12
Голод лютує

Українські селяни бачили депортування куркулів: “І ми думали, бо дурні були, що не могло бути долі гіршої за куркульську”. Тепер, двома роками пізніше, вони зазнали нового, ще більш жахливого удару уряду.

Липневу директиву, що встановлювала норми заготівель зерна для України та Північного Кавказу, уряд підсилив іншою директивою, від 7 серпня 1932 р., яка включала правові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна.

Як ми зазначили вже у розділі 8, згідно з цією директивою вся колгоспна власність, наприклад велика рогата худоба та зерно, проголошувалася державною власністю, “священною та недоторканою”. Винні в учиненні злочину проти неї вважалися “ворогами народу” і підлягали розстрілові. За пом'якшуючих обставин подібні “антидержавні злочини” каралися ув'язненням строком не менше десяти років з конфіскацією майна. Селянкам, які зібрали кілька колосків пшениці на колгоспному полі, давали трохи менші строки. Директива передбачала також ув'язнення куркулів, які намагалися “примусити” селян залишати колгоспи, до “концентраційних таборів” строком від п'яти до десяти років. Як ми вже згадували раніше, Сталін охарактеризував цю директиву, яку він сам підготував у січні 1933 р., як “основу революційної законності в даний момент” (див.: А. Я. Вышинский. Революционная законность на современном зтапе. М., 1933. С. 99—103).

Як звичайно, активісти, яких заохочували максимально застосовувати методи терору для залякування людей, пізніше діставали догану за “ексцеси”. Вишинський, наприклад, з удаваним обуренням заявляв, що “деякі місцеві офіційні особи” зрозуміли це як сигнал “стріляти або ув'язнювати в концентраційних таборах якомога більше людей”. Він наводив випадки, коли смертні вироки ухвалювали за крадіжку двох снопів жита, і навіть забавляв публіку розповіддю про молодого чоловіка, засудженого на 10 років за те, що “розважався в коморі з дівчатами вночі, порушуючи тим самим спокій колгоспних свиней”.

Ще до появи серпневої директиви в українській пресі часто можна було прочитати такі повідомлення: “Пильне око ДПУ виявило та віддало до суду фашистського саботажника, який заховав хліб у ямі під купою конюшини” (див., наприклад, “Вісті”. 1933. 11 черв.). Одначе відтепер ми все частіше стаємо свідками стрімкого розширення дії цього закону і тієї жорстокості, з якою він втілювався в життя. Повідомлялося, наприклад, про 1500 смертних вироків, винесених за один місяць лише в харківському суді.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти “куркулів”, які “систематично крали зерно”. В Харківській області судами винесено п'ятдесят смертних вироків, в Одеській — три. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену “крадіжку”. В с. Копані Дніпропетровської області “група куркулів і підкуркульників”, просвердливши дірку в підлозі комори, вкрала багато пшениці. В результаті двох учасників “злочинної акції” стратили, інших ув'язнили. У с. Вербка тієї самої області судили голову сільради та його заступника, а також голів двох колгоспів, які разом із групою з восьми “куркулів” “розкрадали колгоспне майно”. Стратили лише трьох “куркулів”. Газета “Пролетарська правда” у номері від 22 січня 1930 р. повідомляла про те, що в с. Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька.

Десять років давали за “крадіжку” картоплі. Одну жінку відправили на 10 років до концтабору лише за те, що вона зрізала сто колосків недостиглої пшениці зі своєї власної ділянки, після того, як її чоловік помер від голоду. Батько чотирирічної дитини одержав 10 років за таку саму провину. Іншу жінку ув'язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. Радянський учений розповідає про випадок, коли селянина засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією майна і “без права амністії” за те лише, що він зібрав на колгоспному полі 28 кг пшеничних колосків, щоб нагодувати родину.

Засуджених за дрібні провинності часом посилали до радгоспів, які використовували в'язнів як робочу силу. Там вони одержували мізерний хлібний пайок, зате мали можливість трохи “підгодуватися” радгоспними овочами, і тому, звичайно, не намагалися втекти. Загалом, тільки повсюдне безладдя, некомпетентність та “закривання очей” на провинність пом'якшували суворість нового закону. Наприклад, в одному з районів Чернігівської області селян заарештовували за приховування п'яти і більше кілограмів зерна. А колгоспника колгоспу “Третій вирішальний рік” у с. Пушкарівці Дніпропетровської області засудили до п'яти років (очевидно, розглядаючи справу за якимось іншим законом), після того, як у нього вдома знайшли пляшку, наповнену власним зерном.

Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи свого власного жита. Вона спромоглася втекти із в'язниці, після чого забрала другого сина, кілька простирадл, сірники та дещо з посуду і майже півтора місяці ховалася у поблизькому лісі, годуючись картоплею та зерном, які крала уночі на колгоспному полі. Вона врешті повернулася додому і тоді дізналася, що за клопотами, пов'язаними із збиранням урожаю, власті зовсім забули про її злочин.

Відомі випадки, коли подібні “злочини” розглядалися за іншими, хоча й не менш суворими, законами. В с. Мала Лепетиха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м'ясо похованого коня. Причиною такої суворої кари було те, що кінь начебто здох від сапу і ДПУ боялося якоїсь епідемії. Подібних прикладів можна було б навести чимало.


* * *


Щоб провести в життя сталінську директиву, партійне керівництво дало вказівку провести чергову мобілізацію місцевих сільських активістів, на допомогу яким прислали міських комуністів та комсомольців.

І знову, як і під час депортування “куркулів”, активісти ревно бралися виконувати чергове огидне завдання — нав'язувати волю партії невинним чоловікам, жінкам і дітям. Але якщо в 1930 р. йшлося лише про позбавлення людей їхнього майна та виселення, то цього разу вони мали прирікати людей на голодну смерть.

Деякі активісти, навіть якщо раніше вони не відзначалися доброчинністю, намагалися бути справедливими до селян. Іноді порядний активіст, особливо якщо він втратив свої колишні ілюзії щодо намірів партії, міг дещо зробити, щоб допомогти селу, намагаючись водночас не викликати незадоволення своїх шефів, або, що було навіть важче, не дати зліснішим зі своїх підлеглих приводу звинуватити його в м'якотілості. Тих із них, хто занадто переходив межі насильства (або корупції), влада здебільшого пробачала, але могла й усунути. Інколи колгоспне керівництво, всупереч вказівкам вищих партійних та радянських органів, таємно розподіляло частину зерна серед колгоспників. Якщо наступний урожай виявлявся добрим, обласні власті могли залишити подібну “помилку” поза увагою.

Деяких активістів становище спонукало до відкритішої непокори. Одного молодого комуніста направили до села Мурафи Харківської області. Через деякий час він зателефонував своєму керівництву, доповів, що зміг виконати державний план заготівлі м'яса, однак лише ціною людських трупів. Після цього він утік із села. В іншому селі, що раніше симпатизувало більшовикам, а під час революції служило базою для “червоних партизанів” Струка, група молодих активістів розчарувалася в радянській владі і в 1933 р. відтяла голову керівникові сільських комуністів.

Навіть у 1932 р., після серії партійних та інших чисток останніх років, серед голів колгоспів та місцевих партійних керівників можна було зустріти таких, які не хотіли більше брати участь у злочинних акціях, спрямованих проти свого народу. У серпні 1932 р., коли стало очевидно, що державні завдання по заготівлі зерна виконати неможливо, трагічна подія сталася у с. Михайлівка Сумської області. Голова колгоспу, член партії та колишній партизан на прізвище Чуєнко розповів колгоспникам про план заготівель, а тоді заявив, що не має наміру віддавати зерно без згоди тих, кому воно належить. Тієї ж ночі він залишив село, але ОДПУ захопило його і ув'язнило разом із головою сільради. Наступного дня стався “жіночий бунт”, учасниці якого вимагали звільнення заарештованих, зменшення податку, виплати заборгованої селянам платні, а головне — зменшення зернових норм. У результаті судового процесу 67 осіб відправили до концтабору, а деяких селян, у тому числі і Чуєнка, розстріляли.

Протягом другої половини року офіційні засоби масової інформації постійно критикували голів колгоспів та місцевих комуністів. Партійний часопис “Більшовик України” (1932. № 19—20) звинувачував їх у тому, що вони “приєдналися до куркулів і петлюрівців і стали не борцями за хліб, а агентами класового ворога”. Насправді ж їхня “вина” полягала в тому, що вони видавали селянам зерно, відповідно до зароблених трудоднів, замість того, щоб здати його державі. Сучасний радянський дослідник, посилаючись на архівні джерела, повідомляв навіть, що в 1932 р. “деякі колгоспи Північного Кавказу та України уникли організаційних впливів партії та держави” (Мошков Ю.А. Зерновая проблема в годы сплошной коллективизации сельского хозяйства СССР в 1929—1934 гг. М., 1962. С. 215).

Протягом осені в українських парторганізаціях знову чулися нарікання на колгоспи, які розподіляли “все зерно... весь урожай” серед місцевих селян (див., наприклад, “Вісті”. 1932. 1 верес.). Подібні дії місцевих властей Хатаєвич затаврував як “антирадянську” акцію. Друкований орган КП України нарікав (“Коммунист”. 1932. 24 листоп.) на секретарів місцевих партійних організацій сіл Катеринівка та Ушаківці, які відмовлялися виконувати розпорядження про заготівлю зерна. І то не були ізольовані акти.

Траплялися й інші випадки, коли колгоспне керівництво зазнавало критики радше за ухилення, аніж невиконання наказів. Наприклад, деякі керівники “притримували” зерно, вдаючись до різних “оманливих засобів”. Центральні партійні друковані органи продовжували піддавати нападкам “пасивні лицемірні стосунки між деякими партійними організаціями та прокуркульськи настроєними опортуністами” в Україні (див.: “Правда”. 1932. 16 листоп.). Загалом загострення ситуації на селі тепер пояснювали останньою спробою усередині партії перешкодити Сталіну консолідувати владу (йдеться про “контрреволюційну групу Рютіна”, оскільки “правих куркульських агентів тоді ще не викрили і не виключили з партії”),

У постанові ВУЦВК згадувались “групи сільських комуністів, які буквально очолювали акти саботажу” (див.: “Вісті”. 1932. 8 груд.). Газета “Комсомольская правда” у номері від 23 листопада 1932 р. засудила “комуністів і комсомольців”, які “крали зерно... і виступали в ролі організаторів саботажу”. Харківський обком партії розіслав на місця абсолютно секретні циркуляри, у яких ішлося про необхідність прискорити виконання державних заготівель зерна, інакше ті, кого це стосується, “муситимуть відповідати безпосередньо перед обласним відділом ДПУ”.

Протягом п'яти місяців 1932 р. 25—30 % сільськогосподарського керівництва середньої ланки заарештували. Партійна преса України взимку 1932—1933 рр. неодноразово повідомляла факти, коли українських комуністів, у тому числі обласних партійних керівників, виключали з партії, а то й заарештовували (див.: “Вісті”. 1932. 30 листоп., 21 груд.; 1933. 1, 4, 9 січ.). Та ж сама газета у січні 1933 р. розповідала про голову колгоспу, який організував поголовний обшук, нічого не знайшов, після чого заявив: “Зерна немає. Ніхто його не крав і не одержав незаконно. Тому нема чим виконувати план”. У результаті його самого звинуватили в організації “справжнього саботажу”.


* * *


Незважаючи на подібні “збочення”, заготівельна кампанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували та замінювали надійнішими людьми.

На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали “буксирними бригадами”, часто мало чим відрізнялися від банд головорізів, їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя — сталеві прути товщиною в 1,5—2 см і довжиною в 1,5—3 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимсь на зразок свердла,— на другому.

Наведемо тут досить типову розповідь селянина — очевидця описуваних подій: “Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу, а під час літніх канікул і кілька учнів.

Крім того, кожна бригада мала так званого “спеціаліста” пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна.

Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: “Скільки зерна маєте для держави?” Відповідь, як правило, була короткою: “Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі”.

Тоді починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували ввесь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.

У 1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80. У 1932 р. не було жодного. Щонайбільше знаходили яких 4—8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю „зайвину" забирали”.

Один із активістів розповідав фізикові Олександрові Вайсбергу: “Боротьба проти куркулів проходила в дуже тяжкий період. Двічі в мене стріляли на селі і одного разу поранили. Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 р. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І все ж ми мусили якось видобувати хліб із сіл і виконувати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його у розпач. „Петрусю,— сказав він одного дня,— якщо це наслідок сталінського курсу, чи можливо, щоб такий курс був правильний?" Я дав його роздратуванню вийти назовні, а наступного дня він прийшов до мене вибачатися...”

Та навіть у цих жорстоких ситуаціях деякі були гірші за інших. В одному з українських сіл місцевий активіст так описував хід подібних операцій: “У деяких випадках вони були милосердні й залишали селянинові трохи картоплі, гороху, зерна, щоб годувати родину. Але жорсткіші підмітали все до останку. Вони забирали не лише їжу та худобу, але також усе цінне та зайвину одежі, у тому числі ікони в рамках, самовари, мальовані килими чи навіть металеве кухонне начиння, яке могло бути зі срібла, і будь-які гроші, якщо їх вдавалося знайти”.


* * *


Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: “Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду. Інакше нікому буде доставити додому врожай. Якщо твої почуття перемагають розум, лише скажи собі: єдиний спосіб покінчити з голодом — це забезпечити новий урожай”. Результатом кожного разу було (як писала одна жінка своєму чоловікові до війська) те, що “майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів”.

Сільські вчителі щомісячно одержували 18 кг муки, 2 кг крупи та 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позашкільний час, отож їхні учні, яких вони навчали вдень у школі, бачили, як вони вривалися у їхні оселі вночі з іншими учасниками банди.

На ранніх стадіях голоду в більших селах, де такі речі можна було ліпше приховати, партійні бонзи за допомогою продуктових подачок забезпечували себе й жіночою ласкою. На районному рівні можливості були просто необмежені. Наведемо тут опис їдальні для партійних керівників у с. Погребище: “Вдень і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на віддалі від ресторану... В їдальні за дуже низькими цінами районним бонзам подавали білий хліб, м'ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина та солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані мікоянські пайки, куди входило двадцять різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть”. Що ж до міст, то тут можна згадати історію двох місцевих партійних секретарів і всіх провідних діячів Запоріжжя, які влаштували розкішну оргію, про яку стало відомо пізніше, коли усіх заарештували в роки єжовського терору і їхні злочини додали до обвинувачення.


* * *


Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: “Геть звідси, старий... Йди собі в поле і там здихай!”

Жінку, вагітну на восьмому місяці, з с. Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після чого вона невдовзі померла. В с. Нільське (тієї самої області) Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрілив озброєний охоронник уночі, коли вона копала картоплю. Після цього троє її дітей померли від голоду. В іншому селі цієї ж області сина “розкуркуленого” селянина, який збирав колосся пшениці на колгоспному полі, побив до смерті сторож-“активіст”.

У с. Мала Бережанка Київської області голова сільради стріляв у сімох селян, коли вони збирали в полі колосся, троє з них — діти чотирнадцяти і п'ятнадцяти років (два хлопчики та дівчинка). Його, одначе, заарештували та присудили до п'яти років ув'язнення.

Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забрали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий пошук, припускаючи приховування якоїсь їжі. Один активіст, обшукавши дім селянина, який не мав на собі ознак голодування, врешті знайшов невеликий мішечок борошна, змішаного з деревною корою та листям, і одразу висипав його у сільський ставок.

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту; про дітей та старих людей, які лежали в спільних могилах ще живі протягом кількох днів. Один голова сільради (с. Германівка Київської області), побачивши тіло селянина-одноосібника поруч з іншими трупами в масовій могилі, наказав викинути його звідти. Воно лежало непоховане протягом тижня, аж поки він не дозволив поховати його.

Про повсюдне поширення методів терору та принижень писав Михайло Шолохов у листі до Сталіна від 16 квітня 1933 р. Письменник акцентував увагу, звичайно, на тих брутальних ексцесах, що відбувалися на Донській землі:

“Можна навести незліченну кількість таких прикладів. Йдеться не про окремі випадки ексцесів, а про легалізовані " методи" проведення хлібозаготівель в окружному масштабі. Я чув про ці випадки від членів партії або від самих колгоспників, які приходили до мене з проханням "розповісти про це в газетах" після того як проти них застосували всі ці " методи".

Треба розслідувати справи не лише тих, хто чинив злочин проти колгоспників та радянської влади, але також проти тих, хто керував їхніми діями...

Якщо все, що я описав, заслуговує на увагу ЦК, прошу вислати до Вешенської округи справжніх комуністів, яким достане мужності виявити, незалежно від рангу причетної особи, всіх відповідальних за той смертельний удар, що його зазнало колгоспне господарство округи; які належним чином проведуть розслідування і виявлять не лише усіх тих, хто застосовував огидні "методи" тортур, побиття та приниження проти колгоспників, але також і тих, хто спонукав їх до цього” (лист цей уперше було надруковано в газеті “Правда” від 10 березня 1963 р.).

Сталін відповів Шолохову, що його слова дають “дещо однобічне уявлення”, але разом з тим виявляють слабкі місця, а то й “зловживання у нашій партійно-радянській роботі і показують, як наші працівники, в бажанні приборкати ворога, часом мимоволі б'ють друзів і вдаються до садизму. Але це не значить, що я погоджуюся з Вами в кожному пункті... Ви бачите лише один бік, хоча Ви бачите його досить добре. Але це тільки один бік справи... А інший бік каже нам, що високошановні хлібороби вашої округи (і не однієї тільки вашої) провадять “італійський страйк” (саботажі) і не проти того, щоб залишити робітників і Червону армію без хліба. Те, що саботаж був мирний і зовнішньо нешкідливий (без кровопролиття), не міняє того факту, що високоповажні хлібороби вели те, що фактично було “мирною” війною проти радянської влади. Війною голоду, шановний товаришу Шолохов...

Це, звичайно, аж ніяк не виправдовує ексцеси, які, як Ви запевняєте мене, вчинили наші працівники... і винних у цих ексцесах треба буде відповідно покарати. Разом з тим цілком ясно, що високошановні хлібороби не такі вже безвинні, якими вони, можливо, виглядають здалека”.


* * *


Один із активістів пригадує: “Я чув, як діти... душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей,— він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

„Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м'яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою, І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось, зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади".

Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь... І я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п'ятирічки”.

І далі він додає: “Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху . І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед „інтелігентською слабкістю" і „дурним лібералізмом", якістю людей, які „не могли відрізнити дерев від лісу".

Так міркував я і всі подібні до мене, навіть коли... бачив на власні очі, що означала „суцільна колективізація" — як знаходили „куркулів" і як „розкуркулювали", як безжалісно роздягали селян узимку 1932—1933 років. Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили там, у результаті житиметься краще; що їхні горе та страждання були наслідком їхнього власного неуцтва або підступів класового ворога; що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли орати.

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи — трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих повстяних черевиках; трупи в селянських хатинах, на талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелет або болісно опухлі, вийти в поле, щоб „виконати більшовицький посівний план ударними темпами".

І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити”.

Ще один активіст оповідає про те, як він міг, цілком свідомо йдучи за Сталіним, перекладати вину за “ексцеси” на особливо поганих комуністів, але “підозра, що страхіття не були випадкові, а заплановані та санкціоновані найвищою владою, все глибше западала мені в душу. Цієї ночі вони стали безперечним фактом, що залишило мене, на якийсь час, без будь-яких надій. Сором від цього мені було легше терпіти доти, доки я міг обвинувачувати окремих осіб”.

Але навіть кращі з комуністів, як, наприклад, той, спогади якого цитовано вище, призвичаїлися до всього того. “Я вже призвичаївся до цієї атмосфери терору; я внутрішньо опирався реальностям, які ще вчора паралізували мене”,— писав він про себе пізніше.

Таким людям або вдавалося приглушити своє сумління, або вони також потрапляли до таборів. Як і передбачав Бухарін, це призвело до “дегуманізації” партії, для членів якої “терор віднині був нормальним засобом управління, а покора будь-якому наказові згори — найвищою доблестю”.

Ленінська позиція щодо попереднього голоду 1891—1892 рр. на Волзі, де він тоді жив, може слугувати показником загальнопартійного ставлення до індивідуальної або масової смерті та страждання, якщо їх розглядати в рамках революційних гасел. У той час, як усі класи, включаючи ліберальну інтелігенцію, кинулися організовувати допомогу, Ленін відмовився взяти в цьому участь на тій підставі, що голод зрадикалізує маси, зауваживши при цьому: “З психологічного погляду ці базікання про годування жертв голоду є нічим іншим, як виразом сахарино-солодкуватої сентиментальності, такої характерної для нашої інтелігенції”.

У той час, коли бригади головорізів та ідеалістів обходили хати та двори селян у пошуках зерна в останній половині 1932 р., селяни намагалися зберегти або знайти щось їстівне. Практика приховування зерна в соломі у результаті недоброякісного обмолоту, що застосовувалася у деяких колгоспах, зазнала публічної критики. Це був щирий, хоча й не дуже ефективний засіб. Але застосовувався він лише там, де колгоспне керівництво принаймні виявляло співчуття до своїх сільчан. Один селянин описує кілька інших способів, з допомогою яких можна було приховати невелику кількість зерна — в пляшках, залитих смолою і схованих, наприклад, у криницях чи ставках.

Якщо селянин доставляв своє власне зерно на місцевий націоналізований млин, його забирала собі держава. Тому місцеві майстри виготовляли невеличкі “ручні млини”. Коли їх знаходили, заарештовували обох — і майстра, і його замовника. Називаючи їх “домашніми жорнами”, українська партійна преса ремствувала, що в деяких селах їх знаходили сотнями. “Вісті” від 11 січня 1933 р. повідомляли про те, що в одному районі протягом місяця їх було вилучено 755 штук.

За допомогою таких знарядь чи й без них селяни виготовляли дивовижний “хліб”, що складався із висівок проса чи гречки, замішаних на воді, куди добавляли трохи соняшникової олії та жита, щоб тримався. Радянський письменник описує сцену, коли селянин обскрібав барильце, в якому раніше тримали сало, і цю стружку кип'ятив у воді, щоб видобути з неї залишки жиру, який міг бути в дереві. У результаті родина мала “найкращу” в пам'яті її членів їжу.

Інший романіст розповідає про те, як зникли “бабки” (гра з кістками тварин, якою бавилися діти з давніх-давен), оскільки усі старі кістки селяни “випарювали в казанах, розмелювали та з'їдали”.

Ще один розповідає про село (не в Україні), де “худоба поздихала за браком корму, люди їли „хліб", зроблений з кропиви, „оладки", зроблені з одного виду бур'яну, „кашу" — з іншого”, їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишилася. Тоді перейшли на собак, а пізніше — на котів, “їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили їх. Але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м'ясний холодець”.

В одному селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: “Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати”.

Уже наприкінці листопада 1932 р. в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Дід Леоніда Плюща бачив в одному селі гору трупів, про які його керівник сказав йому, що “то була демонстрація куркулів”.

Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували. За царя, коли траплявся значно менший голод, влада докладала усіх зусиль для надання допомоги. Радянський романіст, звертаючись до подій 1932—1933 рр., пише з цього приводу: “Старі люди згадували, яким був голод за царя Миколи. Їм тоді допомагали, їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню (“Христа ради”). Власті організовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви. А тут, за влади робітників і селян, ані зернини їм не давали”.

Бо не все зерно експортували, посилали в міста чи до війська. В місцевих зерносховищах зберігалися “державні резерви”, призначені на випадок крайньої потреби, наприклад, війни. Однак для партійного керівництва голод сам по собі не був достатньою причиною, щоб їх використати. Наприклад, про склади в Полтавській області говорили, що вони “майже ломилися” від зерна.

Часто заводи, на яких переробляли на масло молоко від селянських корів, розміщувалися недалеко від тих сіл, що його постачали. Туди могли потрапити лише офіційні особи. В одному звіті директор такого заводу оповідає, як масло розрізають на плитки і запаковують у папір з написом по-англійськи: “US SR, BUTTER FOR EXPORT” (СРСР, масло на експорт).

Те, що харчові продукти на місцях були, але в них просто відмовляли людям, які вмирали від голоду, здавалося зовсім уже диким і нестерпним і розглядалося як провокація.

У справедливості цього можна було легко пересвідчитися, тому що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області, й хоча воно починало псуватися, все одно було під пильною охороною сторожі ОДПУ. Американський кореспондент, який у цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він “бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких ішов дим від внутрішнього згоряння” (див.: “Социалистический вестник”. 1933. № 13. С. 15).

Картоплю теж насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи у полі, поблизу Люботина, оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися, її “передали” з картопляного тресту під юрисдикцію спирто-горілчаного тресту, але й надалі залишили в полі, аж поки її не можна було вже використати навіть як сировину для переробки на спирт.

Такі речі, природно, пояснювали в офіційних звітах тим, що урожай “саботують” не тільки в степу, але й на зернових елеваторах та в сховищах. Одного бухгалтера на зерновому елеваторі засудили до розстрілу за те, що він сплатив робітникам борошном. Пізніше його звільнили, коли він сам уже вмирав з голоду — і помер того ж таки дня.

Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустоварівка селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці “жіночого бунту” пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій, “це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили”.

Мали місце також й інші прояви відчаю. У деяких місцевостях селяни підпалювали хліб. Але в порівнянні з подіями 1930 р. подібні випадки були завжди стихійні, не скоординовані, частково через фізичну слабкість. Більше того, ОДПУ тим часом спромоглося розбудувати мережу “сексотів” — “таємних співробітників” — у більших селах, діючи засобами шантажу та погрозами, в чому воно досягло неабиякої майстерності.

Проте бунти траплялися навіть у розпал голоду 1933 р. Наприкінці квітня селяни с. Нововознесенське Миколаївської області напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. В с. Сагайдаки Полтавської області у травні 1933 р. голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі, не маючи вже достатньо сил, щоб донести зерно додому, повмирали на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили на 5—10 років. Навесні 1933 р. селяни з кількох навколишніх сіл напали на зерносховище на станції Гоголеве (Полтавської області), набивши свої мішки кукурудзою, яка трапилася в сховищі. Одначе лише трьох пізніше заарештували.

Такі дії були виявом крайнього відчаю. Ще до того як зашморг голоду щільно затиснув українських селян, багато хто з них, намагаючись урятуватися, влітку та взимку почали залишати села, так само як “куркулі” два роки перед тим.

Охоронні частини ДПУ фактично не давали українському селянинові вступити в зону етнічної Росії. А якщо йому вдавалося уникнути їх і повернутися з хлібом, який там принаймні можна було дістати, хліб відбирали на кордоні, а власника часто заарештовували (про це ми докладніше розповімо у розділі 18).

Війська ДПУ намагалися також не дати жертвам голоду, що вмирали, проникнути в зону польського та румунського кордонів; водночас повідомлялося про розстріли сотень селян, що жили в прикордонній смузі й намагалися переправитися через Дністер у Румунію (з іншого боку є свідчення, ніби лише пізніше і не так систематично заважали селянам дістатися на Північний Кавказ, де можна було розшукати харчі у віддалених районах Дагестану, на Каспії).

Часопис “Социалистический вестник” від 23 липня 1932 р. писав, що на той час три мільйони чоловік були в дорозі, заповнюючи станції, намагаючись дістатися до міст чи розшукати заможніші райони. Зарубіжний комуніст описує таку сцену:

“Брудні юрби заповнюють станції, купи чоловіків, жінок та дітей, що чекали на бозна-які потяги, їх виганяють, і вони повертаються, не маючи ні грошей, ні квитків. Вони сідають у будь-який потяг, на який тільки вдається, і залишаються там, аж поки їх не викидають звідти. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони прямують? Просто в пошуках хліба, картоплі чи праці на фабриках, на яких робітників не так погано годують... Хліб — це велика рушійна сила цих юрб...”

Але до того часу, поки голод не досяг своєї останньої, кульмінаційної стадії, тобто до весни 1933 р., більшість усе ще намагалася поповнити свої убогі продовольчі припаси, в надії протриматися до наступного врожаю, або ж сподіваючись на урядову допомогу, що так і не прийшла.

Останнім засобом хоч трохи поправити своє становище, до якого змушені вдатися селяни, були продаж чи обмін будь-чого із свого особистого майна. Жінки видобували зі скринь святковий одяг, хустку, скатертину — все, що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку.

Як ми бачили, селянинові було важко легально дістатися навіть до українського міста. Але на цій стадії заборонні заходи не так старанно вводили в життя (фактично виявилося непростою справою ввести їх ефективно в життя навіть у пізнішій, жахливішій фазі). Багатьом удавалося добратися до Києва та інших великих міст. Дружини офіційних осіб, що мали великі продовольчі пайки, у цей час набагато частіше відвідували київські базари, де обмінювали свою зайву їжу на селянські коштовності за безцінь. Майстерно вишиту столову скатертину обмінювали на одну-дві буханки хліба, за добрий килим давали кілька буханок.