Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » II. Розклад Руської держави в XI-XII в.

СМЕРТЬ СЬВЯТОПОЛКА І СПРАВА КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ. КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ І ЗАПРОСИНИ МОНОМАХА. МОНОМАХ У КИЇВІ...
СМЕРТЬ СЬВЯТОПОЛКА І СПРАВА КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ. КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ І ЗАПРОСИНИ МОНОМАХА. МОНОМАХ У КИЇВІ; ЗБИРАННЄ ЗЕМЕЛЬ — КОНФЛЇКТ З ГЛЇБОМ МИНСЬКИМ І ЯРОСЛАВОМ ВОЛИНСЬКИМ. ВІДНОСИНИ ДО СТЕПУ, ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНІ; СТАНОВИЩЕ МОНОМАХА В СИСТЕМІ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ; ЙОГО ЗАКОНОДАВСТВО; ЙОГО ХАРАКТЕР. СМЕРТЬ МОНОМАХА. 





Боротьбою з Половцями вичерпуєть ся полїтичний зміст тих кільканадцяти лїт, що віддїляють закінченнє волинської справи від смерти її головного актора Сьвятополка. У відносинах князїв був спокій. Заграничні відносини (як нпр. участь Сьвятополка в польських справах, або загранична полїтика Ростиславичів, про котру низше) не грали особливої ролї 1). Вся увага була скуплена на Половцях. 

16 квітня 1113 р. Сьвятополк умер десь за Вишгородом 2). Княгиня його роздавала милостиню велику на прочуд, бояре й дружина поплакали, але у низших верств смерть Сьвятополка викликала пімсту над його аґентами й протеґованцями: Кияне пограбили доми вищих урядників — тисяцького київського Путяти і соцьких, погромили Жидів. До пояснення сього першого в нашій історії жидівського погрому може служити оповіданнє Патерика в житиї св. Прохора. Тут оповідаєть ся, що волинська війна перервала була привіз солї з Галичини, сіль подорожшала за для браку, дїйшла цїни „двох головажень на куну”, і соляники в спілцї з Сьвятополком використовували сю дорожнечу; коли ж печерський монах Прохор почав роздавати народу сіль дурно (Патерик оповідає се так, що він чудом здобував її з попїлу і роздавав), Сьвятополк заграбив у нього сіль, бажаючи тим догодити купцям і собі заробити, і се викликало велике незадоволеннє 3). В сїм оповіданню переховала ся, правдоподібно, память про грошеві спекуляції Сьвятополка в спілцї з купцями, між тими спекулянтами були мабуть в першій лінїї Жиди, і се по смерти князя могло й викликати погром його клїєнтів. Так мабуть се треба толкувати 4). 

Смерть Сьвятополка поставила питаннє про київський стіл. Ми бачили вище, що любецькі постанови признали кождій княжій лїнїї її „отчину”, але нїчого не сказали (принаймнї в тій редакції, в якій ми їх маємо) про порядок дальшої передачі тих отчин — в спадщинї. Зрештою й самі сї постанови, як ми бачили, були в значній мірі уневажнені дальшими подїями. Загалом беручи ми бачимо, що отчини, санкціоновані ухвалою Любецького з'їзду, стають дїдичними волостями тих княжих лїнїй, у котрих та ухвала лишила сї волости. Відповідно до того Київ мав би бути дїдичною волостию лїнїї Ізяслава, і нїщо не вказує на те, аби Київу було вперед тут признане якесь виїмкове становище 5). Значить, по Сьвятополку київським князем мав стати його син Ярослав. Дїйсно, воно так мабуть і мало бути: се потверджуєть ся пізнїйшими відносинами Ярослава до Мономаха. Коли ж би прийняти, що Київ мав становити виїмок з отчинного порядку і він мав переходити по черзї з лїнїї в лїнїю (хоч на таку постанову нїщо не вказує), по Сьвятополку мав би настати старший князь з лїнїї Сьвятослава чернигівський Давид. Але сталось анї сяк, анї так, а инакше. 

Вищі, впливовійші верстви київської суспільности, настрашені народнїми розрухами, що грозили впасти й на бояр і взагалї на богатих та сильних, постановили для привернення спокою як найскорше закликати на київський стіл Мономаха. Правдоподібно, при тім вони числили на популярність сього князя, здобуту недавньою боротьбою з Половцями (київські люде особливо на пунктї сеї боротьби були вражливі) і на його енерґію та полїтичну зручність, котрих не можна помітити анї у Ярослава Сьвятополковича анї у Давида; Ярослав при тім же, здаєть ся, був і непопулярним у людей, судячи бодай по тому, що його власні волинські бояри під час війни з Мономахом перейшли на сторону останнього 6). Ситуація для покликання Мономаха була о стільки вигідна, що в Київі не було нїякого князя, і ніщо не вязало людности в виразах її бажань. На вічу другого дня по смерти Сьвятополка ухвалено просити Мономаха на стіл і вислано послів до Переяслава з запросинами: „поиди, княже, на столъ отенъ и дЂденъ”. Коли сї слова дїйсно належать київському посольству, а не пізнїйшому оповіданню лїтописця, то віче тими словами очевидно хотїло покрити свій вибір покривкою отчинности — мовляв і для Мономаха Київ „отчина і дїдина”. Що інїціатива вибору й посольства виходила від київської аристократії, під значним впливом розрухів, се видно й із самих слів лїтописи, де посли страхають Мономаха розрухами, й катеґорично заявляєть ся в оповіданнях про чудеса Бориса і Глїба 7): „по смерти Сьвятополка став ся великий розрух, бунт і великі замішання в народї („многу мятежю бывшю и крамолЂ въ людехъ и мол†немалЂ”); тодї зібрались усї люде, а головно „болшии и нарочитии мужи, і з участию всїх людей упрошали Володимира, щоб він прийшов і приборкав народнїй бунт. І він прийшов, утихомирив бунт та розрух народнїй і перейняв князївство Руської землї”. 

Але Мономах, завсїди дуже обережний і уважний що до вимог зверхньої лєґальности, не спішив ся так приймати пропозиції київської громади, не маючи права на київський стіл, — хоч певно бажав його, бо розумів добре його вагу. На першу пропозицію „він дуже затужив і не пішов, в жалю по браті (Сьвятополку)”, як каже лїтопись, хоч і не відмовив виразно. Тим часом розрухи ставали все більш небезпечними для „нарочитих” людей. Вони прохали Мономаха прибути й страхали, що як не прийде, станеть ся в Київі „много зло”, почнуть далї грабовати вже не Жидів, а й княжий двір („ятровь твою” — жінку Сьвятополка), бояр і навіть монастирі, і Мономах буде відповідати перед Богом за розграблені монастирі. Монастирям, правдоподібно, народнї розрухи особливо страшні ще не були, й вони притягнені сюди для більшого ефекту. Мономах дїйсно прийняв, що небезпечности монастирів вистане, аби оправдати його узурпацію в княжих поглядах, які не дуже признавали права народнього вибору, і він поспішивсь у Київ. Прибув він туди на пятий день смерти Сьвятополка 16 квітня. Його стрінули з великою парадою — „митрополит Никифор з епископами й усїми Киянами, і всї люде були раді, і бунт перестав” 8). 

Се був важний момент в еволюції полїтичної системи Київської держави. Старшу лїнїю Ярославичів відтиснено від київського стола і вона зійшла зовсїм на другий плян; київський стіл займає сильнїйша вже й без того і значно здібнїйша лїнїя Всеволода. Завдяки тому концентрація земель Руської держави коло свого старого центра — Київа могла осягнути ще кілька успіхів — останнїй проблиск в аґонїї сеї концентрації. 

Сьвятополк в момент своєї смерти мав в своїй безпосереднїй управі Київщину і Турово-пинську волость. На Волини сидїв його син Ярослав. Мономах, покликаний на київський стіл, перейняв не тільки Київщину, але й Турово-пинське князївство 9), очевидно — яко ”київську волость” 10). І без того він був найсильнїйшим князем на Руси, а тепер, з сими двома новими волостями, Мономах займав уже виімково сильне становище, дорівнюючи великости володїнь свого батька. Свого противника, Сьвятополковича Ярослава, що мав оправдану причину бути незадоволеним як би й не за київський стіл, то за свою иньшу батьківщину — Туров, Мономах зашахував рядом союзів: оженив свого сина Романа з донькою Володаря Ростиславича й увійшов з ним в тїсний союз; знов же доньку свою Огафію видав Мономах за иньшого Ярославового сусїда — князя городенського Всеволодка, сина Давида Ігоровича. З другого боку Мономах опираєть ся на союз із Сьвятославичами, що являють ся його пильними помічниками (з них Олег умер скоро — 1115, а Давид жив до 1123 р.). Опираючи ся на свої власні сили і на сї союзи, Мономах потрапив не тільки забезпечити ся від противників, але й збогатити ся новими значними територіальними здобутками. 

Глїб Всеславич кн. минський, не знати — з яких причин, завів ся з Мономахом: попустошив Турово-пинську волость. Мономах спорядив на нього великий похід 1116 р., і Глїб покорив ся, „обіцяв у всїм слухати ся” ; Мономах лишив йому його волость. Але видно в чімсь Глїб знову зачепив Мономаха (може — скориставши з пізнїйшої волинської кампанії), і на сей раз Мономах не подарував свого: відібрав у нього волость, самого забрав до Київа, й тут Глїб тогож року (1119) вмер 11). 

Ярослав Сьвятополкович сидїв з початку тихо, правдоподібно — надїючи ся бодай по смерти Мономаха вернути собі батьківщину. Але 1117 р. Мономах перевів до себе з Новгорода старшого сина — Мстислава і віддав йому Білгород. Намір був ясний: здобувши Київ, Мономах хотїв його задержати за своєю лїнїєю, як її отчину, і по смерти передати свому старшому сину Мстиславу; инакше толкувати сього не можна: для простої помочи міг собі Мономах узяти котрого з молодших синів, а не Мстислава. Ярослав, видно, був тим дуже ображений і чимсь дав знати своє незадоволеннє. В Никонівськім збірнику 12) є звістка, що він став поневіряти жінку, внучку Мономаха (доньку Мстислава), не видно одначе, щоб Мстислав у сю справу мішав ся. Мономах в автобіоґрафії просто каже, що ходив на Ярослава, „не терпяче злобъ єго”, близше того не поясняючи. Як би там не було, хронольоґія виразно показує, що сї непорозуміння почались по переходї Мстислава у Київщину і тим дає знати дїйсну, глубшу причину конфлїкту 13). Мономах пішов походом на Ярослава, разом з Ростиславичами й деякими иньшими князями, і обложив його в Володимирі. По двомісячній облозї Ярослав покоривсь: „ударив чолом перед стриєм своїм Володимиром, а той наказав йому про все (або, як каже суздальська лїтопись: насварив його добре) та велїв приходити на кождий заклик” 14). 

Але згода простояла недовго. На другий день Ярослав відослав свою жінку до батька її, Мстислава. Се було повним розривом, треба було сподїватись нової війни, і одна звістка каже, що Володимир зараз почав збирати ся до походу. Ярослав подав ся за помочию до свого свояка угорського короля (се була б важна діверзія проти Мономахових союзників — Ростиславичів, аби знову не ударили на Волинь. Але з Угорщини Ярослав не дістав, видко, на разї нїчого і удав ся звідти в Польщу, до другого свояка. Тим часом Мономах вислав військо на Волинь; Ярославові бояри відступили від свого князя, Волинь піддала ся Мономаху. Він посадив тут свого сина Романа, шваґра Володаря, правдоподібно — аби зробити для Ростиславичів можливо меньше неприємним се прилученнє Волини до Київщини. Роман одначе скоро вмер і Мономах посадив иньшого сина — Андрія 15). 

Ярослав попробував вернути Волинь за помочию Поляків, але сей його похід не мав усьпіху і скінчив ся на невдалій облозї Червна. Правдоподібно, в звязку з тим стоїть діверзія Мономаха на Поляків: він наслав на них Половцїв 16). Не зразившись тим, Ярослав зібрав далеко більше сили і в 1123 р. вчинив новий похід. Крім Поляків він на сей раз привів помічні війська Угрів і Чехів, а Ростиславичі після прилучення Волини до Київа теж злучили ся з Ярославом на Мономаха і особисто пішли в похід; се, як побачимо, стає принціпом полїтики галицьких князїв цїлий XII вік — усякими способами не давати злучити ся Волини з Київщиною, бо зміцненнє волинського князя могло б на ново викликати в нїм апетити на Галичину, на колишній аннекс Волини, як то було під час волинської кампанїї Сьвятополка. Угорський король Стефан також сам особисто пішов у похід, „бажаючи пімстити ся за нещастє свого батька, як кажуть угорські джерела, себто за нещасливу битву під Перемишлем — хоч там він бив ся з Володарем, а тепер з ним ішов разом на Мономаха, що в війнї 1099 р. не брав нїякої участи — але в такі детайлї українських відносин не входили угорські люде. 

Сей великий похід захопив Мономаха, здаєть ся, несподівано. Він вислав Мстислава на Волинь наперед з невеликим військом, яке мав під рукою, а сам заходив ся збирати більші сили. Але доля й тут помогла йому. Коли Ярослав із своїми військами обложив Володимир, під час сеї облоги його убито підступом. Київська лїтопись оповідає се так, що се було в неділю й Ярослав з двома лише товаришами їздив під містом і посьмівав ся з володимирських горожан і з князя Андрія Мономаховича, що видко були на стїнах міста й приглядали ся сїй його прогульцї, казав: „се город мій, як не відчинете його й не вийдете з поклоном, то побачите, що завтра приступлю й здобуду город”. Тим часом два якісь Ляхи, не знати звідки взявши ся, — може вислані з Володимира, зробили на нього засїдку, лїгши над „узвозом”, що проводив до міста. Коли Ярослав потім, їдучи від міста до свого табору, в'їхав до того узвозу, вони ударили його списом і смертельно зранили — тоїж ночи він умер. Угорський король хотїв далї вести облогу Володимира на власну руку, але угорська старшина спротивила ся рішучо, і король мусїв залишити свій плян. Таким чином зібрані Ярославом сили розсипали ся. „Володимеръ же прослави Бога о таковомъ чюдеси Божий и о помощи єго” кінчить се оповіданнє київська лїтопись. Він міг дїйсно потішити ся: позбув ся претендента й на Волинь, і на Київ, та міг спокійно передати київський стіл синови 17). 

Але цїкавий сей дуже несправедливий, можна-б сказати неморальний, як би він не був таким наівним, погляд київського лїтописця на сю боротьбу Мономаха з Ярославом. Розумієть ся, ми не можемо входити в родинні справи Ярослава, але незалежно від них наше співчутє мусить бути по сторонї сього князя, котрому відібрали з початку київський стіл і Туров, а тепер і Волинь. Лїтописець же стоїть по сторонї Мономаха та бачить особливий прояв божої ласки до Мономаха в сїм підступнім убийстві, довершеним убийниками, висланими мабуть з Мономахового табору. Бог помагає Мономаху, бо Мономах був „смиренний і покладав свою надїю на Бога, а Ярослав бувши молодим поводив ся гордо в відносинах до свого стрия і свого тестя Мстислава, і не покладав надію на Бога, а на великі сили”. В сїм осудї відбила ся з одного боку — вже нам звістна дезідерата суспільности, аби молодші князї скрізь абсолютно уступались старшим, з другого — бачимо сю зручність Мономаха в каптованню суспільної опінїї для себе й для своїх учинків. О, він добре знав своїх людей! 

Перейдїм до иньших справ. 

Про відносини до степу за більш меньш двадцять пять лїт від тієї великої боротьби з Половцями я вже казав: степ не непокоїв Руси нїчим особливо. Мономах одначе не забував піддержувати добрі відносини з половецькими династами: свому сину Андрію він висватав внучку Тугорхана 18). 

Досить інтересна участь Мономаха в візантійських справах. Зносини й звязки руської династії з візантийським двором, невважаючи на те, що Русь була тепер в значній мірі вже відтиснена від моря, не переривали ся ще. Так Володар Ростиславич видав доньку за візантийського царевича, сина імператора Олексїя Комнена, як звичайно думають — молодшого, Ісаака на імя, ще малого тодї 19). Мономахова донька Мариця була замужем за Львом Діоґеном, візантийським претендентом 20) і сей шлюб дав повод до конфлїкту з Візантиєю: 1116 р. сей Лев попробував собі здобути Болгарію і кілька подунайських міст піддало ся йому, але під час сього походу його вбито. Мономах попробував задержати собі ті подунайські городи по його смерти: вислав сюди свого воєводу Івана Войтишича, розумієть ся з військом і посажав своїх посадників по тих містах, потім вислав ще військо під проводом сина Вячеслава, але задержати сих міст йому таки не удало ся 21). Сей епізод інтересний тим, що дав повод привязати до Мономаха звістну вже нам лєґенду про висланнє з Царгорода реґалїй на Русь, котра в своїй початковій основі, як я вже згадував, по всякій правдоподібности звязувала ся з св. Володимиром 22). Найдавнїйші завязки Мономахової лєґенди маємо в фраґменті Слова о погибелї Руської землї (правдоподібно з 2-ої пол. XIII в.): тут імп. Мануіл посилає Мономаху дарунки, аби він не відібрав у нього Царгорода; Мануіл в дїйсности був імператором в рр. 1143-1180, отже лєґенда робить грубий анахронїзм. Иньша знову оповідає, що Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу на Кафу (знову сильний анахронїзм!) 23). 

Хоч конфлїкт з Мономахом в дїйсности зовсїм не викликав у Візантиї такого страху, як то представляє лєґенда, але можливо, що він був причиною нових звязків з родиною Мономаха, навязаних новим цїсарем Іоаном Комненом (1118-1143). Так знаємо, що 1122 р. внучку Мономаха, Мстиславову доньку, висватано за котрогось з імператорської родини 24). І пізнїйше, по смерти Мономаха, Мстислав задержує близькі відносини з царгородським двором, як показує засланнє полоцьких князїв до Візантиї. Але якоїсь більш активної участи Руси в візантийських справах не бачимо. Навіть руські полки в візантийській службі зникають: від середини XI в., особливо від Олексїя Комнена місце русько-варязьких вояків у візантийській службі заступають західнї, головно анґлїйські 25). 

Як ми вже знаємо, Мономах був оженений з анґлїйською королївною — данською вихованкою, його син Мстислав — з шведською королївною Христиною (умерла 1112 р. і потім Мстислав оженив ся знову — з новгородською патриціянкою, донькою Дмитра Завидича) 26). Своїх доньок з подружа з Христиною Мстислав віддав теж „за море” — Малфрідь за норвежського короля Сіґурда (правнука Гаральда, Ярославового зятя), Інґеборґу — за данського принца, герцоґа ґотландського Кнута. (Як бачимо доньки сї дістали й імена скандинавські, хоч по при них мабуть мали й иньші, як був тодї звичай на такі подвійні імення) 27). Малфрідь, повдовівши, потім вийшла вдруге за брата сього Кнута данського короля Еріка. Т. зв. Knytlingasaga — історія данських королїв (десь з XIII в.), оперта на давнїйших поетичних джерелах, оповідає сватаннє Кнута до Мстиславни через свого посла, що ріжними похвалами Кнутовим чеснотам надробляв вартість свого жениха в очах такого славного володаря як Мстислав. З сього шлюбу родив ся славний данський король Вольдемар, правдоподібно — названий так на честь свого діда Володимира Мономаха 28). 

Угорщина з кінцем XI в. приходить в близші зносини з Русию та бере, як ми бачили, діяльну участь в галицько-волинських справах. В парі з тим ішли шлюбні звязки. 1104 р. Сьвятополк видав доньку Предславу за угорського королевича 29). 1119 року Мономахову доньку Евфемію (Офимью, Еуфимью) висватав сам король Кольоман, старий вже тодї й від кількох років удовець; може бути зробив се під впливом смерти старшого сина від свого першого шлюбу, аби винагородити собі сю страту. Але новий шлюб не вийшов на добре: незадовго Кольоман закинув своїй жінці невірність 30) й відіслав її назад до батька. Вона родила потім сина Бориса; Кольоман уважав його неправним, і він потім став голосним в історії Угорщини претендентом на угорську корону 31). Ся родинна історія не видно, аби викликала яку інтервенцію зі сторони Мономаха, як не видно й того, аби Борис мав на Руси якесь попертє в своїх претенсіях на Угорщину. Але досить правдоподібна гадка, що угорський король Ґейза пізнїйше оженив ся в Мстиславовій родинї, аби забезпечити ся від Бориса з сього боку. Головним опікуном Бориса пізнїйше став візантийський імператор Мануіл, що й видав за нього якусь царівну з своєї родини 32). 

В границях самої Руської держави Мономах здобув собі незвичайно сильне й авторитетне становище. До нього самого (чи — до його родини) належало перед смертию добрих три четверті части земель Руської держава (не належало тільки Чернигівське князївство з Рязанським, та Полоцьке, тепер сильно обкроєне). По сих землях сидїли його сини й внуки 33), і він їх умів тримати в порядку: про якісь непокори синів як за Володимира Вел. не чуємо. Але й від иньших князїв Мономах вимагав послуху: „по всему послушати”, „приходити, когда тя позову” 34), і ми бачимо дїйсно, що Сьвятославичі брали участь у Володимирових походах на Минськ, на Волинь. Ми бачили, як Новгородцї питались у Сьвятополка, чи його син має в запасї другу голову, коли хоче іти до них князем против їх волї, але Мономах при нагодї не пардонував і Новгороду, і справа у нього була коротка: 1118 р., загнївавши ся на новгородську громаду за своєволю, він візвав новгородських бояр у Київ і головних проводирів поарештував, між ними й соцького Ставра 35). 

У внутрішнїй полїтицї Мономаха найбільш інтересний факт се його закони, заведені до Руської Правди. Завдячуючи київський стіл економічним розрухам, він звернув на сю справу увагу на початку свого князювання. В Руській Правді ширшої редакції читаємо: Мономах по Сьвятополку скликав свою дружину на Берестовім, між ними тисяцьких — київського, білгородського й переяславського, був відпоручник і Олега Сьвятославича, і тут постановили закон, що при дуже високих процентах капітал не має звертатись. Про третинний (чотиромісячннй) процент ухвалено: коли хто позичає гроші на третинний процент, то як кредитор візьме відсотки два рази, може взяти назад свій капітал; коли-ж хто візьме три рази відсоток (за третю третину), то не може жадати капіталу 36). Сей закон доповняв давнїйшу постанову, що відсотки, прийняті при коротких позичках („за мало дни”), не можуть рахувати ся, коли позичка протягнеть ся на довший час, і замість них обчисляють ся третні проценти 37); тепер ограничував ся й рахунок на третні проценти. Обидва закони мали на метї запобігти обрахованню відсотків на більші речинцї по скалї, принятій при малих позичках, — незвичайно високій, очевидно більше як 30% при третинних позичках. Друга постанова уставляла нормальний річний процент — 10 кун від гривни (хто бере річно 10 кун на гривну, має право на самий капітал); звичайно, рахуючи 50 кун на гривну, дістають 20-процентовий нормальний відсоток, але монетна система давньої Руси досї не вияснена докладно. 

Отже сї закони звернені проти надужить капіталїстів. Припускають, що Мономаху належать також закони про банкротів 38) і про закупів (людей, що відробляли гроші працею) 39). Се має свою правдоподібність, бо сї закони наступають по законї про проценти в великій масї кодексів і мають з ним певні внутрішнї звязки: вони нормують претенсії до банкротів і ограничують відповідальність закупів перед їх кредиторами, взагалї беруть їх в оборону від несправедливих претенсий кредитора — „господина” 40). 

В сих законах проявляєть ся таж — коли не печаливість про інтереси суспільности, то уважливість на її бажання й нарікання, що взагалї характеризує Мономаха в його поглядах на адмінїстрацію, як він їх подав у своїй Науцї дїтям: не позволяйте „сильним” нищити людей, самі розсудїть справу вдовицї; своєю заслугою він уважає там, що „не позволив сильним скривдити анї худого смерда, анї вбогої удовицї”. „Переїздячи по своїх землях, радить він, не позволяйте своїм служащим (отрокам) кривдити нї своїх нї чужих, нї в селах, анї на полях, аби вас не кляли; де пристанете — напоїть і нагодуйте бідного, особливож уважайте на купцїв, звідки б не прийшли вони, малий чи великий, чи в посольстві: як не можете дати дарунку, дайте їсти й пити, бо вони потім розносять про чоловіка добру чи лиху славу по всіх землях. Навідайте хорого, проводїть мерця, не минайте чоловіка, не привитавшись, не сказавши йому доброго слова 41). Є в сих науках і певна гуманність, особливо нпр. в заборонї убивати „хоч невинного, хоч винного, анї самому убивати, анї казати убити, — хоч тут і входить під увагу тільки „християнська” душа 42). Але ще більше тут сеї уважливости, котрою каптував суспільність Мономах. Особливо ласкавий був він для духовенства. Історик волинської війни Василь особливо підносить, як Мономах був „любязнивъ к митрополитомъ, і къ епискупомъ, пачеже черноризецький чинъ любя”; не осужав навіть кого бачив пяним, або „в коємъ зазорЂ” 43). 

Може бути одначе, що при тім всім певна вирахованність відчувала ся суспільністю в сих чеснотах, судячи по тому, що невважаючи на всю популярність Мономаха, всю його побожність, всї комплїменти його чеснотам, сьвятим Мономаха не уважали, як уважали нпр. його сина Мстислава 44). 

Мономах визначав ся незвичайною дїяльністю; він ставив себе в тім взірцем для своїх синів, і міг се зробити. Він, як каже, не здавав ся на слуг, але старав ся сам все робити або всього бодай пильнувати — на війнї чи в спокою, від домашнього господарства до церковної служби. Він рахував, що зробив за житя 83 більших подорожей — а що то вони значили при тодїшнїх дорогах! Дїйсно, він шибав ся вічно, з Смоленська в Переяслав, а звідти в Ростов, або що. В особливу заслугу собі він покладав, що пильнував відносин з Половцями; в своїй автобіоґрафії, він рахував 19 умов, уложених з ними! 

Популярність Мономаха дїйсно була дуже велика. Він зіставсь ідеалом князя — енерґічного, запопадливого, для громади доброго, його полїтична вирахованність, гарбаннє чужих земель громаду не інтересувало. Оповідаючи про його смерть, лїтописи називають його „благовірним, христолюбивим, великим, чудним, сьвятим і добрим”, „він осьвітив Руську землю, пускаючи проміннє як сонце”, „слава про нього пройшла по всїх краях, особливож був він страшний для поганих” (Половцїв); „весь нарід (в Київі) плакав по ньому, як дїти за батьком або матірю” 45). 

Умер Мономах 19 мая 1125 р., на 73 роцї житя 46). 

Київський стіл призначив він від давна, як ми бачим, свому старшому сину Мстиславу. Другий претендент — Ярослав Сьвятополкович загинув від руки убийць; останнїй з Сьвятославичів Ярослав так хистко сидїв на своїм чернигівськім столї, що хоч би й уважав себе правним спадчиком київського стола, не мав спромоги обізватись. Без всяких перешкод Мстислав засїв у Київі — другого дня по смерти батька „посадили його” Кияне на батьківськім столї 47).



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20206.htm
Категорія: II. Розклад Руської держави в XI-XII в. | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 373 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017