Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У 1860-1880-Х РР.
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Український національний рух зразу ж скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з’їхалася більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів, проведення вечорів тощо. У 1861-1862 р. у Петербурзі виходив літературно-науковий місячник "Основа”, що видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У 1861 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтеліґенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл покривала всі більші міста Наддніпрянської України.

Російський режим ставився спочатку толерантно до діяльності громад, вважаючи, що їхня діяльність носить виключно культурно-просвітний характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтеліґенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше, під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух ("южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційно преси (передусім – "Русского Вестника” Каткова), розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи.

Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р., який проголошував, що окремого "малоросийського языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні видань лише певного напрямку була не випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити до поширення цих видань серед простого люду. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість: розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського рескрипту у розвитку національного відродження наступив антракт, який тривав аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтеліґенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желяб’єв) вступала у російські революційні організації. Її приваблювала ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим. Народницьке "ходіння в народ” 1870-х рр. торкнулося й України. Великого розголосу набрала Чигиринська справа (1877), коли російський народник Я.Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків.

Дослідження історії російського народництва показують, що вийнятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України. Це було однією із сторін русифікації старої української еліти. Наприкінці XIX ст. ледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. чол. разом з членами родин) визнавала українську мову рідною. Але в національному русі взяло участь хіба що декілька політичних діячів, і то передусім у ролі меценатів. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему. Їхні ж потомки, перейшовши через характерний для російського суспільства у 1860-х рр. конфлікт "батьків” і "синів”, масово поповнювали ряди російського революційного руху.

Організаторами й ідеологами українського руху стали "різночинці” – студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). "Національна зрада” старої української еліти привела до своєрідної реакції серед нового покоління українських активістів. Воно засуджувало факт зради, але, з другого боку, підносило його позитивну вагу. Цей факт, на їхню думку, лише підкреслював демократичний характер української нації, яка складалася лише з народу – українського селянства. "Народний” характер української нації, на думку лідерів українського руху, становили джерело його сили. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це будило надію на легке перетягнення селянства під прапори національного руху, бо, як вважалося, національні мотиви співпадали з соціальними. Боротьба селян за землю була одночасно боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян.

Нехіть до поміщицького елементу була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися від приналежності до цього класу. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович. Навколо нього зібралася невелика група "хлопоманів” – вихідців із сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 р. порвало зі своїм аристократичним світом й зіндентифікувало себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і в щоденному побуті свідомо вживало народних звичаїв.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства привело до надзвичайної популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинувачувала членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені писання "батька Тараса” (Шевченка), а в іншій – "Капітал” Маркса. Один із громадівців – Микола Зібер – став першим у Росії популяризатом економічної теорії марксизму. Інший член Київської громади Сергій Подолинський використав основні положення цієї теорії для аргументації своїх власних поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового виробництва в Україні.

Найбільш послідовне вираження курсу на поєднання соціалізму з національною справою знайшло у політичній думці іншого лідера Київської громади Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що "по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем”. Погляди Драгоманова були далекі від ортодоксального марксизму. Він не визнавав положення про те, що економічний фактор визначає розвиток суспільства, рівно ж як і думка про диктатуру однієї партії чи одного класу була йому чужа. У своїй діяльності він розвивав положення європейського анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу особистості. Практичною реалізацією цього ідеалу, на думку Драгоманова, було широке впровадження федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства – від сільської громади аж до державного управління. Політичним ідеалом Драгоманова була така побудова суспільства, яка наближалася до державного ладу Англії і Швейцарії. Його позиція різко відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук”. Український соціалізм у драгоманівській версіїстав головною ідеологією українського руху у другій половині XIX – початку XX ст.

Київській громаді вдалося зактивізувати свою діяльність на початку 1870-х років. Вона виступала з ініціативою утворення у Києві 1873 р. Південно-західної філії імперського географічного товариства. Під егідою товариства були підготовлені й видані "Історичні пісні українського народу” Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова (1874-1875), збірка казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, праця Чубинського з етнографії Правобережної України, проведено одноденний перепис населення м.Києва. Найбільшого розголосу набрав археологічний з’їзд у Києві (1874), під час якого члени Київської громади здивували учений європейський світ солідністю і розмахом своєї наукової діяльності. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Київська громада придбала собі газету "Київський телеграф”, яка на короткий час стала органом української думки.

У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії для України. У своїх суспільних поглядах громада стояла на досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була Одеська громада. Як і київські, так й одеські громадяни підтримували зв’язки з російським революційним рухом.

Активізація діяльності Київської громади була сприйнята царським урядом як новий прояв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва у Петербург був направлений меморандум, який повідомляв, що українці хочуть "вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі”. У серпні 1875 р. за наказом Олександра II була створена спеціальна комісія для "вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. Комісія дійшла до висновку, що "допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії”. За рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання "Киевского телеграфа” і вжито репресій проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій стало видання Олександром II 18 травня 1876 р. Емського указу, який не лише забороняв друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх з-за кордону.

Українському рухові завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади (Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 1878-1882 рр. видавав у Женеві журнал "Громада”. У "Передньому слові до Громади” (1878) він виклав розгорнуту політичну програму українськогоруху – "жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі”. Відповідно до цього Михайло Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперії, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми була можлива лише при умові дальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 1880-х рр. після короткого періоду лібералізації надходить час реакції. У березні 1881 р. російські народники після цілої серії невдалих замахів вбили Олександра II. Відповіддю царського уряду було посилення репресій. У цих умовах серед більшості членів Київської громади появилася зневіра у політичних перспективах українського руху. Свою діяльність вони вирішили звести до виключного науково-культурної роботи. Погляд громадівців найкраще відбивають слова одного з її лідерів Павла Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього із запитанням "що робити?”, то почули відповідь:

"Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї – це український театр”.

80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як "мертві роки”. Основні його здобутки обмежувалися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал "Киевская старина”, в якому друкувалися українознавчі метаріали (виходив до 1907 р.). Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії, пізніше завершивши цю роботу словника української мови за редакцією Бориса Грінченка і Михайла Комара (Уманця).

Найяскравішою подією національного життя 1880-х років стала діяльність українського театру. У 1881 р. міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону українських вистав. Дозвіл був обставлений великою кількістю обмежень. Зокрема, умовою діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не включатиме твори з життя інтеліґенції та перекладних п’єс. Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени і т.п. – тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Але з другого боку, "гопачні” елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу. Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його складі були блискучі актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Садовський, Опанас Саксаганський.

Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження, особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав Леон Василевський, "українська сцена до певної міри заміняла публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців”. Багато письменників і суспільних діячів молодшого покоління почала цікавитися українською справою під впливом театру. 1880-і роки стали десятиліттям появи нових талановитих сил в українській літературі – поетів Бориса Грінченка, Василя Самійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та ін.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і малочисельним. Через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства він не зміг розгорнути широкої організаційної мережі.

Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький ґрунт, де в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r2.htm
Категорія: ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 1813 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017