Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина (в додатку — Турово-Пинська земля)

ВИШГОРОД; БІЛГОРОД; ПОРІЧЧЄ СТУГНИ: ВАСИЛЇВ, ТРЕПОЛЬ, ВИТИЧЕВ, ЗАРУБ; ПОРОСЄ: ТОРЧЕСЬК, ЮРЇВ, КАНЇВ, ИНЬШІ ПОРОСЬКІ ГОРОДИ...
ВИШГОРОД; БІЛГОРОД; ПОРІЧЧЄ СТУГНИ: ВАСИЛЇВ, ТРЕПОЛЬ, ВИТИЧЕВ, ЗАРУБ; ПОРОСЄ: ТОРЧЕСЬК, ЮРЇВ, КАНЇВ, ИНЬШІ ПОРОСЬКІ ГОРОДИ. ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ: ІСКОРОСТЕНЬ, ВРУЧИЙ, КОТЕЛЬНИЦЯ, ВОЗВЯГЕЛЬ, КАМІНЕЦЬ.





З трох боків Київ зблизька окружали иньші важнїйші міста Київщини. 

На півночи дві милї від Київа стояв над Днїпром, на високім березї Вишгород 1). Своє імя він завдячав, очевидно, свому високому і міцному замку, збудованому на тому березї (550 стіп над рівенем моря). Вишгородське городище належить до найбільших і найміцнїйших — наоколо воно має коло трох верст і обведено по лїнїї згіря шістьма концентричними валами, а від суходолу відтяте глубоким ровом і валом з бастіонами; окрім того є ще останки валу, що боронили вишгородську околицю від півночи. Але поза тими валами та городищем не зісталось майже нїчого з колишньої слави Вишгорода — тепер се звичайне село, майже без всяких памяток минулого. 

Звістки наші про Вишгород починають ся від Х в. У звістках Константина Порфирородного він виступає як важний торговельний пункт між Днїпровими містами, звідки зберали ся торговельні ватаги до Київа 2). Істнованнє у Вишгородї осібного тисяцького натякає, як я згадував, що се був колись самостійний полїтичний центр, з власною воєнною орґанїзацією, але в 1-ій пол. Х в. він був уже тїсно і безпосередно звязаний з Київом: принаймнї ми не стрічаємо його між тими дружинними центрами, на котрі мали тодї йти осібні контрибуції від Греків. І пізнїйше хоч Вишгород досить часто давав ся від київських князїв ріжним підручникам і своякам 3), він нїколи не відокремляв ся в осібну княжу волость і не переставав бути київським „пригородом”. 

Що правда, в нїм одиноко можна зауважити якісь слїди емуляції з Київом, хоч все лише дуже слабі. Коли Сьвятополк шукав убійників на Бориса, він звернув ся до Вишгородцїв, і тим часом як Кияне чи сяк чи так більше тримали ся Бориса, вишгородські „боярцї”, як їх зневажливо зве київський книжник (ся зневага теж характеристична для місцевих відносин), запевняли Сьвятополка, що „за нього можуть свої голови покласти з Вишгородцями” 4). Підчас боротьби Всеволода Ольговича за київський стіл, сей князь, рішучо неприємний Киянам, здаєть ся, знову мав якісь симпатиї в Вишгородї; по одному варіанту Вишгородцї навіть ходили з ним походом на Київ 5). В Вишгородї перебував Всеволод і перед смертию, та звідси вів переговори з київською громадою, аби прийняли Ігоря на наступника, а діставши на тім присягу від Киян, осібно заприсягав Вишгородцїв 6), що мало значіннє хиба особливої гречности для них — підносило вагу їх міста, бо по тодїшнїм звичаям властиво присяга города сама мала обовязувати пригороди. Нарештї брак якоїсь щирійшої солїдарности з Киянами показав ся у Вишгородцїв і по київськім погромі 1169 р.: коли дружина одного з участників сього погрому — Володимира Андрієвича не відважала ся їхати слїдом по тім з тїлом князя до Київа: „сам знаєш, що ми наробили Киянам, не можемо туди їхати, забють нас, казала вона князю 7), але не вагала ся їхати в Вишгород. Се все може натякати на істнованнє якоїсь емуляції Вишгородцїв що до своєї столицї, хоч би й слабої, або принаймнї — на слабшу солїдарність з нею. 

По прилученню Вишгорода до Київа воєнне значіннє його полягало на тім, що він боронив Київ від півночи, особливо від північного сходу: хто йшов зза Днїпра від Чернигова, переходив Днїпро вище Десни, і сього переходу боронив Вишгород. Як кріпость Вишгород був далеко сильнїйший від Київа: по нещасливій пробі 1169 р. київські князї звичайно не відважили ся боронити ся в Київі, а кидаючи його, засїдали в Вишгородї. Кампанїя 1173 р., коли Мстислав Ростиславич відбив ся тут від великої армії, показує, яка то по тодїшньому була сильна кріпость. 

Релїґійне значіннє придбав Вишгород, від коли тут поховано Бориса і Глїба, що були канонїзовані слїдом і сильно поважані, як перші руські сьвяті патрони Руської землї. Судячи по історіям чуд від їх мощей, сюди на прощу прибували люде з дальших місць (пор. в лїтописи: „исцЂленія неоскудно подаваєта недужнымъ, с вЂрою приходящимъ въ святый храмъ”) 8). З початку Бориса і Глїба поховано в церкві св. Василия, збудованій, очевидно, ще за Володимира. Потім за Ярослава, коли ся церква згоріла, поставлено нову, в імя Бориса і Глїба — деревляну з пятьма верхами, гарно помальовану, як оповідає сказаниє. Вона одначе скоро зістаріла ся, і вже за Ізяслава поставлено нову, теж деревляну, а за Мономаха камяну, і сюди перенесено гроби Бориса і Глїба. Мономах хотїв поставити сї гроби посеред церкви і над ними зробити „теремъ серебренъ”, але Сьвятославичі обстали при проєктї їх батька: положити їх в „камарі” — ниші, і так зроблено, а Мономах замість терема виложив нишу золотими і срібними окрасами — „оковав гроби серебром і золотом і прикрасив гробницї їх, також і камари поковав серебром і золотом”. Се перенесеннє відбуло ся з особливою парадою. Посьвященнє церкви і перенесеннє робив митрополит з пятьма епископами й иньшим духовенством, „и бысть соборъ великъ, сшедшю ся народъ со всихъ странъ”. Окрім пирів для присутних князїв три днї годовано „убогихъ и странныхъ, и бысть учреждениє велико”. З огляду на великий стиск обгороджено дорогу, кудою мали переносити гроби, але нарід натис так, що поломив ті загороди („вори”), і не було кудою везти; маса народа покрила вали і „забрала”, „яко страшно бяше видЂти народа множество”. Мономах здогадав ся кинути між нарід гроші й иньші цїнні річи — кусники паволок, фофудий (брокатів), „орници”, „бЂль”, і се дало можливість процесії пройти до нової церкви. Гроби везли саньми, тягли їх за шнури князї і бояри, а перед ними йшло духовенство — наперед чернцї з сьвічками, по них священники, далї ігумени, нарештї епископи. Такий цїкавий побутовий образок (одинокий в своїм родї) дає нам опись сього вишгородського сьвята 9). 

В сїй славній церкві Бориса і Глїба була ще иньша славна сьвятиня — ікона Богородицї, привезена з Царгорода разом з київською Пирогощею. Її потім забрав чи викрав Андрій Юриєвич, забираючи ся з Вишгорода в Суздаль, де він був посаджений князем 10). Ся ікона, богато прикрашена і поставлена в церкві в Володимирі, пізнїйше перенесена до Москви, як я вже згадував, стала палядїєм Московської держави (тепер вона в московській Успенській катедрі). 

Так зникла вона з Вишгорода. Кількадесять лїт пізнїйше забрано і гроби Бориса і Глїба: Давид Ростиславич, будучи князем смоленським, а володїючи заразом і Вишгородом, перенїс їх в 1191 р. до монастиря, заложеного на Смядинї під Смоленськом, на місцї смерти Глїба 11). Саму вишгородську церкву розібрали потім київські домінїкане, будуючи свій кляштор у Київі, десь при кінцї XVI чи на початку XVII в.; перенїсши на надднїпрянський Вишгород традицію про дїяльність свого місїонаря з XIII в. Яцка Одровонжа в Вишгородї мазовецькім, вони неправно присвоїли собі вишгородську церкву, мов би колишнїй свій кляштор, і потім розібрали. В XVI в. Вишгород був уже незначним селом, приписаним до Межигорського монастиря, але могили знайдені коло церкви показують, що ще при кінцї XV чи на початку XVI в. ся церква шановала ся між тодїшнїми заможнїйшими верствами України. Пізнїйше переняло її славу сусїднє Межигорє, з своїм монастирем, звістним від XV в., але славним особливо в XVII-XVIII в.. 

Від Х в. відомий у Вишгородї княжий двір. По словам лїтописної повісти (побільшеним очевидно) Володимир мав у Вишгородї гарем з трома стами підложниць, такий же в Білгородї, а на Берестовім з двома стами. В XII в. був, видко, ще княжий двір на острові під Вишгородом — тут перебував Всеволод Ольгович перед смертю 12). 

Тепер Вишгород невелике село (трохи більше як тисяча душ), з зовсїм новою церквою Бориса і Глїба (збудованою 1860 р.), звістне лише своїми цегольнями. Городництво, про котре чуємо ще в XI в., що воно там вело ся на ширшу міру (в чудесах Бориса і Глїба згадуєть ся вишгородський „старый огородникомъ”, якийсь старшина городників 13), теж управляєть ся тут і доси. 

Другий важний київський город — Білгород лежав три милї від Київа, на захід (властиво трошки на полудневий захід), на правім боцї Ірпеня. Істнованнє в Білгородї осібної „тисячі”, як і в Вишгородї, може натякати на колишнє самостійне значіннє сього города. Пізнїйше він мав важне значіннє, як київський форпост з заходу: Ірпень, правдоподібно, був границею „Руської землї” від заходу, і Білгород стояв на „київськім путї” 14), шляху, що з Київа ішов на Волинь і з відти в Польщу, та в центральну Европу: з Білгорода нпр. наша лїтопись дає маршрут через Кучар і Мутижир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж і Пересопницю. Лежучи на сїм шляху, Білгород боронив переходу через Ірпень, маючи зводний міст на сїй ріцї 15) і був наче ключем до Полянської землї з заходу. Таке значіннє його ясно виступає в історії війн XI-XII в.; згадати хоч би київську громаду, що підчас революції 1067 р. вийшла боронити Київа від Ізяслава й Ляхів під Білгород. 

Тому Білгород мусїв бути від давна укріпленим. При кінцї Х в. Володимир відновив і зміцнив сї укріплення; властиво лїтопись каже, наче він поставив його на ново — „заложи”, але таке саме каже вона нпр. і про Переяслав, що відомий нам одначе ще від першої половини Х в., і так само мабуть і Білгород не був тодї на ново поставлений. Для його оборони й розвою Володимир попереводив сюди богато людей з иньших міст. Останком сих давнїх укріплень зістало ся велике городище в самім місточку, з подвійним валом; більша лїнїя валу має зо два кільометри наоколо. 

Володимирові заходи лїтопись поясняє тим, що дуже любив се місто, хоч на мотив для укріплення вистало б і його стратеґічного значіння. Дїйсно Володимир мав тут свій двір 16) і правдоподібно, сим симпатіям Володимира завдячав Бідгород, що тут засновано епископську катедру (в грецьких катальоґах епархій він зветь ся навіть: Великий Білгород, Άоπρόκαστρоν μέγα). Хоч білгородський епископ згадуєть ся вперше аж у останнїй чверти XI в. 17), але найскорше таки Володимиру могла прийти гадка засновати тут катедру, коли він мав спеціальні симпатії до сього міста. 

В XII в. Білгород досить часто фіґурує в ролї осібної княжої волости, для ріжних підручних князїв, хоч і рідше від Вишгорода. Вперше в сїй ролї виступає він за Мономаха, що тут посадив свого сина Мстислава, чекати київського стола. З дальших білгородських князїв треба згадати Рюрика Ростиславича: відступивши Київ Сьвятославу в 1181 р., він зіставив собі переважну частину Київщини, а столицю свою мав у Білгородї, кільканадцять лїт. Тут справляв він 1189 р. гучне весїлє свого сина Ростислава, висватавши за нього доньку Всеволода Юриєвича: „вчинив дуже сильне весїлє (свадбу), якого не бувало на Руси, і було на весїлю князїв богато, понад двадцять князїв” 18). Перейшовши потім до Київа, Рюрик лишив по собі монументальну памятку в Білгородї, збудувавши на місце давнїйшої деревляної катедральної церкви Апостолів нову камяну; лїтописець дуже її похваляє: „высотою же и величествомъ и прочимъ украшениємъ всЂмъ вдивъ удобренЂ” 19), але від сеї дивної церкви не зістало ся нїчого. Взагалї одинокою памяткою колишньої слави Білгорода зістав ся припадково знайдений тут золотий медалїон — т. зв. зьмієвик, грецької роботи 20). Давнє значіннє його скінчило ся з упадком Київа. Білгородська катедра, правдоподібно, не пережила монґольського погрому. Між визначнїйшими містами Київщини XIV-XVI в. Білгорода вже не бачимо; він був незначним містечком, з митницею на київськім шляху і замочком 21). Тепер се незначне містечко Білгородка, яких 2000 душ, нїчим не визначне. 

На полудень від Київа, в области р. Стугни було кілька значнїйших міст. Ми знаємо, що ся лїнїя була сильно зміцнена за Володимира, загорожена валом і палїсадом і заставлена міцними замками — для оборони від Печенїгів. Тепер маємо тут три лінїї валу. Одна іде на лївім, північнім березї Стугни, і відти далї в напрямі на північний-захід, через Ірпень і Здвиж; друга тягнеть ся правим берегом Стугни, і відти на Унаву; на верхівях Стугни ся друга лїнїя лучить ся з першою ще одним валом. Третя йде понад р. Красною, з початку на лївім, а потім переходить на правий беріг її 22). Дві останнї лїнїї, за Стугною згадують ся вже при кінцї XI в. 23). Чи всї сї лїнїї належать до Володимирових часів, не знати; оповіданнє Брунона, що описує такий Володимирів вал десь в околицї Стугни 24), може зарівно належати до котрого небудь з трох. 

З Володимирових замків можемо тут вказати на певно тільки оден — се Василїв (теп. повітове місто Васильків), на лївім боцї Стугни, пять миль від Київа. Сама осада могла бути тут і перед Володимиром, але своє нове імя вона дістала, очевидно; від християнського імени Володимира (Василь). Пізнїйше, як ми бачили, була поголоска (з того імени вона, мабуть, і повстала), що Володимир охрестив ся у Василеві 25). Лїтописна повість згадує ще, що Володимир виставив тут церкву Преображения на памятку, як він спас ся від смерти під Василевим: виступивши з занадто малим військом на Печенїгів, мусїв тїкати та ледви сховав ся від них, притаївши ся під мостом. На памятку сього він гучно справляв у Василеві церковний празник на Преображениє що року, скликаючи бояр, всяку старшину й людей з ріжних міст: варили 300 перевар меду, і 300 гривен роздавано убогим 26). Пізнїйше Василїв уславив ся як вітчина найславнїйшого церковного дїяча Руси — Теодосия печерського. По за тими спогадами місто мало ще те значіннє, що лежало на важнім шляху, т. зв. Василївський путь 27): з Київа на Звенигород, Василїв (або сусїдній Тумащ), через Перепетово поле, на верхівю Рута, на Володарів над Росею і відти на Понизє, Подунавє й Галичину. В XII в. Василевцї виступають як більша громада, поруч Білгородцїв і Поршан 28). Але княжим столом Василеву не трапляло ся бути, рівнож і воєнного значіння він, видно, не мав; слїдів укріплень не звістно, а й слїдів житя з тих часів Васильків доси майже не дав. 

Важне стратеґічне значіннє мав натомість Треполь, що стояв на узкім, високім розї між Стугною, Красною й Днїпром між двома лїнїями валів, що сходили ся тут 29). Тут же був брід через Днїпро 30). Тому Треполь досить часто фіґурує в історії київських війн. В другій пол. XII в. він досить часто був і княжим столом для ріжних другорядних київських князїв. 

Сусїднїй Витечев, на високім розї, що вганяєть ся тут в Днїпро, був теж кріпким замком і теж стояв на бродї через Днїпро 31). Він нам звістний ще з X в., як пристань: купецькі ватаги, що їхали з Київа в Царгород, мали тут своє останнє збірне місце 32). В сусїдстві Витечева, на горбі Сьвятополк Ізяславич в 1090-х р. збудовав город для людей зруйнованого тодї Половцями Порося; сюди перенесено й епископську катедру з Юрїва на якийсь час до його реставровання. Се нове місто названо було по імени князя Сьвятополчем 33); правдоподібно, воно згадуєть ся потім під іменем Новгорода сьвятополчського в оповіданню про прихід Монґолів 34); значіння воно не мало. Останнїми часами цїла ся місцевість між Треполем і Витичевом звернула на себе увагу дуже богатими й інтересними слїдами переходової культури від камення до металю, особливо численними точками з мальованим і ґравірованим начиннєм т. зв. передмікенської культури 35). Витичевське городище досить богате й останками культури з княжого періоду 36). 

На полудень від Витичева досить важним пунктом Днїпрового побережа був Заруб, (коло теперішнього с. Зарубинець, трохи вище), на високім (звиш 800 стіп) Днїпровім розї, в сусїдстві славного потім Терехтимирова. Тут був важний брід через Днїпро (на Переяслав). Місце се було здавна залюднене: є останки й камяної і ранньої металїчної культури 37). За княжих часів тут був великий замок — зістало ся городище, між Зарубинцями і Монастирком, і в сусїдстві, далї під Монастирок — ще два меньші округлі городища. Окрім того весь сей ріг зарубський обведений від суходолу валом, від берега до берега, але коли, не знати. В Зарубі був монастир Пречистої, де був чернцем славний Клим Смолятич, пізнїйший київський митрополит, „книжникъ и философъ, такъ якоже въ Руской земли не бяшетъ” 38). В тій же „Зарубській печері” жив і другий книжник — Георгій, від котрого маємо „Поученіе къ духовному чаду”. Монастир звістний тут ще в XVI в., але тодї вже спустїв; пізнїйше його заступив терехтемирівський монастир. Від сього зарубського монастиря зістали ся печери, до нього ж можуть належати останки мурованої церкви на зарубськім городищу, взагалї богатому останками старого житя, тільки на жаль близше не дослїдженими досї 39). 

Десь у центрі Порося, судячи по звісткам, лежало звістне в історії Київщини місто Торчеськ — залюднене оселеними на Руси Торками. Про його місце богато писано, але без результату: одні вказували на ур. Торч недалеко Трипіля, иньші на с. Торчицю на р. Торчи, за Росю; але з лїтописних згадок виходить, що той славний Торчеськ, мусїв бути десь у центрі Порося, хоч се й не виключає, що і на обох згаданих місцях могли бути осади Торків з тим же іменем 40). 

Перше згадуєть ся Торчеськ 1093 р., коли Половцї по дуже тяжкій і довгій облозї взяли й знищили його; ся облога власне і прославила його імя. Потім він згадуєть ся знову тільки в другій пол. XII в., як одно з головнїйших міст на Поросю, або часом навіть як його столиця 41). Він часто тодї фіґурує як княжа волость і взагалї дуже часто виступає в історії другої пол. XII в. і першої XIII в. Тут мав перебувати в неволї у Мстислава угорський королевич Кольоман, зловлений в Галичі, і сюди ж забрав ся вкінцї, доживати віку, сам Мстислав, знеохочений інтриґами „невірних Галичан”. Тут він і вмер і похований в церкві св. Хреста. 

Взагалї Поросє, почавши від середини XII в., часто фіґурує як осібна область Київщини і навіть нїби осібна громада: „Поршане” (себ то руська людність Порося), поруч Чорних Клобуків, виступають разом з иньшими виднїйшими громадами Київщини — Білгородцями, Василевцями і беруть часом дуже дїяльну участь в полїтичнім житю 42). Але властиво полїтичного центра Порося не знаємо. В такій ролї виступає часом Торчеськ, Канїв, по части Юрїв, але котрий з них був, і чи був взагалї котрий з них справдїшнїм, признаним центром Порося, не знаємо. 

Юрїв, як показує саме імя, належав до тих міст, що побудовав Ярослав на Роси, реставруючи кольонїзацію Порося в 1030-х рр. Подібно як і Юрїв чудський, він, очевидно, дістав імя від християнського імени Ярослава. Тодї, правдоподібно, засновано тут і катедру — вона вперше згадуєть ся 1089 р. 43), і се заразом перша звістка про Юрїв. Заснованнє тут катедри показувало-б, що Ярослав хотїв з Юрїва зробити столицю Порося, а ми навіть і місця його докладно не можемо вказати! Очевидно, він стояв десь недалеко устя Рута в Рось, по всякій правдоподібности — на лївім боцї Роси. Гіпотетично кладуть його на давнїм городищи на Роси, пів милї вище від Білої Церкви 44). 

На долї Юриєва відбила ся вповнї історія Порося й його кольонїзації, вся її непевність і хвилювання. Збудований чи відбудований в 1030-х рр., Юрїв в 90-х рр. сього столїтя попав під таку тяжку грозу з половецької хмари, що людність його не витримала. Опинивши ся в справдїшнїй бльокадї від Половцїв в 1095 р., вона постановила забрати ся з міста, й вибравши відповідний час, утїкла звідти. Сьвятополк осадив утїкачів, як уже знаємо, коло Витичева, а порожнїй Юрїв Половцї спалили 45). 

Але по першім же усьпіху над Половцями, забераючи ся до реставрації Порося, Сьвятополк розпочав її від Юриєва: в серпнї 1103 р. він рушив сюди з військом і „сруби Гурьговъ, єгоже бЂша пожьгли Половци”, себ то відновив укріплення і перевів назад людей. Катедру теж відновлено. Але кольонїзаційні обставини не полїпшили ся значно і в XII в., а город стояв занадто на небезпечнім пограничу, щоб міг мати якесь більше культурне, полїтичне значіннє. Я думаю, що засновуючи тут катедру, Ярослав надїяв ся перенести руську границю з степом далеко за Рось, так щоб Юрїв був не пограничним, а центральним городом. Пригадаймо, що се діялося в часах упадку Печенїзької орди, коли такі пляни могли дуже правдоподібно виглядати; але прихід Половцїв знищив сї пляни. Юрїв все зіставав ся загроженим пограничним городом, а навіть не мав запевненої комунїкації з Київом, як ті пороські замки, що стояли близше Днїпра. Завдяки тому в другій пол. XII в. перевагу над ним бере Канїв, як город надднїпрянський, а другого боку Торчеськ — як більш центральний замок. А Юрїв навіть княжим столом не був нїколи. 

Канїв з'являєть ся в 2-ій пол. XI в. 46), коли не на місцї, то в безпосереднїм сусїдстві й заступництві давньої Роднї, що стояла „на устї Роси” 47). Очевидно, Родня була кріпким замком, тому і задержала ся серед печенїзької грози, тому то й Ярополк, не надїючи ся удержати ся в Київі проти Володимира, втїк сюди. Памяткою про його сидженнє тут і голоду, що терпіло його військо підчас облоги, зістала ся приказка: „біда як у Роднї” (бЂда аки в РоднЂ); завдяки сїй приказцї нам, очевидно, й лишила ся память про істнованнє Роднї в лїтописи. Вона лежала правдоподібно на т. зв. Княжій горі, коло с. Пекарів, 8 верст на південь від теперішнього Канева, недалеко устя Роси, що давнїйше як кажуть було під самою горою. 

На сїй горі від 1870-х рр. почавши викрито незвичайно богаті останки старого людського житя — передісторичних і княжих часів. Коли не богацтвом і роскішю, то численністю добутих тут останків житя з княжих часів Княжа гора займає тепер, певно, друге місце по Київі між всїми осадами княжих часів. Велика маса християнських старинностей (хрестики, енколпіони, образки, панаґії і т. и.) вказує, що тут була значна осада в християнські часи, в XI-XII в. Родня ж по тій облозї Ярополка уже більше не згадуєть ся нїде; можна догадувати ся, лїтописець і пояснив, що вона стояла на устю Роси, тому, що й память за неї в 2-ій пол. XI в. була слабка. Можна думати, вона покинена була і зникла слїдом по тій облозї, під час тієї печенїзької „рати без переступа” кінця X в., коли покинено Поросє взагалї. Натомість появляєть ся в XI в. Канїв. По всякій правдоподібности його поставив в рядї иньших городів Ярослав — місце надто було важне і вигідне, аби він міг його при тім поминути, а що маємо про Канїв згадку (хоч не зовсїм певну) з 2-ої пол. XI в., то й вона може се потверджувати. Правдоподібно, стояв він на тійже Княжій горі, де стояла Родня, а далї на північ канївський замок перенесено вже чи не за литовських часів 48). Що правда, в теперішнїм Каневі є церква Успенїя, що своєю будовою вказує на княжі часи, але зрештою останками з тих часів сучасний Канїв не богатий, і я скорше-б думав, що ся церква належить до якогось замісцевого монастиря 49), нїж би припустив, що тут був Канїв XI-XII в., а побіч його, яка миля далї, стояла в XI-XII в. далеко богатша, і люднїйша (судячи по останкам) Родня, та лїтопись анї словом про неї не згадала. Так я в теперішнїх обставинах розвязую собі сю загадку; може дальші нахідки прояснять її лїпше 50). 

Більшого значіння Канїв доходить в серединї XII в. Едрізі вже знає його як визначну торговельну осаду. Всеволод Ольгович поставив тут — мабуть муровану („заложи”) церкву св. Юрия 51). Хто зна, чи вона не мала заступити юриївської катедри (на се-б вказувало й імя церкви); принаймнї потім епископ юриївський зветь ся часами канївськім 52). Почавши від Юрия Канїв з часта служить резиденцією ріжних підручних князїв, а часом, як і Торчеськ, виступає в ролї центра Порося 53). Коли відновили ся в 2-ій пол. XII в. половецькі напади, Канїв прибрав важне значіннє — руської сторожовнї, бо стояв уже на самім пограничу, а Днїпро запевняв йому комунїкацію з Київом. Сюди виходили князї з полками „стерегти” Руську землю від Половецьких нападів 54), або для охорони торговельних караванїв; се робило ся так, що під той час як каравани Гречннків або Залозників переходили степами, князї стояли з військом на поготові під Каневом, аби тим страхом повздержати Половцїв від грабовання караванів 55). Тут же відбули ся з'їзди, „снеми” з половецькими ханами 56). Крім того тут мусїла бути немаловажна пристань на Днїпрі. 

Иньші пороські городи: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Богуслав, Володарів — в історії звістні дуже мало. Не знаємо, котрі з них належать до Ярославових заходів (або ще давнїйших часів), котрі пізнїйші. Дуже інтересне з них імя Корсуня: не можна бути в непевности, що його названо іменем славного кримського Корсуня — Херсонеса, але чому саме, і як — не знаємо. В історії XI-XII в. сї городи виступають тільки як сторожеві замки на пограничу, але богаті останки культури XI-XIII в. з Товарова і з городища Дївич-гора коло с. Сахнівки, де з звістних нам городів міг бути Кульдеюрів, або Дверень 57), — показують, що то були не тільки замки, але й справдешнї міста 58). З рештою в XII в. кольонїзація переходила й за Рось, і то досить значно 59). 

Окрім замків се пограниче боронили подібні фортіфікації, як і по Стугнї. Маємо оден вал, що йде лївим берегом Роси, потім повертає на північний захід понад Раставицею, а до сеї головної лїнїї притикає кілька меньших, між Раставицею й Росею та за Росею 60). Про час їх збудовання нїчого не знаємо; що найбільше — можна догадувати ся, що головна лїнїя могла бути зроблена за Ярослава. 

По за границями „Руської землї”, де концентрувало ся все житє Київщини, полїтичне і культурне, можна дуже мало вказати якихось визначнїйших осад. 

Старий деревський Іскоростень не згадується нїде, окрім звістної облоги Ольги; не знати, чи й був він якимсь більшим центром, при слабім розвою городського устрою й полїтичної централізації в Деревській землї, але в усякім разї була се велика і давня осада, судячи по масї могил наоколо, і сильний замок — не дурно лєґенда каже, що Ольга стояла під Іскоростнем цїле лїто. Головне замчище з кількома валами, на високім, ґранїтнім березї Уша, лежить на лївім березї, а на другім боцї є два окопи, на версту від себе. Миля від міста є висока могила, що мала давнїйше, як кажуть, взвиш 5 сажнїв — вона зветь ся могилою Ігоря 61); натуральні, вибиті водою в гранитї, ванни звуть ся „Ольгиними банями”, а сусїдня тераса під навислою скалою, з дивною луною — „Святє” — уважаєть ся місцем старої церкви з Ольгиних часів; о скільки одначе давнї і народнї сї традиції — годї сказати. Більш реальних історичних памяток теперішнїй Іскоростень — бідне місточко, з 2000 мешканцїв, не має нїяких 62). 

З появою київських князїв в Деревах, столицею Деревської землї, що тодї мабуть, вперше стала одноцїльним полїтичним тїлом, стає Вpучий (Овруч, теп. повітове місто), на р. Норини. Се був кріпкий замок на крутій горі, з двох боків неприступний, з двох иньших обгорожений валами (тепер ледви знати їх); крім того весною і в осени місто стає неприступним через болота наоколо. Столицею він був не довго, двічи — в 2-ій пол. Х і на початках XI в., і то дуже короткі моменти; з прилученнєм же Деревської землї до Київщини ми не стрічаємо тут осібних князїв, хоч би і з київських підручних. Тільки Рюрик Ростиславич, відступивши Сьвятославу Київ і зіставши ся при рештї Київщини, показує якесь більше заінтересованнє до своєї Деревської волости: він з часта перебував тут і мав якісь „орудия” 63); він то, очевидно, збудував і тутешню церкву св. Василия 64): се було християнське імя Рюрика, і він поставив також і в Київі церкву св. Василия, „во имя своє” 65), бо взагалї мав велику охоту до будовання. Церква ся простояла до недавнїх часів, але вже на початках XVI в. сьвітила лише останками колишньої слави: „кажуть старі люде, записує сучасник, була колись золотоверха, але від непамятних часів огнем спалена, і зовсїм зіпсована й розбита” 66). Тепер від неї лишила ся олтарна частина та північна арка, з останками фресків (церква завалила ся 1842 р., коли почали розкопувати її фундаменти) 67). 

З рештою Вручий, як і иньші деревлянські городи, не грав жадної ролї в київськім полїтичнім житю. Ще найбільше можна-б се сказати про Корчеськ (теп. Корець) і Мичськ (теп. Радомисль, чи властиво його передмістє — Мик-город 68), що беруть якусь участь в полїтичних подїях середини XII в. 69). 

На полудневім Потетровю визначним городом була Котельниця на р. Гуйві; се був великий і сильний замок, „городище велми доброє, мало не такоє як житомирскоє”, як казали в XVI в. 70), і значнїйша осада: в серединї і в 2-ій половинї XII в. Котельниця бувала центром княжої волости, куди входило також і київське Побоже — городи Божський, Межибоже 71). Далї випадає тут згадати ще Возвягель, або Звягель, як він звав ся пізнїйше (в XVIII віцї перехрещений на Новгород Волинський, тепер повітове місто), на середнїй Случи, — замітний він з огдяду на визначну ролю під час антикнязївського руху XIII в. Се мусїла бути вже тодї значна осада, а прославила себе своєю траґічною долею: коли Данило розпочав похід для знищення громад, що опираючи ся на Татар, виступили проти нього, Возвягель був піддав ся йому, але тільки про око, по відходї його зараз знову скинув з себе сю залежність і не схотїв піддати ся висланому Данилом війську; побачивши, що з князем було лише пятьсот мужа, Возвягляне насьмівали ся з малого війська, стаючи на стїнах міста. Роздражнений тим завзятєм Данило, здобувши Возвягель на ново, спалив місто зовсїм і знищив, а людей забрав і роздїлив між князями — участниками походу, так що литовське військо, надійшовши за пізно в поміч Данилу, застало тільки „головнї й псів, що бігали по городищу”, як оповідає лїтописець 72). Досить часто фіґурує також при кінцї XII і потім в XIII в., як город на київсько-волинськім пограничу, Камінець — місце його одначе не звістне докладно 73). Про погоринські міста буде мова при Волинській землї.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20403.htm
Категорія: IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина (в додатку — Турово-Пинська земля) | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 487 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017