СМЕРТЬ РОМАНА І БОРОТЬБА ЗА ЙОГО СПАДЩИНУ; УСЬПІХИ ОЛЬГОВИЧІВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, КОМПРОМІС З РЮРИКОМ.





Полїтична система, уставлена Романом, упала з його смертию. На вість про смерть Романа Рюрик скинув з себе невільне чернецтво й сїв знову в Київі. Він відновив свій союз з Ольговичами, й вони постановили скористати з смерти Романа, щоб здобути його спадщину. Справа галицької спадщини взагалї від тепер довший час не перестає займати українських полїтиків. 

Роман лишив по собі двох синів, з котрих старшому Данилу було тільки четвертий рік; Галичани присягнули йому як князю, але придушена Романом партія Ольговичів зараз знову підняла голову 1). Тому Ольговичі зараз по смерти Романа забрали ся до походу на Галичину; порозумівши ся з Рюриком і відновивши союз із ним, вони рушили разом на Галич; закликано й Половцїв. Але угорський король взяв Данила в опіку і в Галич введено угорську залогу. Се примусило противну Данилови партію притаїтись, і союзники дурно побивши ся під Галичем мусїли завернутись назад „з великим соромом” 2). 

Але на другий рік вони вибрали ся на Галичину знову, вже з більшими силами. Крім Ольговичів і Рюрика та Половцїв узяв участь в походї смоленський князь Романович Мстислав з иньшими смоленськими князями; польське військо теж приступило під Володимир. В поміч Романовичам знову прибув угорський король і теж приступив під Володимир, куди втїкли Романовичі з огляду на противні партії в Галичинї. Королю удало ся відвернути Ляхів, а з галицькими боярами уложив він компроміс: постановлено посадити в Галичу Ярослава Всеволодовича переяславського, й йому дали знати про се. Угорський король подав ся до дому. Тодї партія Ольговичів, поки новий кандидат Ярослав їхав з свого Переяслава (його ждали два тижнї), навязала зносини з Володимиром Ігоровичем, що був у таборі союзників, і закликала його з братами княжити. Володимир потайки від союзників викрав ся з табора в Галич з братами й його оголошено князем в Галичи, а брата його Романа в Звенигородї; потім і з Володимира вони примусили Романовичів забратись і посадили там брата Сьвятослава. Довідавши ся про таку несподїванку, Ярослав вернув ся назад; Ольговичам і Рюрику теж не було що робити, й вони теж завернули ся. Можемо здогадувати ся, що анї Ольговичам, анї Рюрику не було мило, що гадицько-волинські бояре самі розпорядили ся Романовою спадщиною, й вона попалась уся в руки Ігоровичів, одначе вони не виступили против них 3). 

Але Всеволод Чермний, не пожививши ся з спадщини Романа, задумав нагородити собі се иньшим способом. Вертаючи ся з походу і маючи в руках військо, він відібрав Київ у свого союзника Рюрика, „надїючи ся на свою силу”. Рюрика се заскочило несподївано, і він на разї не спротививсь, а бачучи „своє непогодьє”, забрав ся у свій Овруч. Вишгород зістав ся в руках його сина, Білгород — в руках Мстислава смоленського. 

Здобувши Київ, Чермний забажав і Переяслава. Він причепив ся до кандидатури Ярослава на галицький стіл і казав йому забирати ся з Переяслава до батька 4). Ярослав теж не спротивив ся й забрав ся, а Чермний посадив в Переяславі сина. 

Се все стало ся десь з кінцем лїта і протягом осени 1206 р. 5) Не давши й одної битви, Ольговичі протягом кількох місяцїв здобули Галичину, Володимир, Київ і Переяслав. Усьпіх нечуваний! Цїла майже Україна в руках Ольговичів. Можна було подумати, що в полїтичній ситуації настане рішуча переміна, новий поворот. Але сього не стало ся: здобутки Ольговичів майже также скоро пішли як і прийшли. 

Насамперед не пішло так дуже гладко з Рюриком. Уступивши ся з Київа зразу, він слїдом зібрав свою братию і з нею тієїж осени (1206 р.) вигнав Чермного з Київа, а його сина з Переяслава і посадив тут свого сина Володимира. Всеволод слїдом вернув ся з своєю братиєю і з Половцями, але Рюрик відсидїв ся, і Всеволод, постоявши під Київом, вернувсь нї з чим. Після того Ольговичі зібрали ся з більшими силами, прийшов їм до помочи Ігоревич Володимир з Галича і турово-пинські князї, розуїмієть ся також і Половцї. Союзники приступили під Треполь і взяли по довгій облозі. Тодї Рюрик, не чекаючи їх приходу, забрав ся з Київа знову в Овруч, „бачучи, що на нього йде звідусїль несчисленна рать, а помочи нема нї звідки”. Чермний вибив з Білгорода Мстислава Романовича, з Торчеська Мстислава Мстиславича, і на тім кампанїя скінчилась 6). 

Але на Всеволода Чермного підняв ся Всеволод суздальський. Він, розумієть ся, зовсїм не бажав такого незвичайного зросту сили Ольговичів, анї мав охоти зіставити їм Переяслав, що протягом півстолїтя належав до його родини. Поводом він узяв, що Ольговичі в останнїй похід своїми Половцями тяжко попустошили Київщину. Він пожалував за нею, як каже Суздальська лїтолись, і сказав: „хиба Руська земля самим їм отчина, хиба не отчина нам?” 7) 

Заявивши таку поважну причину, Всеволод суздальський постановив іти на Чернигів. Похід розпочато в серпнї 1207 р.; окрім суздальських військ в нїм мали взяти участь новгородські (там сидїв старший син Всеволода) й рязанські; але похід перебила нагла справа: Всеволоду донесено, що рязанські князї потайки тягнуть за Ольговичами, і він, залишивши Ольговичів, звернув ся на тих рязанських князїв. Та з сього походу, що відвернув увагу Чермного, встиг скористати Рюрик: він наглим нападом відібрав собі Київ 8). Заносило ся знову на повтореннє тієїж історії від початку. Ольговичі знову пішли на Рюрика 9), але не здолали його вигнати з Київа й вернулись нї з чим 10). Та ся історія, що дуже близько повторяла боротьбу з тимже Рюриком Сьвятослава Всеволодича, батька Чермного, очевидно о стільки доїла обом сторонам, що вони постановили закінчити її компромісом, як колись Сьвятослав з Рюриком. 

Ольговичі уложили з Рюриком таку умову: він згодив ся відступити Всеволоду Київ, а собі натомість взяти Чернигів; київські волости зістали ся при Рюрику і його свояках. Після того Ольговичі помирили ся і з Всеволодом суздальським; в сїй справі вони посилали до нього митрополита Матвія 11). Суздальська лїтопись описує се дуже делїкатно: Ольговичі прислали митрополита „с мольбою, прося мира и во всемъ покоряюща ся”. Але се знову тільки суздальський стиль. Всеволод тодї мав клопоти з Новгородом: там арештували його сина й на силу пустили, а на столї засїв Мстислав Мстиславич. Ольговичі-ж стояли міцно, тай ще помирились з Рюриком і зовсїм не потрібували запобігати ласки Всеволода. В дїйсности Ольговичі, мабуть, жадали від Всеволода згоди: на київський компроміс, і за те вернули йому Переяслав 12). Новий союз зміцнено шлюбом — на другий рік оженив ся Юрий Всеволодович, наслїдник володимирського стола, з донькою Всеволода Чермного 13). 

По тих переговорах компроміс переведено в житє: Всеволод перейшов до Київа, Рюрик до Чернигова, в 1210 роцї. Ольгович в Київі і Мономахович в Чернигові! Се була відповідь на поставлений пятнадпять лїт перед тим постулят: аби Ольговичі вирікли ся Київа, і аби Днїпро був границею династий!