Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » I. Ярослав

ЗАКОНОДАТНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА, КУЛЬТУРНІ ЗАХОДИ: МОНАСТИРІ, ОСЬВІТА І ЦЕРКОВНІ СПРАВИ; БУДІВНИЦТВО...
ЗАКОНОДАТНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА, КУЛЬТУРНІ ЗАХОДИ: МОНАСТИРІ, ОСЬВІТА І ЦЕРКОВНІ СПРАВИ; БУДІВНИЦТВО; МОНЕТА. СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА; ПОДЇЛ ЙОГО СПАДЩИНИ. 





У внутрішнїй полїтицї, як бачили ми, полїтична система Руської держави далї операла ся на династичній основі, тепер відсьвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всїх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще невтралїзовали льокальні елєменти, далї розтекала ся по цїлій Руській державі, вяжучи її сьвідомістю своєї одности. Як далї, київське право і законодавство впливало на право і практику цїлого простору держави, відмінюючи місцеве звичайове право, а змагання коло дальшого розширення нової релїґії та візантийської культури зміцняли заложені Володимиром культурні звязки. Взагалї „єдиновластство” Ярослава, що в однїх землях зайняло в сумі коло двадцати лїт, а в иньших ще далеко більше, було дальшим, дуже сильним поступом в еволюції внутрішнїх звязків, внутрішньої одности земель Руської держави, заложеної Володимиром. Воно і не принесло, не додало до них нїчого нового, розвивало тільки попереднє, служило, як я вже сказав, дальшим продовженнєм Володимирового князювання, а положеннє наше тепер о стільки лїпше, що з Ярославових часів знаємо ми про внутрішню полїтику правительства далеко більше й певнїйше, як з Володимирових. 

Про законодатну дїяльність Володимира, ми, пригадаймо, маємо властиво тільки оповіданнє про уставленнє і знесеннє кари смерти за убийства, та непевну церковну уставу. З Ярославом справа стоїть инакше; маємо не лише кілька зовсїм певних його законів і розпоряджень, але ще його особа займає спеціальне, виїмкове місце в традиції нашого давнього законодавства, покриваючи собою давнїйші і пізнїйші стадиї його розвою. Руський правний кодекс „Правда руська” від дуже давнього часу — напевно від XIII в., без ріжницї давнїйших і новійших частин уважаєть ся „уставом”, або „судом” Ярослава (Судъ Ярославль Володимирица”, як надписаний він у кодексі Кормчої XIII в.), і в традиції звязуєть ся з переходом Ярослава з Новгорода до Київа: відсилаючи новгородське військо до дому, Ярослав передав їм „Правду”, поручаючи їм тримати ся сих законів: „по сей грамотЂ ходите, яко списахъ вамь, такоже держите” 1). Се розумієть ся, льокальна новгородська традиція, але погляд на Руську Правду як на закони Ярослава ледви чи можна уважати спеціально новгородським. Тут до певної міри мусїло вплинути становище Ярослава як патріярха нової княжої династії і останнього „єдиновластьця” Руської держави, подібно як практика „за великого князя Витовта” була протягом віків виходною точкою для реґляментації всяких відносин в. кн. Литовського. Але окрім того мусимо прийняти, що Ярослав таки дїйсно зазначив себе в сфері нормовання державних відносин і звичайового права чимсь особливим. Воно й зрозуміло, бо Ярослав має уже до роботи з більше уставленими державними відносинами нїж його батько. 

Не запускаючи ся в річеву аналїзу (на се буде місце далї) 2), я зазначу тільки, що всї редакції Руської Правди, які маємо, не були офіціальними кодифікаціями, а приватними, більше або меньше повними збірками правних норм. Найстарша редакція (перші 17 параґрафів коротшої Руської Правди, по загально прийнятому подїлу) може належати не пізнїйше як першій половинї Ярославового правлїння: право, в нїй скодифіковане, може бути навіть старше від Ярослава. Друга редакція, чи так звана Руська Правда Ярославичів, зладжена десь в перших роках по смерти Ярослава, містить право часів Ярослава, з деякими змінами його синів — місцями зазначеними, місцями, бути може, не зазначеними. Ми таким чином не маємо кодексу, де б було представлене в чистім видї право Ярослава, завсїди одначе, на підставі сих двох редакцій можна виробити собі певне понятє про право часів Ярослава (головно право карне). Тяжко тільки вказати, що внесено було в се право законодавством чи практикою Ярослава. Ми майже не маємо вказівок в сїм напрямі, знаємо властиво тільки про заведеннє ним кари смерти, знесеної його синами 3). Маємо ще „урок Ярославль” вирникам: таксу, що нормує натуралїї, які має право побирати судовий урядник-вирник, і час, протягом котрого він може вимагати виживлення від місцевої людности 4). В декотрих кодексах іменем Ярослава надписуєть ся й иньша, спеціальна такса: поплат осьменникам (міській полїції) при мощенню мостів у Новгородї; дїйсно, в тім нема нїчого неможливого, що й ся такса належить Ярославу 5). Правдоподібно і більше анальоґічно таке мусїло вже істнувати за часів Ярослава, а мали вони на меті, очевидно, оборону громади від надужить княжої дружини, — факт дуже характерний. 

Крім сих вповнї автентичних документів Ярославової законодатної дїяльности маємо ще оден дуже інтересний, але вже зовсїм непевний, кажу про т. зв. Церковну уставу Ярослава. Вона має предметом церковний суд, головно в справах моральности і супружих відносинах вірних взагалї; відома вона тільки в пізнїх рукописях (найстарша XV в.) і нема про неї ранїйших згадок. Що в теперішнїм видї вона не може належати до часів Ярослава, в тім не може бути найменьшої непевности; чи була вона простим фальсифікатом, чи опираєть ся на якійсь традиції про Ярославову уставу, чи нарештї мала в основі дїйсно якусь Ярославову хартію, пізнїйше розширену і змодіфіковану, се все ще питання невияснені, бо й сама устава далї близше не аналїзована. 

В розвою християнства і звязаної з ним візантійської христіянської культури наша лїтопись констатує великий поступ за часів Ярослава, завдяки його заходам; а писала ся вона тодї, коли память про князюваннє Ярослава була ще сьвіжа на Руси. „За Ярослава віра христіянська почала плодитись і ширити ся”, каже лїтопись 6), і зазначає два моменти, що вплинули на її дальший розвій. Оден — се початок монашого житя: „почали множити ся чорноризцї, і почали істнувати монастирі”. То був і в Візантії час особливого розвою монашества, коли воно в очах суспільности являлось, щоб так сказати, нормальною формою христіянського житя, тим часом як сьвітське житє уважалось тільки нездарною імітацією правдивого христіянського жития. Тож розповсюдненнє й на Руси монашества, на тодїшній погляд, мало бути невідмінною умовою доброго розвою христіянства. По словам лїтописи, Ярослав мав особливе замилованнє до монахів („излиха бЂ любяче черноризьци”), і за його часів почали засновувати ся монастирі; се потверджує й Іларіон в своїм образї христіянського жития на Руси („монастыреве на горахъ сташа”), і Нестор (в Житиї Теодосия), але докдаднїйших відомостей про сї монастирі не маємо, окрім монастирів св. Георгія і св. Ірини, поставлених в Київі, в сусїдстві митрополїї, в честь христіянських патронів Ярослава і його жінки. Монастирі сї одначе не мали важного значіння. За те на останнї роки Ярослава припадають початки (тодї ще не показні) славного пізнїйше київського Печерського монастиря. 

Другий момент, зазначений лїтописею, се заходи Ярослава коло розповсюднення книжної осьвіти і книжности. По її словам, Ярослав „книгамъ придежа”, читав книжки днями й ночами, і заходив ся коло помноження книжок: він зберав „писцїв”, по теперішньому — лїтератів, і поручав їм перекладати книги з грецького на славянське і попросту списувати (Русь богато черпала з готового запасу полуднево-славянських перекладів). Велику, по тодїшньому, бібльотеку спорядив Ярослав при збудованій ним Софійській катедрі („многы книгы списавь положы вь церкви св. Софьи”). Поруч з тим Ярослав міг далї вести заходи Володимира коло розповсюднення книжної осьвіти. Досить авторитетна звістка лїтописних компіляцій 7) оповідає під 1030 р., що Ярослав, приїхавши в Новгород, зібрав з поміж дїтей старост і сьвящеників триста душ і звелїв їх учити „книгам”; лишаючи на боцї подану тут цифру зібраних дїтей, що до самого факту ледви чи можуть бути які непевности. Розумієть ся, подібні заходи мусїли мати місце й по иньших краях. Лїтописець високо цїнить сї заходи Ярослава коло книжности й осьвіти. Він порівнює дїяльність його з дїяльністю батька і Володимиру признає заслугу початків — христіанїзації Руси, а довершення її — Ярославу: „як то буває, що оден з'оре землю, другі засіють, а иньші пожнуть і їдять богаті овочі, так і тут: батько Ярослава з'орав і зробив землю мягкою — просьвітивши хрестом, а Ярослав, Володимирів син засіяв книжними словами серця вірних, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки” 8). 

Далї будовано церкви, заходили ся коло помноження духовних. Лїтопись підносить, що Ярослав „ставив церкви по містах і ріжних місцевостях (по градомъ и по мЂстомъ), придїляв сьвященників і забезпечав їх із своїх доходів (дая имЂния своего урокъ), поручав їм поучати людей (в християнстві) та частїйше відправляти службу; і множились сьвященики, і число християн”. З другого боку маємо маленьку подробицю репресій проти репрезентантів старої релїґії — волхвів, правда — в звязку з замішаннями, що повстали через них, в Суздальській волости (1024); волхви вказували на певних старих людей, що мовляв „держать гобино” (урожай), і забивали тих людей; Ярослав, довідавши ся про се, приїхав до Суздаля й казав арештувати тих волхвів, позасилав або покарав смертию, а людей мав поучувати, що неврожай або хоробу посилає Бог за гріхи людські, а люде того насилати не можуть” 9). 

Число катедр мабуть було помножено; з певностию можемо вказати тільки на одну — в новозбудованім чи відновленім Юриєві на Поросю. Я вже згадував про здогад, що київська митрополїя була заснована теж за Ярослава, але сей здогад не має під собою ґрунту 10. Інтересним фактом в історії сїєї митрополїї натомість було поставленнє з волї Ярослава митрополитом Русина Іларіона собором епископів у Київі 11). Се сталось 1051 р., коли полїтичні відносини з Візантиєю були вже полагоджені; але поставлення довершено, очевидно, без порозуміння з патріархатом. Звичайно в сїм факті бачуть змагання до незалежности руської церкви; щось певне сказати в сїй справі не можна, бо маємо тільки голу звістку, про відносини патріархату до сїєї справи не знаємо, а головно — що до нового поставлення митрополита, по Іларіонї, Ярослав не дожив, і ми не можемо судити, чи се він зробив як виїмок, чи хотів зробити з того практику на пізнїйше. Взагалї в давнїй Руси не бачимо якогось такого загальнїйшого змагання: боротьби за автономію церкви не видко, але заперечити сїєї тенденції у Ярослава також не маємо права, хоч зовсїм можливі й иньші об'яснення сього факту: нпр. що Ярослав хотїв мати руських митрополитів, а не Греків, і своїм радикальним кроком хотів зробити пресію на патріархат, або що йому важна була як раз особа Іларіона, його надворного сьвященика і незвичайно осьвіченого чоловіка, що цїлою головою стоїть вище взагалї над рівенем давнього руського письменства. Головно ж, що занадто мало знаємо про обставини сього факту. 

З христіянством далї йшов в парі вплив візантийської культури. Вище згадувало ся про заходи Ярослава коло розповсюднення осьвіти; тепер ще згадати треба про візантийську штуку. 

Ярослав, видко, любив будувати. Скоро лише опанував Київ, забрав ся до будови нової церкви св. Софії, на місце тієї, що згоріла попереднього року 12). Та ріжні полїтичні клопоти відвернули його увагу від сеї справи на довший час, і вже по заспокоєнню Руської держави розпочав він на ширшу міру свої ґрандіозні, як на той час, і роскішні будови в Київі. Для того занято було під місто великий простір поля, де була битва з Печенїгами 1036 р. Тут Ярослав поставив „Золоті ворота” з церквою Благовіщення над брамою, патрональні монастирі св. Георгія і св. Ірини, і головно — нову, катедральну церкву св. Софії·; очевидно, він, ішов тут за прикладом головної окраси Царгорода юстінїанової св. Софії, хоч плян і стиль київської зовсїм инакший від царгородської св. Софії. Се мав, очевидно, бути взірець краси і роскоші грецької штуки, призначений на те, аби піддержати славу Київа як соперника Царгорода (aemula sceptri Constantinopolitani, як називає його архіепископ бременський Адам). Київська Софія справді зісталась роскішною памяткою тодїшньої грецької штуки, одною з найбільш важних в сїм родї. Церкву в серединї богато декоровано мозаїкою, „иконами многоцЂньными, и златомъ, и сребромъ, и сосуды церковьными”. В Новгородї Ярослав теж поставив нову катедру св. Софії, на місце давнїйшої, що також згоріла, не так роскішну як в Київі, але славну в історії Новгорода як його палядіум. 

Як про одну з подробиць візантийських культурних впливів я згадував про монету Володимира. Золотої монети після нього на Руси вже не звістно, срібну маємо з імененем Георгія (Ярослава) і ще з кількома суперечними написями: одні читають на декотрих Сьвятополка, а на других Георгія-Ярослава, иньші відчитують Петра і Дмитрія, иньші признають неясними. Монети, звичайно признавані Сьвятополковими, дуже подібні до Вододимирових — мають потрет князя на тронї, з другого боку туж геральдичну фіґуру, але змодифіковану; напись відчитують (але з великими натяганнями) „Стополкъ на столЂ, а се єго серебро”. Монети Юрія-Ярослава, ті що на певно йому належать, визначають ся делїкатною роботою і мають образ св. Георгія з грецькою написю: Гεωργίо(ς), з другого боку — геральдичний знак з написю — Ярославле съребро, і на рамцї: αμην (се т. зв. III тип Ярославових монет) 13). 

Отсе й було б все важнїйше, що ми знаємо з часів Ярослава. Для князювання, що тягло ся без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнїм „єдиновлаством” на Руси: і полишило справдї важні слїди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не богато. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсїм. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбити ся в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний полїтик, любитель книжного почитания і монашого жития — Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність, хоч був далеко більш позитивною фіґурою, як його брат — авантурник Мстислав, осьпіваннй Баяном. Хоч: маємо перекази й піснї, звязані з ріжними епізодами Ярославового князювання (з боротьби його з Сьвятополком, потім з Мстиславом), але в них його фіґура стоїть на боцї, майже незачеплена лєґендою, і не визначаєть ся нїяким виразним характером. Книжна, духовна традиція (Іларіон, Нестор, лїтопись, т. зв. Яков) має для нього велике поважаннє, як для опікуна церкви, „христолюбивого князя”, прихильника монашества й осьвіти, величає його заслуги на сїм полї, хвалить його христіянсьві чесноти (мужь правьденъ и тихъ, ходяй въ заповЂдЂхь божиихъ”, як характеризує його Нестор), але й тут ми не бачимо живого чоловіка, живих прикмет. 

Умер Ярослав, правдоподібно, 20 лютого 1054 p. 14), старим вже чоловіком. Лїтопись каже навить, що він умер на 76-м роцї 15). Смерть не застала його несподївано, як Володимира, і він мав час роспорядити своєю державою. Двох старших синів його вже не було на сьвітї. З живих він найбільше любив Всеволода, але по пережитих розрухах по смерти Володимира не відважив ся йому передати Київ; лїтопись, ще раз, з нагоди смерти Всеволода, згадуючи про особливі симпатії до нього Ярослава, кладе в уста Ярослава бажаннє, щоб Всеволоду прийшло ся бути князем в Київі, але законною дорогою („с правдою”), не насильством 16). Київ передав Ярослав найстаршому з живих синів — Ізяславу, що вже перед тим мав Новгород і Турово — пинську волость, і заховав їх на далї 17). Разом з Київом Ізяслав дістав і Деревську землю: вперше тепер вона увійшла в одну волость з полянською Київщиною і вже нїколи не віддїлялась. Подібно стало ся і з Псковом, що становить від Ярославового подїлу одну волость з Новгородом і, певно, разом з ним відданий був Ізяславу. Другий син Ярослава, Сьвятослав, що сидїв перед тим на Волини, дістав Чернигів з більшою частию Сїверщини і ще, певно, землї Радимичів і Вятичів, що від тепер становлять одну волость з Сїверщиною, та Тмутороканську волость. Полудневу частину Сїверщини натомість віддїлено: як осібну волость, з столицею в Переяславі, дїстав її улюблений син Ярослава Всеволод. З двох молодших синів Ігор дістав Волинь, Вячеслав Смоленськ. Як подїлено иньші землї, не каже Найдавнїйша лїтопись; але зовсїм правдоподібну звістку дає пізнїйша новгородська лїтопись 18); вона каже, що Сьвятослав дістав окрім вичислених земель ще Муромську волость, а Всеволод „Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволже”. Дїйсно сї землї бачимо в руках потомків Сьвятослава і Всеволода. Всеволод, діставши тільки незначну тодї Переяславську волость на полуднї, мусїв відповідно до далеко значнїйших удїлів старших братів дістати значні додатки де инде. 

Окрім того лїтописи не згадують ще про удїл потомства Володимира, бувшого новгородського князя. Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерти Ярослава вже мабуть не малий і дїд не міг би його лишити без удїлу. Ростиславові сини дістали пізнїйше „Червенські городи” — Галичину, і се, по всякій правдоподобности, був удїл Ростислава 19). 

Поховали Ярослава в новій Софійській катедрі — найславнїйшій памятцї, яку він лишив по собі. Марморяний саркофаґ, знайдений в фундаментах катедри, що тепер зветь ся гробом Ярослава, може дїйсно бути його гробом; але окрім Ярослава богато й иньших князїв ховано там, і нїяких спеціальних вказівок на Ярослава він не дає. Се досить високий, з похилою накривкою гріб, з білого мармору, орнаментований низько різбленими фіґурами на мотиви давньої христіянської штуки (хрести, риби, виноградні лози).



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20106.htm
Категорія: I. Ярослав | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 338 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017