Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.)

Кінець галицьких замішань — причини того. Подїл земель між Данилом і Васильком.
Кінець галицьких замішань — причини того. Подїл земель між Данилом і Васильком. Татари і їх зверхність — оповіданнє П. Карпінї; розпростореннє татарської зверхности по українських землях, подорож в Орду Данила. Зміна угорської полїтики, союз з Данилом. Зносини з папою, проєкт хрестоносного походу, розчарованнє Данила, коронація, розрив з папою. Шлюб Романа з Ґертрудою Бабенберґ, участь Данила в боротьбі за австрійську спадщину — похід на Шлезк, кінець австрійського епізоду й дальші відносини до Угорщини. Відносини польські, окупація Люблина. Відносини литовські в 1-ій пол. XIII в., союз з Мендовгом, окупація Ятвяжської землї, боротьба і згода з Мендовгом. Характеристика заграничної полїтики Данила. 





Участники битви, розходячи ся з під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень по смерти Романа. В дїйсности так стало ся. О ярославські мури розбили ся змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров „злого мятежника землї”, пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олїґархії, на котру сї змагання опирали ся. Розумієть ся, сього не осягнула сама по собі анї ярославська побіда над Ростиславом — хоч як важна, анї скараннє одного з боярських олїґархів — хоч сей факт супроти давнїйшої незвичайної вирозумілости Данила для боярських верховодів мав важне значіннє, показуючи, що галицький отчич почув себе вже о стільки сильним, що позволив собі відкинути свою повздержливість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сороклїтньої галицької замішанини ті важні полїтичні зміни, які пішли слїдом за Ярославською битвою, а передовсїм відносини князїв Галичини й Волини до Татар 1). У всякім разї від Ярославської битви датуєть ся вже певне панованнє Данила в Галичинї. 

Внутрішнї відносини уложили ся так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило задержав в своїх руках далї Белзько-Холмську й Дорогичинську землю. Зрештою подїл земель не мав важного значіння за житя обох Романовичів завдяки їх особливій солїдарности: відносини їх скорше були відносинами соправителїв, вони заступали один другого у всяких справах і уважали ся оба мов би спільними князями Галичини й Волини 2). 

Я сказав що йно, що на перелом в галицьких відносинах вплинула передовсїм Татарщина. Під час похода Бату на Руси по всякій правдоподібности надїяли ся, як я вже зазначив вище, що й сей другий татарський прихід буде таким же ефемеричним явищем, як і перший, коли Татари по битві над Калкою также нагло зникли, як несподївано з'явили ся. Тим можна собі пояснити, що руські князї в першій хвилї зовсїм не числили ся з Татарами як чинником полїтичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавали ся Татарам і опираючи ся на них, пробували виломити ся з князївсько-дружинного устрою (про се будемо ще говорити далї), та ледви чи й вони бачили в Татарах якийсь чинник будучности. Але Татари, вернувши ся через руські землї з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборили ся на нижнїй Волзї, з виразним заміром панувати над усею східньою Европою. 

Папський післанець Пляно-Карпінї, що звідав Татарську державу в перших роках по походї Бату, оповідає, що під час його побуту на Українї прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали счислити людність і оподаткувати її, а князї дістали візванє ставити ся перед ханом 3). В його звістках про Татарську державу приходить ся одначе не в однім бачити неоправдану ґенералїзацію фактів, що могли трапляти ся хиба одинично і спорадично, і не знати, о скільки загальний характер мало те завізваннє князїв. Правда, й иньше джерело — житиє Михайла чернигівського, зложене невдовзї по його смерти, представляє так, що князї були візвані Татарами: „Начаша ихъ звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и БатыєвЂ не поклонивше ся има” 4); але й тут не виключений сумнїв, що аґіоґрафічний шабьон міг зґенералїзувати або підкрасити ті мотиви, з яких почали ся подорожі князїв до Орди. 

Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередно по повороті його з Угорщини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і одна з сучасних лїтописей каже, що його візвано до того. Иньша додає, що Бату настановив його старшим над всїми князями „в Русскомь язцЂ” 5). Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне стало ся дїйсно, то иньші князї, зачувши про се, і без татарських візвань мусїли поспішити ся в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава. 

Як би там не було, у всякім разї з р. 1244-5 маємо звістки про цїлий ряд суздальських князїв, що вони їздили „в Татари про свою отчину” і діставали потвердженнє, а в 1245-6 р., майже в однім часї, чуємо про подорожи в татарську орду, до Бату двох визначнїйших українських князїв — Михайла і Данила. Про Михайла Галицька лїтопись каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидїв у Київі, потім — при поворотї його — утїк на Угорщину, а вернувши ся звідти, сїв у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і відси виїхав до Бату, „прося волости своєя отъ него”; не знати — чи маємо розуміти. тут Чернигівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожи Данила Галицька лїтопись оповідає не меньше ляконічно: „Коли Данило і Василько були в Дороговську (зараз по Ярославській битві), прислав до них Могучій свого посла з жаданнєм: „дай Галич”. Данило дуже тим зажурив ся, бо не укріпив своєї землї городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия”. З сього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признаннє Романовичами татарської зверхности, а про щось иньше. Найбільше правдоподібним буде поясненнє, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князїв, і тепер Могучій жадав, аби Данило з Галича уступив ся для того обдарованого 6). Правда, західнї українські землї трудно було уважати за підвластні Орді, й Пляно Карпінї оповідає, що Татари в 1246 р. ладили ся до великого походу на західню Русь, Польщу, Угорщину, й далї; але в тім власне могла лежати полїтична інтриґа — напустити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західнї українські землї під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під сю зверхність. 

У Данила не було иньшого виходу, тільки або боронити ся від Татар, або піддати ся зі своїми землями, галицькими й волинськими, під татарську зверхність і тим попробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з Татарами не було що й думати, маючи против себе й Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збираєть ся в дорогу до Бату. 26/X 1245 він уже виїхав у сю путь і за кілька день був у Київі, де в Видубицькім монастирі казав відправити службу божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”. Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; лїтописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино!” 

Але цїла ся візита гірким соромом налягла на душу Данила і його прихильників. Показана йому честь в Ордї галицьким лїтописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє!'' 

Данило пробув у Бату три тижнї й дістав потвердженнє своїх прав на всї свої землї, але за те мусїв признати себе „холопом татарським”, підручником татарського хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тїшили ся, що вернув ся цїлий” 7). 

Гірке почутє „обиди” дїйсно мусїло наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого житя: злучивши нарештї в своїх (з братом) руках свою отчину, як раз мусїв схилити ся перед „поганином”, признати себе „холопом” татарського хана. З сею ролею він не міг помирити ся і користаючи з тимчасової згоди з Татарами, постановляє приготовити ся до боротьби, ”будує городи против безбожних Татар” 8), а з другого боку надїєть ся знайти опертє против Татар в західнїй Европі. 

Та хоч як тяжко було для Данила понижати ся перед Татарами, але ся покора, як то часто буває на сьвітї, принесла для нього ріжні матеріальні користи. Його подорож до Бату і признана йому протекція Татар незмірно підняла значіннє Данила в очах західно-европейських володарів, що тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”. Сам галицький лїтописець зовсїм правдоподібно толкує наглу зміну в відносинах угорського короля до Данила його подорожею до Бату. Він каже, що скоро по поворотї Данила Беля прислав свого посла до нього й сам тепер запропонував йому, аби Лев оженив ся з його донькою, котрої відмовив, як ми бачили, пять лїт тому; „він бояв ся Данила, поясняє лїтописець, бо той був у Татар, побідив Ростислава і його Угрів” 9). Перший мотив, безперечно, був рішучим, хоч можна навести ще й иньший: увага Белї звернула ся в иньший бік — на боротьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом сих обставин Беля залишив свій плян — посадити Ростислава в Галичу, зробив його баном Славонїї, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою, й на сїм скінчила ся полїтична карієра Ростислава. Тільки титул „князя Галичини” лишив він собі на памятку минулого 10). 

Але Данило, як оповідає Галицька лїтопись, сим разом стрінув пропозицію Белї дуже здержливо. Лїтописець каже, що він не вірив Белї, бо той не додержав уже перед тим слова: „порадивши ся з братом, не повірив його словам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) й зрадив”. Се обясненнє і взагалї гадка лїтописця, що переговори Белї з Данилом крутили ся коло самої справи шлюбу Льва, здають ся трохи поверховними, але за браком всяких иньших звісток і ми не можемо йти далї простих здогадів. Можемо нпр. здогадувати ся, чи війна Угорщини з Австрією не насувала Данилови инакших, некористних для Угорщини плянів, як то було вже в 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Белї, аби Данило став його васалєм, яким був Ростислав, і т. и. Треба запримітити, що Беля й по згодї з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з сього ще не можна виводити, що він задержав якісь дїйсні права над Галичиною. Взагалї ми не можемо нїчого певного сказати про те, на яке становище став до Белї Данило, уложивши з ним згоду. 

Вкінцї знаємо тільки, що Данило отягав ся з відповідею на пропозиції Белї, але з другого боку гадцї помирити ся з Угорщиною не противив ся. Лїтопись оповідає, що в сїй справі посередничив Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на посьвященнє до Царгорода через Угорщину (може бути — власне з порученнєм по дорозї навязати дальші переговори з Белею). Кирило мав переговори з Белею і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з'їзд з Белею й уложив з ним згоду. Льва при тім оженено з королївною Констанцією, а Данило вернув Белї угорських панів взятих в неволю під Ярославом (1247) 11). 

Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з Татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодїж розпочаті зносини з папою 12). 

Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до Татар — Пляно-Карпінї з товаришами, що їдучи до Татар стріли Василька в Ленчицї у Конрада мазовецького, потім на запрошеннє Василька гостили у нього десь в перших днях 1246 р. і при тім намовляли самого Василька й руських епископів до унїї, читаючи їм якусь папську булю про злуку церков. 13) Василько відповів одначе, що без Данила не може сеї справи рішати. Тому можна з усякою правдоподібністю думати, що стрівши Данила в його поворотї з Орди в мартї місяцї, десь на Подоню 14), Карпінї й з ним мав переговори. Заінтересованнє, яке збудили в обох князях сї розмови, каже нам здогадувати ся, що мова йшла не про саму лише унїю, про котру згадує Карпінї. Ся стара історія нїякого заінтересовання не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче орґанїзувати союз европейських народів против Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути против них хрестоносний похід, — мусїли зробити сильне вражіннє на Романовичів, перейнятих гірким почутєм „обиди” від татарської кормиги. Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель 15). 

Коли Пляно-Карпінї, вертаючи з Орди, знову пробував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідав ся, що вони навязали зносили з папою — вислали до нього свого посла 16). Маємо серію папських буль з 3 мая 1246 р. 17), що були мабуть результатом реляцій Пляно-Карпінї про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути 18). Папа заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотїв його скривдити, грозить гнївом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцюючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм лєґатом поручає порозумівати ся в справах релїґійних і висловити йому свою гадку що до Татар 19). 

Чи наслїдком отсих буль вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій в сих зносинах і тільки та друга гостина Карпінї, лїтом 1247 р., відігріла їх. Мусимо здогадувати ся, що відповіди прислані папою й ті устні пояснення, які могли дати Данилови його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Инакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила й піпхнула його до сих зносин, — про боротьбу з Татарами, вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких „звичаїв і обрядів” (лист папи до лєґата), чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали. Відгомін незадоволення в сїй справі знаходимо і в пізнїйших папських листах (нпр. в дозволї правити службу на просфорах) і в замітцї лїтописця, що згадуючи про коронацію Данила, підносить прихильність папи до руського обряда: „Некенти бо кленяше хулящимъ вЂру грЂцкую правовЂрную” 20); тут маємо, мабуть, відгомін пізнїйших пояснень папи, що мусїв відступити від перших, занадто великих вимагань своїх в справах обряду. 

Зносини були урвали ся, і тільки Карпінї, що з поворотом знову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часї, потрапив знову розбудити давнїйші надїї й пляни Данила: він вислав разом з Карпінї своїх послів і грамоти до папи 21). 

На се посольство папа відповів знову цїлою пачкою буль:з серпня і з дальших місяцїв 1247 р. та перших місяцїв 1248 р. маємо аж шість буль до Данила і Василька, де папа знову приймає їх в опіку св. Петра, позволяє їм здобувати собі назад відібрані від них землї, дає діспензу Васильку за його шлюб (уже давнїйший), дозволяє в руських землях правити службу на просфорах і т. и. В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати 22). Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконати ся, що реальної помочи против Татар йому нема що надїяти ся від папи — й залишити дальшу кореспонденцію в сїм напрямі 23). 

Чотири роки пізнїйше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалить ся, що не пожалував труду й встиг прихилити Данила на ново до зносин, і від нього мають прибути до папи посли 24). Не знаємо вправдї, чи дїйсно Данило тих послів вислав, але зносини таки були відновлені, і може бути, що в сїм напрямі дїйсно вплинув на Данила Беля. Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся; (очевидно, він сподївав ся, що така коронація роздражнить Татар іще більше). 

Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар, і поручив його провідувати леґату Опізо 25). 

В звязку з сим очевидно стояло нове посольство до Данила в коронаційній справі: Опізо прибув до нього з королївським вінцем і порученнєм коронувати ним Данила, і привіз запевнення помочи від папи. Він з'їхав ся з Данилом у Кракові. Данило, як каже лїтописець, таки не хотїв прийняти вінця, та впливи Данилової матери, котрій, як католицькій прінцесї, не могла не бути приємна ся перспектива королївського титулу, і намови польських князїв, що обіцяли Данилови також поміч на Татар (мабуть Опізо таки й звернув ся до них, аби впливали на Данила), — перемогли неохоту Данила. Він згодив ся, і казав Опізови їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсїм тихо, на краю Данилової держави — в Дорогичинї (правдоподібно, Данило навмисно вибрав сей найдальше від Татар положений город), без особливої паради, без з'їзду князїв, серед походу Данила на Ятвягів. Про саму коронаційну церемонїю не знаходимо нїяких подробиць в нашій лїтописи; вона каже тільки, що Данило „прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів” 26). 

Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся 27), але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше. Буля 1255 р., де папа дозволяв Мендовґу воювати руські землї і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчаровання римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилови булю, де вже рішучо докоряє йому, що він відступив від послушности римській церкві, забувши її духовні й сьвітські добродїйства — дану йому корону; папа взиває його вернути ся до римської церкви, инакше загрожує йому клятвою, а в листах, виданих до епископів оломунецького, вроцлавського й иньших, поручає, аби вони клятвами й „зброєю вірних” змусили Данила до його обовязку 28). 

Але з сих візвань і погроз не вийшло нїчого. Данило залишив усякі відносини до римської курії, і його королївський титул зістав ся одинокою памяткою сеї першої — ефемеричної руської унїї. Цїкаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королївському титулу не надавав особливого значіння, його окруженнє, видко, цїнило досить високо сю відзнаку: галицькі лїтописцї почавши від коронації все титулують Данила „королем”. 

Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами, на котрі тепер кинемо оком. 

В відносинах Данила до Угорщини ми спинили ся на помиренню й союзї Белї з Данилом, уложенім в 1246 р. Беля тодї носив ся з плянами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерти остатнього Бабенберґа Фридриха II Воєвничого, як порожній лен, перейшла в управу цїсаря Фридриха II. Наслїдком роз'яреної боротьби між сим цїсарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, змагав ся не допустити, аби такий важний здобуток зістав ся в руках ворога. Коли Беля заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвав ся з найбільшою готовістю на сей плян 29), але Беля не мав під рукою потрібних сил, аби зараз забрати ся до війни з цїсарською партією, й поки він зберав ся, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинив ся на Ґертрудї, братаницї покійного герцоґа, й її чоловіку — маркґрафі баденськім Германї. Завдяки помочи папи й династичній прихильности до Ґертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Беля зробив кілька нападів на австрійські землї 30), але без всяких важнїйших результатів. Наша лїтопись оповідає, що він кликав до помочи також і Данила, й той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Белї послів з Австрії 31). До походу не прийшло, і Данило, здивувавши Угрів й Нїмцїв своїм невиданим убраннєм і узброєннєм своїх вояків, вернув ся до дому. Повне мовчаннє джерел дає здогадувати ся, що Данило взагалї не брав участи в походах Белї на Австрію сих років, і воно зовсїм правдоподібно, що маючи далеко реальнїйші справи під носом, Данило не охотив ся до участи в такій далекій і для нього неінтересній справі. 

Тим часом маркґраф Герман умер 32), і барони Австрії вкінцї, знеохочені анархією, вибрали собі герцоґом чеського королевича Отокара, що без усяких перешкод опанував Австрію 33). Беля, переконавши ся, що власними силами нїчого осягнути не зможе, задумав втягнути Данила й уложити широку коалїцію проти Отокара. Він виступив з проектом оженити Ґертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенберґів. Сей проєкт прийнято прихильно обома сторонами — і у Ґертруди і у Данила. Роман прибув в Австрію, й тут десь весною 1252 р. в замку Himberg 34) під Віднем відбув ся шлюб Романа з Ґертрудою та уложено трактат, де Беля з'обовязав ся помагати Роману здобути собі Австрію. 

Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Беля, в попереднїм роцї спустошивши Австрію й Моравію, на 1253 р. уложив плян великої союзної кампанії на Отокара. Сам Беля мав напасти на Моравію; Данило разом з Болєславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінґи, доньки Белї, теж був втягнений до коалїції, мали йти на Шлезк; з заходу на Австрію мав напасти иньший союзник — герцоґ баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали піддержати Романа Угри. Але сей широкий плян скінчив ся на спустошенню Моравії і Шлезка, де руські й польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсїм слабка: Баварцїв відбито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістаєть ся зовсїм неясним. 

Галицький лїтописець гірко нарікає на Белю, що він надавав Романови обіцянок і потім зовсїм не піддержав його. Він каже, що Роману приходило ся тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отокаром; Отокар радив йому розірвати свій союз з Белею й подїлити з ним — Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотїв зрадити Белї. Беля ж не тільки не поміг Романови, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які тримали ся Ґертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщинї. Ґертруда одначе на се рішучо не пристала, хоч тодї вони були в дуже труднім становищу, обложені в Гімбурґу військом Отокара: в замку настав голод, і для Ґертруди й Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара. 

Скінчило ся тим, що Роман, як каже наша лїтопись — за радою Ґертруди, викрав ся з замку й подав ся до батька (в 1253 р.). Правдоподібно, Ґертруда, коли справдї так Роману порадила, надїяла ся, що йому удасть ся подвигнути батька до більш активної участи в австрійській справі. Але Данилови, після того як показало ся, що на поміч Белї нема що числити, розумієть ся, було трудно брати на себе сю справу, й він Романови не поміг. Не знати, чи Роман потім вертав ся до Ґертруди: нема про се нїякої звістки. Для нього не було виглядів в Австрії, Ґертрудї ж, видко, не хотїло ся кидати те, що мала вона в Австрії, й їхати за чоловіком на Русь, й вони розійшли ся. Австрійські хронїки закидають Романови, що він кинув свою жінку на глум; лїтопись галицька підносить, що він виїхав з Австрії за порадою самої Ґертруди, але мовчить про їх дальші відносини. Бачимо тільки, що Романа, по поворотї, заанґажував Войшелк в литовські справи, й він оженив ся на ново з донькою одного з русько-литовських князїв — Глїба волковийського. В Австрії ж скоро по відходї Романа прийшло до порозуміння між Белею й Отокаром, і вони подїлили між собою спадщину Бабенберґів (Беля дістав більшу частину Штирії, Отокар решту). Ґертрудї полишено значні маєтности в Штирії, де вона й жила потім довший час: від Романа вона мала доньку Марію, що вийшла потім за сина загребського бана Стефана IV 35). 

Двозначна роля, яку Беля відограв у сїм епізодї з Романом, здаєть ся, переконала Данила, що йому нема що числити на угорського короля, і відносини між ними, видко, ослабли, але були спокійні. Лїтопись наша оповідає, що Данило під час Бурандаєвого походу (1260 р.) був утїк в Польщу, а відти на Угорщину 36); супроти звісток австрійських джерел, що він брав участь в походї Белї на Австрію сього року (лїтом), дуже правдоподібним здаєть ся здогад, що в сей похід він попав припадково, під час сеї своєї втікачки. Оден хронїст каже, що він був і на з'їздї у Віднї Белї з Отокаром 37), — сей з'їзд закінчив їх війну 38). По тому лїтопись згадує ще подорож Данила на Угорщину (десь 1262 р.), але не поясняє мотивів; можливо, що се була просто сусїдська візита 39). Не знаємо нїчого, яке становище займав Данило супроти внутрішнїх замішань Угорщини в остатнї роки Белї та його боротьби з сином Стефаном. Аж з часів Стефана 40) маємо лист, що сьвідчить про добрі відносини між Угорщиною й галицько-волинськими князями, але се хронольоґічно вже виходить по за часи Данила. 

В русько-польських відносинах ми спинили ся на союзі Романовичів з Конрадом 41). Ми бачили потім, що Михайлу удало ся перетягнути Конрада до себе під час боротьби за Галич, і в війнах 1236-7 р. він виступає противником Данила. Але сей розрив Данилови не пошкодив: він скористав з нього для того, аби відібрати собі Дорогичин, а самого Конрада зашахував Литвою 42). Одначе потім між ними, видко, прийшло знову до порозуміння, і в 1240-х рр. Романовичі яко союзники Конрада увійшли навіть в конфлїкт з Болєславом Лєшковичом (т. зв. Огидливим), з котрим Конрад вів боротьбу за Краків” 43). 

Ся війна, роспочавши ся пограничними спустошеннями 44), привела вкінцї до досить важного факту — окупації Русинами Люблина. Галицька лїтопись вправдї оповідає тільки, що в сю війну Данило з Васильком, обложивши Люблин, змусїли Люблинцїв до того, що вони пообіцяли на далї „не помагати князю свому”, але в польських річниках маємо виразну згадку, що Русини (чи тодї чи зараз потїм) зовсїм освоїли Люблин, для оборони його виставили тут камяну вежу, відновили замок, і володїли ним якийсь час 45). Чи відібрали його потім Поляки силоміць, чи звернув Данило його сам, не знати, але сю другу можливість уважаю супроти тодїшньої ситуації правдоподібнїйшою. 

По смерти Конрада 46) бачимо Данила в згодї з обома лїнїями — краківською й мазовецькою. З мазовецькими князями Романовичі стояли в близших відносинах. Галицький лїтописець каже, що Данило мав вплив на Болєслава Конрадовича, бо він був оженений з його своячкою, донькою Олександра белзького; по його словам впливу Данила на Болєслава Конрадовича завдячав Зємовит, його брат, що дістав спадщину по братї 47) — до того мав його намовити Данило, і взагалї Данило й Василько уважають Зємовита своїм протеґованцем. Нпр. закликаючи його в похід на Ятвягів, вони в лїтописи кажуть йому: „бачив ти від нас добро, іди ж тепер з нами на Ятвягів”. Земовит теж оженив ся з якоюсь своячкою Романовичів Переяславою, котрої рід одначе близше не звісний (недавно висловлено здогад, що то була донька Данила, але се тільки здогад). Він був дїяльним помічником Данила в його заходах коло підбивання Ятвягів (при кінцї 1240-х і на початку 50-х рр.), але в сих походах помагав Данилу також і Болєслав краківський. Вимушена участь Русинів в походї Бурандая на Малопольщу (1259) не попсовала сих відносин, і перед смертию Данила вони були унормовані на з'їздї його з Болєславом у Тернаві 48). 

Та сї відносини до Польщі не грали особливої ролї. Далеко важнїйше значіннє мали відносини литовські. 

Вище була мова про завзяту боротьбу, яку провадив з Литвою Роман. Його смерть широко відтворила ворота литовським нападам на Волинську землю. Лїтопись, зайнята історією спадщини Романа, не вичисляє близше сих нападів, тільки принагідно згадує при подїях 1209-10 рр., що в ті часи „(бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй оть воеванья литовьского и ятвяжьского” 49). Розумієть ся, волинські князї не залишали відвдячувати ся Литві, але в сих часах полїтичних замішань про якусь сильнїйшу боротьбу з їх боку не можна думати, аж поки на Волини не осїли ся міцно Романовичі. Отся важна переміна в полїтичнім житю Волини була мабуть причиною зміни в відносинах русько-литовських: при кінцї 1219 р. литовські й жомоітські князї уложили згоду з Романовичами, приславши своїх послів у Володимир 50). Се зменьшило литовські напади — „бЂ земля спокойна”, каже лїтописець, але не так дуже, бо не всї литовські племена обіймала ся княжа орґанїзація, й ятвяжські племена, що не входили до сеї орґанїзації, далї вели свої напади 51). Все ж таки по угодї 1219 р. литовські напади стали рідші, а окрім того вона дала Романовичам цїнних союзників, котрих вони уживали в потребі против Польщі 52). 

Потім ми довший час не знаходимо докладнїйших відомостей про відносини до Литви. З одної згадки бачимо, що при кінцї 1220-х рр. Литва уважала ся союзною, але Володимир пинський, що мав порученнє стерегти Волинь від Ятвягів, побив Литву, коли вона вибрала ся на Польщу. Може бути, що се було причиною розрива: в 30-х і 40-х рр. бачимо одних литовських князїв союзниками Данила, иньші знову воюють його землю 53). 

На тридцяті роки припадає сформованнє серед Литви першої більшої держави в руках Мендовга. Підбиваючи собі дрібнїйших литовських династів і сусїднїх дрібних руських князїв в басейнї Нїмана, Мендовгу було наручно бути в союзї з сильнїйшими руськими князями — Романовичами, аби вони йому не перешкоджали в сих заходах. Він служив Романовичам своїми помічними полками; окрім того нищив тих дрібних литовських династів, що давали ся в знаки волинським і пинським землям (пинські тодї стояли під протекцією Романовичів); сього виставало, аби оправдати такий союз в очах Романовичів, зайнятих тодї передовсїм заходами коло привернення своєї батьківщини. 

Набіги литовських кунїґасів і ятвязьких ватажків на руські землї тодї дїйсно були дуже часті. Се бачимо з лїтописних записок, а ще більше — з замітки Карпінї, навіяної очевидно місцевими оповіданнями: він каже, що переїздячи полудневою Волинею й Київщиною, дуже бояв ся Литовцїв, „бо вони часто нападають на руські землї вповнї несподївано” 54). Се привело вкінцї Данила до пляну систематичної боротьби з Ятвягами, найменьше дисциплїнованими й найбільше прикрими з сих напастників, на повне їх знищеннє. Сю боротьбу Данило розпочинає, покінчивши галицьку справу, в союзї з мазовецькими князями — Конрадом і його синами, і рядом сильних і немилосердних спустошень, з паленнєм сел, нищеннєм майна, вирізуваннєм або забираннєм в полон осадників Ятвяжської землї, змусив частину Ятвягів до покорности 55). Вони, як оповідає лїтописець, прирікли давати дань і обіцяли ся бути послушними: „работЂ быти єму и городы рубити в земли своєй” (себто замки для Данилових залог) і дали на те закладнїв (дЂти своя). Данило дїйсно зібрав дань з них через свого воєводу і частину її післав в дар Полякам: „на сьвідоцтво власти — аби знала земля Лядська, що Ятвяги платили дань королеви Данилу” 56). Супроти нїмецьких рицарів Данило застеріг собі права на частину Ятвяжської території дипльоматично: при кінцї 1254 р. він уложив трактат з пруськими рицарями, в котрім ті признавали Данилови й його союзнику Зємовитови права на третину Ятвяжської землї 57). А та ґалянтна посилка ятвяжської дани до Польщі, оповіджена лїтописцем, мала на метї застерегти здобуту територію від претензій польських. Данило, видко, заміряв стати міцною ногою на Ятвяжській землї. 

Ще важнїйші перспективи відкривали зносини Данила з Мендовгом. В наших звістках він виступає союзником Данила вперше в подїях 1237 р. і зістаєть ся таким і в 40-х роках. Данило навіть оженив ся з його братаницею”). Але він мусїв з часом спостерегти, що Мендовг занадто виростає й стає небезпечним сусїдом. Поводом до розриву стало ся те, що Данило прийняв до себе братаничів Мендовга, своїх шваґрів, Товтивила й Викинта, коли Мендовг їх вигнав з їх володїнь. Лїтописець поясняє се родинними мотивами, що Данило пожалував їх як своїх свояків, але те, що він далї про Данила оповідає, вказує на істнованнє у Данила певного пляну: Данило, ухопивши ся за сю подію, задумав плян широкої коалїції на Мендовга. Він післав до польських князїв, закликаючи їх на війну: „прийшов час християнам ударити на поган, коли вони почали самі між собою воювати ся”. Викинта він післав до пруських рицарів, аби притягнути їх до коалїції, та поручив йому підняти на Мендовга Ятвягів і Жмудь (Викинт і Товтивил самі були жмудськими династами). Се Викинту удало ся. Тільки Поляки Данила не підтримали. У всякім разї на Мендовга підняла ся дуже грізна сила. Романовичі, здаєть ся, при тім надїяли ся забрати собі нїманську Русь (т. зв. Чорну), — війна почала ся власне походом Романовичів на руські городи Нїманського басейна: Здїтов, Волковийськ, Вслоним. Про результат сього походу лїтопись досить невиразно каже, що Романовичі „поимаша грады многы и взвратишася в домы” 59). В дальшім плянї Романовичів було — здобути Новгородок. 

Але коалїція розбила ся: Мендовг відтягнув пруських рицарів, заявивши їм охоту охрестити ся. Спекавши ся Нїмцїв, він встиг відтягнути також від Романовичів Ятвягів і Жмудь. Лишили ся Романовичі. Новгородка їм здобути не удало ся, спустошили тільки Новгородську землю; за те взяли Городно на Нїманї 60). Мендовгу дуже хотїло ся помирити ся з ними, бо його союз з Нїмцями, за котрий він мусїв дорого заплатити, був тільки дипльоматичною штукою, а союз Романовичів з його братаничами відкривав дуже небезпечну стежку для иньших литовських династів, невдоволених монархичними змаганнями Мендовга. Вже по кампанїї 1252 р. Мендовг присилав послів до Данила, „хотя мира” і пропонуючи якийсь новий шлюб. За посередництвом Мендовгового сина Войшелка, чоловіка перейнятого впливами руської культури, згода десь при кінцї 1254 р. дїйсно прийшла до кінця: найменьшого з Даниловичів — Шварна, ще малого, заручено з Мендовговою донькою; старшому його брату Роману, що вернув ся тодї з своєї австрійської авантури, Мендовг дав Новгородок, давнїйшу волость Войшелка, а Войшелк передав йому ще й свою волость: Вслоним, Волковийськ і всї иньші городи, бо сам він постановив постригти ся в черцї на Атосї. Він туди й подав ся був, та не мігши дійти, вернув ся з дороги, й став жити недалеко Новгородка, засновавши тут собі монастир 61). 

Ся угода 1254 р., разом з довершеним коло того-ж часу завойованнєм Ятвяжської землї далеко розсували границї Данилової держави на північ. Турово-пинська земля була тепер защеплена між волостями Романовичів, і пинські князї фактично сходили на їх підручників. 

Ще важнїйша була перспектива дальшого розширення полїтичного впливу галицьких князїв на литовські племена через тих посаджених в литовських аннексах Даниловичів. Але сї усьпіхи (властиво одинокий серіознїйший успіх заграничної полїтики Данила) були дуже не трівкі. Мендовг слїдом розсварив ся з Романом, відібрав від нь


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30104.htm
Категорія: I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.) | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 468 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017