Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ. ТОМ 2 » VIII. Степи

ТУРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ СТЕПІВ — ПЕЧЕНЇГИ, ТОРКИ, МІҐРАЦІЯ ПЕЧЕНЇГІВ, УПАДОК І МІҐРАЦІЯ ТОРКІВ; ПОЛОВЦЇ, ЇХ УСТРІЙ І ПОБУТ, ЇХ НАПАДИ В XI В..
ТУРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ СТЕПІВ — ПЕЧЕНЇГИ, ТОРКИ, МІҐРАЦІЯ ПЕЧЕНЇГІВ, УПАДОК І МІҐРАЦІЯ ТОРКІВ; ПОЛОВЦЇ, ЇХ УСТРІЙ І ПОБУТ, ЇХ НАПАДИ В XI В., РУСЬКІ ПОХОДИ НА ПОЧ. XII В. І ОСЛАБЛЕННЄ ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА РУСИ; ПОВСТАННЄ ПЕЧЕНЇГІВ І ТОРКІВ НА ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЦЇ ВІДЖИВАЮТЬ — ЇХ НАПАДИ ПРИ КІНЦЇ XII В.; КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ РУСИ НА ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЦЇ В XIII В. МОНҐОЛИ-ТАТАРИ; ТЕМУДЖІН; ПЕРШИЙ ПОХІД НА ЧОРНОМОРЄ; СМЕРТЬ ТЕМУДЖІНА І ПОДЇЛ ЙОГО ДЕРЖАВИ; ПОХІД БАТУ; ПОХОДИ НА УКРАЇНСЬКО-РУСЬКІ ЗЕМЛЇ, ПОХІД НА УГОРЩИНУ; ОРДА БАТУ ОСАДЖУЄТЬ СЯ НА ЧОРНОМОРЮ, ЇЇ УСТРІЙ І КУЛЬТУРА. МІҐРАЦІЯ ПОЛОВЦЇВ. ПОЛОВЦЇ В УГОРЩИНЇ Й НА РУСИ.





Оглянувши слїди руської людности в степах XI-XIII в., перейдїм тепер до тих турецьких „насельників”, що були тут панами в сї часи 1). Ми бачили вже, як з кінцем IX в. опановала сї степи орда Печенїгів 2), бачили також і те, що се панованнє Печенїгів не мало в собі нїчого певного. Вони були тільки передовим полком в тій стадії кочовничої міґрациї, яку собою відкривали. 

Ми переглянули в своїм місцї, як почавши Гунами й скінчивши Уграми цїлий ряд орд перейшов через наші степи в IV-IX в. 3). Їх рух стояв у звязку з рухом турецьких і монґольських племен у центральній Азиї, але самі орди, що мандрували в наші чорноморські степи, були неясного складу, по більшій части мішані, правдоподібно — з финських і турецьких елєментів головно. Печенїгами відкриваєть ся нова серія, чисто турецьких орд (розумієть ся — теж не без домішок). Їх міґрація, очевидно, стояла в звязку з тими переворотами, які переходили в переднїй Азії по упадку турецької держави іль-ханів (VI-VII в.). В чорноморські степи Печенїги протиснули ся під натиском двох иньших орд, що тисли їх зі сходу, Узів-Торків і Кіпчаків-Половцїв. В серединї X в., як бачимо з оповідання Константина Порфирородного 4), Печенїги, витиснули на північ Угрів, опанували, простір від нижнього Дунаю до нижнього Дона; чотири їх колїна займали землї на схід від Днїпра, чотири на захід, себто вони свобідно й непримушено розложили ся в сїй території. Узи зайняли їх давнїйші кочовища — між Уралом і Волгою; з ними ж, як оповідає Константин, від котрого маємо звістки про сю турецьку міґрацію IX-X в., — лишила ся частина Печенїгів. Окрім Печенїзької орди, дорогу в Европу загороджувала Узам тодї ще Хозарська держава; Масуді оповідає, що Хозари тримали сторожу на Волзї від Узів, не пускаючи їх переходити в Хозарську землю, особливо зимою, коли вода замерзає. 

Під ударами Сьвятослава в 960-х рр. Хозарська держава упадає, і з тим мусїв збільшити ся натиск Узів на Печенїгів, що від тепер на самих собі мусїли нести тягар його. Ми можемо здогадувати ся, що сильний натиск Печенїгів на дальші руські землї, що як раз дає себе знати після сього, при кінцї X в., до певної міри міг стояти в звязку з тим натиском і з тими перемінами, які переходили під впливом його в степу. Заразом Узи під загальним іменем Торків (себто Турків) 5) вперше виступають в нашій полїтицї: підчас походу Володимира на волзьких Болгар він мав помічне військо Торків, що прибуло на конях, суходолом, берегом Волги (правдоподібно з нижньої Волги або Дону), тим часом як руське військо йшло човнами 6). На жаль, процес роспросторення Торків по сей бік Волги й Дону зовсїм закритий від нас, бачимо тільки останнїй результат: у серединї XI в. Печенїги витиснені зовсїм з чорноморських степів. 

Сама по собі орда Торків ледво чи здужала вчинити се, але вона йшла тільки на передї иньшої далеко сильнїйшої орди, що перла їх наперед, а то Половцїв (званих в грецьких і західнїх джерелах Куманами, а в оріентальних — Кіпчаками). Але й під таким подвійним натиском велика й сильна орда Печенїгів тільки поволї уступала. Ми можемо здогадувати ся (правда — тільки здогадувати ся, бо фактів не маємо), що при кінцї X і на початках XI в., саме коли Печенїги так скажено термосять Поднїпровє, коли тут від них „бЂ рать без переступа”, східнї, подонські степи були вже ними страчені. В 20-х рр. XI в. Печенїги затихають. Останньою конвульзією був їх напад на Київщину 1036 р.; відбиті звідси, витиснені з Поднїпровя, вони уступили, як довідуємо ся від сучасного візантийського історика Скілїци, в звичайний захист чорноморських орд — на нижнїй Дунай, в той зяднїстрянський „кут”, і тут якийсь час тримали ся проти нападів Узів. 

Але серед самої печенїзької орди настала незгода й роздїл; Скілїца оповідає так, що в боротьбі з Узами визначив ся незначний Печенїг Кеґен: він кілька раз відбив напади Узів, тим часом як головний печенїзький старшина Тірах був зовсїм безрадний, та ховав ся від Узів у дунайських болотах та затоках. Слава Кеґена обудила зависть в Тіраху, він старав ся його забити, але Кеґен, довідавши ся, втїк на Днїпрові болота й притягнувши до себе два колїна з загального числа тринадцяти печенїзьких колїн, розпочав з Тірахом війну. Його одначе побито. Тодї він перейшов за Дунай (в Доростол) і піддав ся Візантиї; се стало ся десь уже в 1040-х роках. Кеґена в Візантиї прийнято. Осївши ся над Дунаєм, почав він нищити наглими нападами орди Тіраха. Роздражнений сими нападами, не добивши ся від Візантиї утихомирення її нових підданих, перейшов Тірах собі Дунай та почав грабувати візантийські землї. Але вкінцї його побито, він піддав ся теж, і сих Печенїгів оселено в спустошеній Болгарії 7). Слїдом вони одначе збунтовали ся, почали страшно пустошити Тракію й Македонїю, і Візантия вирікши ся зовсїм Болгарії, тільки грошима куповала спокій від Печенїгів — щоб вони не переходили за Балкани. Зміцнена потім міґрацією Торків, печенїзька орда в Болгарії до кінця XI в. зіставалась грозою Візантиї. Тільки напустивши на них Половцїв, Візантия знищила Печенїгів (в страшнім погромі 1091 р.), і на їх місце дістала нового ворога в сих самих Половцях 8). 

Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи-Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й меньш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїйша Половецька орда. Тим часом як Узи били ся з Печенїгами над Дунаєм, подонські степи вже були, очевидно, в руках Половцїв; уже 1055 р. Половцї приходять на границї Переяславщини 9). Але Торки тодї ще мабуть тримали ся на лївім боцї Днїпра, бо тогож року вони прокрадали ся були під переяславський Воінь. Поставлена з одного боку між ворожою ордою Печенїгів, з другого боку — далеко сильнїйшою ордою Половцїв, що тиснула її на захід, орда Торків була сама в такій трудній ситуації, що не могла богато шкодити Руси, тим меньше — могла її бути страшна. Тому то, як я підносив, було великою помилкою руських князїв, що вони, використовуючи тяжку ситуацію Торків, ще й з свого боку на їх ударили. Правдоподібно, власне похід Руси 1060 р. остаточно знищив сили Торків і їх противленнє Половцям: слїдом Торки, як перед тим Печенїги, уступають на захід, і в осени 1094 р. „цїлим народом”, як пише сучасний візантийський історик Аталїота перейшли Дунай 10). 

Аталїота рахує їх орду на 600 тис. люда. Силоміць перейшовши Дунай, на деревляних і шкіряних човнах, та побивши візантийську сторожу, вони кинули ся пустошити візантийські землї, забігаючи навіть в полудневі провінції. Але зима, негідь, хороби страшно знищили їх орду 11). Після того частина їх вернула ся назад за Дунай і як каже Аталїота — піддала ся руським князям. Але й у чорноморських степах ми бачимо потім значні останки Торків і Печенїгів 12): не знати, чи то вони вернули ся з за Дунаю, чи полишили ся в степах при міґрації Торгів за Дунай. Се останнє виглядає правдоподібнїйше; знаємо від Константина, що частина Печенїгів зістала ся з Торками ще при міґрації Печенїгів у чорноморські степи (в IX в.). Частина Торків лишила ся на візантийських ґрунтах, у Македонії, і до них прилучило ся дещо Печенїгів з Болгарії. Як каже Аталїота, вони стали вірними союзниками Греків, і деякі з них діставали високі ранґи в візантийській єрархії. 

Після міґрації Торків степи від Урала і до Дуная зістали ся в повнім і нероздїльнім панованню Половцїв, близько на два столїтя. Зайняли вони головно Подонє. Східньою границею Половецької землї в нашій лїтописи кладеть ся Волга. На заходї часом бачимо їх кочовища й на правім боцї Днїпра 13), але здаєть ся головним їх тереном були степи між Днїпром і Волгою, тому й лївий беріг Днїпра зветь ся в наших лїтописях XIII в. „ратною стороною” 14). Хоч у чужих джерелах „Команія” часом починаєть ся зараз за Подунавєм 15), але щоб Половцї там кочували постійно того не видко. 

Під властю Половцїв, взагалї в залежности від них зіставала ся словянська кольонїзація степів, про котру ми говорили, і ті останки Печенїгів і Торків, які бачимо в степах при кінцї XI і на початку XII в. Але сї печенїзькі й торкські останки, видко, не були задоволені своєю залежністю від Половцїв. При нагодї вони переходили з степів під зверхність руських князїв, пробували й повставати на своїх зверхників, але їх сили були за слабі супроти половецьких. З свого боку у Половцїв мусїла бути довший час спеціальна ненависть до тих кревняків, що перейшли до Руси. На сю гадку наводить особливе їх завзятє на Торків підчас війни 1093 р. і кілька спеціальних походів на тих Торків еміґрантів: так 1105 р. Боняк прийшов під Заруб і там побив Торків, 1125 р. чуємо новий спеціальний похід Половцїв під Баруч, щоб „узяти” тих Торків. Тільки в другій половинї XII в. ся ворожнеча слабне, під впливом обставин, про котрі буде низше мова. 

Подібно як Печенїги й Торки, Половцї теж подїляли ся на колїна, котрими правили певні династиї. Їх іменами часто й звуть ся сї колїна, особливо в наших джерелах. Пізнїйший арабський письменник рахує половецьких колїн одинадцять; та число се ледво чи було все однакове. В наших джерелах стрічаємо такі колїна: Токсобичів, Отерплюєвих, Тарголових, Багубарсових, Бурновичів, Колобичів, Етебичів, Тертробичів, Улашевичів, Бурчевичів 16), але не завсїгди можна відріжнити колїно від ханської династиї 17). Крім того Половцї розріжняли ся по місцям своїх кочовищ: нпр. знаємо Половцїв „лукоморських” (значіннє сього Лукоморя досї не ясне). Що не вважаючи на кочовий побут істновала певна льокалїзація половецьких колїн, се видно і з того, що половецькі хани чи цїлі династиї мали свої городи: знаємо город Шаруканя (Шарукань), город Асеня (Осень) 18). 

Одности державної орґанїзації у Половцїв не було. Правда, ми стрічаємо часом ханів, що мали старшинство в „цїлій Половецькій землї”, нпр. про Юрия Кончаковича лїтописне оповіданнє про Калкську битву каже, що він був „болийше всихъ Половецъ” 19) — але се було тільки старшинство моральне. Поодинокі колїна правили ся самостійно й їх полїтика не обовязувала иньших, хиба треба було умовляти ся з усїма колїнами. Нпр. 1192 р. Рюрик уложив згоду з лукоморськими Половцями, Сьвятослав же хотїв уложити загальну угоду й закликав і лукоморських і Бурчевичів; але з Бурчевичами не можна було прийти до кінця, і Сьвятослав супроти того не схотїв пактувати і з лукоморськими: „не могу с половиною ихъ мирити ся” 20). З сього оповідання виходило б, що тодї Половцї складали ся з двох більших ґруп, бодай на Поднїпровю — лукоморських і иньшої, на чолї котрої стояли Бурчевичі. 

Колїна правили ся своїми ханами, котрих лїтописи наші звуть князями. Число таких князїв бачимо часом дуже велике: нпр. в похід 1103 р. в головній битві лїтопись рахує 20 забитих половецьких князїв 21), а Мономах рахує „лЂпшихъ князей” половецьких, що він узяв за кількадесять лїт в неволю — на 100, а забитих до 200 22). Але тут, очевидно, рахують ся не тільки хани, що правили, але й иньші члени династий нпр. Мономах рахує трох князїв з династиї Багубарса, чотирох з династиї Овчини; в лїтописних оповіданнях з кінця XII в. згадані три князї Колдечі, два Урусовичі, два Сутоєвичі і т. и. 23). Сї члени династий і становили вищу аристократію „Половецької землї” — те, що лїтопись в оповіданню про неволю Ігоря називає „господичичами 24). На чолї їх стояло кілька фамілїй, що мали найбільше значіннє й передавали його від батька до сина; так напр. можна прослїдити одну половецьку династию протягом півтора столїтя: Шарукань, його син Отрок, внук Кончак, і нарештї правнук Юрий Кончакович, „найбільший між половцями”, сучасник першого монґольського походу 25). 

Не вважаючи на брак одноцїльної полїтичної орґанїзації на самостійність колїн, серед Половцїв ми не чуємо внутрішнїх воєн; принаймнї на зверх вони виступають все солїдарно, й ми не можемо вказати фактів, де б нпр. одна частина Половцїв піддержувала одну сторону, а друга — другу, першій противну. Правда, мотив, що заправляв зверхньою полїтикою Половцїв, був дуже простий, зрештою спільний всїм подібним ордам, — здобич. 

Що до самого побуту Половцїв, то звістки про нього, як і про иньші турецькі орди наших степів — Печенїгів і Торків, досить односторонні і взагалї кажучи небогаті. Всї вони були типовими кочовниками. Сталих осад, городів їх властних не було. Жили передовсїм із скотарства. Є, що правда, звістки про уживаннє й деяких родів хлїба (нпр. рижу), але хлїборобства самі вони, очевидно, не знали. Стада були їх майном і богацтвом. По при него важним джерелом прожитку була здобича з нападів на сусїднї оселї народи, та зривки чи то в видї подарунків „мира дЂля” — аби не пустошили сусїднїх земель, чи то за поміч у ріжних війнах. При тім повна до наівности неперебирчивість в відносинах до своїх сусїдів і значна воєвничість 26). 

Ми бачили в своїм місцї, що Половцї скоро йно опанували степи по Торках, дали себе знати Руси кількома нападами (1061, 1067, 1071). Одначе сї напади, скільки можна судити по звісткам, були ще не часті й не мали в собі нїчого особливого; часом Половцї приходять, як союзники князїв ізгоїв. Але вже в 80-х рр., під заколот ізгойської полїтики напади їх стають усе частїйшими та прикрійшими для Руси 27). Разом з тим, почавши від кінця 70-х рр. беруть вони дїяльну участь в печенїзьких війнах Візантиї, виступаючи то союзниками Печенїгів, то союзниками Візантиї проти Печенїгів. Їx сорок тисячному війську, що прийшло під проводом Тугорхана і Боняка і до останньої хвилї хитало ся між Греками і Печенїгами, але вкінцї зістало ся при Греках, — завдячував Комнен свою рішучу побіду над Печенїгами 1091 р., при Лебунію: вона зробила кінець печенїзьким нападам на Візантию. Три роки пізнїйше Половцї счинили похід на Візантию, ведучи претендента на візантийську корону, що називав себе Львом, сином імператора Романа Діоґена 28). Від 1090-х же р. роспочинаєть ся серія їх неустанних нападів на Київщину й Переяславщину, що пригадали найгірші часи печенїзької рати (столїтє перед тим). Боротьба старших князїв з ізгоями, що тревала далї давала дуже вигідні обставини для сих нападів. Половцї безкарно пустошили київські й переяславські передмістя, а полуднева Київщина і майже вся Переяславщина була ними знищена майже до решти. Взагалї сей час — 80 і 90 і роки XI в., то кульмінацінний час сили й значіння Половецької орди, — значіння, розумієть ся, чисто неґативного, руїнного для сусїднїх земель. 

Але Половцї, що називаєть ся, перетягнули струну. Страшне спустошеннє Переяславщини привело тодїшнього переяславського князя Мономаха до того, що він узяв ся до пляну аґресивної боротьби з степом і на початку XII дїйсно перевів його, а його сини Мстислав і Ярополк долучили до того ще кілька ударів Половцям на закінченнє. Ся боротьба — пять більших походів в степи, в саме серце Половецької землї (1103, 1109, 1111, 1116 і недатований похід Мстислава), й кілька дрібнїйших війн підірвали сильно половецьку силу. Половцї понесли великі страти в людях (пригадаймо похвалку Мономаха, що він перебив двіста „лїпіших половецьких князїв”, або звістку про похід 1109 р., що тодї руське військо „взяло” тисячу веж на Дону). Вони стратили духа від сих ударів і відсунули ся далї від границь руської кольонїзації. Лїтописна похвала Мстиславу каже, що він загнав Половцїв за Волгу й Яік (Урал), а епічний уривок про Мономаха дає розуміти, що Половцї, які полишили ся на Дону, жили в великій бідї, иньші ж еміґрували, як хан Отрок — на Кавказ 29). Розумієть ся, в сих звістках, вже з огляду на самий їх характер, мусимо числити ся з гіперболою, але не підлягає сумнїву, що наслїдком аґресивної війни 1-ої чверти XII в. половецькі кочовища мусїли дїйсно відсунути ся і тримати ся обережно. Підчас походу 1120 р. Ярополк зайшов аж на Дін (чи може Донець), але не знайшов тут половецьких кочовищ 30). Звістка ж про міґрацію хана Отрока „в Обези, за Зелїзні ворота” знаходить собі певне потвердженнє в грузинських звістках: грузинський цар Давид (1089-1125) в своїм походї на Сельджуків мав 40.000 помічного війська „Кивчаків”, під проводом їх голови Атрака Шараґанїдзе. По лїтописній транскрипції се б значило Отрока сина Шаруканева, і дїйсно лїтописний Отрок міг бути сином Шаруканя, — так ми й звязуємо згадану вище династию: Шарукань — Отрок — Кончак — Юрий Кончакович. При тім з сього оповідання довідуємо ся, що сей Отрок був тестем царя Давида, і що Кипчаки „жили близько Грузії, й легко їх було покликати в поміч” 31). 

Результатом сього упадку половецької сили мусїло бути ще одно явище — на нього, що правда, маємо тільки натяки, і через те досї його не зауважали. 

Почавши від 1140-х рр. в наших лїтописях починає стрічати ся для Половцїв епітет „дикий Половчин”, „Половци диции” 32) Сього не можна собі витолкувати инакше як тим, що десь коло того часу з'явили ся Половцї не-дикі, Половцї домашнї, свійські. Ми дїйсно стрічаємо згадку про тих. Сьвятослав Ольгович, скаржучись на бідність своєї Чернигівської волости, каже, що вона містить порожні міста, де сидять „псарі” (княжі ловцї) та Половцї 33). Значить, в XII в. дїйсно були на Руси, на руських ґрунтах половецькі осади під руською зверхністю, подібно як були осади Торків і Печенїгів. Пригадавши час, коли з'являєть ся та назва „диких Половцїв”, ми будемо мати право бачити й тут оден з результатів ослаблення Половцїв від тої війни: деякі з них піддавали ся Руси й осажували ся на руських ґрунтах, як „свої погани”. Може бути, що деякі нечувані перед тим катеґорії турецьких осадників на Руси, як „ТурпЂи” (під 1150 р. — в Переяславщинї), „Коуї” (від 1151 р. — в Київщинї й Чернигівщинї), „Каепичи” (під 1160 р.) були власне половецькі колїна. 

Сею половецькою домішкою до давнїйшої печенїзько-торчеської кольонїзації найбільш правдоподібно можна витолкувати переміну, яку бачимо у Чорних Клобуків в другій пол. XII в. — спеціально в Київщинї, бо про чорно-клобуцьку кольонїзацію иньших земель відомости незвичайно бідні. Я вже вище мав нагоду її констатувати: давнїйша ворожнеча Половцїв до Чорних Клобуків заникає, між ними бачимо звязки і зносини, між Половцями є у них „свати”, й вони їх часом навіть перестерігають підчас походів руських князїв на Половцїв 34), або не хочуть брати участи в нападї „на своїх сватів” 35); незадоволений чорно-клобуцький „князь” Контувдїй тїкає до Половцїв 36) і т. и. Разом з тим і відносини Чорних Клобуків до руських князїв уже не такі щирі як давнїйше. 

Але вернімо ся до половецького упадку в першій половинї XII в. Сей упадок, викликаний ударами 1103,1109,1111, 1116 р., підняв дух у підвластних Половцям ордах. До тепер сї останки Печенїгів і Торків, що зістали ся в чорноморських степах під половецькою зверхністю, показували себе пасивно, що найбільше переходили на Русь під руську зверхність: так у 1090-х рр. прийшло „ис Половець” в Переяславщину одно торчеське колїно — Читїєвичі 37); під час походу 1103 р. Русь вивела з степів орду Печенїгів і Торків — „заяша ПеченЂги и Торъки с вежами” 38), очевидно — не проти їх волї. Тепер Печенїги й Торки підняли повстаннє проти Половцїв у самих степах. Лїтопись оповідає про се безпосередно по походї Ярополка на Дін і погромі Половцїв 1116 р., і можна з правдоподібністю думати, що він то й дав безпосередній імпульс до сього повстання. Се був дуже критичний момент, і як би руські князї використали його й помогли повстанцям, то по всякій імовірности, Половецька орда була б знищена, й чорноморські степи були вернені руській кольонїзації, як перед приходом Печенїгів. Але руські князї пропустили сей момент, і Половцї взяли гору над повстанцями. Повстаннє привело до завзятої битви на Дону між Половцями й Торками та Печенїгами. Два днї й дві ночі били ся між собою орди, і результат битви, видно, випав некористно для повстання: Торки й Печенїги покинули степи й пішли на Русь — піддали ся Мономаху. Але, мабуть, з такими великими масами турецьких кольонїстів Мономах собі не міг дати ради — почали ся, видно, непорозуміння, конфлїкти, і в результатї якась частина сих осадників дуже скоро вернула ся назад в степ: „прогна Володимир Береньдичи из Руси, а Торци и ПеченЂзи сами бЂжаша” 39). 

На щастє Половцїв і нещастє Руси, період аґресивної боротьби з Половцями тривав не довго. Він закінчив ся з тим не датованим близше походом Мстислава. З його смертию увагу князїв зайняли нові внутрішнї замішання і примусили забути про боротьбу з Половцями. Перебідувавши сей час („рибою віджививши ся”, як каже епічний уривок про хана Отрока), Половцї скоро діждали ся лекших часів. Їх еміґранти могли вернути ся назад (як оповідає та поетична історія про хана Отрока). Їx кочовища знову зближають ся до руських осад: у серединї XII в., в 1152 p. і пізнїйше, нпр. у 1160-х рр. бачимо їх кочовища по Орелї й Самарі, значить в безпосереднїм сусїдстві руської кольонїзації, що досягала Ворскли 40). Руські князї починають знову (вже від 1130-х рр.) закликати Половцїв до помочи, до участи в своїх внутрішнїх війнах, і тим осьміляють до нападів на власну руку на руські землї. Сї напади від 60-х рр. стають все частїйші й прикрійші, а в 80-х і 90-х рр. по просту не дають дихати пограничній (київській і переяславській) людности. 

В сїм часї напади повторяли ся і по кілька разів до року. „Половцї сеї зими воюють нас часто, наче ми їм Подунайцї чи що”, кажуть 1190 р. „лїпші мужі” з Чорних Клобуків, натякаючі на часті тодїшнї напади Половцїв і на Подунавє 41). Сидючи дуже близько від границь української кольонїзації, що протягом XII в. значно розпросторила ся в напрямі на полудень, Половцї могли дуже легко практикувати подібні пограничні напади. Часом вони, як власне тої зими, залягали де небудь на пограничу і звідси раз по разу наїздили на сусїднї землї. Так пограбувавши город Чурнаїв, Половцї вертають ся на побереже Виси і тут давши коням перепочити, їдуть на Боровий, „и оттуду же Ђздячи и почаша часто) воевати по Рси” 42). Руським князям, як ми бачили, приходило ся попросту тримати чи властиво — самим стояти постійною сторожею з військом на пограничу, щоб сим відстрашати Половцїв від нападів. З другого боку, як підчас свого навалу на Русь в XI в., Половцї являють ся частими гістьми й за Дунаєм, беручи участь в боротьбі Болгар з Візантиєю, продаючи свою поміч часом Візантиї, ще частїйше її ворогам, а заразом, як і на Руси, грабуючи на власну руку задунайські і дальші землї 43). Хонїат з признаннєм підносить, що походи Романа на Половцїв на початку XIII в. зробили користну для Візантиї діверзію 44). 

Але хоч як прикрі були ті часті напади Половцїв руським землям, одначе їх і порівняти не можна з половецькими нападами з перед столїтя, або з печенїзькими з кінця X в. Під час половецької бурі з кінця XI в. Половцї цїлими місяцями тримали в облозї руські міста (як Торчеськ, або Переяслав), по кілька місяцїв перебували, воюючи, на руськім ґрунтї, приймали й вигравали битви. Тепер же вони числять тільки на несподїваний напад: на вість, що в сусїдстві десь є князь, вони полишають свої пляни й тїкають. Нпр. під 1190: „їхали до Борового, але почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчеську, вернули ся до своїх ватаг” 45), або: „Половцї в'їхали слїдом за Ростиславом і хотїли пустити ся „на воропъ” (на грабуваннє) по землї, але зачули, що Сьвятослав, зібравши військо, стоїть коло Кульдеюрева, тож завернули ся й утїкли, покинувши прапори й списи” 46). Досить було в 90-х р. XII в. вийти князю на пограниче десь з військом, аби тим повздержати Половцїв від нападів, а столїтє перед тим вони на руській землї ставали до бою з сполученими полками руських князїв (битва над Стугною 1093 р.). Половцї уже не годні були вернути ся до колишньої сили і енерґії, з котрими вони нищили кольонїзацію й культуру своїх словянських сусїдів в XI в. 

На се в першій лїнїї вплинуло те ослабленнє Половцїв на початку XII в. Воно не минуло дурно, так само й пізнїйші удари — ті походи в степи, що від часу до часу споряжали ся руськими князями 47), тай взагалї вся ся боротьба з Русию. Але певне значіннє мало й саме житє в сусїдстві культурнїйших народів та впливи від них. Взагалї всї азійські кочовничо-розбійничі орди на европейськім ґрунтї з часом деґенерують ся, ослаблюють ся, й ся загальна доля спіткала й Половцїв: вони тратили своє розбійниче завзятє, підпадаючи впливам культурнїйшого сусїдства. Я вкажу тільки на оден характеристичний симптом: розповсюдненнє християнських і руських імен серед Половцїв. Почавши від середини XII в. вони стрічають ся досить часто і то як серед їх „княжих” династий, так і серед просто значнїйших половецьких родин, такі нпр. Василь Половчин, Лавор Половчин, Данило, Глїб Тирієвич, Ярополк Томзакович; хани, що стояли на чолї боротьби з Монґолами 1223 р., сини Кончака і Кобяка носять християнські імена — Юрий Кончакович і Данило Кобякович 48). Се все імена самих „диких”, степових Половцїв. Нема причини думати, що все то були хрещені, хоч і такі факти певне бували 49). Але сї руські й християнські імена вказують у всякім разї на культурний вплив Руси на Половецьку орду, що виявляв ся в тім перейманню імен. 

І такий вплив зовсїм певний буде, коди пригадаємо численні шлюбні звязки руських династий з половецькими, часті спільні походи Половцїв з руськими полками і численну руську людність, що жила в самих степах у безпосереднїй стичности з Половцями. Бачимо близькі звязки між руськими княжими родинами і половецькими — як у Сьвятослава Ольговича з його половецькими вуями, як в родинї Володимира Давидовича, котрого жінка Половчанка по смерти чоловіка вернула ся в степи й там вийшла на ново заміж за якогось Башкорда, як у відносинах, дїйсно приятельських між старим Котяном і галицькими князями Мстиславом і Данилом 50). Бачимо, що між Половцями знаходили ся люди, так перейняті симпатіями до Руси, що вони добровільно виходили з степів на Русь, як Половчин Лавор, що утїк з Ігорем Сьвятославичем 51). Річ сама собою зрозуміла, не була се якась половецька спеціальність: стикаючи ся з культурнїйшим руським елєментом, кожда турецька орда з часом мусїла підпасти впливу, як би зі сходу не приходили зовсїм сьвіжі в своїй дикости турецькі елєменти. Але вернїмось до їх історії. 

В XIII в. ми вже маємо дуже бідні відомости про Половцїв — ба й взагалї про поднїпрянську Україну, з котрою вони мали більше до дїла. Бачимо тільки з припадкових звісток, що нїчого не змінило ся в русько-половецьких відносинах: Половцї робили й далї напади на руські землї (нпр. напад на Переяславщину 1215р.) 52), руські князї теж наводили їх на руські землї 53), але часом задавали їм і чосу (звістки про походи Романа — що „ревнував свому дїду Володимиру” і „кинув ся на поганих як лев, губив їх як крокодиль, і переходив їх землю як орел” 54). Але тим часом над Половцями повис уже меч Дамокля — їх час приходив до кінця, як і їх попередників — Печенїгів і Торків, час забирати ся з чорноморського дозвілля в дальші краї, під натиском нової азійської орди. 

Ся нова азійська міґрація тим ріжнить ся від попереднїх, що ми досить докладно знаємо її історію. Розміри нових переворотів, викликаних нею, були о стільки ґрандіозні, так сильно відбили ся на житю ріжних сусїднїх народів, що вони були описані в ріжних лїтературах, по більш або меньш горячим слїдам подїй, і дають нам досить докладні відомости про них 55). 

Початок руху вийшов від монгольських орд полудневого басейну Амура. До тепер вони не грали визначної ролї і разом з сусїднїми турецькими племенами входили в склад турецьких держав — держави „східнїх Турків” (Ту-кіу, Ту-гю), VI-VIII в., і „цивілїзованих” Турків Джунгарії — Уйґурів, до 1000 p. З упадком держави Уйґурів Монґоли й сусїдні Турки формують ся в кілька незалежних держав, що нужденно жили собі з свого господарства та з тих зривків, які вони від часу до часу робили з сусїднїх більш цивілїзованих країв — з хинських правительств 56) та городів Джунґарії, продаючи їм свою службу проти ворогів. В XII в. Монґольське племя було злучено під проводом славного рода Бурджіґенів, що виводило себе від предка турецьких народів — сїрого вовка; в серединї сього столїтя правив ним Єсуґей-багатур, і у нього був син Темуджін чи Темучін. Темуджін рано зістав ся сиротою, й користаючи з сього більшість монґольських колїн покинула його. З великою бідою удало ся вдові Єсуґея й потім самому Темуджіну зґрупувати на около себе монґольські колїна між р. Ононом і Керуленом, на північно-східнїм краю Монґолїї, і звідси поволї він почав розпросторювати свою власть над сусїднїми монґольськими, турецькими, татарськими племенами Монґолїї. Зміцнивши своє становище, він в перших роках XIII в. розбиває сусїднї турецькі держави (Турків-Кераїтів, алтайських Найманів) і стає паном Монґолїї: загальні збори племен (т. зв. курільтай), скликані ним 1206 року в старій турецькій столицї Каракорумі на Орхонї, оголошують його своїм необмеженим володарем, і він приймає імя Чінґіз-хана, „володаря незмінного”, чи абсолютного. 

Від того часу починають ся великі завойовання Темуджіна. Він розбиває державу Ґіа (Танґутів), західню сусїдку північних Хин, потім самі північні Хини. Конфлїкт з Ховарезмом (теп. Хивою) перенїс війну на захід. Се була велика турецька держава, заснована в серединї XII в., в нинїшнїм Туркестанї, на руїнах сельджуцької держави, вигнаною з Хин династиєю Кара-Китай (манджурською родом, як думають). Пограблений в пограничнім ховарезмійськім містї хинський караван дав Темуджіну привід розпочати війну з Володарем Ховарезма Магометом (1219). Війна була коротка, сили Магомета були знищені протягом кількох місяцїв, але завойовання Ховарезма зараз поставило на черзї долю чорноморських степів: вони ж були тільки продовженнєм степів Туркестана (Кіпчак). Крім того є звістка, що Кіпчаки брали участь в війнї Магомета з Темуджіном, і се послужило причиною походу Темуджінового війська на Кавказ 57). 

Найславнїйших ґенералів Темуджіна Джебе і Субутая вислано з 25-тисячним військом в погоню за Магометом, що втїк на захід по розгромі його військ. Вони прийшли по його слїдам в Абесгун, на полудневім побережу Каспийського моря, але не застали його живим. Підбивши північну Персію, Субутай і Джебе виступили з проєктом походу в Кіпчак (1220). Темуджін прийняв сей проект; провід в експедиції мав узяти син Темуджіна Джучі, але він ухилив ся, й похід відбув ся під проводом Субудая. Підбиваючи й нищачи подорожні землї, він з Джебе пройшов полудневим побережем Каспийського моря на полудневий Кавказ. Знищивши грузинське військо двома наворотами і навідавши ся до Тіфлїса, вони перейшли потім через Дербент у степи північного Кавказа, але тут їх стріли сполучені полки Половцїв, Ясів, Черкесів й ин. кавказьких народів. Перший раз в сїм походї битва випала нерішучо. Тодї Монґоли почали умовляти Половцїв і піддобрювати їх дарунками, аби прилучили ся до них, як одноплеменники, й полишили своїх союзників. Половцї вагали ся, нарештї полишили своїх союзників і забрали ся від Монґолів далї на захід, в чорноморські степи. Та Монґоли, погромивши тепер їх союзників, пішли за ними слїдом. Битва, що стала ся десь на Подоню (1222 р.), закінчила ся дуже нещасливо для Половцїв; сила їх погинуло, разом з ханами Юриєм Кончаковичом — найстаршим ханом, і Данилом Кобяковичом, а старий Котян з останками орди відступив на Днїпро, під руські границї, і звернув ся за помочию до руських князїв, страхаючи, що ся небезпечність від нового ворога чекає й їх самих. 

Як ми вже знаємо, руські князї прийняли сю гадку і прийняли справу Половцїв як свою. Вони пішли на Монґолів, що погромивши Половцїв, зістали ся зимувати в подонських степах, а підчас сеї зимівки зробили похід у Крим, де знищили м. Судак. Даремно Монґоли умовляли руських князїв не мішати ся в їх справу з своїми „хлопями і конюхами — поганими Половцями”, як каже лїтописне оповіданнє. Судячи з нього, загальна опінїя на Руси теж не була прихильна до такої оборони руськими силами споконвічних ворогів Руси. Але руські князї на се не зважали і пішли глубоко в степи на Монґолів. 

На р. Калцї стала ся головна битва, 31/V 1224. Русь і Половцї були розбиті; „обидва війська били ся з нечуваною відвагою, і бій тягнув ся кілька день, нарештї Татари взяли гору”, оповідає сучасне східнє джерело. Монґоли по сїй побідї пройшли до Днїпра, побивши людей в городах, що стріли ся їм по дорозї, й від Витачева (Новгорода Сьвятополчського) вернули ся назад. Потім пішли на Поволже, на Велику Болгарію, де счинили великі спустошення, й північним побережем Каспія пішли в Туркестан. Не знати, чи стало ся се з наказу Чінґіз-хана, чи з таким малим військом самі його ґенерали не уважали можливим вдавати ся в дальші авантури. Але сим походом західнїй Кіпчак введено вже в плян завойовань Чінґіз-хана, і його опанованнє від тепер було тільки справою часу. 

Чінґіз-хана займали тодї східнї справи. В Хинах, і в племенах Ґіа почало ся повстаннє. Субутая вислано на Хинцїв, сам Чінґіз звернув ся на Танґутів. Він вмер, закінчивши там свою роботу і вибираючи ся в Хини (1227). 

Його державу роздїлено між синами, але вона мала зіставати ся неподїльною, під проводом великих ханів, вибираних загальними зборами (курільтаєм). Загальна зверхність зістала ся на разї в лїнїї третього з синів Чінґіза — Оґодая. По турецьким поглядам, на батьківщині, стерегти огнище, мав зіставати ся наймолодший, а старшим належало вести далї батьківську полїтику. Завойованнє Кіпчака віддано на долю Бату, Джучієвого сина, бо Чінгіз-хан був призначив Джучі до походу на Кіпчак, а по иньшим звісткам він і брав у нїм участь. Бату — „Батия” наших джерел, вислано з 150 тис. війська, як рахують азійські джерела, разом з иньшими членами Чінґізового рода, як Ґуюк, Байдак, Менке, згадувані у наших лїтописях. Тим способом двірські партії, що бороли ся за перевагу в спадщинї Чінґіза, позбували ся Бату. Дїйсним провідником сього походу був Субутай, висланий з Бату; його товариша першого походу — Джебе не було вже на сьвітї. Військо мусїло складати ся головно з турецьких контінґентів; Монґолів могло бути там дуже не богато. В наших джерелах сї приходнї мають імя Татарів, що обіймало Монґолів разом з деякими иньшими племенами (в хинських джерелах Монґоли зачисляють ся до „Чорних Татарів”). 

Похід розпочав ся 1236 року від уральсько-каспийських воріт. Військо Бату знищило волзьку Болгарію, побивши богато народу. Другий рік присьвятило воно правобічному Поволжу (Мордві), а в осени розпочало свій похід по великоросийським землям. Почали від Рязанської землї; спустошивши її й розбивши військо володимирського князя під Коломною, Татари знищили Московське князївство й пішли на Володимир, полишений кн. Юриєм, що відмовивши перед тим помочи рязанським князям, збирав війська на р. Сити, в північно-західнїм кутї своїх земель. Татари взяли Володимир, спаливши катедру з множеством народу, що в нїй замкнуло ся, понищили иньші городи — Суздаль, Ростов, Ярославль, а потім розбили над Ситею й військо Юрия та иньших суздальських князїв. Пустошачи все по дорозї, вони пустили ся Волгою в гору, взяли Твер і Торжок, і від Торжка, „люди сЂкуще акы траву” пішли на Новгород, але не дійшовши 100 верст („від Ігнача креста”), завернули ся, правдоподібно тому, бо почали розмерзати ся й псувати ся дороги. Відси вони подали ся на полудень, в степи, кінчити з Половцями. З сього поворотного маршу джерела підносять тільки оден епізод — облогу Козельська в землї Вятичів, що задержала Татарів сїм тижнїв, і богато їм коштувала людей, але скінчила ся винищеннєм цїлого міста. 

В чорноморських степах татарське військо зістало ся коло двох років, підбиваючи Половцїв і сусїдні краї. Повторила ся ще раз історія, котру стільки вже раз бачили наші степи — знищеннє одної азійської орди другою, сильнїйшою й сьвіжійшою в своїй дикости й воєвничости. Половцї пробували боронити ся, але не могли устояти ся 58). Їх остаточний погром став ся в тім же 1238 роцї. Покінчивши з ними, Бату звернув ся на північний Кавказ, а в осени 1239 р. — на українські землї. Його орди знищили Переяславщину й Чернигівщину; оден віддїл приступив і під Київ, але не відважив ся ще перейти за Днїпро. 

По сї


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20802.htm
Категорія: VIII. Степи | Додав: sb7878 (07.06.2009)
Переглядів: 475 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017