Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 12: Голод лютує. (продовження)
* * *


Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва, наприкінці 1932 р. на заготівельні пункти було доставлено лише 4,7 млн т зерна — тобто 71,8 % плану.

“Чорний список”, складений у Криницькому районі на Дніпропетровщині, включав селян, які на 1 січня 1933 р. не виконали своїх зобов'язань щодо здачі зерна та натурального податку. До нього було занесено 70 селян із 11 сіл. Лише дев'ять із них змогли пізніше виконати свої норми, решта здала лише половину, а то й чверть того, що від них вимагалося. Один випадок перевиконання норми здачі зерна пояснювали так: “усе його зерно повитягали з ям, а самого засудили”. В цілому засудили шістьох (на добавок жінку з сином через відсутність двох “винних” селян), решту тримали під арештом, аж доки хтось із родини, розпродавши усе майно, не “розраховувався із державою”. 21 селянинові вдалося утекти з села. І так було по всій Україні. А в результаті на початку 1933 р., незважаючи на жахливі умови, в яких опинилося з вини властей село, вони оголосили про третє оподаткування. Це означало новий наступ на хлібні запаси українського селянства, яких уже давно не існувало.

Однак Сталіну та його прибічникам здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель зерна, що її слід “примусити”, і вони звернулися до крайніх засобів тиску на українську владу.

На спільному засіданні політбюро ЦК ВКП(б) та ВЦВК 27 листопада 1932 р. Сталін заявив, що труднощі, на які наштовхнулася країна при заготівлі хліба в минулому році, виникли, по-перше, в результаті “проникнення у колгоспи та радгоспи антирадянських елементів, які організовували саботаж і диверсії; а по-друге, неправильного, не-марксистського підходу значної частини наших сільських комуністів до колгоспів та радгоспів...”. Він додав до цього, що ці “сільські та районні комуністи занадто ідеалізують колгоспи”, вважають, що з організацією колгоспу нічого антирадянського чи саботажницького там не може виникнути. “А якщо дізнаються про факти саботажу і антирадянські явища, вони оминають ці факти... Нічого й говорити, що такий погляд на колгоспи не має нічого спільного з ленінізмом!”

“Правда” від 4 і 8 грудня 1932 р. закликала до рішучої боротьби з “куркулями”, особливо в Україні: 7 січня 1933 р. газета надрукувала редакційну статтю, у якій звинувачувала Україну у зриві державних заготівель зерна, підкреслювалося, що завдяки потуранню українського партійного керівництва склалося становище, коли “класовий ворог в Україні організовується”.

На спільному засіданні ЦК партії та ВЦВК у січні 1933 р. Сталін заявив, що “причини труднощів, пов'язаних із заготівлею зерна”, треба шукати в самій партії. Перший секретар Харківського обкому партії Терехов спробував заперечити: мовляв, в Україні лютує голод. Сталін висміяв його як “романтика”, а всі спроби українських керівників по-діловому обговорити справу було рішуче відкинуто.

Каганович у своїй доповіді знову наполягав на тому, що в українському селі “все ще існують представники куркульства... куркулі, яких не депортували, заможні селяни, прихильні до куркульства, і куркулі, що втекли із заслання і яких переховують родичі, а часом і м'якосерді члени партії... фактично показуючи себе зрадниками інтересів трудящих”. А крім того, ще були “представники буржуазно-білогвардійської, петлюрівської, козацької, есерівської інтелігенції”. Сільська інтелігенція у ті часи складалася з учителів, агрономів, лікарів і т. д., і згадування цих груп як таких, що підлягають “очищенню” від антирадянських елементів, показове.

Знову пролунав заклик до війни з “класовим ворогом”. “Які,— запитував Каганович,— основні вияви класової боротьби на селі? Передусім, організаційна роль куркуля в саботажі заготівель зерна та посівів”. Саботаж, стверджував Каганович, трапляється на кожному кроці, у тому числі в “деяких центральних сільськогосподарських органах”. Він критикував порушення виробничої дисципліни, а далі заявив, що “куркуль” використовує дрібнобуржуазні тенденції, що зберігаються в середовищі “вчорашніх селян-одноосібників”, і звинуватив ці елементи в “тероризуванні чесних колгоспних трудівників” (див.: “Большевик”. 1933. № 1—2).

24 січня 1933 р. всесоюзний ЦК партії ухвалив спеціальну резолюцію про українську партійну організацію (на яку пізніше посилалися як на “поворотний пункт в історії КП(б)У”. “Правда” від 24 листопада 1933 р. писала навіть, що ця резолюція “відкрила нову сторінку в переможній боротьбі більшовиків на Україні”). У цьому документі українське керівництво звинувачувалося у зриві заготівлі зерна, особливу увагу звернуто на “ключові області” — Харківську (на чолі з Тереховим), Одеську та Дніпропетровську. Було заявлено, що партійні та радянські керівники цих областей “втратили класову пильність”. Пленум оголосив про призначення Павла Постишева — секретаря ЦК ВКП(б) — другим секретарем КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому партії; Хатаєвич, який на той час був секретарем ЦК КП(б)У, призначався першим секретарем Дніпропетровського обкому; першим секретарем Одеського обкому став Вегер. Трьох попередніх секретарів усунули з цих посад.

“Притуплення більшовицької пильності” було головною причиною відставання у сільському господарстві, оголосив пізніше Постишев, і це вважалося “одним із найсерйозніших обвинувачень ЦК ВКП(б) проти більшовиків України”.


* * *


Постишев, по суті, призначався спеціальним уповноваженим Сталіна, і він ефективно виконав його завдання, яке полягало в “більшовизації” компартії України і подальшому “видобуванні” зерна від населення українських сіл, що вмирало з голоду.

Прибувши в Україну, Постишев заявив, що рештки “куркулів і націоналістів”, які проникли в партію та колгоспи, продовжують саботувати виробництво. Він категорично висловився проти відправки харчових продуктів у села і водночас заявив, що не може бути й мови про допомогу держави насіннєвим зерном, яке селяни самі повинні знайти (див.: “Правда”. 1933. 13 лют.) Але загрозлива ситуація, що складалася в регіоні, змушувала партійне керівництво вносити певні корективи в свої дії. 25 лютого 1933 р. центральний уряд видав постанову “Про надання допомоги насінням колгоспам України та Північного Кавказу”, згідно з якою у розпорядження України передавалось 325 тис. т насіннєвого зерна, а для Північного Кавказу — 230 тис. т (див.: “Правда”. 1933. 26 лют.). Навіть Постишев, навіть Москва тепер розуміли, що інакше ніякого урожаю у майбутньому взагалі збирати не доведеться (але фактично цю допомогу надали набагато пізніше).

Все ще існував опір у самій партії. Сільських керівників продовжували звинувачувати в намаганні “загальмувати” та “звести нанівець” заплановані ЦК ВКП(б) зернові заготівлі. “Правда” у номері від 6 лютого 1933 р. звинувачувала Харківський обком у тому, що він “намагався інтерпретувати” заміну Терехова Постишевим як звичайну перестановку кадрів і на своєму пленумі навіть не згадав про головні пункти постанови ЦК партії.

Лютневий пленум ЦК КП(б)У зайняв ще більш жорстку позицію. Косіор, усе ще перший секретар ЦК, хоча й відсунутий у тінь Постишевим, виступив на пленумі з промовою, присвяченою питанню заготівлі зерна, яка засвідчила очевидний конфлікт між вимогами партії та реальністю: “Ми маємо тепер нові форми класової боротьби в тому, що стосується заготівель... Коли приїжджаєш до району поговорити про хлібозаготівлі, місцеве начальство починає показувати тобі статистику та таблиці про низький урожай, які повсюдно складають ворожі елементи в колгоспах, сільськогосподарських відділах та МТС. Однак ця статистика нічого не говорить про хліб у полі, ні про те, що його сховали чи вкрали. Але наші товариші, включаючи різних уповноважених, не можуть зрозуміти фальшивих цифр, накинутих їм, і тому вони часто стають захисниками куркулів і оборонцями цих цифр. У багатьох випадках доведено, що ця арифметика — це чисто куркульська арифметика; відповідно до неї ми не одержимо навіть і половини запланованої кількості. Фальшиві цифри та роздуті заяви у руках ворожих елементів, також служать прикриттям злодійства, масового розкрадання хліба” (див.: “Господарство України”. 1933. № 3—4. С. 32).

Косіор різко критикував керівників багатьох районів Одеської та Дніпропетровської областей, які знаходять різні причини для зволікань з доставкою зерна, “ведуть нескінченні розмови про потребу переглянути план”. Він стверджував, що в різних районах, тут і там, мав місце “організований саботаж, інспірований керівними інстанціями місцевих партійних організацій” (див. : “Вісті”. 1933. 13 лют.).

Під час своєї поїздки по Україні Постишев, якого супроводив новий голова українського ОДПУ В.А. Балицький, замінив 237 секретарів райкомів партії та 249 голів райвиконкомів. Деякі райони взагалі зробили “козлами відпущення” — особливо Орєхівський район Дніпропетровської області, “чиє керівництво, як виявилося, складається зі зрадників справи робітничого класу та селян-колгоспників”.

ОДПУ також знайшло для себе “працю” у жорсткій чистці ветеринарів за падіж худоби. Подібний метод подолання цього явища узагалі став традиційним: повідомлялося про засудження до смертної кари близько ста лікарів лише в одній Вінницькій області в 1933—1937 рр.

Доходило до курйозів. Так, серед інших заарештували увесь штат метеостанції за звинуваченням у фальсифікуванні прогнозів погоди, що нібито призвело до зменшення урожаю. У березні 1933 р. газета “Вісті” повідомляла про те, що співробітників наркоматів землеробства та радгоспів було засуджено до розстрілу за різний саботаж, наприклад, пошкодження тракторів, зумисне зараження бур'яном та підпалення. Ще сорок дістали різні строки ув'язнення, їх звинуватили у тому, що вони використали свої повноваження для того, щоб “створити голод у країні”.

Водночас 10 тис. нових активістів послали на постійну працю в село, ще 3 тис. дістали призначення на посади голів колгоспів, секретарів партійних організацій та уповноважених. У 1933 р. усунуто 49,2 % голів колгоспів в Одеській і 44,1 % у Донецькій областях (а також, відповідно, 33,2 і 33,8 % керівників нижчої ланки, зокрема, бригадирів та інших колгоспних організаторів). У Богуславському районі на Київщині двом головам колгоспів, що були членами партії, двічі вдавалося зменшити норми хлібоздачі, але вони не спромоглися виконати навіть їх. Після цього обох керівників звинуватили в саботажі та спілкуванні з “куркульсько-петлюрівськими недобитками” і віддали під суд. У більшості сіл, про які ми маємо повідомлення, новопризначені керівники були росіяни.

Крім того, у 1933 р. 17 тис. робітників відрядили до політвідділів МТС і 8 000 до політвідділів радгоспів. Загалом принаймні 40—50 тис. чоловік направили зміцнювати сільські парторганізації. Лише в одному районі (Павлоградському Дніпропетровської області) райком партії командирував до 37 сіл і 87 колгоспів 200 спеціальних уповноважених і майже стільки ж — райком комсомолу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знову послали на село для боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Нижче подаємо досить відвертий, як на нашу думку, виклад питання А. Яковлєвим, наркомом землеробства СРСР, на з'їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. Він заявив, що українські колгоспники не впоралися з посівними роботами 1932 р.: “таким чином, вони наробили шкоди урядові та самим собі”. Потім, “не спромігшись належним чином зібрати урожай, вони були останніми з усіх районів нашої країни у виконанні свого обов'язку перед урядом... Своєю поганою працею вони покарали себе та уряд. І з цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому” (див.: “Правда”. 1933. 19 лют.).

Істерична брутальність, що нею супроводжувалися втручання Постишева, не могла дати багато зерна. Натепер запаси вичерпано і майже нічого їсти.


* * *


Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі... і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву...”

“Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основний “раціон” селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м'ясо дрібно рубали, переміщували з листям і їли або радше просіювали”. Це запобігало набряканню тіла та сприяло виживанню. На Півдні України та на Кубані часом можна було вижити, полюючи на бабаків та інших малих звірів. В інших місцевостях рятівною була ловля риби (хоча для родини був риск дістати присуд за ловлення риби біля свого села). Малясу з місцевої ґуральні в Мельниках, яку вилили як непридатну для худоби, з'їли місцеві селяни.

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. “В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі (якщо вона була) дітям урешті давали також ложку бобів — за винятком дітей “куркулів”.

Агроном одного із сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур'ян, селяни “почали їсти щавель та кропиву... Але від споживання цих диких рослин люди діставали водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелося виділити спеціальний віз, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар” (тіла кидали до спільної могили без будь-яких церемоній). Інший активіст описує, як він разом із візником їздив на санях по селу від хати до хати, і їхнім обов'язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких можна було б відвезти.

Ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями — селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, уже за часів хрущовської “відлиги” зміг розповісти про те, який “у 1933 р. був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли”.

Інший, згадуючи пережите, пише: “Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми”.

Колишній активіст так коментував ці події: “На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів, їх упіймали в пастку і залишили вмирати кожного в своїй хаті, в результаті політичної постанови, яку прийняли десь у далекій столиці за конференційними та бенкетними столами. Не було навіть утіхи неминучості, яка б полегшила страждання.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу.

У травні 1933 р. один подорожній налічив шість трупів на дванадцятикілометровій смузі між двома селами у Дніпропетровській області. Зарубіжний журналіст під час своєї полудневої прогулянки селом натрапив на дев'ять трупів, включаючи двох хлопчиків у віці восьми років і дівчинку — десяти.

Один військовий розповідає, що коли їхній потяг в'їхав на Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам, і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С. Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, “чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені голодом, їх відігнали, але вони знову з'явилися в іншому місці. І знову — стояли, знесилені від голоду”. Комісарам довелося багато попрацювати, щоб вивести солдатів зі смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовими кухнями рушили зголодовані селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають.

Тим часом на селі “бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду”, а ті, що мали дітей, у тих, що їх не мали. На початку 1933 р. в центрі великого українського села, “поблизу руїн церкви, яку висадили в повітря динамітом, розташувався сільський базар. Усі, хто там присутній, мають опухлі обличчя. Вони мовчазні, а коли говорять, ледве чи можуть шепотіти, їхні рухи повільні та непевні через розпухлі ноги та руки. Вони торгують стеблами кукурудзи, кукурудзяними качанами, висохлим корінням, корою дерев та коренями водяних рослин...”

Одна молода дівчина з Полтавщини, яка почувалася трохи краще за інших, описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речі вже давно були продані) “на їжу для Великодня”. Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували. Коли він не повернувся, “мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очисток і восьми не дуже великих картоплин”. А потім з'явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Жінці з села Федіївка Полтавської області, чоловіка якої засудили до п'яти років таборів як “члена СВУ”, якось вдавалося годувати свою родину аж до квітня 1933 р. Навіть коли помер її чотирирічний син, бригади “активістів” не залишили жінку в спокої, запідозривши, що могила, викопана нею для хлопчика, була в дійсності хлібною ямою. Вони розкопали її, знайшли тіло і лише тоді дозволили матері знову поховати його.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишалися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й із міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? Як писав В. Гроссман, “з тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала просто непотрібною. Для чого її вчити? Задля чого лікувати?”

Навесні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця. Зокрема, зберігся наказ по Північно-Донецькій залізниці від 15 березня, в якому залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з дозволу голови їхнього колгоспу.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема у промисловості. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти, як правило, давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці. Коли одному з радгоспів біля Вінниці знадобилися люди для догляду за помідорами та огірками, їм запропонували дещо більше — кілограм хліба, гарячу страву та два карбованці щоденно. Бажаючих прийшло багато, але більше половини з них були просто неспроможні працювати. Кожного дня певна кількість робітників умирали після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунка.

У квітні припинилася видача хлібних пайків, а в містах знову відкрили крамниці, де можна було купити кілограм хліба на особу за високу ціну. Але прив'язані до своїх місць селяни не могли використати навіть цю ситуацію. Ті, хто міг ще рухатися, все ж кидали свої домівки і добиралися хоча б до залізничних станцій. Часом невеликі садочки навколо цих станцій були геть усіяні трупами, яких зносили туди залізничники, котрі самі хиталися від голоду. Деякі селяни виходили просто в поле до поїздів, що проходили, і просили у пасажирів хліба; інколи їм перепадало декілька скоринок. Але згодом сил не вистачало і для цього. Так, у Харцизьку в Донбасі жебраки, яких протягом весни 1933 р. ганяли зі станції, заповнили всі навколишні сквери, де вони жили, спали і вмирали.

У великих містах становище простого люду було не менш жахливим. Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а постачали його вкрай погано. Свідки зазначали, що “того, що завозили у крамниці, ледве вистачало для привілейованих класів”. Для останніх існували до того ж спеціальні, закриті для інших, крамниці, якими користувалися високі партійні функціонери, державні службовці, співробітники ОДПУ, старші офіцери, керівники виробництва тощо,— специфічна риса радянського способу життя, яка зберігалася і надалі.

Доходи різних верств міських мешканців у середньому мали незначну амплітуду, але насправді все вирішувала система нормування і продажу продуктів. Так, скажімо, викладач інституту і старший співробітник ОДПУ одержували приблизно однакову зарплатню, але перший міг спожити тільки близько половини того, що споживав другий. Справа в тому, що чекіст мав спеціальні харчові картки, котрі дозволяли купувати товари за низькими цінами, і таким чином його реальні доходи набагато перевищували доходи науковця.

Загалом навіть кваліфіковані робітники і службовці в містах України заробляли не більше 250—300 крб на місяць і жили переважно на чорному хлібі, картоплі та оселедцях при постійному браку одягу та взуття. Ще влітку 1932 р. харчові норми київських службовців пообтинали від 400 до 200 г хліба на день, а норми промислових робітників — від 800 до 600 г. Щодо студентів, то їхня щоденна норма становила 200 г сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 г конини.

Черги до київських крамниць сягали півкілометрової довжини. Люди вистоювали в них не одну годину, тримаючись за пояс того, хто попереду. Ті, кому вистачало, одержували за картками 200—400 г хліба, решта ж була змушена приходити наступного дня, маючи на долоні намальовані крейдою номери.

Доведеш до відчаю селяни, незважаючи на спеціально встановлені дорожні бар'єри, прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися крізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було недовгим: у місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Так, деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: “Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги...” До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. “Я бачив,— пише свідок київських подій,— одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх,— із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: „Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть"”.

На тих, котрі ще якось животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно. Зокрема, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місті у черги за хлібом, зігнали докупи, увіпхнули у залізничні вагони і перевезли до станції Лісова, де скинули до ями і залишили напризволяще.

Люди, гнані голодом, небагато виграли порівняно з тими, хто залишався помирати вдома,— хіба що на кілька днів віддалили свою неминучу смерть. Але спонука до руху була надто непереборною. Як пише В. Гроссман, “людину, що вмирає, ніби мучить і гонить якийсь вогонь, і в неї розриваються і нутрощі, і душа”. Спочатку людина тікає і блукає, але врешті “заповзає назад додому. Це значить, що голод, голодна смерть перемогли”.

Якщо вдатися до цифр, то з загальної чисельності сільського населення України у 20—25 млн загинуло близько 5 млн — між четвертою та п'ятою частинами. Відсоток смертності значно коливався від місцевості до місцевості й навіть від села до села — починаючи з 10 і досягаючи 100.

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба,— Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20—25. У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою — 15—20 %. Краще за всіх пережили голодомор крайні північні райони України, де вирощували цукрові буряки, а ліси, ріки та озера містили багато того, що можна було використати як їжу.

Лікарі, будучи по суті державними службовцями, за наказом згори всіляко приховували дійсні причини смертності, вказуючи різноманітні хвороби, найчастіше дизентерію, посилаючись на “старечу слабість”, тощо. А наприкінці 1932 р. свідоцтва про смерть припинили виписувати взагалі. Незважаючи на те, списки жертв голоду по окремих селах вели ті, хто розумів важливість цієї справи; збереглися й ретельні підрахунки, зроблені деякими офіційними особами.

До нас дійшло чимало повідомлень, у тому числі невеличких розповідей уцілілих під назвами: “Доля села Яреськи”, “Гурське втрачає 44 % свого населення”, “Голод спустошує село Плешкани”, “430 смертей від голоду в Жорнокловому”, “Спустошення голодом села Стрижівка” тощо. А поза цими і тисячами інших сіл Київщини та Вінниччини гори трупів лежали просто неба, і не було жодного спроможного поховати їх.

Подібних фактів можна навести безліч. Так, навіть у досить благополучному селищі Романкове, розташованому поблизу великого металургійного заводу в Кам'янському” (нині Дніпродзержинськ), де працювали члени місцевих родин і отримували там харчові пайки, лише протягом п'яти місяців зафіксовано 588 смертей серед 4—5-тисячного населення. У селі Маківцях на Вінниччині, що мало 312 господарств і 1293 особи населення, трьох чоловіків і двох жінок страчено за обтинання колосків пшениці на колгоспному полі, а 24 родини заслано до Сибіру. Навесні 1933 р. багато сільчан померло з голоду, решта втекла. Порожнє село перекрили і повісили чорний прапор на ознаку епідемії тифу. Один з оповідачів згадує про свого батька-комсомольця, який разом із товаришами ходив по селах і встановлював напис “Вхід заборонено”, оскільки просто не було можливості поховати численні трупи. У селах із 3—4-тисячним населенням (Орлівка, Смолянка, Грабівка) залишилося лише 45—80 чоловік. Село Мачухи на Полтавщині із 2 тис. родин втратило близько половини. А менші населені пункти цієї ж області, мешканцями котрих були, вочевидь, хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю. Населення решти вцілілих хуторів, як підрахував один агроном, скоротилося приблизно на 75 %. Кількість мешканців села Яреськи, мальовничі ландшафти якого понад річкою Ворсклою приваблювали багатьох радянських кінематографістів, зменшилася від 1500 до 700. В іншому селі на Житомирщині у 1933 р. з 3500 жителів померло 800, а на світ з'явився лише один новонароджений — син активіста. Колишній радянський журналіст засвідчував, що в його рідному селі із 2011 мешканців померло близько 700, у тому числі дітей. Понад третини людності села Рясне на Полтавщині загинуло від голоду, а у селі Вербки Дніпропетровської області до вересня 1933 р. спорожніло більше половини хат.

Наведемо також інформацію безпосередньо з західних джерел. Американський комуніст, який працював на радянському підприємстві, зазначав, що з 15 колгоспів та радгоспів, які він відвідав у вересні 1933 р., кожен втратив не менше 10 % робочої сили через голод. У селі Ожердовому йому навіть показали реєстраційні книги: чисельність населення з вересня 1932 р. до квітня 1933 р. впала від 527 до 420 осіб, кількість корів — від 353 до 153, свиней — від 156 до 10З...

Інший випадок: у серпні 1933 р., після скасування заборони для іноземних журналістів, кореспондент газети “Крісчен саєнс монітор” побував на Полтавщині та Київщині. Як і в попередньому випадку, представники місцевої влади називали йому відсоток смертності, котрий ніколи не був нижчим від 10. Так, в одному із сіл з 2072 осіб померло 634; у 1932 р. лише одна пара взяла шлюб; у селі народилося шестеро малюків, з яких вижила лише одна дитина; багато дітей стали сиротами.

Ось його опис одної з місцевостей поблизу Білої Церкви: “„Нормальну", 10-процентну смертність значно перевищено. По дорозі до села старі ікони з ликом Христа зняли, але терновий вінець залишився,— мабуть, як символ того, через що довелося пройти селу. Увійшовши в село, ми побачили одну покинуту хату за іншою, з проваленими шибками, з городами, що геть заросли бур'яном. На порожній вулиці ми зустріли хлопця, котрий сказав нам, що багато мешканців села полягло протягом минулої зими і весни”.

Ще декілька фактів. У селі Шилівці, яке зазнало великих втрат під час кампанії розкуркулення, смертність була такою високою, що підвода, що возила померлих, робила дві поїздки на день. Єврейське село Коростишів неподалік від Києва, за словами його колишнього мешканця, виглядало “як труп у порівнянні з тим селом, що я його знав”. У синагозі розташувалася мотузяна фабрика. Діти вмирали з голоду. (Наперед зазначимо, що переселення знелюднілих єврейських осередків ще стане об'єктом спеціальних заходів.) Більшість жителів протестантського села Озаринці на Кам'янець-Подільщині вимерла. На відміну від них меноніти, які жили у селі Гальбштадт на Запоріжжі ще з часів Катерини II і одержали тепер трохи допомоги від своїх одновірців з Німеччини, постраждали від голоду менше. Проте згодом, у 1937—1938 рр., їх усіх буде депортовано як “шпигунів на користь іноземної держави”.

Цікавим видається аналіз соціального статусу жертв голодомору, зроблений у селі Будьонівка Полтавської області. Із 92 померлих 57 були колгоспниками, 33 — одноосібниками; з класового ж погляду 31 був бідняком, 53 — середняками, вісім — куркулями (включно з двома, що їх виключено з колгоспу). Взагалі, як свідчать численні повідомлення, головними жертвами голоду були бідняки або близькі до цієї категорії селяни, що не змогли чи не бажали приєднатися до “нової сільської еліти”. Зокрема, один із звітів про конфіскацію зерна показує дев'ять випадків його “приховування”; ті ж, хто вдавався до цього, ідентифікуються як робітники (два) та бідні чи середні селяни (сім). Це означає, що в результаті конфіскації якоїсь мізерної кількості хліба ці люди були просто приречені.

Із тих небагатьох даних, що ми маємо по деяких округах, випливає, що частка померлих становила приблизно від однієї п'ятої до однієї сьомої загального числа населення. Майже половину з них складали діти. При тому, що в одному з округів за 1932—1933 рр. було зареєстровано лише 20 народжень, картина видається більш ніж переконливою.


Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 476 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017