Найхарактернішою рисою кампанії Сталіна проти селянства було те, що Борис Пастернак називає “нелюдською силою брехні”. Обман практикувався у гігантських масштабах. Зокрема, докладали всіх зусиль, аби переконати Захід, що голоду не було взагалі або, принаймні, нічого суттєвого не сталося.

На перший погляд це було нереальною справою, оскільки велика кількість повідомлень відразу ж стала надходити до Західної Європи та Америки від бездоганних західних свідків (у 1932 р. іноземців ще допускали до теренів, де панував голод). Але Сталін дуже добре знався на “технології” того, що Гітлер слушно називав “Великою брехнею”. І справді: безоглядних заперечень очевидних фактів із домішками певної кількості “позитивного” фальшу виявилося цілком достатньо, щоб протягом тривалого часу збивати з пантелику загалом пасивну, довірливу й слабко поінформовану західну публіку і схиляти на бік сталінської версії тих, які насамперед самі бажали бути ошуканими. Голод став першим великим прикладом практичного використання цього засобу впливу на світову громадську думку; слідом за ним пішли інші: кампанія у зв'язку з московськими процесами 1936—1938 рр., заперечення існування системи таборів примусової праці тощо. І навряд чи можна сказати, що ця практика припиниться, доки існуватиме радянська система.


* * *


Але перед тим як детальніше розглядати цю практику, слід упевнитися, чи дійсно правда про голод була доступна Заходові.

Досить компетентні повідомлення з'являлися у “Манчестер гардіан” і “Дейлі телеграф”, “Матен” і “Фігаро”, “Ноє цюріхер цайтунг” і “Газетт де Льозанн”, “Стампа”, “Райхпост” та багатьох інших західноєвропейських газетах. У Сполучених Штатах газети, що виходили масовим накладом, друкували повні звіти американських українців та інших свідків голоду (хоч їхня інформація не завжди вважалася вірогідною, оскільки паралельно публікувалася у виданнях “правого” напряму). Як би там не було, але “Крісчен саєнс монітор”, “Нью-Йорк гералд трибюн”, а також нью-йоркська єврейська газета “Форвертс” широко висвітлювали ці питання. Багато з їхніх повідомлень ми цитували у нашій книзі.

Зробимо, одначе, застереження, що в більшості випадків західні журналісти не могли ризикувати своєю візою та були змушені (або ж спокушені) йти на певний компроміс. І лише коли такі кореспонденти, як Чемберлін і Лайонз, залишили СРСР назавжди, вони змогли розказати всю правду. Крім того, матеріали західних журналістів, як правило, проходили цензуру — хоч Маггерідж, приміром, надсилав деякі свої звіти англійською дипломатичною поштою.

Якийсь час повідомлення обмежувалися депешами, подібними до тих, що складав Маггерідж; далеко не повними, але досить інформативними матеріалами, які пройшли цензуру, а також свідченнями недавніх відвідувачів, які знали мову і проникали в райони голоду (це були іноземні комуністи, які тимчасово працювали там; західні громадяни, що мали родичів у селах, а часом і досить ексцентричні мандрівники, котрі прагнули будь-що дізнатися правди).

Одним із цих останніх був Гаррет Джоунз, колишній секретар Ллойд Джорджа і дослідник російської історії. Він дістався України з Москви (подібно до Маггеріджа не спитавши про це дозволу властей), пройшов пішки крізь села Харківської області і, повернувшись на Захід, повідомив про незмінний лемент населення: “Нема хліба. Ми помираємо”. Як і Маггерідж, він писав у “Манчестер гардіан” (30 березня 1933 р.), що ніколи не забуде “спухлих животів дітей у домах, де я спав”. Крім того, додавав він, “чотири п'ятих рогатої худоби та коней загинуло”. Цей чесний і сумлінний звіт ганебно затаврували не тільки представники офіційних радянських кіл, а й Уолтер Дюранті та інші кореспонденти, що воліли залишитися, аби надсилати сенсаційні звіти з чергового сфабрикованого процесу.

Та все ж деякі іноземні журналісти, незважаючи на клопіт, завдаваний їм владою, всіляко намагалися передати правдиву інформацію. В одному з таких повідомлень (від 22 вересня 1933 р.) кореспондент “Ассошіейтед пресс” Стенлі Річардсон посилався на голову політвідділів МТС України старого більшовика Олександра Асаткіна, колишнього першого секретаря компартії Білорусії. Асаткін навіть наводив журналістові цифри, але цензор вилучив їх. Фраза про “смерті на значній території минулої весни з причин, пов'язаних з недоїданням”, одначе, пройшла, проте це повідомлення не було надруковане більшістю американських газет (Марко Царинник пише, що зміг знайти його лише в “Нью-Йорк америкен”, “Торонто стар” і “Торонто івнінг телеграм”),

У 1933 р. іноземним журналістам фактично заборонили в'їзд на Україну та Північний Кавказ. Англійське посольство 5 березня повідомило Лондон про те, що віддділ преси при наркоматі закордонних справ “сповістив усіх іноземних кореспондентів, що вони повинні залишатися в межах Москви”. Але лише в серпні Чемберлін зміг обізнати своїх редакторів з тим, що йому та його колегам наказано не виїздити з Москви, не подавши маршруту поїздки і не одержавши спеціальний дозвіл (самому ж Чемберлінові щойно заборонили відвідати ті райони України та Північного Кавказу, де він попередньо був). У тому ж серпні кореспондент “Нью-Йорк гералд трибюн” П. Барнс повідомив, що “за новими цензурними правилами, акредитованим іноземним кореспондентам заборонено відвідання тих районів СРСР, де умови несприятливі”.

Отож, журналістам досить-таки брутально заткнули рота, але не можна було примусити найчесніших з них мовчати. Коли у 1934 р. з'явилися такі книжки, як чемберлінівська, вже ніяк не можна було сумніватися у фактах голоду та інших страждань радянського селянства. Навіть ті західні письменники, котрих вважали прихильниками сталінського режиму, висловлювали неабиякі застереження. Так, Моріс Гіндус, пишучи про колективізацію, яку він у принципі підтримував, оповідав про “людську трагедію” куркульських депортацій, про “бездушність і безсердечність” партійних працівників, про реакцію селян, які у розпачі забивали худобу, а потім “впали в апатію”, про некомпетентність колгоспного керівництва тощо.

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості. Деякі намагалися якось діяти. 28 травня 1934 р. на розгляд членів Палати Представників США надійшла резолюція від конгресмена Гамілтона Фіша, яка, зареєструвавши факт голоду, нагадала про американську традицію “прийняття до уваги” подібних порушень прав людини та висловлювала надію, що СРСР змінить свій курс і тим часом скористається американською допомогою. Резолюцію передали Комісії з закордонних справ і наказали надрукувати.

Як і в 1921 р. (хоча в меншому масштабі, оскільки факти не були до такої міри доступні), була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги — у цьому випадку на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Інніцером. Але Червоний Хрест у своїх відповідях на звернення комітету був змушений заявити, що за статутом він не може діяти без згоди уряду країни, якої це стосується. Уряд зі свого боку продовжував заперечувати все, що тільки можна заперечувати, і друкував численні листи “простих селян”, обурених “нахабними” західними пропозиціями. Зокрема, в лютому 1933 р. “Известия” наголошували на тому, що волзькі німці, мовляв, відкидають допомогу організацій , створених у Німеччині для тих, хто “нібито вмирає від голоду в Росії”.

У Західній Україні, що входила тоді до складу Польщі, про голод було добре відомо, і в липні 1933 р. у Львові створили Український центральний допомоговий комітет, який зміг надати потерпілим певну допомогу нелегальними продуктовими посилками.

Українські емігрантські організації на Заході робили відчайдушні зусилля довести факти голоду до уваги своїх урядів. У Вашингтоні, наприклад, архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитися у цю справу, на що була відповідь: відсутність державного інтересу робить таке втручання недоцільним. У тому ж архіві міститься чимало листів від науковців, журналістів, релігійних діячів тощо, які висловлювали сумнів щодо вірогідності даних, приміром, того ж Чемберліна, який оцінював кількість померлих від 4 до 10 млн. На це Держдепартамент відповідав, що утримується від будь-яких коментарів, і часом подавав списки джерел, на які рекомендував звертати увагу.

Справа в тому, що Сполучені Штати на той час не мали дипломатичних стосунків із Радянським Союзом (до листопада 1933 р.), і Держдепартамент мав інструкції всіляко налагоджувати такі стосунки. З огляду на таку політичну стратегію тема голодового терору була для нього, так би мовити, більмом на оці. Ті ж країни, що мали своїх дипломатів у Москві, діставали інформацію з перших рук, і були набагато краще обізнані з реальним становищем.

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало в тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

Найпримітивніший метод — це повне ігнорування голоду. У радянській пресі не було ані згадки про щось подібне. Це ж стосувалося, зрозуміло, й українських газет. Між дійсністю та її відображенням лежала глибочезна прірва.

Артур Кьостлер, який бував у Харкові в 1932—1933 рр., пише, що він зовсім утратив відчуття реальності, коли читав місцеві газети, переповнені знімками радісних молодих людей під прапорами, повідомленнями про гігантські комбінати на Уралі, про нагородження бригадирів-ударників тощо, але “жодного слова про голод , епідемії, вимирання цілих сіл; навіть про відсутність електрики в Харкові газети не згадали. Над величезною країною простяглася завіса мовчанки”.

У попередні роки, під час колективізації, пересічній людині досить складно було осягнути масштаби чи наслідки цієї події. Як писав американський кореспондент: “Житель Москви, іноземець чи росіянин, рідко коли міг дізнатися, якщо взагалі дізнавався, про такі епізоди “класової боротьби”, як смерть від голоду багатьох засланих селянських дітей у віддаленій Лузі, в Північній Росії, влітку 1931 р.; або про поширення хвороб серед каторжників, що працювали на карагандинських вугільних копальнях у Казахстані, внаслідок неякісного харчування; або про загибель від холоду куркульських родин, яких вигнали взимку з їхніх осель під Акмолинськом, у Казахстані; або про поширення запалень жіночих органів серед депортованих жінок у холодному Хібіногорську, за Полярним колом, через цілковиту відсутність санітарних умов під час суворої зими”. Але коли дійшло до голоду, то у тій самій Москві про нього спочатку говорили досить відкрито — і не лише в себе вдома, а й у громадських місцях. Та незабаром це стало карним злочином, за який давали три—п'ять років ув'язнення. Тим часом про голод було вже настільки відомо, навіть іноземцям, що це вимагало активніших заходів, ніж прості заперечення.

А заперечення були найрішучіші. Чимало нападок зазнала тоді зарубіжна преса. Зокрема, 20 липня 1933 р. “Правда” звинуватила австрійську газету “Райхпост” у “твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори “Райхпост”, щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища”. Голова ВЦВК М. Калінін викривав “політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні”, і зазначав, що “лише класи, які дійшли до останнього ступеня свого морального падіння могли породити такі цинічні елементи”.

Коли повідомлення про голод стали досить поширені у США і конгресмен Герман Копелман офіційно звернув на це увагу радянського уряду, він отримав від наркома закордонних справ М. Литвинова таку відповідь: “Я одержав Вашого листа від 10 числа цього місяця і хочу подякувати за те, що Ви помітили оту українську брошуру. Існує незліченна кількість таких брошур, сповнених брехні, яку поширюють контрреволюційні організації за кордоном, котрі практикуються в такій діяльності. Для них нічого вже не залишається, як тільки фабрикувати інформацію та підробляти документи”. Радянське посольство, яке незабаром відкрилося у Вашингтоні, також твердило, що населення України зростало протягом п'ятирічки на 2 % за рік і Україна мала найнижчу, смертність серед радянських республік(!)

Іншим методом “Великої брехні” були грубі підтасовки та перекручення. Лише один приклад: “Известия” від 25 лютого 1935 р. надрукували інтерв'ю з кореспондентом “Інтернейшнл ньюз сервіс” Ліндсеєм Парротом, який розповідав про те, що бачив добре організовані колгоспи і досить хліба в Україні та на Волзі. Паррот зі свого боку заявив працедавцеві та американському посольству, що його “не зовсім правильно” цитували. Виявилося, що Паррот сказав кореспондентові “Известий”, що просто не бачив будь-яких ознак голоду під час своєї подорожі у 1934 р. Різниця, звісно, є.

Існували методи фальсифікації, так би мовити, більш витончені. Американський кореспондент у Москві так описує один із фактів періоду розкуркулення: “З метою умиротворення західної громадської думки американську „комісію" відрядили в райони лісозаготівель, і в належний час вона щиро засвідчила, що не бачила каторжної праці. Нікого, втім, так не розважила ця клоунада, як самих членів „комісії". Ними були: торговець американським устаткуванням, протягом довгого часу мешканець Москви, чий бізнес залежав від офіційної ласки; молодий американський репортер без постійної праці і тому готовий на все; і секретар Американо-радянської торговельної палати — штатний працівник організації, вкрай зацікавленої у приязних стосунках з радянськими органами. Я близько знав усіх трьох, і не буде ніяким секретом зазначити, що кожен з них був так само переконаний у широкому використанні каторжної праці на лісозаготівлях, як Гамілтон Фіш чи д-р Детердінг. Вони поїхали на Північ прогулятися або тому, що було важко відмовитися, і заспокоїли свою совість, просто ствердивши, що особисто не бачили ознак каторжної праці; вони не вказали на те, що не зробили справжнього зусилля знайти її і що офіційні особи керували їхнім „розслідуванням"”.

Їхні “відкриття”, надруковані з усією урочистістю і слухняно передані американськими кореспондентами до Сполучених Штатів, цілком відповідали настанові пізнішої “комісії”, яка шукала каторжну працю в районі Донецького вугільного басейну. Один із членів “комісії”, знаменитий американський фотограф Джиммі Аббі, висловив це так:

“Звичайно, ми не бачили каторжної праці. Коли ми наближалися до чого-небудь, що виглядало таким, кожний з нас щільно закривав очі і тримав їх закритими. Ми не хотіли брехати”.

Едуард Ерріо, радикальний французький політичний та державний діяч відвідав СРСР у серпні та вересні 1933 р. Він провів п'ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та бенкети, а друга половина — на ретельно організовані “екскурсії”. Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як “категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Такі висновки широковідомої і вельмиповажної особи справили великий вплив на європейську громадську думку. Отож Сталін мав усі підстави вважати Захід наївним і використовувати цю рису на свою користь упродовж пізніших років.

Є цікаві описи підготовки Києва до приїзду Ерріо. Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподілялися харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з'явилася сила-силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено). Готель, в якому Ерріо мав зупинитися, забезпечили килимами, новими меблями та уніформою для персоналу. Так само було і в Харкові.

Які ж місця відвідав Ерріо? В Харкові, приміром, його повезли до зразкової дитячої колонії, в музей Шевченка та на тракторний завод-гігант — і все це у коротких передихах між численними зустрічами та бенкетами з вищим партійним керівництвом. Возили дорогого гостя і по колгоспах, таких як, скажімо, “Червона зірка” на Харківщині, де всі селяни були добірні комуністи та комсомольці, котрі мали добре житло та вгодований вигляд. Худоба, трактори тощо також були в належному стані. Але й звичайне село могли переробити задля такої нагоди.

Один свідок так пригадує підготовку до прийому Ерріо в колгоспі “Жовтнева революція” під Броварамн поблизу Києва: “Спеціальні збори обласної партійної організації ухвалили оперативно перетворити цей колгосп на “потьомкінське село”. Старого більшовика, інспектора наркомату землеробства, призначили тимчасово головою, а досвідчених агрономів зробили членами колгоспних бригад. Все старанно почистили та помили, для чого мобілізували всіх комуністів, комсомольців та активістів. З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини. Одну частину будинку обернули на їдальню, столи прикрасили квітами. З Броварів перевезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів. Скликали загальні збори колгоспників, на яких їм оголосили, що Одеська кіностудія провадитиме тут зйомки фільму. Тих, кого відберуть до “масовки”, вийдуть на роботу, решта ж повинна сидіти вдома. Свіжевипеченим “акторам” видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки, взуття. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов, якому допомагав якийсь Денисенко (людям сказали, що то режисер фільму та його помічник). Зрештою організатори вирішили, що панові Ерріо буде краще зустрітися з колгоспниками в їдальні. Наступного дня, коли Ерріо мав приїхати, колгоспники вже сиділи за столами і пригощалися. Вони поїдали величезні кусені м'яса, запиваючи їх пивом, і не дуже зволікали з цим. Знервований “режисер” закликав людей їсти повільно, щоб почесний гість побачив їх за столами. Але саме тоді пролунав телефонний дзвінок з Києва: “Візит відміняється. Все припинити”. Після цього Шарапов швиденько подякував колгоспникам за “добре виконання їхніх ролей”, а Денисенко наказав їм зняти з себе та віддати все — за винятком шкарпеток та хусток.

Люди благали залишити їм одяг і взуття, обіцяючи відробити за них, але даремно. Все треба було повернути до київських крамниць, звідки воно було позичено”.

Безсумнівно, Василь Гроссман мав на увазі Ерріо, коли писав про “француза, відомого міністра”, котрий, відвідуючи колгоспні дитячі ясла, спитав малюків, що вони їли на обід. Ті відповіли: “Курячий бульйон з пиріжками та рисові котлети”. Гроссман із гнівом коментує це: “Курячий бульйон! Котлети! А в нашому колгоспі люди поїли всіх дощових хробаків!” Письменника до нестями обурював той фарс, що його розігрувала влада з людської трагедії.

За деякими повідомленнями, перекладача Ерріо — київського професора Зееберга — пізніше заарештували та засудили на п'ять років концтабору в Карелії за “тісні контакти з іноземцями”.

В іншому випадку до Харкова приїхали американська, англійська та німецька делегації. Цьому передувала велика облава на селян-жебраків, яких відвезли у голе поле і там просто скинули. На станції Лозова чекали турецьку делегацію, яка мала зупинитися тут перепоїсти . Перед тим усі трупи разом із тими, що вмирали, навантажили на грузовики і повезли кудись подалі. Інших погнали пішки на велику відстань із забороною повертатися. Станцію прибрали, до буфету привезли спритних “офіціанток” і відповідну публіку.

Такі “потьомкіиські” методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, хоч небагато з них могли дозволити собі таке, як Бернард Шоу, який сказав: “Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання, будь то молода чи стара людина. Чи їх там напихали чимось зсередини? Чи їхні запалі щоки розтягнули шматками каучуку зсередини?” Втім той же Шоу, якщо вірити радянській пресі, твердив, що “в СРСР, на відміну від Англії, існує свобода совісті”.

Цікаво навести ще дивовижну історію, яку оповів один західний прихильник радянського режиму. Група іноземних відвідувачів, до якої він входив, дізналася, що в селі, яке називалося Гаврилівка, всі, за винятком однієї особи, померли від голоду. Делегація відразу ж вдалася до “розслідування”: відвідала сільський ЗАГС, сільраду, священика, директора школи і питала кожного селянина, якого зустрічала на дорозі. Зрештою самодіяльні “слідчі” виявили, що лише троє з 1100 жителів померли від тифу, після чого за допомогою “негайно вжитих заходів” удалося зупинити епідемію, а від голоду не помер узагалі ніхто. Проникливому читачеві могло б спасти на думку принаймні три способи створення подібної містифікації. Та й навіть якби результати цього “розслідування” були правдиві, як вони могли заперечити свідоцтва з перших рук про те, що трапилося в інших місцях, від Маггеріджа та всіх інших?


* * *


Але, мабуть, більшого засудження варта позиція деяких поважних учених, які брали на себе місію інтелектуального освічення Заходу. Сер Джон Мейнард, тоді провідний експерт з радянського сільського господарства, пропонує такий, більш ніж оригінальний, погляд на втрати внаслідок колективізацій “Ці картини жахливі, але їх слід бачити у належній перспективі, пам'ятаючи про те, що більшовики вели війну проти класового ворога, замість вести її проти якоїсь держави, з використанням усіх засобів ведення справжньої війни”. Що ж до голодомору, то він висловлюється так: “Будь-яке порівняння з голодовою катастрофою 1921—1922 років, на думку автора цих рядків, котрий відвідав Україну та Північний Кавказ у червні та липні 1933 р, необгрунтоване”. Об'єктивно це й насправді так, але в даному випадку Мейнард має на увазі те, що голод 1930-х, мовляв, не сягнув масштабів попереднього.

Ще дивовижнішим було “дослідження” старійшин західної соціології Сіднея та Беатрис Вебб — величезна праця, в якій вони розглядали Радянський Союз як взірець “нової цивілізації”.

Передусім кидається у вічі їхня загальна ворожість до селянства. Наголошуючи на таких “типових селянських вадах”, як “пожадливість і хитрість, посилені вибухами пияцтва та ледарства”, Вебби схвально говорять про перетворення цих відсталих елементів на “пройнятих громадським духом кооператорів, які працюють за директивним планом, щоб поділити спільну продукцію рівно між собою”. На їхню думку, “частково примусова” колективізація нібито становила “кінцеву стадію” селянських повстань 1917 р. (!) Пізніша фаза колективізації, вважають Вебби, була необхідною, оскільки куркулі, мовляв, не хотіли працювати і деморалізували селян, тому їх треба було заслати на примусові роботи — як “засіб оперативної допомоги” селу. Зрештою вони доходять висновку, що “радянський уряд навряд чи міг зробити інакше”.

Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: “Якою сильною мусила бути віра і рипучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення”. Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його “остаточною розв'язкою” єврейського питання.

Якщо довкола цих проблем ще можна якось дискутувати, то коли справа доходить до фактів, Вебби яскраво демонструють свою упередженість та необ'єктивність. Запитуючи себе, “був чи не був голод в СРСР у 1931—1932 роках”, вони посилаються на “відставного високого урядовця з індійської адміністрації” (напевно Мейнарда), котрий відвідав райони, умови в яких вважалися найгіршими, і не знайшов там доказів того, що міг би схарактеризувати як голод. Інший їхній висновок, побудований на офіційних звітах і розмовах з неназваними англійськими та американськими журналістами, полягав у тому, що “частковий неврожай” не був сам по собі “достатньо серйозним, щоб викликати справжній голод, за винятком, можливо, найгірших районів, порівняно невеликих за розміром”. Повідомлення ж про голод, на думку Веббів, належать “людям, які рідко мали можливість бувати в округах, що потерпіли” (!)

Причиною “незначного браку харчів” Вебби вважають “відмову хліборобів сіяти... або збирати пшеницю”. Вони прямо пишуть, що населення “явно винне в саботажі”: деякі селяни, мовляв, “назло розтирали зерно з колоска чи навіть відтинали цілий колосок, щоб приховати його в себе, таким чином безсоромно грабуючи колективну власність”. Дісталося від Веббів і “українським націоналістам”, які “займалися в селах агітацією та пропагандою, щоб саботувати збір урожаю”. Але, мабуть, вершиною “наукового аналізу” подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як “кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мирні часи”.

Коли доходить до джерел, Вебби часто посилаються на так званих “компетентних спостерігачів”. Один із таких, приміром, твердить, що радянські селяни бажають мати власний дім чи плуг не більше, ніж робітник хотів би мати власну турбіну: одне слово — “розумова революція” !

У питанні колективізації Вебби схвально цитують комуністку Анну-Луїзу Стронг, яка стверджувала, що засланням куркулів займалися “сільські сходи” бідних селян і батраків. Вони складали списки куркулів, котрі опиралися колективізації силою, і “просили уряд депортувати їх... Збори, на яких я була присутня, набагато поважніші та законніші... ніж будь-який судовий процес в Америці” (!)

Але щодо самого голодового періоду, то улюбленим джерелом інформації для Веббів є кореспондент “Нью-Йорк таймз” Уолтер Дюранті, чия діяльність заслуговує на окрему розмову. Як той, хто найтісніше з усіх західних спостерігачів співпрацював з урядом, Уолтер Дюранті користувався всілякими привілеями, в тому числі найпочеснішим — брати інтерв'ю у самого Сталіна,— і в той самий час необмеженою прихильністю впливових західних кіл.

Ще у листопаді 1932 р. Дюранті повідомив, що “нема ніякого голоду чи голодової смертності, і навряд чи таке можливе”. Коли ж звістки про голод стали широко відомі на Заході (про це писала і газета, де працював Дюранті), він перейшов до іншої тактики, вживаючи такі вирази, як “недоїдання”, “нестатки харчів”, “послаблений опір організму” тощо. Наприклад, у серпні 1933 р. Дюранті писав, що “будь-яке повідомлення про голод у Росії — це сьогодні перебільшення або злісна пропаганда”, додаючи, однак, що і “харчові нестачі, від яких потерпіло майже все населення цього року і особливо хліборобні райони — тобто Україна, Північний Кавказ, Нижня Волга, призвели до великих жертв”. За його оцінкою, розміри смертності значно перевищували звичайні: якщо норма у згаданих районах “дорівнює приблизно мільйонові”, то ця цифра тепер “зросла принаймні втричі”. Проте навіть подібні визнання не заважали Дюранті, як і раніше, заперечувати факт голоду і вважати, що причиною “нестатків” є, зокрема, “втеча деяких селян і саботаж інших”.

У вересні 1933 р. Дюранті став першим іноземним кореспондентом, якого допустили у голодуючі райони, після чого він повідомив, що “вживання слова „голод" стосовно Північного Кавказу є абсолютним, абсурдом” і його попередні повідомлення про кількість жертв були “перебільшенням”. У своїх репортажах з Кубані він розписує такі “типові” речі, як “вгодовані немовлята” та “гладкі телята” (саме ці повідомлення цитувалися М. Литвиновим у його відповіді конгресменові Копелмаиу).

У тому, що Захід дізнався про голодову катастрофу, Дюранті звинувачував російських емігрантів, яких, мовляв, підбадьорив прихід до влади Гітлера. “Історії про голод, тоді розповсюджені у Берліні, Ризі, Відні та інших місцях, — писав він, — це справа рук ворожих елементів, які робили останню спробу відвернути визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами, зображуючи Радянський Союз як країну руїни та відчаю”.

Про репутацію, яку Дюранті прибрав уже восени 1933 р., свідчить, зокрема, повідомлення англійського посольства: це людина, якій “Радянський Союз намагається всіляко догодити,— можливо, більше, ніж будь-якому кореспондентові”. Малколм Маггерідж, Джозеф Олсоп та інші досвідчені журналісти просто вважали, що Дюранті був брехун і, як висловився пізніше Маггерідж, — “найбільший брехун серед журналістів, яких я зустрічав за п'ятдесят років своєї діяльності”.

Втім, у деяких приватних бесідах Дюранті поводився інакше. Так, Юджинові Лайонзу він сказав, що оцінює кількість жертв приблизно у 7 млн. Подібну інформацію містить і депеша англійського посольства у Москві від 30 вересня 1933 р.: “За повідомленням Дюранті, населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося у цьому році на 3 млн, а населення України — на 4—5 млн. Україну повністю знекровлено... Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн — посередньо чи безпосередньо від браку харчів”.

Тим часом американська публіка отримувала від Дюранті зовсім інші повідомлення. І впливи тих фальсифікацій були величезні й тривалі.

Навіть через 50 років після розглядуваних подій “Нью-Йорк таймз”, згадуючи прізвища лауреатів Пулітцерівської премії, не оминула й Дюранті, який удостоївся її у 1932 р. за “безсторонні змістовні репортажі з Росії”. “Нью-Йорк таймз” ще якось можна зрозуміти: адже вона колись нагородила власною премією власного співробітника і не бажає підривати свій престиж хоч і запізнілою самокритикою. Але подібне пише і “Нейшн”, характеризуючи репортажі Дюранті як “найінформаційніші, найбезсторонніші та найчитабельніші повідомлення з великої країни в її невпинному русі вперед, що з'являлися у будь-якій газеті в світі”. З сучасних позицій це може виглядати тільки іронією, але щось надто глибоко прихованою.

Як би там не було, але у 1933 р. на бенкеті в готелі “Уолдорф-Асторія” з нагоди визнання СРСР Сполученими Штатами було зачитано список імен, кожному з яких гості чемно аплодували, аж доки не згадали Дюранті, — тоді, як писав Олександер Вулкотт у “Нью-Йоркер”, “виникло справжнє світопреставлення... було враження, що Америка в якомусь несамовитому приступі визнавала одночасно і Росію, і Дюранті”. Це дійсно був якийсь несамовитий приступ.

Усьому цьому є цілком зрозуміле пояснення: люди не так бажали знати правду, як прагнули почути те, що вони хотіли почути. Що ж до особистих мотивів Дюранті, то вони не потребують коментарів.

Таким чином, повідомленням тих, хто не був ні простаком, ані брехуном, доводилося продиратися крізь досить могутнє лоббі сліпих та засліплених. Зрештою ці повідомлення вважалися у кращому випадку за сумнівні, а їхні автори, такі як Магтерідж і Чемберлін, ще протягом багатьох років продовжували зазнавати гострих нападок з боку прокомуністично настроєних елементів на Заході.

Велика фальсифікація не була тимчасовим або поверховим явищем. Завдяки Веббам та подібним до них вона проникла навіть у царину науки, якщо її можна назвати наукою, її наслідки ще довго виявлялися і в інших сферах західного життя. Так, у 1940-х роках Голлівуд випустив фільм “Північна зоря”, в якому радянський колгосп зображувався у таких безхмарних тонах, що навіть перевершували радянські стрічки, котрі “редагувалися” особисто Сталіним.

Одну з причин приховування правди від Заходу деякі пояснюють тим, що Радянський Союз прагнув зберегти підтримку його політики робітниками капіталістичних країн. Одначе на практиці робітництво переважно лишилося осторонь, а на передній план вийшли ті, хто, власне, визначав громадську думку.

Джордж Орруелл свого часу дорікав: “Такі величезні події, як голод 1933 р. в Україні, в якому загинули мільйони людей, пройшли поза увагою більшості англійських русофілів”. І це стосується не лише них, а й тої великої та впливової частини західних інтелектуалів, які просто не були внутрішньо готові до сприйняття очевидного.