Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина (в додатку — Турово-Пинська земля)

ОСАДИ: КИЇВ — ЙОГО ТЕРИТОРІЯ І ЧАСТИ, ЇХ ІСТОРІЯ; СТАРИЙ ГОРОД, ЯРОСЛАВІВ ГОРОД, ПОДІЛ; НАДДНЇПРЯНСЬКІ ЧАСТИ, ОКОЛИЦЇ; ВЕЛИКІСТЬ МІСТА...
ОСАДИ: КИЇВ — ЙОГО ТЕРИТОРІЯ І ЧАСТИ, ЇХ ІСТОРІЯ; СТАРИЙ ГОРОД, ЯРОСЛАВІВ ГОРОД, ПОДІЛ; НАДДНЇПРЯНСЬКІ ЧАСТИ, ОКОЛИЦЇ; ВЕЛИКІСТЬ МІСТА; ЧУЖОЗЕМНІ КОЛЬОНЇЇ; БОГАЦТВО. 





Зовсїм природно, що з Київщини нам найлїпше відомий той трикутник між Ірпенем і Днїпром, де головно скупляло ся полїтичне і культурне житє землї, — особливо коли степовий натиск зганяв сюди людність з широких пороських просторів. По за ним відомо нам не богато, і ще найбільш пощастило Погоринї, завдяки тим війнам на київськім пограничу, для яких вона була ареною. 

Київ, розумієть ся, з кождого погляду домінував у землї, далеко переважаючи всї иньші її осади: в X-XII в. се було найславнїйше місто всеї східньої Европи, „суперник Царгорода і преславна окраса східньої церкви”, як зве його Адам бременський, і з ним не рівняти ся було иньшим. З попереднього ми знаємо, що по слїдам людського житя на його теперішнїй території Київ займає одно з поважнїйших місць між історичними містами взагалї. Його ґеоґрафічне положеннє було того рода, що забезпечало йому важну торговельну і культурну ролю у всїх часах, а по богатству, полїтичному значінню і славі він підіймав ся часами до сьвітового значіння 1). 

Теперішнїй Київ розкинув ся на ґрупі високих надднїпрянських горбів, в колїнї, що робить тут ріка, обминаючи їх, і на побережнїй рівнинї на північно-східнїм краю сих горбів — котрої частина, що входила в границї давнього міста зветь ся Подолом (Поділ, Подольє — нижнє місто, в противність „Горі”), а дальша частина — Оболонию (болонье — прирічна низина) 2). Горби підіймають ся до 600 стіп над рівенем моря і до 300 стіп над рівенем ріки, подільська ж рівнина підіймаєгь ся над рівенем ріки так незначно, що весною Днїпро звичайно заливає значну частину її 3). Річечка Почайна, що тече через Оболонь, робить тут залив, що був київською пристанею 4). Її устє ще на початках XVIII в. було під самою горою, і тільки в 1820-х рр. зникла коса, що віддїляла його від ріки 5). Друга річечка Либедь, тепер ледви видна, колись досить значна 6), межувала київські горби з полудня; тільки в другій половинї XIX в. залибедські осади стали київськими передмістями. 

Найстарші слїди людського житя в Київі знаходять ся в частях не залюднених і не рушаних в пізнїйших столїтях — на півночи і на полуднї. Так богаті останки палєолїтичного житя знайшли ся на теперішнїй Кирилівській улицї, під горбами, і меньше дослїджені — за Либедию, на ур. Протасів яр. Богаті слїди новійшої камяної культури знайшли ся і в тій же місцевости на Кирилівській улицї (характеристичні вироби з рога, гончарні горни й останки мальованого начиння), і далї на північ.- захід, на старім урочищу Дорогожичах (печери коло Кирилівського монастиря), на самих горбах: на ур. Преорцї (на півн.- захід від Дорогожич), і на полудневім краю Київа за Либедю — на Соломенцї і на Лисій горі 7). Правдоподібно, й на Подолї та на горбах зайнятих старим Київом знайшли ся б подібні останки, як би не були знищені пізнїйшим житєм. 

Північному згірю, де ми можемо констатувати слїди з ріжних стадій найстаршої — камяної культури, не бракує й слїдів пізнїйшого житя, що доказують істнованнє тут осад від найдавнїйших епох до часів княжого Київа: на Оболоню, недалеко устя Почайни знайшов ся скарб римських і кольонїальних монет III-IV в.; на Дорогожичах і в околицях теп. Йорданської церкви знайшли ся скарби оріентальних монет VIII-X в., і похорони, що можуть вказувати на раннї історичні часи (IX-XI вв.). Слїди житя з тих же більш-меньш часів — від перших віків християнської ери до княжих часів — показали ся в значнім числї й низше по Днїпру, на згірю теперішнього Печерська: скарби римських і орієнтальних монет від І в. перед Хр. і до X в. 8). 

З початком історичних часів, властиво з початком Київської держави, на перше місце виступає київський „город”, або „Гора” — той горб, де маємо тепер церкви Десятинну, Андрія, Трох Сьвятителїв. Тут, розумієть ся, містила ся тільки незначна частина київської людности: се стає очевидним з огляду на дуже незначну великість тодїшнього „города”. „Город” був тільки замком, акрополем міста й резіденцією князя. Початок сього города виходить за всякі хронольоґічні границї: в XI в. його називали городом мітичного Кия, що був заразом праотцем полянського народа. На поблизькім (на північ) горбі Щекавицї містили оселю його мітичного брата Щека, але слїдів якогось значнїйшого житя на Щекавицї досї не звістно 9). Що ж до третьої лєґендарної осади — Хоревицї, то навіть не знати, де вона була. На догляд самого книжника, се були незначні осади, й тільки: город Кия придбав значіннє й славу 10). 

В серединї й другій половинї XI в., коли укладала ся наша найдавнїйша лїтопись, память про той старий город Кия, наслїдком розширення міста за Ярослава, вже затрачувала ся, так що лїтописець уважав потрібним пояснити, де він був 11). Тут уже в X в. стояв княжий двір з камяним теремом, між пізнїйшою Десятинною й церквою св. Василя (Трох Сьвятителїв), і двори значнїйших бояр. Судячи з місць похоронів київських князїв IX в. — Дира, Олега, уже тодї резидовали тут князї. За часів Володимира в сусїдстві княжого двора, на горбі красували ся статуї Перуна й иньших богів, а по охрещенню Київа на сїм місцї Володимир поставив церкву св. Василя 12), а по другий бік княжого двора — катедру Богородицї Десятинної, на місцї теперішньої. Се була величава церква, котрої теперішня, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, не займає й половини 13). Тодї ж розширено, очевидно, і самий старий город 14), та прикрашено ріжними окрасами: так на площі коло Десятинної церкви Володимир поставив вивезені з Корсуня чотири бронзові фіґури коней і дві бронзові статуї 15). 

Пізнїйше сей старий город ще більше був забудований церквами, княжими дворами й иньшими подібними будинками. Тут уміщують стару церкву св. Софії, що згоріла 1016 р. 16), і збудований Всеволодом монастир св. Андрія (т. зв. Янчин, по імени його доньки Янки — Анни, що тут постригла ся). Мстислав Великий (Мономахович) поставив тут свій патрональний монастир св. Федора, де був пострижений і потім забитий нещасливий Ігор Ольгович. Сьвятослав Всеволодович поставив на княжім дворі церкву св. Василия, може на місцї Володимирової 17), а Рюрик другу, теж св. Василия — на новім дворі 18). Сей „новий двір” княжий мабуть теж був у старім городї (думаю, тим і пояснюєть ся його імя, що він стояв у близшім сусїдстві старого). Але з усіх церков старого города зістало ся дуже мало: церква св. Василия має старі мури, від иньших не лишило ся нїчого, окрім останків фундаментів; навіть місць тих церков здебільшого не знаємо докладно. 

Про княжий двір маємо дуже скупі відомости. Правдоподібно, старий двір X віка був перебудований за Ярослава, бо пізнїйше зветь ся Ярославовим, „Ярославль дворъ” 19). В XII в. він зветь ся Великим двором 20). Коло нього, мабуть, стояв той „Новий двір”. Окрім сього так би сказати — офіціального двора були тут і приватні двори деяких княжих родин або значнїйших бояр — нпр. двір кн. Мстислава, двір тисяцького Чудина і т. и. В сусїдстві княжого двора була вязниця — „поруб”, для особливо небезпечних вязнїв: тут пересиджував Всеслав, увільнений Киянами в повстанню, далї — будинки для духовенства, як дім демесників — катедрального хору, коло св. Богородицї 21), і т. и. Перед княжим двором було невелике торговище — Бабин торжок. 

Не вважаючи на пороблені розширення, старий город всеж таки був рішучо тїсним, від коли Київ став столицею сьвітової держави. Ярослав, зайнявши ся будовами й окрасами, що мали зверху надати Київу відповідний його значінню вигляд, узяв під город і прилучив до старого города сусїдню, положену на полудневий захід височину, кілька разів більшу від старого города Новий — т. зв. Ярославів, або „Великий город” 22). Його лучив з старим городом міст через яр, що роздїляв сї дві височини, а недавно знайдені на краю сього яру фундаменти могли бути воротами над сим мостом 23). Наоколо мусїли бути деревляні стїни, які бачимо в XIII в. (в оповіданню про татарське взятє) наоколо старого города. Головні ворота були від полудневого заходу — т. зв. Золоті, звані так правдоподібно тому, що були побивані золоченою бляхою. Вони були муровані з цегли й дикого каміня, як показують їх останки, мали на горі церкву Благовіщення і ріжні сховки („комари Златыхъ вратъ”); приступ до них боронили дві вежі чи виступи, видні ще на старих плянах — тепер вони зникли без слїду, а й від самих воріт зістали ся тільки бічні стїни. Другі ворота — Лядські вели з міста на полудневий схід — на „Угорське”, третї — Жидівські (на північний захід) до жидівського міста. Крім сих, вичислених в оповіданню про оборону Київа від Юрия 1151 p. 24) були ворота, що лучили великий город з старим і ще одні, що лучили його з Михайлівською горою, а може і з „Боричевим узвозом” — дорогою на Поділ 25). 

В сїм Великім містї станула нова, прекрасна, богато прикрашена катедра св. Софії, збудована Ярославом, що красуєть ся й досї. Коло неї стояли два патрональні монастирі, поставлені разом з нею Ярославом: св. Георгія, „предъ враты св. Софіи”, і св. Ірини — по імени жінки Ярослава. Монастир св. Георгія, про збудованнє котрого заховало ся дуже інтересне старе оповіданнє, був призначений Ярославом на церемонїю „настоловання (інтронїзації) новоставимымъ епископомъ” 26). Від нього не зістало ся нїчого, від монастиря Ірини — тільки незначні руїни. Двір св. Софії служив для нарад і народнїх зборів. Тут же правдоподібно були поставлені будинки для катедрального духовенства. 

Але не вважаючи на заходи Ярослава, на побудовані ним тут розкішні й богаті будинки, Великий город, видно, не „переяв слави” у старого. Бачимо, що князї далї будують церкви в малім і тїснім городї, в великім же городї по Ярославі не відомо з лїтописи нїяких нових, а хоч тепер в нїм викрито фундаменти ще кількох церков з перед-татарського часу 27), але не підлягає сумнїву, що найбільш столичною, аристократичною частиною Київа й далї лишив ся все таки старий город. 

Не знати коли, але правдоподібно — не пізнїйше XI в., зайняло місто й иньші сусїднї з старим городом горби: Михайлівську гору, де кн. Сьвятополк поставив славний „золотоверхий” монастир св. Михаіла і де звичайно уміщують ще старий монастир св. Димитрия, збудований Ізяславом-Дмитром Ярославичом на честь свого патрона в третій чверти XI в., з церквою св. Петра, збудованою при нїй його сином Ярополком-Петром, а також і Щековицю, де звістна нам одна церква в XII в., як я вже казав. На т. зв. Киселївцї або Флоровській горі знайшли ся також ріжні останки тогочасного побуту й слїди якоїсь камяної будови. Нарештї здаєть ся, жидівська дїльниця — „Жидове” була на горі за Жидівською брамою, хоч не виключена можливість, що вони жили в самім містї, коло Жидівських воріт 28). 

В сусїдстві Жидівських воріт, на Кудрявцї, уміщують передмістє „Копиревъ конець” (його місце — одно з найбільш, заказаних питань київської топоґрафії). Сей „конець” притикав другим кінцем до Подолу, мабуть лучив ся долиною між Киселївкою й Щекавикою, й тут були ворота на Поділ, „врата подольськия в Копыре†концЂ” 29). На сїм передмістю поставив Сьвятослав Ярославич патрональний монастир св. Симеона, а в XII в. збудовали тут церкву св. Івана 30). 

Поділ мусїв бути головною частиною міста що до числа людности, але супроти аристократичної „Гори” він, видко, мав характер буржуазійного міста, і то буржуазії середньої й дрібної. З горою його лучила возова дорога, напрям котрої не зовсїм легко вказати. Звичайно думають, що се т. зв. Боричів узвоз і що йшов він між Михайлівською горою та старим городом. Друга дорога йшла через Копирев конець. Від півночи боронили Поділє укріплення з палїсадом („столпиє от горы оли и до ДнЂпра”). Дїйсно, в документах XVI-XVII в. звістний вал, що був десь за Щекавицею 31). Але слїди залюднення йдуть тут, як ми вже бачили, далеко за Щекавицю на згірю, до теп. Йорданської церкви, і не богато що меньше над Почайною. Але урочище Дорогожичі, з монастирем св. Кирила, поставленим Всеволодом Ольговичем і славним в історії руської штуки своїми фресками, що по части заховали ся досї, лежало вже за містом. 

Як я сказав, Поділє мусїло бути середньо-міщанською частиною Київа: з часїв княжого Київа не маємо тут анї археольоґічних находок, що сьвідчили б про пробуваннє тут людей богатих, розкішних, анї якихось визначних будинків. З теперішнїх тільки Успенська церква збудована за княжих часів: її уважають за церкву Богородицї Пирогощої, збудовану Мстиславом Великим і славну з ікони Богородицї Пирогощої, привезеної з Царгорода разом з иньшою іконою — вишгородською 32). Иньші церкви, звістні на Поділю, або були деревляні, або зникли без слїду. З них особливо інтересна найстарша київська церква — св. Ілиї, звістна ще з середини X в. 33): вона стояла „над ручьемъ, конЂцъ Пасынче бесЂды и Козаре”. Правдоподібно сей „ручай” — то Почайна, і церква стояла коло самої київської пристани, що й зрозуміло, коли пригадаємо, що як раз серед купецтва християнство мусїло найскорше взяти свій початок. Знаємо ми й иньшу купецьку церкву на Подолї, се новгородська церква св. Михаіла 34), — церква новгородської купецької кольонїї. Вона стояла десь коло „Торговища” — головного київського ринку, що був на Подолї і служив заразом місцем народнїх віч 35). Иньший раз згадуєть ся віче коло Турової божницї — себ то церкви, поставленої якимсь Туром, очевидно теж на Подолї 36). Як бачимо, для головної частини Київа, що своєю площею переважала всї иньші части, разом взявши, знаємо про Поділ не богато. 

Згірє над теп. Хрещатиком, так званих в тих часах Клов — не знати чи був якось сильнїйше залюднений. Тут був монастир Влахернської Богородицї, поставлений в другій половинї XI в. Стефаном, давнїйшим печерським ігуменом (тому звав ся він Стефановим — Стефанечь) 37). За те надднїпрянське згірє — т. зв. Угорське повне ріжних памятних і важних урочищ. Як я вже згадував, воно показує слїди житя з перед-княжих часів. В IX в. уже мусїла тут бути княжа резиденція, судячи з лєґенди про убийство Аскольда і Дира „під Угорським”, в сусїдстві котрого лежала Аскольдова могила. В близшім сусїдстві Угорського бачимо від часів Володимира княжий двір званий „подъ Угорськимъ” або „на БерестовЂмъ”, від імени „сельця Берестового, що тут стояло 38); сей двір мусїв бути резиденцією Аскольда. На його місце вказує монастир „св. Спаса на Берестовім”, що істнує й досї, перебудований, з незначними останками давнїх мурів 39). Крім нього була ще тут за Ярослава церква св. Апостола, де був священиком славний Іларіон, пізнїйший митрополит 40). 

Трохи низше по Днїпру, в сусїдстві княжого двора, заснувала ся в серединї XI в. головна сьвятощ „руського Єрусалима”, головне огнище аскетичного християнства в східнїй Европі — Печерський монастир. Початок йому дали печери, якими так богаті взагалї околицї Київа: знаємо, що глиняні верстви над Днїпром: служили ще неолїтичному чоловіку на мешканнє. З розповсюдненнєм християнства такі печери дуже часто стали служити сховками для християнських анахоретів; нпр. печера з слїдами анахоретів була знайдена в Київі над Днїпром, коло мосту, иньша низше, на передм. „Зьвіринець”, третя на горі Уздихальницї під старим городом, далї на полудне — коло Пирогова в околицї Трипіля, і т. д. 41) 

За взірцем сих старих печер копали ся й нові анахоретами для аскетичного пробування. Одна з таких печер, викопана чи тільки уживана для молитви двірським сьвященником з Берестового Іларіоном, і потім перейнята иньшим аскетом — Антонієм, стала завязком найбільшого й найславнїйшого монастиря Руси, що заповнив своїми печерами і церквами околицю Берестового. Головна церква поставлена була на горі, що належала правдоподібно до княжого двора й була відступлена для монастиря кн. Ізяславом 42). Кілька разів зруйнована огнем — від ворогів і припадків, вона заховала до наших часів лише дещо з своєї старої будови 43). В цїлости заховала ся прибудована до неї церковця св. Івана, а також ворота монастиря з церквою св. Тройцї. Камяна „трапезниця”, збудована на початку XII в. кн. Глїбом Всеславовичем, щезла. Ся частина міста, здаєть ся, була теж укріплена; принаймнї знаємо „Угорські ворота” 44), певно — на дорозї звідси до великого міста. 

Низше Днїпром, на „Видобичах”, над днїпровським бродом, стояв монастир св. Михаіла, поставлений Всеволодом, оден з визначнїйших київських монастирів, для нас памятний своїм ігуменом Сильвестром, редактором найдавнїйшої лїтописи. Він стояв над самим Днїпром, що неустанно підмиває свій західнїй берег. Правдоподібно для охорони монастиря від ріки, Рюрик Ростиславич поставив 1190 р. „під церквою св. Михайла” камяний мур, факт — прославлений риторичним панеґіриком, що кінчить Київську лїтопись. Але сей мур не оборонив монастиря — від його церкви лишив ся тільки західнїй бік, східнїй, видко, потягнула земля в ріку. 

На горі над сим монастирем стояв „двір красний”, поставлений тим же Всеволодом 44). Теперішнє сусїднє урочище „Зьвіринець” вказує, що тут мусїв бути княжий зьвіринець, менажерія, подібно як то бачимо в тих часах по иньших столичних містах старих князївств. 

Той Всеволодів „красний двір” спалили Половцї 1096 р. і не знати, чи його потім відновлено. Але в XII в. таки був знову якийсь „Красний двір”, звістний з того, що його пограбили Кияне по смерти Юрия, і иньший двір за Днїпром, „що його Юрий звав Раєм” 45). Крім того княжий двір стояв, здаєть ся, на острові під Видобичами 46). Нарештї якийсь двір, видко, був на полудень від Київа, по дорозї до Василева — „Теремець”, правдоподібно на місцї теп. хутора Теремки 47). 

За Видобичами низше Днїпром (з милю) був монастир на ур. Гнилеччинї, инакше Володарка, або Церковище (коло с. Пирогова, над Днїпровою протокою) — звістний в XVI в. під назвою Гнилецького. Останки тутешньої мурованої церкви належать часам перед-татарським, а печерка звязуєть ся з іменем Теодосия печерського 48). 

Заднїпрянський берег насупроти Київа памятний тим, що був місцем дипльоматичних з'їздів руських князїв. Очевидно — ся посередня, нїби невтральна територія надавала ся дуже добре для стріч князїв правобічних і лївобічних, не завсїди приязних між собою. Так княжий з'їзд 1100 р. був у Ветичах, насупроти Вишгорода; на Днїпровім протоку Золотчі, насупротив Київа, з'їздили ся князї 1101 р., на сусїднім Долобськім озері в 1103 і 1111рр., коло Ольжич 1142 р. Дуже правдоподібно супроти тих фактів, що й славний з'їзд 1097 р. „в Любчу” відбув ся коло теп. Підлюбського озера, в сусїдстві оз. Долобського 49). 

Так ми оглянули Київ з його визначнїйшими памятками й урочищами. Про його полїтичне, культурне, релїґійне значіннє нема що тут розводити ся — про се досить сказано в ріжних роздїлах сеї працї — коротко зазначу тільки, що він був полїтичним і культурним центром східньої Европи від X до половини або й до третьої чверти XII в., релїґійним ще довше — до середини XIII в., заховавши де що з своєї релїґійної авреолї й на пізнїйше. Київський патріціат — ті дружинні й земські роди, що в своїх руках держали київську торговлю, київську управу, брали участь в високій полїтицї, обдаровували київські церкви й монастирі, підтримували артистичний промисл своїми вимогами й забаганками, могли з горда дивити ся з високости київської „гори”, повторяючи гордовиті слова Ізяслава: „Богъ всегда Рускыя землЂ и Рускыхъ сыновъ въ безчестьи не положилъ єсть: на всихъ мЂстЂхъ честь свою взимали суть” 50). 

Як великий був давнїй Київ показує великість території, яку він займав, і кілька заміток кинених нам принагідно нашими джерелами. Так оповідаючи про велику пошість на людей 1002 р., лїтописець каже зі слів продавцїв домовин (корст), що тодї від пилипівських заговин до мясопущ, за три місяцї, вмерло 7600 люда 51); а кілько ж його згинуло, не купуючи домовини! По всякій правдоподібности ми можемо тодїшню людність Київа з передмістями числити не меньше як на 100.000. Тїтмар зі слів нїмецьких вояків, що ходили з Болеславом у Київ, описує його, що то було велике місто (magna civitas), мало більш нїж 400 церков і 8 торгів і несчисленну силу народу (populi ignota manus 52). Суздальська лїтопись каже, що підчас пожежі 1124 p. в Київі, „самих церков згоріло більше як шість сот” 53). Поминути сих двох незалежних від себе звісток, що в Київі XI-XII в. церкви рахували на сотки, не можна, хоч би й припускати, що число їх побільшене; правдоподібно пояснюють, що вже тодї богатші люде мали свої приватні церкви по дворах. 

Окрім „туземцїв” Київ містив у своїх валах численнї чужоземські кольонії. Розумієть ся, їх розцьвіт стояв у звязку з обставинами київської торговлі, і число сих „насельників” було не однаке. В наших джерелах маємо звістки про кольонїю Новгородцїв, що мали, як ми бачили, на Подолю свою церкву і мабуть в сусїдстві її й сидїли 54), кольонїю західнїх купцїв — „Латина”, „НЂмци”, що мали мабуть і кілька церков; знаємо костел св. Марії, коло котрого в 1230-х рр. був домінїканський монастир, доки його не скасував Володимир Рюрикович, боячи ся, як каже Длуґош, аби він не шкодив православнїй вірі 55). Звістні слова Слова о полку Ігоревім: „ту НЂмци и Венедици, ту Греци и Морава поють славу Святъславлю”, толкують так, що тут іде мова про київських кольонїстів — Нїмцїв, Венеціан, Греків, Чехів 56). Се толкованнє не має в собі нїчого неможливого, бо сї всї кольонїї дуже легко могли бути в Київі XII в. Про італїанських купцїв у Київі говорить Пляно-Карпінї, що застав їх тут підчас своєї подорожі в 1247 р.: він вичисляє поіменно кількох купцїв з Ґенуї, з Венеції, може й з Пізи, та додає, що було тих купцїв — італїанських і також французьких, чимало 57). Коли такий був їх з'їзд по сьвіжім погромі Київа 1240 р. серед панїки від Татар, тим численнїйші кольонїї сих куцїв мусимо припускати перед тим. 

Кольонїя грецька, духовна й сьвітська, мусїла бути дуже значна, хоч про неї виразних згадок і не маємо. Що була цїла осібна дїльниця міста жидівська, ми вже бачили. Була кольонїя вірменська 58). Назва „Козари” 59) — щось як би улиця на Подолї, недалеко пристани, правдоподібно зістала ся памятию про кольонїю хозарську, де пробували мабуть і арабські купцї, що через Хозарію прибували до Київа. 

Міру богатства й розкоши Київа дають чужі звістки — як наведені вище звістки про нечувані богацтва, принесені з Київа Ізяславом, а пізнїйше — послами Генриха IV, як лєґендарні перекази про богацтва вивезені Болеславом, а ще лїпше сьвідчать про се археольоґічні останки. Ми маємо окрім численних руїн і перебудовань кілька цїлих або майже цїлих церков, як Софійська катедра, Михайлівський та Кирилівський монастир, з утворами тодїшнього малярства, різбярства, мозаіки. Деякі з сих будов — як нпр. Софійська або Михайлівська були як на той час дуже розкішні. Ми маємо богаті находки і розкопки на території Київа, головно — на горі: їх числу й богацтву не дорівняють иньші находки тих часїв з цїлої східньої Европи, на купу взявши: дорогоцїнні діадеми, ланцюхи, медальони, гривни, ковтки і т. и., дорогоцїнні матеріалом і штучною роботою — ориґінальною візантийською, або розвиненою під східнїми й візантийськими впливами руською. Сї археольоґічні памятки дають нам міру богацтва, вибагливости, розкоши й смаку старого Київа.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20402.htm
Категорія: IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина (в додатку — Турово-Пинська земля) | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 365 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017