Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » I. Ярослав

ВІЙНИ ЯРОСЛАВА З БРЯЧИСЛАВОМ І МСТИСЛАВОМ; ЛИСТВИНСЬКА БИТВА; ПОДЇЛ ВОЛОДИМИРОВОЇ СПАДЩИНИ...
ВІЙНИ ЯРОСЛАВА З БРЯЧИСЛАВОМ І МСТИСЛАВОМ; ЛИСТВИНСЬКА БИТВА; ПОДЇЛ ВОЛОДИМИРОВОЇ СПАДЩИНИ. ПРИВЕРНЕННЄ ЗАХІДНЇХ ЗЕМЕЛЬ І УЧАСТЬ РУСИ В ПОЛЬСЬКИХ СПРАВАХ. ПІВНІЧНІ ВІЙНИ. ПЕЧЕНЇГИ. 





Знищивши Сьвятополка, Ярослав став володарем більшої частини батьківської держави. До нього належала цїла полуднева її частина, українсько-руська, разом з Туровом і Пинськом, але з виїмком західньої окраїни, загарбаної Болеславом, та східньої тмутороканської волости, де сидїв його брат Мстислав. За те належали до Ярослава ще волзькі волости — Ростов і Суздаль, на півночи — його власний Новгород, а може ще й Смоленськ (невідомо коли прилучений до київського комплєксу земель). До збирання решти земель Київської держави, що були ще в руках иньших братів, Ярослав не видно, аби забирав ся зараз; здаєть ся, головно інтересувала його забрана Поляками окраїна, бо він кількома наворотами, коли мав вільні руки, забирав ся її вернути 1). Але йому в тім перебивали конфлїкти з свояками. 

Перший такий конфлїкт по лїтописи став ся між Ярославом і його братаничом Брячиславом кн. полоцьким (сином Ізяслава, що вмер 1001 р.). Під 1021 р. лїтописи оповідають, що Брячислав напав на Новгород і забравши багато невільників і здобичи, подав ся назад до Полоцька. Але Ярослав наспів з Київа, незвичайно швидко (за сїм день!), нагнав Брячислава в дорозї і відібрав забране. Сю коротку звістку доповнює записка одної з пізнїйших компіляцій, що Ярослав по тім помирив ся з Брячиславом, відступивши йому Усвяч і Витебськ. Правдоподібно, се були міста полоцькі ж таки, відібрані від Полоцька Новгородцями або останнїми часами або ще давнїйше. Вернувши їх, Ярослав помирив ся вповнї з Брячиславом, і той був його вірним союзником до кінця. Дійсно, про нього більш нїчого потім не чути 2). 

Важнїйший конфлїкт вийшов у Ярослава з Мстиславом тмутороканським. Мав він иньший характер. Коли Брячислав дошукав ся, по всякій імовірности, відібраних полоцьких волостей, Мстислав, очевидно, позавидував тієї позиції, яку собі здобув на Руси Ярослав. Се був князь відважний, воєвничий, лицар-вояк, що пригадував свого дїда — Сьвятослава, не як Ярослав. Лїтопись переховала нам його портрет і характеристику — честь, що випадала мало кому з наших князїв. Характеристика — перейнята може з якої піснї про Мстислава, очевидно була зладжена в дружинних кругах, що переховали вдячну память про Мстислава, як про свого героя: „він був кріпкий тїлом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий, і дуже любив дружину, а майна не жалував, не забороняв нікому їсти й пити” 3). Далека Тмуторокань, відрізана від решти Руси печенїзькими ордами, окружена чужими, переважно малокультурними, і воєвничими народами, була дуже відповідною ареною для такого воєвничого лицаря. Під 1022 р. лїтопись оповідає епізод з його тмутороканських подвигів: Мстислав пішов походом на Касогів (кубанських Черкесів); коли війська зійшли ся, касозький „князь” Редедя запропонував Мстиславу заступити загальну битву своїм поєдинком — боротьбою: хто подолїє, той забере майно і землю свого противника. Мстислав прийняв сю пропозицию, і хоч Редедя був „великъ и силенъ”, Мстислав ударив ним о землю в поєдинку і зарізав його перед касозькими полками, а на память сього поставив церкву в Тмуторокани. Розумієть ся, сей „подвиг” Мстислава лише оден з багатьох анальоґічних, що сотворили його славу; лїтопись переказала його тому, що ся подія була осьпівана славним Бояном в його піснях (як про се виразно говорить автор Слова о полку Ігоревім 4). 

Такому князю трудно було зістати ся пасивним сьвідком заходів Ярослава коло збираня земель, і він простягнув і собі руку по батьківську спадщину. 1023/4 р., коли Ярослав пробував у своїх новгородських волостях, де були розрухи з причини неврожаю, Мстислав рушив на Київ з своїми полками і помічними ватагами Хозарів і Касогів. Але Київ зістав ся вірним Ярославу: Мстислава „не прияша Кыяне”. Він не став його підбивати силоміць і задовольнив ся тим, що підбив собі заднїпрянські землї й осїв ся в Чернигові. На другий рік (1024) прибув з Новгорода Ярослав, знову з своїми звичайними помічниками в тяжких обставинах — з ватагою Варягів під проводом ватажка Гакона. Мстислав стрінув його з військом, де головну масу становили Сїверяне. Війська зійшли ся під Листвином, коло Чернигова 5). Мстислав, пустивши в бій своїх Сїверян і зберігши під кінець дружину, завдяки сїй штуцї переміг Ярославове військо. Ярослав мусїв тїкати разом з Гаконом, як каже лїтописне оповіданнє — аж у Новгород, очевидно — щоб збирати нове військо для боротьби. 

Оповіданнє про Листвинську битву було теж предметом якоїсь піснї, зладженої, безперечно, в дружинних кругах або бодай з дружинного становища; звідти поетичні подробицї лїтописного оповідання, завдяки її ж, певно, задержалась відомість про сю битву. Лїтопись переказує з неї характеристичну анакдоту, на доказ незвичайної любови свого героя Мстислава до дружини: Мстислав поставив в центрі свого війська сїверянські полки, і на них упав головний натиск Ярославових Варягів: „й трудиша ся Варязи сЂкуще СЂверъ, и по семь наступи Мьстиславъ с дружиною своєю и нача сЂчи Варягы”. Коли по побідї Мстислав оглядав рано боєвище, побачив, що головно полягли його Сїверяне і Ярославові Варяги, й утїшений сказав: як не тїшитись! тут лежить Сїверянин, а тут Варяг, а власна дружина цїла! Ся подробиця, така дика при нашій ідеї держави і така симпатична, тогочасній дружинї, незвичайно виразно характеризує князя-дружинника, для котрого вся вага, всї шанси й інтереси полягають в дружинї 6). 

Після сеї битви, полудневі, українсько-руські волости перейшли фактично в руки Мстислава; одначе сей авантурник мав стільки розваги, що вибрав компроміс замість дальшої боротьби з Ярославом для оборони здобутого. Він лишив ся в Чернигові й послав Ярославу пропозицію — подїлити батьківські землї Днїпром: правий бік, з Київом, Мстислав відступав Ярославу як старшому брату, а собі брав лївобічні волости. Ярослав одначе не хотїв здавати ся на ласку брата, правдоподібно — не уважаючи певним набуте з такої ласки. Він, що правда, вислав після сього до Київа своїх намістників, але сам збирав далї війська в Новгородї. Аж по роцї (1026) прийшов він з великим військом до Київа, пактувати з Мстиславом як рівний з рівним. Коло Городка під Київом (на лївім боцї Днїпра — звичайне невтральне місце для князївських дипльоматичннх з'їздів і переговорів) брати з'їхали ся й уложили угоду на тім, що проєктував був Мстислав: лївобічну Україну взяв собі Мстислав, правобічну Ярослав; чи подїлили і північні землї, не знати, але нема нїяких слїдів, щоб Мстислав і звідти взяв собі пайку. Компроміс сей дїйсно завів згоду між Ярославом і Мстиславом: „начаста жити мирно и вь братолюбьи, и преста усобица и мятежь; и бысть тишина, велика в земли Руской” 7). 

На сїм союзї двох головних володарів східньої Европи остала ся її полїтична система в дальших десяти лїтах, аж до смерти Мстислава. Відносини їх, дїйсно, уложили ся о стільки щиро по сїй угодї, що вони собі обопільно помагали в сферах інтересів того чи другого. В пізнїйшім збірнику під 1029 р. маємо звістку, котрій не можна нїчого закинути що до правдоподібности, що Ярослав того року ходив походом на Ясів (Осетинів) „й взять ихъ” 8). Сей похід міг мати значіннє тільки для Мстислава, і Ярослав, очевидно, ходив на Кавказ, помагаючи Мстиславу. З другого боку Мстислав помагав Ярославу в його головнім плянї — вернути собі західнї землї, забрані Поляками. 

Як я вже згадував, сї забрані Поляками західнї землї від початку не давали спокою Ярославу. Покінчивши справу з Брячиславом, 1022 р., ще за житя Болеслава Хороброго, Ярослав вибрав ся був походом на Польщу („приде кь Берестью”), але не відомо, чи осягнув тим які результати. Боротьба з Мстиславом потім відвернула його увагу. Тим часом обставини в Польщі змінили ся: Болеслав умер (1025), передавши свій стіл синови Мєшку, але між синами його розпочала ся боротьба, зовсїм як на Руси по смерти Володимира. Оден з Болеславичів — Отон (а може й ще котрі) перебував якийсь час на Руси, шукаючи, мабуть, тут помочи 9). На Мєшка з усїх боків підняли ся вороги, і в кінцї він упав в сїй боротьбі († 1034). Все се улекшило Ярославу його пляни привернення західніх земель. По всякій імовірности він виступав по сторонї Мєшкових братів, що з другого боку мали зa собою Нїмеччину; пригадаймо, що вже раз Ярослав був союзником нїмецького цїсаря проти Польщі. З рештою зістаєть ся невідомим, до якої міри Ярослав брав участь в самих польських справах, по за заходами коло прилучення утрачених земель, але слова нашої лїтописи (одинокого джерела в сїй справі), що 1031 р. Ярослав з братом повоювали „Лядьскую землю”, натякають, що його походи не обмежали ся самими спірними землями 10). 

1030 р. Ярослав ходив походом сам, злегка і на сей раз відобрав частину утраченого: „узяв Белз”, каже лїтопись. На другий рік (1031) Ярослав вибрав ся новим походом, вже разом із Мстиславом, з великим військом („собраста воя многы”); на сей раз не тільки удалось вернути втрати („заяста грады Червенъскыя опять”), але при тій нагодї брати ще, як сказано, „повоювали” Польщу і забрали богато здобичи та невільників, і потім тим подїлити ся, отже й Мстислав мав користь з сього походу 11). 

Чи вернено при тім все, що належало до Руської держави за Володимира? Лїтопись не дає нїяких матеріалів для розвязання сього питання; теоретично беручи, можна з певною правдоподібністю припускати, що на польсько-руськім пограничу Ярослав відібрав всї батьківські землї, а може навіть і причинив де що: обставини дуже тому сприяли, а Ярослав, як бачимо, дуже велику увагу звертав на західнє пограниче, Після того великого походу бачимо кілька років пізнїйше, вже по смерти Мстислава, ряд нових походів, що своєю систематичністю виказують істнованнє у Ярослава якоїсь загальнїйшої мети: під 1038 р. маємо похід Ярослава на Ятвягів 12); під 1040 р. похід на Литву; 1040-1041 р. похід в Польщу: сей був зроблений може на проханнє нового в. кн. Казимира, але се не переміняє загального вражіння від сїєї системи походів на захід. Очевидно, вони стояли в звязку з реставрованнєм західньої границї Руської держави і мали на меті зміцненє або й розширеннє її в порівнянню з давнїйшим. 

З смертию Мєшка Польща прийшла була до повного упадку: настала загальна анархія, реакція проти нових форм державного житя, проти християнства. Тільки десь коло 1049 р. прибуває назад до Польщі син Мєшка Казимир (т. зв. Відновитель) і опираючись з одного боку на поміч Нїмеччини, а другого — на поміч Ярослава, починає реставрацію польської держави. Зі сторони Нїмеччини і Руси се, розумієть ся, було важною полїтичною похибкою, що вони помагали відбудовувати Польську державу; в інтересах Руської держави був повний упадок сього соперника. Але Польща була тодї така слаба супроти Руси, що знов ся полїтика Ярослава не може нас дуже й дивувати: треба було великої розваги, щоб не злегковажити такого підупалого сусїда. 

Коли саме Казимир звернув ся до Ярослава і уложив союз з ним, ми не знаємо. Очевидно тільки, що будо се десь на самім початку його князювання в Польщі. Ярослав видав за Казимира свою сестру, Добронїгу-Марію, як зветь ся вона в польських джерелах, а згодом висватав сестру Казимира за свого сина Ізяслава 13). „За віно” своєї сестри дістав Ярослав від Казимира невільників, виведених чверть віка перед тим Болеславом з Руси, числом вісїм сот. Очевидно, вигоди, які Ярослав мав здобути від сього союза для себе, сим не обмежались, але більше нічого лїтопись не каже. Само собою розумієть ся, що заразом Ярослав дістав згоду шваґра на свої дотеперішнї здобутки на західнїх границях. З свого боку він поміг свому шваґрови в його боротьбі з опозицією; головним її огнищем було Мазовше, де на чолї повстання стояв якийсь Мойслав, чи Маслав, і з нашої лїтописи знаємо про два походи Ярослава на Мазовше 14). Перший раз, по лїтописи 1041 р., ходив він туди човнами, очевидно — Бугом, з невідомим результатом 15); чи сей похід зроблений був в інтересах Казимира, не можемо сказати на певно, але се досить правдоподібно з огдяду, що другий раз Ярослав уже безперечно в інтересах Казимира знову ходив на Мазовше. Сей другий похід мав на метї знищити мазовецьке повстанє і досяг свого: Ярослав „побЂди я, и князя ихъ уби Моислава, и покори я Казимеру” 16). Сим Ярослав дуже сильно поміг Казимирови в відбудованню Польщі і тим, ровумієть ся, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізнїйше. 

Другою ареною для Ярославових полків були північні землї. Про тутешнї походи ми маємо теж тільки короткі, і мабуть — далеко не повні згадки, але ясно, що вони мали на метї розширеннє полїтичного впливу Руської держави на фінські народи та збільшеннє підвластної і обложеної данею території. 

Під 1030 р., одного року з відібраннєм Белза, Ярослав ходив на Чудь (полуднево-західнїх Фінів, на балтійськім побережу на захід від Чудського озера, инакше Пейпус). Він переміг їх і збудував місто Юрїв 17) пізнїйший Дерпт, Дорпат, недавно урядово знову названий Юриєвим). Се перший звістний початок розширення новгородського полїтичного впливу за Чудське озеро. В иньші походи сам Ярослав безпосередно не ходив: під 1032 р. маємо похід війська під проводом Улеба „изъ Новагорода на ЖелЂзныя врата” — тут розумієть ся похід на „заволоцьких” Фінів, в басейнї Північної Двини; похід був нещасливий. Під 1042 р. записаний анальоґічний похід Володимира Ярославича, що сидїв тодї в Новгородї, на „Ямь”, що мешкала тодї, як виводять з иньших звісток і фактів, в полудневім Заволочу між Ладозьким озером і Північною Двиною 18). 

Полуднева границя меньше вимагала уваги за Ярослава, нїж за його батька. Вже самі інтензивні походи Ярослава на захід дають розуміти, що на полуднї було більше спокою. Дїйсно, Печенїги трохи притихли, бодай судячи по тому, що ми про них чуємо (не забуваймо, що наші звістки про їх напади досить припадкові). 

Під час боротьби Ярослава з Сьвятополком вони виступають в ролї союзників Сьвятополка: в сїй ролї беруть вони участь в любецькій битві, непокоять Київщину під час походу Сьвятополка на Київ 1018 р. і разом з ним ідуть на Ярослава на другий рік (битва на Альтї); може в звязку з тимже стояв напад Печенїгів, записаний (що правда — тільки в Нїконівськім збірнику) під 1020р. Від тодї якихось нападів Печенїгів на власну руку аж до року 1036 не чуємо. 

Се можливо. Печенїзька орда в ті часи була вже безперечно ослаблена. Не минула для неї дурно „безпереступна” боротьба її з Русию в кінцї Х і на початку XI в., але головно, що натиск зі сходу — орди Узів-Торків і з-заду її Кипчаків-Половцїв все дужчав, і в серединї XI в. орда Торків, а за нею слїдом Половецька прорвала ся в чорноморські степи, витиснувши печенїзьку орду. Останньою конвульзією Печенїзької орди в наших степах був напад її на Київ 1036 р. 19). Печенїги прийшли тодї великою масою, „без числа”, правдоподібно — се була цїла Печенїзька орда, що мандруючи зза Днїпра, з донсько-днїпровських країв, під натиском Торків, упала на Київщину. 

Орда обложила Київ. Ярослав тодї був в Новгородї; він зібрав тут полки, забрав варязькі ватаги і з ними пройшов у Київ. Під Київом, на рівнім полї, де потім стала київська катедра св. Софії і виросла нова частина міста, дав Ярослав Печенїгам рішучу битву; завзята, цїлоденна битва закінчилась повною побідою Ярослава; Печенїги пустили ся тїкати куди видно; богато їх потонуло в сусїднїй річечцї Сїтомлю 20). 

„Так вони погинули, а решта їх розбігла ся аж до нинїшнього часа”, закінчує своє оповіданнє лїтопись. Се значить тільки, що від того часу Печенїги зникли з арени київської полїтики: і більше не нападали на Русь. В дїйсности, як низше побачимо, головні маси їх, задержавшись якийсь час на нижнїм Дунаю, рушили потім за Дунай на Византийські землї, а чорноморські степи зайняли Торки, а слїдом — Половцї.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20103.htm
Категорія: I. Ярослав | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 480 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017