Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 14: Кубань, Дон і Волга


На схід від кордонів України, на нижніх просторах Дону і по той бік Азовського моря, у рівнині, що простягається до калмицьких степів, лежали території, заселені переважно козаками та українськими селянами. Між першими були, зокрема, донські козаки — спільність російського походження, яка розвинула, проте, свій власний діалект. Недарма під час колективізації для так званих “двадцятип'ятитисячників” надрукували спеціальний “Донской словарь”,— місцеве населення лише з великим зусиллям сприймало їхню мову.

На відміну від донських кубанські козаки походили з України. Вони були безпосередніми нащадками запорожців, які після ліквідації росіянами Січі 1775 року спочатку втекли на турецьку територію, але пізніше повернулися і переселилися на Кубань, ставши ядром Кубанського козацького війська, яке таким чином було законним спадкоємцем давньої республіки на порогах.

Кубанських козаків та українських селян, які переселилися на Кубань слідом за ними, разом з іншою людністю Північного Кавказу оцінювали на початку XX ст. числом 1305 тис., а перед революцією населення Кубані становило 2089 тис., з яких 1037 тис. були козаки.

За царату козацтво як військова сила перебувало в розпорядженні уряду — і під час війни, і у випадках придушення бунтів і революційних демонстрацій — і часто було досить ефективним знаряддям режиму. Роль козаків у такому жахливому явищі, яким були погроми, також добре відома. Взагалі слово “козак” у Росії часто вживали стосовно вояків усіх видів кавалерії, а також кінних поліцаїв, що утруднювало ідентифікацію козацтва для західних дослідників.

Козаки являли собою багато в чому привілейовану та досить вільну мілітарно-сільськогосподарську громаду. Рівень їхньої освіти перед революцією князь П. Кропоткін у своїй статті в Британській Енциклопедії характеризує як вищий від пересічного російського рівня.

У безладді 1917—1918 рр. козаки проголосили свої землі незалежними. Загалом вони схилялися в бік білих армій, до яких приєдналися численні донські лідери. Але це не було одностайним, як показує Михайло Шолохов у своїй епопеї “Тихий Дон”. Він також дає зрозуміти, що багато козаків, котрі спочатку досить прихильно ставилися до червоних або принаймні трималися нейтралітету, були змушені до активного опору більшовицькому теророві.

На Кубані та на Дону комуністи були навіть слабкіші, ніж в Україні. Більше того, козаки становили для них складнішу проблему з інших причин. На відміну від українських селян їхні традиції, організація, весь спосіб життя мали військовий характер. До того ж козацькі станиці були не тими осередками, які можна було придушити купкою міліціонерів, а великими селищами аж до 40 тис. мешканців, якщо не більше.

У 1922—1923 рр. і у 1928 р. відбулися козацькі повстання. Взагалі боротьба за колективізацію проходила на цих теренах украй напружено. У листопаді 1929 р. тут було розквартировано значні військові з'єднання. На додаток до міліційних частин на Дону розмістилися 14-та Московська стрілецька дивізія та ще дві дивізії для підсилення військ Північно -кавказького округу.

Ми не маємо наміру знову описувати процес розкуркулення та колективізації у цих районах, хіба що зазначимо виняткову впертість опору та утримування досить високої пропорції одноосібних господарств аж до 1933 р. — попри найсуворіші заходи більшовиків. Зокрема, було депортовано велику кількість дорослого населення, а з числа молодих людей, мобілізованих на дорожні роботи, багато померло. Врешті-решт влада вдалася щодо козаків до терору голодом.


* * *


Козацький опір стримував упровадження голоду довше, ніж будь-де. Як висловився перший секретар Північне-Кавказького крайкому партії Б. Шеболдаєв, у 1932 р. “куркулі знову намагалися боротися з нами у питанні хліба, на цей раз використовуючи колгоспи як базу для своїх дій”; отже довелося відрядити “групу членів ЦК під проводом товариша Кагановича до нас, щоб допомогти нам виправити становище”. Ця комісія з'явилася в Ростові на початку листопада 1932 р. Вона відразу зустрілася з членами Північно-Кавказького крайкому і призначила спеціальних уповноважених для кожної округи. 4 листопада горезвісний сталінський поплічник Шкирятов був ухвалений ЦК як голова комісії для чистки північно-кавказьких і особливо кубанських партійних організацій від “осіб, ворожих комунізмові, що проводять куркульський курс”. А двома днями пізніше вийшла інструкція про проведення подібної чистки комсомолу.

12 листопада, доповідаючи про стан справ, Шеболдаєв зазначав, що, наприклад, голова одного з колгоспів, колишній червоний партизан, нагороджений орденом Червоної Зірки, приховав половину державного хліба,— і таких фактів були сотні. Це переважало особливо на Кубані, де окопалася, як він висловився, величезна кількість “білогвардійського охвістя”. Зокрема, у станиці Полтавській, яка свого часу активно опиралася більшовицьким військам, дві третини селян все ще були одноосібниками.

Із усього випливало, що кампанія хлібозаготівель зазнає провалу в багатьох округах. Навіть у великому радгоспі “Кубань” площею 87,5 тис. га, який роками слугував зразком “комуністичної організації праці”, третину робітників і адміністраторів звільнили і близько двох третин членів партії піддали чистці за “саботаж”.

Сер Джои Мейнард, який відвідав цей регіон і загалом заперечував наявність там голоду, згадує про депортування з Північного Кавказу та особливо з Кубані комуністів і місцевих відповідальних урядовців, котрі намагалися покращити становище селян, і додає, що смертність там була дуже високою.

Зрештою на Дону та Кубані оголосили надзвичайний воєнний стан під приводом епідемії холери (цей відомий метод був використаний також під час Новочеркаського бунту 1962 р.). У січні 1933 р. весь край повністю підпорядкували спеціальній комісії, уповноваженій “впроваджувати примусову працю, депортувати та карати навіть смертю тих, що опиралися”. Тоді кожна камера ростовської тюрми вміщувала до 50 ув'язнених.

Нападки Шеболдаєва на станицю Полтавську не були простою словесною погрозою. 17 грудня 1932 р. за розпорядженням голови крайвиконкому депортували всіх 27 тис. мешканців станиці.

Партизанський рух у цій окрузі існував до 1925 р., а окремі групи діяли і значно довше. У 1929—1930 рр. депортували 300 з 5600 господарств і судили 250 осіб за невиконання зернових заготівель, із числа яких близько 40 розстріляли. “Бабський бунт” у цій місцевості очолили вдови червоних партизанів. У 1930—1931 рр. там провели серію арештів підозрюваних членів “Спілки визволення України”.

Тепер, у грудні 1932 р., у Полтавській відбулося справжнє повстання, учасники якого вбивали співробітників ОДПУ та активістів; станиця перейшла під контроль повстанців, котрі відрядили свої ескадрони до сусідніх селищ із закликом приєднатися до них. Одначе вони робили це надто повільно, і владі вдалося сконцентрувати коло Полтавської переважаючі сили і після тяжких боїв знову взяти станицю у свої руки.

Начальник ОДПУ Кубаєв віддав наказ: через те що Полтавська опинилася в руках куркулів, депортувати все населення, за винятком кількох лояльних громадян. Із цією метою оголосили воєнний стан, а жителів попередили, що за будь-яке порушення наказів винуватці отримають “найвищу міру соціалістичної законності — розстріл”: це стосувалося тих, хто “проводив агітацію, ширив провокаційні чутки, спричиняв паніку або плюндрував власність чи продукцію”. Згодом до станиці наїхали російські поселенці, і її перейменували в “Красноармейскую”.

Полтавська операція набула великого розголосу як “приклад для інших”, але не єдиний приклад. Подібні акти було вчинено у станицях Уманській, Медведицькій, Мишатівській та іи. Повстанців великої станиці Лабинської судили в Армавирі, і багато дістали смертні вироки, хоча її мешканців в основному не висилали. Рой Медведєв зазначає, що населення 16 станиць повністю депортували на Крайню Північ загальним числом десь 200 тис. У деяких станицях (наприклад, Іванівській) депортували лише половину населення, одначе всі ці цифри стали частиною загальних даних, які вражають.

Один військовий розповідає про своє прибуття до станиці Брюховецької в Армавирському окрузі, яка перед тим мала 20 тис. населення. Як і в інших місцях, кілька місяців тому придушили спробу повстання й усіх уцілілих — чоловіків і жінок, дітей та інвалідів — депортували, за винятком якоїсь старої пари. На вулиці виріс бур'ян висотою з дерево, а зруйновані та покинуті хати ледь було видно. Він увійшов у дім: “За півхвилини, що я провів там, я побачив два людських трупи. Стара жінка сиділа на підлозі, і голова з сивим нечесаним волоссям упала їй на груди. Вона похилилася на ліжко, широко розставивши ноги. ЇЇ мертві руки схрещувалися на грудях. Вона вмерла саме так, віддавши Богові душу, і як хрестилася, так і застигла навіки. Чиясь жовта рука простяглася з ліжка і лежала на голові жінки. На ліжку виднілося тіло старого чоловіка в домотканій сорочці та штанях. Старі підошви ніг стирчали над краєм ліжка, і видно було, що ці ноги багато ходили по землі. Я не міг бачити обличчя чоловіка, воно було обернуте до стіни. З соромом мушу признатися, мені було справді страшно. Чомусь та рука, що лежала на голові старої, особливо потрясла мене. Можливо, в останньому зусиллі старий опустив руку на голову своєї мертвої жінки, і так вони обоє й померли. Коли це сталося — тиждень тому чи два?” Але все ж таки там була одна жива душа. Голий чоловік із довгим волоссям і бородою воював зі зграєю кішок під акацією за володіння мертвим голубом. Він збожеволів, але оповідач зміг поєднати в одне ціле його історію. Той був комуніст і голова місцевої сільради, але з початком колективізації розірвав свій партквиток і приєднався до повстанців, їх у більшості розстріляли, але йому вдалося заховатися в малярійних болотах поблизу річки Кубані. Його жінка та діти були серед депортованих. Чоловікові якось удалося пережити зиму, а тоді він повернувся до свого старого дому — останній мешканець того, що колись було великим і заможним селищем...


* * *


Як і в Україні, національна культура зазнала у цьому регіоні сильних утисків, але тут вони були ще жорсткіші. У 1926 р. на Північному Кавказі проживало З 107 000 українців, із них 1 412 276 — лише на Кубані. Існувало багато українських шкіл, які перебували під юрисдикцією Скрипника як тодішнього наркома освіти. У Краснодарі працював український педагогічний інститут, у станиці Полтавській — педагогічний технікум.

У грудні 1929 р., під час загальної культурної чистки в Україні, заарештували деяких науковців кубанського походження. У 1932—1933 рр. місцева преса (зокрема газета “Молот”) вже рясніла звинуваченнями багатьох визначних осіб у “місцевому націоналізмі”. На початку 1933 р. було арештовано чимало партійно-державних та культурних діячів, у тому числі майже всіх професорів українських навчальних закладів. Російська мова стала витіснювати українську як мова навчання. А між 1933 та 1937 роками всі 746 українських початкових шкіл на Кубані перетворили на російські.

Роздавлена, знелюднена депортуваннями, повністю денаціоналізована Кубань потерпіла, мабуть, більше, ніж інші регіони. Можна стверджувати, що влада досягла тут повної перемоги над місцевим населенням.


* * *


Серед тих, кого не депортували, розпочався голод. Методи його штучного створення нічим не відрізнялися від описуваних нами раніше.

Ось нотатки деяких свідків пережитого. “Тут, на Кубані,— писав один із них,— такий голод, що мертвих уже ніде ховати”. “Діти,— писав інший,— сидять, забившися у кут, і тремтять від голоду і холоду”. Листи повідомляють таке: “Ми з моїм дорогим чоловіком і дітьми працювали дуже тяжко минулого літа. Ми мали хліба на цілий рік... вони залишили нас безпомічними і без статків”; “У грудні ми мали здати все наше зерно та інші продукти, навіть городину, державі”; “У степу чи в полі, куди не піди, цілі родини лежать” і т. ін. Двох селян на сьомому десятку життя засудили на 10-річне ув'язнення за те, що знайшли в них два кілограми сирого кукурудзяного лушпиння. Інший випадок: у вантажній машині, що відвозила на цвинтар мертвих дітей, двоє виявилися живими; лікаря, котрий був причетний до цього, розстріляли.

Інженер, що працював на Північно-кавказькій залізниці, подає такий опис подій: “На початку 1933 р. від залізничної станції Кавказька кожного ранку в певний час перед світанком відходили два таємничих потяги в напрямі Мінеральних Вод та Ростова. Потяги були порожні, і кожний складався з 5—10 вантажних вагонів. Приблизно за дві — чотири години потяги поверталися, зупинялися на якийсь час на маленькій бічній станції, а тоді йшли далі запасною колією, що була тупиком і вела до колишньої каменярні. Поки потяги зупинялися на Кавказькій або на бічній колії, всі вагони були замкнені, але виглядали навантаженими і пильно охоронялися ДПУ. Спочатку ніхто не звертав уваги на таємничі потяги, включно зі мною. Я працював там тимчасово, оскільки був ще студентом Московського інституту транспорту. Але одного разу кондуктор X., член партії, тихо покликав мене і повів до поїздів, сказавши: „Я хочу тобі показати, що є у вагонах". Він трохи відчинив двері одного з них, я зазирнув і майже знепритомнів через те, що там побачив. У вагоні було повно трупів, накиданих будь-як. Кондуктор пізніше розповів мені таку історію: „Начальник станції отримав таємний наказ від свого начальства виконати прохання місцевого та залізничного відділів ДПУ і мати напоготові кожного світанку два потяги з порожніми вантажними вагонами. Бригаду залізничників, що обслуговувала потяги, охороняли співробітники ДПУ. Потяги виходили, щоб зібрати трупи селян, яких доставляли до залізничних станцій із ближніх сіл. Трупи ховали на віддаленій ділянці за каменярнею. Всю зону охороняло ДПУ, і нікого зі сторонніх осіб близько не підпускали"”.

Як ми вже говорили раніше, навіть у великих станицях, населення яких не депортували в масовому масштабі, втрати від голоду були величезні — 14 тис. з 24-х залишилося у станиці Лабинській тощо. У станиці Старокорсунській кавалерійську частину військ ДПУ, яку відрядили туди в 1930 р., завжди тримали у бойовій готовності. Було проведено кілька масових арештів — кожного разу від 50 до 100 осіб. Після голоду в живих залишилося лише близько тисячі з 14 тис.; подібна доля спіткала й сусідні станиці — Воронезьку та Донську. Також сильно потерпіли некозацькі українські села. Наприклад, населення Пашківського (Краснодарський округ) із 7 тис. зменшилося вдвічі.

Наприкінці 1933 р. англійське посольство доповідало: “Козацький елемент переважно усунуто — чи то через смерть, чи то шляхом депортацій”.

Щодо міст Дону та Кубані, то вони зазнали більших утрат, ніж міста в Україні. Повідомляли про 50 тис. смертних випадків у Ставрополі (населення 140 тис.) і 40 тис. у Краснодарі (населення 140 тис.). У Сальській окрузі чималій кількості мешканців удалося вижити тільки завдяки тому, що вони переселилися у степ і ловили там байбаків. Жителі села Завітне протрималися таким чином аж півроку.

Але незважаючи на поодинокі “історії зі щасливим кінцем”, ці колись квітучі землі перетворилися на справжню пустелю. Ось свідчення іноземця: “Перше, що мене вразило, коли я побачив козацькі села в околиці Кропоткіна,— це жахливий стан того, що колись було надзвичайно родючим тереном. Величезний бур'ян, навдивовижу високий і твердий, заповнив численні сади, панував на полях пшениці, кукурудзи, соняшника. Зникли пшеничні паляниці, соковиті шматочки м'яса молодого баранчика, що пропонували на продаж повсюдно, коли я відвідував Кубанську долину в 1924 році”. А ось повідомлення одного з партійних керівників, який повернувся до своїх рідних місць уперше від часів революції: “Я знав цей край, коли тут був самий лише добробут... Тепер на місці села я знайшов цілковите спустошення та злидні. Тини, огорожі та хвіртки зникли, бо пішли на паливо. Вулиці заросли бур'яном і папороттю, хати розвалюються на шматки... Навіть колись повні ентузіазму партійні активісти втратили віру...”

Ще кілька подібних описів краю: він нагадував “озброєний табір у пустелі — ні праці, ні хліба, ні худоби, ні тяглових коней, лише бездіяльні селяни та вояки”; це був “напівспустошений край, який майже напевно потребував повторного освоєння”.


* * *


Далі на північний захід голод уразив терени Нижньої Волги, частково російські та українські за національним складом, але центром його стали місцевості, в яких домінували волзькі німці. Процитуємо кілька оповідей сучасних російських письменників, що походили з Волги, про їхні дитячі роки. Один пише про “чотири труни, які наша родина носила до сільського цвинтаря в тому жахливому році”, щоправда, додавши, що “якісь мінімальні харчові пайки призначили для роздавання в довгих чергах”, але їх якраз вистачало для того, щоб проіснувати від одної пайки до другої. Інший свідчить: “...цілі родини повимирали. У нашому селі Монастирському з 600 господарств залишилося 150, а цієї місцевості не торкнулася жодна війна!”

Але головним об'єктом нашої уваги є автономна республіка німців Поволжя, проти якої, як виглядає, і було спрямоване вістря терору. Євангелічні церкви у Німеччині отримували близько 100 тис. листів від російських німців із проханням про допомогу. Ці листи до братів і сестер у віровизнанні, з якими волзькі німці завжди утримували зв'язки, майже всі мають сильне релігійне забарвлення. Але факти, про які вони оповідають, до болю знайомі. “Ми мусили віддати все державі”,— пише, зокрема, одна родина у лютому 1933 р. Інші листи свідчать про відсутність хліба протягом чотирьох, п'яти, шести місяців. Проте ті, що працювали у радгоспах, одержували 150 г хліба на день,— “від чого не помреш, але й жити не будеш”. Пишуть також, що “четверо з дітей брата Мартина померли від голоду, а решта недалекі від цього” (березень 1933 р.); “Ми не мали хліба, м'яса чи жиру протягом уже п'яти місяців... Багато вмирає”; “Неможливо більше знайти ані собак, ані котів”; “Так багато вмирає, що нема часу, щоб викопати могили” (квітень 1933 р.); “В селі все мертве. Дні проходять, і жодної душі не видно... ми зачинилися в домі, щоб приготуватися до смерті” (лютий 1933 р.). Один вмираючий євангеліст писав: “Коли я дивлюся в майбутнє, я бачу перед собою ніби гору, на яку не можу піднятися”.

Деякі листи свідчать про прибуття посилок із Заходу. З цієї, зокрема, причини список жертв виглядає не таким великим, як на Кубані. І все ж повідомляється, що число померлих німців досягло 140 тис. На той же час, за приблизними підрахунками, ще 60 тис. німців перебували у радянських таборах. Тих, що вижили, депортували масовим порядком у 1941 р.

Листи німецьких селян довгий час вважалися на Заході фактично єдиним свідоцтвом із перших рук від тих, що дійсно переживали голод. Як бачимо, вони не дуже відрізняються ні від того, про що оповідали спостерігачі в Україні та на Кубані, ані від того, про що ми дізналися від уцілілих, які через багато років згадували особисто пережите.

Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 399 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017