ЗАПОВІТ МОНОМАХА І ЙОГО ВИКОНАННЄ; РОЗДЇЛ МІЖ МОНОМАХОВИЧАМИ ЧЕРЕЗ СПРАВУ КИЇВСЬКОГО СТОЛА; ПЕРЕХОДИ ПЕРЕЯСЛАВА З РУК ДО РУК; УЧАСТЬ ОЛЬГОВИЧІВ І ЇХ ПОХОДИ; СМЕРТЬ ЯРОПОЛКА; СТРАТИ МОНОМАХОВИЧІВ: ПОЛОЦЬК І НОВГОРОД. 





Ми бачили, що Мономах, здобувши Київ (по смерти Сьвятополка), задумав зробити його отчиною свого рода, його виїмковим володїннєм. Без всяких перешкод передав він Київ по собі сину Мстиславу, поминувши иньші княжі лїнїї, а Мстислав — свому брату, старшому по нїм, Ярополку. Обидва операли ся на співчутє землї, себто — її вищих, впливових верств, що бажали мати князїв все з Мономахової династиї, „з Володимеря племени”, — та на свої сили, чи сили своєї родини взагалї, що значно перевисшали сили всяких иньших претендентів. Дїйсно, претенденти мовчки перетерпіли се. Але скоро в самій родинї Мономаха справа київського стола викликала непорозуміння, і се дало можливість і Сьвятославичам — з початку Ольговичам, а потім і Давидовичам, заявити свої претензії на Київ, що його Мономаховичі хотїли зіставити тільки для себе. Иньші лїнїї Київом не інтересовали ся. Ростиславичі пильнували своєї Галичини; иньші лїнїї не мали нїякого значіння, а Всеславичі полоцькі й Сьвятополковичі туровські тільки завдяки сим усобицям Мономаховичів і встигли вернути собі свої батьківщини. 

Непорозуміння вийшли з питання — хто в лїнїї Мономаха має дістати Київ по Ярополку ? 

Ми бачили, що в двох перших поколїннях Ярославичів Київ переходив не від батька до сина, а в порядку родинного старшинства: від старшого брата до меньшого, і від меньшого брата до сина старшого брата. Мономах сей порядок перервав і передав Київ синови. Таким чином було скомбіновано старшинство родинне з порядком простим (від батька до сина). Скільки саме тут вплинули любецькі постанови і народнї симпатії до Мономахової лїнїї, не можемо докладно сказати. Але бачимо, що досить подібну комбінацію обох принципів дїдичення задумали повести далї старші Мономаховичі, а здаєть ся що такий плян мав і сам Мономах: Київ переходить від Мстислава до брата його Ярополка, але по Ярополку мав вернути до Мстиславового сина, з тим очевидно, щоб зістатись на далї за Мстиславичами, бо Ярополк синів не мав. 

Ярополк, сївши в Київі, передав Переяслав старшому Мстиславовому сину Всеволоду, поминувши своїх братів. Се мало означати, що Всеволод буде наслїдником київського стола по Ярополку; так се зрозуміли зараз Мономаховичі, а тільки з тим міг і Всеволод міняти новгородський стіл на переяславський. При тім, по словам лїтописи (Суздальської), Ярополк чинив в тім волю Мономаха: він „дав Переяслав Всеволоду, як присягнув був, умовляючись з своїм братом Мстиславом відповідно до волї батька, бо він (Мономах) дав їм (Ярополку) із Мстиславом Переяслав разом” 1). Себ то, Мономах, віддаючи Ярополку Переяслав, з'обовязав передати його по переходї в Київ Мстиславовим синам, инакше сказавши — бажав, аби Київ по Ярополку вернувсь у родину Мстислава, і меньші Мономаховичі не мали нїчого до київської отчини. Нема причин підозрівати сю звістку лїтописи: Ярополку чи Мстиславичам нїчого б не помогло видумувати якісь апокрифічні роспорядження Мономаха, бо князї були люде розважні і знали, що добрий дружинний полк буде лїпшим документом, нїж всякі умови й тестаменти. Тому коли покликувались вони на розпорядженнє Мономаха, воно мусїло бути звістне. 

Цїкаве воно се Мономахове роспорядженнє — своїми результатами головно, й небезінтересно б знати його мотиви. Можливо, що Мономаха привела до нього нездарність Вячеслава, найстаршого по Ярополку Мономаховича, котрому инакше мусїв би дістатись Київ: він міг би сю отчину тільки занапастити, випустити з рук роду. Ще можливійше, що своїм тестаментом Мономах хотїв обминути можливість непорозумінь за київську спадщину між молодшими стриями і старшими братаничами. Взагалї се була неясна точка в тодїшнїх тай усяких родинних рахунках — відносини старшинства між старшими братаничами і молодшими стриями. Пізнїйше у боярських потомків (вже в Москві) виробив ся принціп, що братанич має рівні права з безпосередно молодшим братом свого батька і більші від усїх молодших стриїв 2), себ то в нашім випадку Всеволод Мстиславич був рівний Ярополку і мав прероґативу перед Вячеславом. Сей принціп, що теж комбінує рахунок старшинства і простої лїнїї, зовсїм конвенціональний розумієть ся, і виробивсь пізнїйше; я тільки вказую як ілюстрацію сеї неясности, що привела пізнїйше до нового конвенціонального компромісу. Дуже можливим здаєть ся менї, що Мономах своїм роспорядженнєм хотїв як раз запобігти непорозумінням і боротьбі на сїй точцї, своїм тестаментом вказавши дальший порядок і виключивши від Київа всіх молодших братів Ярополка. Але результат вийшов як раз противний: молодші Мономаховичі як найенерґічнїйше запротестували, аби братаничі мали їх виключати. Немало тут зашкодив і податливий, нерішучий характер Ярополка, що хотїв усїм догодити, а власне сим привів відносини до повного розстрою — „й раздьра ся вся земля Русьская” 3). 

Ярополк взяв ся до виконання свого зобовязання, скоро лише сїв у Київі. Він покликав Мстиславича Всеволода сїсти в Переяславі, і той поїхав туди, на велике незадоволеннє Новгородцїв, що дуже не любили такого помітування новгородським столом і були навіть зобовязали Всеволода присягою, що буде у них князем аж до смерти 4). Новгород на разї лишив ся в його номінальній власти. Тим часом молодші Мономаховичі Юрий і Андрій, довідавши ся, що Ярополк передав Переяслав Всеволоду, зрозуміли, як і належало, що сим рішаєть ся справа київського стола: „се брат наш Ярополк хоче по своїй смерти передати Київ свому братану Всеволоду”, як переказує їх гадки лїтопись 5), і постановили протестувати. Їx старший брат Вячеслав, що мав властиво виступати наслїдником Київа, — цїлком нездарний, сидїв мовчки в своїм Турові, і на нього не було що числити. Тому Юрий з Андрієм постановляюсь робити на власну руку й власними силами; вони обіцяли і присягнули собі помагати один одному, а на випадок смерти — хто переживе, має помогти дїтям покійного брата оборонити батьківщину 6). 

Всеволод ледви встиг прибути до Переяслава, як впав на нього несподївано Юрий з полком і вигнав звідти. Київська лїтопись переказує, може анекдотичну подробицю, що Всеволод не пробув у Переяславі й пів дня: рано прибув, а перед обідом вже його Юрий виполошив. Мусїв вертати ся до Новгороду, а там його з початку не хотїли навить і приймати 7). 

Але Ярополк не хотїв позволити Юрию такого насильства. Він встиг якось умовити його 8), і Юрий, пробувши в Переяславі вісїм день, вийшов звідти, а Ярополк віддав Переяслав другому Мстиславичу Ізяславу. При тім згадують ся якісь умови й присяги між Юриєм і Ярополком, між Ярополком і Ізяславом, але нїчого навіть правдоподібного про зміст їх я не вмію сказати. 

Та й Ізяславу не довго прийшлось посидїти в Переяславі: і Ярополк ще тогож самого року силоміць („с нужею”) вивів його звідси, а на йото місце посадив Вячеслава. Суздальська лїтопись каже, що Ярополк зробив се за порадою братиї, з причини полоцьких подїй; Ізяслав, переходячи в Переяслав, полишив у Полоцьку брата Сьвятополка, але Полочане вигнали його й посадили одного з внуків Всеслава — Василька; отже, мовляв, треба було присутности Ізяслава в Полоччинї 9). Та така печаливість Ярополка за полоцьку волость Мстиславичів не дуже правдоподібна 10). Скорше, Вячеслав зажадав собі Переяслава, як старший, і то мабуть не сам, а намовлений меньшими братами, що все таки боялись бути виключеними; Київська лїтопись каже навіть, що Ізяслава „вигнав” Вячеслав із Переяслава 11). Туров віддали Ізяславу, в придачу до Минська, що ще лишивсь у Ізяслава з Полоцьких волостей; крім того Ярополк поручив князям новгородському й смоленському дати Ізяславу ще від себе подарунки, „дани Печерьскые и отъ Смолиньска дань”, і на тім помирились. 

Але Вячеслав, не з власної охоти, як я підозріваю, пішовши до Переяслава, не довго витримав тут — вже на другий рік надумав іти з Переяслава: пішов звідти, вернув ся знову, але потім таки кинув Переяслав і вернувсь назад — до Турова. Тодї Юрий умовив Ярополка (десь весною 1134 p.) віддати йому Переяслав, а він знов мав віддати свої поволзькі волости Ізяславу. Віддав одначе Ізяславу тільки частину їх. Ізяслав стратив терпеливість від крутїйств своїх стриїв, розсварив ся й постановив битись. Утворивсь союз — Мстиславичів-Всеволода новгородського й Ізяслава передовсїм, та Ольговичів. Ольговичі ставили собі близшою метою відібрати Посемє, забране у них за Мстислава, Ізяслав — здобути собі Ростовсько-суздальську волость; на тім опирав ся їх союз. Війна вела ся на півночи й на полуднї: Новгородцї в інтересах Ізяслава двічи ходили на Суздальську волость, Ольговичі воювали з Ярополком і Юриєм на Поднїпровю, з участию Половцїв, починивши великі спустошеня на лївобічнім побережу. Нарештї се закінчилось угодою — десь на початку 1135 р. 12). Переяслав віддано найменьшому Мономаховичу — Андрію; в його руках він тратив своє значіннє кандидатури на київський стіл. Волинь (волость Андрія) передано Ізяславу, Юрий вернувсь назад на своє Поволже. Ольговичі жадали привернення волостей (Посемя): „що наш батько держав за вашого батька, того й ми хочемо, а як не дасте, не жалуйте потім, що станеть ся 13), але не дістали і зіставши ся без союзників, мусїли на разї замовчати. 

Але спробувавши раз боротьби з Мономаховичами, Ольговичі слїдом роспочали з Ярополком і його братами війну вже на власну руку. Лїтом 1135 р. вони, навівши Половцїв, попустошили Переяславщину. Ярополк прийшов її ратувати, але битва, зведена на Супої закінчила ся побідою Ольговичів: Ярополк поспішив ся, надїючи ся на свої сили, й роспочав битву, не стягнувши навіть всього війська, а дружина його, розбивши Половецький полк, приведений Ольговичами, загнала ся в погоню, полишивши своїх князїв з малими силами і ті були розбиті дружиною Ольговичів. Наложив тут головою внук Мономаха Василько Леонович, син того грецького царевича-претендата, ожененого з Мономаховою донькою, богато київських бояр убито й взято в неволю: в руки Ольговичів впав „стяг” (корогва) Ярополка, і на сю корогву йшли дружини Мономаховичів і впадали в руки ворогів. Ярополк по сїм нещастю мусїв відступити в Київ. Чернигівське військо прийшло під Вишгород, але за Днїпро йти не відважилось і вернуло ся. Але зимою Ольговичі з Половцями перейшли Днїпро й почали пустошити околицї Київа, заходячи до Вишгорода і до Деревської землї. Ярополк, як оповідає прихильний йому лїтописець, стягнув був великі сили, але не схотїв воюватись і зробив нарештї ту уступку, котрої добивались Ольговичі і про котру йшли переговори серед самої сїєї війни: „віддав їм їх отчину, чого вони собі й жичили”, то значить — Посемє. 14) Се сталось уже на початку 1136 р. 15). Лїтописець дуже похваляє Ярополка за сю неохоту до кровопролитя, але сам каже, що „благоумний” Ярополк „хулу и укоръ” прийняв від братиї й від усїх — правдоподібно натякає на незадоволеннє родини за сю податливість перед Ольговичами. 

Та Ольговичі, заохочені усьпіхом, хотїли все нових здобутків, тим більше, що їм тим часом удалось було (правда — на короткий час) здобути ще й Новгород. Які конкретні задачі ставили вони собі на разї, не знати; дуже можливо, що се вони роспочинали заходи відібрати Київ, і на те була між ними умова. Як би там не було, тільки на початку 1138 р. 16) вони почали нову війну. Напали знову на Переяславщину разом з Половцями і почали пустошити. Андрій хотїв тїкати, але Ольговичі „облесливими словами заспокоїли його” 17) — правдоподібно, вони хотїли привести його до союзу або бодай до невтральности. Прибули нові ватаги Половцїв, і Ольговичі з ними пішли на Київ, але довідавши ся, що Ярополк зібрав війська, вернули ся в Чернигів. Та на сей раз Мономаховичі, занепокоєні претенсіями й успіхами Ольговичів, солїдарно й енерґічно піддержали свого шефа. До Ярополка наспіли помочі від Юрия і Вячеслава, від Мстиславичів — Ізяслава й смоленського Ростислава, прийшла також поміч з Полоцька, з Галичини, з Угорщини і ватага Берендичів. З сею Страшною силою Ярополк рушив на Чернигів. Всеволод хотїв тїкати, але чернигівська громада, як оповідає лїтописець, не пустила його й примусила покоритись Ярополку: — закричали (въспиша) до Всеволода: „ти надаєш ся утечи до Половцїв, але як волость свою стратиш, то по що маєш вертати ся? (погроза, що громада виречеть ся його). Лїпше кинь свої амбіції й проси згоди! Ми знаємо милосердє Ярополка, що він не рад кровопролитю, і для Бога прийме згоду, бо жалує Руської землї”. 18) Всеволод послухав і дїйсно послав до Ярополка „с молбою”. Ярополк прийняв перепросини. Коло Моровійська зійшли ся сторони, й уложено згоду — на чім, не знаємо, правдоподібно — на statu quo. Лїтопись знову похваляє Ярополка, що він ...благъ сый, милостивъ нравомъ, страхъ божий имЂя въ сердци, якоже и отецъ єго имЂяше страхъ божий, и о всЂмъ расмотривъ, не восхотЂ створити кровопролитья”, та сї мусіровані комплїменти знову дають догадувати ся, що сю миролюбність Ярополка в княжих і дружинних кругах знов не дуже хвалили. Але консеквентна повздержливість в відносинах Ярополка до Ольговичів робить правдоподібним, що він розумів всю небезпечність династичної боротьби та робив все можливе, аби не розбудити нової боротьби, подібної до війни Олега з Мономахом. 

Сим і закінчила ся полїтична дїяльність Ярополка: він умер слїдом, 18 лютого 1139 р., здаєть ся — не зробивши нїяких роспоряджень що до київського стола. Як ми вже бачили, Ярополк не додержав свого зобовязання перед Мстиславом і батьком — передати свої волости Мстиславичам, бо уступив перед своїми молодшими братами. Але судячи по тому, що в останнїй війнї Ярополка піддержали й Мономаховичі й Мстиславичі, острого напруження відносин в родинї не було. Чи було отже що небудь постановлено в справі київського стола? Не знати, але можливо, що кандидатура Вячеслава на Київ була до певної міри прийнята вже при угодї 1136 р. Тільки відносини в серединї Мономахової династиї все таки не наладились вповнї, і се дало можливість Ольговичам слїдом зробити річ яких десять лїт перед тим зовсїм неймовірну — здобути собі Київ. 

Але вже й перед тим родина Мономаха понесла важкі страти завдяки свому роздїлу. Ольговичам вернули назад Посемє, се ми бачили. Крім того страчено Полоччину й Новгород. Коли Ізяслав пішов з Полоцька в Переяслав, полишивши там Сьвятополка, Полочане, як я вже згадував, скориставши з сеї нагоди, вигнали Сьвятополка, а на його місце посадили князем Василька, внука Всеслава. Правдоподібно, він вернувсь із свого заслання; пізнїйше (1140) чуємо ще про двох полоцьких княжичів, що прибули з Царгорода 19). Не знаємо, чи робив які заходи Ізяслав, щоб вернути собі Полоцьк, але вернути не вернув; йому ще лишилась якийсь час Минська волость, але потім Всеславичі й її вернули собі. Коли се стало ся, не знати; по 1133 р. не чуємо нїчого за Минську волость Ізяслава, а під 1152 р. згадуєть ся вона як волость Всеславичів. В кампанії 1138 р. бачили ми у Ярополка помічний полк з Полоцька: мабуть Всеславич піддобрювавсь, щоб його не чіпали. Але Мономаховичі мали й без нього досить клопоту. Подібним способом з їх рук трохи пізнїйше втїкла й Туровська волость. 

В Новгородї, як я згадував, вже перехід Всеволода в Переяслав викликав незадоволеннє. Коли Всеволод вернув ся, громада під впливом пригородів Пскова і Ладоги, чимсь, видно, незадоволених на Всеволода спеціально, вигнала була його, але партія йому прихильна взяла гору, і його вернули. Війна з Суздалем, в котру потім втягнув Всеволод Новгородцїв, помагаючи брату Ізяславу, викликала у них великі розрухи. Ярополк і Ольговичі пробували впливати на Новгородцїв, притягаючи кождий на свій бік, і тим загострювали партийну боротьбу; се було причиною, що Новгородцї дуже захожувались коло того, аби помирити Мономаховичів з Ольговичами: в сїй справі вислали вони на Україну свого посадника, потім епископа. Нарештї партія противна Всеволоду взяла гору, його увязнили й вигнали, зробивши йому три закиди: не жалує смердів, хотів перейти в Переяслав, під час походу (очевидно — суздальського) перший покинув битву. На його місце противна партія посадила Сьвятослава Ольговича. Але боротьба партий ішла далї; на Сьвятослава був вчиненний атентат. В кінцї партизани Всеволода, що перебував тим часом у Вишгородї (Ярополк дав йому сю волость, як його вигнали з Новгорода), закликали його, але в Новгородї його посадити не могли; він сїв у сусїднїм Пскові, і з того в Новгородї почалась повна усобиця, яку перервала тільки смерть Всеволода. Нарештї Новгородцї Сьвятослава вигнали й узяли князем у Юрия сина Ростислава. 

Ся революція мала велике значіннє в розвою новгородського устрою. Промовчана князями, занятими тодї иньшою боротьбою, вона стала прецедентом для Новгородцїв: вони від тепер свобідно перекидають князями, а заразом власть сих князїв стає дуже незначною, обмежена кількома функціями; посадник — колись княжий урядник, останнїми часами вже виборний, стає тепер властивим правителем Новгородської републїки, а всї важнїйші компетенції переходять в руки віча. Не тільки Мономаховичі, а й взагалї Ярославичі від тепер, можна сказати, тратять Новгородську волость, і вона займає зовсїм окреме, виїмкове місце в полїтичній системі Руської держави.