Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 13: Спустошена земля

На початку літа 1933 р. Малколм Маггерідж повідомляв: “Під час недавнього візиту до Північного Кавказу та України я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше — над досить великою частиною Росії. З одного боку — мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого — вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю”.

Інший англієць побачив таке: “Родючі поля радянської України одне за одним вкриті незібраним зерном, якому судилося гнити. Були округи, крізь які можна їхати цілий день між полями пшениці, що, чорніла, і лише час до часу побачити крихітну оазу, в якій урожай, на щастя, зібрано”.

А ось опис ще одного спостерігача: “Верста за верстою ми ходили незораним полем. Максим казав, що його не орали більше двох років... Ще година, і ми прийшли до поля з пшеницею, або, краще сказати,— з бур'яном і пшеницею”.

До речі, проблема бур'яну у попередньому році досягла навіть рівня політбюро, але звинуватили у цьому селян. “У деяких місцях багато бур'яну. Ми його витягаємо і спалюємо. Але чому ж він виріс? Через поганий обробіток землі”,— доповів Л. Каганович конференції колгоспників-ударників у лютому 1933 р.

Якщо 1921 рік був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930-й скінчився несприятливою нічиєю, то період 1932—1933 років став свідком його нищівної поразки. Організованість і централізація режиму дали йому ту перевагу, якої він не мав у 1921 р. і якої він добився в 1930—1931 і ще більше в 1932—1933 роках. Ще О. Герцен казав, що над усе боїться “Чингісхана з телеграфом”. Це — найвлучніша характеристика того, що відбувалося на землях, які монголи спустошили багато століть тому і які стали свідками повторення цього жаху.

У творі “Москва” німецького комуністичного письменника Теодора Плівера, який довгий час провів у СРСР, герой говорить про “одну людину”, яка могла “зробити голод своїм спільником і таким способом добитися своєї мети, щоб селянин повзав коло його ніг, як хробак”. Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських реквізиторів М. Хатаєвича: “Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну”.

Вину за будь-які “труднощі”, як це було з Кагановичем, коли він висловив свій погляд на проблему полів, уражених бур'яном, скидали на самих селян. У червні М. Калінін заявив на з'їзді колгоспників: “Кожний селянин знає, що люди, які тепер у біді через брак хліба, терплять це лихо не через поганий урожай, а через лінощі, через те, що вони відмовилися чесно виконувати свою роботу”. Цієї ж думки дотримувалися деякі радянські вчені, один з яких зазначав, що “події 1932 р. були великим уроком для колгоспників”, додавши до цього, що саботаж урожаю куркулями викликав харчові нестачі.

Але, одержавши “перемогу”, влада в Москві добре усвідомлювала, що катастрофічне становище в сільському господарстві не може тривати без кінця.

Як ми бачили, режим уже фактично готувався повернутися до нормальних методів у той самий час, коли українським селянам, які вмирали з голоду, відмовляли в допомозі.

19 січня 1933 р. новий указ проголосив про введення зернового податку (від “землі, що фактично перебуває під обробітком”) замість зернових заготівель, хоча він вступив у дію дещо пізніше. 18 лютого Рада народних комісарів дозволила торгівлю зерном у Київській та Вінницькій областях та деяких інших місцевостях (на той час у цих областях не було зерна, щоб ним торгувати). Врешті, 25 лютого, як ми зазначали раніше, влада дозволила “субсидування насіння” для наступного врожаю, в тому числі 325 тис. т для України.

Заготівлі зерна на Україні врешті офіційно припинили 15 березня 1933 р. Політику заохочення зернових реквізицій проводили до останнього — нібито щоб повернути “потрібне насіннєве зерно, вкрадене чи нелегально розподілене”, як висловився П. Постишев. Одначе, згідно з повідомленнями, на початок квітня А. Мікоян у Києві розпорядився передати певну кількість стратегічних запасів у села. Було багато випадків із селянами, яким давали хліб пізньої весни 1933 р. і які їли забагато і зашвидко, іноді зі смертельними результатами. У травні було докладено дальших зусиль для урятування життя тих, що вижили: в деяких місцевостях у покинутих хатах влаштували медичні пункти, і людей, що вмирали, годували молоком і гречаною кашею, щоб поставити їх на ноги. Багатьом це не допомогло, але деякі повернулися до життя, причому одужували частіше жінки та дівчата, ніж чоловіки та хлопці . В одному з таких пунктів швидкої допомоги батько, ще молода людина, сам у критичному стані, бачив, як його жінку та двох синів — одного восьми років, а другого шести — перенесли до підвалу, де лежали трупи. Але чоловік, на щастя, вижив.

На кінець травня спостерігачі зазначили, що люди фактично вже не вмирали від голоду в масовому масштабі, хоч відсоток смертності все ще залишався високим.

Ослаблених селян тепер кинули у нову зернову кампанію. Але ні вони, ні їхня тяглова худоба не були спроможні тяжко працювати. Українська преса широко повідомляла про виснаження та падіж коней. Для виправлення ситуації рекомендували використати навіть дійних корів. Зайве казати, що знову-таки на “куркулів” скидали вину за стан худоби (одним із дивних моментів критики бідняків і середняків було те, що вони, мовляв, виявили “куркульську некомпетентність у догляді та використанні тяглових тварин”). Студент, мобілізований на село, описує колгосп, у якому більшість коней треба було тримати на ногах мотузками, бо якщо вони лягали, то вже не могли підвестися. Годували їх соломою, знятою з дахів, порізаною та пом'якшеною за допомогою пари. Лише четверо з 39 коней, яких пустили на одне з полів, дійшли до нього (і лише 14 із 40 колгоспників). Коні не були достатньо сильні, щоб тягнути борону, і їм треба було допомагати, а чоловіки могли носити мішки з насінням лише короткий час, змінюючи один одного. Вони якось дотягнули до чотирьох пополудні, коли коні вже зовсім знесилилися. Тоді колгоспний голова наказав припинити роботу того дня, сказавши, що “чогось все ж таки добилися”.

Український уряд закликав селян до ще самовідданішої праці, поставивши за зразок якийсь міфічний колгосп, у якому, мовляв, люди з легкістю працювали лише сім з половиною годин та виконували всі необхідні норми.

Повідомляли, що до В. Затонського під час відвідин ним села у червні 1933 р. наблизився натовп знеможених селян, яких секретар окружкому партії відрекомендував йому як нероб, що ухиляються від праці. Затонський відповів: “Якщо вони помруть, це буде уроком для інших”.

З урахуванням фізичної спроможності селян виконувати лише частину праці і вичерпання резервів робочої сили посівну кампанію 1933 р. проводили по-новому. Колгоспних коней врешті забезпечили кормами, які суворо заборонялося використовувати для іншої мети під небезпекою судового переслідування (указ від 7 серпня 1932 р.). Починаючи від травня намагалися привернути до праці кожну потенціальну людську одиницю. Це включало і селянок. В одному буряководному колгоспі працювала бригада з 25—30 жінок, і коли вони дісталися до кінця поля, половина з них лежали зморені серед буряків. Під час обіду посланець політвідділу МТС (тобто місцевий співробітник ДПУ) пішов на поле і накинувся на жінок, назвавши їх “лінивими розбещеними панями”. Вони облаяли його, облили гарячим супом і врешті побили. Бригадирка була змушена ховатися в лісі до наступного дня, але виявилося, що чекіст визнав за краще не розголошувати справу.

Нестачу робочої сили на місцях компенсували за рахунок зовнішніх ресурсів: “мобілізовували” студентів та інших городян для збирання врожаю, а також надсилали військові частини для надання різної допомоги. В одному селі, де все населення або померло, або переїхало до інших місць, вояків тримали в окремих наметах поза селом, сказавши їм, як і іншим, що тут була епідемія.

Важливішим і сталішим фактором було переселення російських селян у порожні або напівпорожні села. Посилаються на неопублікований указ, підписаний В. Молотовим, в якому йдеться про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР оселитися на “вільних землях України та Північного Кавказу”. Близько 100 російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші — у Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській та інших областях, хоч деякі не змогли жити в хатах, де все ще стояв запах смерті, і повернулися назад. Так чи інакше, але залишені села, що поросли бур'яном, де пшениця стояла незібрана з початку 1933 р., тепер зайняли росіяни, їхню присутність підтверджують як західні джерела, так і радянська офіційна преса. Переселенцям видавали спеціальні харчові пайки — близько 20 кг пшениці на місяць.

В одному селі Харківської області (Мурафа) жило чимало сиріт під наглядом уцілілих активістів. Коли в 1933 р. з'явилися росіяни і зайняли хати цих дітей, ті здійняли гучний протест, називаючи їх злодіями та вбивцями. У результаті сільського вчителя засудили до 12 років примусових робіт.

Звичайно, як і раніше, вину за усі труднощі скидали на селян, але почали докоряти й недостатньо активних комуністів — за “помилки”. Згадаємо директиву, датовану 17 червня 1933 р., підписану Сталіним і адресовану С. Косіору, копії якої було надіслано секретарям обкомів, міськкомів і окружкомів: “Останній раз вам нагадують про те, що будь-яке повторення помилок минулого року примусить Центральний Комітет ужити ще суворіших заходів. А тоді — нехай мені пробачать за те, що я так висловлююся,— навіть їхні старі партійні бороди не врятують цих товаришів”.

То була безсумнівна погроза старим кадрам керівників в Україні — хоч український ЦК сам піддавав критиці підлеглі йому організації. Знову звернули особливу увагу на Одеський обком партії. Як нарікала газета “Вісті”, центральний орган КП(б)У, Одеський обком “вирішив, що пшеницю з першого гектара належить використати на потреби місцевого або радше громадського харчування. Це неправильно і помилково, бо це рішення відсуває на задній план здачу хліба державі і пересуває проблему громадського харчування на перше місце. Це доводить, що деякі з наших обкомів перебувають під впливом інтересів колгоспників і тому служать інтересам ворогів нашої пролетарської держави”. Дивовижно відверте формулювання.

Так само газета піддала критиці голову колгоспу, за розпорядженням якого пекли хліб для селян з їхньої власної пшениці (та й то лише у трьох окремих випадках). Його віддали під суд, як і голову сільради, котрий також розподіляв пшеницю. На 15 жовтня 1933 р. було проведено перевірку 120 тис. українських комуністів. У результаті з партії “вичистили” 27 500 “класових ворогів та нестійких і здеморалізованих елементів”.

У резолюції Третьої партійної конференції КП(б)У (січень 1933 р.) знайдене досить-таки винахідливе пояснення невдачам. Розподіл планових потреб зерна зробили нібито “механічно”, не врахувавши місцевих обставин, унаслідок чого “в деяких округах” і склалася “дуже погана ситуація зі здачею хліба”. Як і інші спроби перекласти вину на місцеві органи влади, ці моменти мали під собою певне обгрунтування, але вони охоплювали лише деякі аспекти кампанії. Головним є те, що загальний урожай зернових у країні в 1932 р., не гірший ніж у 1931 р., був лише на 12 % нижчий за пересічний урожай 1926—1930 рр. і далекий від голодового рівня. Але заготівлі виросли на 44 %. Абсолютно неможливо, щоб місцеві корективи могли призвести до голоду, і цілком недвозначно можна обвинувачувати в цьому Сталіна та московське керівництво.

С. Косіор показав справжній стан заготівель, коли заявив у лютому 1933 р., що якби партія базувалася на оцінках дійсного становища у хліборобних районах, було б неможливо зібрати навіть половину того, що зібрали. Приблизно виходить, що загальна кількість фактично зібраного включала принаймні 2 млн т, насамперед призначених для харчування самих хліборобів.

Вірогідність переважної більшості цифрових даних залежить від професійного рівня західних аналітиків, бо радянські офіційні статистичні повідомлення або оманливі, або відсутні. До 1928 р. округи оцінювали врожай за результатами фактичного пробного молотіння, і цей метод вважався надійним. Але з 1933 р. розміри зібраного врожаю, стали одержувати, віднімаючи 10 % від оцінки того врожаю, яким він міг би бути, якби його доставляли з полів у сховища без втрат. Газета “Известия” від 21 вересня 1933 р. доводила, що “в більшості випадків результати молотьби були на 30, 40 чи 50 % нижчі, ніж приблизна оцінка “біологічного врожаю”. Отже, такий метод був неприхованим шахрайством. А оскільки, як ми бачили, потреби держави треба було задовольняти в першу чергу, виходило, що значна частина залишків, які призначалися для селян, була чистою фантазією.

Західні дослідники радянського сільського господарства підрахували, що врожай в СРСР у 1933 р. фактично становив 68,2 млн т, з яких експортували лише 0,8 млн т (хоч останню цифру офіційно було подано як 1,75 млн т). У 1930—1931 рр. експортували щороку 5 млн т. Жодна з цих цифр неспроможна викликати голод. Головним винуватцем було не експортування, а зерно, яке тримали “у резерві”. Сталін сам підкреслив важливість цих резервів у директиві, вже згадуваній у цьому розділі, обвинувачуючи “наївних товаришів” у тому, що вони дозволили “десятки тисяч пудів цінного зерна” в Україні “викинути” минулого року, недооцінивши важливості зернових запасів. Ніколи не можна дозволяти, щоб ці запаси вичерпалися, додав він. Більше того: багато зерна, захопленого такою ціною в селян, так само ніколи не було доступним і у вигляді резерву. Як і раніше (та як і надалі у Радянському Союзі), марнотратство сягало величезних розмірів. П. Постишев зазначав у листопаді 1933 р., що “досить значну кількість зерна втрачено через недбайливе ставлення”. Преса друкувала десятки повідомлень про те, як це сталося: на станції Київ-Петрівка велика купа пшениці просто згнила; на Тракторському збиральному пункті затопило 20 залізничних вагонів зерна; у Червонограді пшениця згнила в тюках; у Бахмачі її вивантажили на землю, де вона й згнила, тощо. Прорадянський кореспондент “Нью-Йорк таймз” Уолтер Дюранті зазначив (але не надрукував у своїй газеті), що “великі кількості зерна можна було побачити на залізничних станціях, більша частина його лежала там просто неба”. Восени 1933 р. великий товарний потяг, навантажений зерном, зійшов з рейок поблизу Челябінська. Зерно лежало на землі цілий місяць. Майже відразу його огородили колючим дротом і поставили вартових. Кожної ночі були спроби захопити зерно. Деяких постріляли, поранених забрали до лікарні, а потім заарештували. Але коли врешті зерно підібрали, виявилося, що воно повністю згнило і непридатне навіть для “технічного” використання в промисловості. Це був, звісно, результат нещасного випадку, але часто повідомляли, що подібна доля чекала й на зерно, складоване, як належить. Врешті-решт англійське посольство, посилаючись на думку німецького сільськогосподарського експерта, доповіло, що, “можливо, до 30 % врожаю втрачено”. Навіть значно нижчої цифри вистачило б, щоб різко змінити становище селянина.

Тим часом існування заляканих селян, що ледь уціліли, було обмежене прожитковим мінімумом. Червнева директива Сталіна проголосила, що лише 10 % загальної кількості зерна після обмолоту могло залишатися в колгоспах “для прожитку, після виконання плану заготівель, сплати зобов'язань перед машинно-тракторними станціями, за забезпечення насінням і кормами”. Голод був крайнім методом боротьби з українським селянством. Тепер на нього чекали нестатки та експлуатація як постійна форма існування.

Одночасно продовжувався наступ на українську національну спадщину. Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні сліпі кобзарі, яких свого часу оспівав Шевченко. Вони мандрували від села до села, заробляючи собі на прожиток виконанням старовинних пісень і дум і таким чином постійно нагадуючи українцям про їхнє вільне й героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Співців запросили на з'їзд і там усіх заарештували. Більшість згодом розстріляли — що для сталінських поплічників досить логічно, бо зі сліпців було б мало користі, якби їх спробували використати як робочу силу в таборах...


* * *


А в містах не вщухала кампанія проти прихильників українізації. До того ж на українських аграрників можна було скинути відповідальність за голод, звинувативши їх у “саботажі”. Так, 5 березня 1933 р. до суду притягнули 75 провідних спеціалістів сільського господарства — і не тільки в Україні, а й на Північному Кавказі та в Білорусії.

Пошук “ворогів народу” мав в Україні підкреслено антиукраїнський характер. Зі старою інтелігенцією, яка репрезентувала широке розмаїття національної культури, вже розправилися. Тепер прийшла черга національного елемента в самій українській комуністичній партії.

Звичайно, відразу ж був “розкритий” зв'язок між комуністичними “націоналістичними” змовниками та попередніми, некомуністичними жертвами. Матвія Яворського, головного “ідеологічного сторожового пса” партії над українськими істориками, піддали нищівній критиці за його “націоналістично-прокуркульську” систему поглядів у 1930 р. У березні 1933 р. його заарештували, звинувативши в приналежності до “Української військової організації” (УВО). Є дані, що його посадили до табору і в 1937 р. розстріляли. Серед інших учасників “змови”, яку нібито фінансували “польські пани та німецькі фашисти”, були О. Шумський, колишній лідер “національного ухилу” в КП(б)У, і деякі інші постаті, включно зі Скрипниковим секретарем Естернюком. Невдовзі “викрили” “Польську військову організацію” та інші польські націоналістичні об'єднання на чолі з колишнім секретарем Чернігівського обкому партії. А дещо пізніше розпочали процес так званого “Союзу Кубані та України”, хоч і без зайвої реклами.

1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.

Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета “Правда” затаврувала його як “лігво буржуазних націоналістів”, які розробляли плани відчуження української мови від “братської російської”. Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.

12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, “найяскравіша особистість українського літературного життя”, застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури...

10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і “ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника”. У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.

Офіційний некролог назвав Скрипника “жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які... добилися його довір'я”. Він, мовляв, допустив “певні політичні помилки”, подолати які “не мав мужності” і в результаті вчинив самогубство — “акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)”.

Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як “націоналістичного виродка... наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції”. До його “злочинів” стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого “л” і твердого “г”. Ці дії Скрипника зазнали критики як “буржуазні” ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до “контрреволюційних”, а Постишев узагалі заявив, що тверде “г” допомагало “націоналістичним саботажникам” і сприяло “анексіоністським планам польських панів”.

У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:

“Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату”.

Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як “найогидніший ренегат українського комунізму”) перед київською парторганізацією: “Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією” (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).

Кожна культурна, академічна та наукова установа тепер зазнавала чистки. Як висловився Косіор, “цілі контрреволюційні гнізда існують в наркоматах освіти, землеробства, юстиції, в Українському інституті марксизму-ленінізму, Сільськогосподарській академії, в Інституті Т. Шевченка тощо”. Отож, Сільськогосподарська академія, природно, зазнала чистки, її директор із заступниками та провідні співробітники загинули в таборах. Працівників Літературного наукового інституту ім. Т.Г. Шевченка чекало ще суворіше покарання: 14 науковців отримали довгі терміни ув'язнення, а директора та п'ятьох членів керівництва розстріляли. Жертвами терору стали співробітники Українського інституту сходознавства, члени редколегії Української Радянської Енциклопедії, працівники Української палати мір і ваг, Української кіностудії (ВУФКУ), Комісії по введенню нового українського правопису. Майже весь склад Державного інституту Карла Маркса в Харкові засудили як “гніздо контрреволюції”. “Вороги народу” виявилися скрізь — вони редагували провідний літературний журнал “Червоний шлях”, вони були на державному транспорті, серед членів Геодезичної ради, у видавництвах (чотири з яких було скасовано). Зазнав чистки Український інститут філософії, а його провідних науковців, професорів Юринця та Нирчука, пізніше заарештували — останнього за те, що він нібито стояв на чолі фіктивного “Троцькістсько-націоналістичного терористичного центру”, який планував розділити Україну між Німеччиною та Польщею. Починаючи з листопада в Академії наук стали щодня вивішувати списки звільнених із зазначенням причин звільнення — звичайно “саботаж”, “ворожа ідеологія” або “підтримування контактів з ворогами народу”. Протягом наступних місяців Академія практично знелюдніла.

Український театр майже ніколи не переслідували, і люди вбачали у ньому щось на зразок символу неперервності національних традицій. Але черга дійшла і до нього. У жовтні 1933 р. одного з провідних українських режисерів — засновника та художнього керівника театру “Березіль” Леся Курбаса піддали гострій критиці як “націоналіста” і звільнили. Є свідчення, що Постишев намагався перетягнути Курбаса на бік влади, але дістав рішучу відсіч. У листопаді режисера заарештували, пізніше він загинув у таборі, а його театр став цитаделлю “соціалістичного реалізму”. Чимало жертв було й серед художників. Так, групу із п'яти малярів, які розмальовували фрески в харківському театрі, заарештували, трьох із них розстріляли; фрески ж за їхній “націоналістичний” зміст відразу ж знищили.

Придушуючи “націоналістичний” ухил і самобутні елементи національної культури, режим Постишева разом із тим не торкався, так би мовити, декоративного фасаду українізації, як це намагалися зробити попередні російські зайди-комуністи. Так, 24 червня 1933 р. столицю України з Харкова було переведено до її традиційного місця перебування в Києві. Процес русифікації не мав тотального характеру, зокрема, вживання української мови не обмежувалося. Переслідувань зазнавали лише ті аспекти українізації, які передбачали будь-який автономний розвиток.

19 листопада Постишев зробив підсумки “культурної” чистки, заявивши, що “виявлення націоналістичного ухилу Скрипника дало нам можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. Проведено велику роботу. Досить сказати, що протягом цього періоду ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких було близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців, наскільки мені особисто відомо”.

Проте чистка українського “націоналізму” на цьому не скінчилася; з погляду радянського уряду вона, мабуть, ніколи не могла скінчитися. В. Балицький, шеф ДПУ в Україні, оголосив у січні 1934 р., що викрито ще одну змову — “Блок українських націоналістичних партій” (Постишев пізніше твердив, що до нього входила група Скрипника). Він перелічив прізвища 26 професорів Всеукраїнського об'єднання інститутів марксизму-ленінізму, назвавши їх ворогами народу. Це об'єднання пізніше було розпущене як “гніздо контрреволюціонерів, троцькістів і націоналістів”. Через місяць на XVII з'їзді ВКП(б) Постишев хвалився: “Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року; ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил”. Але це була передчасна заява, оскільки чистки українських “націоналістів” як у країні в цілому, так і в самій партії проводили і далі без упину. Та й на тому ж з'їзді Косіор дав зрозуміти, що “класовий ворог” усе ще намагається робити своє чорне діло “під прапором українізації”.

Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. були розстріляні великі групи “підозрюваних” у Москві, Ленінграді та в Україні. Зокрема, в Києві знищили 26 членів так званого “Білогвардійського терористичного центру” за звинуваченням, що вони проникли з-за кордону зі зброєю для здійснення терористичних актів. По суті лише двоє з них їздили за кордон, хоч семеро походили з Західної України, але вже довгий час жили в СРСР. Деякі свого часу були активними за Центральної Ради, але переважно це були не політики, а літератори (як, наприклад, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка та молодий глухонімий поет Олекса Влизько), на чиї “визнання” посилався Постишев наступного року.

У 1935 р. викрили “боротьбистську змову”, на чолі якої були такі знамениті постаті, як провідний український драматург Микола Куліш, який також “визнав” свою терористичну діяльність. У січні 1936 р. в Києві відбувся закритий судовий процес групи, яку очолював славетний літературний критик, поет і професор літератури Микола Зеров, за звинуваченням у “шпигунстві” та “тероризмі”. На Зерова, який фактично скеровував увесь процес літературного відродження 1920-х років, доносили, наприклад, що він поминав у церкві “ворогів народу”, розстріляних у грудні 1934 р., і вирішив помститися за них. До його “банди” входили переважно, так само як і він, поети-неокласики, дослідники мови і учасники Вищого літературного семінару при Київському університеті.

Поруч з іншими звинуваченнями “троцькізм” також стояв на порядку денному, і в міру того як чистка тривала, цей закид ставав навіть ще фатальнішим, ніж інкримінація націоналізму. Починаюча від 1935 р. “троцькістів” знаходили в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах, у видавництві вже сильно вичищеної Української Радянської Енциклопедії, в Інституті народної освіти у Ворошиловграді тощо. У 1937 р. було заявлено, що троцькістські групи існували в усіх українських містах.

Уся згубність розгрому української культури наочно виступає у цифрах. Згідно з однією оцінкою, зникли приблизно 200 з 240 письменників України (за іншими підрахунками 204 із 246). Із тих, що вціліли, один утік за кордон, семеро померли природною смертю, що залишає нам 32 чи 34 письменники, які або стали лакизами режиму, або перестали існувати як творчі особистості. А із приблизно 84 провідних дослідників у галузі лінгвістики ліквідували 62.

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено. Навіть Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, поневолення та всілякі інші різновиди бюрократичного хуліганства не набрали таких жахливих масштабів, як на Україні, у боротьбі проти могутніх таємних прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності”.

Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити.


* * *


У наші часи термін “геноцид” часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Ось деякі витяги з неї:

“Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що геноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни,— це злочин за міжнародним правом, якому вони зобов'язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність”.

“Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

вбивство членів групи;

заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи;

зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи;

примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої”.

Здається, немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Таким, принаймні, був погляд професора Рафаела Лемкіна, автора проекту резолюції.

Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду,— це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація.

До речі, “Большая Советская Энциклопедия” визначає геноцид як “породження імперіалізму, що загниває”.

Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 527 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017