ВНУТРІШНЄ ЖИТЄ КИЇВЩИНИ: ЗЕМСЬКА АРИСТОКРАТІЯ Й ЇЇ ВИЛИВИ; ПОЛЇТИКА ЗЕМЛЇ, КИЇВСЬКА УЛЮБЛЕНА ДИНАСТИЯ; ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ І ЇЇ СЛАБКІ СИЛИ; КИЇВСЬКЕ ВІЧЕ. НЕПОДЇЛЬНІСТЬ КИЇВЩИНИ; КНЯЖІ ВОЛОСТИ В КИЇВЩИНЇ. КУЛЬТУРНЕ І РЕЛЇҐІЙНЕ ЗНАЧІННЄ КИЇВА.





З внутрішнього житя Київщини піднесемо тут де що, полишаючи иньше до загального огляду. 

І так на сам перед мушу піднести тут, що обставини Київщини зложили ся на виробленнє в землї заможної, впливової верхньої верстви, аристократії скажім. Ми бачили, що Київ і його околиця були огнищем давньої й дуже інтензивної торговлї, з другого боку важні торговельні шляхи, що сходили ся тут, а особливо вигідна водна комунїкація забезпечали господарству доходи з продуктів, з надвишки продукції над місцеві потреби. З сього самого виникає істнованнє тут заможних людей, капіталїстів і господарів. З утвореннєм Руської держави роля Київа як полїтичного центра мусїла притягати і з иньших земель чимало провінціональної аристократії, що бажала бути близше полїтичного осередка чи для карієри, чи для вигоди; при пізнїйших переходах князїв з провінціональних столів на київський чимало мусїло полишити ся тут, в місцевій київській аристократії, приведених ними в ролї своїх дружинників провінціональних бояр, що й осїдали тут, набували ґрунти, заводили господарство і т. и. Все се впливало на помноженнє київської аристократичної верстви, і як з одного боку причиняло ся до піднесення матеріальної і по части духової культури землї, так з другого боку зміцняло в нїй вплив сеї аристократії. 

Богаті купцї й господарі вже силою економічної залежности від них поменьших господарств і промисловцїв, певних економічних клїєнтель мусїли мати вплив у суспільности. До того, як ми могли по части переконати ся вже з фактів поданих у попереднїх роздїлах, сї заможні верстви тїсно звязані були з правительством: ми бачили, що київська дружина вяжеть ся дуже тїсно, непримітно навіть зливаєть ся до купи з київським купецтвом. З другого боку ми бачимо тїсні звязки дружинної верстви з ґрунтом, з сїльським господарством; бачимо з звісток XII в., що дружинники мали маєтности, села, вели господарство; 1146 р. нпр. Кияне грабують „села и скоты” дружини Всеволодової та Ігоревої; Ізяслав підносячи вірність своєї дружини, каже, що вона пішла за ним, вирікши ся своїх маєтностей, „своихъ селъ и своихъ жизний лишив ся” 1 ). Обяснити се все можемо тільки тим, що княжа дружина, боярство в значній мірі рекрутувало ся з місцевої заможної, купецької або властительської верстви. Вступаючи в службу князеви, репрезентанти сих верств набували нову дорогу впливу — через правительство. 

Взагалї сю сильну і впливову аристократію в Київщинї ми звичайно все бачимо в союзї з правительством, лїпше сказати — вона сама була частиною сього князївсько-дружинного правительства, як з другого боку, завдяки свому впливу в землї мусїла в значній мірі кермувати і громадою, вічем. Сей союз земської аристократії з князем відбив ся і на княжій полїтиці, на законодавстві, як можемо судити і з Руської Правди, бо сей кодекс (головно ширша його редакція) в значній мірі має ясно виражений характер оборони економічних інтересів богатих: властителїв і капіталїстів; деякі ограничення, зроблені против сих інтересів, були мабуть викликані спеціальними народнїми рухами. А коли б ми пошукали конкретних прояв сього союза маєткової аристократії з правительством в житю, то маємо найлїпший приклад в розрухах по смерти Сьвятополка, де народня маса, користаючи з смерти князя, підіймаєть ся на бояр і Жидів, а аристократія — „болшии и нарочитыи мужи”, попавши в перестрах, як скорше хоче спровадити собі князя для оборони від мас. Отже аристократія в Київщинї конкурує, не бореть ся з правительством, а підпирає його, до певної міри сама буває ним. Народня ж маса, хоч часом підіймаєть ся против неї, звичайно іде в полїтицї за її проводом: консеквентно вести свою лїнїю вона ще не вміє. 

В інтересах аристократії було уставити в землї трівкий лад і порядок. Подібно до иньших земель київська громада, на чолї котрої стоїть аристократія — ті „лїпші й нарочиті мужі”, змагає до того, щоб зробити з Київщини волость одної династії й тим запобігти неустанним перемінам на княжім столї. Очевидно бо, що князї, з'являючи ся лише на короткий час на київськім столї і не маючи надїї передати стіл своїм дітям, не могли бути такими уважними до інтересів землї, до своєї популярности в нїй, як князї дїдичні. Окрім того сї князї наводили з собою провінціональну дружину і бояр, що не могло бути милим київській аристократії, бо вона сама любить правити землею і сими впливами не любить дїлити ся з зайдами. Я думаю, що в тих руках, які підіймали ся по смерти чужих князїв — нпр. Всеволода Ольговича, Юрия, а виявляли ся в розбиванню їх бояр — людей чужих, зайд чернигівських чи суздальських, виявляли ся не тільки неохота до них: могла бути тут і рука київського боярства. 

Своєю династією київська громада чи її аристократія уважала Мономаховичів, спеціально старшу лїнїю її — Мстиславову. При тім вона все волїє наступництво в простій лїнїї, волїє старших синів княжих як молодших братів, отже як найтїснїйше звужує круг династії. Ся полїтика її виступає дуже виразно почавши від другої чверти XII в.: діставши по Мстиславу й Ярополку Всеволода Ольговича, Кияне дуже незадоволені тим і боять ся, щоб Ольговичі не схотїли тут закоренити ся: „Ольговичів не хочемо”, „Ольговичів дїдичним володїннєм не хочемо бути” 2 ), кажуть вони, та піддержують Мстиславового сина Ізяслава аж до його смерти проти всїх иньших претендентів. По його смерти вони не мають нїчого проти брата його Ростислава, але коли виростає і виступає на історичну арену син Ізяслава Мстислав, симпатії переходять до нього, й Кияне не мають охоти до його стриїв — як от до Володимира Мстиславича. До Ростиславичів Кияне, видно, досить індіферентні, але їх симпатії знову бачимо по сторонї Мстиславича Романа, коли він виступає в перших роках XIII в. на київську арену. 

Отже при змаганню до відокремлення в замкнене полїтичне тїло, з дїдичною династією у київської громади були вироблені симпатії до лїнїї Мономаха-Романа. Що тут вплинуло — чи привабні прикмети репрезентантів сеї династії, чи сама потреба спинити ся на якійсь певній династії для уставлення трівкого ладу і відокремлення? Я думаю, що в основі лежало спільне й иньшим землям се останнє змаганнє. Що вибір народа спинив ся на Мономаху, в тім завинив Сьвятополк із своїми хибами, які здіскредитували його лїнїю, що передовсїм могла уважати себе київською κατ εξоχήν, з другого боку Мономах умів придбати популярність, а його потомки в простій лїнїї — піддержати її. По трох князях з Мономахової родини князюваннє Всеволода Ольговича київська громада прийняла як узурпацію і на далї обстала при Мономаховичах. 

Цїкаво б знати, чим саме Мономах і його потомки могли придбати собі популярність в Київщинї. На се по части дає відповідь наука Мономаха, де він виложив головні основи своєї полїтичної дїяльности. Їх можна звести до двох точок; перша — бути уважним до голосу суспільности, дбати про популярність в нїй; друга — самому пильнувати всїх галузей управи, до найдрібнїйших річей не спускати ся нї на кого, аби запобігати кривдам суспільности. Се дїйсно дуже цїнила суспільність, як ми бачимо зі скарг на Мономахового батька Всеволода, що він не вглядав в управу, або з жадань Киян до Ігоря Ольговича, аби він пильнував своїх урядників. Можемо вказати ще оден момент, котрим Мономаховичі могли придбати собі популярність — се їх традиційна боротьба з Половцями. Почавши від походїв на початку XII в. і до кн. Романа Мономаховичі все стоять на чолї сеї боротьби і нїколи майже не уживають Половцїв у своїх внутрішнїх війнах, як иньші князї. Суспільність же київська на сїм пунктї була дуже дражлива, і боротьба з степом серед неї була незвичайно популярна, завдяки тим прикростям, які терпіла від Половцїв Київщина. 

З своїми полїтичними змаганнями київська громада виступила виразно і дуже рішучо по смерти Всеволода Ольговича. Вона закликала Ізяслава Мстиславича, виразно стала по його сторонї проти Ігоря і запевнила йому побіду. Але устояти ся з Ізяславом показало ся далеко труднїйше: окрім Ольговичів з претензіями на київський стіл виступили молодші Мономаховичі (Юрий), а з ними в союзї був галицький Володимирко і Половцї. Перша комплїкація особливо не подобала ся Киянам; як вони готові були помагати Ізяславу на Ольговичів, так знову бажали, аби відносини між самими Мономаховичами були якось полагоджені, й рішучо не хотїли входити в сю боротьбу; очевидно, вона здавала ся їм занадто небезпечною. Взагалї, коли виявила ся уся тяжкість і небезпечність сеї боротьби, у київської громади пропала всяка охота до рішучого мішання. Її полїтичною девізою стає — не ризикувати і як найменьше взагалї влазити в княжу боротьбу: „коли силенъ будеши, а мы съ тобою, а нынЂ не твоє веремя”, „сила єго велика, а у тебе мало дружины — пойди прочь” 3 ), сї слова Киян, адресовані тому ж Ізяславу, вповнї поясняють нам сю полїтику не-анґажовання. Оден тільки раз, в 1151 р., коли їх вибранець Ізяслав мав о стільки значні сили й так упорядкував ся, що справа його не виглядала ризиковною, Кияне енерґічно виступили по його сторонї, ухваливши, що цїла громада має йти на війну: „нехай ідуть усї, хто може хоч палицю в руки взяти”. По нещасливім же кінцї сеї боротьби за київський стіл — зруйнованню Київа 1169 р., київська громада показує ще меньше інїціативи, ще меньше активно виступає. 

Така мала інтензивність полїтичної дїяльности київської громади, могла мати ріжні причини. З одного боку — показало ся, що завдяки полїтичній традиції Київа відокремленнє Київської землї йде далеко труднїйше нїж усякої иньшої, що боротьба ся далеко більш скомплїкована. По друге — для Київа як для торговельного міста, взагалї для київської аристократії всяка війна була особливо тяжка, бо била по кешенї, й тому громада передовсїм бажала спокою, за всяку цїну. По третє — таки й сили сеї громади були не великі. Вона розпоряджала силами самої тільки Полянської землї, дуже невеликої, — силами Київа і його пригородів; київські ж „волости” аннекси, не залежали від київської громади, від київського віча, а безпосередно від князя тільки. Деревська земля як з одного боку не показувала нїяких змагань до самостійного полїтичного житя, так з другого боку показує повний індіферентизм до полїтичних змагань київської громади і не бере нїякої участи в її житю. Оден однїський раз маємо тут нїби прояв участи, але й то непевний: коли 1151 р. Ізяслав Мстиславич, на заклик Київської землї, йшов відбирати Київ від Юрия, бачили ми по дорозї стрічі в Дорогобужу, Корчеську, Мичську; люде виходили часом з церковною процесією, часом просто в депутації, заявляли свою радість з причини приходу Ізяслава й називали його своїм князем 4 ). Подібним способом і київські громади заявляли свою участь в полїтичних справах. Але сї депутації з міст погоринських і деревлянських з'являли ся тодї тільки, як Ізяслав із своїм значним військом приступав під певний город, хто зна — чи не робило ся се просто для охорони города від можливих прикростей 5). 

Полуднева Київщина була в значній мірі залюднена Чорними Клобуками, що теж не входили в круг впливу київського віча: се була чужа домішка, що не чула обовязку, як київські пригороди, тримати ся ухвал свого „города”. В серединї XII в. Чорні Клобуки, що правда, тримають ся разом з Киянами, хоч і фіґурують осібно: „Руська земля і Чорні Клобуки”, як говорить про них лїтопись. Але в другій половинї столїтя вони більше пильнують уже своїх інтересів, часом тримають ся нещиро („льстять”), часом тримають ся зовсїм противних князїв, і тим розумієть ся тільки ослаблюють силу київської громади. Так нпр. за часів боротьби Мстислава Ізяславича за Київ, тимчасом як Кияне тримали ся його, Чорні Клобуки „льстили”, а деякі з поміж їх попробували піддержати проти нього Володимира Мстиславича 6 ). Трохи пізнїйше знову бачимо, що частина Чорних Клобуків тримаєть ся Мстислава, але не щиро, частина ж стає по сторонї Ростиславичів 7 ); в рішучу хвилю — київського погрому 1169 р. Чорні Клобуки теж „льстяху подъ Мстиславомъ” 8 ). 

Що навіть і з поміж пригородів у Вишгородцїв бачимо натяки на певну емуляцію з Київом, або принаймнї брак тїснїйшої солїдарности, я вже казав. 

Не здужаючи виробити для себе свою династию і навіть не відважаючись дуже анґажуватись нею, київська громада мала ще меньше енерґії й відваги взяти управу землї в свої руки. Коли вона не могла мати князя, якого бажала, вона волїла мати якого небудь нїж нїякого. Не знати, що при тім тут впливало — потреба оборони, чи страх внутрішнїх розрухів. „Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у КиєвЂ” каже лїтопись 9 ), пояснюючи, чому Кияне в 1154 р. закликали до себе непопулярного Ізяслава Давидовича; вона додає, що при тім Кияне бояли ся Половцїв, але в усякім разї сей епізод найлїпше показує повну безрадність громади що до самоуправи. Можна подібних ілюстрацій знайти й більше — згадаймо хоч би, як київська громада стратила духа, втративши Всеслава під час повстання 1069 р. 

Не бувши спроможною до самоуправи, громада не спромагалась і на якісь, по теперішньому кажучи, конституційні змагання. Ми не маємо слїдів змагань забезпечити для громади і віча певну участь в управі, певний вплив на адмінїстрацію, навіть змагань до зреформовання самої князївсько-дружинної управи. Полишаючи на боцї спеціальні жадання, що виникали з моментальної полїтичної ситуації (як нпр. жаданнє, щоб Ростислав зіставив Вячеслава при номінальнім князївстві), віче не спромогало ся на конкретнїйші бажання над те, що воно поставило Ігорю 1146 р.: аби він сам пильнував своїх аґентів і давав управу. Мати князя, щоб „бажав усїм серцем добра для Руської землї” 10) — се була альфа і омеґа полїтичних змагань київської громади. Знайти такого князя — се була панацея на всї біди: зложити все на такого князя, до котрого маєш довірє, і на тім заспокоїти ся — се був ідеал тодїшньої суспільности, від котрої, як бачимо, не далеко втїкла наша теперішня. Правда, сьому ідеалу слабо відповідала дїйсність; навіть популярні князї, як Ізяслав, використували сю популярність в інтересах своєї еґоістичної полїтики; иньші князї ще меньше оглядали ся на потреби й вимоги суспільности. Але на якусь орґанїзаційну роботу супроти сього суспільність не спромагала ся й мовчки корилась немилому князю, поки не наставала нагода „учинити лесть над ним”. Безперечно, неможливість сповнити елєментарне тодїшнє бажаннє — здобути улюблену династию, мусїло також не мало причинити ся до тої знеохоти людности до князївсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини, як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії, які бачимо тут у XIII в., хоч при тім не треба забувати, що вище описані полїтичні змагання ми мусимо головно класти на рахунок земської великоміської аристократії, тим часом як той автономічний рух бачимо головно по дрібнїйших провінціональних громадах. 

При тих всїх застереженнях, що по части характеризують собою полїтичну дїяльність громади на Українї взагалї, Київщина одначе що до розвитку полїтичної дїяльности віча займає все таки перше місце на Українї. Почавши від першої революції — 1068 р. київське віче стає важним чинником полїтичного житя землї і бодай часами, в вигіднїйших обставинах, воно скидає князїв і вибирає нових або своїми запросинами акцептує їх кандидатури, укладає з ними умову — „ряд”, контролює їх полїтику, рішає справу війни, властиво справу участи громади в княжім походї, — і сї компетенції віча в значній мірі признавали ся князями. Важною хибою сеї вічевої дїяльности була тільки її припадковість, залежність від обставин, через котру вона все зіставала ся явищем нїби надзвичайним. 

Виїмкова полїтична роля Київа, що не дала Київщинї відокремити ся в замкнене полїтичне тїло, мала ще иньший наслїдок: вона не дала Київщинї розбити ся на систему дрібнїйших князївств, як то було в переважній більшости земель Руської держави. Що правда, в Київщинї, як то ми бачили, роздавали ся волости ріжним князям досить часто, особливо від середини XII в. почавши, але ся практика мала тут свої відміни. Мотиви надавання були дуже ріжнородні. Часом се були близькі свояки — брати або сини київського князя, що хотїв їх мати поблизу чи то для помочи, чи то для забезпечення їм спадщини київського стола. Часом се були волости для ріжних молодших свояків, що не мали зовсїм волости або втратили її в иньшій землї, й київський князь, як патріарх династиї, почував обовязок заопікувати ся ними. Часом сї волости мали задоволити або нагородити тих, що помогли здобути київському князю його стіл, або мали на нього теж якісь права і претензії, так що приходило до компромісового подїлу Київщинн. Тої головної причини, що приводила до роздроблення иньших земель — розмноження місцевої княжої династиї та подїлу її на лїнїї та галузи, в Київщинї не могло бути, бо тут не витворило ся місцевої династиї. 

При частих змінах князїв на київськім столї та при частих перемінах у відносинах тих підручних князїв Київщини, вічно міняли ся й київські волости: викроювала ся волость для певного князя, повставало мале князївство; забирав ся він по якімсь часї, се князївство тратило свою окремішність; з'являв ся новий князь, якого треба було „надїлити”, — для нього викроювали волость зовсїм де инде. Постійних якихось волостей, що все бували б в ролї осібних князївств, можна сказати, не було. Тільки Погорина, ся київська причіпка, особливо часто служила волостию для ріжних київських підручників, і се вплинуло на те, що вона відокремила ся вкінцї від Київщини й прилучила ся до Волини. Зрештою, розложивши княжі волости в Київщинї в тім порядку, як часто котра була княжою волостию, ми дістанемо такий ряд : Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канїв, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний 11). Більша половина в сїм рядї, почавши від Овруча — бували тільки по одному разу осібною волостию, і се власне може показати, як не було якоїсь постійности в істнованню тих волостей. Тому, розумієть ся, вони й не могли відокремити ся. 

Більшість сих волостей, як ми бачимо, лежать на території Полянської землї. Се пояснюєть ся двома причинами: роздаючи волости підручним князям, аби мати їх до помочи, київські князї зовсїм природно, садовили їх у найблизшій околицї Київа. З другого боку князї, особливо ті, що мали якісь надїї на київський стіл, уважали то за певну точку гонору — мати „часть в Руській землї”. Се теж було одною з причин неподїльности Київщини, бо полянській території трудно було подїлити ся вже з огляду на її тїсні границї, за її ж границями княжі волости в Київщинї (з виїмкою Погорини) викроювали ся дуже рідко. 

Більш або меньш тїсні звязки з Київом сих волостей в часи істновання в них осібних князїв залежали від тих мотивів, котрі приводили до їх утворення. Коли се нпр. була волость призначена київським князем свойому сину або иньшому підручнику, покликаному до помочи, то, розумієть ся, тїсні звязки сеї волости з Київом майже не ослабляли ся. Подібно було, коли київський князь давав якомусь сарацї бездомному князю якусь волостку на якийсь час. Инакше було, коли дїлено Київщину між кількома претендентами; але й тодї сьвідомість неподїльности Київської землї впливала на певну солїдарність, бодай часом. Так ми бачили, що Сьвятослав Всеволодович і Рюрик, подїливши Київщину, почували ся до обовязку пильнувати спільними силами „Руської землї”, без ріжницї, чия то мала бути пайка — Сьвятослава чи Рюрика. Рюрик запитав раз Сьвятослава, як він гадає, чи йти походом сеї зими на Половцїв, чи тільки стерегти землю, і Сьвятослав висловив ся проти походу; тодї Рюрик сказав, що він би в такім разї пішов на Литву, „але Сьвятослав з незадоволеннєм відповів: брате й свате, як ти підеш з своєї отчини в своїх справах, а я знову піду за Днїпро в своїх справах, то хтож з нас лишить ся в Руській землї?” і тим перебив дорогу Рюрику 12) 

Історичні обставини зробили з Київа не тільки полїтичний, але й духовний, культурний центр давньої Руси. Початки такого значіння виходять за границї докладнїйших історичних відомостей. Ми можемо нпр. догадуватись, що в сфері матеріальної культури Київ міг уже й скорше нїж в Х в. стати важним, або навіть головним огнищем для східньої Европи, судячи по звісткам про торговельні й культурні зносини його з тодїшнїми сьвітовими огнищами сїєї культури. Але наші відомости й археольоґічні матеріали не йдуть назад далї кінця Х в., а головний розцьвіт київської культури, судячи по тому що ми маємо, ми повинні покласти на XI-XII в. Се той час, коли в давнїй Руси переважає вже рішучо вплив византійської культури й головно під її впливом, хоч і не виключно, розвиваєть ся руська культура й штука. 

Вже зваживши те саме, що Київ був найславнїйшою столицею, куди в XI-XII в. лїзли князї з ріжних династий, щоб на „золотім столї київськім” коронувати свою полїтичну кариєру, далї — що се був центр релїґійного житя, найбогатша збірка церков і монастирів, осїдок найпишнїйшої аристократії й плютократії, — ми моглиб зміркувати, що тут мусїла найбільше розвинути ся штука й артистичний промисл. І се потверджуєть ся й письменними звістками, а ще більше — археольоґічними памятками. На полї церковного будівництва (сьвітське стояло зовсїм на другім пляні) иньші землї не тільки що рівняти ся, але й наближати ся не могли до Київа, що до ґрандіозности, численности й богацтва його архитектурних памяток. Далї — коли порівняти всї ті останки старої штуки XI-XII в., привозної й місцевої, знайдені в Київі — з одного боку, і знайдені по всіх иньших землях Руської держави — з другого, то бачимо, що сума всїх останнїх не дорівняє київським ріжнородністю та богацтвом. Очевидно — тут було головне огнище, головний торг, найбільший попит на сей артистичний промисл, і його набільший, живий музей. 

Кінець XII в. і навіть друга його половина була в тім переломом. Я вкажу на дрібний нїби, але дуже характеристичний симптом. До середини XII в. кождий важнїйший князь бажає полишити в Київі якусь памятку по собі, по своїм князюванню. Кождий київський князь ставить свій патрональний монастир — по свому християнському імени. Менші князї ставлять часом церкви, або роблять значнїйші жертви до вже готових церков. Останнїй з київських князїв, хто поставив у Київі свій патрональний монастир, був Всеволод Ольгович; по нїм поставили ще Сьвятослав і Рюрик церкви на княжих дворах. В XIII в. князї вже не старають ся лишати по собі памятку в Київі, противно — вони розтягають з Київа та Київщини зібране там добро. Вістуном сього був Андрій Юриєвич, що викрав чи забрав славний образ з Вишгорода до Володимира. Король Данило будуючи катедру в Холмі, позабирав образи з Київа, з фамілїйного монастиря св. Федора, і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва” 13). Не казати вже хиба про грабованнє київських церков і домів під час погрому 1169 р. і пізнїйших. 

З росповсюдненнєм христіянства Київ став релїґійним центром Руси і центром церковної управи. Цїлий час до середини XIII в. він був осїдком зверхника руської церкви — митрополита; тут поставляли ся епископи для всїх земель Руської держави і в дуже значній, навіть в переважній масї вони брали ся з Київа ж. Так еп. Симон на початку XIII в. числив таких епископів, що вийшли з самого лише київського Печерського монастиря, на 50 мужа. Особливим центром був Київ для монашества: число монастирів, яке ми знаємо в Київі, далеко перевисшає суму всїх иньших, які ми знаємо по иньших землях XI-XII в. Розумієть ся, тут мусимо числити ся з припадковістю наших відомостей, але що Київ був головним огнищем монашества, його митрополїєю, се не підлягає сумнїву. При аскетичнім характері тодїшнього християнства і особливім поважанню чернецтва се й надало Київу значіннє „руського Єрусалима”, яке він задержав і доси. Спеціально Печерський монастир, що вже в XI в. уважав себе взірцем і митрополїєю всїх иньших руських монастирів 14), служив тою всеруською сьвятощею, що оповивала своєю авреолєю й цїлий Київ. Не тільки звичайні люде, але й особи з ріжних княжих династій приїздили в Київ, щоб постригтись або просто дожити тут віку в сусїдстві сьвятинь — як Сьвятослав Давидович, як жінка Глїба минського, як сестра суздальського Всеволода Ольга і т. и. 15). 

Таке ж виїмкове становище займав Київ і в старій книжности. Переважна більшість письменників XI-XII в. так чи инакше звязані з Київом. З анонїмної лїтератури, переховані в нинїшнїх копіях, в півнїчних землях, безперечно, є теж велика маса матеріялу звязаного так чи инакше з Київом 16). 

Нарештї ще в однїй сфері староруського житя Київ відограв важну, виїмкову, хоч і не так примітну ролю — в сформованню старого руського права. Не може бути сумнїву, що як раз звичайове право Київщини і передовсїм київської громади, як громади „города”, міродайного для його пригородів і провінцій, та рішення київських князїв і сусїдів лягли основою староруської кодіфікації права, що мала значіннє потім для цїлої системи земель Руської держави, а пізнїйше послужила основою кодифікацій в. кн. Литовського і Московської держави.