Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Жнива скорботи » Епілог

Епілог: наслідки


Наступні наші міркування охоплюють півстоліття радянської історії, що минуло з того часу, а в певному сенсі й світової історії.

Соціально-політична система, сформована на початок 1934 р., коли XVII з'їзд партії охрестили “з'їздом переможців”, продовжувала існувати. Однопартійна ленінська держава, колективне сільське господарство пройшли крізь різні фази, але залишилися без змін. Отож зосередимося на деяких ключових явищах зазначеного періоду.

Події, що сталися під час “Великого терору” 1936-1938 рр., висвітлені нами в іншій книзі, хронологічно були найближчими до щойно описаних.

Погляд Бориса Пастернака на ці події (у “Докторі Живаго”), безперечно, досить спрощений, і все ж треба погодитися з ним у тому розумінні, що “колективізація була хибним заходом, але помилок не визнавали. Щоб приховати правду, потрібно було відучити людей усіма засобами тероризму від звички думати й оцінювати самими, примусити їх бачити те, чого не було, стверджувати протилежне тому, що їхні очі казали їм. Це пояснює безпрецедентну жорстокість єжовщини”.

На відміну від 1930-1933 років новий терор тяжко вдарив по партійно-урядовому керівництву, і саме в цьому полягає його основна риса. Але в контексті цієї книги зробимо наголос на дальших стражданнях селянства.

Тисячі так званих куркулів на той час перебували у “спецпоселеннях”, переважно засуджені на 10 років за різними звинуваченнями — від шпигунства та саботажу до розробки планів збройних повстань. Але інші селяни теж сильно потерпіли: ті, хто вибився у “нову сільську еліту”, притягали їх тепер до відповідальності за те, що вони, мовляв, могли бути невдоволені колективізацією. Саме селяни складали основну масу заарештованих. Один в'язень зазначає, що в тюрмі “Холодна Гора” селяни переважали від вересня 1937 до грудня 1938 р. Їх звичайно жорстоко били, до їхніх камер підсаджували провокаторів, котрі підказували, які “визнання” їм слід зробити, після чого звозили до таборів, звідки рідко хто повертався. Багатьох страчували. З понад 9 тис. трупів у масових похованнях початку 1938 р., віднайдених пізніше у Вінниці, близько 60% були селяни.

У цей період “лінія” була така: селянам загалом належало викривати колгоспних голів та інших членів свого керівництва, не кажучи вже про найближчих сусідів, хоч таке бувало й раніше. Іноді сам голова викривав членів свого правління, ті — бригадирів і т. д. Заарештовували звичайно на підставі “саботажу”. У другій половині 1937 р. проходили сотні “процесів” у сільських округах, де обвинуваченими виступали місцеві комуністи та рядові колгоспники. Рой Медведєв пише, що “звичайно притягали до суду урядовців одного рівня скрізь, указуючи тим самим на універсальну систему, розроблену в центрі”. Наприклад, членів місцевого партійного та радянського керівництва, директора місцевої МТС, одного чи двох голів колгоспів, старшого агронома звинувачували в “антирадянській підривній діяльності”, як правило, гуртом; “умисним знищенням худоби” займалися звичайно ті ж кадри, за винятком агронома та директора МТС, яких іноді замінювали ветеринар і зоотехнік, тощо. Ще один типовий “набір”: в одній окрузі жертвами стали старший агроном, ветеринар, лісничий, заступник начальника політвідділу МТС і кілька селян, обвинувачуваних в отруєнні криниць. Процеси, влаштовувані публічно в місцях з найнижчою продуктивністю, мали “пояснити” всі звичайні колгоспні недоліки — падіж худоби, пізні жнива і т. ін. На одному процесі в Ленінградській області місцевим “саботажникам” інкримінували те, що колгосп уже не міг оплачувати селянам їхні трудодні. Одне слово, шукати “винних” десь далеко не доводилося.

* * *


Як ми вже сказали, “Великий терор” відчутно знекровив саму більшовицьку партію. Він призвів до загибелі майже всіх керівних діячів, про яких згадувалося у цій книзі. Зінов'єва, Пятакова, Бухаріна, Рикова та Гринька стратили після публічних процесів і “визнань”. Томський учинив самогубство. Яковлєва, Баумана, Камінського, котрі відповідали за колективізацію, стратили таємно. Така ж доля спіткала Чубаря, Постишева та Косіора. Позбулися й інших керівників українського партійно-державного апарату, таких як Хатаєвич, Демченко й Затонський; жертвою став і Шеболдаєв, що колись тероризував Північний Кавказ. Зліквідували Балицького та Карлсона, котрі очолювали НКВС України, а Любченко вчинив самогубство разом із дружиною. Петровського звільнили з посади, але не заарештували. І, за дивною примхою долі, Терехов, який фактично вперше порушив питання голоду, також дожив до післясталінських часів.

Українських комуністів нищили значно масштабніше, ніж будь-де. На XIV з'їзді КП(б)У в червні 1938 р. з-поміж 86 членів і кандидатів у члени нового ЦК уціліло лише троє делегатів минулорічного скликання, та й то непрофесійних політиків. Репресованих часто звинувачували в націоналізмі — зокрема Любченка, Гринька і навіть Балицького.

Унаслідок арештів більшості українських провідників та безпорадності тих, кого призначали їм на зміну, республіканський партійно-державний апарат фактично розвалився. Секретарів обкомів замінювали по декілька разів. Більше не існувало ЦК у повному складі, і не було органу, який міг би призначати членів Раднаркому. Наприкінці 1937 р. Україна стала чимось на зразок феодального маєтку НКВС.

* * *

Ми не маємо документальних доказів того, що серед сталінської верхівки існувала якась “антинаціоналістична” змова. Але поставивши питання, чи досяг Сталін у своїх відповідних діях успіху починаючи від 1930-х років, ми, здається, повинні відповісти ствердно. Протягом наступних десятиліть український націоналізм дійсно показав усю свою непримиренність у Західній Україні, яку приєднали до СРСР, забравши від Польщі у 1939 р. Ця територія не зазнала голодомору, але її піддали посиленому теророві як у 1939—1941 рр., так і після повторної окупації 1944 р,: провадили масові арешти, накинули примусову колективізацію тощо. Населення чинило опір. Виник великий партизанський рух, одночасно антинімецький і антирадянський, який не спромоглися придушити аж до 1950-х років (коли його провідників у вигнанні ліквідували радянські агенти). Тисячі розстріляли і ще більше заслали до таборів або депортували: тут звичайно наводять двомільйонну кількість, і ця цифра пропорційно збігається з жертвами, яких зазнало населення інших повторно окупованих територій, зокрема прибалтійських.

У період 1945—1956 рр. українці складали дуже велику пропорцію в'язнів таборів, і у відповідних звітах про них незмінне повідомляють як про “найтяжчий матеріал” для “перекування”. Їхня смертність, особливо в найгірших таборах, куди їх часто засилали, була надмірно високою. В 1950-х роках у жахливих арктичних таборах Колими можна було зустріти сільських дівчат, що колись підтримували повстанців. В'язень-поляк, котрий не симпатизував українському націоналізмові, разом із тим зазначав: “Навіщо радянські слідчі, що допитували сімнадцятирічних дівчат, ламали їм ключиці і били по ребрах важкими військовими чоботами, після чого ті лежали, харкаючи кров'ю, у тюремних шпиталях Колими? Адже все це не переконало жодну з них, що те, що вони зробили, було злом. Вони вмерли з бляшаними медальйончиками Святої Діви на своїх поневічених грудях, із ненавистю в очах”.

Певне уявлення про дійсну кількість в'язнів-українців можна скласти з повідомлення, зробленого у 1973 р. першим секретарем Львівського обкому партії Куцеволом. Отож, згідно з його даними, починаючи від 1956 р. тільки до Львівської області (де проживає близько чверті населення Західної України) повернулося 55 тис. членів антикомуністичної ОУН, які відбули свої терміни ув'язнення.

Саме в цьому контексті ми можемо розглядати заувагу Хрущова про Сталіна, який одного разу сказав, що депортував би разом із малими народами і українців, “якщо б їх не було так багато”. А пізніше Сталін якось обмовився Рузвельтові, що його становище в Україні було “тяжке та непевне”.

* * *

Безперечно, що в тій частині України, яка входила до складу СРСР у 1930-х роках, національна ідея зазнала нищівного удару з ліквідацією багатьох своїх прихильників на всіх рівнях. З тих пір та й донині виглядає, що національні почуття сильніші у Західній Україні, ніж у Східній, хоч широкі верстви інтелігенції в Києві та інших містах становлять певний виняток,

Але останні десятиліття дали більш ніж достатньо прикладів того, що наслідки цього удару не стали такими вирішальними, як того бажалося Сталінові. Українська національна ідея залишається досить могутньою, повернувши собі багато своєї давньої сили — як у самій Україні, так і серед мільйонів українців, що мешкають нині у Канаді, США та в інших країнах світу.

Тим часом Україна переходила через дальші страждання у повоєнні роки (показово, що аж до 1958 р. жодних статистичних даних про українську економіку не друкували). У 1947 р. вона зазнала ще одного голоду, разом із Білорусією та суміжними землями. І хоч влада безпосередньо не планувала голоду, але й цього разу, коли люди вмирали, Сталін експортував зерно за кордон. Ми не маємо відомостей про жертви, проте є фактом те, що країну врятувала від гіршої долі Комісія ООН для надання допомоги та відбудови (переважно за рахунок США), яка доставила на кінець січня 1947 р. продуктів харчування майже на 100 млн доларів.

На “культурному фронті” сильно поріділі лави українських письменників спіткало ще одне лихо. 26 червня 1946 р. ЦК ВКП(б) у своїй резолюції зазначив, що в галузі науки, літератури та мистецтва з'явилися спроби “ворожої буржуазної ідеології... відновити українські націоналістичні концепції”. Після цього преса напустилася на письменників та інших діячів культури, вживаючи такі характеристики, як “невиправний буржуазний націоналіст”, “нікчемна й огидна постать”, “типовий псевдонауковець” тощо. Кілька тисяч заслали до таборів.

Після цього настав порівняно спокійний період, проте у 1951—1952 рр. знову розпочалися нападки на українську інтелігенцію. Зокрема слід зазначити те, що, приміром, жодний член Академії наук УРСР, серед яких були вчені світового рівня, протягом багатьох років не відзначався Сталінською премією.

Як вже було сказано, ми не будемо переповідати всю повоєнну історію України. Назагал можна констатувати, що були періоди відносного ідеологічного полегшення, були й часи “закручування гайок”. Але постійним залишалося те, що будь-яка думка про національний суверенітет чи культурну осібність України й надалі перебувала під суворою забороною.

Наближаючись до новітніх часів, ми повинні розпочати від появи досить сильної хвилі українського культурного відродження, що спостерігалася у 1960-х роках.

Це виявилося як у “самвидавній” продукції, так і в друкованій літературі. Лише у 1966 р. відбулося принаймні 26 процесів авторів “самвидаву”, які отримали вироки до 15 років ув'язнення. Разом із тим побачив світ такий не дуже відповідний офіційній ідеології твір, як роман “Собор” Олеся Гончара, герої якого прагнуть урятувати старовинну величну будівлю від зруйнування, вказуючи на те, що навіть Махно й навіть нацисти не знищили його. У цьому крилася глибока символіка. Одночасно за кордоном з'явилося есе Івана Дзюби, в якому він переконливо доводив, що “інтернаціоналізм” в його радянському трактуванні мало чим відрізняється від русифікації за часів царату.

Потім сталося й зовсім несподіване. Перший секретар українського ЦК Петро Шелест фактично солідаризувався з Дзюбою, написавши власну книжку в дусі, який для ортодоксального комуніста був надто вже “націоналістичним”. Він так далеко відійшов від усталеної лінії, що навіть дозволив собі неприхильне висловитися про ліквідацію Гетьманщини Катериною II. При цьому Шелест щиро сподівався, що дістане підтримку більшості в українській компартії.

Але він прорахувався. У 1972 р. Шелестові довелося залишити свою посаду, і не тільки йому одному. Лише з Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 34 викладачів включно з її директором. Чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях також усунули. Заборонили книги майже сотні авторів. Піддали чистці ряд наукових установ, а також Львівський та Київський університети. Десятки відомих в інтелектуальному світі осіб ув'язнили в таборах або психіатричних тюрмах. Загальну кількість заарештованих протягом наступних двох років оцінювали тисячами.

Ці події показали, що навіть в офіційних партійних і академічних колах існувала готовність до співпраці з наміром повернутися до українізації в дусі 1920-х років — на що особливо покладався Дзюба (сам він після сильного тиску, зрештою, покаявся).

Характерною рисою наступного десятиліття стала боротьба з “найзапеклішим ворогом українського народу — українським націоналізмом”, за словами наступника Шелеста — Щербицьхого. Але прагнення до вільного висловлення національних почуттів не можна було вгамувати. 1976 року в Києві засновано Українську Гельсінкську групу, яку жорстоко розгромили двома роками пізніше, а члени її дістали вироки від 10 до 15 років. Від того часу потерпіло багато інших груп та окремих осіб, що пропагували національну ідею. Навіть у робітничих заворушеннях у зрусифікованому Дніпропетровську був присутній національний елемент. І саме в Україні тоді виникли і деякий час існували “вільні профспілки”.

Загалом можна твердити, що, як висловився один український письменник, “проблеми, порушені націоналістично наставленими інакодумцями, все ще домінують у порядку денному”. Не нам робити передбачення, в якому напрямку підуть наступні події Але ясно, що в будь-якій майбутній кризі СРСР проблема української державності буде окремим чинником, причому важливим, її не зліквідували сталінські методи, так само як і тактичні зміни в політиці наступників Сталіна не обеззброїли її.


* * *


Якщо ми звернемо увагу на вплив катастрофи 1932—1933 рр. на сільське господарство, то мусимо зазначити, що його разюча неефективність і досі загальновідома. Радянській колгоспній системі все ще дуже далеко до вивільнення нових продуктивних сил і можливостей: там, де вона використовує 25 сільськогосподарських робітників, у Сполучених Штатах достатньо лише чотирьох. І такий стан не можна виправдати, принаймні останнім часом, нехтуванням цією галуззю. В сільське господарство вкладають величезні кошти, але з мізерним результатом. Хибною є сама система.

У січні 1933 р. Сталін заявив, що п'ятирічку виконано за чотири роки і три місяці, причому з реалізацією максимальних завдань. Це було цілковитою неправдою, оскільки невиконаними залишилися навіть основні завдання промисловості. Вона випустила лише трохи більше третини запланованого виробництва чавуну, трохи більше половини сталі, три п'ятих електроенергії, трохи більше половини бавовняних тканин, трохи менше третини вовняних і трохи більше чверті полотняних. У виробництві товарів для сільського господарства справи були ще гірші: одна восьма запланованої кількості мінеральних добрив, менше третини тракторів тощо.

На початок 1935 р. стало можливим скасувати нормування хліба і було досягнуто дуже приблизної рівноваги попиту та пропозиції за цінами, значно вищими, ніж попередні карткові, але нижчими, ніж попередні ціни на легальному та “чорному” ринках. Але основним моментом було підвищення споживчих цін вдесятеро порівняно з 1928 р., у той час як ціни на сільськогосподарську продукцію практично не піднялися. Різницю покривали за рахунок “оборотного” податку.

Наприкінці 1930-х років становище пересічного радянського громадянина було гіршим, ніж перед революцією. Він споживав значно менше м'яса, жирів та молочних продуктів, був погано вдягнений і мав жахливі житлові умови. У своїй праці “Розвиток капіталізму в Росії” Ленін підрахував, що у 1890-х роках пересічний сільськогосподарський робітник у досить типовій Саратовській губернії споживав щороку 419,3 кг зернових продуктів. А у 1935 р. провідний урядовий економіст Струмілін виявив, що пересічний радянський громадянин споживає їх лише 261,6 кг...

Що ж до селянства, то його життя опустилося до безпрецедентного рівня. Фактична вартість трудодня у перекладі на готівку та продукти, що їх розподіляли між колгоспниками, залишалася надзвичайно низькою і недостатньою для покриття їхніх мінімальних потреб. У 1938 р. селяни отримували з цих ресурсів лише близько трьох четвертин необхідної кількості зерна, менше половини картоплі та незначну частку інших харчів. Щоденна “платня” колгоспника фактично становила близько 2,5 кг зерна, кілька кілограмів картоплі та городини і трохи соломи, а також грошей, цінність яких приблизно дорівнювала кілограмові чорного хліба чи півкілограмові білого.

Указ від 19 квітня 1938 р. визнавав: “У деяких областях і республіках... є колгоспи, в яких прибуток готівкою в 1937 р. зовсім не розподілявся на трудодні”. Вину за це скидали на “ворогів народу”, які “умисно створювали штучну інфляцію капітальних та виробничих витрат і зменшували грошовий прибуток, що мав розподілятися на трудодні”. Указ проголошував, що між селянами слід розподіляти не менше 60—70 % колгоспного грошового прибутку, а капітальні витрати не повинні перевищувати 10 % цього прибутку. Проте ці директиви в грудні того ж року скасували.

Типовий приклад наводить А. Авторханов: пересічної потужності колгосп імені Сталіна у станиці Степовій поблизу Орджонікідзе вирощував лише кукурудзу, врожай якої дорівнював 72240 гектолітрам. Після здачі державних норм, заповнення насіннєвого фонду і здійснення необхідних вкладень для розподілу між колгоспниками залишалося 12480 гектолітрів — близько 20 % загальної кількості. Робочу силу в колгоспі складали 1420 чоловік. Спочатку свою частку отримував адміністративно-технічний персонал. Опісля “стаханівець” на свої 280 трудоднів одержував 8 гектолітрів, звичайний колгоспник — чотири, а вдова — лише два. Колгоспник мав чотирьох дітей і жінку, яка теж працювала в колгоспі. Вдова ж мала трьох малих дітей. У будь-якому разі кукурудзи не вистачало. Вдова нишком збирала в полі качани, а колгоспник просто крав із державної комори.

У перше десятиліття після колективізації тяглова сила, кінська та механічна, ніколи не досягала рівня 1929 р. До того ж приблизно до третини тракторів завжди були зіпсовані. Краще виглядали справи з великою рогатою худобою: на 1938 р. у приватному володінні колгоспників перебувало 55,7 % усього поголів'я корів. Проте утримувати коней заборонялося (за винятком деяких специфічних місцевостей), і селяни, які багато в чому залежали від їхньої допомоги, опинилися у скрутному становищі. Втім, вони могли з дозволу колгоспного правління брати на певний час лише одного коня, сплачуючи за це.

Для більшості колгоспників присадибна ділянка, якою б крихітною вона не була, являла собою останній залишок їхнього традиційного способу життя. Незважаючи на численні труднощі (брак устаткування, кормів, добрив тощо), селянам удавалося використовувати свої клаптики землі найефективнішим чином. У 1938 р. присадибні ділянки давали не менше 21,5 % усієї сільськогосподарської продукції в СРСР, хоч займали вони лише 3,8 % оброблюваних земель.

Але офіційне становище цього сектора завжди було досить хистким. На XVIII з'їзді ВКП(б) у 1939 р. А. Андреєв, член політбюро, відповідальний за сільське господарство, зазначив, що “у деяких місцях приватновласницькі господарства стали переважати над колективними формами” — замість того щоб останні витісняли їх. Приватні ділянки, стверджував він, узагалі більше не потрібні, оскільки, мовляв, колгоспи у достатній змозі забезпечити всі потреби селянства.

Незабаром вийшов указ від 27 травня, в якому зазначалося, що присадибні ділянки нелегально збільшуються за рахунок колгоспної землі на користь тих елементів, котрі “використовують колгоспи для спекуляцій та власного прибутку”; що ці ділянки розглядають як приватну власність, “якою колгоспник, а не колгосп, розпоряджається на власний розсуд” і навіть здає в оренду іншим селянам. Далі наголошувалося, що “існує досить велика кількість псевдо-колгоспників, які або зовсім не працюють у колгоспах, або працюють лише позірно, проводячи більшу частину часу на своїх приватних ділянках”. Указ передбачав різні заходи, аби запобігти таким зловживанням, зокрема створення спеціального штату інспекторів.

Слід сказати, що незважаючи на своє палке бажання усунути цю “неприйнятну для соціалізму” аномалію, уряд був змушений миритися з її існуванням. Та й недарма, бо тільки шляхом стягнення податків зі власників присадибних ділянок у 1940 р., наприклад, держава отримала 37,5 % м'яса, 34,5 % молока та масла і 93,5 % яєць. Неважко підрахувати, якою була порівняно з цим частка всієї колгоспно-радгоспної системи.

Разом із тим у 1940-х роках ця система дістала можливість розширитися територіально — за рахунок щойно приєднаних до СРСР земель Західної України, Білорусії, Прибалтики тощо. В усіх цих місцях насильницька колективізація проходила в умовах “різкого посилення класової боротьби”, внаслідок чого тисячі заможних селян були позбавлені їхньої власності й депортовані.

Під час війни колишнім “куркулям” дозволили пересуватися в межах районів їхнього поселення, а іноді й на більшу відстань. Останні ж правові обмеження для тих, хто не перебував у таборах, були усунуті лише у 1947 р.

Перші повоєнні роки стали свідками дальшого “закручування гайок” у сільському господарстві. Так, у 1946 — 1947 рр. ті 5,6 млн гектарів колгоспних полів, які до того передали селянам у приватне користування, були знову колективізовані.

Протягом наступних років висувалися різні ідеї щодо поліпшення виробництва зерна, аж поки XIX з'їзд партії не проголосив, що цю проблему розв'язано остаточно, оскільки зібрано 130 млн т хліба. Після смерті Сталіна виявилося, що цю цифру одержали, використовуючи метод так званого “біологічного врожаю”, а фактичний урожай дорівнював лише 92 млн т.

На пленумах ЦК у вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів (якщо на січень 1916 р. останнє становило 58,5 млн голів, то на січень 1953 р. — 56,6 млн). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р. домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначним поліпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг).

Як за Сталіна, так і пізніше в радянській сільськогосподарській науці панували псевдонаукові доктрини, зокрема В. Вільямса та Т. Лисенка, що справило відповідний вплив на й без того катастрофічний стан речей. Не бракувало й різноманітних сільськогосподарських прожектів, в тому числі самого Хрущова. Були на цій ниві й просто авантюристи. Так, за часів того ж Хрущова А. Ларіонов, перший секретар Рязанського обкому партії, пообіцяв за рік подвоїти виробництво м'ясної продукції у своїй області. І він спромігся це зробити, але — зарізавши всіх молочних корів і племінну худобу та закупивши (за рахунок незаконно перерозподілених фондів) худобу з інших областей. Ларіонов став Героєм Соціалістичної Праці, одначе був змушений скоїти самогубство, коли правда вийшла назовні. Подібних випадків було чимало.

Некомпетентні втручання в сільськогосподарський статус-кво продовжувалися і після падіння Хрущова. Одним із десятків таких прикладів була велика кампанія за підвищення ефективності виробництва в Кокчетавській області (Казахстан), яка набрала вигляду примусової спеціалізації, коли овець, велику рогату худобу та інших сільськогосподарських тварин зосереджували на землях, які вважали найліпшими для них. Унаслідок цього села, де вівчарство практикували століттями, опинилися без овець, а молочні господарства несподівано були переповнені ними. Свиней заборонили вирощувати скрізь, за винятком кількох спеціалізованих господарств, в усіх інших місцях їх одразу забивали. Кінець-кінцем це призвело до різкого падіння виробництва м'яса, молока та інших продуктів. Уперше з часів голодомору селяни були змушені завозити харчі ззовні. Місцеві м'ясні підприємства закупали свиней тільки у спеціалізованих господарств, які, одначе, так і не спромоглися належно організувати їх розведення. Отже, свиней, яких ще дозволялося тримати у приватних господарствах, доводилося закупати на теренах, розташованих за сотні кілометрів...


* * *


Як бачимо, вживалося чимало заходів задля поліпшення становища, але вони не мали вирішального характеру, і загалом колгоспна система зберігає свої основні негативні риси. Всі симптоми, що ми їх зазначили для 1930-х років, залишаються: пасивність через відсутність стимулів, керівництво некомпетентних осіб, надмірна бюрократизація, посилене втручання нетямущих і далеких центральних планувальників.

В якомусь сенсі “класова боротьба” дійсно існує — між колективізованим селянством і “новим класом” бюрократів та адміністраторів. Один офіційний орган (“Партийная жизнь”) так нарікав із цього приводу: “Серед нас є колгоспники, які не дбають про громадське майно. Якось я присоромив одного з них за марнування колгоспного врожаю і нагадав йому, що він був одним із власників спільного добра. Він посміхнувся і глузливо промовив: „Власники! Знаємо ці побрехеньки! Нас називають власниками, щоб ми сиділи тихо, тим часом вони всі справи лагодять самі..."” І далі такі авторські сентенції: “Справжній колгоспник не скаже, коли побачить голову, котрий мчить повз нього у своєму авто: „Я, один із власників колгоспу, волочуся пішки, а він розкошує собі в „Побєді". Кожний колгоспник, який дійсно вболіває за свій колгосп, мусить радіти, що його голова має власну машину! Колгоспник, як і радянський робітник, має бути зацікавлений у зміцненні керівництва свого господарства”. Чи потрібно коментувати це?

Герой повісті Б. Можаєва “Полюшко-поле” міркує таким чином: “Як організовані наші колгоспи? Так само, як і в тридцяті роки. Бригадири, контролери, сторожа і бозна, що тоді запровадили. Для чого? Для контролю... Проте ніхто ні за що не відповідає... Бо земля, знаряддя праці, влада — все нічиє. Ніби ми не могли б працювати в тому ж таки колгоспі зі свома кіньми та на своїй ділянці землі...”

Або, як зазначає інший письменник, Ф. Абрамов: “Завжди та сама історія. Справді, якесь зачароване коло! Щоб одержати пристойний заробок за свою працю, людині треба працювати — бо ж яке інше джерело прибутку вона має? Але щоб люди працювали, мусить бути пристойний заробок за їхню працю”.

У популярному журналі “Новый мир” за часів Хрущова описано такий випадок. В одному колгоспі сталося лихо: загинуло ціле стадо корів, що об'їлися вологою конюшиною. Це трапилося у вихідні дні, коли голова колгоспу, звісно, від усієї душі відпочивав. “Чи міг би хто-небудь уявити собі,— питає журнал,— щоб панський управитель спокійно поїхав додому, як якийсь конторський чиновник, тим паче тоді, коли літні роботи у повному розпалі?”

Масштаби радянського “планування” та “управління” можна зрозуміти за допомогою одної газетної статті початку 1980 р., що змальовувала колгосп, “постійно завалений паперами”. Протягом року він отримав 773 інструкції. Коли репортер попрямував до установи, яка надсилала їх, йому було сказано, що вони мають десь 6 тис. директив від центральних органів, призначених для кількох колгоспів.

А як виглядають справи з технікою? “Известия”, приміром, пишуть, що у 1982 р. колгоспи і радгоспи були забезпечені жатками лише на 65 %. Конфіденційний звіт однієї з комісій засвідчив, що промисловість щороку виробляла близько 550 тис. тракторів, але й колгоспи списували за той самий час приблизно стільки ж. А в газеті “Труд” у липні 1982 р. можна було прочитати про колгосп, який тільки й мав техніки, що 40 коней, яких тримали у напівзруйнованій стайні та ще й без запасу кормів на зиму.

У тому ж році було втрачено третину врожаю кормових культур: майже половину цієї кількості втратили через пізнє збирання, 20 % — через те, що не склали врожай у скирти, а решту — через нестачу приміщень для зберігання (ті, що були в колгоспах, могли задовольнити їхні потреби лише на 25—30 %).

Система підрахунків, яку тепер уживають, якщо не така шахрайська, як “біологічна врожайність”, то, принаймні, дивовижна. За нею врожай вимірюють просто на землі чи в бункерах комбайнів перед транспортуванням, сушінням та усуненням бруду. Такий метод перебільшує дійсне десь на 20 %, але за його допомогою явно незадовільна ситуація виглядає майже стерпною.

Герой вже зазначеного твору Б. Можаєва розкриває ще одну прикмету колгоспного життя: “Маркс сказав: якщо не дати виробникові всі необхідні йому предмети, він дістане їх іншим способом. Якщо ви відкриєте папери деяких наших колгоспів і заглянете туди, то побачите, що з року в рік колгоспники отримували на день 200 грамів хліба та ще й до того копійку грішми. Кожний розуміє, що людина не може прожити на такі заробки. І все ж вона виживає. Це означає, що вона дістає засоби існування іншими способами. І ті способи дорого коштують державі, колгоспам та й самому колгоспникові”.

Гігантоманія, ця давня хвороба колгоспної системи, пов'язана з довільною ліквідацією “неперспективних” сіл і створенням штучних “агроміст”, і досі дається взнаки. Хибність цього явища стає очевидною навіть для офіційної преси. Так, газета “Советская Россия” у вересні 1980 р. пише: “Працівник сільського господарства мусить мати щоденний доступ до свого робочого місця, так само як селянин у старі часи. Однак... дороги погані, а в негоду вони стають зовсім непрохідні. Корови на тваринницьких фермах ходять негодовані, бо люди не можуть до них дістатися”. Та й селяни ніяк не можуть звикнути до нових місць:

“Населення починає від'їжджати, і те, що спочатку було великим селищем, стає знову малим і врешті зовсім зникає”.

Якщо розглядати справу ширше, то вона виходить далеко за економічні рамки. Академік А. Сахаров констатує “майже незворотне” зруйнування сільського життя в цілому. Сучасний радянський письменник (Ф. Абрамов) пише:

“Старе село з його тисячолітньою історією сходить у небуття... вікові підвалини занепадають, віковий грунт, який живив усю нашу спільність, зникає. Село — це ті груди, від яких відлучено нашу національну культуру”. Інший письменник (В. Астаф'єв) підсумовує: “Тепер, коли я чую, як люди дивуються, звідкіля взялася ота варварська байдужість до землі, я точно можу сказати: в моєму рідному селі Овсянка це почалося в буремні дні 30-х років”.

* * *

Ми посилалися на Бухаріна, який вважав, що найгіршим результатом подій 1930—1933 рр. стали не так страждання селянства, якими би жахливими вони не були, як “глибокі зміни в психологічному світосприйманні тих комуністів, котрі брали участь у тій кампанії і — замість збожеволіти — стали професійними бюрократами, для яких терор віднині став нормальним методом управління, а слухняне виконання будь-якого наказу згори — великою чеснотою”. Висновок Бухаріна виглядав діагнозом: “справжня дегуманізація людей, які працюють у радянському апараті”.

Один із працівників цього апарату прямо визнавав: “Ті комуністи, що були безпосередньо втягнуті в жах колективізації, вже мали після того на собі тавро. Ми мали рубці на собі. Нас переслідували привиди. Нас можна було впізнати через мовчазність, через те, як ми відсахувалися, коли йшлося про справи на “селянському фронті”. Ми могли подискутувати на цю тему між собою... але розмовляти про це з непосвяченими здавалося марною справою. З ними в нас не було спільної мови — мови досвіду. Я не маю тут, звичайно, на думці Аршинових. За будь-якої політичної системи це жандарми і кати. Я тут говорю про комуністів, чиї почуття ще не були цілком притуплені цинізмом”.

У своєму творі “Крутой маршрут” Євгенія Гінзбург так описує еволюцію слідчих НКВС: “Крок за кроком, у міру виконання однієї рутинної директиви за іншою вони опускалися від людської подоби до звірячої”. Якоюсь мірою це стосується всіх, хто займався проведенням у життя системи терору. І сталося так, що саме “Аршинови” вціліли та тішилися життям. Не можна також приховати, що деякі представники теперішнього покоління радянських лідерів вийшли з цієї вікової групи і так чи інакше не могли не зазнати впливу тотальної бруталізації. Інші були комсомольцями в середині 1930-х років, ще інші вступили до партії, коли відкрилися можливості для її поповнення після єжовського терору 1939—1940 рр., тощо. Молодих людей втягували до партії і там піддавали відповідному вишколові, перетворюючи їх на знаряддя проведення “партійної лінії”, яка в усі роки існування радянської системи більшою чи меншою мірою мала характерні ознаки терору.

Найогиднішим, мабуть, було те, що масове винищення чоловіків, жінок і дітей освячувалося комуністичною ідеологією. І жахлива практика побудови “нового світу” на кістках людей показала, що ця колись розроблена теорія виявилася надто схематичною, примітивною і нездатною до розв'язання складних соціально-економічних проблем. На догоду їй принесено величезні жертви, і ці жертви були марними.

На Заході подекуди дискутується питання: чи пішли б нинішні керівники СРСР на знищення мільйонів неросіян або на втрати мільйонів власних громадян у війні. На наш погляд, те, що старші провідники були безпосередніми співучасниками геноциду українців та інших народів із метою встановлення суспільного устрою, приписаного комуністичною доктриною, а молодше покоління продовжує мовчазно виправдовувати це, дозволяє розглядати це питання як досить доречне (щодо війни, то приклад Афганістану свідчить сам за себе). Від подій, описаних у цій книзі, не можна відмахнутися як від чогось надто віддаленого, щоби зберігати актуальність. І доки правителі СРСР не створять умови для вільного й відкритого розслідування трагедії, вони залишаться вірними спадкоємцями своїх попередників.

* * *

Як вже неодноразово згадувалося, лише в небагатьох радянських белетристичних творах післясталінської доби можна було знайти деякі правдиво висвітлені факти, що стосуються нашої теми, і ставлення до цих фактів із належною людяністю. Що ж до радянських істориків та експертів, то під час хрущовської “відлиги” та протягом кількох наступних років вони також дістали можливість розкрити певний обсяг фактів і дискутувати на раніше заборонені теми,— втім, ніяким чином не виступаючи проти курсу 1930-х років.

Це викликало гостру реакцію. Після падіння Хрущова С. Трапезников, керуючий відділом науки і техніки ЦК КПРС із гурту неосталінців, піддав нищівній критиці таких учених, як Данилов, за “неправильну оцінку колективізації”, “надмірний наголос на певних моментах”, “сумнів у необхідності ліквідації куркульства як класу” та ін. А головний теоретичний журнал партії — “Коммунист” — розгромив статтю Данилова, присвячену колективізації, вміщену в “Советской Исторической Энциклопедии”. Один спритний науковець навіть доводив, що офіційно поданий розмір урожаю за 1938 р. (77,9 млн т) було занижено, аргументуючи це так: “Чи можливо серйозно думати, що наше велике соціалістичне господарство, устатковане найновішою технікою, давало менше зерна, ніж сільське господарство царської Росії з його дерев'яним плугом і трипільною системою? Якщо величезні зусилля партії щодо соціалістичної реконструкції села були марною справою, значить нова техніка являла собою гроші, викинуті на вітер, а героїчна праця колгоспників, механізаторів і спеціалістів була ні до чого. Але ж у цьому явно немає ані грана логіки”. Той же Трапезников публічно затаврував Бухаріна та його однодумців, які, мовляв, “узяли бік куркуля та всіх реакційних сил у країні”.

Отож якась полеміка довкола ексцесів колективізації була часами можливою, але не було жодного випадку, щоб факт існування голоду, не кажучи вже про причини його виникнення, потрапив до фундаментальних видань або підручників. Та все ж у зеніті своєї влади Хрущов спромігся коротко згадати про “війну голодом”. Тоді ж було дозволено публікацію роману Івана Стаднюка про голод, що, можливо, вказує на намір Хрущова оприлюднити це питання.

Від того часу з-під пера вчених вийшло мало чого правдивого. Небагаті й здобутки белетристики з цієї теми. Напередодні 1983 р., коли працю такого роду майже повністю зупинили, існувала лише купка письменників і редакторів, як
Категорія: Епілог | Додав: sb7878 (16.03.2009)
Переглядів: 436 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017