Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 16: Реєстр смерті


Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1930—1933 рр. не було та й не могло бути. Влада жодним словом не відгукнулася з приводу безпрецедентних утрат людських життів, так само як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників. І все ж спробуємо зробити деякі приблизні підрахунки чисельності загиблих.

Насамперед установимо загальну кількість втрат — протягом як розкуркулення, так і голоду. Це не так вже й складно. Треба лише до числа населення, що подає радянський перепис 1926 р., додати середній процент його природного приросту протягом наступних років і порівняти одержане з деякими цифрами , які з'являлися після 1933 р.

Тут зробимо кілька застережень. По-перше, перепис 1926 р., подібно до переписів, проведених навіть у значно сприятливіших умовах, не міг бути абсолютно точним: як радянські, так і західні фахівці погоджуються з тим, що в ньому бракує 1,2 — 1,5 млн (із числа яких близько 800 тис. приписують Україні). Це означало б збільшення оцінки кількості жертв майже на 0,5 млн. По-друге, рівень природного приросту оцінювався по-різному, хоч діапазон коливань досить-таки незначний. Більшою перепоною є те, що повні дані наступного перепису, проведеного в січні 1937 р., на жаль, нам недоступні. Як здається, органи влади одержали попередні результати приблизно 10 лютого, після чого вони були приховані Голову Комісії з проведення перепису О.А. Квіткіна заарештували 25 березня. Як писали тоді, “славні радянські органи безпеки, очолювані сталінським наркомом Єжовим, розчавили зміїне гніздо зрадників в апараті радянської статистики”, які, мовляв, “намагалися зменшити кількість населення СРСР”. Досить-таки жахлива іронія, оскільки, звісно, не вони на практиці займалися цією справою.

Мотиви приховування даних перепису та переслідування тих, хто його проводив, цілком ясні, позаяк символічна цифра у приблизно 170 млн вже років за три фігурувала в офіційних промовах і мала демонструвати “життєдайні сили радянського будівництва”.

Ще один перепис було проведено в січні 1939 р.— єдиний з того періоду, результати якого опублікували, але за тодішніх обставин його дані не могли бути вірогідними. І все ж вони показують величезну нестачу населення,— хоч, може, й не таку, яка була в дійсності.

Найзагальніші дані перепису 1937 р., розкриті в після-сталінські часи, показують значні розміри неприродної смертності і можуть вважатися переконливими; на них неодноразово посилалися у радянських демографічних дослідженнях 1960—70-х років. Найконкретнішою, мабуть, є оцінка населення СРСР у 163 772 000 осіб (деякі дані подають її як “близько 164 млн”). Існує й інша цифра, виведена авторами зазначених досліджень з урахуванням сучасних демографічних підходів,— приблизно 177 300 000.

Можна піти менш точним шляхом — узяти приблизно підраховану кількість населення на 1 січня 1930 р. (157 600 000) і додати до неї сталінське твердження 1935 р. про те, що “щорічний приріст населення становить близько трьох мільйонів”. Це дає число 178 600 000, і воно недалеке від попередньо зазначеного. Другий п'ятирічний план передбачав число населення у 180,7 млн на початок 1938 р., що також означає для 1937 року цифру між 177 і 178 млн. Як це не дивно, голова Центрального статистичного управління за хрущовських часів В.Н. Старовський відносить цифру Держплану в 180,7 млн до 1937 року, порівнюючи її з цифрою перепису в 164 млн, “навіть після припасування”,— фраза, яка означає значне перебільшення у верхньому напрямку; тобто “припасування” у 5 % означало б використання як основної цифри 156 млн, яку подав радянському вченому А. Антонову-Овсієнку урядовець нижчого рівня. Але ми вважаємо за доцільне, як і раніше, не зважати на всілякі “припасування”. Без урахування цього дані Старовського показують дефіцит населення у 16,7 млн. Це можна, мабуть, пояснити тим, що цифра, подана Держпланом, як і більшість даних цієї установи, відповідає початкові жовтня 1937 р. — у цьому випадку нестача становила б приблизно 143 млн. Одначе в першому виданні цієї праці я використав найбільш поміркований підхід, навіть зігнорувавши підрахунки радянських демографів описуваного періоду, і подав цю нестачу у вигляді 13,5 млн.

У джерелі, невідомому мені під час підготовки першого видання цієї книги, радянський дослідник колективізації В.П. Данилов стверджує, що дефіцит населення в січні 1937 р. становив 15—16 млн (“Археографический ежегодник за 1968 год”. М., 1970. С. 249). Гадаю, що цю цифру можна прийняти як цілком вірогідну статистику смертності, віднявши від неї число ненароджених через ті чи інші причини, пов'язані з голодомором. Дальше дослідження показує, що голодова катастрофа могла досягти навіть 26—30 % загального дефіциту населення і дати ще 4,5 млн жертв на додаток до 11 млн померлих під час розкуркулення та голоду.

Інший підхід: якщо у 1929 р. існувало близько 25,9 млн селянських господарств, то у 1938 р. їх було приблизно 19,9 млн. При пересічній кількості 4,2 особи на одну селянську родину це означає близько 108,7 млн селян у 1929 р. і близько 83,6 млн у 1938 р. Якщо додати ті 24,3 млн, що переселилися до міст, результат становитиме близько 105 млн, тобто брак населення складе приблизно 21 млн. З урахуванням ненароджених це дасть понад 13 млн мертвих.

Але якщо все ж таки прийняти, що ця цифра становила приблизно 11 млн, то до неї слід додати засуджених селян, які вмирали у таборах після січня 1937 р., тобто заарештованих під час антиселянської кампанії 1930—1933 рр., не включаючи, однак, сюди тих селян, котрі були заарештовані за пізнішого терору 1 937—1938 рр. Це дає (за нашою пізнішою оцінкою) не менше 3,5 млн жертв додатково, внаслідок чого загальне число селян, померлих у результаті розкуркулення та голодомору, становитиме близько 14,5 млн.

Тепер обміркуємо, як цю жахливу цифру поділити між жертвами розкуркулення та жертвами голоду. Тут ми стоїмо на хиткішому грунті. У демографічних колах дотримуються думки, що з числа понад 14 млн селян, котрі впали жертвами терору, кількість втрат як від розкуркулення, так і від голоду була приблизно однаковою: понад 7 млн відповідно. Одначе ми можемо розглянути цю пропорцію детальніше.

Із загальної кількості жертв близько 3,5 млн загинуло в таборах — переважно ті, кого засудили до виходу травневого указу 1933 р.; до цього числа напевно входила значна частина сільських жителів України та Кубані голодового періоду, які перебували у скрутному становищі. Цих останніх, проте, не можна вважати безпосередніми жертвами голоду, і щоб виявити число смертних випадків саме від голоду, ми повинні звернутися до 11 млн померлих перед 1937 р. і спробувати поділити цю цифру між числом депортованих і тих, що загинули від голоду.

Що стосується жертв голоду, то тут впадає у вічі переважання українського населення (неофіційні дані свідчать, що близько 80 % смертних випадків трапилося в Україні та на землях Північного Кавказу, заселених головним чином українцями).

Щоб розібратися у втратах саме серед українців, ми змушені повернутися до січневого перепису 1939 р., оскільки, як ми вже сказали, жодних інших статистичних даних того періоду — ні за національністю, ні за іншими ознаками, крім суто загальних підрахунків — не опубліковано навіть до останнього часу.

За цим переписом загальна кількість населення СРСР становила 170 467 186 осіб. Західні дослідження дають меншу цифру — близько 167,2 млн, але й вона вказує на різке поліпшення справ порівняно з 1937 р., незважаючи на приблизно 2—3 млн загиблих у таборах або страчених у 1937—1938 рр. Це можна пояснити як природними, так і іншими чинниками. Підвищення рівня народжуваності після тої чи іншої катастрофи — явище цілком закономірне для будь-якого суспільства. До того ж у 1936 р. офіційно заборонили аборти і перестали продавати протизаплідні засоби.

Від загальної кількості населення (170 467 186) частка українців згідно з переписом становила 28 070 404 особи (проти 31 194976 за переписом 1926 р.). Враховуючи можливість завищеності загальної цифри, можна припустити, що кожну національну групу репрезентовано у пропорційно перебільшених кількостях (хоча щодо України ступінь фальсифікації міг бути вищим, якщо брати до уваги її реальні демографічні показники).

Якщо навіть перебільшення було пропорційним, чисельність українського населення в 1939 р. мала становити близько 27 540 000 чоловік. Але цифра 1926 р. (близько 31,2 млн) об'єктивно повинна була збільшитися до 38 млн у 1939 р. Таким чином, дефіцит становить близьке 10,5 млн. З урахуванням десь 1,5 млн ненароджених дітей це означає брак 9 млн українців аж до 1939 р.

За цими цифрами стоять не лише смертні випадки. Справа в тому, що українці поза межами України зазнавали сильного асиміляційного тиску. Радянський демограф В. Козлов пише, що між переписами 1926 і 1939 років “низький ступінь зростання чисельності українців можна пояснити падінням природного приросту внаслідок поганого врожаю 1932 р.”, але додає до того ще один чинник: “...ті, що попередньо вважали себе українцями, в 1939 р. оголосили себе росіянами”. Є свідчення, що люди користувалися будь-якою нагодою, аби змінити свою національність, оскільки українці завжди виглядали підозріло в очах представників влади.

У 1926 р. українців, що проживали в інших районах СРСР, було 8 536 000, включаючи 1 412 000 на Кубані. Враховуючи той факт, що залишки кубанських козаків реєстрували як росіян, число українців у цьому регіоні до кінця 1930-х років відповідно зменшилося. Так було і в інших місцях і безсумнівно являло собою цілеспрямований та довготривалий процес (навіть перепис 1959 р. виявив лише понад 5 млн українців в СРСР поза Україною). Якщо ми припустимо, що не менше 2,5 млн українців у 1930 -ті роки зареєструвалися як росіяни, то виходить близько 6,5 млн загиблих. Якщо відняти від цієї кількості десь 0,5 млн українців — жертв розкуркулення 1929 — 1932 рр., то залишиться 6 млн померлих від голоду, з них 5 млн в Україні та 1 млн на Північному Кавказі. Щодо неукраїнців, то кількість померлих серед них може становити не більше 1 млн.

Таким чином, загальне число померлих від голоду може дорівнювати приблизно 7 млн, близько 3 млн з яких були діти. Але це досить скромні підрахунки.


* * *


Ще один ключ до визначення кількості померлих від голоду у його найгірший період можна знайти, встановивши різницю між оцінкою чисельності населення, поданою Комісією з проведення перепису, зробленою невдовзі перед переписом 1937 р., і фактичними даними цього перепису. Отож, прогноз визначав 168,9 млн, а перепис показав наявних 163772000 — тобто з різницею трохи понад 5 млн. Вважають, що це можна пояснити фактом нереєстрації померлих в Україні наприкінці 1932 р., і це відповідає іншим даним, які ми маємо про смерті від голоду в цілому. У нашому розпорядженні є також більш опосередковані оцінки, включно з тими, що базовані на офіційній інформації.

Народжений в Росії американський комуніст, який ще до революції був знайомий з М. Скрипником, відвідав його та інших українських провідників у 1933 р. Отож, Скрипник назвав йому “принаймні вісім мільйонів померлих на Україні та на Північному Кавказі”, а шеф українського ДПУ В. Балицький — 8—9 млн. Балицький додав, що цю цифру подали Сталінові, однак лише як приблизну. (Інший працівник органів безпеки пише, що, можливо, на ранній стадії голоду ДПУ подало Сталінові кількість померлих у 3,3—3,5 млн.) Щодо загального числа жертв голоду в усьому СРСР, то американцеві назвали 10 млн.

Ще кілька свідчень. Іноземний робітник, який працював на одній із харківських фабрик, дізнався від місцевих урядовців, що Г. Петровський визнав тоді кількість померлих у 5 млн (а до кінця голоду було ще далеко). У вересні 1933 р. Уолтер Дюранті повідомив англійське посольство, що “населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося минулого року на 3 млн, а населення України — на 4—5 млн”, а загальне число загиблих могло становити не менше 10 млн. Американський комуніст, що працював в Україні, оцінював кількість померлих від голоду у 4,5 млн, а від хвороб, пов'язаних з недоїданням, — в 1 млн. Високий український урядовець повідомив іншого американця, що у 1933 р. померло 6 млн. Канадському українському комуністові, який вчився у Вищій партійній школі при ЦК КП(б)У, сказали, що в одному з секретних звітів фігурувала цифра в 10 млн.

Стосовно інших регіонів, то повідомлення про зменшення кількості населення були пропорційно такі ж високі, як і в Україні, на Середній і Нижній Волзі та на Дону. Так, директор Челябінського тракторного заводу Ловін повідомив іноземного кореспондента, що більше мільйона померло на Уралі, в Західному Сибіру та Заволжі.

Слід зазначити, що всі ці оцінки не можна вважати за “істину в останній інстанції”, оскільки не завжди ясно, чи йшлося про загальну кількість померлих саме в Україні, про який період голоду свідчать ті або інші цифри, чи включають вони кількість померлих від пов'язаних з голодом хвороб тощо. Навіть дані секретних офіційних звітів різняться на кілька мільйонів. Тому ми можемо стверджувати, що точних підрахунків не існувало взагалі. За словами одного з українських емігрантів, “деякі члени партії наводили кількість у 5—6 млн... а інші згадували про 10 млн жертв. Правдиві дані, мабуть, лежать десь посередині”.


* * *


Якщо погодитися з числом приблизно в 11 млн передчасно померлих у 1926—1937 рр., ту частину його, яка налічує близько 7 млн і яку пояснюють голодом, можна схарактеризувати як прийнятну або ймовірну. Виходячи з цього залишається приблизно 4 млн жертв розкуркулення та колективізації до 1937 р.

До цих 4 млн включено загиблих у Казахстані. Серед казахів брак населення між переписами 1926 і 1939 років становив 867 400 (3 968 300 мінус 3 100 900). Скоригувавши цифру, подану переписом 1939 р. з урахуванням загальнонаціональної пересічної кількості (як ми це зробили з українцями), дістанемо 948 тис. померлих. При цьому населення Казахстану від перепису 1926 р. повинно було зрости до 4 598 000 осіб у 1939 р. (на базі дуже обережного припущення, що пересічна загальнорадянська норма приросту — 15,7 % — переважала, хоч фактично населення радянських мусульманських народів зростало значно швидше), тобто мало перевищувати фактичний рівень більш ніж на 1,5 млн. Якщо від цієї цифри відняти 300 тис. ненароджених дітей і 200 тис. тих, кому вдалося емігрувати до Китаю, то виходить 1 млн жертв.

Таким чином, залишається 3 млн втрат за 1926—1937 рр., які пояснюють депортацією “куркулів”. Ми вже дискутували питання про кількість депортованих та про рівень смертності. Три мільйони — це те число, що загалом збігається з нашими оцінками (якщо 30 % депортованих померло, то їхня загальна кількість була 9 млн, якщо ж 25 % — то 12 млн).

На 1935 р., за оцінкою Свяневича, який використовував метод наближення, приблизно третина з 11 млн депортованих померла; третина перебувала у “спецпоселеннях” і ще третина — у таборах праці. Підрахунки загального числа ув'язнених у таборах за цей же рік дають приблизно 5 млн, і аж до масових арештів радянських та партійних працівників у 1936—1938 рр. були незмінні повідомлення, що населення цих таборів складалося переважно (на 70—80 %) із селян.

Із приблизно 4 млн селян, які перебували у таборах на 1935 р., основна маса, мабуть, вижила, до 1937—1938 рр., але навряд чи більше ніж 10 % коли-небудь дочекалися звільнення. Таким чином, ми повинні додати до селянського рахунку як мінімум ще приблизно 3,5 млн померлих.


* * *


Від початку до кінця основою наших міркувань були або точні та певні цифри, або досить обережні припущення. Отже, коли ми робимо висновок про те, що не менше 14 млн селян розпрощалися з життям внаслідок подій, висвітлених у цій книзі, ми, напевно, не перебільшуємо кількість утрат. В усякому разі кількість понад 11 млн померлих, виявлену переписом 1937 р., мабуть, не варто піддавати серйозним корективам. Будь-які більш-менш автентичні дані про померлих від голоду є вкрай самодостатніми — так само як і дані про втрати від розкуркулення. І вони просто не можуть бути точнішими. Як писав М. Хрущов у своїх спогадах: “Я не можу навести точних даних, бо ніхто не займався підрахунками. Все, що ми знали, — це те, що люди вмирали у величезних кількостях”.

Знаменно, що деяка тодішня статистика все ж побачила світ, а саме — дані про падіж худоби. Отже, протягом багатьох років ми мали певні відомості лише про те, що сталося з худобою, а не з людьми. У промові, яку масово надрукували двома роками пізніше, Сталін висловився за більше піклування про людей, навівши як приклад те, що нібито сталося з ним на засланні в Сибіру. Переходячи вбрід річку з місцевими селянами, він побачив, що вони щосили намагалися врятувати коней, але не дуже переживали про втрату людини, — ставлення, про яке “великий засланець” дуже шкодував. Навіть для Сталіна, чиї слова рідко відкривали його справжні погляди, це було — і особливо на той час — нечуваним лицемірством. Саме для нього та його прибічників людське життя було найдешевшим на шкалі цінностей.

Що ж до наших наближених підрахунків жертв 1930—1937 рр., то їх можна підсумувати таким чином;
Померлі селяни 11 млн
Заарештовані та померлі в таборах пізніше 3,5 млн
Разом 14,5 млн

Із цього числа:
померло через розкуркулення 6,5 млн
померло в казахській катастрофі 1 млн
померло через голод 1932—1933 рр.:
в Україні 5 млн
на Північному Кавказі 1 млн
в інших місцях 1 млн

Разом від голоду померло 7 млн

Порівняно зі втратами у великих війнах нашого часу ці цифри величезні. А коли мова заходить про факт геноциду, то слід пам'ятати, що число 5 млн становило близько 18,8 % усіх жителів України і близько чверті сільського населення. У першій світовій війні на фронтах загинуло менше 1 % населення країн, що воювали. А ось факт місцевого рівня: в одному українському селі з 800 мешканців (Писарівка на Поділлі), де від голоду померло 150 чоловік, під час цієї війни загинуло лише сім сільчан.

Унаслідок подій, які ми описували, втратами в найширшому розумінні, так званими “ходячими пораненими” судилося бути, мабуть, усьому населенню. Померлих були мільйони. Але не забуваймо і про страшні наслідки, що випали на долю окремих людей і цілих народів та впливали на них протягом десятиліть. На багатьох уцілілих чекав великий терор, який призвів до практично такої ж смертності, що й голод.

Ще раз наголосимо на тому, що наші підрахунки не є та й не можуть бути вичерпними, оскільки являють собою спробу створити з окремих деталей, за які ми щиро вдячні чесним і мужнім радянським ученим та письменникам, подобу цілісної картини подій. І справа не лише в тому, що правда про голодомор всіляко приховувалася тоді, коли він лютував. Ще довгі роки режим залишався мовчазним співучасником і спадкоємцем злочинів тих, хто півстоліття тому послав мільйони безневинних назустріч їхній смерті.

Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 691 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024