* * *


Досі ми займалися переважно лише селами та цифрами. Тепер розглянемо ті жахливі події на, так би мовити, індивідуальному рівні.

Ось що пише вцілілий свідок голодомору: “Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд, їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з'являються незагойні гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину. Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця. Це часто трапляється тоді, коли страждалець ходить, підіймається сходами або намагається бігти. Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися”.

Не такий професійний, але не менш жахливий опис страждань селянина дає його колишній сусіда: “Під очима в нього були дві мішкоподібні пухлини, і шкіра на них мала незвичний блискучий відтінок. Його руки також напухли. На пальцях пухлини тріснули, і з ран виходила прозора рідина з винятково гидким запахом”. Цинга і фурункули також спотворювали людські тіла. На ногах наростали величезні пухирі, які нещасні призвичаювалися раз у раз проколювати.

“Смерть від голоду — це неприємна тема. Неприємна, але вона весь час повторюється”,— коментує один автор. Отож, читаючи ці поодинокі свідчення, не забуваймо, що такою була доля мільйонів.

Ті, що вціліли, описують смерть своїх односельців простими словами, позбавленими будь-яких емоцій. Так, мешканець села Федіївки на Полтавщині, що на початку 1932 р. налічувало 550 осіб, свідчить: “Першою померла родина Рафаликів — батько, мати та дитина. Пізніше родину Федіїв із п'яти осіб також знищив голод. За нею пішли родини Прохора Литвина (чотири особи), Федора Ґонтового (три особи), Самсона Федія (три особи). Другу дитину останньої родини побили до смерті на чиїйсь ділянці цибулі. Померли Микола та Ларіон Федії, за якими пішли Андрій Федій з жінкою; Степан Федій, Ангін Федій з жінкою та чотирма дітьми (дві інші маленькі дівчинки вижили); Борис Федій з жінкою та трьома дітьми; Оланвій Федій з жінкою; Тарас Федій з жінкою; Федір Фесенко, Костянтин Фесенко, Меланія Федій, Лаврентій Федій, Петро Федій, Єлисей Федій з братом Федором; Сидір Федій з жінкою та двома дітьми; Іван Ґонтовий з жінкою та двома дітьми; Василь Перч з жінкою та двома дітьми; Макар Федій, Прокіп Фесенко, Аврам Федій; Іван Сказка з жінкою та вісьмома дітьми. Деяких із цих людей поховали на місцевому цвинтарі, інших лишили лежати там, де вони померли. Наприклад, Єлисавета Лукашенко померла на лузі, її останки поїли круки. Інших просто скинули до поблизької ями. Останки Лаврентія Федія лежали на черені його хати, аж поки їх не пожерли щури”.

Інше свідчення: “В селі Лисняки Яготинської округи жила родина Двірків, батько з матір'ю та четверо дітей — двоє дорослих і два підлітки. Цю родину розкуркулили та виселили з їхньої хати, яку знесли. Під час голоду 1932—1933 років вся ця родина, за винятком матері, померла з голоду. Одного дня голова колгоспу Самокиш прийшов до цієї старої жінки та “мобілізував” її на працю на колгоспному полі. Квола жінка взяла свою сапу і, зібравши останні сили, пішла до правління колгоспу, але не дійшла туди. Сили їй відмовили, і вона впала мертва на самому порозі правління”.

А ось доля двох родин з іншого села: “Антін Самченко помер з жінкою та сестрою, залишилося троє дітей... У родині Микити Самченка залишилися батько з двома дітьми... І Сидір Одноріг помер з жінкою та двома дочками; одна дівчинка залишилася. Померли Юра Одноріг з жінкою та трьома дітьми; залишилася жива одна дівчинка”.

У невеличкому селі Горіхове, коло Житомира, лише 10 із 30 господарств мали ще живих мешканців у 1933 р. Цілі родини вимирали. Типовим прикладом може слугувати родина Війтовичів: “їхній молодший син, шістнадцяти років, повертаючись одного дня зі школи в Шахворівці... помер край дороги... Старша дочка Палажка померла на колгоспному полі... Стара мати померла на вулиці по дорозі до праці.” Тіло батька знайшли в Коростишівському лісі, наполовину пожерте звірами”. Лише старший син, що служив в ОДПУ на Далекому Сході, вижив.

Інший уцілілий свідок зазначає, що трагічні події у Червоновікнянській окрузі на Одещині залишили в його пам'яті невитравний слід: “Серед перших жертв голоду наприкінці 1932 р. була родина Таранюків: батько, мати та три сини. Два останніх були комсомольці, що активно допомагали у „збиранні хліба". Батько з матір'ю померли у своїй хаті, а сини — під сусідськими тинами... В той час шість чоловік померли в родині Зверхановських. Якимсь чудом син Володимир і дочка Тетяна вижили... Коваля, Іларіона Шевчука, з опухлими від голоду суглобами, який у січні 1933 р. прийшов до сільради по допомогу, заманули до приміщення пожежної команди, де забили палицями. Це вбивство вчинили голова сільради Ю. Конофальський, його заступник І. Антонюк і секретар В. Любомський... Бідна вдова Данилюк з синами зазнали дуже трагічного кінця. Їі мертве тіло поїли хробаки, а двоє синів — Павло та Олекса, випрошуючи харчів, упали мертві. Лише третій син Трохим вижив, спромігшися знайти харчі в місті... Порфирія Нетеребчука, одного з найпрацьовитіших селян, знівеченого тяжкою працею, знайшли мертвого коло церковного паркану... Старий Іван Антонюк помер, коли дочка годувала його „хлібом", зробленим із зелених колосків, які вона непомітно зрізала в полі... Олекса Войтриховський урятував життя собі та своїй родині (жінці та двом малим дітям), споживаючи м'ясо коней, що поздихали в колгоспі від сапу та інших хвороб. Він викопав його вночі і приніс додому в мішку. Його старший брат Яків з невісткою померли раніше від голоду”.

Робітник, котрий відвідав своє рідне село, дізнався, що його “тесть Павло Гузар, опухлий від голоду, попрямував до Росії в пошуках хліба і помер у хащі в селі Лиман, за кілька кілометрів від дому. Люди в Лимані допомогли поховати його. Вони також розказали, як інша сестра моєї матері поїла висівок і коренів і померла наступного дня; як удову старшого брата перехоплювали принаймні п'ять разів по дорозі до Росії, куди вона подалася, щоб дістати хліба, і як вона обміняла всю свою одежу на харчі і старалася опікуватися своїми трьома дітьми та моєю старою матір'ю, але врешті померла сама від голоду. Тоді померли двоє з її дітей — Яків, шести років, і Петро, восьми”.

Двом американцям, що походили з України, вдалося відвідати рідне село у 1934 р. Своїх батьків вони не застали в живих, а обличчя їхньої сестри було таке спотворене, що її неможливо було впізнати. В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали, ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, “дочка господаря, якого я знаю, лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку”.

Кореспондент агентства “Асошіейтед пресс” наводить листа, якого йому показав штатний працівник газети “Правда”, що спеціалізувався на викритті “капіталістичних побрехеньок”, від свого батька-єврея з України:

“Мій коханий сину!

Цим листом повідомляю тебе, що твоєї матері немає вже в живих. Вона померла від голоду після місяців страждань. Мені також уже недовго лишилося, як і багатьом іншим у нашому селі. Час від часу нам удається урвати якусь крихту, але цього нам не вистачить надовго, хіба що надішлють харчів із центру. Тут у нас на сотні кілометрів нема ніяких харчів. Останнім бажанням твоєї матері було, щоб ти, наш єдиний син, замовив заупокійну молитву за неї. Як і твоя мати, я також сподіваюся, що ти забудеш про свій атеїзм тепер, коли безбожники принесли нам гнів Всевишнього на Росію. Чи то буде забагато чекати листа від тебе, в якому ти напишеш, що замовив заупокійну молитву за свою матір — принаймні раз — і що ти зробиш те саме за мене? Тоді легше буде вмирати”.

Інший американський кореспондент поїхав до села Жуки Полтавської області у супроводі голови місцевого колгоспу та агронома. Спочатку вони повели його по хатах досить забезпечених бригадирів або комуністів. Але потім він вибрав першу-ліпшу хатину навмання і зайшов усередину, а слідом за ним його супутники. Єдиною особою, що займала її, була дівчина 15 років. Між ними відбулася така розмова: “Де твоя мати?” — “Померли від голоду минулої зими”. — “Чи маєш якихось братиків чи сестричок?” — “Мала чотирьох, всі вони також повмирали”. — “Коли?” — “Минулої зими та весни”. — “А батько?” — “Вони працюють у полі”. Коли всі вийшли, ті, що супроводжували кореспондента, не мали що й сказати.

Із групи переміщених осіб у таборі в Німеччині у 1947—1948 рр. сорок одного українця (переважно городян, що мали родичів у селі) спитали, чи хтось з їхніх родин помер від голоду. П'ятнадцятеро відповіли “ні”, а двадцять шість — “так”.

Селянські родини, повільно вмираючи в своїх порожніх хатах, по-різному зустрічали свою долю: “В одній хаті було щось подібне до війни. Всі пильно стежили одне за одним, Люди перехоплювали крихти одне від одного. Жінка піднімалася на чоловіка, а чоловік на жінку. Мати ненавиділа дітей. А в іншій хаті любов не згасала до самого кінця. Я знав одну жінку з чотирма дітьми. Вона оповідала їм казки, щоб вони забули про свій голод. У неї самої язик ледве ворушився, але вона брала їх на руки, хоч сама не мала сили підвести свої руки навіть без тягаря. Любов і далі жила в ній. І люди бачили, що коли була ненависть, то й вмирали швидше. Та все ж любов, як би там не було, нікого не врятувала. Все село загинуло, всі до одного. Ніхто не залишився у живих”.

Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому було важко подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті, мовляв, приховують зерно (часом не без підстави). Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: “У селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя та їхню 16-річну дочку, щоб узяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля Петра Коробейника, коли той ніс чотири хлібини, які дістав у місті”. Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.

Існують численні повідомлення про самогубства, майже завжди повішанням. Але найстрашнішим фактом було інше: “Деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі. „Це людоїди,— казали про таких,— їх треба стріляти". Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто робив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх...”

Закону щодо людоїдства фактично не існувало (напевно, і на Заході теж). Ми маємо лише конфіденційну директиву до співробітників ДПУ та головних прокурорів в Україні від К. Карлсона, заступника начальника українського ДПУ, датовану 22 травня 1933 р. В ній ідеться про те, що оскільки людоїдство не підпадає під жодну статтю Карного кодексу, всі справи, пов'язані з ним, слід передавати до місцевих відділів ДПУ. Це треба було робити і у тих випадках, коли людоїдству передувало вбивство, хоч воно і передбачене ст. 142 Карного кодексу.

До розстрілу за людоїдство вдавалися не завжди. Наприклад, є дані про те, що наприкінці 30-х років 325 винних у цьому злочині (75 чоловіків і 250 жінок) все ще відбували довічне ув'язнення в таборах Біломорсько-Балтійського каналу.

Відомі десятки різноманітних історій, пов'язаних із людоїдством. Одні поїдали членів своєї родини, інші ловили сторонніх дітей, ще інші влаштовували засідки на подорожніх тощо. Моторошний випадок стався у селі Калмазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.

Не всі факти людоїдства були спричинені психічними збоченнями. Ось такий, досить показовий, випадок. Активіст, що здійснював колективізацію в Сибіру і повернувся в Україну 1933 року, знайшов своє село майже повністю вимерлим. Молодший браг розповів йому, що їхня сім'я жила саме на корі й траві, а коли і цього не стало, “мати каже, ми повинні з'їсти її, якщо вона помре”.

Усі ці приклади стосувалися простих селян. Тепер поглянемо на те, в якому становищі перебувала “нова сільська еліта”.

Представники її вищого рівня — партійне керівництво, співробітники ДПУ тощо — забезпечувалися якнайкраще і пережили голод без відчутних ускладнень. Але доля рядових активістів склалася інакше. Так, членів так званих “комітетів незаможних селян” (комнезамів), які нещадно боролися з “куркулями” та іншими контрреволюціонерами, реквізуючи у них зерно, на останній стадії цього процесу переводили до інших сіл, а якісь харчі, котрі ті приховували для себе, під час їхньої відсутності відбирали. А 25 березня 1933 р., коли комнезами вже вичерпали свої функції, їх розпустили, залишивши членів комітетів помирати разом із рештою сільчан.

Чи варто казати, якими, м'яко кажучи, непопулярними були комнезамівці серед селян. А чи могло бути інакше, коли, наприклад, в одному селі вони наказали населенню під час Свят-вечора везти врожай до найближчого міста, а там, щоб здати власне зерно, селяни мали простояти кілька днів у черзі? І це, мабуть, один із “найневинніших” фактів їхньої діяльності, для якої не існувало ніяких моральних меж.

Отже, коли вмирали активісти, це викликало мало співчуття. Типовий випадок: місцевий активіст села Степанівки на Вінниччині полюбляв наспівувати “Інтернаціонал”, котрий, як відомо, починається словами: “Вставай, проклятьем заклейменный...” Отож, коли селяни знайшли його на дорозі вже майже нерухомого, вони не без сарказму гукнули: “Гей, Матвію! Вставай, проклятьем...” — але той, мабуть, і не встиг цього почути.

Навесні 1933 р. померло чимало колишніх активістів. На Київщині, зокрема, загинула половина всіх активістів, а один навіть опустився до людоїдства.


* * *


Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за “антирадянську пропаганду”, звичайно отримуючи п'ять чи більше років у таборах.

Викладачка сільськогосподарського училища в Молочанську, поблизу Мелітополя, згадує, як їй забороняли вживати саме слово “голод”, хоч харчів бракувало навіть у місті, а в сусідньому селі ніхто не залишився в живих. У колишньому Ніжинському ліцеї, де навчався ще Гоголь, студентам, які жили на мізерних харчах, казали, що їхні нарікання є поширенням гітлерівської пропаганди. Коли старий бібліотекар та кілька дівчат-співробітниць померли і при цьому прозвучало слово “голод”, партійний активіст вигукнув: “Контрреволюція!”. Військовий, що служив у 1933 р. у Феодосії в Криму, одержав листа від своєї жінки, в якому вона описувала смерть сусідів та жалюгідний стан, у якому вона перебувала разом із дитиною. Комісар частини перехопив листа й наступного дня змусив підлеглого назвати лист фальшивкою. Дружина та син не вижили.

Одного лікаря засудили на “10 років без права листування” (популярний евфемізм замість смертної кари) за те, що він сказав, що його сестра померла з голоду і що причиною була насильницька реквізиція харчів.

Навіть офіційним особам, які бачили навкруги саму тільки смерть, не дозволяли (та й самі вони не дозволяли собі) промовляти слово “голод”. Агроном послав старого чоловіка з черговим звітом до місцевої МТС, але посланець помер по дорозі. Тоді до агронома причепилися, чого це він послав хворого кур'єра, а той відповів, що все село помирає з голоду. На це агроном почув таке; “Немає голоду в Радянському Союзі — ви слухаєте куркульські плітки”, і після цього йому наказали “тримати язика за зубами”.

Ця відмова від усім очевидної і гнітючої правди була, безперечно, частиною сталінського загального плану. Як ми побачимо в 17 розділі, таку політику згодом почали застосовувати і в світовому масштабі.