Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло Грушевський. Історія України-Руси> ТОМ І. » VIII. Від Олега до Святослава

ЧАСИ ОЛЕГА: ТРАДИЦІЯ ПРО ОЛЕГА; ПОХІД НА ВІЗАНТИЮ, РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ УМОВИ, РУСЬ У ВІЗАНТИЙСЬКІМ ВІЙСЬКУ...
ЧАСИ ОЛЕГА: ТРАДИЦІЯ ПРО ОЛЕГА; ПОХІД НА ВІЗАНТИЮ, РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ УМОВИ, РУСЬ У ВІЗАНТИЙСЬКІМ ВІЙСЬКУ; ПОХОДИ НА КАСПІЙСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ, БИЛИНИ ПРО ВОЛЬГУ Й ПОХІД НА ІНДИЙСЬКЕ ЦАРСТВО, КІНЕЦЬ ОЛЕГА





По загальних замітках про Руську державу Х віку перегляньмо факти з полїтичної історії Руси Х в. в їх хронольоґічнім розвою, в порядку князїв, 

Початок Х в. — се час „віщого“ Олега, час великих успіхів київської полїтики, вінчаних незвичайно щасливим походом на Візантию, з нечуваною здобичею й торговельними вигодами для Руси. Богато переказів звязано було з сим походом — про дивні способи, на які взяв ся Олег коло Царгорода, поставивши свої човни на колеса та підїхавши під вітрилами під царгородські мури, про всякі його вибаганки — як пошитє на руські кораблї шовкових вітрил з грецької здобичи або повішеннє на царгородській брамі щитів на знак побіди. Треба собі уявити чар Царгорода, сього „нового Рима“ з його виштукуваними формами житя й побуту, з його високою технїкою промислу й штуки, буйною, квітчастою амальгамою античних і східнїх елєментів, що для словянських і взагалї східно-европейських народів був не меньший як чар старого, більш консервативного й стильового Рима для Ґерманцїв. Тільки уявивши собі сей чар, зрозуміємо як вражали сї лєґенди про Олегові успіхи народню фантазію, — „и прозваша Олега: 'вЂщій', бяху бо люди погани и невЂголоси“ 1). 

Звязані з іменем Олега в Повісти здобутки Київської держави — се, як я сказав, майже виключно тільки учена комбінація київського книжника, і ми, зіставивши її на боцї, взяли се як результат розвою Київської держави кінчачи першими десятками Х в. Але той віщий князь, що в поставлених на колеса човнах підїздить під стїни Царгорода, що шиє своїй дружинї шовкові вітрила на кораблї й умирає від власного коня, як жива ілюстрація „припівки“ Бояна (Слово о полку Ігоревім): 



ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути, 



сей віщий князь — то не мертва концепція пізнїйшого книжника, а живий утвор народньої творчости. Виразно відбиває він від витворених в ретортї київського книжника гомункулів, якими заповнена в Повісти друга половина IX в., і з сим Олегом народньої традиції мусимо рахувати ся, дарма що на нього були мабуть перенесені певні традиції про иньших осіб подібного імени — від якогось Олега старших часів, а також від кн. Ольги 2). 

Одинока дата, звязана напевно з особою Олега — се 911 р., дата умови його з Греками. По хронольоґічній схемі Повісти він умерає слїдом, тієї-ж осени, але се тільки результат непевних хронольоґічних рахунків, мабуть в залежности від того, що сей рік 911 був датою, поза котру не можна було відсунути Олегової смерти назад. В дїйсности наоколо сїєї дати 911 р. бачимо кілька далеких, сміливих походів Руси в чужі краї, що як найбільше відповідають фіґурі віщого князя і дають привід думати, що жив він довше, нїж каже лїтописна хронольоґія. 

Але насамперед спинимо ся над сим походом на Візантию. Ширша верзія Повісти оповідає широко про нього під 907 р. Оповіданнє се наскрізь лєґендарне в своїх подробицях: відкинувши навіть чисто анекдотичні прикраси його, не можна бути певним і в тім, щоб так сказати — скелєтї його, який лишаєть ся по такім очищенню. Що більше: з огляду на повне мовчаннє грецьких джерел стає дуже неймовірним, аби Олег дїйсно ходив на самий Царгород, і ся подробиця в дїйсности могла бути перенесена на нього з походу 860 р. або розписана детайлями з оповідань про похід Ігоря. Натомість дуже ймовірно, що були якісь походи Руси на візантийські землї на початку X в., і мабуть не оден, подібно як то ми бачили на початку IX в.,- походи щасливі, здобичні, що дали повод до розцвічення їх народньою фантазією, а Візантию примусили до оплати контрибуції й заведення нових, дуже вигідних для Руси умов 3). Останнїй факт в русько-візантийських відносинах перед тим — се угода з Русю, заведена в 860-х роках, тодї правительство, як висловляєть ся біоґраф імп. Василя, не жалувало „одїж золотих, срібних і шовкових“, попросту — купило угоду і спокій у руських князїв. Редактор нашої Повісти мав якусь умову, подану ним під 907 р. і уложену в усякім разї перед 912 р. (себ то перед смертию імп. Льва, що в нїй згадуєть ся); тут Руси признаєть ся одноразова контрібуція і дуже великі торговельні вигоди (обмежені потім в 944 р.). Фраґментів і парафраз сеї умови нїяк не можна вважати фантазією чи фальсіфікатом 4), а так само трудно вважати сї уступки результатом страху, заданого Русию Візантиї пятьдесять лїт перед тим. Отже вповнї правдоподібно, що Олег чинив десь в початках Х в. напади на візантийські землї, хоч і не на самий Царгород. В такім разї не було-б дивним, що в візантийській хроноґрафії (дуже слабій взагалї для 1-ої пол. Х в.) про сї походи не знаходимо згадки 5). 

В згаданих фраґментах умови говорить ся, що Греки пристали на контрібупію для Олегового війська і „уклади“ (контрібуції) для руських князїв, Олегових підручних; руським купцям дали право вільної торговлї без оплати мита; протягом шістьох місяцїв сї купцї мали діставати удержаннє в Царгородї й потрібні корабельні припаси на дорогу. Але вони мали мешкати не в самім Царгородї, а на передмістю коло церкви св. Маманта („у св. Мами“), візантийські урядники мали вести їм реєстр, і до міста дозволялось їм вступати ватагами не більше 50 люда і без зброї (можливо, що перед тим руські купцї в Царгородї щось наброїли і се було причиною таких полїцийних ограничень). 

Крім сих фраґментів маємо повну умову з 2 вересня 911р.; правдоподібно, вона мала служити доповненнєм до попередньої. Ся нова умова спеціально займаєть ся уставленнєм правних норм в ріжних справах, що могли заходити між Русю і Греками в їх торговельних зносинах, особливо в купецьких кольонїях по грецьких і руських містах. Тут уставляють ся форми процесу і кари для таких мішаних процесів; спеціальні постанови дано що до корабельних пригод коло руського берега, про викуп невільників і про спадщину по Русинах, що перебували на службі візантийського імператора: на випадок смерти без тестаменту застерігаєть ся, що спадщина має йти своякам небіжчика на Руси; в осібній статї руські князї обіцяють не боронити своїм дружинникам вступити до візантийського війська. Умова становить незвичайно важне джерело для історії руського права і дає виразне свідоцтво ріжнороднях і живих зносин тодїшньої Руси з Візантиєю 6). 

Заведена тепер нова згода Руси з Візантиєю трівала довго, і Візантия користала з руських військ в ріжних своїх потребах. Так припадком довідуємо ся, що руський полк, в числї 700 мужа, був в візантийськім морськім походї Імерія на Арабів, коло р. 910. Заплачено йому за сей похід 100 лїтр золота (7200 золотих) 7). З кореспонденції царгородського патріарха Миколая Містика так само припадково довідуємось, що в своїй тяжкій боротьбі з болгарським царем Симеоном Візантия забезпечила ся тодї, десь коло р. 920, також помічю Руси. Чи дїйсно була тодї послана поміч з Руси, не знати, але се дуже правдоподібно 8). 

Звістка про участь руських вояків в походї Імерія позволяє нам уставити трохи близше час руських походів на Візантию: походи Руси на візантийські землї мали місце десь перед 909-10 роками, коли бачимо руських вояків в візантийській службі. В 909-10 рр. руському правительству також було не час нападати на Візантию тому, що воно було зайняте походами на схід. 

909/10 р., оповідає пізнїйший історик Табарістана ібн-ель-Хасан, приходила Русь на 16 кораблях на Абесгун, встигла богато пограбовати й коло Абесгуиа і на противнім березї моря, поки наспіла поміч від Абуль-Абаса ґубернатора Табарістана (що тодї належав до халїфата Саманїдів); покріплений сею помічю начальник Сарі (столицї сього полудневого берега) напав на Русь несподївано в ночи, розбив її, а взятих в неволю порозсилав по ріжних околицях Табарістана 9). 

Так оповідає наше джерело. В нїм одначе богато непевного. До такого далекого походу і смілого піратства в чужім краю треба було більшої ватаги, і 16 човнїв в звістцї ель-Хасана рішучо мусить бути помилкою, або мова йде про часткову ватагу з більшого війська; не знати теж, чи дїйсно результат цїлого походу був так дуже нещасливий, бо слїдом як раз бачимо новий похід. 

По словам ібн-ель-Хасана Русь повторила другого року свій напад, але й сим разом їй не повело ся, бо її погромили в Гіляни, і потім руських нападів не було 10). Се закінченнє дає підставу звязувати сю звістку з походом Руси оповідженим Масуді, далеко докладнїйше, хоч і з ріжницею в датї. По словам Масуді, після 300 р. геджри (912/3), 500 руських кораблїв, 100 мужа на кождім, пройшло з Дону в Волгу, і звідти з Каспійське море, пообіцявши хозарському каганови половину здобичи за перепущеннє (властиво мабуть вони не так купили той пропуск, як змусили кагана їх пустити). Діставши ся на Каспійське море, Русь почала грабовати полудневі береги, т. зв. Табарістан та дальші землї на захід (Адербайджан) і на північ аж до р. Кури. Запускаючи ся досить далеко від берега, „Русь лила кров, брала в неволю жінок і дїтей, грабувала майно, розсилала кінних і палила“. Звязуючи се оповіданнє з звісткою ібн-ель-Хасана, сей похід кладуть на 301 р. гіджри (913/4) 11) і такий брак всякої оборони краю від руського нападу толкують тим, що в Табарістанї було тодї повстаннє, військо Саманїдів розбили повстанцї і дати сильний опір руському війську не було кому. Протягом кількох місяцїв воно панувало на цїлім побережу, і нїхто не міг противити ся Руси. Нарештї, по кількох місяцях такого господаровання, Русь пустила ся назад. Та тут чекала її біда: наємне військо хозарське напало на Русь при поворотї, в числї 15 тис., і по словам Масуді побило до 30 тис. Руси; иньші втїкли Волгою в гору (дорога з Волги на Дін, очевидно, була загорожена), але й сї останки були знищені по ріжних місцях- в Буртасах (Мордві) і в Болгарії 12). Масуді каже, що то була пімста мусульман-хозарських наємників; але правдоподібнїйше, що хозарське правительство, не здужавши здержати Русь в її поході на море, натомісь постаралось її знищити, коли вона верталась, ослаблена довгою війною і обтяжена здобичею. Одначе чи дїйсно руське військо знищено так зовсїм, як оповідає Масуді, не можна твердити. Хоч число сього війеька, подане у Масуді на 50.000, може й побільшене, але воно мусїло бути велике, й знищити його цїле в дїйсности було не так легко. 

Про такі походи на Візантию і Схід говорять нам ріжні, незалежні від себе джерела. Вісти заховали ся досить припадково, в дїйсности тих походів могло бути більше. Досить правдоподібно, що всї сї походи припадали на кінець князювання Олега: вони наступають оден по одному, а для орґанїзації їх треба було такого впливу й власти над тодїшньою полїтичною системою Руської держави, котру київський князь набував аж по роках правлїння: не дурно звістні нам далекі походи на чужі краї припадають не на початок, а на дальші, чи останнї роки князювання того чи иньшого князя, коли він міг змобілїзовати потрібну для того армію 13). Се піддає гадку, що смерть Олега в дїйсности могла стати ся трохи пізнїйше, нїж датує Повість, а як побачимо низше, спізненнє на кілька років приходить ся констатувати, дїйсно, і в деяких иньших датах Повісти. 

В лїтописи з Олегових походів заховала ся память тільки про похід на Візантию. Память про східнї походи задержала ся, очевидно, в північній билинї про похід Вольги Святославича на Індийське царство, або як у иньших версіях воно зветь ся — Турец-землю, Золоту орду. В лїтературі нераз підношено гадку, що сей Вольга розвинув ся з лїтописного Олега. Дїйсно є чимало прикмет, що можуть вказувати на нього: Вольга — київський князь, вожд дружини, збирає дань з громад, що спротивляють ся і бунтують; він химерник — кудесник; він щасливо ходить походом в далеке Індийське царство. Його імя Вольга — Олег, з спірантним в на початку, а патронїміка Святославич, як досить правдоподібно здогадують ся, могла зявити ся під впливом оповідань про голосного Олега Святославича сїверського з XI в. Його прикмети химерника-чудодїя могли розвинути ся під впливом помішання переказів про Олега з переказами про Волха-Волхва (се імя через подібність мішаєть ся з іменем Вольги) та про його чуда. Могло тут дещо примішати ся і з переказів про Всеслава та його химери (припускають і иньші впливи — нпр. повістей про Олександра Вел.). 

Обернувши ся пташкою, вислухує в сїй билинї віщий князь пляни „турецького солтана“, або царя індийського; обернувши ся вовком — душить він його коней; обернувшись горностаєм перегризає тетиви на луках, нищить иньшу зброю в арсеналї, і таким способом зробивши ворога зовсїм безпомічним, веде потім на нього з Київа свою дружину, бере в полон солтанову силу й здобуває несчисленну здобичу й полон: 



а що було при подїлї дешево — то жіночий рід:

старушечки по полушечцї

молодушечки по дві подушечцї,

а краснї дївчаточка по денежцї 14). 



Подібних переказів про Олегові походи на схід в часах утворення „Повісти врем. лїт“ мусїло бути й більше. Крім того сї всї оті походи, притемнені дальшою історичною перспективою, могли зложити ся в народнїй памяти на той розмальований фантазією поколїнь образ походу віщого князя на світову столицю — Царгород, дати йому краски й подробицї. 

У всякім разї похід на їндийське царство — не царгородський похід, як думають звичайно — се може бути тільки каспійський похід, і при тім на традицію про нього могли зложити ся не самі лише Олегові, а й пізнїйші походи Руси на схід.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur10801.htm
Категорія: VIII. Від Олега до Святослава | Додав: sb7878 (31.05.2009)
Переглядів: 593 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2020