Галицько-волинські замішання по смерти Романа — загальна характеристика. Інтервенція Угорщини й протекція угорського короля; похід Ольговичів; Ігоревичі в Галичинї й Володимирі; утеча Романової княгинї з дїтьми. Усобиця Ігоревичів, переміни в Володимирській волости, замішання в Галичу, боярська різня; кампанія 1211 р., повішеннє Ігоревичів; Данило в Галичу; вокняженнє Володислава. Спишська умова; подїл Романової спадщини; Кольоман в Галичу; справа унїї; повстаннє Галичан. Конфлїкт кор. Андрія з Лєшком, Мстислав у Галичу — вперше, становище Данила, його перші самостійні кроки — вертає собі Забуже. Новий союз Лєшка з Андрієм і вигнаннє Мстислава. Мстислав у Галичу вдруге, розрив його з Данилом, угода з Угорщиною, королевич Андрій в Перемишлї й війна 1226/7 р. Абдікація й смерть Мстислава.





Смертию Романа розпочинаєть ся в Галицько-волинській державі довгий, сороклїтнїй період замішань, викликаних боротьбою за галицький стіл. Ся боротьба, описана досить детайлїчно, але заразом — дуже механїчно в Галицькій лїтописи, на перший погляд робить дуже хаотичне вражіннє, так що від неї, на побіжний погляд дїйсно може закрутити ся голова, як казав старий історик Галичини 1). Аби не згубити ся в її детайлях, будемо слїдити головні моменти в розвою сеї боротьби, а особливо — напрями боярської полїтики, що лежали в основі сеї боротьби і коротко вже зазначені вище нами на иньшому місцї 2). 

Конечною точкою сеї боротьби і замішань треба уважати Ярославську битву і подорож Данила до Бату: сї дві подїї, взяті разом, придушили ворожі елєменти і дали Данилови спромогу опанувати свою позицію сильно і певно. Отже сей період боротьби потягнув ся від р. 1205 до р. 1245-6. 

Слїдячи долю місцевої княжої династиї, Романовичів, що опираючи ся на громаду, становили одну сторону в сїй боротьбі, сей сороклїтнїй період можна подїлити на кілька меньших: В першім Романовичі через свою молодість займають зовсїм пасивне становище і відірвані зовсїм від ґрунту; се тягнеть ся аж до моменту, коли вони дістають в остатнє володимирську волость (коло 1214 р.). Відси іде їх князюваннє в володимирській волости, аж до смерти Мстислава, що дала початок Данилови до сьвідомої боротьби за галицький престіл — до 1128 р. Третїй період — їх боротьба за галицькій стіл, аж до Ярославської битви. 

Коли будемо слїдити другий місцевий чинник — боярство, то мусимо покласти ще одну граничну точку, з огляду на переміну в боярській полїтицї, а то боярську різню счинену Ігоревичами (1211 р.); доти бояре ведуть полїтику династичну, відти — вони сьвідомо і свобідно переводять свою боярську полїтику, вирікши ся зовсїм всяких традицій князївсько-дружинного укладу. 

Вкінцї в полїтицї сусїднїх держав, що брали участь в галицько-волинських справах — Угорщини й Польщі поворотну точку становить Спішська умова, 1214 р. (вона припадає на оден майже час з запанованнєм Романовичів у Володимирі); від тодї Угорщина вертаєть ся до своєї давнїйшої проґрами — анексації Галичини. 

Маючи на оцї сї придорожнї стовпцї, можемо пустити ся в свою подорож — слїдити історію галицько-волинських замішань. 

Смерть Романа була для всїх повною несподїванкою. Ворожі елєменти, прибиті ним, на разї не дали познаки житя, і по похоронї Романа Галичане присягли на вірність його малому сину Данилу, що мав тільки три роки (меньшому брату його Васильку ішов тільки другий рік). Управу держави іменем Данила обняла його мати — молода Романова вдова. Розуміючи непевність свого становища, вона звернула ся до найблизшого Романового союзника і свого свояка угорського короля, удаючи ся під його опіку. Угорський король прибув до неї до Сяноку, і тут мусїли між ними стати ся важні умови, про котрі, на жаль, наші джерела не дають близших відомостей; галицький лїтописець хвалить прихильність короля до Романової родини, що він „прийняв Данила як свого милого сина”, але не поясняє полїтичного підкладу сеї опіки 3). З фактів бачимо, що король бере в свою опіку Романовичів і їх землї, а за те, чи то за згодою їх матери і бояр, чи на власну руку, приймає на себе ролю зверхника сих земель: від тепер він титулує себе все королем Галичини і Володимирії (Galiciae Lodomeriaeque rex) 4). Для безпечности ухвалено впровадити в Галич угорську залогу, і король дїйсно прислав дуже значну залогу, „Угры многы”. Ся угорська залога, дїйсно, послужила гальмом на розвій боярської опозиції, придушеної перед тим Романом. Противна Романовичам партія тільки поволї відживала, спроваджуючи своїх розігнаних і розполошених партизанів; на чолї її стали брати Кормильчичі, сторонники Ігоревичів, по смерти Романа закликані назад в Галичину їх одномишленниками. 

Тим часом вість про смерть Романа заворушила його противників між руськими князями. Рухливі Ольговичі, що вже кілька разів виходили з плянамн на Галич, зібрали ся на борзї й поспішили ся до Галича, рахуючи мабуть на своїх прихильників між боярами, бо як з усього видно — вибрали ся в похід з невеличкими силами. Рюрик, що скинув з себе своє невільне постриженнє, відновив свою умову з Ольговичами й прилучив ся до походу. Закликано й Половцїв, і з ними рушили на Галич. Але противники Романовичів, видно, ще не віджили, та й супроти угорської залоги, поставленої в Галичу, і невеликих сил, приведених Ольговичами, не відважили ся показати свою фарбу. Коли Ольговичі приступили під Галич, місто боронило ся, й бояре теж. По нещасливім приступі, Ольговичі „c срамомъ великим” мусїли вертати 5). 

Але Ольговичі вертали ся тільки з тим, аби вибрати ся на ново з більшими силами; на другий рік вони зібрали всю свою фамілїю: пішли Сьвятославичі чернигівські й Ігоревичі новгородські, прилучились смоленські й київські князї з Чорними Клобуками; Половцїв спроваджено теж велику силу. Разом з їх походом рушив на Володимир також і Лєшко, судячи по словам лїтописи — за порозуміннєм з ними 6). Романова вдова з своїми прихильниками супроти сеї коалїції кликала собі в поміч угорського короля. Але що й у самім Галичу ворожа боярська партія, не вважаючи на угорську залогу, підіймала голову, княгиня не відважила ся довше зіставати тут і не діждавши ся приходу угорського короля, втїкла до Володимира, більше певного для Романової родини. Під Володимир потягнув супроти того й король. Тут розпочали ся зносини між ним і Лєшком, і прийшло до порозуміння 7). Про зміст сеї умови джерела не кажуть нїчого, видко тільки, що король умовив Лєшка занехати ворожу акцію супроти Романовичів: прийнявши під свою протекцію Романовичів з їх землями, він тепер якимсь способом втягнув до того й Лєшка. Може бути, що за порозуміннєм з Лєшком же король надумав посадити в Галичу якогось зовсїм стороннього князя — правдоподібно, в ролї провізора галицького стола, з огляду на безрадність сиріт. По нарадї з прихильними Романовичам галицькими боярами рішено взяти до сього Ярослава переяславського, сина Всеволода суздальського, отже князя з впливової родини, що міг би оборонити ся від претензій иньших князїв, а знову в галицькі справи не був замішаний 8). До нього вислано запросини. 

Покінчивши таким чином галицькі справи король і Лєшко пішли назад своїми дорогами. Чи зайняли вони яке становище супроти Ольговичів з їx союзниками, Галицька лїтопись, наше головне джерело, не каже нїчого. З оповідання її виходить, що Ольговичі супроти угорського війська не відважили ся іти на Галичину і перестоявши десь на границях Волини, завернули ся назад, але потім, коли король пішов, знову пішли на Галичину. Партія Ігоревичів використала сю хвилю й настрашивши своїх противників, що військо Ольговичів може їх знищити, нїм Ярослав приїде, перемогла їх опозицію; вона вислала своїх послів до табору Ольговичів, що стояв тодї за два днї дороги від Галича, й закликала Володимира Ігоревича до Галича. Володимир, діставши сю вістку, потайки викрав ся з табору союзників з своїм полком і женучи день і ніч, дістав ся за добу до Галича. Його оголосили тут князем, десь лїтом 1206 р. 9). 

Ярослав Всеволодич, діставши про се звістку, вернув ся з дороги, з під Галича, а Ольговичі з своїми союзниками, поміркувавши, теж не видумали нїчого лїпшого, як вернути ся. Які були між союзниками умови що до подїлу Галичини, не знаємо, але очевидна річ, що не для самих Ігоревичів ішли вони її здобувати, тому й Володимир потайки викрадав ся з їх табору; тому й на далї не міг числити на їх поміч. Одинока сила, на яку він міг покладати ся, була його родина. Він віддав свому брату Роману Звенигород, а для третього — Сьвятослава хотїв здобути Володимир. В тім був інтерес і Володимира і противної Романовичам боярської партії — вибити Романовичів з усїх земель, позбавити всякої опори, „искоренити племя Романово'”, як каже галицький лїтописець. Вони вислали до володимирської громади в посольстві якогось попа, взиваючи її, аби видала Романовичів і прийняла собі князем Сьвятослава, а инакше грозили знищити Володимир. 

Се посольство викликало серед Володимирцїв сильний гнїв:вони хотїли забити навіть того попа-посла, але декотрі з володимирських бояр обстали за ним: мовляв, не годить ся забити посла. Лїтописець закидає їм, що вони „имЂяху лесть во сердцЂ”, спріяючи Ігоревичам, і які-б не були дїйсні мотиви такого виступу сих бояр, дїйсно між володимирським боярством мусїла зарисувати ся ґрупа, що волїла прийняти князем Ігоревича, нїж зіставати ся з недорослими сиротами-князями і дїйсною реґенцією чужих бояр і Романової княгинї. Княгиня довідавши ся про епізод з попом, побачила в нїм лихий знак і настрашена галицькими боярськими інтриґами, по нарадї з найблизшими своїми боярами постановила тїкати з Володимира. Чи дїйсно противна партія була значна, чи дїйсну небезпечність побільшала настрашена фантазія, не знати; я думаю скорше останнє. В найблизшу ніч постановлено утїкти в Польщу; щоб не стягнути на себе уваги, дядько (пістун) вивів Данила воротами міста, а другий повірник княгинї Юрий піп з „кормилицею” разом винесли малого Василька через якийсь пролом в стїнї, „дЂрою градною”, і злучивши ся за містом, утїкли до Польщі до Лєшка. Се стало ся десь при кінцї 1206 чи на початку 1207 р., і тим розпочала ся довга блуканина Романовичів. 

Галицький лїтописець представляє сей крок Романової вдови як дуже відважний, навіть нерозважний: „не знали куди бігти: Романа убито в Польщі, а Лєшко потім не уложив згоди”. Тож він особливою божою ласкою уважає, що Лєшко пожалував сиріт, і навіть вставив ся за ними перед угорським королем. В дїйсности, як я зазначив, мусїла вже перед тим, під Володимиром, стати ся між Андрієм і Лєшком якась прихильна для Романовичів умова. Андрій при тім міг виходити з становища зверхника (сюзерена) Романовичів, на якім він, видко, став від Сяніцького з'їзду (иньше питаннє, чи таке його становище було признане дїйсно в землях Романовичів і в їх окруженню). Які користи від піддержування Романовичів міг він показати Лєшкови, над тим сушити голови не буду, тільки піднесу, що дальші факти: поклик Лєшка до угорського короля і заходи Ігоревичів, аби здержати Андрія й Лєшка від вмішання в галицькі справи в інтересах Романовичів, на мій погляд вказують зовсїм виразно на істнованнє такої умови, що хоч, розумієть ся, виходила з становища інтересів Угорщини й Польщі, одначе забезпечувала Романовичам їх батьківщину. Не можу згодити ся і з поглядом, що Лєшко й Андрій тільки удавали свою прихильність до Романовичів, а в дїйсности дивили ся на них як на своїх невільників-закладнїв 10). Не покладаю ся і я на безкористні симпатиї їх до Романовичів, але підношу той факт, що аж до Спішського з'їзду 1214 р., коли Андрій і Лєшко приходять до нової комбінації: беруть Галичину собі, себто віддають Кольоманови — Андрієвому сину й Лєшковому зятеви, — вони таки до певної міри займають ся долею Романовичів та піддержують, бодай по трохи, їх права на галицько-волинські землї. 

Лєшко, як оповідає лїтописець, прийняв Романову вдову — „ятровь свою” і її сиріт „з великою честию”, й заявив свою готовість оборонити їх від узурпаторів. Зіставивши княгиню з маленьким Васильком у себе, він післав Данила з своїм посольством до Андрія, пригадуючи його приязнь з Романом і взиваючи до спільного походу на Ігоревичів, аби відібрати від них батьківщину Романовичів: ”ходїм відібрати й вернути їм їх отчество”. Так оповідає се галицький лїтописець, іґноруючи попереднє порозуміннє Андрія з Лєшком. Ми, виходячи з нашого погляду, мусимо се розуміти так, що Лєшко відкликував ся до сього недавнього порозуміння і взивав короля до спільного походу в інтересах Романовичів. Правдоподібно, таки дїйсно заносило ся на такий похід в інтересах Романовичів, бо Володимир Ігоревич занепокоїв ся і постарав ся відвернути небезпечність дарунками. Виславши щедрі дарунки в Польщу й Угорщину, він, дїйсно, здержав сей похід, і Андрій з Лєшком обмежили ся плятонїчним співчутєм для сиріт, що полишили ся у них 11). 

Але такий лад стояв не довго 12). Ігоревичі в своїй непевній позиції, завдячуючи своє становище ласцї бояр і не маючи за собою нїкого, не мали навіть стільки розваги, аби бодай тримати ся між собою солїдарно. Між Володимиром галицьким і Романом звенигородським розпочала ся усобиця. Роман удав ся до угорського короля, і хоч се була визначна неконсексенція супроти вже зайнятого Андрієм становища в галицьких справах, Романови удало ся, мабуть знов таки богатими дарунками — притягнути короля на свій бік. Андрій дав Романови помічне військо, і він пішов з ним на Володимира. В битві Володимира побито, Роман узяв Галич і сїв тут, а Володимир подав ся у свої сїверські волости 13). 

Ся усобиця рішучо захитала становище Ігоревичів і той лад, який був уставив ся з ними в галицько-волинських землях. 

Насамперед Ігоревичі стратили Володимир. Правдоподібно, використовуючи галицьку усобицю, Олександр белзький, братанич Романа, звернув ся до Лєшка і його брата Казимира, що були його близькими свояками 14): просив, аби помогли йому здобути Володимир, і прихилив їх до сього. З помічним польським полком Олександр прийшов під Володимир, і місто отворило йому ворота, як Романовому братаничу; дуже можливо, що прихильники Романовичів в Володимирі ще перед тим мали зносини з Олександром, аби позбути ся Сьвятослава Ігоревича. Місто одначе за се своє довірє було досить сильно покаране: Олександрові союзники Ляхи кинули ся грабовати його і викликали тим нарікання на Олександра: „як би не було з ними їх свояка Олександра, казали Володимирцї, не пустили б ми їх і через Буг”. Сьвятослава Поляки забрали з собою в Польщу, а Олександр став княжити в Володимирі. Але се трівало не довго. Ярославичі — Інгвар і Мстислав, задумали собі поживити ся з сих замішань і увійшли теж в близші зносини з Поляками. Інгвар заприязнив ся з Лєшком і видав за нього свою доньку 15). Правдоподібно, Лєшко й поміг йому також відібрати Володимир від Олександра. Але володимирські бояре „не любили Інгвара”, і Олександр, користаючи з сього, відібрав собі потім назад Володимир, „совЂтомь Лестьковымъ”. 

Тим часом Берестяне, користаючи з сих володимирських замішань, вислали до Лєшка посольство, аби пустив до них Романову вдову з малим Васильком княжити у них. Лєшко згодив ся на се, і Василько приїхав до Берестя. Коли-ж Олександр в друге дістав Володимир, Романа вдова удала ся до Лєшка з проханнєм, аби змусив Олександра бодай до якоїсь уступки для Василька, коли забрав його отчину, і Олександр мусїв віддати Васильку полудневу частину Белзько-червенської землї, з Белзом, очевидно — в заміну за Берестє. Тут Василько пробув кілька років, поки Олександр не намовив Лєшка, аби відібрав Белз від Василька і віддав йому. Тодї у Василька з братом зістала ся сама маленька-Камінецька волость 16), і аж потім, мабуть в заміну за Камінь, дістали Романовичі волость в полудневій Волини (Тихомль і Перемиль) та тут ”княжили” з своєю матїрю, як каже лїтопись — ”споглядаючи звідси на Володимир та думаючи собі: як там не крути, а Володимир таки в кінцї буде наш”. Так воно й стало ся незадовго (року 1214-1215) 17). 

Поки Володимирською волостию так самовільно роспоряджав собі Лєшко, піддержуючи то того то сього супроти безрадних Романовичів і їх бояр, в Галичинї ярили ся боярські партії. Роман, опанувавши Галич за помочию Угрів, підняв на себе бояр. Розпочали ся якісь замішання — „безаконьє галичкое и мятежь”, як каже лїтопись. Маємо не підозрілу звістку, що Роман Ігоревич був вигнаний підчас сих замішань: вигнав його Ростислав Рюрикович, очевидно — спроваджений боярами, але потім Романови удало ся вернути собі Галич 18). Нарештї король Андрій, не знати — чи з власної інїціятиви, чи може намовлений галицькими боярами 19), постановив зробити кінець нездалому князюванню Романа і вислав у Галич воєводу Бенедикта. Той ухопив Романа, заставши його в лазнї („в бани мыюща ся”) та вислав на Угорщину, а Галич обсадив знову угорською залогою. 

Ся залога і сам Бенедикт одначе дали ся дуже в знаки Галичу: лїтописець згадує, що якийсь славний галицький книжник Тимотей з Київа доводив „притчею”, що сього Бенедикта треба уважати антіхристом, і лїтописець згоджуєть ся з такою непохвальною характеристикою Бенедикта, признаючи що він був „томитель боярам і горожанам”. Невдоволені ним Галичане звернули ся з початку до Мстислава пересопницького, підбивши його на Угрів, але що Мстислав, видко, вибрав ся з дуже малими силами, тож Галичане не піддержали його й він, осьміяний, мусїв нї з чим вернути ся; галицький лїтописець оповідає, що Іля Щепанович, один з „великих бояр”, мабуть висланий галицьким боярством на зустріч Мстиславу, коли той прийшов під Галич, на глум вивів його на „Галичину могилу” і з усьміхом сказав: „от княже, ти посидїв на Галичинї могилї, то так як би княжив у Галичи” — поглузували з нього, додає лїтописець 20). Потім прийшла вість, що Роман утїк з Угорщини. Галичане вислали посольство до нього й до Володимира 21), перепрошували їх та просили увільнити від угорської окупації. Ігоревичі, котрих нещастя привели знову до згоди, вибрали ся спільно походом на Галичину. Сили їх мусїли бути значні, і супроти загального незадоволення людности угорська залога не відважила ся відсижувати ся в Галичу: Бенедикт забрав ся з своїм полком на Угорщину, й Ігоревичї наново опанували Галичину. Володимир сїв на ново в Галичу, Роман у Звенигороді, а Сьвятослав замість утраченого Володимира дістав Перемишль. Супроти можливої опозицїї угорського короля Володимир звернув ся до давнійшого, випробованого вже способу: вислав великі дарунки на Угорщину з своїм сином Всеволодом і дїйсно тим осягнув бажаний невтралїтет Угорщини 22). 

Але бояре, закликаючи Ігоревичів, зовсїм не мали наміру капітулювати перед ними в своїх змаганнях; з другого боку Ігоревичі, вже перед тим спробувавши боярської опозиції, тепер, видко, були особливо дражливі на неї. Обопільне роздражненнє закінчило ся дуже прикрою подїєю: Ігоревичі, аби зломити боярську опозицію, задумали вирізати противних собі бояр. Нїяких близших подробиць лїтопись не дає, каже тільки, що при нагодї (по прилучаю) сей плян виконано, і в ріжних місцях Галичини убито пятьсот бояр, між ними кілька „великих бояр”; иньші повтїкали. Сю цифру пятьсот, розумієть ся, не можна вважати докладною: так кругло рахували сю різню, може й значно побільшаючи число її жертв як то часто буває. Але у всякім разї число побитих мусїло бути дуже значне 23). Майно побитих і утїкачів сконфісковано 24). Але результат сеї різнї був зовсїм для Ігоревичів несподїваний. Недобитки боярські завзяли ся відомстити ся Ігоревичам за смерть своїх братів і постановили порушити для того все — навіть виставити кандидатуру Романовичів та постягати їх свояків. І їм се удало ся. 

Данило весь сей час, від коли відослав його туди Лєшко (1207), перебував на угорськім дворі. Король Андрій признавав, очевидно, його законним володарем Галичини; окупація, зроблена Бенедиктом, певно, була вчинена в його імени. Галицький лїтописець оповідає, що двірські угорські сфери (або як він каже — „король АндрЂй и боярЂ угорьстЂи, и вся земля”) перед уродженнєм сина у Андрія мали проєкт на випадок, як би не було у короля сина, оженити Данила з донькою Андрія, очевидно — щоб зробити Данила угорським наслїдником 25); але що син і наступник Андрія Беля родив ся ще в 1206 р. 26), то й тут хиба треба бачити анахронїстичну звістку з часів безпосередно по смерти Романа, або ще скорше — просто якийсь відгомін поголосок про пляни на Галичину, які угорське правительство могло звязувати з своєю опікою Романовичам. 

Коли тепер, по різнї, заданій Ігоревичами боярам, з'явив ся на угорськім дворі відвічний ворог Романового рода Володислав Кормильчич з иньшими боярами і попросив, аби король Андрій вислав з ними малого Данила, ”отчича Галичу”, аби відібрати Галичину від Ігоревичів, король Андрій, як каже лїтописець, прийняв сей проєкт „c великою любовью”. Він зібрав сильне військо і під проводом палятина Пота вислав його з Данилом і Володиславом на Галич. Похід розпочав ся звичайною дорогою — від Сянока. Коли угорське військо з'явило ся під Перемишлем, Володислав звернув ся до Перемишлян, властиво — до місцевих боярських родів, умовляючи їx не обставати за Сьвятославом супроти недавнього підступу Ігоревичів: „чого вагаєте ся, братиє! переказує їх слова лїтописець; чи не сї (Ігоревичі) побили ваших батьків і братів, а иньші (Ігоревичі ж) пограбили ваше майно, повіддавали ваших доньок за ваших рабів, і батьківщинами вашими заволодїли ріжні зайди? і ви тепер хочете за них положити душу свою?” Він дїйсно промовив їм до почутя: Перемишляне „сжаливши си о бывшихъ”, отворили перед ним місто і видали князя Сьвятослава. Натомість коли приступили під Звенигород, там не удало ся відвести людей від князя: „Звенигородцї люто бороли ся”, і облога затягнула ся на довго. 

Тим часом наспіли з Волини князї, змобілїзовані, очевидно, також галицькими боярами: прийшли Романові бояре з Белза від Василька з військом, Олександр з Володимира з великим полком, з Луцька від Інгвара полки луцькі й дорогобузькі з його сином, Мстислав з Пересопницї. Се була боротьба волинських Мономаховичів з приходнями Ольговичами, що влїзли їм на ґрунт. Лєшко також прислав помічний полк. Сї полки зійшли ся коло Звенигорода. Роману-ж прибула в поміч половецька орда. Хоч в битві Роману удало ся побити Угрів, але бороти ся з таким переважним ворогом не було що. Роман задумав викрасти ся з Звенигорода, щоб пошукати помочи „в руських князях” — в Київі, де сидїв тодї їх свояк Всеволод Сьвятославич, Але на дорозї, під Шумськом, Романа зловили й привели в табор союзників. Тільки тепер, переконавши ся, що князь їх попав ся в руки ворогів, Звенигородцї піддали ся. Союзні війська пішли під Галич. Володимир з їх наближеннєм утїк звідти, і союзники без перешкоди опанували столицю, в вереснї 1211 р. Тут з великою нарадою, в присутности угорських воєвод бояре волинські й галицькі посадили Данила на столї в катедрі Богородицї. Взятих в неволю князїв Ігоревичів — Сьвятослава й Романа угорські воєводи хотїли відвести на Угорщину, але галицькі бояре задарували їх богатими дарунками і вимогли від них сим, що видали їм сих князїв на пімсту. Тодї бояре повісили їх — факт в історії давньої Руси нечуваний! Одна записка додає ще, що бояре перед тим ще й ”били” сих князїв 27). 

На вість про посадженнє Данила в Галичу приїхала до Галича з Белза його мати, аби взяти на себе реґенцію, бо Данило був ще такий малий, як каже лїтописець, що не пізнав своєї матери. Але її прийшло ся сильно розчаруватись: Володислав Кормильчич, що стояв тепер на чолї боярства, зовсїм не на те спроваджував Данила з Угорщини, аби відступити управу Романовій княгинї й її боярам; він противно хотїв забрати реґенцію собі. Тому між княгинею й Володиславом дїйшло до гострих відносин, і в кінцї вона мусїла втїкати з Галича — „Галичане вигнаша Данилову матерь изъ Галича”, як каже лїтописець. Малий Данило гірко плакав і не хотїв пускати матери, а коли оден з бояр попробував силоміць відвести його коня, Данило добув меча, й хотїв ударити того боярина, але тільки утяв його коня: лїтописець нотує сей перший „оружний” виступ князя. 

Від'їхавши до Белза, княгиня відти, видко, звернула ся з жалями на бояр до угорського короля, і той прийняв дуже до серця кривду своєї своячки. Рішено приборкати бояр; король рушив з військом на Галич, а з Волини прибула княгиня з волинськими боярами і декотрими князями, що піддержали її. Бояре мусїли покорити ся. Головних проводирів їх — Володислава, Судислава і Филипа арештовано. Судислав і Филип викрутили ся грошевими контрібуціями, але Володислава король забрав з собою на Угорщину. Княгиня з своїми боярами взяла знову реґенцію. Але скоро тільки виступили війська її союзників з Галичини, бояре взяли ся на ново до неї й закликали князем у Галич Мстислава пересопницького. Хоч раз уже так сильно надутий боярами, Мстислав дїйсно пішов на Галич. Княгиня на сю вість вислала Василька до Белза, а сама з Данилом виїхала на Угорщину, шукати знову помочи у Андрія. Король дїйсно став ладити ся в похід на Галичину, але в дорозї його задержала страшна катастрофа: смерть його многогрішної жінки Ґертруди, забитої угорськими баронами, обуреними її участию в насильстві, що сповнив її брат над жінкою звістного нам Бенедикта. Андрій залишив похід і вернув ся назад. Мстислав пересопницький тимчасом, настрашений угорським походом, утїк із Галича. Галицькі бояре разом стали повними панами ситуації. Володислав, ще перед тим увільнений Андрієм, вернув ся до Галичини й міг зробити те, чого досї не удавало ся ще нїкому: „воЂха в Галичь и вокняжи ся и сЂде на столї 28). 

Але факт сей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погодити ся. Насамперед Мстислав пересопницький, утративши так нужденно Галич, попробував рушити князїв на Володислава; він спровадив Лєшка, а той понудив до походу Романовичів і Олександра. Володислав виступив на зустріч русько-польському війську з Галичанами і з „своїми” Уграми і Чехами, очевидно — збірною дружиною, яку він собі сформував, аби мати в нїй опору свого князювання. На р. Бібрцї стала ся дуже сильна битва, і Володислава розбито. Але коли союзники приступили під Галич, узяти його не удало ся, й вони обмежили ся тим, що повоювали галицьке Поділє і з тим вернули ся. Володислав виграв справу, але дуже не на довго. В полїтиці приготовляла ся дуже важна зміна супроти галицьких справ, і вона відбила ся передо всїм на Володиславі. 

Ми бачили, що досї й угорський король і Лєшко уважали себе наче-б опікунами малих Романовичів і не раз виступали в оборонї їх прав, хоч і не спромогали ся консеквентно й постійно сих прав боронити. Угорський король при тім уважав Романову державу за васальну і з сього становища опікував ся Данилом. Яку користь мав або надїяв ся мати з підтримування Романовичів Лєшко, не знаємо, але підтримував теж. Тепер в їх поглядах на сю справу стала ся переміна: замість аби обороняти права малих Романовичів своїм мечем, Андрій і Лєшко постановили використати ситуацію безпосередно для себе. Галицька лїтопись представляє, що безпосереднїм мотивом до того послужило запанованнє в Галичу Володислава: Лєшко, виступаючи з своїм проєктом перед угорським королем, починає в лїтописи від того: „не єсть лЂпо боярину княжити в Галичи”. Можливо, що сей драстичний факт був остатнею кроплею, що переповнив чашу: 

могло здавати ся, що Романовичам нїяк не удержати своєї отчини, тож Лєшко й Андрій постановили покинути справу Романовичів і взяти Галичину для себе. Автором проєкту, здаєть ся, був краківський каштелян Пакослав: він потім переводив переговори в сїй справі між Лєшком і Андрієм і дістав за комісію волость у Галичинї. Дивно тільки, що лїтописець зве Пакослава приятелем Романовичів, коли проєкт сей був звернений передо всїм против них. Можливо зрштою, що як справа Романовичів здавала ся тодї зовсїм безнадїйною, то й ті охлапи, які вони дістали при переведенню Пакославового проєкту, могли декому здавати ся добродїйством. 

Плян був такий, що між Лєшком і Андрієм мав утворити ся тїсний союз, сполучений з подїлом Романової спадщини. Маленька донька Лєшка Сальомея — його одинока тодї дитина, що мала десь зо два роки, або й меньше в тім часї 29), мала вийти заміж за другого Андрієвого сина Кольомана, старшого від неї о яких 2-3 роки, і Кольоман з титулом короля мав дістати Галич. Західня Галичина, з Перемишлем, діставала ся Лєшкови, що окрім того мабуть тодї-ж забезпечив собі поміч угорського короля і в своїх інтересах на Волини: Романовичі, за утрату Галичини мали дістати Володимирську волость, але Лєшко лишав собі все північне Побуже — Берестейщину і північну частину Червенської землї — пізнїйшу Холмщину. 

Проєкт сей остаточно прийнято на з'їзді Андрія і Лєшка в Спішу 1214 р. Маленьку Сальомею вислано на двір угорського короля й обвінчано з Кольоманом, а в справі коронації Кольомана Андрій звернув ся до папи (звістного Інокентія III): просив позволення угорському прімасу, архіепископу ґранському, аби міг помазати Кольомана на „короля Галичини”, і бажав, аби папа прислав від себе корону на його коронацію. Папа вволив його бажання : Андрій вмів його звабити, заповівши унїю Галицької Руси з римською церквою. Але ся кореспонденція забрала досить часу, так що коронація наступила не скорше як зимою 1215/6 р. Аби тимчасом прийняти Галичину в фактичне володїннє, Андрій вислав на Галич військо, супроти котрого Володислав не міг удержати ся. Його увязнено і вислано в Угорщину, де він і умер, а лїтописець злобно нотує, що його проба княжити в Галичу принесла нещастє всьому його роду: „нашедъ зло племени своему и дЂтемь своимъ княжения дЂля” — всї князї (взагалї володарі) були не ласкаві до дїтей Володислава за його сьміливий учинок. Малий Кольоман засїв у Галичи з невеликою угорською залогою, на чолї котрої стояв уже звістний нам Бенедикт, знову в ролї фактичного управителя Галичини. Перемишль віддано Лєшкови, а Пакослав, правдоподібний автор цїлого сього проєкту, дістав Любачівську волость. Александра Лєшко змусив забрати ся з Володимира і віддав Володимирську волость Романовичам, а собі полишив „Берестий и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину” 30). 

Сей подїл Романової спадщини між Угорщиною й Польщою міг би мати дуже далекі й важні наслїдки, коли-б завязаний в Спішу союз Лєшка й Андрія удержав ся. В дїйсности він був зовсїм ефемеричним. Король Андрій, що вже від довшого часу займав ся справами Галичини й уважав себе її зверхником, не міг переболїти уступки зробленої Лєшкови — подїлу Галичини між Кольоманом і ним, і вкінцї відібрав від Лєшка західню Галичину. Можливо зрештою, що в самій Спішській умові були такі спеціальні точки про передачу західньої Галичини Лєшкови, які викликали потім непорозуміння. (Можливо нпр., що сю західню Галичину Лєшко брав з тим, аби дати її в посаг Сальомеї, а відтягав ся з передачою її Кольоману, або що) 31). Досить, що Андрій невдовзі по Спішській умові відібрав від Лєшка західню Галичину, і наслїдком того Лєшко став з союзника його ворогом. 

Се було о стільки небезпечно для Андрія, що становище Угрів в Галичинї було й без того хистке. Серед галицької людности угорська окупація і давнїйше була непопулярна, а сей раз Андрій вмішав ся до того і в галицькі церковні справи, що від тодї стільки разів були каменем преткновения для всяких окупаторів Галичини. Ми маємо, що правда, тільки досить загальні згадки про се, але безперечно, що ся сторона угорської окупації причинила ся теж до її непопулярности. Одна лїтописна записка посадженнє Кольомана в Галичинї звязує з латинїзацією руської церкви й нагінками за православним духовенством: „епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу” 32). Се, очевидно, побільшена поголоска, але що повод для неї був, показують листи Андрія до папи: повідомляючи про свій намір посадити Кольомана королем в Галичинї, він заявляє, що галицька людність заявила готовість прилучити ся до римської церкви з захованнєм обряду 33). Очевидно, в тім напрямі він щось робив або бодай пробував робити в Галичинї, а се не могло не збільшити знеохочення людности до угорської зверхности. 

Про дальшу долю тих унїонних заходів ми маємо дуже мало відомостей. Kop. Андрій, очевидно, покладав сю справу на архіепископа ґранського (так виходить з тексту його листу до папи), але папа, видко, дуже заінтересований сею справою, вислав від себе лєґата в Галичину; в плянї його було стягнути руських епископів на заповіджений на р. 1215 собор, що мав зайняти ся справою східньої церкви. Та сього лєґата Андрій до Галичини не пустив, мотивуючи тим, що там підняло ся повстаннє на Кольомана, натомість обіцяв взяти то на себе, аби руські епископи прибули на собор 34). Але по тім актї про ту участь епископів анї взагалї про ту унїю нїчого не чуємо: хто зна чи сам Андрій, зміркувавши, що ся унїонна справа до улекшення галицької ситуації не причинить ся, не постарав ся її зацитькати 35). Але ситуація була вже і так основно попсована. 

Серед бояр угорська окупація могла мати деяких прихильників, котрим вона давала добрі посади і впливи в управі. Серед них формуєть ся угорська партія, на чолї котрої став один з визначних проводирів боярства, звістний нам ще з часів боярської різні Судислав. Але ся боярська партія тодї мабуть що йно формувала ся і не мала особливої сили в землї. Коли ж додати до сього, що руські князї, серед котрих не було анї одного заінтересованого в угорських плянах, всї мусїли зкоса дивити ся на сю узурпацію та тільки чекали принагідної пори, аби викинути чужинця, і серед них Лєшко кождої хвилї міг знайти собі помічників против Угрів, — то зрозуміємо, що нетакт Андрія взагалї, і спеціально його розрив з Лєшком мусїли привести до наслїдків для угорської окупації дуже некористних. 

Уже в листї Андрія до папи Інокентия, писанім ще перед коронацією Кольомана (Андрій в сїм листї просив папу прислати для нього корону), десь під осїнь 1215 р. 36), зазначуєть ся небезпечність для угорської окупації. Король пише, що „останнїми часами галицький нарід не тільки відступив від свого короля (себто Кольомана), нарушивши присягу, але й зібравши військо від сусїдніх Русинів, обложив Галицький замок, де перебував наш син з малою залогою''. Король просить папу вислати свого післанця до Лєшка — пригадати його фамілїйний союз з Андрієм і подвигнути його, аби зайняв ся обороною Галичини против напастників, тим більше, — пригадує він папі, — що „Галичане присягали не тільки на вірність свому королю але й на послушність римській церкві” 37). 

З сього листу писаного Андрієм здаєть ся з дороги до Галича 38), бачимо, що вже тодї союз Андрія з Лєшком був розірваний, хоч Лєшко може й не брав активної участи в тім повстанню Галичан, чи може — походї руських князїв на Галич (Галицька лїтопись промовчала його) 39). Андрій, не чекаючи, нїм збереть ся більше військо, поспішив ся в Галичину й оборонив сина, але по сїй пригодї уже забрав Кольомана з Галича, аби не виставляти його на дальші пригоди 40). Відносини його з Лєшком не поправили ся, противно — дійшло до повного розриву, і Лєшко, розжалений на Андрія, завзяв ся видворити його з Галичини. Він постановив напустити на Угрів, свого свояка Мстислава Мстиславича 41), прославленого воєнними успіхами в походї Всеволода в 1212 р. і ще більше недавною голосною битвою на Липицї (1216), та за свої воєнні здібности й щастє прозваного Удатним. Мстислав, невдоволений своєю позицією в Новгородї, де йому докучала суздальська партія, уже перед тим носив ся з гадкою взяти собі Галичину від угорського короля, в ролї його васаля, і на початку 1215 р. поїхав був з наміром, як каже лїтописець, „просити короля, аби дав йому Галич” 42). Супроти тої ролї, яку Андрій зайняв в відносинах до Галича, в такім плянї Мстислава не було нїчого дивного, але він опізнив ся — Галичину віддано Кольоманови. Мстислав одначе не вернув ся по сїм до Новгорода від разу — може робив якісь дальші заходи в справі Галичини. Правдоподібно, сї пляни Мстислава на Галич, в звязку з останнїми воєнними тріумфами Мстислава, й піддали розгнїваному Лєшкови гадку — звернути ся до нього, як се оповідає лїтописець: „післав у Новгород по Мстислава, кажучи: ти брат мій, іди-сядь у Галичи” (поч. 1217р.). Діставши сї запросини, Мстислав удав ся до своїх свояків на Україну, і ситуація показала ся йому о стільки надїйною, що він постановив покинути Новгород і йти добувати Галичину. 

Близших подроб