Міжвоєнні роки були періодом загального занепаду ідеї демократії й оформлення авторитарних й тоталітарних режимів. Центральна і Східна Європа стали основним тереном зародження тоталітаризму як ідеології і політичної системи. Українці, один із найчисельніших народів цього реґіону, безпосередньо відчули на собі вплив його радянського варіанту. Трагічний міжвоєнний досвід ставить серйозну проблему перед істориками України. Як поєднати між собою 1920-і та 1930-і роки, десятиліття національного розквіту і національного запустіння? Чи була українізація широкомасштабною провокацією, скерованою на виявлення та винищення національно свідомих елементів, або ж стратегічним ошуканством, розрахованим на внутрішній і зовнішній ужиток? (Ярослав Дашкевич)[9]. А чи була вона просто одним із чергових п’ятирічних радянських планів, виконання яких відбувалося радше на папері, аніж у реальному житті? (Роман Шпорлюк)[10]. Подібно – чим був голод 1932-1933 років? Помстою українському селянству за небажання йти в колгоспи, а чи розправою з ним як наймасовішою соціальною базою українського руху? Коли українські селяни мільйонами вмирали від голоду, то чи вмирали вони як “куркулі і підкуркульники”, а чи як “українські націоналісти”?

На всі ці питання не існує однозначних відповідей. Суперечки виходять за рамки чисто наукових дискусій і набирають політичного забарвлення. Перша (і найдавніша) взагалі заперечувала існування голоду, а якщо й визнавала, то лише у дуже обмеженому вигляді, як результат неврожаю і посухи. Мільйони селянських жертв, згідно цієї інтерпретації, є видумкою і фальсифікацією. Такої точки зору дотримувалася радянська історіографія майже до останніх років існування Радянського Союзу. Її підтримували ряд західних інтелектуалів лівого спрямування. Навіть після того, як радянський уряд визнав існування голоду 1932-1933 рр., на Заході появлялися книжки і статті, які називали український геноцид вигадкою нацистів[11], або стверджували, що голод був викликаний природніми умовами, отже немає підстав говорити про зловмисні дії партійного керівництва[12].

Друга інтерпретація вийшлаіз середовища українських еміґрантів на Заході. Вони не тільки стверджували наявність голодомору, але й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”[13]. Однак до їх голосів західні інтелектуали не надто прислуховувались, трактуючи відповідні заяви як вияв “українського націоналізму”, “антирадянщини” і т. д. Звинувачення у націоналістичній фальсифікації відпали, коли у 1980-х роках тезу про спеціально спланований проти українців голод детально арґументували два історики неукраїнського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс[14]. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988-1990 р. спеціальна комісія американського конґресу та незалежна міжнародна комісія правниківствердила, що український голод 1932-1933 років за своїм характером і розмахом рівнозначний голокосту й етноциду.

У інтерпретації цієї групи авторів, голод 1932-1933 років, згортання українізації і відродження російського централізму були гранями однієї і тієї ж політики, направленої на перебудову Радянського Союзу у тоталітарного спадкоємця Російської імперії. Спрямування вістря основного удару в Україну викликали ті обставини, що українці, як за своєю чисельністю, так й через впертий опір радянському режимові, стали основною перешкодою для відновлення Російської імперії у тоталітарному варіанті. Селяни Росії теж повставали проти комуністичного режиму. Різниця, однак, полягала в тому, що більшовикам вдалося зразу встановити свій контроль над Центральною Росією, тоді як в Україні їм довелося декілька разів зазнати поразки і поновно завойовувати її територію. Якщо б Сталіну не вдалося подолати українізацію і зламати хребет українському селянству, його контроль над Україною був би дуже проблематичним.

Слабким місцем цієї інтерпретації є факт, що насправді голод не обмежувався етнічними українськими землями. Крім України і Кубані, від нього постраждало населення Дону, Поволжя і Середньої Азії. З іншого боку, якщо прийняти версію про специфічно анти-український характер голоду1932-1933 рр., то залишається незрозумілим, чому не охопив усю територію УРСР – адже Сталін був досить старанним і методичним у проведенні репресивної політики?

Третю інтерпретацію висувають російські пострадянські та деякі західні автори[15]. Вони визнають факт існування масового голоду і його штучний характер, але відкидають поняття власне “українського голоду” як націоналістичний міф. Голод, на їхню думку, спричинила сталінська колективізація, і під час її проведення українські селяни масово гинули не тому, що були українцями, а тому, що були селянами. Голодомор не обмежувався виключно українською територією; він охоплював всі ті реґіони, які були традиційними житницями Російської імперії і Радянського Союзу.

Але і ця точка зору має слабкі місця. Відомо, що голод не зачепив Центрально-чорноземний район, один із головних зернових реґіонів Росії. З другого боку, від голоду потерпіли бідні на хліб українські землі Поділля та Волині.

Суперечки, які ведуться навколо питання, проти кого був спрямований терор голодом – українців чи селян – до певної міри є безплідними. Арґументнація кожної зі сторін має дуже суттєвий недолік: вона побудована на штучному розділенні на “українців” та “селян”. Насправді, ці дві ідентичності— і національна, і соціальна – дуже тісно пов’язані між собою. Як вдало відмітив Володимир Бровкін у своїй рецензії на кижку Роберта Конвеста,

“селяни протистояли новому наступу на своє село, оскільки це була атака на їхній спосіб життя, на їхні традиції, на саму їхню ідентичність. Іншими словами, це була атака на те, що робило їх відмінними від інших селян, що робило їх українцями... Коли селяни центральних російських областей стикалися з загонами, що були послані з Москви чи Ленінграду для реквізицій, вони не сприймали їх як чужоземних. Коли ж селяни в Україні стикалися з таким ж загонами, вони вважали їх чужоземними напасниками. Селянський опір в Україні обов’язково включав у себе національне почуття”[16].

Найбільша спокуса полягає у зведенні причин “розстріляного відродження”, голодомору, репресій проти українського партійно-державного апарату 1937-1938 рр. до зловмисних цілей Сталіна, його ненависті до всього українського чи до його психічної хвороби – публіцистичні писання останніх років багаті прикладами таких спрощених підходів. Але простота твердження не є обов’язковою ознакою його істинності. Як, наприклад, пояснити факт, що прискорення темпів українізації почалося лише з прибуттям в Україну посланця Сталіна Лазаря Кагановича?

Одним із поширених є трактування сталінізму як форми форсованої і насильної модернізації країни[17]. Треба нагадати, що у 1917-1920 рр. більшовики твердо вірили, що вслід за російською революцією почнеться революція європейська. Коли ж стало зрозумілим, що вогнище революції в Європі розпалити не вдасться, це змусило російських більшовиків обмежити свій революційний ентузіазм рамками Росії. Тоді появився “висновок” про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. Ленін міркував так: якщо для створення соціалізму потрібний певний рівень матеріальної культури, то чому б спочатку не завоювати владу в одній країні, а потім, використовуючи цю владу, кинутися доганяти інші народи? Цю точку зору перейняв і Сталін. Відповідно до неї, план побудови соціалізму в СРСР включав у себе проведення швидкими темпами індустріалізації, колективізації і культурної революції. Виконання цього плану мало привести до переродження країни з аграрно відсталої у промислово розвинуту.

Модернізація тісно переплітається з національним питанням. Для того, щоб селянство могло навчитися складних операцій на промисловому виробництві, належало перш за все навчити його грамоти. У традиційному селянському суспільстві у батька не виникало потреби посилати сина в школу для того, щоб, скажімо, навчити його орати. Син навчався цього всього безпосередньо від батька, працюючи з ним у полі. В індустріальному суспільстві неможливо передати всі технологічні знання шляхом одного тільки наслідування. Освоєння таких вмінь вимагає від молодого робітника певного рівня абстрактного мислення. Навчити ж абстрактно мислити може тільки школа. Власне у школі дитина стає “операційноздатною” – тобто готовою перейняти достатньо складні понятття і навики. Важливої умовою цього є обставина, щоб заняття провадилися добре зрозумілою для дитини мовою. Саме цим нації як етнічно-мовні утворення є ідеальними за своїм розмірами спільнотами для проведення модернізації.

Цю обставину стосовно української історії 1920-х рр. відзначив Орест Субтельний:

“Своїми успіхами політика українізації...насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов’язки”[18].

Проголошена більшовиками формула модернізації країни ще більше підсилювала роль національної освіти: їхні плани передбачали проведення не просто індустріалізації, а індустріалізації соціалістичної. Щоб прискорити побудову соціалізму, слід прищепити народним масам його ідеали, а найкраще це було робити народною, зрозумілою мовою. Це був великий місіонерський проект, схожий до того, який у часи Ленінової молодості у Казані сформулював російський педагог Ільмінський. Лише через рідну мову, стверджував Ільмінський, можна направити народи на справжній християнський путь. Лише через рідну мову, стверджував Сталін у 1913 р., єврейські робітники можуть осягнути інтелектуальні здобутки марксизму[19].

Зміст українізації 1920-х рр. полягав не в “селянізації”, як стверджували її противники в Україні, а якраз навпаки – у витворенні з переважно селянського середовища модерної нації з власною державно-політичною елітою (націоналів, навернених у марксизм через рідну мову) та промисловим робітництвом. Рівень модернізації визначається різними показниками: часткою населення, яке живе у містах; кількістю жителів, зайнятих в інших видах виробництва, аніж сільське господарство, лісництво і рибальство; чисельністю шкіл та охопленим освітою населенням; числом осіб, які читають газету хоча б раз у тиждень, висилають або одержують листа хоча б раз у місяць, слухають радіо, ходять в кіно, працюють на підприємствах з кількістю робітників більше п’яти і т.п.[20] За більшістю цих показників наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. українці були змодернізованою нацією.

Але у 1931-1934 рр. Сталін проголосив, що СРСР позбавився своєї відсталості і що побудова соціалістичного фундаменту завершена. Відповідно до цієї логіки, відпала потреба проведення модернізації у формі “коренізації”. Її заступила русифікація. Основний наголос у новій національній політиці ставився на те, що економічного і культурного розвитку республік можнадосягти лише за посередництвом Росії і російської мови.

Українська мова у 1930-х рр. втрачає позиції основного засобу модернізації, а самій Україні загрожує переспектива знову стати провінцією Росії. З огляду на успіхи українізації, цього добитися можна було лише масовими репресіями. Після голодомору та великого терору 1930-х рр. українці в УРСР вижили як етнічна категорія, але вони перестали бути повноцінною політичною нацією.

Доля їх співвітчизників на західноукраїнських землях була щасливішою. Вони не лише втримали свою національну ідентичність, але й змогли зміцнити й поширити ареал її впливу на території, найбільш упосліджені перед першою світовою війною у національному відношенні. Звичайно, при цьому їм довелося терпіти від репресивної політики національно чужих їм урядів. Але ці репресії ніколи не набирали характеру і масштабів сталінських чисток. Береза Картузька не дорівнювала сталінським концтаборам, так само як пацифікаційні акції не були навіть близьким наближенням до колективізації, голодомору й деукраїнізації. У цьому сенсі досвід міжвоєнного національного життя західних українців переконливо засвідчував, що навіть мінімум демократії завжди кращий за її повну відсутність. Тим не менше, як виглядає, з цього досвіду вони робили протилежні висновки: вся міжвоєнна доба засвідчила ослаблення у їхньому політичному житті демократичних традицій і посилення тоталітарних течій, спочатку лівого (КПЗУ), а потім й правого (ОУН) напрямку.

Цей парадоксальний факт традиційно пояснюють величезною національною фрустрацією, яку пережили західні українці внаслідок поразки визвольних змагань. Польський і румунський політичні режими хоч і не стали тоталітарними, але за два міжвоєнні десятиліття все-більш еволюціонували у бік авторитаризму. Вони могли навчити українців будь-чого, але не демократії. Не можна не признати рації цим арґументам. Але як пояснити тоді популярність комуністичного і націоналістичного руху серед закарпатських українців, що перебували під владою Чехо-Словаччини – однієї із найбільш стабільних демократій в усій Європі? Поясненням може служити той факт, що внаслідок інтеграції українського національного життя у міжвоєнну добу Радянська Україна справляла величезний вплив на політичні процеси у Західній Україні. Поширення радянофільських настроїв і зростання впливу комуністичних осередків було віддзеркаленням успіху українізації на схід від Збруча. І, навпаки, сталінські антиукраїнські репресії 1930-х рр. несли основну відповідальність за каракаломний успіх українського націоналізму.

“Мій “фашизм”, – писав у 1936 р. український поет Євген Маланюк у листі до свого польського колеги Юліана Тувіма, – полягаєлише (і тільки лише!) на моїй – говорячи дипломатично – неприязні до Росії. Визнай справедливо, що не маю жодних підстав для будь-якої симпатії до “матушки” (м...ть твою!). Не думай, що для мене існує хоч якась різниця між Миколою Романовим і Миколою Леніним-Ульяновим – “обидва добрі”. Від 5.000.000 до 7.000.000 моїх братів кремлівські сатрапи знищили (“істребілі” – улюблене слово Достоєвського) – тільки в період від осені 1933 до весни 1934 р. Від нашої літератури, котра (приниймні щодо поезії) займала певне місце в Європі, – не зосталося сліду. Те, що перерахував тобі, то лише краплі в морі української крові й сліз. Час сліпої “ненависті” в мене минув. Ненавиджу усім своїм єством, ненавиджу усіма бронхами й капілярами. Ненавиджу так, що – зрозумій це, Поете! – не можу вже писати вірші (хіба що “наганом”). І нема на світі такого діалектика, такого Спінози, котрий міг мене у моїх почуттях і переконаннях щодо матушки Москви – переконати чи заколивати ...”[21]

Іншим важливим питанням міжвоєнної української історії є типологія тогочасоного радикального українського націоналізму. У багатьох історичних та публіцистичних творах можна зустріти ототожнення українського націоналізму з нацизмом. Однак чи таке порівняння є вірним з історичної точки зору? Іван Лисяк-Рудницький, один із найпослідовніших критиків українського інтегрального націоналізму, вважав, однак, що його найближчих родичів “слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунські Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо”[22].

Це спостереження вірно передає специфіку міжвоєнного українського націоналізму: ОУН вважала Україну традиційним сільськогосподарським суспільство, і тому українська визвольна боротьба мала опиратися на українске селянство. Дмитро Донцов неґативно оцінював робітництво, вважаючи, що “тільки селянство як клас хоронить у собі всі здорові елементи, що рятують від розпаду європейську суспільність, а крім того велике почуття патріотизму.” Цю позицію поділяли й інші ідеологи міжвоєнного націоналізму, які, як і Донцов, переочили значення індустріалізації й урбанізації в Радянській Україні.

Головним критерієм при вирішенні питання про схожість чи відмінність українського інтегрального націоналізму та фашизму не може бути те, який тип суспільства – аграрний чи індустріальний - вони представляли. Оскільки він опирався на традиційні вартості, фашизм міг існувати у найбільш відсталих аграрних країнах. Тому “аґрарний” характер українського інтегрального націоналізму не є серйозною причиною, щоб вважати його чимось принципово відмінним від фашизму (зрештою, за винятком її північної частини, більшість Італії була аграрним суспільством).

У міжвоєнному українському націоналістичному русі існували групи, що відверто визнавали себе фашистськими, а сам рух зазнав великого впливу німецького нацизму й італійського фашизму (аж до переймання ідей та певних зовнішніх ознак, як от форм привітання). З другого боку, деякі провідні ідеологи міжвоєнного українського націоналізму (Євген Онацький, Микола Сціборський) застерігали своїх земляків від копіювання німецького націоналізму, підкреслюючи його антихристянський характер. На їхню думку, найкращим зразком для наслідування був італійський фашизм.

Тому, визнаючи фашистський (до певної міри) характер міжвоєнного українського націоналізму, можна і треба говорити про його національну особливість. На відміну від нацистської ідеології, ідеологія українського міжвоєнного націоналістичного руху не засновувалася на расовій теорії і теорії вибраного народу. Нотки антисемітизму відчутні у заявах і писаннях українських націоналістів, але цей антисемітизм ніколи не набирав програмного характеру. Тому співпраця ОУН з фашистською Німеччиною у більшості випадків не мала характеру ідеологічної, а підпорядковувалася прагматичним інтересам, наскільки це відповідало головній меті українських націоналістів – утворенню самостійної української держави.

Міжвоєнний період не був цілковито програним для української демократії. Вона зазнала фізичної поразки від своїх крайньо лівих і правих супротивників. В інтелектуальному відношенні цей період був цікавим завдяки зародженню її нових концепцій. У цьому відношенні найбільше значення мала ідеологія Вячеслава Липинського. Липинський був одним з перших європейських політичних мислителів, який добачив тоталітарну близкість комунізму і фашизму (це порівняння стало широко розповсюдженим у західній політології щойно після закінчення другої світової війни). В українському політичному житті він був гострим і непримиренним критиком як комуністів, так і послідовників Донцова. Не менше дісталося від нього україським соціалістам і демократам, яких він обтяжував відповідальністю за поразку визвольних змагань. Його критика виводилася з його консервативно-монархічного світогляду. Але не це визначило вплив Липинського на дальший розвиток української демократичної думки. Головним була його критика “смертельної однобічності нації”, коли весь її політичний спектр представляли ліві або праві революціонери. Він був активним пропагатором ідеї політичного плюралізму, що є підставовим елементом ліберальної демократії. У країнах західної політичної культури ця ідея є самозрозумілою. Не так було, однак, в українській політичній думці, яка розвивалася у традиції народницького чи націоналістичного монізму – погляду на український народ як на інтегроване суспільство, що не допускав різноманітності політичних напрямів і соціальних верств[23].

Син заможного польського землевласника з Правобережної України, Липинський свідомо навернувся на українство згідно з його концепцією нації як цілості, що заснована на територіальній єдності, взаємно розподіляє продуктивну працю і службові обов’язки. У своїй головній політичній праці “Листи до братів-хліборобів” (1926) Липинський, вживаючи американський приклад, так сформулював свій рецепт творення української політичної нації:

“Так... повстала на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ці Держави не під гаслом націоналістичним (бий Англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки – яких би ми не були націй і класів – свою власну Американську державу”[24].

Твори Липинського мало читалися в українському суспільстві: цьому не сприяли складність як його стилю, так і політичної ситуації, що не залишала багато часу для спокійного читання товстих книжок. Але його працями захопилася невелика група молодих галицьких студентів – Омелян Пріцак, Іван Лисяк-Рудницький, Євген Пизюр та ін. Це стримало їх від захоплення як радянофільством, так й оунівським націоналізмом. Після другої світової війни всі вони опинилися на Заході, і, завершивши своє навчання, створили першокласні українські наукові й інтелектуальні осередки у Гарварді, Нью-Йорку, Філадельфії, Едмонтоні. Завдяки їхнім зусиллям тоненька нитка ліберальної традиції в українській політичній думці перетривала протягом всіх післявоєнних десятиліть. Змішавшись з тими новими інтелектулаьними процесами, які відбувалися на українських землях у роки війни та радянської влади, вона у значній мірі спричинилися до формування модерної української демократичної думки.