ПЕРШІ ІСТОРІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО СЛОВЯНСТВО, ІМЕНА; ДІФЕРЕНЦІАЦІЯ СЛОВЯНСТВА; СХІДНО-СЛОВЯНСЬКА ПРАВІТЧИНА, СЛОВЯНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА НАШІЙ ТЕРИТОРІЇ ПЕРЕД МІГРАЦІЄЮ.





Поява осібного імени для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для Словян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів I-II в. по Хр. під назвою Венедів: Venedi у Плїнїя, Veneti у Таціта, Ο'υενέδαι у Птолємея 1). Значінє сього імени — Venedi, не ясне; очевидно се ве була свійська назва 2); через Ґерманцїв перейшла вона в античну лїтературу, так само як і до фінських народів: західні Фіни й досї називають Росиян Venäjä; самі Німцї досї звуть Венедами декотрих західнїх Словян (Лужичан і Словінців) 3. 

Прокопій (VI віка) оповідає, що давнїйше Словян взагалї звано Σπόροι: се слово він толкує з грецького слова σπείρω, розсїваю, „бо залюднюють край розкиданими осадами”. Відкидаючи сю хибну етимольоґію, се слово часто звязують з словянським Серб і уважають се давнїйшим своєнародним іменем Словянства 4). Шукали їх в Птолємеївих Σέρβοι (варіанти Σέρωι); але сї Σέρβοι сидять далеко на сходї, в околицях Волги 5). Документально ж імя словянських Сербів виступає доперва в памятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіннє, на се міг би вказувати факт, що пізнїйше два зовсїм ріжні словянські народи носили се імя (Серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в Словянстві стрічають ся дуже часто, а Словяне в ті початкові часи навіть не конче мусїли мати свою власну загальну назву для означення національности: такі назви часто виробляють ся лише з часом. Назва „Словен”, „Славен” виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва — для Словян західнїх. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від с л о у, с л о в о: люде що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям- „Нїмцям”, що не вміють говорити 6). В чужеземній традиції вона одначе приходить звичайно з вставним к: Selaveni, Sciavini, Σκλαυηνοι, Σκλαβηνοί. арабське Сакалїба, пізнїйше також і з т: — Σθλαβινοί. 

Скільки небудь докладні відомости про Словянство ми взагалї починаємо мати тільки з часів його остаточного розріжнення, спричиненого, чи лїпше сказати — завершеного великим словянським розселеннєм: ослабленнєм територіальної звязи, приладженнєм до нових і відмінних обстанов, пожитєм і мішаннєм з чужеродцями. Але так як свого часу серед народів індоевропейської родини, так і в сїмї словянських племен етноґрафічна діференціація зачала ся задовго ще перед сим розселеннєм. 

В лїнґвістицї згожують ся на тім, що язикова діференціяція серед Словянства зачалась ще на правітчинї, довго перед великою словянською міґрацією, а відміни язикові були тільки одним з симптомів етноґрафічного розріжнення. Хоч проби — знайти вказівки на час, коли вже показало ся на добре се розріжненнє між головними галузями Словянства — західньою й північно-східно-полудневою, не довели до результатів 7), але факт дуже ранньої діференціації не підлягає сумнїву. Чи будемо триматись ґенеальогічної теорії, що приймає утвореннє з прасловянської маси насамперед двох чи трьох осібних галузей, а з них аж пізнїйше виріжненнє поодиноких племен, чи далеко реальнїйшої теорії „переходів” чи „хвиль”, що вказує на переходові явища й стичности між поодинокими мовами всїх ґруп, — се не робить ріжницї 8). В обох разах буде певним, що ще перед розселеннєм приготовились ті етноґрафічні і лїнґвістичні відміни серед Словянства, які тільки виразнїйше виявились після розселення, завдяки територіальному віддаленню і новим етноґрафічним стичностям. 

Але при тім виникає цїкавий факт: сучасне ґеоґрафічне розміщенне Словянства вповнї відповідає його діалектичному подїлови, а поодинокі словянські народи вже дуже скоро по міґрації виступають як сформовані етноґрафічні й язикові цїлости. Се показує, — і се нинї признаєть ся загально — що велика словянська міґрація йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи в значній мірі давнїйші відносини сусїдства 9). Словянська купа розкотила ся в ріжних напрямах з прасловянського центра в його періферію без замішань і перебоїв. А з сього виникає важний вислїд, що напрями кольонїзації до певної міри відповідали початковому розміщенню словянських племен на правітчинї, і теперішнє розміщенне словянських народів відповідає їх уґрупованю на правітчинї. Таку гадку з усїею рішучістю висловив один з авторитетнїйших, талановитїйших заступників новійшої лїнґвістики: „Порівнявши сї кольонїзацийні відносини Словян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни занятої Словянами території в історичних часах,-обопільні відносини (сусїдства) і тепер такіж, які мусимо приймати для передісторичних часів” 10). 

Сей вивід, зроблений на основі лїнґвістичних фактів, має своє потвердженнє в історії кольонїзації: Словяне в остатнім розселенню переважно займали землї, покинені їх людністю, спустїлї, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчаннє джерел про те, як відбуло ся словянське розселеннє. Порожнї, спустїлї простори протягом III — V в. відкривали ся на словянськім пограничу на великій просторони на захід, полудень і полудневий схід. Тож кольонїзацийне розпростореннє Словян могло йти досить правильно, без мішанини, без великих перескоків; племена, що сидїли дальше від кольонїзаційної періферії, вступали в землї, що полишили їм, посуваючи ся наперед, племена дальше висунені на захід або полудень. Инакше з мішанини-б вийшла більш однородна етноґрафічна й лїнґвістична маса, і діференціація мусїла-б наново початись аж після розселення. 

Сї спостереження дуже важні; вони дають нам спроможність з пізнїйшого розміщення робити, бодай в приближенню, виводи про розміщеннє поодиноких словянських галузей перед розселеннєм, на правітчинї, відгадувати порядок і напрями словянської міґрації. 

Відповідно до положення Української Руси на сучасній мапі Словянщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї прасловянської території. Значить, коли ми правильно означили територію словянської правітчини, то на оселї племен східно-полудневої, української ґрупи припадає східно полуднева частина того прасловянеького осідку, а саме -порічє середнього Днїпра. Як цїла словянська кольонїзація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселеннє мало йти в тих же напрямах, — на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згодї з фактами словянської кольонїзації, які розглянемо низше. 

Отже правітчину нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном в тім значінню, що сидїв тут з таких часів, в які нїяка історія не сягає. Такий льоґічний вивід дають ті звістки й факти які ми переглянули. Розумієть ся вповнї незмінною в своїх границях ся прасловянська, чи спеціально східнословянська територія не могла бути. Pyx полудневих сусїдів — земляків з сатем-ґрупи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусїдстві прасловянської території, міг викликати розширеннє словянскої кольонїзації на полудне. Пізнїйший рух з Азії досить замітний по фактам археольоґічням та історично-етноґрафічннм, викликавши пертурбації в степовім поясї, міг спричинити поворотний рух тої прасловянської кольонїзації назад.