничної станції, де загнали до “телячого” вагона (це був поїзд для депортованих). Біля Харкова поїзд зупинився, і м'якосердний охоронник відпустив дівчат, щоб вони спробували дістати молока для найменшої дитини. В якійсь поблизькій селянській хаті їм дали трохи харчів і молока, та коли вони повернулися до потяга, його вже не було. Сестрички блукали, звикаючи до життя безпритульних, а потім загубили одна одну, переслідувані міліціонером на міському ринку. Ту, що розповіла все це, згодом взяла до себе селянська родина.

Як показують описані історії, доля “куркулів” складалася не однаково. Представників першої категорії — “упертих класових ворогів” — заарештовували взимку 1929—1930 рр. Повідомляли; що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70—120 чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУ в Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювали одного — двох...

Один “куркуль”, у 1930 р. ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сім чоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20 — 83. Денний раціон становив 100—150 г глевкого чорного хліба. Щодня помирало до 30 душ, і лікар завжди засвідчував “параліч серця”.

В українському селі Великі Солонці “усунули” 52 “куркулів”, а їхніх жінок і дітей вивезли на возах до піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальний партійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис. чоловік) у грудні 1929 р. розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок і покинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погнали пішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер на відстані близько 5 км — із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200 чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.


* * *


Депортація куркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відсторонено трактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонів була живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатися місця свого заслання. Один “куркуль” із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її. Його заарештували й розстріляли того самого вечора.

Людей похилого віку часто просто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так і сказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та “ми залишаємо дуже старих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянської влади”.

Гроссман описує таку типову сцену: “З нашого села “куркулів” виганяли пішки. Вони взяли з собою те, що могли нести на собі — постільну білизну, одяг. Грязюка була така глибока, що стягала черевики з ніг. Було страшно дивитися на них. Вони маршували в колоні, оглядаючися на свої хати, і їхні тіла все ще тримали в собі тепло від їхніх печей. Як тяжко вони мусили страждати! Та ж вони народилися в цих хатинах! Там вони віддавали заміж своїх дочок. Вони розпалили печі, але покинули зварений борщ... А дим все ще піднімався з димарів. Жінки схлипували, але плакати боялися. Партійним активістам було байдуже до них. Ми гнали їх як гусей. А позаду їхав візок, і на ньому сиділи сліпа Палажка, старий Дмитро Іванович, який не виходив із хати десять років поспіль, і дурна паралізована Маруся — куркульська дочка, яку брикнув кінь у дитинстві і яка відтоді так ніколи й не була нормальною”. Один “куркуль” розповідає про чергу депортованих у Сумській губернії, що простяглася так далеко, як тільки око могло сягнути в обох напрямах. А люди все йшли та йшли, щоб незабаром сісти на поїзд, який за вісім діб привіз їх до чотирьох “спеціальних поселень” на Уралі...

26 травня 1931 р. залізничний ешелон (61 вагон, що вмістили до 3500 членів “куркульських” родин) відійшов від Янценова — маленької станції в Запорізькій губернії, а 3 червня прибув до місця їхнього заслання в Сибіру. Вагони в таких поїздах у середньому вміщували 40—60 чоловік. Вони були замкнені, а отже, мали обмаль свіжого повітря і світла. Звичайно на 10 осіб видавали паляницю хліба (по 300 г на кожного) і піввідра чаю або рідкого супу, та й то не кожного дня. Інколи чай або суп заміняли простою водою.

Смертність у дорозі досягала 15—20 % (особливо часто помирали малі діти),— як у 40-х роках, коли на чужину депортувалися національні меншості. Чимало було дуже хворих людей, а серед жінок траплялися вагітні. Одна козачка народила у вагоні, й за таких умов немовля швидко померло. Вояки-охоронники викинули тільце під час руху поїзда...

Часом засланців доставляли більш-менш близько до місця кінцевого призначення, а часом залишали у транзитних пунктах,— очікувати наступного транспорту (особливо у Вологді та Архангельську). В Архангельську не діяла жодна церква — їх використовували як пересильні в'язниці, обладнавши багатоярусними нарами для спання. Помитися не було де, й людей обсідали виразки. Бідолахи блукали містом, прохаючи допомогти, та місцевим жителям суворо заборонялося виявляти будь-яке милосердя. Не дозволялося навіть підбирати померлих... Зрозуміло, мешканці міста самі боялися репресій...

У Вологді церкви також пристосовували під своєрідні в'язниці.

Відомий сучасний радянський письменник В. Тендряков пише у своєму творі “Смерть”: “У Вохровому, окружному центрі [на Півночі], в маленькому сквері біля станції, розкуркулені селяни з України лежали й умирали. Людина звикала бачити там вранці трупи; зупинявся віз, й Абрам, лікарняний візник, скидав їх на купу. Не всі вмирали; багато блукало запиленими, злиденними маленькими вуличками, тягнучи безкровні сині ноги, опухлі від водянки, випробовуючи кожного перехожого собачими благальними очима... їм нічого не давали; жителі самі, щоб дістати хліба на свої продуктові картки, ставали в чергу вночі, перед відкриттям крамниці”.

Через такі транзитні пункти — або іншим шляхом — засланці врешті прибували в тайгу або тундру. На деяких із них — завезених на далеку північ Сибіру — чекала тут нова небезпека — великі ріки, котрі текли в Північний Льодовитий океан. Астаф'єв описує, як “куркулів” перевозили на плотах рікою Угрюм і як більшість із них гинули в порогах.

Якщо в сибірській тайзі траплялося якесь село, засланців поселяли там, а в іншому випадку їх, пише Гроссман, “скидали просто в сніг. Слабші вмирали”, міцніші рубали ліс і будували такі собі халупи; “вони працювали майже без сну, щоб їхні родини не замерзли до смерті”.

В англомовній літературі є згадка про такий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона “куркулів” протягом чотирьох днів ішла маршем близько 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, одепеушник закричав: “Маєте свою Україну ось тут”,— і показав на ліс довкола. Й попередив: “Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо”.

У пункті кінцевого призначення поблизу Красноярська знову ж таки не було ніякого притулку, зате вже стояла огорожа з колючого дроту — під оком кількох охоронників. Із 4 тис. чоловік, привезених туди, за два місяці померло близько половини. В іншому таборі, на Єнісеї, розкуркулені тулилися в землянках.

Німецький комуніст В. Леонхард описує, як між Петропавловськом та озером Балхаш (Казахстан) переселенців з України й Центральної Росії вели маршем в пустку: “Було лише кілька кілків, устромлених у землю, з невеличкими написами на них типу: селище 4.5, 4.6 і т. д. Селян привели сюди, сказавши, що відтепер вони мусять опікуватися собою самі. Отже, тоді вони самі викопали ями в землі. Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки”.

В сучасній радянській історіографії підтверджується: “Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень” (Вопросы истории. 1964. № 11). Табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєрного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.

Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном “спеціальні поселення”. Це не була форма ув'язнення, однак за “спецпоселенцями” наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію “куркулів” в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників,— просто “на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами”, тобто співробітники ОДПУ.

Нові “сибіряки” мали настільки мізерні права, що в ідеологічному й політичному плані не відрізнялися від державних вигнанців. Якщо дівчина або парубок іззовні брали шлюб із “спецпоселенцями”, вони самі переходили до стану кріпаків. Леонхардові розповідали, що навіть новачки споруджували свої землянки: “Партійні керівники часто в'їжджали до поселення верхи... Не було аж так погано, коли вони просто гримали на нас або лаяли чи кривдили, але часом вони з'являлися з батогами і кожний, хто траплявся на дорозі, куштував їх,— навіть дітей шмагали, коли вони бавилися”.

Спочатку харчові раціони засланців визначали чекісти. У північних спецпоселеннях щоденна повна норма дорівнювала 600 г хліба, для тих, хто не виконував норми,— 400 г; 200 г отримували порушники режиму. Все це навіть нижче за норми в скрутніші періоди існування каторжних таборів.

Спецпоселення розташовувалися звичайно на землях, які до цього ніхто не вважав корисними,— по суті, в пустці. Особливо багато їх було поблизу Архангельська, Вологди та Котласа на Півночі й Північному Сході. У 640-кілометровій смузі на Далекій Півночі між Грязовцем й Архангельськом (на відстаю 50 км від залізниці) спостерігалося скупчення таборів, згодом пересунутих глибше до лісу. За однією з оцінок, в цій зоні мешкало до 2 млн розкуркулених (найбільша компактна група), переважно українців. Близько половини становили діти (хоч ця пропорція і зменшувалася в міру того, як молодші вмирали).

За офіційними даними, 70 тис. “куркульських” родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926—1939 рр. “міське” населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис., Далекого Сходу — на 487 тис., Вятки — на 536 тис. чоловік. Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецпоселеннях. Статистика називає їх “міською” або “промисловою” робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями “промислової” й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.

Красноярськ у 1930—1931 рр. одержав 24200 “куркульських” родин. Серед інших “одержувачів” був Нарим; тут земля не розмерзається протягом більшої частини року, а в інший час це — неродючий болотний грунт. О. Солженіцин у своєму творі “Архипелаг ГУЛАГ” розповідає про прибуття туди розкуркулених у лютому 1931 р.: “Ряди возів котилися безперервно селом Коченовим Новосибірської губернії, оточені з обох боків конвойними військами, з'являючись із засніженого степу і зникаючи в засніженому степу знову... всі вони човгали в наримські болота — і в цих ненаситних трясовинах всі вони залишилися. Чимало дітей уже померло жахливою смертю впродовж цього тяжкого шляху”.

Трапезников, описуючи цю міграцію, зауважує: на початок 1932 р. до Нарима, населення якого становило 119 тис., було заслано 196 тис. “репресованих куркулів із центральних районів країни”. Як дізнаємося з іншого офіційного джерела, йшлося про 47 тис. “куркульських” родин. Навіть якщо взяти за пересічну чисельність середняцької родини п'ять чоловік, це дає 235 тис.— отже, як мінімум 40 тис. (17 %) загинули ще на шляху до Сибіру,— насамперед, мабуть, діти.

Де б “куркулі” не перебували, вони мусили працювати. “Куркулям”, які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про “поліпшення” постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було “забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та інші продукти за рахунок власного врожаю”. Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що “куркулі” були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів. На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення “ передати” 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20—25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців). Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з “куркулями”, їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни. У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. “куркулів” працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250—300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Щодо тих засланців, яких у суворих умовах Півночі та Сибіру змушували займатися сільськогосподарським виробництвом, то варто зазначити, що їхнє вміння та працьовитість часом перемагали. Радянський письменник Б. Можаєв в одній із своїх книг, присвячених історії проведення ранньої колективізації 1928 р., розповідає про колишніх “куркулів”, яких депортували на Північ рубати ліс. Але вони, підкреслює оповідач, працювали так уперто, що досягли добробуту, і їх довелося “розкуркулити” та депортувати вдруге.

Фактично без коней та плугів, маючи лише сокири та лопати, найвитриваліші з депортованих селян вижили й створили досить заможні поселення — з яких їх знову виселили, коли урядові чиновники помітили зростання їхнього добробуту. О. Солженіцин розповідає, що одній із груп старовірів також удалося створити заможні поселення. Уникаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом, вони змогли проіснувати аж до 1950 р. І все ж їх було викрито і звинувачено в “саботажі”.

На неосяжних російських просторах властям важко було здійснювати невсипний контроль за життям тисяч і тисяч мешканців нових поселень. За офіційними даними, не менше 25 % депортованих до Сибіру “куркулів” (переважно молодь) до середини 1930 р. втекли із місць заслань. Власті характеризували їх як непримиренних ворогів радянського ладу.

Збереглося чимало свідчень про це. Зокрема, один із радянських авторів (Підгайний) розповідає про двох молодих українців, яким удалося заволодіти рушницею начальника станції, після чого вони з мізерним запасом провіанту попрямували через тайгу, харчуючись олениною та дичиною.

Але хоча декотрим засланцям удалося втекти, а інші змогли вижити завдяки просто неймовірним зусиллям, слід підкреслити, що багато з них не вціліло.

У Ємецькому розміщувався величезний “сімейний” табір, де перебували переважно жінки і діти. Понад 30 тис. осіб тіснилися в 97 бараках. Щоденний раціон складався із 300 г хліба, 100 г проса та 100 г риби. За відсутності будь-якої медичної допомоги у таборі лютували епідемії кору та скарлатини. Дитяча смертність була величезною, не проходило й дня без похорону. Відвідавши цю місцевість знову, в 1935 р., колишній в'язень побачив, що цвинтар, де стояли нескінченні ряди хрестів, власті зрівняли з землею.

З 40 членів родин з одного села, заарештованих і засланих до Сибіру, лише п'ятеро повернулися, завдяки фальшивим документам, у 1942 р., щоб повідомити, що всі інші померли від надмірної праці та голоду.

Одного українського селянина з жінкою, дев'ятьма дітьми та батьками похилого віку заслали на Соловецькі острови. Дев'ятилітньому синові вдалося втекти, хоча йому й прострелили ноги. Інші померли.

В “ізоляційному таборі” в Томську 13 тис. ув'язнених отримували по 250 г хліба та мисці “супу” на день. Від голоду та хвороб щодня помирало 18—20 в'язнів. З 4800 чоловік, які прибули до одного з сибірських концтаборів у жовтні 1931 р., до квітня 1932 р. померло 2500. Навесні 1932 р. власті припинили постачати харчовими продуктами українське “спеціальне” поселення Медвеже на Уралі. Голод, як пізніше в самій Україні, умертвив багатьох.

Солженіцин оповідає про 60—70 тис. чоловік, яких перегнали через покриту кригою сибірську річку Васюган, а потім покинули напризволяще на клаптиках твердого грунту в місцевих болотах без їжі і будь-яких знарядь праці. Пізніше їм усе ж послали харчі, але запізно, всі ці люди померли. Начебто було проведено розслідування і одного з відповідальних керівників, винних у цій трагедії, як повідомляють, розстріляли.

За приблизними підрахунками, майже третина депортованих загинула. В основному це були діти, жінки, старики. Один депортований “куркуль” оповідав, що у Ємецькому таборі на Далекій Півночі 18 квітня померла його трирічна донька. Маленька “злочинниця” сповна спокутувала “провини” своїх батьків і дідів.

Позиція партії стосовно заможного селянства та обгрунтування усього заподіяного йому викладені з винятковою відвертістю у романі Іллі Еренбурга “День другий”, виданому в Москві в 1934 р.: “Ніхто з них не був винний ні в чому: але вони належали до класу, який був винен в усьому”.
Категорія: Частина II | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 534 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017