Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » VII. Галичина і Угорська Русь

ДРУГЕ ПОКОЛЇННЄ РОСТИСЛАВИЧІВ, ПОДЇЛ ГАЛИЧИНИ І УСОБИЦЯ. БУНТ ГАЛИЧА; СПОЛУЧЕННЄ ГАЛИЧИНИ В РУКАХ ВОЛОДИМИРКА...
ДРУГЕ ПОКОЛЇННЄ РОСТИСЛАВИЧІВ, ПОДЇЛ ГАЛИЧИНИ І УСОБИЦЯ. БУНТ ГАЛИЧА; СПОЛУЧЕННЄ ГАЛИЧИНИ В РУКАХ ВОЛОДИМИРКА; ДАЛЬША ДОЛЯ ІВАНА БЕРЛАДНИКА. ПОЛЇТИКА ВОЛОДИМИРКА НА РУСИ, КАМПАНІЇ 1144 I 1146 Р.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ Й УГОРЩИНИ; СОЮЗ В ВІЗАНТИЄЮ, БОРОТЬБА З ІЗЯСЛАВОМ 1149-51, ГАЛИЦЬКІ КАМПАНЇЇ 1150 І 1152 Р.; СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРКА; ОПОВІДАННЄ ПРО НЕЇ КИЇВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ВОЛОДИМИРКА.





Перед смертю Володара і Василька, а властиво, уже від смерти Рюрика протягом тридцяти лїт, подїл галицьких волостей був, видно, такий: Володар держав Перемишль і Звенигород, себто Посянє, Побуже і верхнє Поднїстровє, Василько Галич і Теребовль, себто середнє Поднїстровє й Понизє. Ту посередню волость, де сидїв Володар за житя Рюрика, брати мабуть подїлили між собою; так виходило-б з подїлу волостей між їх синами. 

Оба зіставили по два сини. Володар Ростислава і Володимира, що в наших лїтописях зветь ся часто в здрібнїлій формі — Володимирком. Василько — Юрия (Длуґош, що використав тут якесь затрачене для нас руське джерело зве його Григорієм, але се імя не уживало ся між князями) — й Івана. Ростислав дістав Перемишль, Володар Звенигород. Як подїлили ся Васильковичі властиво не знати; старший мусїв дістати Галич, молодший Теребовль; коли Юрий, що згадуєть ся на першім місцї з поміж них був старший, то він мусїв дістати Галич 1). 

Таким чином Галичина подїлила ся на чотири частини; се було небезпечно. Друга небезпечність була-б у тім, що не всї князї сього поколїння здаєть ся, дорівнювали своїм батькам здібностями. Принаймнї повний брак відомостей про яку небудь діяльність Васильковичів, їх зовсїм незначне становище в полїтицї могло-б вказувати на те, що сї дїти не дорівнювали батькови; але се мовчаннє може бути й просто припадкове, бо про галицьких князїв і Галичину ми маємо незвичайно бідні звістки, поки вона не злучила ся знову, до купи через ранню смерть своїх князїв і безоглядну дїяльність меньшого Володаревича, Володимирка, і сей Володимирко, зібравши в своїх руках всї галицькі волости, не виступав на ширшу полїтичну арену. 

З початку по смерти батька Володаревичі жили згідно між собою й йшли слїдами батьківської полїтики. Маємо звістку, що вони спільно виправили по смерти батька військо на Польщу, і воно пограбувало пограниче 2). Але ся згода трівала не довго. Яка причина тому була, не знати; найлекше припустити, що вона вийшла від енерґічного й безоглядного Володимирка. Почала ся війна між Володаревичами — десь коло року 1126. Пустошили оден другому волости. Ростислава підтримали Васильковичі, удав ся він також із скаргами до Мстислава Мономаховича, що обстав за ним. Знаючи справедливий характер Мстислава, і се-б промовляло дуже сильно за тим, що завинив у сїй суперечцї Володимирко — що від нього вийшов початок усобицї. 

Володимирко не піддав ся жаданням сторонників Ростислава і звернув ся по поміч до Угорщини. Пригадую, що вже пять лїт перед тим сей угорський король (Стефан II) показав охоту мішати ся в руські справи, взявши участь в походї Ярослава на Мономаховичів, і Володар тодї був його союзником, помагаючи (разом з Васильком) Ярославу, — отже сей крок Володимирка, що він звернув ся до угорського короля, не був чимсь незвичайним. Угорський король став по сторонї Володимирка, але його військо не надходило, а Ростислав уже змобілїзував ся і дістав поміч від своїх союзників. Посередники попробували закінчити справу без війни; в Щирцї був з'їзд, де бояре обох сторін довго трудили ся коло злїплення згоди, але з того нїчого не вийшло. Тодї Ростислав з військом рушив на Звенигород і розпочав облогу. Але замок мав сильну залогу — три тисячі мужа, як рахує записка, і Ростислав по перших пробах мусїв облогу залишити. Він вибрав ся потім на ново, з більшими силами, але й на сей раз облога йому не повела ся 3). 

На сїм уриваєть ся звістка. Ми не знаємо, чи скінчила ся на тім війна Володаревичів, чи тягнула ся далї; очевидно тільки, що обидва брати задержали свої позиції і вкінцї прийшло до якогось порозуміння між ними. Вивожу се з того, що по смерти Ростислава відносини уложили ся нормально: Володимирко перейшов на старший стіл в Перемишль, а меньший стіл, Звенигород, передав Ростиславовому сину Івану. Як би брати зістали ся до смерти на ворожій стопі, сього-б не було, а якби Володимирко переміг був брата, то певно анї Ростислав, анї його син не мав части би в батьківській волости — не такий був Володимирко. 

Ростислав умер десь в 1130-х роках. Коли у Всеволодовім походї на Волинь 1140 р. брали участь галицькі князї, з них згадують ся тільки Володимирко й Іван Василькович. Правдоподібно, тодї не було на сьвітї анї Ростислава анї Юрия Васильковича — зрештою нема слїду, аби вони тодї ще жили. Іван Василькович княжив тодї в Галичу, правдоподібно — сполучивши по смерти брата цїлу батькову волость, Володимирко — в Перемишлі, віддавши Ростиславовому сину Івану Звенигород, де бачимо його в 1144 р. 4). В 1141 р. умер й Іван Василькович у Галичи. Його волости взяв собі Володимирко і перенїс свою столицю до Галича, города більш центрального і особливо вигідного, від коли границї Галичини почали розширяти ся на полудень і схід: в сїм напрямі, як побачимо низше, мав звернені свої очі й сам Володимирко. Таким чином яких три чверти або й більше Галичини злучило ся в руках Володимирка, а Ростиславич, репрезентант старшої лїнїї, зістав ся при самій Звенигородській волости — легко отже міг собі се кривдувати. Правдоподібно, між стриєм і братаничом відносини не були дуже сердечні, і на сїм ґрунтї витворив ся епізод, що мав важне значіннє в галицькій історії. 

На початку 1145 р. десь у другій половинї сїчня по різдвяних сьвятах, по недавно відбутій кампанїї з Всеволодом київським, що закінчила ся не дуже славно для Володимирка 5), вибрав ся Володимирко з Галича на лови до Тисьменицї. Користаючи з сеї неприсутности князя, „Галичане” післали до Івана Ростиславича в Звенигород і закликати його в Галич княжити. Мусїло бути щось подібне у них коли не умовлено наперед то бодай до певної міри приготовано, бо Іван згодив ся на се, й Галичане його „въведоша к собЂ в Галичь”. Коли вість про се дійшла Володимирка, він зібрав дружину й пішов на Галич. Місто замкнуло перед ним ворота. Почала ся облога; під містом ішли завзяті битви, де багато людей падало з обох сторін. Очевидно, або ненависть до Володимирка в містї була велика, або впливав страх кари від Володимирка — місто тримало ся. Так минуло два тижнї. На третїм — в мясопуст, 18 лютого, Іван з Галичанами вийшли з міста в ночи й вдарили на Володимиркове військо. Та серед завзятої битви Іван з своєю дружиною за далеко загнав ся; богато з дружини його полягло в битві, й дорогу до міста йому відтято. Стративши надїю пробити ся до міста, він пустив ся з останками своєї дружини на полудень, на Понизє, „к Дунаю” і відти степами подав ся до Київа, до Володимиркового ворога Всеволода. Галичане держали ся ще цїлий тиждень без нього, може надїяли ся, що вернеть ся з якою помочию; нарештї на пущеннє, 25 лютого мусили піддати ся. Володимирко увійшов у Галич і розпочав свої кари: „многы люди исЂче, а иныя показни казнью”, як каже своїм епічно-спокійним тоном лїтописець 6). 

Ся подїя мала важні наслїдки. Насамперед — від тепер Галичина злучаєть ся на довго в одних руках. Скориставши з сеї нагоди, Володимирко загорнув Звенигородську волость Івана Ростиславича. Іван зістав ся безземельним князем — його прозвали Берладником. Се призвище можемо ми на двоє толкувати: або значить воно князя безземельного (в значінню Берладника — волоцюги-чоловіка, неприкаянного) 7), або берладського князя. Се також не має в собі нїчого неможливого — Іван міг дїйсно бути князем в Берлади, як бували князї в Тмутороканю 8), і з Берладниками з Подунавєм його дїйсно вязали якісь звязки, як то видко з його походу 1158 р., коли він стрічає загальне співчутє у подунайської людности, і дещо з пізнїйшої діверзії, зробленої правдоподібно в його інтересах Берладниками, нападом на Олешє 9). Новгородська лїтопись таки й зве його „князем берладським 10). Звісна й грамота його в справі митних оплат в подунайських городах, і в нїй він титулує себе берладським князем, але вона має деякі підозрілі подробицї (між ними й дата, 1134 р., по всякій правдоподібности анахронїстична) 11). Тому опирати ся на нїй в наших виводах не можемо — мусимо тримати ся лїтописи. 

Я піднесу, що в лїтописи ми маємо натяк на заходи Івана до боротьби з Володимирком зараз по вигнанню, перше нїж став він таким бездомним заволокою, яким бачимо його в роках 1146 і далї. Оповідаючи, як прийшов він в 1146 р. (десь у вереснї) до Сьвятослава Ольговича, лїтописець каже, що він прибіг до нього по битві — „и тогда с полку прибЂже к нему Иванъ Берладникъ” 12). (У перше виступає він тут із сим іменем, котре потім так приросло до нього, що й син Івана зветь ся Берладничичом). Яка то була битва, лїтопись не каже: очевидно, бив ся Іван з Володимирком, і можемо здогадувати ся по анальоґії пізнїйшого його походу, що Іван розпочав з Володимирком війну на нижнїм Дунаю, опанував його і пробував відти сягнути далї, але вкінцї програв справу й мусїв покинути свою Берладь та подати ся в безпечнїйші краї. Свого давнїйшого опікуна, Всеволода Ольговича живим Іван уже не застав тодї, тож пристав до його брата Сьвятослава. Але боротьба за Київ забирала всї сили й увагу князїв, і за увесь час житя Володимирка Іван нїде не міг знайти помочи чи заохоти до боротьби з ним і мусїв тиняти ся по ріжних руських князях „служебним” князем; аж по смерти Володимирка знайшов він союзника, але про се будемо говорити потім. 

Окрім сполучення Галичини в руках самого Володимирка повстаннє Галичан 1145 р., мало, по всякій правдоподібности, й иньші наслїдки, меньш користні для самого Володимирка й для полїтичного житя землї. Воно, певно, не минуло без впливу на відносини землї і в першій лїнїї — громади міста Галича до князя. В сїм повстанню та в суворих репресіях князя можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини-бояр коштом полїтичного житя громади, які себе так прикро дали знати в пізнїйших часах і про які будемо говорити низше. 

В зверхнїй полїтицї Володимирко йшов дорогою, витиченою Ростиславичами. І його увага передовсїм була звернена на схід, на волинських князїв. Очевидно, говоримо се головно про часи, коли він, засївши в волостях Васильковичів, прийшов до безпосередньої стичности з Волинею; але й перед тим нїм перейшов він до Галича, стояв він на тім самім — загальнім становищу галицьких князїв. Сила Мономахової династиї, що тримала в своїх руках тодї й Волинь, була їм небезпечна. Тому коли Всеволод Ольгович, засївши в Київі, завізвав їх до походу на Ізяслава, Іван Василькович і Володимирко пішли з повною готовістю. Але підчас війни ситуація показала ся такою, що галицьким князям вигіднїйше було притягти на свій бік загроженого звідусїль Ізяслава (Поляки теж стояли по сторонї Всеволода), нїж трудити ся для зміцнення Всеволода, і вони „привабиша к собЂ” Ізяслава. 

Рахунок показав ся добрим. Всеволод був справдї небезпечний; два роки пізнїйше (1142) він посадив на Волини свого сина, і се, при союзї Всеволода з старшими синами Кривоустого, творило дуже грізну для Галичини силу на сходї. Володимирко, що про око ще не виходив з послушности Всеволоду і навіть при кінцї 1142 р. вислав свій полк йому в поміч, слїдом виступив против нього отверто: „посварили ся Всеволод з Володимирком через Всеволодового сина, що сїв у Володимирі, й почали чіпати ся „один другого”, як поясняє се зовсїм добре лїтопись 13). 

До рішучого розриву прийшло десь лїтом 1144 р.: Володимирко „возверже грамоту хрестьную” Всеволодови. Той відповів походом, щоб змусити Володимирка до покори. Стоячи тодї дуже сильно, Всеволод рушив на Галичину великі сили: окрім київських полків, ішли волинські, чернигівські, переяславські, туровські й смоленські і ще поміч із Польщі. Ізяслава Давидовича вислано до Половцїв, аби з ними зробити діверсію від Понизя, тимчасом як головне військо ішло полудневою Волинею на Теребовль. Володимирко міг противставити сьому походу окрім своїх полків тільки угорську поміч: молодий угорський кородь Ґейза прислав свого вуя бана Бєлуша з полком y поміч союзникови свого батька. 

Полишивши на волю божу Понизє, Володимирко рушив на зустріч Всеволодови під Теребовль і поспів завчасу, аби обсадити правий берег Серета і заступити перехід через річку. Всеволод пішов в гору Серетом, але по другім боцї йшов Володимирко, не спускаючи ока з ворога. Такий рівнобіжний марш трівав цїлий тиждень — обидва вороги даремно пробували перехитрити один одного. Аж на верхнїм Сереті, де річка вже не робила великої перешкоди, Всеволод перейшов на правий бік і пішов на Звенигород. Тут прилучив ся до нього й Ізяслав Давидович з Половцями, взявши по дорозї кілька городів на Понизю. Володимирко йшов згірєм, відступаючи перед ворогом, але все тримаючи ся вигіднїйших позицій, і увійшов у Звенигород перед Всеволодом, надїючи ся, що тут прийде до битви. Та болотниста околиця Звенигорода була для Всеволода ненаручною, і він замість того обійшов Володимирка з заду, опанувавши неприступні, стрімкі гори за Звенигородом. 

Се привело до панїки Володимиркове військо: „Галичане настрашили ся й казали: ми тут стоїмо, а вони там наших жінок заберуть”. Володимирко мусїв перейти на дипльоматичну дорогу. Він потайки вислав своїх людей до Всеволодового брата Ігоря, що був теж з військом. Підозріваючи Ігореві аспірації до київського стола, Володимирко просив його посередництва у Всеволода й обіцяв за те помогти в справі київського стола. Дїйсно він зачепив дуже делїкатну струну в Ігоревій душі, і під впливом Ігоря Всеволод тогож дня розпочав переговори з Володимирком. Володимирко мусїв на доказ своєї покори приїхати й покорити ся Всеволодови, а участникам походу виплатити досить значну контрибуцію — 1200 (чи в иньшій верзії — 1400) гривен срібла, що й була роздїлена Всеволодом між участниками. За те Володимирко дістав назад зайняті міста на Понизю. „З початку богато наговорив, вкінцї богато заплатив” (переди много глаголивъ, а послЂди много заплативъ) іронїчно зауважає лїтописець, приточуючи се до призвища Володимирка — „Многоглаголивий” 14). 

Але „многоглаголивий Володимирко”, викрутивши ся з біди, зовсїм не думав через те стати дїйсним покірником Всеволода. Зрештою й справа Івана звенигородського не була того рода аби причинити ся до полїпшення відносин між ними: знаємо, що Іван по своїй нещасливій пригоді з Галичанами удав ся до Всеволода, й можна догадуватися — був добре прийнятий, бо і потім, по своїй нещасливій пробі боротьби з Володимирком вернув ся до Всеволодового брата Сьвятослава. Досить, що десь на початку 1146 року прийшло до нової війни. Всеволод повторив плян попередньої кампанії: спровадив Половцїв, а сам з головною армією, з помічними полками иньших князїв, і з своїм зятєм Болеславом польським, зібравши „многоє множество вой”, пішов попередньою дорогою на Звенигород і Галич. 

Але сей похід скінчив ся ще з меньшим ефектом нїж попереднїй, розбивши ся на невдалій облозї Звенигорода, котрою розпочала ся кампанїя. Правдоподібно, Володимиркова залога не була тут велика, і коли Всеволодове військо, приступивши під місто, попалило острог, Звенигородцї урадили піддати ся. Могла тут вплинути на Звенигородцїв і память про їх давнїйшого князя Івана Ростиславича, що стояв тепер під опікою Всеволода; принаймнї Всеволод, видко, числив на такий оборот справи і здержав битву, чекаючи, що Звенигород піддасть ся. Але Володимирків воєвода Іван Халдеєвич (дивачне імя!), що комендерував залогою, помітивши такий неприязний рух серед Звенигородцїв постановив удержати ся терором: арештувавши трох виднїйших проводирів руху, він зараз засудив їх на смерть, а для більшого вражіння звелїв їх трупи, розтявши на куснї, викинути з міста. Така незвичайна суворість і рішучість його дїйсно здержала рух, і Звенигородцї „почаша оттолЂ бити безъ лести”. Коли Всеволод, не діждавши ся капітуляції, повів сильний приступ під замок, цїлоденна битва скінчила ся на нїчим, а хоч замкові укріплення були запалені в кількох місцях, їх удало ся загасити. 

По сїй неудачі Всеволод, як каже лїтопись, занехав дальший похід, чому — не каже. Нещаслива битва лід Звенигородом здаєть ся за малою причиною для того; може бути, Всеволод уже під час сього походу почув приступи своєї смертельної хороби, що звела його кілька місяцїв пізнїйше зі сьвіта, й через те вернув ся; могла бути й иньша причина. 

В Суздальській лїтописи читаємо під тим же роком, що Володимирко взяв київське місто Прилук на Побужу, і що Всеволод, зібравши князїв, визначив новий похід на Володимирка на Борисів день (2 мая). Дуже можливо, що Володимирко під час самого Всеволодового походу зробив діверсію на київські землї, й се змусило Всеволода вернути ся і визначити на лїто новий похід. Він одначе не прийшов по сповнення, бо Всеволод дуже розхорував ся 15). Тільки Іван Ростиславич розвинув був якусь кампанїю з Володимирком, що як ми бачили, скінчила ся нещасливо для нього, і він мусїв утїкти десь в серпнї-жовтнї 1146 р., до Сьвятослава Ольговича. 

Смерть Всеволода поробила важні зміни в руській полїтицї Володимирка; тож тут спинимо ся, аби кинути оком на иньші сторони його полїтики — скільки позволяють скупі наші відомости. 

Як ми бачили, ворожі відносини до Польщі Володимирко заманїфестував уже зараз по смерти батька, і правдоподібно — на сїм становищу він лишив ся й потім. Що правда, в 1140 р. Володимирко й Поляки опинили ся разом в війнї з Ізяславом, як союзники Всеволода, але зовсїм припадково, мабуть без всякого порозуміння. між собою. Коли-ж прийшло до конфлїкту Володимирка з Всеволодом Ольговичом, то Поляки, себто князь польський Володислав II — дуже енерґічно помагає свому свояку і союзнику Всеволоду на Володимирка. З другого боку Володимирко пізнїйше згадує, як він за часи угорського короля Белї (1131-41) „бив ся з Ляхами за нього” (йому помагаючи) 16). Переміна, що стала ся в Польщі майже разом із смертию Всеволода: упадок Володислава і панованнє його ворога Болеслава Кучерявого, не перемінила нїчого в відносинах до Польщі Володимирка. Болеслав Кучерявий був союзником і свояком нового Володимиркового ворога Ізяслава Мстиславича, і галицько-польські відносини зістають ся однаково неприхильними, здаєть ся, за весь час князювання Володимирка, хоч якихось сильнїйших конфлїктів не знаємо, і можливо, що їх не було, бо обидві сторони мали досить иньших справ. 

Натомість сильно змінили ся відносини до Угорщини. Ми бачили, що по катастрофі, яка спіткала Угрів в їх аспіраціях до Галичини 1099 р., відносини їх до галицьких князїв трохи були вирівняли ся за нового короля (Стефана II), і Ростиславичі в волинській війні 1123 р. виступали разом з угорським королем як союзники Ярослава. Володимирко опинивши ся в крутих обставинах підчас боротьби з братом Ростиславом, звертав ся по поміч до Стефана і дїйсно дістав, хоч і за пізно. Чим здобув собі Володимирко таку прихильність кор. Стефана, не знаємо; можливо, що страх перед претендентом на угорську корону, Борисом Кольомановичом, що міг числити на поміч Мономаховичів, як своїх свояків, примушувала Стефана шукати приязнї князїв ворожих Мономаховичам. Ся приязнь здаєть ся, ще збільшила ся по смерти Стефана († 1131), за часів Белї Слїпого (1131-41): Володимирко пізнїйше пригадував його сину Ґейзї, як богато помагав він його батькови: „твій батько був слїпий, тож я твому батькови досить послужив своїм списом і своїми полками, за кривди, які йому дїяли ся, і з Ляхами за нього бив ся — пригадай но собі се й віддяч ся тепер 17). Син Белї Ґейза був також з початку союзником Володимирка: ми бачили, що в війнї 1144 р. Володимирко мав угорську поміч. 

Але все переміняєть ся в звязку з змінами в руській полїтицї. Десь в р. 1145-6 Ґейза оженив ся з сестрою Ізяслава Мстиславича Евфрозиною і сильно заприязнив ся з Ізяславом 18). Тим часом відносини уложили ся так, що Володимирко стає завзятим ворогом Ізяслава. Ґейза став по сторонї свого шваґра. Чи самі лише фамілїйні відносини вплинули на се, чи були й иньші ще обставини, які охолодили відносини Угорщини до Володимирка, не знаємо; досить, що в війнах 1149-52 рр. Володимирко стрічаєть ся з Ґейзою вже як його противник. 

Ми знаємо, що Володимирко стрічав ся уже з Ізяславом, як той сидїв на Волини, в 1140 р.; Володимирко тодї помагав Всеволоду в його походї на Ізяслава. Тодї одначе Володимирко признав за невідповідне дуже попирати Всеволода й помирив ся з Ізяславом. Та шість лїт пізнїйше Ізяслав засїв на київськім столї й зараз же відібрав від Сьвятослава Всеволодича Волинь. Стало ся отже знову те саме, чого традиційно так не любили галицькі князї й через що не давно ще „розкоторав ся” Володимирко з Всеволодом: Волинь злучила ся в однїх руках з Київом, при тім у князя дуже енерґічного й здібного. До того князь сей числив з одного боку на поміч Ляхів (бо Болєслав Кучерявий був жонатий з його братанницею), з другого боку — перетягнув до себе Володимиркового союзника Ґейзу, що присилав йому помічні полки в кождій потребі, аж на Чернигів 19). 

Володимирко опинив ся в дуже прикрій ситуації і мусїв розглянути ся за союзниками супроти такої коалїції та подумати над способами оборони. Супроти союзу Угорщини з Ізяславом він навязує зносини з Візантиєю (імп. Мануілом), що від хрестоносного походу 1147 р. стає в ворожі відносини до Угорщини і підтримує угорського претендента Бориса Кольомановича. Між Володимирком і Мануілом приходить до формального союза: пізнїйше візантийські джерела виразно звуть Володимирка візантийським союзником, άνήρ ύπόσπoνδoς 20). Зрештою новиною для Галичини се зближеннє до Візантиї, мабуть, не було, як зазначив я вище 21). 

З другого боку Володимирко здобуває собі дуже важного союзника на Руси в Юрию суздальськім, — але десь не скорше як в р. 1150. Перед тим міг би Володимирко навязати з Сьвятославом Ольговичом, непримиреним ворогом Ізяслава, але Ольговичі були давнїйше ворогами Володимирка, тай як сила полїтична Ольговичі були величиною дуже проблєматичною. Аж коли 1149 р. приходить до острого конфлїкту між Юриєм і Ізяславом, Володимирко входить в союз з Юриєм і стає його запопадливом союзником. Союз сей потім скріплено шлюбом: Володимирко оженив свого сина Ярослава з донькою Юрия Ольгою 22). 

Полїтичний плян Володимирка дуже простий, і вірний галицьким традиціям. Він хоче, аби Юрий здобув собі Київ від Ізяслава і в сїм йому дуже енерґічно помагає; мотив ясний: як се Юриєви удасть ся, Волинь від Київа відокремить ся, сили Ізяслава будуть ослаблені і маючи зі сходу ворожого сусїда в Юрию, не буде він на Волини небезпечним для Володимирка. Заразом, користаючи з боротьби між Юриєм і Ізяславом, між Київом і Волинею, Володимирко хоче де що взяти собі з території спірної між Київом і Волинею, т. зв. Погорини, і прилучити до своїх здобутків на Побожу. Далї сього прихильність Володимирка до Юрия не йде; коли Юрий, вигнавши з Київа Ізяслава в 1149 р., задумав вигнати його і з Волини розпочав облогу Лучська, Володимирко взяв ся посередничити між ними й обстав за Ізяславом, аби не відбирали від нього Волини 23). 

За те, аби висадити Юрия на київський стіл, Володимирко не жалував труду. Звичайно він укладав ся з Юриєм, коли треба було ударити на Ізяслава разом від сходу і заходу, аби висадити його з Київа. Коли Ізяслава виганяно на Волинь, Володимирко мав на нього пильне око і при перших рухах Ізяслава на київщину, на Юрия, зараз маршерував на Волинь, аби з тилу ударити на Ізяслава й утруднити його похід на Київ. Угорський король, що міг би здержувати його і навіть обіцяв Ізяславу, що Володимирко „не відважить ся у нього й голови піднести” 24), був переважно зайнятий тодї боротьбою з Візантиєю, так що Володимирко міг свобідно рухати ся. Се дуже утрудняло становище Ізяслава й тільки завдяки своїм воєнним здібностям та незвичайній оборотности встиг він, не вважаючи на таку боротьбу на два фронти, засїсти в Київі досить міцно (1151). Але всю небезпечність від Володимирка він розумів і кілька разів пробував знищити сього тяжкого сусїда. 

Перший раз Ізяслав вибрав ся на Володимирка в осени 1150 р.: вигнаний вдруге з Київа завдяки союзу Володимирка з Юриєм, він: задумав перше нїж вибирати ся знову для відібрання Київа, знищити Володимирка. З угорським королем Ізяслав умовив ся ударити з двох боків на нього, і Ґейза вибрав ся, по словам Київської лїтописи, з усїма своїми полками й усею своєю силою сам. Він ішов звичайною дорогою на Сянік і Перемишль, тим часом як Ізяслав з усїма силами, „скупя ся весь”, мав ударити від півночи. 

Володимирко вийшов Ізяславу на зустріч під Белз, але дістав вість від своїх угорських „приятелїв”, що угорське військо переходить уже Карпати. Ся вість, очевидно, застала його неприготованим, і він покинувши північну границю і всякі запаси (возы), кинув ся як найборше під Перемишль; там Ґейза уже взяв Сянік і пустошив околицї Перемишля. Чуючи себе не в силї стати до бою з ним, Володимирко пустив ся на звичайну дорогу — післав богаті дарунки виднїйшим дорадникам Ґейзи, і вони почали відраджувати короля від дальшого походу, кажучи, що час дуже ненаручний, бо заходить зима (був кінець жовтня). Ґейза піддав ся сим намовам і справдї завернув ся назад, так що похід не мав иньших результатів окрім спустошення західної Галичини — „много зла створивъ Володимеру и земли єго”. Що робив тим часом Ізяслав, лїтопись не каже; здаєть ся, ще він не поспів на час до Ґейзи, й проворність Володимирка виратувала його: він скорше відправив Ґейзу, нїж Ізяслав встиг зблизити ся до військ свого союзника. 

Похід союзників на Галичину мав бути поновлений, здаєть ся, зараз на зиму, як уставлять ся дороги. Але візантийський похід затримав Ґейзу: він повідомив Ізяслава, що не може сам піти в похід, пришле тільки помічний полк. 

Супроти сього Ізяслав занехав на разї плян походу на Володимирка і звернув ся на Юрия. Опанувавши завдяки незвичайно скорому й відважному маршу Київ, він розбив Юрия, перше нїж наспів до нього Володимирко (Володимирко сей раз двічи вибирав ся походом на Волинь, але все наспівав за пізно, завдяки проворности Ізяслава). Змусивши потім Юрия забрати ся з України, Ізяслав вернув ся до свого давнїйшого пляну — знищити Володимирка. Окрім трудностей, які чинив йому сей сусїд у боротьбі з Юриєм, Ізяслав мав іще иньшу причину. Володимирко під час останньої кампанїї не тільки поздирав контрибуціями Ізяславові міста, але й захопив, мабуть тодї ж таки, полудневу Погорину (Шумськ, Тихомль, Вигошев, Гнойницю) 25). 

В сїй справі Ізяслав пересилав ся з угорським королем і десь при кінцї 1151 p. вибрав ся був походом на Володимирка, але вернув ся з дороги 26). Може бути, що Ґейза не міг іти тодї в похід, і се спинило Ізяслава. Доперва весною 1152 р. повідомив Ґейза Ізяслава, що він готовий іти на Галичину „про обиду галичкаго князя”. Союзники уложили плян кампанії, й Ізяслав вислав до Ґейзи свого сина Мстислава, для лїпшого порозуміння. На сей раз вони поклали собі „вигнати” Володимирка, „а волость його взяти собі”; але як близше мали вони подїлити ся Галичиною, про се, на жаль, джерела не кажуть. Над Володимирком отже зависла важка хмара. 

Союзники дїйсно вибрали ся з великими силами. Ґейза мав 76 полків, як оповідає лїтопись. Ізяслав побрав що міг з Київа: окрім своїх полків „вси Чернии Клобукы, и Кияны лутшии и всю Рускую дружину”, та ще полки волинських князїв. Закликав він був до участи і польських князїв, але ті не прийшли, зайняті своїми справами. Ґейза вибрав ся на Володимирка скорше, і той кинув ся против нього. Але в битві з Уграми, що стала ся десь за Сяном, Володимирко не витримав і мусїв тїкати до Перемишля. Тодї він попробував помирити ся з Ґейзою, нїм наспіє Ізяслав, але Ґейза вірно тримав ся союза. Тим часом Ізяслав, зачувши, що угорський король уже напав на Володимирка, полишив иньші полки з братом Сьвятополком, а сам з легкою чорноклобуцькою кіннотою поспішив ся до Ґейзи. Союзники зійшли ся за Сяном між Ярославом і Перемишлем. Володимирко стояв за Сяном, боронячи переходу; але супроти переважної сили ворогів, він не міг устояти ся, і коли їх полки, під проводом Ізяслава, кинулись бродити й збили його, — утїк до Перемишля. Тодї він звернув ся до свого звичайного, випробованого способу: закупив раду угорського короля і вислав до Ґейзи посольство, удаючи з себе тяжко раненого, просив не видавати його Ізяславу та пригадував свої услуги Ґейзиному батькови. Штука удала ся знову. Ґейза почав умовляти Ізяслава, аби помилувати Володимирка. Ізяслав рішучо не вірив у всї запевнення Володимирка, але що Ґейза обставав за згодою, не було йому що робити. Скінчило ся на тім, що Володимирко, далї удаючи тяжко хорого, присяг на хрестї св. Стефана, що зверне Ізяславу забрані городи — полудневу Погорину і Бужськ, та буде до смерти його союзником: „Ізяслава ти не отлучати ся, до коли єси живъ, но с ним быти на всихъ мЂстЂхъ”. Ґейза прирік Ізяславу, що як би Володимирко сей раз не додержав слова, то він конче відбере від нього Галичину — „да любо азъ буду въ Угорськой земли, любо онъ в Галичьской”. На тім похід скінчив ся 27). 

Як предчував Ізяслав, Володимирко, спекавши ся напрасної біди, дїйсно зовсїм не думав додержувати своєї присяги. Посадники, вислані Ізяславом ще з дороги в ті городи, що мав йому звернути Володимирко, мусїли вернути як не пишні: Володимирко тих городів не звернув. Ізяслав зараз про се дав знати Ґейзї й пригадав його обіцянку: іти новим походом на Володимирка, коли-б він не додержав умови. Але зайнятий війною з Юриєм, він вернув ся до галицьких справ лише при кінцї 1152 р.: вислав свого боярина до Володимирка — зажадати ще раз сповнення умови, а инакше виповісти йому війну — вернути йому його присяжну грамоту. Володимирко на се заповів, що надїєть ся пімстити ся на Ізяславі за угорські походи на його землю, але по сїй авдієнції того-ж вечера нагло захорував і вмер — здаєть ся від апоплєксії, в самім кінцї 1152 або на початку 1153 р. 

Його нагла смерть зробила, видко, сильне вражіннє: її толкували як кару божу за недодержаннє присяги і богохульство. Київський лїтописець оповідає, що Ґейза при угодї 1152 р. дав Володимиркови присягнути на хрестї св. Стефана, зробленім з хрестного дерева, і казав, що як би Володимирко відступив від присяги, цїлувавши сей хрест, то не буде живий. Коли Ізяславів боярин, що був сам сьвідком тої присяги Володимирка, пригадав йому тепер його присягу, Володимирко лише поглузував з того. Але відправивши посла, вечером того самого дня на тім самім місцї, де він сьміяв ся з Ізяславового посла, ударило його, так що він ледво не упав, і по кількох годинах віддав Богу духа. Зрештою се оповіданнє так цїнне подробицями тодїшнього житя, що треба його навести в цїлости. 

„Післав Ізяслав до Володимира галицького з хрестними грамотами Петра Бориславича — бо він в Перемишлї з королевими мужами водив його до присяги, і переказав до нього: „Ти цїловав нам хрест, що вернеш усе, що взяв з Руської волости, але того не додержав. Я тобі того не поминаю, але от що: хочеш додержати хрестного цїловання і бути з нами в згодї, то верни мої городи, про які минї з королем цїлував хрест; як не хочеш вернути, то ти не додержав хрестного цїловання, маєш хрестні грамоти, а ми з королем поступимо з тобою як нам Бог дасть”. Володимир на се відповів: „скажи йому: брате! вистеріг ти час на мене і короля на мене підвів! але я щоб лише жив, то або головою наложу, або за себе пімщу ся”. Петро сказав йому на те: „княже! ти цїлував хрест брату свому Ізяславу і королеви, що все сповниш і будеш з ними в союзї, а тепер уже не додержуєш хрестного цїлування?” А Володимир на те: „от минї той маленький хрестик!” Петро сказав: „княже! хоч той хрестик і малий, але сила його велика на небі і на землї! адже король казав тобі, княже, про той хрест, що Бог на нїм простер волею свої руки, і потім з ласки своєї допровадив той хрест до св. Стефана; казав тобі також, що як би ти цїлувавши того всечестного хреста потім не додержав, то не будеш жити!” А Володимир спитав: ”чи то ти від королевого мужа наслухав ся про той честний хрест?” 28) і додав: „наговорили сьте, скільки хотїли, а тепер іди собі геть і вертай до свого князя”. Петро положив хрестні грамоти й пішов. І не дали Петрови нї „повозу” 29), нї корму, поїхав Петро на своїх конях. 

„Як поїхав Петро з двору, пішов Володимир до біжницї 30), до св. Спаса, на вечірню. Ідучи переходами 31) до біжницї, побачив, як Петро їхав, і поглузував з нього, кажучи; „поїхав руський боярин, побравши всї волости” 32), і по тих словах пішов на хори 33). Відсьпівавши вечірню пішов Володимир з біжницї і як був на тім місцї, на тім самім ступени, де він поглузував з Петра, сказав: „ой, як би хто мене ударив в плече!” І не міг поступити з того місця анї трошки, і хотїв падати. Тут підхопили його під руки, занесли до „горнички” 34), вложили в теплу воду; одні казали, що то йому „дна” 35) підступила, иньші инакше говорили, і богато ріжних здогадів робили. Стало вже добре пізно, і Володимир почав сильно знемогати ся, а як був час лягати 36), преставив ся Володимир галицький князь. 

„Петро ж, виїхавши з Галича, як зайшов вечір, пристав у Болшові. І коло перших півнїв 37) пригнав дїтський з Галича до Петра і сказав: „князь каже тобі: „не їдь нїкуди, аж пришлю по тебе”. Петро ж не знав про смерть князя, і той дїтський йому не сказав, отже Петро дуже тим засмутив ся, що мусить знову в город їхати — думав, що прийдеть ся йому прийняти муку гірше від першої; і журив ся Петро. І ще було перед обідом, пригнали з города по Петра і сказали: „їдь но, князь тебе кличе”. Петро поїхав в город, приїхав на княжий двір, і тут вийшли йому на зустріч з сїней княжі слуги, всї в чорних плащах 38). Побачивши се, Петро здивував ся, що воно таке. Вийшовши на сїнї, побачив Ярослава, що сидїв на батьковім місцї в чорнім плащі і в чорній шапцї; так само і всї бояре його. Поставили Петрови стілець, і він сїв. Ярослав, подививши ся на Петра, розплакав ся. Петро сидїв, ще нїчого не знаючи, й почав питати ся: „що стало ся?” І сказали йому: „Бог сеї ночи князя взяв”. Петро сказав: „та я ж сеї ночи поїхав, і він був зовсїм здоров!” „Вони відповіли: „щось його вдарило в плече, і з того почав знемогати ся, і так його Бог узяв”. Петро на те: „воля Божа! всїм нам там-бути!” Ярослав же рік Петрови: „Ми за тим тебе покликали: от Бог вчинив свою волю, як йому видїло ся; ти ж їдь до мого батька Ізяслава, поклони ся йому від мене і скажи: „Бог узяв менї батька, отже будь ти минї за батька. Ти сам знаєш, що було між ним і моїм батьком: Бог дав на то свій суд, узявши мого батька, а мене полишивши. Його полк і дружина у мене; оден тідьки спис лишив ся коло його гроба, але й він в моїх руках; отже, батьку, кланяю ся тобі, прийми мене як свого сина Мстислава: нехай твій Мстислав їздить при твоїм стремени з одного боку, а я з другого їзжу при твоїм стремени з усїма своїми полками”. І так відправили Петра 39). 

Сей епізод (записаний очевидно зі слів того Ізяславого посла), хоч може й підмальований, дуже добре характеризує нам галицького князя, котрому в історії сеї землї належить ся визначне місце. Оборотний і вирахований, безоглядний і цинїчний, Володимирко зручно йшов до могутности й сили, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом, і привів Галичину до важного значіння в руській полїтичній системі, і навіть не тільки в нїй. Він то збудував силу й славу Галичини, котру потім з такою повагою заступав його син Ярослав, збераючи овочі батькової працї й оборотности.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20702.htm
Категорія: VII. Галичина і Угорська Русь | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 599 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024