Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Збігнєв Бзєжинський назвав проголошення Україною своєї незалежності у 1991 р. однією із трьох (поряд з розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи на два блоки у 1945 р.) найважливіших геополітичних подій ХХ століття. Після проголошення самостійності Україна однією знайбільших держав Європи. З населенням трохи більше ніж 50 млн. та величезною територією вона за своїми розмірами уступає лише Росії, Німеччині, Великобританії, Італії і Франції. Після стількох політичних невдач талюдських жертв українці могли відчувати себе улюбленцями фортуни. Їм не лише випала честь бути руйнівниками останньої імперії, але саме це руйнування відбулося без крові і без особливих зусиль з їхнього боку.

До того ж зразу після проголошення самостійності ситуація в Україні виглядала набагато кращою, аніж в інших колишніх союзних республіках, включно з Росією. Згідно оцінки Німецького банку напередодні розпаду Союзу, Україна завдяки своєму великому економічному і людському потенціалу мала найкращі шанси для швидкого і порівняно легкого переходу до демократичного суспільства і ринку. Спопуляризований під час підготовки референдуму засобами масової інформації цей прогноз відіграв важливу роль у переконанні багатьох українських жителів голосувати за державну самостійність.

Одночасно з референдумом 1 грудня 1991 р. відбулися вибори першого президента України. З шести кандидатів переконливу перемогу (61,6% голосів) здобув Леонід Кравчук. Але ще до президентських виборів осінню 1991 р. було зроблено декілька важливих кроків у державному будівництві: усі війська на території України підпорядковано Верховній Раді, на базі КДБ утворено Службу національної безпеки України (згодом – Служба безпеки України),прийнято закон "Про громадянство”. На початку 1992 р. офіційно затверджено гімн, прапор і малий герб України – усі державні атрибути, що виводилися ще з часів Української народної республіки.

Але вже весною-літом 1992 р. почуття первісного оптимізму почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося легко діткливим. Унезалежнившись політично, Україна опинилася з дуже обмеженими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. Залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992 р. Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв’язків поглибив кризу у промисловому виробництві.

Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Залежність Естонії від зовнішніх російських поставок у 1990-1991 була набагато сильнішою, аніж України, але естонське керівництво зуміло переорієнтувати свою економіку завдяки швидким і рішучим крокам. До того ж сама Росія з 1992 р. теж стала на шлях радикального реформування. На відміну від російських чи естноських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання провадити радикальних змін У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 р.місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією.

Спершу надії на початок реформування пов’язувалися з новим (з жовтня 1992 р.) прем’єр-міністром Леонідою Кучмою, колишнім директором найбільшого військового заводу у СРСР – заводу "Південмаш” у Дніпропетровському. Однак головний наголос в своїй політиці він поставив не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. Цей курс зазнав провалу навіть після того, як На початку 1993 р. Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану. У вересні 1993 йому не залишилося нічого іншого, як піти у відставку. Тоді ж під тиском масового невдоволення, у першу чергу – хвилі шахтарських страйків – Верховна Рада прийняла рішення продостроковіпарламентські і президентнські вибори.

Поведінка української влади у 1992-1993 рр. ввійде у підручники з економіки як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 р. рівень інфляції в Україністановив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994 р. середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25-и американським доларам, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів.

Саме в це момент і виявилася слабкість підпертя справи політичної самостійності економічними арґументами. У грудні 1991 р. багато українських громадян голосувало за самостійність з розрахунку на те, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. На довшу мету і при умові проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже жаліли за СРСР.

Як і слід було сподіватися, ставлення до нової української держави і її політики сильно різнилося від реґіону до реґіону. Найбільш національно свідомий "галицький П’ємонт” надавав повну і безумовну підтримку державним реформам. Біда полягала в тому, що як традиційно аґрарний реґіон з дуже сильними консервативними настроями, Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Дещо нижчим, однак все-ж таки порівнянно досить високим, був рівень підтримки української самостійності у двох інших західноукраїнських реґіонах – Волині і Закарпатті. Ситуація в останньому ускладнювалася відродженням тут русинського руху, зокрема того його крила, яка вимагало приєднання Закарпаття до Угорщини, Словаччини чи навіть Росії. Україномовна і теж до значної міри сільська Центральна Україна теж прийняла без більших застережень існування української держави, але ніяк не виявляла своєї відкритої підтримки через загальну політичну апатію свого населення – за винятком хіба що жителів Києва.

Зовсім інакшим було ставлення зрусифікованого населення Сходу і Півдня. Як жителі реґіону з високим рівнем індустріалізації вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, яка, очевидно, найдошкульніше зачіпила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби київського уряду у 1992-1993 рр. ввести у дію закон 1989 р. про державний статус української мови, викликали хвилю аткивізації російськомовного населення, настрашеного наступом "українського націоналізму”. Підтримка української самостійності весною-літом 1994 р., була тут мінімальною, натомість частка її противників коливалося від 30 до 60%. населення Їхні вимоги були спрямовані не на дальше проискорене реформування, а на повернення назад до державного соціалізму і Радянського Союзу.

Найбільшою ж проблемою для збереження цілісності української держави стало кримське питання. Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Уже 4 вересня 1991 р. місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішої частини місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 р. і за приєднання Криму до Росії. Позицію місцевих росіян підважувала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострову. Історичні права були на стороні корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980-х рр. почали масово повертатися на свою батьківщину. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією, вважаючи власне Москву безпосередньою винуватицею національної недолі кримсько-татарського народу. Утворений у червні 1991 р. Курултай кримських татар та проросійська Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади. Новий період загострення кримського питання почалося у січні 1994, коли президентом Республіки Криму став лідер екстремістського Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. 20 травня 1994 р. Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Криму.

Реґіоналістські і сепаратистичні тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Росія була у числі перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже через декілька днів після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин та представники його найближчого оточення заявили, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. У першу чергу їм йшлося про Донбас і Крим. У січні 1992 р. Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а у липні 1993 р. проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського Чорноморського флоту.

Власне справа розподілу Чорноморського флоту між Україною і Росією надавала особливої пікантності кримському питанню. У січні 1992 р. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними. За Україною визнавалося право мати свою частку флоту, однак розмір цієї частки постійно дебатувався у зустрічах Єльцина і Кравчука у 1992-1994 р. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдалосязнаходити компромісні рішення, стосунки між цими двома сусідніми державами рішуче не ладилися. Головна причина неґативного ставлення Росії до України визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян. Від’єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна ("Малоросія”), згідно їхніх уявлень,становила первісне ядро російської держави, а Київ був "матір’ю руських міст”. Без України (як і без Білорусії) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації – її "общерусскость”. Абсолютній більшості російських політиків, інтелектуалів й громадських діячів (винятки можна порахувати на пальцях обидвох рук) властива думка, що Україна повинна повернутися у праматірне лоно. Їхні заяви стосовно України різняться за тоном, але не зазагальною тональністю: що в устах російських демократів звучить як усовістнення "впертих українців”, в заявах російських націоналістів й комуністів набирає характеру прямих погроз.

Попри невідрадні стосунки з Росією ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного розброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою (після Росії та США). Щоправда, 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада визначила статус України як безядерної держави, що не бере участь у військових блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків з Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. 30 вересня 1992 р. Україна заявила в ООН, що готова знищити свою зброю лише за умови надання ій іншими державами ґарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікувала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 р. нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень.

Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай неґативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску, 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.

Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була "партія влади”, що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, вона могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів.

Це поставило їхніх старих опонентів – демократичну опозицію – передскладною дилемою: чи повинна вона боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, а чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності? Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація. Провідником цієї лінії став В’ячеслав Чорновіл, який у 1993 р. перетворив Рух у партію і поставив його в опозицію до Кравчука.

Опоненти Чорновола утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державнотворчій діяльності. Але всі ці партії, як й поодинокі демократи, які опинилися в українському уряді на високих постах , відігравали більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці.У часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є ґарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше проковтнення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворился на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова – Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’єднань утворили коаліцію "Трудова Україна”. 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993 р. вона була офіційно зареєстрована, і в короткому часі стала наймасовішою партією. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення "перерваних” зв’язків з Росією, тісніша інтеґрація України у склад СНД, а в перспективі – відновлення СРСР.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу "промосковським” силам. Більш м`ягкі позиції займають два відлами ОУН – бандерівський і мельниківський, які перенесли основні терени своєї діяльності з еміґрації в Україну, включивши в себе частину місцевого українського опозиційого естаблішметну. Довге перебування лідерів двох відламів ОУН на ліберальному Заході викликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їх курсів ближча до центристських партій, з тою однак відміною, що вони різкіше підкреслюють національні пріоритети. "Ліберальна” позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною длячастини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході. Вони проголосили про створення власної партії – ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією Українська національна асамблея (колишня УМА). Вона утворила власні воєнізовані загони – Українську національну самооборону (УНСО) – боєвики яких брали участь у військових конфліктах з Молдавією на стороні Придністровської республіки, в Абхазії на боці Грузії та в Чечні на стороні чеченських повстанців. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складається виключно з молодих людей і яка поєднує радикально-націоналістичні і відверто профашистські лозунги з заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

Через загальну слабкість демократичної опозиції ситуацію у новопосталій державі найкраще було б описати, вживаючи назву відомої книжки Шелеста – "Україна наша радянська”. Парламентські вибори весною-літом 1994 р. засвідчили інший тривожний факт: поділ між політичними орієнтаціями, національно-самостійницькою і комуністичною, в Україні набув чітко реґіонального і національного виміру. Якщо зрусифікований Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користаючи зі своєї невеликої чисельної переваги та роз’єднаності у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях іпровели на посаду голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника соціалістичної партії і лідера "групи 239” у попередньому парламенті.

Вибори до Верховнї Ради у 1994 р. створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. З такою оцінкою виступило наприкінці 1993 р. ЦРУ. Згідно інших прогнозів, Україна мала неминуче послідувати за Білорусією, яка після вибору влітку 1994 р. президента Александра Лукашенка пішла на відновлення союзу з Росією.

Перемога Леоніда Кучми на президентських виборах літом 1994 р. посилювала вірогідність такого сценарію. Його передвиборна програмамістила постулати співробітництва й економічного союзу з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Зі свого боку, Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовільняв би прихід Кучми до влади. Застрашене передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука, хто – з щирих переконань, хто – як за "менше зло”. Російськомовні південні і східні області підтримали Кучму, забезпечивши йому перемогу у другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. (Кучма одержав 52%, а Кравчук – 45% голосів).

Однак з самим Кучмою після перемоги сталася дивовижна метаморфоза. Свою інавґураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним із головним пунктів цієї промови стало наголошування у потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 р. у Верховній Раді Україні. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю, згідно оцінки західних експертів, не поступався ані програмі польского міністра фінансів Лєшека Бальцеровича у 1989 р., ані програмі російського прем’єр-міністра Єгора Гайдара у 1992 р.

Кучмі вдалося зібрати навколо команду реформаторів і провести її до влади. Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. Кучма і його апарат виявився вправним у приборканні лівої більшості у Верховній Раді, добившись у травні 1995 р. укладення конституційної угоди (малої конституції), а 28 червня 1996 р. – прийняття нової Конституції України. У цьому ж 1996 р. Київ спинив хвилю страйкового руху у Донбасі, збудивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям.

Росія поза своєю волею зробила українській владі велику послугу у стабілізації внутрішньої ситуації. Безоглядність, з якою Єльцин відправив воювати російські війська проти чеченців у грудні 1994 р., розв’язали руки Києву у вирішенні кримського питання. Користаючи з гострого конфлікту, що розгорівся між Мєшковим і кримським парламентом, 17 березня 1995 р. Верховна Рада України відмінила дію конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства у Криму. Місцеве населення байдуже відреагувалона заклики Мєшкова і російських сепаратистів до масової непокори, а Росія, що глибоко загрузла у чеченських справах, змушена була прийняти таке вирішеня кримського питання. Розв’язання внтутрішніх політичних конфліктів дозволило Кучмі і його уряду зосередитися на економічних реформах. Українські реформатори добилися помітних успіхів на цьому полі. Строга монетарна політика привела до різкого падіннятемпів інфляції: літом 1996 вона впала до 0,1%. Це дозволило у вересні 1996 р. впровадити нову валюту – гривню, замість здевальвоаного купона-карбованця. Сильно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною і Росією. Розпочалася приватизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь.

Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 – весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержують державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні самостійної української держави як у ґаранті політичної стабільності в Центральній і Східній Європі. Позиція США не знайшла послідовників у Західній Європі, помимо заяви Кучми, що головним завданням України є інтеґрація в загальноєвропейські структури. Хоча Україна була й прийнята весною 1995 р. до Ради Європи, а рік раніше, у лютому 1994 р., першою з колишніх радянських республік прилучилася до програми НАТО "Партнерство ради миру”, ставлення до неї залишається прохолодним, хоча й більше не настороженим. Європейський Союз чекає від України успішних політичних і економічних реформ як передумови вступу до більшості загальноєвропейських організацій.

На західньому векторі української зовнішньої політики найактивніше розвиваються стосунки з Польщею. Польща була найпершою серед усіх з держав, які у грудні 1991 р. визнали українську самостійність. Зміна президентів у 1993 р. не змінило ставлення до України – навпаки, з приходом до влади Олександра Кваснєвського Польща перебрала на себе роль адвоката українських інтересів у загальноєвропейських структурах, намагаючись бути посередником у загальному зближенні України і Європи. Гострі конфлікти 1992-1998 рр.у Перемишлю навколо греко-католицької катедри та у Львові навколо польських військових поховань засвідчили, що стосунки на польсько-українському пограниччі далекі від ідеальних. Однак на центральній вісі "Варшава-Київ” явно домінує прагматизм, продиктований ще старим мотто Пілсудського: існування вільної Польщі неможливе без вільної України.

Вихід України з міжнародної ізоляції та пробудження до неї інтересу з боку західних держав став зворотньою медаллю різкого погіршення на Заході образу Росії. Поступовий відхід Москви від політики економічних реформ, чеченська війна, перемог акомуністично-націоналістичної коаліції на парламентських виборах у грудні 1995 р., загроза приходу до влади комуністичного президента на виборах у червні 1996 р., параліч влади, що час до часу виникав у зв’язку з неспроможністю хворого Єльцина повноцінно виконувати президентські функції, наростання антизахідних настроїв, що йшла рука з підтримкою проскрибованих Заходом Іраку і Сербії, і, нарешті, глибока фінансова криза серпня 1998 р. – все це поклало кінець флірту Заходу з Росією і природньо привело до перенесення центру його уваги на Україну.

З іншого боку, попри надії Москви знайти спільну мову з Кучмою, ситуація в українсько-російських стосунках ненабагато змінилася. З часу приходу Кучми до влади і до весни 1997 р. Єльцин 10 разів відклав свій візит до Києва – встановивши тим самим своєрідний дипаломатичний рекорд (зі своїм польським колеґою за час свого президентсва Кучма зустрічавсяаж 18 раз). Після довгого зволікання у травні 1997 р. нарешті був підписаний українсько-російський міждержавний договір. Але російський парламент досі відмовляється ратифікувати його, покликаючись на невизначенність статусу Севастополя.

Роздратування Росії викликає вперте небажання України глибше інтеґруватися у структури Співдружності Незалежних Держава бо ж приєднатися, як третя сторона, до договору між Росією і Білорусією ( квітень 1996 р.) про утворення слов’янської Спільноти суверенних держав. Обидва ці утворення Росія розглядає як спосіб відродження свого статусу як великої держави, особливо перед лицем поступового розширення НАТО на Схід. За планами Москви у перспективі проглядається відновлення Радянського Союзу – рішення російської Державної Думи у березні 1996 р. про денонсування біловезької угоди не полишає місце для сумнівів. Україна стає найпершою мішенню цих планів. І в цьому думка як більшості політичної російського еліти, так і самого російського суспільства сходяться: згідно опитування осінню 1996 р. 76% росіян вважають, що Росія й Україна повинна об’єднатися.

Український уряд опинився у важкій ситуації. З одного боку, він відчуває постійний тиск з півночі та повинен рахуватися зі значним числом прихильників відновлення Радянського Союзу в самій Україні. З іншого боку, зближення з Росією має велику кількість противників серед незалежницько настроєних еліт та населення, особливо на україномовному Заході. Тому українська зовнішня політика має двовекторний характер – Україна проголошує своїм стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.

Цю політику можна вважати відносно успішною, наскільки вона дозволяє Україні зміцнювати свій статус як незалежної держави. Однак Кучму переслідує зла доля більшості реформаторів на просторах колишнього Радянського Союзу, коли зовнішньополітичні успіхи здобуваються при відсутності значного проґресу у внутрішній політиці. Його реформаторська команда не перетривала довго. У травні 1996 р. президент звільнив прем’єр-міністра Євгена Марчука, а у квітні 1997 р. подав у відставку віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник. Обидві фігури вважалися ключовими реформаторами в українському уряді. Їх замінили Павло Лазаренко та Сергій Тігіпко, які, як і Кучма, були представники дніпропетровської реґіональної еліти. За підрахунками експертів майже четверта частина (55 з 204) високопоставлених чиновиників з оточення Кучми виводяться з його рідного міста. Ситуація в Україні після літа 1996 р. дивним чином нагадує домінування дніпропетровського клану у Москві за часів Брежнєва. Мова йде не лише про зовнішню схожість— минулі кар’єри більшості з цих людей не давали особливих підстав надіятися на те, що вони провадитимуть реформаторську політику.

Нова влада не змогла перебороти старих хворіб. Найпершою і найголовнішою є нестримна корупція. За час урядування Лазаренка вона набула особливих розмірів, а весною 1997 навіть поставила під загрозу особливий статус Україниу стосунках зі США. Відставка Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропетровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно оцінок авторитетних міжнародних інститутцій, 1998 р. Україна передувала у списку найбільш корумпованих держав.

Поряд з корупцію іншою великою спокусою для влади є підміна реформ адміністративними методами. Нормальна економічна активність в Україні неможлива через систему надмірних державних реґуляцій і податків. Близько половини (від 40 до 60%) виробництва і послуг залишаєтьсяу нелеґальному ("тіньовому”) секторі – що вваєається найвищим показником серед усіх європейських країн.

Українська ситуація після 1994 р. не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994-2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Попри те, що влада і деякі західні експерти говорять про певну стабілізацію на макроекономічному рівні, українське населення про стан господарства судить за іншими, менш абстрактними показниками – майже повним зупиненням великої промисловості, скороченням обсягів сільсьокогосподарського виробництва, масовим безробіттям, падінням житєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скороченням тривалості життя. З 1993 р. в безупинно йде процес зменшення чисельності населення України, при чому не тільки за рахунок скорочення природнього приросту, але й за рахунок переважання еміґрації над іміґрацією – все більше і більше число людей покидає свою колишню батьківщину, не пов’язуючи з нею свої надії на майбутнє.

Дуже тяжко визначити, хто в кінцевому рахунку виграв від проголошення української самостійності, окрім тих державних чиновників та невеликої групи нуворішів, що реально наживаються на ситуації економічної кризи. Зрозуміло, виграш не можна оцінити тільки у категоріях шлунку і кишені. Зрештою, любов до Батьківщини – почуття безкорисливе, за яке не подобає вимагати матеріальних винагород. Однак навіть українські патріоти не можуть почувати себе задоволеними. Українська мова у цій ніби-то національній державі є мовою упослідженої меншості – нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44% населення України[18]. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності – 54 російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухають радіо, аніж пересічний росіянин[19]. Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до розмірів населенних пунктів: вони зберігають більшість (бл. 80%) селах і невеликих містах, становлять приблизно половину населення середніх містах і є виразною меншістю (25%-33%) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнєю 58%). За часткою своєго представництва у державному апараті (24%) вони уступають євреям (63%) й росіянам (32%), перебуваючи приблизно ж на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23-25%). У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у пост-колонільній країні – з тією різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на зразок політики активної підтримки (affirmative action) їхньої мови і культури.

З іншого боку, російське і російськомовне населення теж не може почувати себе цілком комфортно в українській державі. Постійна відмова уряду і парламенту надати російській мові статус офіційної мови викликає у них побоювання, що їх буде зведено до ранґу другорядних громадян. Українська національна держава має всі ознаки держави, що піддалася споскусі "націоналізації” своїх населення – на зразок національної політики міжвоєнної Польщі. З формальної точки зору, запровадження української мови, гімну, гербу та інших реґалій національної держави може видаватися наругою надбільшістю громадян України – бо чим же , врешті-решт, є український націоналізм з його ідею української національної держави, як не "вірою меншості”?[20]

У пост-радянській Україні дивним не є співдпадіння етнічних різниць з різницями у соціальному статусі – зрештою, ця тенденція тягнеться ще з дорадянських часів, і радянська влада, помимо своїх декларацій про національну рівноправність,лише дещо пом’ягшила, але не зліквідувала її. Парадоксальним є щость інше: така вибухова суміш є винятково благодатним ґрунтом для постання сильних національних рухів, які давно уже би мали розірвати країну зсередини. Однак Україні, як видається, не загрожує небезпека етнонаціоналізму. Навіть Донбас не можна мобілізувати на етнічній ідеї. Не те що його населення не можна у принципі мобілізувати – насправді, воно змоболізоване, але не навколо етнополітичних, а навколо питань соціально-політичних питань[21].

Тому якою б драматичною не була українська ситуація, вона має окремі позитивні моменти. Політичний розвиток України після розпаду Радянського Союзу засвідчив внутрішню міцність українського суспільства – більшу, аніж на це можна було сподіватися[22]. Особливо показовим у цьому відношенні є порівняння з російським прикладом. На відміну від Росії, протистояння між українським президентом й українським парламентом не вилилося у відкритий збройний конфлікт, як це сталося у Москві у жовтні 1993 р. У найкритичніші моменти поведінка місцевого російськомовного населенняу Криму створювала загрозу, подібну до тої, яку чеченська проблема складає для територіальної цілісності Російської федерації. Тим не менше, київський уряд не спокусився на введення військ і застосування сили, як це зробила Москва по відношенню до Чечні. Президентські вибори в Україні літом 1994 р. показали, що, недивлячись на надзвичайну гостру передвиборчу боротьбу і фактичний розкол українського суспільства надві рівні половини, на прихильників Кравчука і прихильників Кучми, передача влади від старого президента новому відбулася мирним шляхом. Як справедливо визнав російський історик Дмитро Фурман,

"Україна витримала, якщо можна так висловитися, екзаменна демократію, який ми [росіяни. —Я.Г.] в дійсності провалили в жовтні 1993 р., і все ще не ясно, коли ми наважимося на перездачу. І те, що це відбулося на фоні страшних економічних труднощів (великою мірою породжених об’єктивними причинами, а не недалекістю українського керівництва), лише збільшує українські заслуги (екзамен здавався на "пустий шлунок”). У політичному аспекті, аспекті перебудови демократії, "молодший брат” виявився більш талановитим, аніж "старший” – факт, який, очевидно, ще не дійшов повністю до свідомості "старшого”, бо це підриває ідею "старшинства”[23].

Іншим важливим показником є зміни у політичному житті після 1994 р. Більшість з політичних партій пережили сильні внутрішні кризи. У багатьох випадках це привело до зміни партійного керівництва або й до розколу та появи цілком нових партій. Нові парламентські вибори у березні 1998 р., проведені частково за партійними списками, дозволило відсіяти 8 сильніших партій із заявлених 30. Хоча й комуністична партія й далі залишається найсильнішою – у виборах вона набрала 25 % голосів – однак сили "лівих” і "правих” у парламенті залишаються приблизно рівними. Верховній Раді влітку 1998 р. забрало аж 20 голосувань, аж поки був вибраний новий голова парламенту, аґрарник-соціаліст Олександр Ткаченко – бо кожна з обидвох великих угрупувань могла цілковито блокувати пропозиції опонентів, маючи рівнозначну з ним кількість голосів. Одним словом, після всіх цих змін загальний баланс політичних сил не змінився.

Політична стабільність залишається найбільшою перевагою України. Найбільшою ж її бідою є слабкість політичної волі до змін серед самого суспільства. Не можна сказати, що цієї волі зовсім немає. Вона є, але вона нейтралізується сильними поділами всередині самого суспільства. Усі ці відмінності впроваджують сучасне українське політичне життя у стан своєрідного пату. І на президентських (1994 р.), і парламентських (1994 і 1998 р.) виборах більшість виборців голосували за зміни. Але проголосувавши за зміни, вони по-суті нічого не змінили. Бо кожен розумів їх по різному: одні – як посилення українського характеру цієї держави і проведення реформ, а другі – як відновлення колишнього радянського status quo.

У багатьох відношеннях сучасна Україна хвора тими хворобами, що переживають усі молоді незалежні держави. Пост-кол