Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина II

Розділ 7: Прискорена колективізація та її крах у січні-березні 1930 р. (закінчення)
Деякі бунти мали обмежений характер, як, наприклад, той, що відбувся у с. Парбінське; частини ДПУ швидко придушили його, опісля розстрілявши місцевого священика та його родину з чотирьох чоловік. У вересні 1930 р. в с. Рудківці на Поділлі селяни прогнали місцеву міліцію, але трьома днями пізніше цей виступ було придушено силами безпеки. Двох учасників виступу власті розстріляли, 26 селян були депортовані. В червні 1931 р. повідомлялося про відрядження кавалерійського полку на придушення бунту селян у с. Михайлівка в тій же самій місцевості. Цього разу військам довелося застосувати артилерію. Усе чоловіче населення віком понад 15 років заарештували. Триста чоловіків і п'ятдесят жінок відправлено до таборів.

Деякі бунти, особливо в Україні, поширилися поза окремі села. Справжнє повстання відбулося в селах Градениці та Троїцьке Одеського округу. Збройний виступ селян на Чернігівщині, навесні 1930 р., охопив п'ять районів. Для його придушення властям довелося стягнути кілька військових частин.

У Дніпропетровському окрузі повстання також поширилося на п'ять районів. Піхотна дивізія, дислокована в Павлограді, відмовилася виступити проти повстанців і вступила з ними в переговори. Командира дивізії було заарештовано. І все ж дивізія не брала участі в боях з повстанцями. Властям довелося стягувати проти них з різних місць підрозділи ДПУ та міліції. Лише в одному із сіл — Дмитрівці — було заарештовано понад сто чоловік, загальна ж кількість заарештованих сягала кількох тисяч. Усіх їх жорстоко побили, декотрих розстріляли, а решту відправили до концтаборів.

У Молдавії повсталі селяни розгромили підрозділи кінної міліції і ДПУ, а деякі села навіть проголосили “радянську владу без комуністів”. Масові озброєні виступи селян відбулися у двох районах Херсонського округу, у Кам'янець-Подільському та Вінницькому округах, а також у трьох районах Чернігівського, де так звані “територіальні” війська підтримали повстанців, і властям довелося для придушення виступу використати великі з'єднання регулярних військ і підрозділи ДПУ. На Волині та в трьох районах Дніпропетровського округу, де селяни діяли особливо активно, проти повсталих застосовували навіть бронетанкові підрозділи та авіацію. Відомий випадок, коли селянські загони очолив кадровий командир Червоної армії, який на той час перебував у відпустці. В нерівному бою з регулярними військами він був убитий.

У деяких офіційних звітах повідомлялося про повстанські загони, в яких колишні “антирадянські” партизани часів громадянської війни об'єднувалися з колишніми “червоними” партизанами і створювали дуже боєздатні групи. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

У Сибіру громадянська війна, по суті, ніколи повністю не припинялася. Радянські джерела повідомляли про продовження “політичного бандитизму”. В 1927—1929 рр. кількість партизанських загонів збільшилася вчетверо, а з початком кампанії масової колективізації опір селян набув ще більшого розмаху. Один із таких загонів, створених повсталими селянами Усть-Пристанської округи в березні 1930 р., очолив керівник місцевої міліції Добитін. Для озброєння партизан були використані наявні запаси міліцейської зброї, боєприпасів та інше спорядження. Щоб придушити це повстання, місцеві власті змушені були стягнути значні сили, в основному війська ДПУ.

Щодо соціального стану учасників виступу, то в офіційних звітах повідомлялося, що серед них були не тільки куркулі (38 %), але й середняки (38 %) і навіть бідняки (24 %). Головним пунктом їхньої програми була вимога про скликання Установчих зборів, які мали обрати “царя чи президента”. Загалом учасники сибірських повстань проголошували радянський уряд скинутим. Установчі збори залишалися найбільш популярним гаслом.

Недавно видана праця про участь бійців та командирів Сибірського військового округу в кампанії з проведення колективізації подає цікаві образи воїнів, які одержували правдиву інформацію від своїх родин. Лише в одному батальйоні в жовтні 1931 р. 16 % одержаних листів мали “антирадянський” характер, у листопаді — 18,7, а в перші дні грудня — 21,5 %. У розмовах між собою, як повідомляли донощики, бійці з обуренням заявляли, що “влада грабує усіх без винятку і каже нам, що ліквідує куркуля”. Було виявлено кілька “контрреволюційних” військових груп, які намагалися встановити зв'язки з селом через солдатів, які побували у відпустці. Одній із таких груп удалося навіть випустити листівку.

У деяких місцевостях України та Північного Кавказу, за свідченням співробітника ОДПУ, проти повсталих було вжито військову авіацію. На Північному Кавказі бійці кавалерійського ескадрону відмовилися громити козацькі станиці. Його розформували і половину особового складу розстріляли. В іншому місці цього району з цієї ж причини припинив існування підрозділ ОДПУ. Однак перевага була на боці регулярних військ, добре озброєних, навчених. Особливою жорстокістю відзначалися чекістські підрозділи. Горезвісний Фріновський, який на той час командував прикордонними військами ОДПУ і був одним із головних організаторів репресій, доповідав на засіданні політбюро, що вниз за течією річок пливли тисячі трупів. Після придушення повстань, за свідченнями очевидців, десятки тисяч селян були страчені без суду і слідства, сотні тисяч їх відправлено до таборів і заслано.

У Криму (де розкуркулено 35—40 тис. татар) у грудні 1930 р. розпочалося повстання в Алакаті. Результат такий самий: тисячі смертних вироків, тисячі відправлених до таборів. Голова Кримського ЦВК Мехмет Кубай нарікав на плюндрування та голод у республіці, а пізніше й сам зник безслідно.

Серед гірських народностей Північного Кавказу великі повстання тривали місяцями. Для їх придушення уряд кинув великі з'єднання регулярних військ. Навесні 1930 р. розпочалися збройні виступи у Вірменії. В березні—квітні цього року кілька округ перебували в руках повстанців. В Азербайджані колективізація також викликала збройний опір селян: “Тюркські селяни Азербайджану, разом із заможними, середніми та бідними шарами, піднялися всі разом”. Намагаючись якось “пояснити” ситуацію, що склалася в республіці, секретар ЦК КП Азербайджану Караєв зазначав, що кланові взаємини перешкоджали поділові суспільства на класи. Після запеклих боїв з урядовими військами понад 15 тис. повстанців перейшли іранський кордон. Але навіть порівняно пасивний опір часто придушувався немилосердно. Ісак Дойчер під час своєї поїздки по країні зустрівся з високопоставленим працівником ОДПУ, який з болем поскаржився йому, ледве стримуючи сльози:

“Я — старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим, не розбираючись, стріляти в натовпи селян? Ні, ні, й ще раз ні!”

Арешти та страти учасників активного опору, як правило, супроводжувались загальним терором проти всіх запідозрених. В одному з радянських творів зображено заарештованого селянина, якого власті безпідставно звинувачують у спробі організувати збройне повстання. У в'язниці інший селянин радить йому підписати зізнання, якого вимагають від нього, як це були змушені зробити всі інші. Перший відповідає, що він не винний, але чує у відповідь, що й вони так само. На що він заперечує:

“— Але тоді мене розстріляють.

— Так, але принаймні не мучитимуть”.

Більшість учасників виступів проти режиму, навіть ті з них, хто обстоював мирні засоби боротьби, знали, що на них чекає. У шолоховському романі “Тихий Дон” співробітник ОДПУ погрожує:

“— Зачекай: поговоримо в Ростові. Потанцюєш переді мною перед смертю!

— Ой, який жах! Ви мене так налякали! Я увесь тремчу як осиковий лист, просто тремчу від страху! — сказав Половцев іронічно, зупинившись, щоб запалити дешеву сигару. Але з-під брів він подивився на чекіста насмішкуватими, повними ненависті очима.

... Чим, ви думаєте, ви можете мене настрашити? Наївна ви людина! Тортурами? Не вийде: я на все приготований”.

Одначе найбільш своєрідною формою опору були дивовижні “бабські бунти” — повстання жінок — особливо в Україні.

Одна з причин, чому жінки були так вороже настроєні до колгоспів, полягала, можливо, в тому, що вони традиційно доглядали сільськогосподарську худобу і “залежали” від своїх корів, оскільки потребували молока для дітей. Створення колгоспів, куди доводилося віддавати власну худобу, загрожувало, таким чином, сімейному благополуччю. Навіть центральна радянська преса повідомляла про деякі з жіночих бунтів. Про один із таких виступів йдеться в офіційному звіті представників місцевої влади: “В селі з' явився великий натовп жінок, озброєних киями та іншими речами, і почав вимагати повернути їм коней. Вони також намагалися побити представників окружного виконкому та парткому. Орудувала ними Каняшина Настя — дружина селянина-середняка”. У багатьох випадках жінкам удавалося повернути коней, а подекуди вони відбирали й розподіляли зерно.

Рух поширився до кордонів етнічної Росії, хоча і в менших масштабах. У повідомленні з Західного району ішлося про стихійний виступ, у якому брало участь 200 селян, “переважно жінок”, які “напали на колгосп”. Але найбільше таких повідомлень надходило з України та Північного Кавказу (характерно, що селянські виступи в цих регіонах здебільшого набували форм збройних повстань). У трьох селах Одеського округу в лютому 1930 р. жінки прогнали представників місцевої влади і забрали своє майно, здане раніше в колгоспи. Війська ДПУ придушили бунт, заарештувавши багатьох його учасниць. У с. Плешки Полтавської області навесні 1933 р. жінкам вдалося проникнути до зернової комори і забрати зерно. Міліція стріляла в них, убивши кількох. Решту учасниць цього виступу було депортовано.

Загалом, в офіційних звітах повідомлялося про тисячі заарештованих і депортованих жінок. Бувало й так, що тактика пасивного опору викликала замішання й розгубленість місцевих властей, які з тих чи інших причин не хотіли викликати сторонню допомогу.

Один із місцевих активістів — свідок цих подій — зазначав, що учасниці “жіночих бунтів” почали дотримуватися певної тактики. Спочатку жінки переходили в наступ на колгосп, якщо комуністи, комсомольці, члени сільради та комітету незаможників атакували їх, чоловіки збиралися на захист жінок. Подібна тактика була спрямована на те, щоб запобігти втручанню військових сил, і вона нерідко завершувалася успіхом. У Південній Україні, на Дону та Кубані на початок березня 1930 р. колгоспна система фактично розвалилася. Однак найпоширенішою та найбільш ефективною формою протесту селян проти насильницького запровадження колгоспів став забій домашньої худоби. Спочатку селяни просто продавали свою худобу та коней, однак власті незабаром заборонили подібну практику під страхом суворого покарання. “Правда” нарікала в січні 1930 р., що в Таганрозі “під куркульським впливом середняки та бідні селяни влаштовували масовий продаж худоби перед своїм вступом до колгоспу. Протягом останніх трьох місяців продано понад 26 тис. рогатої худоби, 12 тис. молочних корів і 16 тис. овець. Покупці їздять на різні станції, купляючи худобу за високими цінами, перехоплюючи її від державних ринків, які тепер майже не діють. Худобу, коней та овець продають злочинницьки скрізь. Особливо ця практика поширилася у районах суцільної колективізації”.

Перед вступом до колгоспу середняки і навіть бідні селяни намагалися позбутися своєї худоби, заховуючи одержані від продажу гроші. У тому ж номері газети (від 11 січня) зазначалось, що “під впливом куркульської агітації, тверджень про те, що в колгоспі селянське майно відбиратимуть, щоб усі були рівні, селяни різали не тільки всю рогату худобу, але навіть молочних корів та овець”.

В одному із сучасних офіційних видань зазначається, що заклики “куркулів” забивати худобу знаходили відгук серед широких мас селянства Сибіру, і перешкодити їхній агітації було надзвичайно важко. Оскільки продаж м'яса також був заборонений, його з'їдали. За свідченням Чернова, який на той час очолював державні заготівлі зерна в Україні, а пізніше став наркомом землеробства, російські селяни вперше за всю свою злиденну історію їли м'яса досхочу.

Це знаменувало велику економічну катастрофу. На XVII з'їзді партії, який відбувся в 1934 р., було заявлено, що з початку колективізації поголів'я великої рогатої худоби в країні зменшилося на 26,6 млн (42,6 % загальної кількості), овець на 63,4 млн (63,1 % загальної кількості); в Україні забій великої рогатої худоби складав 48 %, свиней — 63 і овець та кіз — 73 %. Але навіть ці офіційні статистичні дані були, очевидно, занижені.

Таким чином, за короткий період, що вмістився між січнем і березнем 1930 р., радянське село було приречене на руїну.

Зовнішньо все виглядало так, начебто партія здобула перемогу. В червні 1929 р. новостворені колгоспи об'єднували 1 млн 3 тис. селянських господарств. На січень 1930 р. було колективізовано 4393100, а на 1 березня — 14 264 300 господарств.

Але втрати від забою худоби, опір селян, повна відсутність відповідного планування — усі ці явища, про які ми сповідали, означали цілковитий крах сільського господарства. Перемога була пірровою, і обходилася вона занадто дорого.

У період хрущовської відлиги радянському вченому В.П. Данилову вдалося вмістити статтю про колективізацію в “Советской Исторической Энциклопедии” (т. 7) (пізніше її багато і жорстоко критикували). Автор згадує у ній про “помилки” тієї доби: примушування селян вступати до колгоспів, надмірне розширення масштабів розкуркулення — до 15 % у деяких місцевостях, що поширювалося навіть на бідних селян, організація колгоспів відбувалася виключно “зверху”, силовими методами, без урахування думки селян. Що ж до “усуспільнення”, то воно нерідко переходило межі здорового глузду, селян примушували здавати до колгоспів дрібну домашню худобу, а то й курей.

Інший радянський учений того періоду стверджував навіть, що політика партії на селі загрожувала розвалом союзу робітників і селян, що колгоспний рух “був на грані повної дискредитації”. Дехто із дослідників вважав, що “в другій половині лютого 1930 р. незадоволення мас досягло найвищої точки”.

У період хрущовської відлиги журнал “Вопросы истории” (1963. № 5. С. 27) писав, що “за сталінськими наказами преса не поміщала повідомлень про помилки, зловживання та інші труднощі, спричинені відсутністю чітких і послідовних вказівок”.

Сама структура партії, побудованої на засадах “демократичного централізму”, її традиції вимагали, щоб накази згори виконувалися беззастережно. Цей напіввійськовий принцип значною мірою перешкоджав виникненню явищ, які мали місце в будь-якій іншій формі політичної організації (незгоди, відмова виконати рішення вищих керівних органів, розкол, відставка). Навіть такі опозиційно настроєні діячі, як Бухарін, не робили спроб порушити єдність. Більше того, саме Бухарін в одній із своїх останніх великих статей виступив на захист прискореної колективізації.

Але 2 березня 1930 р. Сталін надрукував у “Правді” свою відому статтю “Запаморочення від успіхів”, у якій він піддав різкій критиці “перегини”, допущені в процесі колективізації, що порушували “принцип добровільності”.

В майбутньому селянинові дозволялося залишати колгосп, якщо б він захотів це зробити. Так само як у 1921 р. Леніна, селяни тепер Сталіна також загнали у глухий кут.

Складається враження, що відступ було проголошено, принаймні частково, завдяки протестам деяких членів політбюро,— “поміркованих сталінців”. Подібно до того, як він це часто робив раніше й пізніше, Сталін спрямував свій удар проти “ексцесів” тих, хто в дійсності ревно проводив його курс прискореної колективізації. Навіть у заявах високих офіційних осіб, наприклад Мікояна, було визнано, що ці “помилки” почали ослабляти прагнення селян до зміцнення союзу з робітничим класом.

І надалі Сталін продовжував у різних статтях і промовах викривати “примусові заходи проти середняків”, оскільки вони суперечать ленінізмові. Типовий взірець його аргументації, викладений у статті “Відповідь товаришам колгоспникам” виглядав так: “Московська область, в гарячковій гонитві за дутими цифрами колективізації, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації весною 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше трьох років (кінець 1932 р.). Центрально-Чорноземна область, не бажаючи “відстати від інших”, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації до першої половини 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше двох років (кінець 1931 р).

Зрозуміло, що при такому скороспішному “темпі” колективізації райони, менш підготовлені до колгоспного руху, в своєму завзятті “перегнати” райони, більш підготовлені, були змушені пустити в хід посилений адміністративний натиск, намагаючись надолужити відсутні фактори швидкого темпу колгоспного руху своїм власним адміністративним запалом. Результати відомі...

Ці помилки виникли на основі наших швидких успіхів у галузі колгоспного руху. Успіхи іноді запаморочують голову. Вони породжують нерідне надмірну зарозумілість і зазнайство. Це особливо легко може трапитися з представниками партії, що стоїть при владі. Особливо такої партії, як наша партія, сила і авторитет якої майже незмірні. Тут цілком можливі факти комчванства, проти якого так жорстко боровся Ленін. Тут цілком можлива віра у всемогутність декрету, резолюції, розпорядження. Тут цілком реальна небезпека перетворення революційних заходів партії в пусте чиновницьке декретування з боку окремих представників партії в тих чи інших куточках нашої неосяжної країни. Я маю на увазі не тільки місцевих працівників, але й окремих членів ЦК.

Багато місцевих комуністів-активістів, приголомшених відступом, розцінили позицію Сталіна як помилкову і навіть намагалися інколи приховати її від мас. Крім того, вони зовсім не бажали брати на себе відповідальність за "ексцеси", причини яких крилися в ухвалених нагорі рішеннях. За висловом радянського історика пізнішої доби, Сталін переклав усю відповідальність за допущені помилки на місцевих керівників, огульно звинувативши їх у невмінні працювати. Зміст і тон статті були несподівані для партії, і це викликало певне замішання серед партійних кадрів.

Рой Медведєв у своїй праці посилається на листа, адресованого Сталіну робітником-комуністом з Дніпропетровщини і надрукованого лише через 40 років. Автор листа писав:

“Тов. Сталін! Я, рядовий робітник і читач “Правди”, увесь час уважно слідкував за газетами. Чи можна звинувачувати особу, яка могла лише чути галас про колективізацію, про тих, кому належало очолювати колгоспи? Ми всі, рядові члени партії та преса, наплутали в цьому вирішальному питанні колгоспного керівництва, в той час як т. Сталін, як виглядає, у той час спокійно собі спав і нічого не чув, закрив очі і не бачив наших помилок. Тому ви також повинні дістати догану. Але тепер т. Сталін скидає провину на місцеву владу і захищає себе та верхівку”.

Партійні лідери, однак, твердили, що сам ЦК не давав ніяких нереалістичних завдань і від того часу центральні та місцеві газети наповнюються матеріалами, у яких йдеться про помилки примусової колективізації, судові процеси над керівними працівниками, які вчинили ті злочини. Українська газета “Вісті” від 30 березня 1930 р. повідомляла, наприклад, про один із таких процесів над двома керівниками окружного комітету партії, заступником голови виконкому, секретарем комітету партії, секретарем комітету комсомолу, інспектором шкіл та 16 іншими особами. Одним із головних “героїв” розпочатої кампанії викривань був К.Я. Бауман, секретар Московського обласного комітету партії, якого звинувачували в “грубих порушеннях політики партії”. Але хоча Баумана й усунули з вищих керівних посад, проте він не дуже то постраждав. Невдовзі його було призначено секретарем Середньоазіатського бюро партії, де він “наглядав” за колективізацією середньоазіатських республік. І на цьому відповідальному посту, очевидно , досяг немалого успіху. На з'їзді компартії Узбекистану, що відбувся у грудні 1933 р., його звіт супроводжувався гучними оплесками.

Радянський учений М.І. Немаков переконливо довів (його працю опубліковано в 1966 р., перед тим як післяхрущовський курс реабілітації Сталіна набув сили), що Сталін справді винен в “ексцесах”, що мали місце в період колективізації. Дослідника пізніше сильно критикували за це в радянській пресі. Післяхрущовські історики в СРСР стверджували, що сталінські директиви були правильні, але місцеві, а також деякі центральні органи зробили серйозні помилки, виконуючи їх. Одначе ці “помилки” були повсюдними, що ускладнює аргументацію прихильників цього погляду.

Але звинувачення місцевих керівників були, по суті, звичайним фарсом. Навіть члени політбюро приватно висловлювалися проти такого підходу, а Калінін і Орджонікідзе прямо вказували, що “Правда”, яка фактично була провідником сталінської лінії, спонукала ці ексцеси. Хрущов пізніше стверджував навіть, що “Центральний Комітет фактично знайшов у собі мужність протестувати” проти перекладання Сталіним відповідальності на них. Але нічого з того не дійшло до публіки (хрущовське висловлення щодо опозиції в ЦК нам здається явним перебільшенням).

З іншого боку, ленінський принцип “демократичного централізму”, беззастережного виконання рішень центру визначив лінію поведінки тих партійних керівників, які дотримувались “правих” поглядів. Життя підтвердило правомірність їхніх сумнівів і побоювань. Примусова колективізація обернулася катастрофою. Альтернативна аграрна програма “правих”, їхня політична позиція безперечно користувалися підтримкою як у країні в цілому, так і серед рядових членів партії. В умовах будь-якої іншої політичної системи “праві” могли б претендувати на те, щоб перебрати до своїх рук владу. Але фетишизм у партії переважив. За винятком купки апаратників, вона покірливо підкорилась волі “великого керманича”.

Таким чином, політична ініціатива залишилася в руках Сталіна, і він перейшов у рішучий наступ проти “правих”. У тезах до XVI з'їзду партії, що відбувся у червні — липні 1930 р., “правих” було охарактеризовано як “об'єктивних агентів куркуля”. З'їзд, уперше за всю історію партії, одностайно підтримав офіційний курс. Жодного голосу проти... Політична перемога Сталіна була повною.

І все ж висловлювалися певні застереження з боку комуністів, які ніколи раніше не підтримували зв'язків з “правими” і водночас займали досить-таки високі партійні пости. Серед них, зокрема, Сергій Сирцов, якого щойно обрали кандидатом у члени політбюро, та В.В. Ломінадзе. Обидва закликали, по суті, повернутися до якихось демократичних норм. Обох увільнили з їхніх посад у листопаді того ж року, а в грудні виключили з ЦК. Остаточно позиції "правих" було підірвано, коли останній їхній представник на високій посаді — Риков — утратив свій пост голови Раднаркому і був виведений зі складу політбюро.

Тим часом ні досить пасивний опір “правих”, ні докори морального плану з боку деяких власних послідовників не вплинули на позицію Сталіна. В умовах кризи в березні 1930 р., викликаної повністю його власною політикою, він знову ж таки, як Ленін у 1921 р., відступив, перегрупував сили, фактично скориставшись ситуацією для того, щоб "підтягнути дисципліну". Навіть відмова від раніше проголошених ним цілей — примусової колективізації та створення заможного села — не вплинули на його рішимість досягти своєї основної мети — зруйнувати незалежність селянства.
Категорія: Частина II | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 835 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024