Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » I. Ярослав

СМЕРТЬ МСТИСЛАВА.ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА; ВОЛОСТИ ЙОГО СИНІВ; УКРІПЛЕННЄ І ЗАЛЮДНЕННЄ ПОЛУДНЕВОГО ПОГРАНИЧА...
СМЕРТЬ МСТИСЛАВА.ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА; ВОЛОСТИ ЙОГО СИНІВ; УКРІПЛЕННЄ І ЗАЛЮДНЕННЄ ПОЛУДНЕВОГО ПОГРАНИЧА. ЗАГРАНИЧНІ ЗНОСИНИ — З НЇМЕЧЧИНОЮ, З СКАНДИНАВІЄЮ, З ФРАНЦИЄЮ Й УГОРЩИНОЮ, З ВІЗАНТИЄЮ; ОСТАННЇЙ ПОХІД НА ЦАРГОРОД.





Серед сих подїй зверхньої, заграничної полїтики переходили важні переміни у внутрішній полїтичній системі Руси. 

Ми полишили тут Ярослава, коли він, розбитий Мстиславом, мусїв піти з ним на компроміс — відступити йому всї землї на схід від Днїпра. Не знати, о скільки помирив ся він з ролею володаря хоч більшої частини, але все таки тільки частини батьківської держави; знаємо тільки, що з Мстиславом і Брячиславом він жив у згодї, більш нїчого. Але доля сприяла розширенню Ярославових володїнь. 1033 р. вмер одинокий, здаєть ся (більш не знаємо), син Мстислава Остап (Еустафий), а скоро (1036 р.) пішов за ним і сам Мстислав. Несподївано в руках Ярослава злучила ся цїла українсько-руська територія. 

Може бути, що сей несподїваний успіх відживив в Ярославі ідею одности земель Руської держави: тогож самого року, як умер Мстислав, Ярослав відібрав Псковську волость у свого брата Судислава останнього з своїх живих братів 1); самого Судислава посадив він до вязницї, де він зіставав ся до Ярославової смерти, яких двадцять лїт. Але цїкаво, що одиноку волость, яка зісталась поза його руками — Полоцьку Ярослав не відібрав анї у Брячислава, анї по смерти його († 1044), коли на полоцькім столї засїв Брячиславич Всеслав, звістний чудодїй, „єгоже роди мати отъ влъхвования” 2). Не знати, чи вязали Ярослава на сїм пунктї якісь почутя, чи які перешкоди, чи попросту смерть захопила його скорше, нїж він знайшов відповідну хвилю для прилучення сеї останньої незалежної від нього волости. 

Таким чином від 1036 р. цїла Руська держава, з виїмком Полоцької волости, була під властию Ярослава. Виїмок був о стільки незначним, що лїтописець справдї мав певне право з'іґнорувати його: він каже, що Ярослав по смерти Мстислава „бысть единовластець Руской земли” 3). 

Подїбно як і його батько, Ярослав роздавав поодинокі волости з своєї держави своїм синам, в міру того як вони підростали. Се було зовсїм природно, мало свої вигоди, як я виказував вище, і власне на початках Ярославового князювання в Київі став ся факт, що міг тільки піднести в очах його і иньших потребу сеї полїтики. Факт, правда, переданий нам дуже коротко, так що можемо властиво тільки відгадувати його значіннє: під 1019 р. читаємо, що Ярослав нагнївав ся на новгородського посадника Константина, послав його на засланнє до Ростова, а три роки пізнїйше звелїв його забити в Муромі 4). Константин був син Добринї, опікуна і свояка Володимира, що в своїм часї правив Новгородом в його імени; в ролї новгородського посадника Константин, розумієть ся, мав правити в Новгородї й далї по переходї Ярослава до Київа. Коли як раз по тому Ярослав вчинив таку тяжку кару над таким першорядним репрезентантом дружинної аристократії (такі факти у нас взагалї незвичайно рідкі), то причина мусїла бути полїтична і дуже важна; трудно найти иньше об'ясненнє окрім того, що Константин, зіставши ся по переходї Ярослава до Київа правителем Новгорода, показав змагання до самостійнїйшої ролї, до самостійного володїння — як то удавалось, певно, не раз давнїйшими часами таким правителям, і за то був так незвичайно скараний. А власне проти подібних змагань служило роздаваннє волостей членам своєї родини — синам. 

Ярослав мав сїм звістних нам синів. Найстарший — Ілля побіжно тільки згадуєть ся в катальоґу новгородських князїв; Ярослав посадив його в Новгородї, перейшовши до Київа, очевидно — ще малого, під опікою згаданогоКонстантина, але він скоро вмер 5). Другий син — Володимир родив ся 1020 р. 6); 1036 року, коли йому отже було шіснадцять лїт, послав його батько князем у Новгород. Третїй — Ізяслав родив ся 1024 р.; йому не знати коли, можна догадуватись — теж скорше нїж мав він двадцять лїт, батько дав в управу Турово-пинську волость; як бачимо, повторяєть ся практика Володимирових часів, коли теж Новгород і Туров-Пинськ фіґурують як волости старших княжичів. 1052 р. Вододимир умер, полишивши сина Ростислава; його волость передав Ярослав Ізяславу, зіставивши й далї в його руках, і попередню Турово-Пинську волость 7). Четвертий Ярославич — Сьвятослав (род. 1027 р.) мав від батька в управі Волинь. Пятий — Всеволод зіставав ся при батьку до смерти його: лїтопись поясняє, що батько його любив найбільше, тому й держав при собі. Иньші сини, певно, були ще за молоді, тому мабуть нїчого не знаємо про їх волости. Старші сини, заступаючи батька в своїй волости під час спокою і на війнї, виручали його часом і в загальнїйших потребах. Володимир, бачимо, ходить і в новгородські походи, і бере провід в кампанії против Візантиї (1043). 

Взагалї як в сфері заграничної полїтики, так і у внутрішнїх відносинах князюваннє Ярослава становить продовженнє князювання Володимира, відновлене після певної перерви більшої або меньшої — як для поодиноких земель. Подібно як за Володимира, зверхня полїтика має більш консервативний характер, її мета — злучити і задержати в цїлости землї Руської держави; головно тільки на півночи, між слабими і податливими фінськими народами розширяли ся неустанно далї її границї. Особлива увага звернена була на західню границю, де сформувала ся иньша сильна словяньска держава, з сильним апетитом на сусїднї землї Руської держави; тут, як я згадував, Ярослав по всякій імовірности задержав або може й розширив старі границї; натомість закарпатські землї за Ярослава ледво вже чи належали до Руської держави. 

Відносини Руси до степових орд і за Ярослава більше пасивні: Русь, бодай в наших звістках, відбиває лише напади Печенїгів, коли вони заходять за лїнїю укріплень (в околицї Київа), і зістаєть ся пасивним сьвідком випираня Печенїгів з чорноморських степів новою ордою. Походи Мстислава і Ярослава на Кавказ робили ся в інтересах Тмутороканської волости, для зміцнення її становища: вона тепер була вже руським островом, відтятим турецьким морем від решти Руської держави. Якихось заходів для привернення назад чорноморських степових просторів не чуємо — їх, видно, вирекли ся зовсїм. 

З ослаблення Печенїгів на Руси скористали лише, щоб посунути сю оборонну лїнїю на полудень: Ярослав, вивівши велику силу невільників з походу на Польщу, подїлив їх із Мстиславом і свою пайку ужив для кольонїзації Порося: „посади своя по Рси, и суть и до сего дни” 8). Заразом Поросє заставлено рядом кріпостей (під 1032 р. про Ярослава сказано: „поча ставити городы по Рсі”), Отже воєнна границя з Стугни, фортифікованої за Володимира, перенесена на Рось (всї звістні нам „городи” по Роси стояли на її лївім боцї); велика територія між Стугною і Росию була прилучена до осїлих, оборонних земель. Із збудованих Ярославом міст можемо на певно вказати на Юрїв на Роси — названий очевидно по християнському імени Ярослава, як і Юрїв в чудській землї. По анальоґії можна б здогадувати ся, що щось подібне міг зробити і Мстислав у себе, бо полуднева границя Сїверщини вимагала зміцнення не меньше від Київщини. 

Перейдемо до заграничної полїтики. Про русько-польські відносини говорив я вище. В певнім звязку з ними стояли зносини з Нїмеччиною. Ми бачили вже, що ще під час своєї боротьби з Сьвятополком Ярослав уложив був против Болеслава союз з імп. Генрихом. Потім у 30-х рр. в своїй боротьбі з Мєшком Ярослав знову виступає поруч Нїмцїв, дуже можливо — що й за порозуміннєм з ними. По третє бачимо його в спільній полїтицї з Нїмеччиною, коли вони разом підтримують Казимира. 

На жаль, наші звістки про зносини Ярослава з Нїмеччиною зовсїм припадкові і бідні, хоч позволяють догадувати ся, що зносини сї були досить живі. Так маємо звістку (пізнїйшу, але авторитетну) про руських послів у Генриха III при кінцї 1040 р. (30/XI) 9). Хронїка Лямберта оповідає, що 1043 р. знову було у Генриха III посольство від „руського короля”, з пляном оженити Генриха з донькою того руського короля, але з сього пляну нїчого не вийшло (Генрих вибрав уже собі иньшу жінку), і вони з жалем (tristes) мусїли вертати, обдаровані замість принесених дарунків 10). Але не встигши оженити самого Генриха, руська династія навязала десь в серединї та в другій половинї XI в. цїлий ряд иньших шлюбних звязків з Нїмеччиною — про се ми маємо принагідні звістки, без докладнїйших пояснень. Так Сьвятослав Ярославич мав бути оженений із сестрою єпископа трірського Бурхарта 11). Котрийсь иньший з руських князїв — rех Ruzorum, мав доньку саксонського маркґрафа Отона з Орляґмунда, і вона по смерти чоловіка вернула ся в Нїмеччину, вийшла тут за сина баварського герцоґа Отона з Нордгайма — Конона, а свою доньку від сього руського князя видала за „одного з тірінґських вельмож Гунтрама” 12). Третїй — знов не звістний нам на імя rех Ruziae мав бути оженений з Одою, донькою Леопольда ґрафа штадського; вона теж пережила свого чоловіка поховала його гроші, а сама з сином Warteslau вернула ся в Саксонїю, й тут вийшла знову замуж; сей Вартеслав вернув ся потім на Русь і правив батьківськими землями, побравши назад заховані гроші 13). Хто були сї анонїмні князї, оженені з Нїмками, не можна сказати на певно, і всякі здогади будуть тут зайві — могли се бути молодші Ярославичі 14) із старших не можна думати тільки про Всеволода, бо його вдову бачимо в Київі й пізнїйше. Недавно опублїковані „молитви Ґертруди” з мінятюрами XI в. дають досить правдоподібну, хоч і не вповні певну вказівку, що Ізяслав був оженений з якоють нїмецькою княжною, Ґертрудою на імя 15). У всякім разї зістають ся досить певні звістки про три шлюбні звязки руських князїв з другої половини XI в. з нїмецькими династиями. 

Дуже живі зносини бачимо за часів Ярослава між Русию і скандинавськими краями. Варязькі дружини невідмінно виступають у всїх важнїйших походах Ярослава, почавши від його бунту проти батька до походу на Византію 1043 р. Незалежно від служби, удавали ся на Русь скандинавські династи в прикрих хвилях — нпр. оповідаєть ся про Оляфа св., норвежського короля, що він перебував у Ярослава, коли його вигнали з Норвеґії, й т. и. Взагалї в скандинавських саґах маємо богато звісток про подорожі та побут Скандинавів на Руси з тих часів. Безперечно, під сьвіжою памятю сього варязького натовпу за Ярослава сформувала ся і варязька теорія початку Руси. 

В звязку з сими живими зносинами стоять і скандинавські звістки про шлюбні звязки з руською династією. Так Ярослав мав за жінку Інґіґерду, доньку шведського короля Оляфа; звичайно припускають, що се була Ярославова жінка Ірина, що се було її друге, християнське імя (Ірина — Інґіґерда, імена однаково починають ся) 16). Славний авантурник Гарадьд Сьміливий (Hardraade), норвежський принц, що потім був і норвежським королем, оженив ся з донькою Ярослава, котру скандинавські джерела звуть Єлисаветою. Саґа про нього оповідає, що коли Гаральд, посватав її, Ярослав не відмовив, але сказав, що такий принц; без держави і без великих грошей, як він, перше мусить чимсь прославити ся, аби шлюб сей не здавав ся нерівним, і Гаральд пустив ся в сьвіт, добувати слави, і потім дїйсно Ярослав видав за нього доньку 17). 

Аби покінчити з західньою Европою, перейдемо ті спорадичні звістки, які маємо ми про зносини Руської держави й її династії з иньшими західнїми краями сього часу. 

Ярославова донька Анна була за мужом за французьким королем Генрихом. Сей факт, що він так далеко шукав собі жінки, звичайно поясняють прикрим досьвідом, який дізнав його батько від папських кар, оженивши ся з своячкою. Але Русь тодї стояла в таких тїсних зносинах з заходом, що можна обійти ся без такого специяльного пояснення. Анна була другою жінкою Генриха; шлюб з нею став ся 1049 чи 1050 р. Переживши чоловіка († 1060), Анна якийсь час жила в монастирі, потім вийшла замуж знову за ґрафа де-Крепі, а по смерти його вернула ся знову до сина — короля Філїпа. Як за житя Генриха, так і по його смерти брала деяку участь в справах, і її підписи стрічаємо на документах разом з підписами Генриха та Філїпа; на однім з документів маємо мабуть її власноручну підпись — кирилицею (Ана ръина — очевидно regina). Останнїй документ з її підписом маємо з 1075 р., і потім нема про неї нїяких згадок 18). 

Угорські джерела кажуть, що батько короля Андрія, свояк св. Стефана, Володислав Лисий мав жінку з Руси (uxorem de Ruthenia dicitur accepisse), і його сини Андрій і Лєвєнта, втїкши з Угорщини в часї смерти Стефана († 1038), якийсь час перебували на Руси: з початку удали ся до Чехів, потім до свого свояка польського в. князя Мечислава, звідти на Волинь (ad regem Lodomeriae), та той їх не прийняв, і вони були пішли „до Куманів” (!), але дізнавши тут лиха, подали ся „на Русь” (ad Rusciam), і тут перебували, доки угорська старшина не покликала Андрія на королївство (1046 р.). Чи під час свого побуту на Руси, чи вже ставши королем, — Андрій теж оженив ся з донькою „руського князя”, близше невідомого 19). 

Для русько-візантийських відносин маємо також тільки уривкові відомости, з котрих годї довідатись щось докладнїйше. 

Від часів Володимирового шлюбу не маємо нїякої звістки: чи натяку, щоб добрі, союзні відносини між обома державами мали порватись чи попсувати ся за його житя; теж було і по смерти Володимира; візантийські хронїсти, оповідаючи про похід 1043 р., досить виразно говорять, що за Володимира і пізнїйше до сього походу не було розмиря з Русию 20). Руські купцї далї перебували в Царгородї більшими ватагами, як згадує Скілїца, руські полки далї постійно служили в візангийськім війську, фіґуруючи в ріжних кампанїях, а крім того Візантия користала при нагодї із спеціальної помочи руських князїв. Скілїца оповідає, що в війнї Візантиї з кримськими Хозарами 1016 р., коли знищено сї останки Хозарської держави, Грекам помагав „брат Володимира Σφέγγoς” 21) Судячи по докладній датї (початок 1016 р.), се було вже по смерти Володимира; чи був то дїйсно якийсь Володимирів свояк, не знати (певно, що не брат, але звістки Скілїци про руську династию взагалї недокладні). Саме імя сього Володимирового брата досить близько нагадує Сьвятополка, і в тім нема нїчого неможливого, що він міг тодї дїйсно помагати Візантиї (се ж було ще перед початком його боротьби з Ярославом). Потім ми маємо у Тітмара звістку про якесь посольство з Київа до Візантиї в осени 1018 р. Тітмар се оповідає про Болеслава, що він з Київа „послав до сусїдньої Грециї послів, обіцюючи імператору все добре, коли він схоче бути йому приятелем, а нї — то буде йому сильним ворогом” 22); але правдоподібно, се було посольство не так Болеслава як Сьвятополка, може викликане якимись, нам незвістними зносинами з Візангиєю Ярослава. Далї в 20-х роках (1023-4) маємо звістку у тогож Скілїци про якогось руського ватажка, котрого він зве: „Хρυσόχειρ (Золоторукий), свояк небіжчика Володимира”. Сей ватажок з 800 мужа прийшов був до Царгорода, нїби хотячи вступити в візантийську службу, але коли імператор казав йому наперед розброїтись, він не схотїв і поплив далї; побив візантийську сторожу в Дарданелях, що не давала йому вийти на берег, і дістав ся до Лємна, але тут візантийські ґенерали підступом вирізали його полк 23). 

Сї уривкові звістки у всякім разї цїкаві, бо показують, як живі були зносини між Русию й Візантиєю в першій половинї XI в. Серед сих відносин наступив конфлїкт 1043 р. Причини його не зовсїм ясні. Ми маємо про сю війну оповідання трох сучасників: Пселя, Аталїоти і Скілїци; вони згадують і про мотиви сеї війни, але від тих згадок сї мотиви не стають нам ясними. Псель каже, що Русинів, давнїх ворогів Греків, здержував тільки страх перед імп. Василем, і по його смерти (1025) вони задумали відновити свої напади на Візантию, але його наступники показались досить сильними і для них страшними, аж нездарне правлїннє імп. Михаіла Пафлаґонянина заохотило їх до війни; нїм вони одначе зібрали ся до війни, на престолї засїв уже Константин Мономах, і вони лише, аби не пропали ті приготовання, розпочали з ним війну. Розумієть ся, се тільки нездалі мірковання. Важнїйше оповіданнє Скілїци, що причиною була якась бійка в Царгородї з руськими купцями, де одного купця забито. Се само по собі дуже правдоподібна річ і могла бути безпосереднїм поводом війни, але судячи по великим заходам до походу і по неохотї Ярослава до згоди, тяжко припустити, що похід мав на метї тільки сатисфакцію за убитого купця. Найправдоподібнїйшим здаєть ся минї, що Ярослав хотів сильно настрашити Візантию і вимогти особливі привилеї для руської торговлї, подібно як ми бачили се в 1-ій половинї Х в. 24). 

Зібрані були руські полки і прибрані варязькі. Скілїца, очевидно побільшуючи, рахує всього руського війська аж на 100 тис.; правдоподібнїйше число знаходимо у Аталїоти — 400 човнїв, значить коло 20 тисяч мужа. Безперечно в усякім разї, що похід був сильний. Головний провід Ярослав віддав сину Володимиру, а властиву управу мав Вишата, оден з визначнїйших київських бояр. Військо посаджено на кораблї, і руська фльота рушила просто на Царгород. Руське джерело каже, що інїціаторами такого сьміливого руху на самий Царгород були Варяги, тим часом як Русь радила Володимиру вийти на берег близше, коло Дунаю, значить — пустошити придунайські землї. 

Як то бувало звичайно з руськими походами, і сей вибрав ся зовсїм несподївано та захопив Візантию неприготованою. Потайки прокрали ся руські кораблї в царгородську протоку й стали в сусїдстві Царгорода, а імператор не мав під рукою нїякої фльоти, Він посилав до Руси, взиваючи їх до згоди й обіцюючи сатисфакцію, але Русини не хотїли згоди й зажадали на глум неможливої контрибуції: в однім джерелї — до 1000 статерів на човно, в другому ще по більше — по 3 лїтри (фунти) золота на вояка. Імператор мусїв ладити ся до війни; зібравши що міг кораблїв, він виїхав сам з ескадрою і стрів руську фльоту недалеко Боспорської протоки; та стояла спокійно в портї, чекаючи нападу. Щоб зачепити її, імператор вислав кілька трієр з „штучним огнем”. Сей огонь наробив такої шкоди руським кораблям, що вони після сього не відважили ся стати до бою з грецькою ескадрою, подали ся назад, але дуже нещасливо — спіткала їх буря, дуже богато кораблїв пропало, а тим часом над берег насьпіло сухопутне грецьке військо і звідси почало нищити Русь. Скілїца каже, що нарахували 15 тис. трупів на побережу. Після сеї невдачі Русь помандрувада до дому морем і суходолом, бо кораблїв зістало ся за мало в порівнянню з військом. За кораблями наздогін пішла грецька ескадра з 24 кораблїв; вона напала на руську фльоту, але та перемогла і грецьку ескадру знищено зовсїм; після сього руські кораблї з Володимиром вернули ся, видно, до дому щасливо. Натомість гірка доля спіткала сухопутне військо. Руська лїтопись рахує його на 6000; проводу взяв Вишата: лїтопись каже, що нїхто з бояр не хотїв узяти проводу над ними, видко — становище їх було дуже небезпечне, тодї пішов Вишата, не хотячи лишити його без проводу: „аще живъ буду, то с ними, аще ли погибну — с дружиною”. Дїйсно, се військо перестрів недалеко Варни намістник подунайської области Катакальон Вест і роспудив їх. Богато невільників (по Скілїцї 800), разом з Вишатою відіслано до Царгорода, і богато з них ослїплено по тодїшнїй візантийській моді. 

Так закінчив ся сей останнїй руський похід на Царгород. По словам лїтописи, русько-візантийські відносини упорядкувались три роки після походу — „миру бывшу”, але на жаль про умови й обставини сїєї згоди не знаємо нїчого окрім того, що руських невільників пущено на Русь. Кілька років пізнїйше (не пізнїйше 1052 р.) сї відносини зміцнені були шлюбом: за Всеволода Ярославича висватано візантийську царівну 25). Мусїла то бута якась дївчина з родини Константина Мономаха, і по його імени старший її син названий був Мономахом, але близших подробиць про неї нїяких не маємо.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20105.htm
Категорія: I. Ярослав | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 363 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017