Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 11: Наруга над Україною в 1930-1932 рр.


У той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929—1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинений на початку 20-х років.

Академік А. Сахаров писав про “українофобію, характерну для Сталіна”. Однак це не була з точки зору ортодоксального марксиста-ленінця ірраціональна українофобія. Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому.

У 1929—1930 рр. Сталін придушив опір “правих” і взяв курс на колективізацію та розкуркулення, який особливо боляче вдарив по Україні. Наштовхнувшись тут на відчайдушний опір, він ладен був дати волю своїй ненависті до всіх периферійних відцентрових тенденцій.

Ще в квітні 1929 р. ОДПУ “викрило” кілька невеликих груп української інтелігенції, звинувативши їх учасників у націоналістичній змові. Засоби масової інформації розгорнули шалену кампанію проти видатних українських учених, інспіровану властями. У липні того ж року ДПУ провело масові арешти серед членів гаданої підпільної організації Спілки визволення України (СВУ), про яку уже йшла мова раніше. Усього було заарештовано майже 5000 чоловік, здебільшого інтелігенції.

З 9 березня по 20 квітня 1930 р. у Харківському оперному театрі проходив відкритий судовий процес над 45 членами цієї міфічної організації. То були в основному колишні політичні діячі зниклих із суспільного життя партій, які тепер працювали як науковці, критики, письменники, лінгвісти. На лаві підсудних опинилися також студенти, адвокати, священики.

Провідною постаттю серед них був академік Сергій Єфремов, учений-лінгвіст і лексикограф, який належав до групи національно свідомої української інтелігенції, що стала на шлях національних змагань в останні роки царату. Він був віце-президентом Українського Національного Конгресу, скликаного Центральною Радою у квітні 1917 р., і головою партії соціалістів-федералістів. Інший учасник процесу — член Української Академії наук, адвокат-єврей Зіновій Маргуліс — також колишній соціаліст-федераліст. Основну масу інших “провідних діячів СВУ” складали учені та письменники з таким самим минулим або колишні члени соціал-демократичної та соціал-революційної партій, чи навіть безпартійні, що підтримували незалежну Українську Республіку. Серед останніх — історик Йосип Гермайзе, письменники Михайло Івченко та Людмила Старицька-Черняхівська, лінгвіст Григорій Голоскевич та ін. Сфабрикований з самого початку до кінця (усі зізнання видобувалися із заарештованих шляхом катувань та іншими подібними “методами”) судовий процес урешті завершився. Усіх його учасників засуджено до тривалих строків ув'язнення.

Після судового процесу власті закрили лінгвістичні інститути Української Академії наук та провели нові арешти науковців. Про це повідомляла, зокрема, газета “Вісті” у номері від 14 березня 1930 р. Серед обвинувачень, що фігурували на процесі СВУ, крім таких, наприклад, як намір захопити владу, називалося також прагнення до “українізації” України, відстоювання її національної самобутності. Між іншим, саме до цього прагнули й М.О. Скрипник та багато інших українських комуністів. Характерно, що Скрипник хоча й засуджував учасників СВУ, але робив це на тій підставі, що вони використовували свою наукову працю аби “приховати” саботаж, не торкаючись пунктів звинувачень, що стосувались “українства”.

Розміри цієї “чистки” були величезні. Уже після завершення процесу у “справі СВУ” повідомлялося про ув'язнення до Соловецьких концентраційних таборів студентів із Києва та інших міст України, засуджених у рамках цієї сфабрикованої змови. Цікаво зазначити, що багато “осередків” СВУ було “виявлено” в селах. Відомо також, що в березні 1930 р. велику групу українців, що служили в Першому сибірському кавалерійському корпусі, ув'язнили за обвинуваченням у зраді чи антирадянській пропаганді.

У лютому 1931 р. прокотилася нова хвиля арештів провідних представників інтелектуальних кіл — переважно визначних учених, які повернулися з еміграції у 1924—1925 рр. Вони, за даними ОДПУ, організували “Український національний центр”, який очолили видатний національний діяч, історик Грушевський та колишній прем'єр незалежної України Голубович, на думку властей,— один із головних змовників. Грушевський уже протягом року зазнавав подібних нападок. Відомо, що в середині 20-х років, коли обмірковувалась можливість заборони його основної праці “Історія України-Руси”, ОДПУ направило своїм місцевим працівникам спеціальний циркуляр, зобов'язавши а виявляти усіх, хто цікавиться цією книгою.

Більшість членів “Українського національного центру”, як повідомлялося у матеріалах ДПУ,— колишні есери. Вони, здогадне, мали “численних” рядових співучасника:

Цього разу прилюдного процесу не відбулося. Більшість обвинувачених відправили до концтаборів, хоча самого Грушевського попросту усунули з України і посадили під домашній арешт.

Ці кроки були вирішальними в наступі на українізацію. Вони означали придушення тієї частини старої інтелігенції, яка примирилася з радянською владою на платформі відродження самобутності української національної культури. В 1931 р. українська комуністична інтелігенція сама зазнала нападок на початку нової стадії знищення всіх тих ознак українського самовияву, які жили повним життям наприкінці 20-х рогів (до чого ми ще повернемося у розділі 13).

Цій першій агаві на українську інтелігенцію передувала загальна кампанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. “Обезглавлювання” нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін, очевидно, усвідомив , що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею щодо зв'язку між нацією та селянством він висловив досить чітко: “Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема”.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася й на сторінках партійної преси. “Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що “знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні”.

“Змову” СВУ, як бачимо, поширили на села. У зв'язку з цією “справою” було розстріляно багато сільських учителів, про що повідомлялося і в офіційних джерелах. В одній окрузі разом із групою селян розстріляли також головного лікаря округи та голову виконкому як змовників СВУ. Подібних повідомлень на сторінках тогочасної радянської преси можна було зустріти десятки.

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив, що “націоналістичний ухил у Комуністичній партії України... грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві”. У свою чергу, шеф ОДПУ в Україні Балицький так підсумував результати боротьби проти “антирадянських сил” у республіці: “У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму”.

Таким чином, “куркуля” ганили як носія націоналістичних ідей, а “націоналіста” як виразника куркульських настроїв. Але до якої б категорії не включали українського селянина, він, безсумнівно, завдавав занадто багато клопоту для радянського режиму. Повідомлення, що надходили з СРСР, вказували на те, що опір в Україні був сильніший, аніж у самій етнографічній Росії. Існує думка (її, наприклад, дотримується генерал Григоренко), що, оскільки провал першої кампанії колективізації був переважно результатом масових виступів в Україні та на Північному Кавказі, Сталін з цього зробив висновок, що це були особливо непіддатливі терени, і тому їх потрібно нещадно придушити (один із очевидців тогочасних подій висловлював думку, що однією з причин особливої ворожості українців до колективізації слід уважати й те, що колгоспи в Україні були загалом значно більшими за розмірами, а значить ще більш некерованими та збюрократизованими, аніж у Росії).

Більше того, колективізація в Україні відбувалася інтенсивніше, ніж у РРФСР. На середину 1932 р. 70 % українських селян були в колгоспах, а в Росії — лише 59,3 %.

Сталін неодноразово застерігав проти “ідеалізації колгоспів”. Саме їхнє існування, стверджував він, ще не означало, що класовий ворог зник. Навпаки, класову боротьбу тепер потрібно було вести усередині самих колгоспів.

Тепер, після завершення колективізації в цілому, всіх, кого можна було б назвати “куркулем” на підставі будь-якого раціонального аналізу, було вже усунуто. Отже, голодовий терор мав скеровуватися повністю проти звичайного селянина-колгоспника та вцілілих селян-одноосібників, здебільшого навіть ще бідніших. Тобто це не було частиною кампанії колективізації, яка вже по суті завершилася. Одначе, як би це не здавалося неймовірним, “куркуль” усе ще залишався, навіть якщо відкрито він не опирався колгоспам: “Сьогоднішні антирадянські елементи,— запевняв Сталін,— це в більшості люди “спокійні”, “солодкі” та майже “святі”. Куркуля,— добавляв він,— розбито, але цілковито не знищено”.


* * *


Але жорстоко придушували не лише селян. Українські комуністи також були перешкодою для Сталіна. Ще в 1929 р. українські партійні та радянські організації особливо уперто опиралися нереалістичним зерновим заготівлям і особливо не квапилися у пошуках куркулів. У Кагарлицькій окрузі на Київщині, повідомляла 9 жовтня 1928 р. газета “Правда”, “всі керівники, аж до секретаря окружкому партії, схвалювали куркульську лінію, мовляв, „ми не маємо куркулів. Ми маємо лише селян"”. Не лише окружне керівництво, але й загалом усю українську компартію гостро критикувала “Правда” (5 вересня, 6 жовтня, 6 листопада 1929 р.) за виступи проти заготівельного плану наступного року, “особливо в вирощуванні зернових культур”. І протягом осені газети друкували протести від різних місцевих організацій, які скаржилися на те, що селянам нічого не залишиться для споживання. Так, Запорізька парторганізація нарікала, що 70—75 % квоти повинно надійти від середняків і бідняків, “не залишається жодного кілограма на продаж місцевому населенню”. У результаті секретаря окружкому звільнили з його посади.

Але ті, хто приходив на зміну жертвам чистки, опинялися перед тими самими труднощами. Лише найсуворіше дотримування партійної дисципліни могло примусити до здійснення різних “революційних змін” на селі. А коли дійшло до виконання спущених згори норм реквізиції зерна, політбюро та ЦК компартії України не мали ніякого вибору, хіба що трохи зменшити їх. Проблема полягала в тому, що в умовах комуністичної системи, згідно з принципами “демократичного централізму” (завдяки якому було знищено “правих”), якщо Москва наполягала, вони мусили підкоритися.

Як уже зазначалося вище, “зернові завдання” визначалися на основі підрахування загальної кількості гектарів, наявних у теорії, причому за точку відліку брався максимально можливий урожай на гектар. Пізніше Микита Хрущов, уже перебуваючи на пенсії, звинувачував систему, за якою партійний керівник або сама держава “встановлювали норми для усього округу”.

Уже придумали аргументи для нейтралізації таких звинувачень: у партії начебто взяв гору погляд, що селяни застосовували тактику приховування зерна, щоб виморити голодом місто, або (пізніше) відмовлялися сіяти чи жати, покладаючись на свої запаси їжі. Отже, відповідною “класовою” реакцією було, як і в 1918—1921 рр., відібрати хліб, і замість того щоб самим умерти, приректи селянина на голод. Ще влітку 1930 р. один із активістів ЦК КП України розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: “Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями”.

Активіст, сам виходець із села, знав дуже добре, що ями, повні зерна,— це міф. Вони дійсно існували на початку 20-х років, але вже давно зникли від того часу. Але загалом, загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінського аналізу та його наступну програму у відповідному світі.

За нормальних обставин Україна та Північний Кавказ забезпечували країну половиною усього ринкового зерна. В 1926 р., коли було зібрано найкращий урожай перед колективізацією, Україна здала 3,3 млн т зерна (21 % урожаю). В доброму врожаї 1930 р. ця кількість зросла вже до 7,7 млн т (33 % урожаю). І хоч частка України становила лише 27 % усього урожаю зерна в Радянському Союзі, вона мала забезпечити 38 % зернових заготівель.

У 1931 р. перед Україною поставлено вимогу про здачу тих самих 7,7 млн, у той час як зібрано було лише 18,3 млн т, тобто 42 % (майже 30 % зерна втрачено через погано зорганізоване колективне збирання урожаю). Відомо, що українське керівництво намагалося переконати Москву зменшити цю кількість, але безуспішно. З цим проханням зверталися також до окремих московських керівників. Під час відвідин Мікояном Південної України в 1931 р. його запевнили, що таку кількість зерна здати неможливо.

Фактично на державні заготівельні пункти було відправлено 7 млн т. Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її наприкінці весни 1932 р. Бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців українського села.

Зайве говорити про те, що ці заходи викликали нові партійні чистки. Про них оголосили в цілому ряді округів у січні 1932 р., і завжди причиною були незадовільні сільськогосподарські роботи чи “правий опортунізм”. Нарікання на українську хлібоздачу в цілому, яку називали “ганебно відсталою” і т. п., стали постійною темою центральної преси. Я розшукав 15 статей лише в самій “Правді” між січнем та липнем 1932 р.

У липні цього року уряд прийняв фатальне рішення, яке спричинило катастрофу наступних восьми місяців. Сталін знову поставив вимогу про здачу 7,7 млн т зерна з урожаю 1932 р. (14,7 млн т), який в умовах колективізації складав лише дві третини урожаю 1930 р. Далися взнаки також несприятливі погодні умови у деяких областях (у деяких місцевостях була посуха). І все ж провідний радянський експерт з проблем посухи зазначає з цього приводу, що вона не була такою сильною, як у неголодовому 1936 р., до того ж Україну вона вразила менше, ніж інші райони країни. Але навіть той урожай, який вдалося зібрати у 1932 р., характеризують як сам по собі непоганий (вищий кількісно, наприклад, ніж урожай 1928 р.), якби зібране зерно цього врожаю не стало об'єктом свавільних конфіскацій. Українським керівникам було ясно, що запропонований обсяг поставок був не лише надмірним, але просто нездійсненним. Після довгих дискусій їм урешті-решт удалося скоротити цю кількість до 6,6 млн т, але навіть і ця цифра була все ще далека від реальної.

Це сталося 6—9 липня 1932 р. на “Третій всеукраїнській конференції” КП України, на якій Молотов і Каганович репрезентували Москву. Відкрив конференцію Косіор. У деяких місцевостях, заявив він, відчувається вже “серйозна нестача хліба”. І додав, що “деякі товариші схильні пояснити труднощі у весняній посівній кампанії розмірами планів зернових заготівель, які вони вважають нереальними... Дехто вважає, що наш темп і наші плани занадто напружені”. Він зауважив, що така критика надходила з областей, але також і від самого українського ЦК. Більше того, всім повинно бути ясно, що якби держава дійсно потребувала зерна, цю потребу можна було б задовольнити шляхом справедливішого розподілу тягаря, оскільки урожай в СРСР у цілому був дещо вищий, ніж попереднього року (див., наприклад, “Народное хозяйство СССР в 1958 г.”, М., 1959).

Скрипник відверто розповів на конференції про численні скарги селян, які жалілися йому, що “в нас усе забрали” (див.: “Вісті”. 1932. 11 лип.). Косіор, Чубар та інші керівники також твердили, що зернові норми були надмірні. “Правда” у номері від 7 липня 1932 р. повідомляла, що Чубар, як голова українського радянського уряду, заявив: проблема частково полягає в тому, що колгоспи прийняли нереальні плани. Його подальші слова стосувалися, очевидно, вищого партійного керівництва: “Було б неправильно прийняти наказ незалежно від його доцільності, а потім намагатися викривити партійний курс, зруйнувати революційний закон і порядок, знищити колгоспне господарство, виправдовуючи все це наказами згори”.

У відповідь на подібні заяви Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереалістичні плани “антибільшовицькими” і додав: “Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом” (див.: “Правда”. 1932. 14, 15 лип.).

Фактично й 6,6 млн т зерна зібрати не вдалося, незважаючи на застосування всіляких репресивних заходів. Єдиним полегшенням, і то другорядним, була ухвала Української Економічної Ради від 14 липня 1932 р. зменшити норму заготівель масла для України від 16 400 до 11 214 т, прийнята, очевидно, з її власної ініціативи (див.: “Вісті”. 1932. 17 лип.).


* * *


Отже, за наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед українського селянства. Це дали зрозуміти Москві самі керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом'якшити раніше чи пізніше безжально придушувалися.

Ситуація загострилася уже в липні 1932 р. і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета “Вісті” (1932. 5, 28 лип.) охарактеризувала їх як “марнування хліба та риби”.

З метою проведення закону про “захист соціалістичної власності” на полях встановлювалися сторожові вежі. “Якщо поле було рівне, без будь-яких височин, вежа складалася з чотирьох високих колод з маленькою хижею з дерева, вкритою зверху соломою. Нагору вилазили високою драбиною. Якщо в полі було високе дерево, під ним вкопували пару колод для підтримки хатини, збудованої між гілками. Подібні вежі будували на краю лісів. Старий дуб чи інше велике дерево підтримували хижу без будь-яких підпор. Вежі “укомплектовували” охоронниками, озброєними, як правило, рушницями”.

Перші норми заготівель виконано в серпні. В багатьох місцевостях це коштувало великих зусиль і по суті знесилило село. Відтепер у 20 тис. сіл України мешканці чекали на непевне і тим ще загрозливіше майбутнє. Радянський автор хрущовського періоду так описує перші зовнішні ознаки лиха:

“Рання осінь 1932 р. в Коханівці не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук і груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю”.

12 жовтня 1932 р. з Москви прислали двох високих російських апаратників для підсилення місцевих партійних кадрів — А. Акулова, заступника голови ОДПУ, та М. Хатаєвича, який раніше “проявив” себе під час сталінської колективізації на Волзі,— що передвіщало подальші зміни.

Водночас оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було чого. На 1 листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41 %.

Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.

Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 435 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017