Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Частина ІII

Розділ 18: Відповідальність


Історик, котрий реєструє незаперечні факти в їхньому контексті, не може не мати певної власної позиції. “Світова історія — це світовий суд” — цей шіллерівськнй афоризм може виглядати сьогодні дещо претензійним. Але встановлення фактів означає і встановлення чиєїсь відповідальності за них.

Визначити винних у масовій загибелі так званих куркулів, депортованих у 1932—1933 рр., не становить проблеми. Вони були жертвами цілеспрямованої урядової кампанії проти “класового ворога”. Відповідальні партійні працівники усвідомлювали “потребу” знищення мільйонів людей навіть перед практичним ужиттям заходів. Що ж до великого голоду 1932—1933 рр., то, як ми знаємо, докладалося не менш великих зусиль, аби приховати чи затуманити правду.

Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового закордонного “наклепу”. Будь-яка згадка про голод стала злочином — за одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так, немовби нічого особливого не відбувається.

Такою була офіційна версія, і вона мала на Заході свій вплив. Деякі безоглядно повірили їй, інші припускали можливість двох інтерпретацій подій, які суперечили одна одній,і жодна не мала переконливих доказів. Отже, ті, що були схильні до цього, легко могли заперечувати будь-які повідомлення або не надавати їм якогось значення.

Але повністю приховати факт голоду ставало чимдалі складніше, і режим поступово визнавав наявність недоїдання і навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти або збирати врожай. Нагальну ж потребу радянського уряду в зерні пояснювали вимогами армії, оскільки нібито очікувалася війна з Японією. Подібні факти дозволялося висвітлювати лише тим західним журналістам, які трималися прорадянських позицій. Ті ж у свою чергу спромоглися твердити про відсутність голоду, не заперечуючи при цьому двомільйонної кількості жертв, що аж ніяк не прояснювало проблеми. Не без їхньої допомоги в очах Заходу створився й імідж “куркуля” — лиходія, саботажника, звабника “невинних” селянських душ тощо.

Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало, мовляв, певне явище, яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала “злісна” буржуазна пропаганда.

Ось тут Сталін мав у своєму розпорядженні значно кращий спосіб захисту від звинувачень. Бо навіть якщо було відомо про голод або щось подібне, то це ще не доводить відповідальності за нього Сталіна та вищого партійного керівництва. І раніше було багато випадків голоду, отож, стався ще один — із природних причин, а може й загострений урядовим курсом, але безпідставним було б вважати, що уряд спричинив голод цілеспрямовано, за власної злої волі... хіба що існували б переконливі докази цього.

Саме розглядаючи останнє, досить важливе припущення, ми, сподіваюся, дійдемо до суті справи.


* * *


Спочатку визначимо, чи дійсно керівництво країни знало про голод. Щодо українських провідників, то вони були достеменно обізнані зі становищем. Чубар, Хатаєвич, Затонський, Демченко, Терехов, Петровський бували в селах і бачили на власні очі, що там відбувалося. Вони завжди усвідомлювали нереальність норм хлібозаготівель, а тепер пересвідчувалися в наслідках цього. Коли на одній із конференцій Чубаря запитали про голод, він відповів, що “урядові відомо про це, але він нічого не може вдіяти”. Про Петровського селянин розповідає, як той обіцяв юрбі голодуючих у селі Чорнухи, що говоритиме про них у Москві, але невідомо, чи зробив він це. Коли заводський адміністратор повідомив Петровського, що серед робітників іде поголос про п'ять мільйонів померлих, він майже закричав: “Не кажіть їм нічого! Те, що вони знають,— правда. Нам відомо, що мільйони вмирають, але славне майбутнє Радянського Союзу виправдає це. Нічого їм не кажіть!”

Щодо сталінців із самої московської верхівки, то вони також чудово знали про голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 р., і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало. Про Кагановича також повідомляли, що він отримав подібну інформацію від місцевих старих більшовиків, яких, до речі, невдовзі виключили з партії. Знав про це і Мікоян — хоча б від Демченка, першого секретаря Київського обкому партії, з яким мав досить відверту розмову. Хрущов у своїх споминах пише: “...ми знали... що люди вмирали у величезних кількостях”. Старий революціонер Федір Раскольников, який порвав з радянським режимом, будучи послом у Болгарії, у своїх відкритих листах до Сталіна давав ясно зрозуміти, що у вищих партійних колах існувала думка, що голод було, як він висловився, “організовано”.

І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно поінформований. Цікава історія з Тереховим, тоді першим секретарем Харківського обкому. На превелике диво він був одним із небагатьох українських апаратників, який пережив єжовський терор кількома роками пізніше і зміг переповісти цей випадок у “Правді” за часів Хрущова. На прохання Терехова надіслати зерно в голодуючі райони Сталін відповів так: “Нам казали, що ви, товаришу Терехов, добрий промовець; виглядає, що ви й майстер оповідати історії: ви придумали таку страшну казку про голод, думаючи налякати нас, але нічого з цього не вийде. Можливо, було б краще, якби ви залишили посаду секретаря обкому партії та українського ЦК і вступили до Спілки письменників? Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх”. (Під час голоду 1946 р. подібна сцена відбулася, як згадує Хрущов, із Косигіним. Повернувшись із Молдавії, він доповів Сталінові про масове недоїдання та дистрофію. Сталін “вибухнув і накричав на Косигіна” і “довгий час після цього, насміхаючись над ним, називав його „братом-дистрофіком" ”.)

Звичайно, відповідаючи Терехову, Сталін не міг думати, що партійний працівник, котрий займав відповідальну посаду, просто фантазував, до того ж ризикуючи своєю кар'єрою, якщо не більше. Це фактично був сигнал про те, що партія не допустить жодної згадки про голод.

Як виглядає, ініціатива Терехова не була одинокою: він репрезентував певне коло українських провідників, котрі, як ми бачили, поділяли його погляди та бажали, щоб їх зрозуміли в Москві. Що ж до відповіді Сталіна, то її аж ніяк не можна пояснити непідробленою, майже божевільною вірою у відсутність голоду. Бо почувши (припустимо, вперше) таке повідомлення з уст не останньої людини в партії, він мусив би зреагувати на нього якимось більш природним чином: провести розслідування фактів, не кажучи про те, щоб відвідати уражені голодом місця особисто...

По стопах Терехова пішли й деякі інші українські діячі. Відомо, що Йона Якір, тоді головнокомандувач Київським військовим округом, попросив Сталіна дозволити виділити зерно для розподілу між селянами, на що дістав різку відсіч і пораду обмежитися військовими справами. Командувач Чорноморським флотом також висував перед Сталіним подібне питання, і знову ж таки безуспішно. Влас Чубар, голова Раднаркому України, просив Сталіна про харчі “принаймні для дітей, які вмирали з голоду”, на що дістав відповідь: “Коментарі зайві”. У цьому була своя логіка: надати допомогу означало б визнати існування голоду і, отже, облишити думку про експропріацію “куркульських” запасів зерна. До того ж нагодувати дітей і дати вмерти дорослим створило б певні адміністративні складнощі...

Сталін мав і таке своєрідне джерело інформації, як власна дружина Надія Аллилуєва. Дізнавшись від студентів, котрих мобілізували на допомогу колективізації, про страхіття, свідками яких вони були (особливо її схвилювала розповідь про двох братів, що продавали трупи), вона переказала все це Сталінові. Той вилаяв її за збирання “троцькистських пліток” і звелів Паукерові, що очолював його охорону, заарештувати цих студентів, а органам ДПУ та Комісії партійного контролю — провести чистку студентів усіх навчальних закладів, які брали участь у колективізації. Сварка, що спричинила самогубство Надії Аллилуєвої 5 листопада 1932 р., як виглядає, виникла саме на цьому грунті.

На додаток зазначимо, що Сталін регулярно отримував найретельніші зведення ДПУ про все, що відбувалося в будь-якому куточку країни.


* * *


Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 р., аж поки голод не досяг свого жахливого апогею.

Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод планувався Сталіним заздалегідь. Але те, що він — як із самого початку, так і далі — суворо вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи, показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб боротьби з українським селянством як “куркульсько-націоналістичним елементом”.

Цілковито свідомий характер цієї кампанії виявився ще перед тим, як вона почала набирати розмаху. На це існує чимало аргументів. По-перше, приступаючи до неї, режим уже мав сумний досвід 1918—1921 років, коли надмірна реквізиція хліба закінчилася страшним голодом. Якщо Кремль вирішив знову піти второваною стежкою, він не міг не усвідомлювати, куди вона може завести.

По-друге, українське керівництво неодноразово давало зрозуміти, що норми хлібозаготівель, встановлені в 1932 р., не в міру завищені порівняно з деякими іншими хліборобськими районами, отож слід чекати найнеприємніших наслідків. І це завищення норм для найпродуктивніших постачальників зерна не було результатом якихось економічних прорахунків. Адже не було голоду в російському Центральному чорноземному районі. З іншого боку, бідні на хліб українські землі Поділля та Волині потерпіли разом із іншими.

По-третє, насіннєве зерно для наступного врожаю з українського села забрали ще на початку осені 1932 р. Це означає, що влада розуміла: коли зерно залишити у колгоспних коморах, його з'їдять, оскільки ніяких інших ресурсів не буде.

Але, мабуть, найпереконливішим свідченням умисного характеру голоду є те, що українсько-російський кордон було практично блоковано озброєними підрозділами ДПУ і надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим. Не можна було і виїхати з України, не маючи на те спеціальної перепустки. Свідок пише, що люди “застосовували найдивовижніші трюки, вигадували фіктивні історії, аби потрапити до Росії, придбати там чогось їстівного в обмін на останні кожухи, килими та білизну і привезти якийсь харч додому та врятувати своїх дітей від голодної смерті”.

У Росії, як було добре відомо, справи виглядали інакше: “треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі”. Тодішній редактор головної одеської газети Іван Майстренко пізніше описував два села по різні боки російсько-українського кордону: з українського забрали все зерно, російському ж виставили досить сприйнятні норми.

Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, як правило, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ДПУ. Один уродженець України, який працював на залізниці в Московській області, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як російському робітникові), але у двох українських селянок, які також везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали. Люди старалися проникнути в порожні вагони, що поверталися з Росії після доставки українського зерна, але ті вагони старанно обшукували — як представники влади, так і залізничний персонал. Були й інші перепони. Наприклад, ті, що везли хліб з Орловської області, мусили робити пересадку на станції Лозова, де чекання тривало два тижні, а то й більше. Протягом цього часу селяни з'їдали все, що в них було, і лежали коло станції, вмираючи від голоду.

Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були “самодіяльністю” місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою.

Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове.


* * *

У найзагальнішому сенсі можна твердити, що відповідальність за ліквідацію “класового ворога” та придушення “буржуазного націоналізму” закорінена передусім у марксистських концепціях — точніше у тій формі, що їм надавала більшовицька партія і Сталін особисто.

Мотиви, якими керувалися практичні виконавці партійних рішень, були різними. Прийняття ними ідеї “класового ворога”, звичайно, звільняло їх від будь-яких людських почуттів. Якщо когось і мучили докори сумління, то фанатична відданість “партійній лінії” часто переважала. До того ж недостатньо ретельні виконавці наказів у будь-який момент могли стати жертвами чергової чистки (до речі зазначимо, що покірне виконання наказів не служило виправданням на Нюрнберзькому процесі). В деякому разі навіть ті, що подібно до Косіора чи Чубаря висловлювали впевненість, що політика Москви викличе катастрофу, все ж активно втілювали її.

Що ж до особистої вини Сталіна (Молотова, Кагановича, Постишева та інших), то, як і у випадку відповідальності Гітлера за єврейську катастрофу, ми не можемо засвідчити її документально. Якщо ж припустити, що Сталін наказував проводити надмірні реквізиції, не знаючи про дійсний стан речей, то це буде суперечити тим досить переконливим міркуванням, до яких ми вдавалися вище. Хоча б те, що іноземним журналістам заборонили відвідувати райони голоду, свідчить про мовчазне визнання владою того, що відбувалося.

Ми можемо підсумувати справу так:
1. Причиною виникнення голоду було встановлення надзвичайно високих реквізиційних норм Сталіним та його поплічниками.
2. Партійне керівництво в Україні від самого початку давало зрозуміти Кремлеві, що ці норми були над міру високі.
3. Виконання норм проводилося в життя, аж поки не почався голод.
4. Українські провідники повідомляли про це Сталіна та його оточення і не були у цьому одинокими.
5. Реквізиції разом із тим тривали.

Це основні моменти, які можна підсилити додатковими:

6. Хлібні пайки, хоч і низькі, існували в містах, але нічого подібного не було зроблено для сіл.
7. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати селянам на їхні потреби.
8. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому.
9. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони.
10. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни. Одначе будь-яка згадка про голод жорстоко переслідувалася всередині країни; за кордоном радянські дипломати дістали інструкції заперечувати існування голоду. Протягом довгих років це явище не визнавалося офіційними істориками, хіба що у деяких белетристичних творах робилися натяки на нього.


Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його масштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія проти місцевого націоналізму. Отож завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до “буржуазно-гуманістичних” почуттів.

Таким чином, встановлено безперечні факти, а мотиви, що до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тому суд історії не може оголосити іншого вироку для радянського режиму, крім карної відповідальності. Більше того, багатолітню мовчанку Радянського Союзу з цього приводу належить розцінювати як співучасть або виправдання.

Категорія: Частина ІII | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 398 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017