Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина II

Розділ 9: Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану


Радянська Середня Азія, теперішні республіки Узбекистан, Туркменія, Таджикистан, Киргизія, а також Казахстан — це мусульманські землі, завойовані царськими військами у XVIII та XIX ст. і знову захоплені більшовиками, які повалили місцеві революційні та інші уряди у 20-х роках нашого століття. Кампанія колективізації у цьому регіоні здійснювалася в загальних рисах майже так само, як і в європейській частині Радянського Союзу. Але мали місце й деякі особливості.

В Узбекистані, наприклад, було проголошено курс на повну ліквідацію “куркулів” у районах вирощування бавовни і лише певного “обмеження” їх на землях, де вирощували велику рогату худобу. В 1930—1933 рр., за даними сучасного радянського дослідження, власті розкуркулили 40 тис. дехканських господарств — 5 % їх загальної кількості. Так само в Туркменистані (за офіційними даними) лише в 1930—1931 рр. депортовано 2211 куркульських родин; у Казахстані розкуркулено 40 тис. господарств і понад 15 тис. “самі себе розкуркулили”, тобто ці родини втекли; за приблизними підрахунками загальна кількість розкуркулених у всьому регіоні сягала 500 тис. чоловік. Опір був лютий.

Сучасний радянський дослідник зазначає, що в 1929—1931 рр. почалося активне відновлення націоналістичного повстанського руху — басмацтва. Одним із основних завдань цього руху була боротьба з колгоспами. Загони повстанців, що налічували до 500 чоловік, проникали до Таджикистану із Афганістану, поповнюючись по дорозі місцевими добровольцями. У Туркменистані “басмацький рух, майже повністю зліквідований у попередні роки, знову посилився: політичне становище в республіці надзвичайно загострилося”. До складу повстанських загонів “входили не лише контрреволюційні елементи, але й деяка частина трудящого населення”, а їхня політична програма характеризується як антирадянська та антиколгоспна.

В Узбекистані, як заявив секретар ЦК КП республіки А. Ікрамов, навіть у 1931—1932 рр. діяли загони чисельністю 300—350 чоловік; відомо про 164 спроби організувати масові повстання, в яких брали участь 13 тис. чоловік, у цей же час відбулося також 77 тис. “антиколгоспних інцидентів”. Один із збройних виступів у долині Сир-Дар'ї тривав три тижні. Уже згадуваний нами Бауман — “московський намісник” усього регіону (у газетах сповіщалося про замах на нього, під час якого була поранена його дружина), заявив на вересневому (1934 р.) пленумі ЦК КП Узбекистану, що в 1931 р. повстання відбулися також у туркменському степу, в киргизькому районі вирощування великої рогатої худоби, в Таджикистані.

Як і в інших місцях, опір тут також набув форм забою худоби. Той же Бауман, виступаючи на вересневому пленумі ЦК КП Узбекистану, повідомляв, що в самій лише Середній Азії (без Казахстану) кількість коней зменшилася на третину, великої рогатої худоби — наполовину, овець і кіз — на дві третини.

У Киргизії, крім “масового забою великої рогатої худоби”, активною формою опору колективізації було також “переселення за кордон...”. Частина населення, яка мешкала в прикордонних районах, “переселилася до Китаю, перегнавши з собою 30 тис. овець і 15 тис. голів великої рогатої худоби”.

Але всі ці поневіряння і знегоди бліднуть перед величезною людською трагедією казахів.

Згідно з переписом населення СРСР, проведеним у 1926 р., в країні проживало 3 963 300 казахів, перепис 1939 р. (дані якого були значною мірою сфальсифіковані) показав 3 100 900. З урахуванням природного приросту, за приблизною оцінкою спеціалістів, втрати населення республіки від голоду та загальних репресій становили понад 1,5 млн чоловік, тобто 35 % його загальної кількості (у 1930 р. населення Казахстану значно перевищувало 4 млн). Фактично ці втрати, як показують нові статистичні дані, були навіть ще більшими. Кількість казахських господарств зменшилася з 1 233 000 у 1929 р. до 565 тис. у 1936 р. Ці жахливі втрати супроводжувалися катастрофічним скороченням поголів'я худоби. Вірніше, воно стало однією з причин людських втрат. Кількість коней та великої рогатої худоби з 7442000 у 1921 р. скоротилася до 1 600 000 у 1933 р., а кількість овець зменшилася з 21 943 000 до 1 727 000.

Причини та обставини цієї величезної людської та економічної катастрофи, для якої неможливо знайти аналогів в історії будь-якої іншої колоніальної держави, як на нашу думку, заслуговують більшої уваги дослідників.

Казахстан, завойований Росією протягом XVIII—XIX ст., створив під час революції свій власний уряд на базі національної партії Алаш-Орда, але впав під ударами Червоної армії. Одначе в цьому районі було так мало можливостей для комуністичного руху, що багатьох ветеранів партії Алаш-Орда включили до складу нового уряду.

Найпівнічніша з територій середньоазіатських народів, приєднаних до Росії в останній період царського режиму, казахська територія межувала з районами Сибіру та Далекого Сходу, що також зазнали російської колонізації. У північних районах Казахстану, колонізованих численними російськими поселенцями (за період з 1896 по 1916 р. тут поселилося понад мільйон родин вихідців із Росії), розвинулося осідле сільське господарство; у південних степових, де проживали в основному казахи, переважало скотарство.

Характер казахської економіки поставив перед більшовиками ряд специфічних проблем. У 1926 р. менше чверті казахського населення було пов'язано з сільським господарством; 38,5 % займалися виключно скотарством; 33,2 % — скотарством та хліборобством. Менше 10 % казахів були повністю кочовиками, зате дві третини — “напівкочовиками”, мігруючи зі своїми стадами в літній період.

Тепер режим узявся перетворити народ кочової культури з багатовіковими традиціями в осідле (та колективізоване) сільськогосподарське суспільство протягом кількох років, усупереч глибоко укоріненим бажанням населення.

Ці питання були предметом дискусії кількома роками раніше. По суті всі експерти країни вважали, що казахи абсолютно непідготовлені до колективізації у будь-якому відношенні. Більшість спеціалістів, вказуючи на те, що казахська тваринницька економіка традиційно грунтувалася на клановій ієрархії, доходила висновку, що знищення цієї ієрархії могло б викликати економічно небезпечні для господарства республіки наслідки. Науковці, які спеціалізувалися на цьому терені, вказували, що хліборобство було б малопридатним для району, самою природою більше пристосованому для тваринництва.

І хоча радянська праця післясталінського періоду (Кучкін А. Радянізація казахського аулу. М., 1962), автор якої робив висновок, що казахи зовсім не були готові до колективізації, зазнала гострої критики в СРСР, більшість сучасних радянських дослідників принаймні визнають, що вони (казахи) не були готові до масової, прискореної або примусової колективізації.

Вирішальне значення мало питання осілості кочовиків. Протягом довгого часу воно було стрижнем партійної доктрини, спрямованої на “усунення економічного та культурного анахронізму національностей”. Або, конкретніше, “осілість — це ліквідація напівфеодала-бая. Осілість — це знищення племінних стосунків...”

“Програму” розселення кочовиків уряд включив до п'ятирічного плану. В Алма-Аті було створено спеціальний комітет у справах розселення.

З економічного погляду казахський терен виглядав як потенційний “хліборобський резерв для всього радянського Сибіру та Далекого Сходу. І метою припинення кочового способу життя був розвиток великого зернового виробництва в Південному Казахстані.

Одним із результатів листопадового (1929 р.) пленуму ЦК було рішення конфіскувати землі кочового населення Казахстану, щоб побудувати на них низку величезних зернових господарств. На 1932 р. вони мали вже виробляти 1,6 млн т зерна. З економічного погляду це було чисте безглуздя. Степовий край був непридатний для вирощування зернових культур. Навіть сьогодні валова вартість тваринницької продукції в чотири рази перевищує вартість валової продукції хліборобського сектора сільського господарства.


* * *


Навіть за часів непу казахське суспільство, яке все ще підлягало своїм старим провідникам і жило в рамках старого правопорядку, дратувало радянських керівників. Кампанія за “радянізацію” казахського аулу (село кочовиків) у 1925—1928 рр. зазнала невдачі, бо новостворені сільради одразу ж потрапили під контроль традиційних місцевих провідників. Кланова організація та відданість мусульманським традиціям стали могутньою перепоною партійним впливам. Троцький з цього приводу зауважував, що Голощокій (головний партійний керівник у Казахстані) “проповідує громадянський мир у російському селі та громадянську війну в аулі”. На XV з'їзді партії в 1927 р. Молотов, у свою чергу, стверджував, що провідники “феодального” клану або баї “масово позбавили державу хліба”.

У січні 1929 р. серед казахів налічувалося лише 16 551 комуніст, а в сільських районах Казахстану в 1931 р. було всього 17 000 комуністів — росіян і казахів, причому лише чверть із них “діяла” в районах, де переважало казахське населення.

Згідно з постановою уряду від 27 серпня 1928 р., ухваленою з “ініціативи” ЦК партії, піддягала конфіскації земельна власність “тих найбільших скотарів серед корінного населення, чиї впливи перешкоджають радянізації аулу”. Йшлося також про депортацію байських та “напівфеодальних” родин, щоправда на цій стадії лише 696, і конфіскацію півмільйона голів їхньої рогатої худоби. Але навіть це справило незначний вплив на казахське суспільство. Коли дійшло до повного розкуркулення у 1930 р., 55—60 тис. господарств затаврували як “байські”; 40 тис. було розкуркулено, а решта покинула рідні місця, залишивши напризволяще все своє майно.


* * *


Пленум ЦК комуністичної партії Казахстану, який відбувся 11—16 грудня 1929 р., підтвердив свою рішимість виконати рішення листопадового пленуму ЦК щодо генеральної лінії партії на колективізацію сільського господарства. Пленум підкреслив, що “розселення” кочовиків є необхідною передумовою його здійснення (хоча офіційна постанова про постійне розселення усіх кочовиків РРФСР була ухвалена лише 6 вересня 1930 р.). ЦК КП Казахстану вирішив негайно розпочати розробку програми розселення кочовиків, і в січні 1930 р. ЦВК Казахстану постановив, що з 566 000 кочових та напівкочових господарств 544 000 підлягають розселенню до кінця першої п'ятирічки.

У питанні розселення кочовиків, так само як і в проведенні колективізації, партія навіть не намагалася робити вигляд, що їй потрібна добровільна згода населення, або що вона шукатиме якогось компромісу з ним. Казахстанські комуністичні лідери дотримувалися думки, що примусова колективізація була помилковою. Що ж до примусового розселення, то вони вважали його необхідним і цілком виправданим кроком. А проте й саму колективізацію вони проводили досить ревно, абсолютно не дотримуючись хоч якоїсь подоби добровільного принципу. Згідно з постановою уряду від 5 січня 1930 р. тваринницькі райони Казахстану включалися до категорії земель, що підлягали повній колективізації до кінця 1933 р. Щодо усуспільнення самої худоби, то в цьому питанні чіткого курсу так і не було вироблено. У деяких колгоспах її відбирали, а потім повертали.

Автори дослідження “Колективізація сільського господарства Казахстану” (Алма-Ата, 1967. Т. 2. С. 287) зауважували з цього приводу, що в умовах, коли казах радше заб'є худобу, аніж її віддасть, набула поширення згубна практика, коли влада спочатку видавала розпорядження про конфіскацію, а потім вибачалася й скасовувала свій наказ.

На 10 березня 1930 р. було колективізовано 56,6 % господарств республіки, однак у районах кочового скотарства цей показник становив 20 %, а то й менше. У багатьох районах, незважаючи на згадувану вже статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”, опубліковану 2 березня 1930 р., вжили заходів до послаблення тиску на селян лише в кінці квітня або на початку травня.

Більшість радянських джерел засвідчує, що колгоспи, організовані навесні 1930 р. перебували в хаотичному стані. Мало було будинків, комор, сільськогосподарського устаткування; особливо гостро відчувалася нестача орної землі. Багато селищ, заснованих у пустелях і напівпустелях, не мали ніяких джерел постачання води, і їхні мешканці були позбавлені можливості утримувати навіть худобу. Більше того, селища не забезпечували кормами, а “гнати стада на пасовиська було заборонено”. Деякі колгоспи зовсім не мали ні насіння, ні худоби, ні будь-якого іншого майна. П'ятирічним планом передбачалося лише будівництво 1915 житлових приміщень та 70 комор, але навіть з цієї запланованої кількості фактично збудували лише 15 % житлових приміщень і 32 % комор! Офіційні джерела повідомляли, що 320 тис. колишніх кочовиків-скотарів, розселених у 1930—1932 рр., забезпечили 24106 будинками і 108 лазнями.

Новостворювані колгоспи об'єднували в середньому 10—20 аулів (у кожному з них мешкало 10—15 родин), розміщених на відстані кількох кілометрів. Таким чином, територія одного такого колективного господарства нерідко перевищувала 200 кв. км. З перших же кроків своєї діяльності вони зіткнулися з безліччю проблем. У деяких районах на 12 колгоспів припадав один бухгалтер, на 50 колгоспів — один технічний спеціаліст. У червні 1930 р. в республіці налічувалося усього 416 агрономів та інших сільськогосподарських спеціалістів, лише четверо з них — казахи. Більшість колгоспів не мали, по суті ніяких перспективних планів і функціонували лише щоб вижити, в найліпшому випадку.

Казахський дослідник А.Б. Турсунбаєв у своїй книзі “Перемога колгоспного ладу в Казахстані” (Алма-Ата, 1957. С. 144—148) наводить докази поширення в республіці опору заходам властей. Партійні активісти наштовхнулися на збройний опір, і багатьох із них було вбито (в усякому разі з 1200 “двадцятип'ятитисячників”, відряджених до республіки навесні 1930 р., менше 400 перебувало в тваринницьких районах). Мобільні загони казахських повстанців нападали на колгоспи і забирали або вбивали худобу. Аульні об'єднання розробляли координовані плани боротьби проти влади. По всіх аулах розсилалися посланці, які закликали казахів не вступати до колгоспів. Загони повстанців-басмачів зростали кількісно, вступаючи в справжні бої з військами ОДПУ. Чимало казахів тікали до інших республік або до Китаю. З 33 тис. родин, що переселилися до Туркменії, багато приєдналося до бунтівних загонів басмачів.

В організації всенародного опору прискореній колективізації власті звинувачували передусім націоналістичну казахську партію Алаш-Орда. Ще на початку 1930 р. було оголошено про “змову”, в якій брали участь значні націоналістичні діячі. Повідомлялося також про начебто виявлені “осередки опору”, створені учасниками змови в усіх аулах, що чинили сильний опір.

Офіційну точку зору, якої усе ще дотримуються стосовно історії національного опору, добре ілюструє стаття, вміщена в газеті “Красная звезда” за 10 квітня 1984 р., яка щиро хвалить ранні роки кар'єри покійного Костянтина Черненка, проведені ним у збройній боротьбі проти сил національного опору в складі прикордонних військ ОДПУ “Східного прикордонного округу” Казахстану та Киргизії в 1930—1933 рр. (можливо, автор статті хотів провести паралель з аналогічною боротьбою проти мусульманських партизанів у Афганістані). За офіційними повідомленнями, басмацький рух було придушено у 1933 р., хоча невеликі загони продовжували діяти до 1936 р.

Як і в інших місцях, опір включав забій худоби. У багатьох районах до 5 % худоби було знищено уже в перші тижні колективізації. В одному з радянських джерел йдеться про втрату 2,3 млн поголів'я великої рогатої худоби та 10 млн овець у 1930 р.; за іншими даними, в 1929—1930 рр. через нестачу кормів поздихало 35 % худоби.

Більшу частину вцілілої колективізованої худоби передали великим радгоспам, але через брак пристосованих приміщень, як свідчить одне з джерел, лише в радгоспі “Гігант” з 117 тис. пережило зиму всього 13 тис.

Якщо людські втрати не дуже хвилювали московських керівників, то економічну катастрофу вони сприйняли досить хворобливо, влаштувавши масову чистку місцевого керівництва. На середину 1930 р. лише в двох округах розпущено п'ять районних партійних комітетів, заарештовано сто урядовців. Наприкінці 1932 р. проведено чистку республіканського керівництва.

Напочатку кочовиків часто примушували вступати до колгоспів артільного типу, але на XVI з'їзді партії, що відбувся у червні—липні 1930 р., запізніло вирішили, що ліберальніші ТСОЗи (товариства спільного обробітку землі) — більш ефективна форма об'єднань для напівкочових районів. До 1 квітня 1930 р. було колективізовано 52,1 % сільського населення. На 1 серпня цей показник зменшився до 29,1 %, потім знову підвищився і на 1 вересня 1931 р. становив 60,8 %.

У червні 1930 р. місцеве керівництво вирішило повернути сільськогосподарський реманент і худобу приватним господарствам у кочових та напівкочових районах; але в листопаді 1930 р. воно знову колективізувало сільськогосподарські знаряддя, а в червні 1931 р. також і худобу, в результаті чого піднялася нова хвиля забою великої рогатої худоби та овець.

Узимку 1931 р. в партійних колах визнали, що грандіозні зернові проекти 1928 р. провалилися. Засівалася лише чверть запланованих земельних площ, але продуктивність праці, а значить і її результати, були дуже низькими. В офіційних документах того часу йшлося про нестачу худоби, насіння, знарядь, будівельних матеріалів. Людей переселяли з однієї місцевості до іншої в надії (звичайно, марній), що, можливо, в іншому місці вдасться досягти кращих результатів. До лютого 1932 р. близько 87 % усіх колгоспів у Казахстані та 51,5 % усіх приватних господарств (більшість із них — кочові скотарі) залишилися без худоби. В 1926 р. майже 80 % казахського населення заробляло собі на прожиток розведенням худоби. Улітку 1930 р. цей показник складав лише 27,4 %. Але сільське господарство не давало людям ніякого вибору, оскільки площі орних земель збільшилися лише на 17 %. Наведені дані дозволяють певною мірою осягнути розміри та глибину цієї створеної людьми катастрофи.

Звичайно, казахи забирали свою худобу з колгоспів у тих рамках, в яких це дозволяли їм у першому півріччі 1930 р., а коли в 1931 р. розпочалася нова кампанія колективізації, власники ховали її у віддалених ярах та лісах. Узимку вони мусили забити її, заморозити та сховати м'ясо, маючи вдосталь їжі аж до настання відлиги. Але навесні 1932 р. вже скрізь лютував голод. Лише трохи полегшало з дальшим (щоправда обмеженим) відновленням поголів'я приватної худоби наприкінці 1932 р.— 123600 голів великої рогатої худоби та 211400 овець і кіз — мале число в порівнянні з величезними стадами та отарами, які існували до 1930 р.

Жителі аулів, які раніше постійно споживали м'ясо та молоко, тепер не мали нічого. Багато хто здався, вступивши до колгоспів та радгоспів. Але й там становище було катастрофічним. В одному радгоспі, за словами очевидця, “єдине м'ясо, яке вони мали протягом шести місяців, було верблюже вим'я”.

Дехто шукав порятунку в переселенні до інших районів. Але так чи інакше кількість жертв досягла катастрофічних розмірів. Як зазначив радянський історик часів хрущовської відлиги, сталося “величезне руйнування продуктивних сил, яке супроводжувалося численними людськими жертвами”.

Причиною катастрофи були економічні та політичні прорахунки у вузькому значенні цього слова, але, якщо розглядати це явище більш глибоко, можна дійти висновку, що його причини крилися в нерозумінні природи людських культур у найширшому значенні цього слова. Схематизм і поверховий характер теоретичного мислення та практичного підходу вищих партійних кіл, виявлені в Казахстані, надзвичайні та винятково показові (не дивно, що саме в ці роки, як засвідчують офіційні джерела, в Південному Казахстані іслам посилився більше, ніж будь-коли).

Голод у Казахстані мав штучний характер, як і голод 1921 р., оскільки був наслідком ідеологічно вмотивованої політики, необачно застосованої. Як і на Україні, він не створювався навмисне, просто заради голоду. Більше того, наприкінці 1932 р. московське керівництво виділило два мільйони пудів зерна для голодуючого населення Казахстану, щоправда, менше півпуда на особу, але більше, ніж дістала Україна.

Разом з тим багато хто з дослідників уважав, що ефективність незапланованого казахського голоду у придушенні місцевого опору була корисним зразком для Сталіна, коли голод прийшов в Україну. Місцеві партійно-урядові органи в офіційному звіті ЦК від 10 листопада 1934 р. охарактеризували ситуацію в республіці як “голод, що набув великих масштабів у районах вирощування великої рогатої худоби в 1932 р. і був ліквідований на початку 1933 р.”; далі у звіті повідомлялося, що припинилися також переселення за кордон і “бродяжництво казахських скотарів”.

Щодо бродяжництва, то лише 30 % із тих півмільйона чоловік, яких було “розселено” в 1930—1932 рр., вважалися повністю розселеними, тобто одержали землю, будівлі та знаряддя. І дійсно, майже 25 % розселених у 1930—1932 рр. наприкінці 1932 р. знову вдалися до міграції, хоча й залишилися без худоби та майна. Причинами цих переселень були відчай і цілковите порушення нормального способу життя, руйнування суспільства та його господарства. Нові, позбавлені власності, кочовики наприкінці 1933 р. все ще становили 22 % казахського населення. За приблизними підрахунками в 1930—1931 рр. 15—20 % казахського населення покинуло республіку. З них 300 тис. переселилися до Узбекистану, решта — до інших республік радянської Середньої Азії та Китаю. Навіть офіційні джерела називають еміграцію “масовою”. Тих, хто переселився до інших регіонів радянської частини азіатського континенту, спіткала така сама доля, що й тих, хто залишився вдома, багато з них повернулися назад до рідних осель у відчаї.

На XVII з'їзді партії, що відбувся у лютому 1934 р., вину за допущені похибки у проведенні колективізації в Казахстані по суті було перекладено на місцеве керівництво, яке “невдало” здійснювало розселення кочовиків. Але так чи інакше, до 1936 р. в Казахстані було “розселено” 400 тис. родин. За цей же час для них було збудовано всього 38 тис. нових житлових приміщень.

Ця “перемога” супроводжувалася відмовою від певних поступок, пов'язаних з функціонуванням ТОЗів як місцевої форми колективізації. У 1935 р. їх перетворили на звичайні колгоспи. До 1938 р. колективізацію в її ортодоксальній формі було завершено.

У Киргизії, як і в інших регіонах Союзу, голод був закономірним результатом “розселень” кочовиків. З 82 тис. кочових господарств (майже 50 % загальної кількості) тут було розселено 44 тис. Зусиллями місцевих та центральних властей для них спорудили 7895 житлових будинків та три лазні. Така ж доля спіткала татарську і башкирську меншини у Західному Сибіру.

Один із місцевих партійних керівників у Челябінську під час розмови з зарубіжним комуністом заявив, що “голод був дуже корисний для нас на Уралі, в Західному Сибіру та в Заволжі. В цих районах утрат від голоду зазнали переважно чужі народи. Їхнє місце зайняли російські біженці з центральних губерній. Звичайно, ми не націоналісти, але ми не можемо оминути цього корисного для нас факту” (що Сталін дотримувався такого ж погляду, знаходимо підтвердження у практичних заходах, здійснюваних місцевими властями цих регіонів. З особливою жорстокістю здійснювалася ця політика щодо українців у 1933 р.). Смертність серед азіатських мусульманських народів, зокрема башкирів, челябінський партійний діяч пояснював переважно їхньою неспроможністю перейти від кочового до осілого способу життя, як передбачалося п'ятирічним планом.

Хрущов у своїх спогадах писав, що під час поїздки до Самари в 1930 р. він відвідав один із чуваських колгоспів і бачив там колгоспників, які вмирали від голоду. Далі на схід принаймні 50 тис. бурятів і халків переселилися до Китаю та Монголії. У Калмикії, де життєвий уклад населення мало чим відрізнявся від казахського, близько 20 тис. чоловік, тобто майже 10 % населення, померли від голоду. Водночас кількість кочовиків-калмиків збільшилася з 1926 по 1939 рік (навіть за сумнівними даними “перепису” 1939 р.) лише на 1 %. Один із керівників калмицьких комуністів Араш Чапчаєв, виступаючи на місцевому з'їзді Рад, у квітні 1933 р, з гіркотою констатував, що колись заможні села перетворилися на пустки, а їхні жителі повмирали. Він закликав розпустити колгоспи. Такого роду заява не могла залишитися непоміченою, і сміливий комуніст невдовзі безслідно зник. Відомо, що на початку 30-х років велика кількість калмицьких “куркулів” перебувала у концтаборі на Північному Уралі, але до середини літа 1933 р. більшість із них померла. Депортованих колишніх кочовиків, звиклих до степової волі, посилали працювати на шахти, рудники або лісорозробки. Нові, позбавлені м'яса, харчові раціони не пішли їм на користь, і вони мали навіть більше труднощів, ніж російські селяни, в оволодінні бурильним та іншим устаткуванням.

У Монголії, яка формально не входила до складу Радянського Союзу і називалася “народною”, а не соціалістичною республікою, хоча фактично перебувала під московським контролем, також провели колективізацію. На початок 1932 р. монголи втратили 8 млн голів худоби — третину всіх своїх отар. У травні 1932 р. вони одержали інструкції змінити курс і відмовитися від колективізації.

Розглядаючи долю населення радянських азіатських земель, маємо хоча б побіжно згадати тут дивовижну історію забайкальських та приамурських козаків, які віддавна селилися уздовж кордону, що проходить по річках Амуру та Уссурі, так само, як колись у районах Кубані та Дону. В 1932 р. партійний працівник побачив там нещодавно залишені села, причому складалося враження, що їхні мешканці робили це з явним поспіхом, залишивши навіть частину худоби та дещо з домашніх речей. Як виявилося, усе населення масово перейшло замерзлі ріки, забравши з собою більшу частину свого майна, щоб уникнути розкуркулення та неминучого голоду. За кордоном жили козаки, що повтікали раніше, і їхні умови життя виглядали значно привабливіше; отже, ті, про яких оповідав партійний діяч, залишили рідні місця, щоб приєднатися до них.

Доля населення радянських азіатських теренів у результаті розкуркулення та колективізації багато в чому була схожою з долею народів Європейської частини СРСР. Але географічні та культурні розбіжності зумовили й певні особливості, що відбилися на їхньому становищі. Передусім застосування партійної доктрини до казахів і меншою мірою до інших кочових народів в економічному плані було рівнозначним силовому нав'язуванню невипробуваних форм існуючому соціальному правопорядку, що призвело до катастрофічних наслідків. Стосовно ж людського фактора, це означало смерть і страждання пропорційно навіть більші від тих, що сталися в Україні.

Категорія: Частина II | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 503 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017