Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » VII. Галичина і Угорська Русь

ВНУТРІШНЇ ВІДНОСИНИ, ГРОМАДА В XII В., ЇЇ СТАНОВИЩЕ СУПРОТИ ДИНАСТИЇ РОМАНА, ЇЇ АНТИПАТИЇ ДО БОЯРСТВА, СЛАБКІСТЬ ГРОМАДИ...
ВНУТРІШНЇ ВІДНОСИНИ, ГРОМАДА В XII В., ЇЇ СТАНОВИЩЕ СУПРОТИ ДИНАСТИЇ РОМАНА, ЇЇ АНТИПАТИЇ ДО БОЯРСТВА, СЛАБКІСТЬ ГРОМАДИ; РОЗВІЙ БОЯРСТВА, ЙОГО СКОНСОЛЇДОВАННЄ, СТАНОВИЩЕ В XII В., ЙОГО ПОЛЇТИЧНА ПРОГРАМА XII-XIII В., ЙОГО НЕУДАЧА; КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: СПОЛУЧЕННЄ ЕЛЄМЕНТІВ СХІДНЇХ І ЗАХІДНЇХ — В КУЛЬТУРІ, В ЯВИЩАХ ЖИТЯ.





Тепер піднесу де що характеристичнїйше з внутрішнього житя Галичини — те, що не має входити в дальший загальний огляд. 

В суспільнім укладї Галичини найбільш характеристичне явище — се незвичайний, де инде на Українї нечуваний розвій боярської сили і впливів. Він витиснув своє пятно на полїтичних відносинах землї: його наслїдки виявили ся тут в підряднім становищі громади супроти боярства, а часами полїтичні змагання боярства паралїжували княжу власть до повної безрадности. Мусїв він не меньше витиснути своє пятно й на економічних відносинах, тільки сї останнї нам майже зовсїм не звістні 1). 

І в сїй і в тій сфері ся незвичайна сила боярства була, судячи по всьому, явищем розмірно новим. Громада в Галичинї зовсїм не визначала ся спеціальною апатією для полїтичних справ. Правда, наші звістки для XI-XII в. дуже біднї, але відносини галицької людности до Володимирка показують недвозначно, що вона інтересувала ся полїтичними справами і брала ся до них. Володимирко, що опанував цїлу Галичину на початку 40-х рр. XII в., очевидно, був неприємним для землї, що волїла лїнїю Ростислава Володаревича. Так, як ми бачили вже, громада м. Галича, скориставши з відїзду Володимирка закликала до себе 1145 р. князя Івана Ростиславича і з незвичайним напруженнєм і пожертвованнєм боронила свого вибранця. Звенигородцїв теж, видко, тягнуло до нього, і коли його союзник Всеволод Ольгович приступив під Звенигород 1146 р., вони „створиша вЂче, хотяче се передати”; тільки стероризовані Володимирковим воєводою почали вони „бити без лести”. Понизє переходить до Івана під час його походу 1159 р.: „смерди скачуть через заборола” до нього, хоч в містї сидить Володимиркова залога. Нарештї симпатії до Ростиславової лїнїї запечатав заклик, висланий до Ростислава Івановича 1189 р., аби прибув до них княжити, і те повстаннє яке счинило ся в Галичи, коли принесли його раненого: „Галичани же возмятоша ся, хотяче изяти его у Угоръ и прияти собЂ на княжениє” 2). 

Очевидно, і многоглаголивий Володимирко і його славний син, не вважаючи на свої державні здібности, не тїшили ся популярністю в землї. Супроти сього вони, натурально здогадувати ся, мусїли змагати з одного боку до того, аби здусити полїтичну дїяльність землї — такі нелюдські репресії Володимирка в Галичу по повстанню 1145 р., коли він „многы люди (отже людей з громади, не бояр) исЂче, а иныя показни казнью злою”. З другого боку — мусїли вони скріпляти свою підпору, боярство, що й без того, як побачимо низше, мало тут дуже вигідні обставини для свого розвою. В обох напрямах князї мабуть мали певний усьпіх, судячи з пізнїйшого; громаду придушено, боярство змогло ся незвичайно і стало входити в конкуренцію з княжою властю. Відчуженнєм від громади треба пояснити повну безрадність князїв Володимирської династиї в тих моментах, коли боярство виступало против них: вони не бачили тодї иньшого виходу як або капітулювати перед боярством з повним власним пониженнєм, як Ярослав, або тїкати з своєї землї та шукати підпори у чужих держав, як його сини Олег та Володимир. 

Супроти сього ми можемо здогадувати ся про істнованнє в Галичинї в другій половинї XII в. такого антаґонїзму — з одного боку князь і боярство, з другого громада. Конфлїкти боярства з князями другої половини XII в. не змінили відносин їх до громади: анї князь, анї боярство не зблизили ся до громади. Про се можемо судити з безрадности тих князїв і з повної непопулярности боярства, яку помічаємо виразно в XIII в. 

Ситуація змінила ся з появою нової династиї — Мстиславичів. Добрі відносини з громадою були в традиції сеї династиї; про популярність Романа на Волини мали ми й матимемо нагоду переконати ся не раз. Його безоглядна боротьба з боярством могла супроти сказаного вище хиба тільки збільшити популярність Романа в громадї. Що він був дїйсно популярний і в Галичинї, найлїпше показує прихильність галицької громади до його сина Данила. 

На жаль Галицька лїтопись, що так богато займаєть ся полїтикою й партіями бояр, дуже мало говорить про відносини до князїв громади й її полїтичне становище, а ще й затемнює справу, уживаючи загальної назви „Галичани” для означення й галицького боярства і громади. За всїм тим одначе можна вибрати кілька місць, що зовсїм недвозначно виясняють нам полїтичне становище галицької громади. 

Оповідаючи про відносини Данила до Мстислава Удатного, лїтопись каже, що провідники боярської полїтики Глїб і Судислав порадили Мстиславови, аби не давав Галича Данилу, бо Галичане хочуть Данила, „Галичаномъ бо хотящимъ Данила”. Тут, очевидно, іде мова про галицьку громаду — що вона хотїла Данила 3). Галицька громада слїдом дїйсно показала свою прихильність Данилу, закликавши його, в неприсутности Судислава, до Галича: „прислаша ГаличанЂ, рекуще: яко Судиславъ шелъ есть во Понизье, а королевичь в ГаличЂ осталъ, а пойди борже”, а против Судислава справила демонстрацію: коли він виходив з міста разом з угорською залогою, на нього кидали каміннєм і кричали: „іди з міста, ворохобнику!” 

Ще виразнїйше маємо оповіданнє 1237р.: довідавши ся, що його противник Ростислав вийшов у Литву „со всими бояры”, Данило тодї появив ся під Галичом, — „любяхуть же и гражане”, і коли він підїхавши під місто, звернув ся до них зі словами: „о мужи градстии! доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князей державу?” — вони крикнули: „яко се єсть держатель нашь Богомъ даный” — і пустили ся до нього як дїти до батька, як бжоли до матки, „яко жажющи воды ко источнику”, так що члени боярської партиї, які були в містї, не можучи здержати сього руху, мусїли піддати ся Данилу 4). 

З другого боку ми стрічаємо слїди виразної антипатії громади до боярства. Про манїфестацію, споряджену против проводира боярства Судислава, я вже говорив. Десь з 1231 р. маємо оповіданнє про те, як Данило, зовсїм полишений боярством, так що, як каже лїтописець, вірними йому лишило ся тільки 18 отроків, а все иньше відступило до Олександра, — скликав віче, щоб запитати ся, чи може числити на громаду в боротьбі з Олександром і боярами — його прихильниками. Він спитав: „чи хочете бути минї вірними і йти зо мною на моїх ворогів (хочете ли быти вЂрни мнЂ, да изыду на враги мое) ?” Вони ж крикнули: „вірні ми Богу і тобі, нашому господину, іди в божею помочею”. І Данило рушив на Олександра з невеликим числом вояків, очевидно — виправлених громадою; такий рішучий виступ громади змусив бояр прилучити ся до нього, хоч вони були ворожі Данилу, так що кампанїя скінчила ся побідою над Олександром і його партизанами 5). Нарештї можна вказати ще на епізод під 1241 р., де маємо натяк на якийсь народнїй рух, викликаний „грабительствами нечестивых бояр”; „Курилови же сущю тогда въ БакотЂ, послану Даниломъ княземь и Василькомъ исписати грабительства нечестивыхъ бояръ, утиши землю” 6). 

Сей епізод вказує нам і причину непопулярности бояр — їх грабительство. „Списаннє” сих боярських грабительств, за котрим, очевидно мав піти суд над боярами і реквізиції, „утишило землю”. На иньшому місцї Данило теж закидає боярам, що вони „граблять землю” 7). Бюрократична аристократія, коли вона не чує над собою руки правительства, як справедливо кажуть — найгірша з аристократій. Галицьке боярство було передовсїм урядничою верствою, що дивила ся на землю й людність як на джерело доходу, як на „корм”; захопивши в свої руки управу, воно мусїло дуже давати ся в знаки людности. А до сього ще прилучала ся ненависть до боярства, як до верстви капіталїстів, земельних можновладцїв, що як скрізь, так і тут використовувала свою силу і правительственні впливи в відносинах з меньше заможною людністю. 

Безперечно, ся неприхильність громади до бояр і підпора, яку громада давала Данилови в його боротьбі за галицький стіл, причинили ся немало до його побіди над ворогами. Але з другого боку сама ся обставина, що не вважаючи на поміч громади Данилови так тяжко випала ся боротьба, показує виразно, що полїтичного значіння громади в Галичинї не треба перецїнювати. Піднесений вже вище факт, що Галицька лїтопись, широко оповідаючи про сю боротьбу, так мало говорить про участь громади, теж промовляє за тим, що її роля в полїтицї не була так значна. Се треба пояснити з одного боку тим, що Данило взагалї анї трошки не мав демаґоґічних симпатий і здібностей, не вмів прийти до близших відносин до громади, порушити її, з другого боку — що таки сама громада не спромогала ся на більшу активність в полїтицї. Вона виступає зрідка, принагідно, інїціативи не показує, а й сили її, здаєть ся, не були великі. В наведенім вище епізодї, коли громада запевняє свою поміч Данилови, в результатї бачимо в його руках тільки „мало ратник”. Чи був се у галицької громади брак полїтичної школи взагалї, чи ослабили її попередні репресії зі сторони князя й його союзників-бояр, за часів Володаревичів? Се останнє минї здаєть ся більш правдоподібним, а до сього треба додати ще й те, що боярство, з розвоєм своєї сили, невважаючи на антипатії громади, могло в значній мірі невтралїзувати громадські змагання. Боярські клїєнтелї тисячними нитками вязали наоколо себе людей з міщанства і селянства. Досить порівняти наведені вище епізоди, де виразно пробиваєть ся неприхильність громади до боярських олїґархів — з тою характерною сценкою, де такий олїґарх Доброслав їде на конї Галичом „в одній сорочцї”, а Галичани біжать наоколо нього — „Галичаном же текущимъ у стремени єго” 8). Думаю, що ся залежність від боярства, її глубоко несимпатичного, в значній мірі невтралїзувала активну енерґію громади. 

Подібно як княжими репресіями треба в певній мірі пояснити ослабленнє громадської активности в Галичинї, так з другого боку змаганням князїв — оперти ся на боярстві супроти неприхильної громади, треба признати, як я вже зазначив, несогірший вплив на зріст сили боярства в Галичинї. Але се був тільки один з моментів, що зложили ся на утвореннє в Галичинї такої сильної боярської кляси, якої не бачимо нїде більше в українсько-руських землях 9), і то такий момент, що стрічав ся й по иньших землях. Спеціальністю Галицької землї було, що тут боярство зложило ся в таку міцно сконсолїдовану масу, яка могла розвинути боротьбу на два фронти: маючи против себе громаду, бороти ся з князем. 

Коли не найголовнїйшим, то одним з головних моментів, що вплинув на таке сконсолїдованнє боярства, була полїтична відокремленність землї. Протягом яких чотирох поколїнь незмінно сидїла в Галичинї одна династия Ростиславичів. Не було кому приходити на галицький стіл з иньшої землї, приводячи своїх дружинників, анї виводити, виходячи на стіл в иньшу землю. Не було, вийнявши зовсїм короткі конфлїкти, внутрішнїх війн і переворотів, які б відтїсняли бояр-сторонників одного князя та заступали їх сторонниками його противника-переможця. Наслїдком того в Галичинї більше нїж де инде могла розвинути ся дїдичність серед бояр; майно, впливи, колїґації, права на певні уряди переходили і зростали з поколїння в поколїннє. Повнїйше нїж де инде дорогою вікового процесу могла злити ся тут аристократія земська з княжою, дружинною, і злучити до купи силу економічну з урядничою. До того нечисленність княжої династиї, брак князїв підручних віддавав в руки боярства такі високі й впливові становища, які по иньших землях були для них неприступні: вони займають в ролї намістників княжі столи (Звенигород, Перемишль і т. и.), мають свої великі полки, від себе роздають посади меньшим боярам, так що безпосередня залежність всього боярства, всеї землї від князя затрачуєть ся. Нпр. довідавши ся, що оден з олїґархів Доброслав дав від себе Коломию двом иньшим боярам, Данило не каже нїчого против такого роздавання ним волостей, а пригадує тільки, що Коломиї як раз не треба було віддавати 10). 

Взявши ся за руки, замкнувши ся в своїм крузї, куди не легко було пролїзти новому чоловіку (ми се можемо слїдити по аристократичним поглядам галицького лїтописьця, що злобно пригадує одному з олїґархів попівський рід — „поповъ внукъ”, другим — їх селянське походженнє, „племя смердьє”, тримаючи в залежности від себе меньше боярство, оперши ся одною ногою на воєнну силу своїх полків, другою на широко розвинену земельну власність, галицьке боярство при кінцї XII в. було дїйсно так сильне, що могло побороти ся з княжою властию і супроти її відчуження від громади мати в сїй боротьбі перевагу. 

Перший раз ми стрічаємо характеристику відносин галицького боярства до свого князя в оповіданню про похід Ізяслава київського на Галичину. Коли прийшло до битви під Теребовлею, бояре пригадують свому молодому князю Ярославу, що він у них оден, а до того ще молодий, якби що стало ся з ним, щоб вони робили? просять його, аби не ризикував — „їдь собі і здалека диви ся на нас, як ми будемо свої голови складати за честь твого батька і твою, памятаючи, як нас твій батько годував і любив” 11). Отже тут галицькі бояри виступають перед нами вірними і вдячними слугами Володимирка, а Володимирко — спеціально добрим для бояр князем. Такіж відносини закроюють ся між ними і його сином. Але сей син схотїв поминути вірних слуг свого батька, знайшовши собі нових „приятелїв”, правдоподібно, в родинї своєї нешлюбної жінки. В таких разах бояре де инде звичайно покидали невдячного князя й переходили до иньшого, але такий звичайний вихід не був добрий для Галичини. Се ж був відрізаний кусник, глухий зазубень, звідки анї князям анї боярству не було анї переходу анї виходу; до того місцеве боярство занадто зросло ся, закоренило ся в землї, аби пустити ся в сьвіт за очі. Накликати на Галичину якогось претендента теж не було надїї — становище Ярослава в полїтицї було занадто міцне. Тож замість кидати князя, боярство виступає против нього — і змушує його до таких уступок, яких йому було потрібно. Як саме змусило воно його, сього ми, на жаль, близше не знаємо, бо маємо перед собою тільки останнїй результат: князь капітулює перед боярами, а його приятелї Чарговичі кровию платять за свої впливи. 

Сей перший усьпіх осьміляє бояр і вони далї поступають в сїм напрямі: немилого їм Ярославича Олега вони виганяють в союзї з Володимиром, а потім, коли тим способом не удало ся його позбути ся, отроюють (як оповідають польські джерела). Коли й Володимир показуєть ся їм ненаручний — змушують його до утїкачки. Заразом, в парі з сьвідомістю своєї сили, мусїли в боярстві зростати його аспірації, і ми можемо на певно прийняти, що вже в 80-х рр., підчас боротьби з Ярославичами, починала зарисовувати ся в головах боярських проводирів проґрама — князя лише князем називати, а самим всю землю держати, як зве їх поступованнє Галицька лїтопись півстолїтя пізнїйше 12). 

Сей ідеал був осягнений, коли епізод з Володимиром Ярославичем несподївано привів в Галич Угрів, і король, посадивши тут свого сина, „даде весь наряд Галичанамъ” 13). Але показало ся, що ся ідея не вповнї вияснила ся в головах галицьких бояр і вони не могли від разу зжити ся з гадкою, що їх князем буде чужинець. З рештою можливо, що й загальна неохота людности до угорської зверхности вплинула на них. Досить, що замість консервувати таке вигідне для їх клясових інтересів угорське панованнє, галицькі бояре риють під Уграми, та спроваджують претендента в особі Ростислава Берладничича. Хоч потім вони і не мають відваги піддержати Ростислава та підводять його під угорський меч, але завсїди важно, що переважна маса боярства, судячи з лїтописного оповідання, бажала зміни так користного для них угорського statu quo на княже правлїннє 14). Ми не знаємо, яке становище займало боярство при поворотї Володимира, потім при другім князюванню Романа, але той факт, що й по Романових репресіях бояре шукають виходу в спровадженню до Галича руської княжої династиї — Ігоревичів, показує як мало ще виломило ся боярство з своїми клясовими змаганнями з рам династичної традиції, з звичайних поглядів, що руська земля не може жити без княжої династиї з родини св. Володимира і що бояре можуть правити землею тільки при боку князя, під його, хоч би й номінальною, але завсїди — княжою фірмою. 

Але з другого боку досьвід поучував галицьких бояр, що їх полїтичні змагання виросли понад рівень звичайної княжої власти, звичайного руського полїтичного modus vivendi. Романові репресії (побільшені певно польським хронїстом, але завсїди, очевидно, не легкі) і різня, счинена Ігоревичами, нарештї переконали бояр, що їм нема що думати знайти таку руську династию, котра полишила б стільки простору полїтичним претензіям боярства, скільки вони собі самі хотїли зачеркнути. Аж тепер — в другім десятолїтю XIII в., сформовуєть ся боярська полїтика, що при всїх відмінах, при незгодї боярських партій й істнованню ріжних полїтичних напрямів серед них, може бути в головнім зведена до таких точок: 

не давати закорінити ся в Галичинї котрій небудь руській династиї; 

особливо пильнувати, аби не закорінив ся в Галичи Данило, що операючи ся на свої отчинні права й маючи за собою співчутє громади, мав би спромогу бути найменьше податливим на боярські змагання; 

шахуючи ріжних претендентів на галицький стіл одного другим, вести до того, аби галицькі князї були як найслабші — 

аби власть князя була номінальною, а дїйсна управа була в руках боярства, а як можна — то й зовсїм без князя правити землею. 

Як я вже сказав, боярство не все разом ішло до осягнення сеї проґрами. Не всї однаково радикально і безоглядно стреміли до власти; при тім між боярськими проводирями виникали часом особисті непорозуміння й боротьба. Найбільш радикальний напрям заступали Кормильчич Володислав (що давнїйше був прихильником Ігоревичів, але радикально попікши ся на них, по боярській різні круто змінив свою полїтику) і Судислав. Вони звертають ся до Угрів, і Володислав, опираючи ся на угорську поміч, попереду хоче правити іменем малого Данила, а далї скидає маску — „вокняжи ся и сЂде на столЂ ” в Галичу 15). Але показало ся, що для такого радикального кроку ґрунт не приготований, і по нещасливім кінцї Володиславового князювання (1214) не знайшло ся охочих іти за даним прикладом. Бояре мирять ся з потребою мати якогось князя для фірми і змагають до того, аби лише в своїх руках затримати дїйсну управу. Тридцять лїт їм дїйсно удавало ся усувати Данила і перекидаючи ся князями як піонами, держати землю в своїх руках. Але вкінцї справа була програна: битва під Ярославом віддала Галичину в руки Данила, і кара смерти над Володиславом молодшим, одним з боярських проводирів, довершена Данилом на самім полї битви, мала служити знаком рішучої побіди князя 16). 

Що було причиною такої неудачі боярства? На се, правдоподібно, зложило ся кілька моментів. На першім місцї я положу непопулярність боярства у громади і симпатії громади до Данила. Не мале значіннє мали здібности та витрівалість Данила і брак солїдарности між боярством, істнованнє між їх проводирями особистих суперечок (маємо такий характерний епізод як „свада” двох олїґархів — Доброслава і Григорія, що обмовляли один другого перед Данилом, і той, осьмілений сим, вкінцї увязнив їх обох 17). Нарештї дуже важне значіннє мав союз Данила з Татарами: здобувши собі прихильність Татар безпосередно по Ярославській битві, Данило запечатав свою побіду над боярством, і воно вже не потрапило піднести против нього своєї голови. Від середини XIII в. галицьке боярство стало більш меньш на тім самім, що й волинське: воно лишило ся сильним, впливовим суспільно-полїтичним чинником, сильне своїм адмінїстраційним значіннєм і маєтковою силою, але самостійної полїтичної ролї вже не грає, і тільки з кінцем Романової династиї воно, силою самих обставин, бере в свої руки провід землї і на власну руку веде її полїтику, скільки можемо судити з скупих відомостей наших джерел 18). 

В кутьтурнім житю Галичини найінтереснїйша прикмета, котру мусимо тут піднести — се характерне сполученнє руських культурних елєментів з західнїми. Ми можемо слїдити його і в одинокій місцевій лїтературній памятцї — Галицькій лїтописи і в иньшім культурнім материялї, яким розпоряджаємо. 

Галицька лїтопись зі становища відносин Руси до Заходу, амальґамовання культурних впливів візантийських і західнїх, має високий інтерес. Полїтичні відносини, що приводили Галичину в близшу стичність з заходом, мали результатом те, що нї в одній иньшій нашій лїтописи не стрічаємо ми стільки звісток про західні подїї, так докладних і оповіджених, щоб так сказати — з почутєм такої духової близькости з сим Заходом, як тут. Той брак всякої глубокої межі між сьвітом православним і латинським, який ми зрештою можемо констатувати і в декотрих иньших памятках наших, тут проявляєть ся особливо сильно. Латинську лєґенду про св. Кінґу переказує лїтописець, нїчим не натякаючи, що то щось чуже, іновірне. Католик для нього передо всїм християнин, „крестьянъ”, а не чужовірець, як для наших Греків-полємістів; Василько каже Данилови, коли той вагаєть ся, чи їхати йому до угорського короля Белї: „йди до нього, він же християнин (иди къ нему яко крестьянъ есть” 19); папу лїтописець зве „отцем”, хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській”, і уніонні зносини з папою розуміє тільки як заходи коло відновлення „правої віри” і „воєдиненья церкьви” — в дусї православнім 20). 

Але сама лїтопись — інтересна як взірець риторичної прози і проби прагматичного історичного оповідання, була вповнї продуктом руської лїтературної школи. Лїтература, на котрій виховав ся лїтописець — чисто східня, русько-візантийська, ориґінальна і перекладна; він цитує хроноґраф Амартоля і взагалї покликуєть ся на хроноґрафічний спосіб писання, знає чи чув бодай за церковну історію Евзебія. Заразом, при всїй близькости до тих західнїх сусїдів, руська народня самосьвідомість дає себе знати в лїтописцю незвичайно виразно. З незвичайною утїхою нотує він, де Русь чим небудь заімпонувала чужинцям: комплїмент угорського короля місту Володимиру, — що він не бачив такого міста і в Нїмеччинї, вражіннє зроблене „руським” убраннєм Данила на Нїмцїв і Угрів: („Нїмцї дивлячи ся, дуже дивували ся, а король сказав Данилу: не взяв би я й тисячі срібла за те, що ти прийшов в своїм руськім, споконвічнім убранню — „обычаємь рускимь отцевъ своихъ” 21); з замилованнєм підносить він скрізь славу руських князїв в війнї з чужинцями: „нїхто з князїв не входив так глубоко в Лядську землю, окрім великого Володимира, що охрестив землю 22); Данило по його словам охотить ся в похід на Чехію, по части з огляду на короля (угорського), по части жадний слави, бо в Руській землї нїхто перед тим не воював Чеської землї — анї Сьвятослав Хоробрий, анї Володимир Сьвятий 23). По всякій правдоподібности, ми маємо тут і загальну прикмету Галицької Руси: сидячи на руськім пограничу, в безпосереднїм сусїдстві з чужинцями звідси і звідти, місцеві Русини тим живійше мусїли відчувати свою етноґрафічну приналежність, цїнити своє руське імя. 

В иньшім матеріалї про галицьке культурне житє ми стрічаємо теж злуку елєментів західнїх і східнїх. В архитектурі нпр. основний візантийський плян церкви злучуєть ся з західними орнаментаційними мотивами (галицька церков св. Пантелеймона). Поруч принесених з Київа образів в церквах появляють ся „стекла римські, крестильницї отъ земля Угорьская” — як в описи холмських церков 24). Кольонїї Нїмцїв і Поляків (згадані в Холмі й Володимирі в XIII в.) приносили західню орґанїзацію — нїмецького права, і ріжні елєменти західньої культури; нпр. сї Нїмцї кольонїсти мабуть принесли слово цебер в значінню міри, що ми стрічаємо в розпорядженню Мстислава Даниловича про „ловче” 25). Але з другого боку ми бачили, що при сих західнїх осадах основа галицької культури була руська, спільна з иньшими українсько-руськими землями. Ми бачили вище, що Данило вибравши ся в Нїмеччину, красуєть ся в руськім убранню „отцев своїх”, а його вояки мають навіть деякі „татарські” подробицї узброєння. Археольоґічні нахідки показують, що в Галичинї були розповсюднені тіж типи в золотництві, в окрасах, в орнаментицї, що й по иньшій Руси, навіть в XIV в., в самий переддень польської окупації, як показує цїкавий Молотівський скарб 26). 

Грамоти остатнїх галицько-волинських князїв пишуть ся по латини, і що важнїйше — мають латинські княжі печатки, мабуть не були зроблені ad hoc: вони могли уживати ся взагалї в державних потребах. Але заразом, в титулї сих князїв маркуєть ся їх національна сьвідомість — репрезентація руського імени: вони князї „всеї Малої Руси”. Прославлений Візантийцями союзник Царгорода Роман не відмовляє своєї помочи західнїм, латинським монастирям, як сьвідчать записки ерфуртського монастиря сьв. Петра 27), але по нїм зістаєть ся память (в звістній лєґендї) як про противника яких небудь уступок Риму і папству 28). Одна з руських княжен — Сьвятослава, правдоподібно — донька або сестра Льва, вступає до латинського кляштора клярисок в Новім Сончі, заснованого її своячкою, угорською королївною Кінґою 29), але сам Лев заходить ся коло орґанїзації осібної галицько-волинської митрополїї; одно поколїннє пізнїйше претендент на галицько-волинський стіл Болеслав Тройденович для реалїзації своїх претензій переходить на православну віру, а його противники аґітують против нього в Галичинї, викликаючи незадоволеннє православних на ширеннє латинства, і приводять на сїм ґрунтї до повстання і навіть убийства... Як бачимо, зближеннє з заходом не було індеферентизмом або виреченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20705.htm
Категорія: VII. Галичина і Угорська Русь | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 294 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017