Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.)

Татарські відносини — пляни Данила, ґравітація до Татар на Українї, „Куремсина рать”, походи Романовичів на „людей Татарських”
Татарські відносини — пляни Данила, ґравітація до Татар на Українї, „Куремсина рать”, походи Романовичів на „людей Татарських”, прихід Бурундая, знищеннє замків і похід на Польщу. Смерть Данила, його характеристика.





Ми спинили ся в татарських відносинах на тім моментї, коли Данило вернув ся з своєї подорожі в Орду, весною 1246 р., признавши себе татарським васальом, з гірким почутєм обиди від сього несподїваного пониження. Але се пониженнє уважав і він і його люде тільки хвилевим. Лїтописець поясняє покору Данила тим, що тодї він ще „не утвердилъ бЂ землЂ своея городы”. Коли й припустити в сих словах певну антіципацію пізнїйших фактів, то в усякім разї пізнїйша полїтика Данила показує, що він не мав наміру зіставати ся послушним слугою татарського хана. Під впливом оповідань лєґата про заходи папи коло орґанїзації християнського союза на Татар, і тих поголосок про новий похід Татар на західню Европу, що справдї робили такий союз потрібним для цїлої Европи, Данило фантазує про можливість оперти ся Татарам зa помочию того християнського союза; але що саму гадку про боротьбу з Ордою не піддала йому сама тільки перспектива сього союзу, видко з того, що й розчарувавши ся слїдом у своїх надїях на Европу, Данило веде далї до конфлїкту з Ордою. 

Конфлїкт сей зарисував ся досить скоро по подорожі Данила до Орди. Оповідаючи про прихід Бурундая на місце давнїйшого пограничного татарського воєводи Куремси, лїтописець каже, що Данило „держаше рать с Куремсою и николиже не боя ся Куремсы” 1). Отже перед приходом Бурандая була вже якась досить довга стадия воєнна. Про два походи Куремси на Галичину й Волинь лїтописець згадує в р. 1253-4, але сї походи мусїли бути попереджені якимись конфлїктами, не згаданими в лїтописи; з рештою й ті слова лїтописи про рать держану Данилом з Куремсою до самих лише сих походів тяжко прикласти, так що початки конфлїкту треба мабуть покласти на початок 1250-х рр. 

На жаль, лїтопись нїчого не каже про причини сього конфлїкту 2). Я б шукав їх в руху, що прокинув ся серед людности в Київщинї і змагав до того, аби скинувши в себе князївську власть, стати в безпосереднї зносини до Татар. Про нього буду ширше говорити в дальшім роздїлї, тепер же зазначу тільки, що безпосередно тримаючи ся лїтописного оповідання виходило б, що сей рух прокинув ся в области Случи вже по першім походї Бату, а в 1250-х рр. уже обіймав велику територію на пограничних частинах Київщини й Волини (в области Случи, Тетерева й Бога), а по всякій правдоподібности обхопив тодї уже й поднїпрянську Київщину. Для руських князїв, особливо сусїднїх, як галицько-волинські та сїверські, се був дуже небезпечний рух: підтримуючи його, Татари могли б коли не зовсїм видворити князїв з їх волостей, то дуже сильно ослабити. Описані в лїтописи походи Куремси на галицьке Понизє й полудневу Волинь — землї сусїдні з Побожем, що прийшло вже в безпосередню залежність від Татар, могли мати на метї розширеннє безпосередно підвластної Татарам території того против-князївського руху, і я підозріваю, що на сїм ґрун-тї й прийшло до конфлїкту між Данилом і Куремсою. 

Як я вже сказав, про початки сього конфлїкту Галицька лїтопись нам нїчого не каже. Доперва приступаючи до оповідання про пізнїйший похід Куремси на Волинь, лїтописець згадує, що ще перед тим Татари Куремси приходили на Понизє, під час коли Данило пішов походом на Литву 3). Вони приступили під Бакоту. Якийсь Милїй — бакотський намістник, або правдоподібнїйше — якийсь місцевий старшина, „старець градський”, що стояв на чолї Бакоти, пристав до них, і Куремса там посадив свого баскака 4). Можливо, що й самий похід був зроблений на поклик сього Милїя, що хотїв піти слїдом побожських громад. Данило, що вернув ся тим часом з Литви, довідавши ся про Татар, післав до Бакоти сина Льва, і той несподіваним нападом застав Милїя не приготованим. Милїя увязнено й завезено до Данила, та Лев поручив ся за ним перед батьком, і Милїй вернув ся назад в Бакоту. Але що йно Львове військо забрало ся, Милїй знову піддав ся Татарам, і що лїтопись нїчого не згадує по тім про відібраннє Бакоти, можна з того здогадувати ся, що якийсь час Бакота була під татарською зверхністю. По сїм Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околицї Кремінця, хотячи змусити його теж до підданства. Кремінецький посадник Андрій вагав ся, „раз казав: я королїв, другий раз: я татарський”. Лїтописець підозріває, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінцї не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, казав його вхопити й забити. Даремно Андрій відкликував ся, що має у себе якусь „Батиєву грамоту (дуже інтересний натяк на можливість якихось попереднїх зносин його з Ордою) — Татари тим ще сильнїйше роззлостили ся, убили його і вирізали серце. Але Кремінця підбити собі Куремсї не удало ся, і він нї з чим вернув ся. 

Як я сказав, сї походи Куремси мабуть мали на метї розширеннє безпосередно залежної від Татар території. На звичайні грабівничі напади вони зовсїм не подобають, і коли звістний уже нам претендент Ізяслав Мстиславич по тім слїдом просив Куремсу помогти йому в походї на Галич, Куремса відмовив участи в такій привабній, з добичного становища, експедиції. Лїтописець каже, що Татари мали великий страх перед Данилом: „як тобі йти на Галич? казав Ізяславу Куремса, Данило князь лютий, як схоче позбавити тебе житя, хто тебе виратує?” Не відкидаючи можливости подібних відраджувань, я б бачив в сїм поводженню Куремси добре обдуманий плян — пильнувати пограничних земель, що могли бути переведені під безпосередню власть Орди, й не заривати ся за далеко. 

Для Данила така татарська полїтика — підтримувати противкнязївський, автономічний рух та за його помочию переводити руську людність в безпосередню залежність від Орди, була особливо небезпечна. Тож він проти сього руху уважав потрібним виступати з особливим завзятєм. Оповідаючи про війну Данила з болоховськими князями, що підтримували Ростислава, а були такими добровільними підданцями Татар, лїтописець каже, що Данило тим більше завзятє мав на них („болшую вражьду держа”), що вони операли ся на союз з Татарами (яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху); тому він взяв приступом болоховські городи, попалив їх, розкопав укріплення, знищив землю й забрав невільників 5). Отже по тім походї Куремси на Понизє Данило постановив з цїлою рішучостию виступити проти Татар, і заалярмував папу вістями про татарські замисли, накликаючи до оружної помочи 6). А коли від папи і взагалї в заходу нїякої помочи не прийшло, постановив розпочати боротьбу власними силами і вдарити на татарських підданцїв, аби знищити до кореня небезпечний рух. 

Момент був для того досить відповідний. Куремса нещасливо вибрав час: вся увага Орди була звернена на ґрандіозні війни в Азиї, розпочаті тодїшнїм великим ханом Менке, й Куремсині пляни на Руси не були піддержані з відповідною енерґією татарським правительством. Данило таким чином мав добрі обставини для своїх плянів. Війна розпочала ся походом на Побоже: тут взято Межибоже й полки Льва Даниловича повоєвали „Побожьє и люди Татарьськыя”, тим часом як полки Данила і Василька руйнували область над Горинею (Болохово) 7). 

Потім на весну Данило вислав сина Шварна на громади Тетерева й середньої Случи, і він „взя всЂ городи сЂдящия за Татары” по Случи й Тетереву. Сей другий похід змусив до покори громади, що ще тримали ся по попереднїм: „Білобережцї, Чернятинцї і всї Болоховцї” прислали свої посольства до Данила. Але скільки щирости було в сїй покорі, показав приклад громади Возвягля, що піддала ся Шварну й прийняла від нього його урядника — тивуна, але коли Шварно відійшов, не дала сьому тивуну правити. 

Данило хотїв вести війну в сїм напрямі далї, до кінця; він приготовив великі сили для похода на громади надднїпрянські, на Київ. Окрім полків своїх і Василькових він закликав до участи Мендовга, що обіцяв прислати помічні полки литовські й Романа з його полками. Збірним місцем визначено Возвягель — укараннєм сеї громади Данило хотїв розпочати похід. Коли під Возвягель прийшов переднїй полк Данила під проводом Шварна, Возвягляне взяли се військо на сьміх: „бачучи мало вояків з князем, сьміяли ся, стоячи на городї”. Але коли прийшов Данило з усїм військом, вони настрашили ся й піддали ся, та вже не було їм помилування. Данило забрав цїле місто в неволю й подїлив людей між участниками походу: одних Васильку, иньших Льву, иньших Шварнови, а саме місто спалив до решти, так що коли по кількох днях наспіло литовське військо, воно, як оповідає лїтописець, застало тільки головешки та псів, що лазили по городищу 8). Ся незвичайна немилосердність виразно показує, який завзяток мав Данило на сї против-князївські громади. 

Не діждавши ся під Возвяглем, як було умовлено, Мендовгових і Романових полків, Данило по зруйнованню Возвягля не пішов на Київ, а вернув ся назад. Плян боротьби з татарськими підданцями був відложений, але обставини скоро змінили ся так, що його прийшло закинути зовсїм. 

Куремса за сї походи на татарських клїєнтів пімстив ся походом на Волинь. Він застав Романовичів неприготованими. Одначе його полк, несподївано приступивши під Володимир, стрів ся з сильним опором горожан. Сам Куремса приступив під Лучеськ, але й тут йому не повело ся, і він відступив „в страны своя, рекше в поле” 9). Сили Куремси, „найменьшого з воєвод Бату”, як його називає Пляно-Карпінї, показали ся за слабі для боротьби з державою Романовичів. 

Але утїха Романовичів була недовга. На місце Куремси ординське правительство прислало воєводу Бурандая, з далеко більшими силами — „в силЂ тяжцЂ, со множествомъ полковъ татарьскыхъ”. Безперечно, його вислано власне для піддержання татарського престіжу, захитаного останнїми невдачами Куремси, і то головно в відносинах до Галицько-волинської держави. Але хоч останнїм походом Куремси була виповіджена вітверта війна Данилу, Орда не хотїла ризикувати війною. Бурандай поставив себе так, нїби між Татарами й Данилом нїчого не стало ся, й Данило далї зістаєть ся вірним союзником Орди, її „мирником” (союзником, приятелем: сього делїкатного виразу уживають Татари супроти Данила), і дуже зручно вмів зашахувати Романовичів. Незадовго по приходї він прислав послів до Данила з вістею, що вибераєть ся походом на Литву й закликає його до участи: „иду на Литву: оже єси миренъ, поиди со мною”. Романовичі опинили ся в дуже трудній ситуації: щирости Бурандая вони не вірили анї трошки, бояли ся якогось підступа, союзну Литву воювати їм теж було дуже ненаручно, але з другого боку не відважили ся зірвати з Бурандаєм, супроти його великих сил. Вкінцї нарадили, що в поміч: до Бурандая піде Василько; Данило ж не показував ся Татарам, боячи ся, що вони його вхоплять. Василько злучив ся на Литві з Татарським військом, брав участь в погромі Литви й заслужив від Бурандая похвалу за свої воєнні успіхи, але з многозначним додатком: „хоч брат твій і не приїхав!” 

На другий рік Бурандай виступив знову. Своєю метою він голосив похід на Польщу, але в дїйсности, правдоподібно, мав на метї головно покінчити з Романовичами. Приспавши їх увагу попереднього року, на сей раз він уважав можливим відкрити свою гру й поступати з ними рішучо й остро. Він приступив до волинської границї й післав посла у Володимир, жадаючи, аби волинські князї стріли його — як свого старшого, а инакше буде уважати їх своїми ворогами. 

Ся вість застала князїв зібраних у Володимирі на родиннім сьвятї: Василько віддавав свою доньку за чернигівського князя Андрія. Від разу перемінила вона в смуток радість зібраних. Данило знову ухилив ся від подорожи й вислав від себе тільки сина Льва і холмського епископа з Васильком. Василько стрінув Бурандая з покорою, з ріжними дарунками і питєм, коло Шумська. Але не вважаючи на всї знаки покори зі сторони князїв, стріча вийшла таки дуже прикра: давнїйших комплїментів не було вже чути, Бурандай стрів князїв докорами і криком (велику опалу створшу), а маючи тепер їх в руках, зажадав, аби вони знищили укріплення своїх городів — зробили свою землю безборонною супроти Татар. Князї мусїли послухати ся: Василько вислав своїх людей розкидати укріплення Кремінця й Лучська, а Лев теж саме зробив із Даниловим, Стожком і Львовом. 

Самих князїв Бурандай забрав з собою в похід на Польщу, але його проґрама ще не була виконана. По дорозї Бурандай з Васильком приступив під Володимир і зажадав знищення також володимирських укріплень. Василько для скорости казав запалити укріплення, бо роскидати їх прийшло ся б занадто довго через їх великість. Бурандай сам поїхав переконати ся, чи укріплення спалено, але тим не задоволив ся і на другий день післав своїх Татар розкопати міські вали — на знак свого тріумфу, „назнаменуя образ побЂды”, як поясняє лїтописець. Відти Бурандай пішов на Холм, але застав його добре приготованим до оборони і не відважив ся приступати, а зажадав від Василька, аби той казав залозї піддати ся. Василько разом з Татарами мусїв їхати під місто — намовляти залогу; тому що між Татарами був післаний і товмач, що вмів по руськи, для контролї Василькових слів, то він лише знаком — кидаючи каміннє, дав холмським воєводам до пізнання, аби вони не брали його слів поважно і не піддавали ся. Посадник Константин з огляду на присутних Татар навмисне вилаяв Василька, мовляв за його зраду брату, і піддати ся не згодив ся: „Їдь геть, бо дістанеш камінем по голові! ти вже не брат князеви, а ворог!” На тім і скінчило ся: товмач посьвідчив Бурандаєви, що Василько дїйсно казав піддати ся, але його не послухали. Татарське військо з руськими князями пішли на Польщу: на Люблин, Завихвост під Сендомир, взяли його й страшно знищили. Відти пішли на Лиcець (Лису Гору), на Краків і тудою вернули ся 10). 

По сїм походї Бурандай дав спокій Романовичам. Свою мету він осягнув: міські укріплення знищено, способи боротьби з Татарами відібрано, князїв стероризовано (Данило, діставши від Василька відомість, як його прийняв Бурандай, „убояв ся побЂже в Ляхы, а изъ Ляховъ побЂже во Угры”) й приведено в ролю покірних підручників татарських. Доводити їх до розпуки й змушувати до війни з Ордою не було в плянах Бурандая. Громади, що стояли в безпосереднїй залежности від Татар, вернули ся в сю залежність знову, але й розвивати далї сей против-князївський рух по Куремсиних пробах Орда не відважала ся. Зрештою Орду заняли слїдом иньші справи: напружені від довшого часу відносини між ханом Золотої орди Берке і Гулаґу, татарським ханом Персії, переходять в 1262 р. в завзяту війну, що заповняє останнї роки пановання Берке († 1266). 

Моральний вплив Бурандаєвого похода був незвичайно сильний і прикрий. Недурно лїтописець обкидає Бурандая такими комплїментами як „безбожный, злый, окаянный, проклятый”; я думаю, що вражіннє від нього на Волини було чи не сильнїйше від першого татарського похода — Бату. На Романовичів, особливо на Данила він мусїв зробити страшне вражіннє: його найдорожша мрія про боротьбу з Татарами розвіяла ся як дим. Коли перший раз опинив ся він в ролї татарського підручника, був він в повнім розцьвітї сил, міг будувати пляни на будуще, міг надїяти ся бодай умерти свобідним, сильним, як його батько; тепер старий, шестьдесятьлїтнїй майже — був він знову в тій прикрій ролї. Становище знову непевне — висїти на ласцї й не ласцї татарського воєводи, тїкати від нього по чужих краях і нїколи не бути певним спокою... Робота довгих років розвіяла ся нї на що. 

Данило не довго пережив се тяжке розчарованнє. Десь в 1264 р. він розхорував ся й умер, переживши лише кількома місяцями свого славного сучасника Мендовга 11). Перед смертию він, мабуть, перебував у своїм улюбленім Холмі, бо тут його й поховано, в катедрі Богородицї. Лїтописець присьвятив йому коротку записку, серед оповідання про литовські подїї по смерти Мендовга: ”король тодї впав у велику хоробу, від котрої скінчив своє житє; положили його в церкві св. Богородицї в Холмі, ним збудованій. Сей король Данило був князь добрий, хоробрий і мудрий, він побудував богато городів і поставив церкви, прикрасивши їх ріжними окрасами. Він сьвітив ся своїм братолюбством із братом своїм Васильком. Сей Данило був другим по Соломонї” 12). 

Данило мав те рідке щастє, що мав дуже прихильного йому й досить зручного біоґрафа в укладчику першої частини Галицько-волинської лїтописи. Повний щирої симпатії й поважання до свого „короля”, сей лїтописець з замилованнєм слїдить за подвигами свого героя, не упускає нїчого, що могло-б піднести його славу й чесноти, та досить зручно налягає на ясні фарби, малюючи Данила, і на темні — в образах його противників. В результатї, хоч факти маємо ми не перекручені, правдиві, але фіґура Данила рисуєть ся значно ідеалїзованою, і в сїй ідеалїзації перейшла вона й до пізнїйшої історичної традиції, аж до найновійших часів. Авреоля, якою оповив його прихильний йому лїтописець, сьвітить наоколо його особи й нинї, по шістьох столїтях, і новочасні біоґрафи Данила йдуть за його прихильником XIII в. та переповідають його похвали. Тим часом історична правда вимагає більш критичної і більше об'єктивної оцїнки. 

Безперечно, Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справдї мусимо дивувати ся його витрівалости, з якою він виборює собі свою вітчину, ріжносторонности й рухливости його дїяльности. Але при тім усїм він був тільки князем, — продуктом князївсько-дружинної полїтичної традиції, і над нею не підіймав ся анї трохи. В хвилях, коли зарисовував ся й ломив ся в усїх напрямах суспільно-полїтичний устрій, вироблений на основі князївсько-дружинній, Данило обертав тільки на всї боки заїзженого князївського коника, даремно силкуючи ся в дипльоматії знайти опору серед тих потрясень, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князївсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясень підіймали ся. Його дипльоматія хаотична. Його полїтика супроти Татар короткозора, непевна, уривочна. Biн не вмів анї з'орґанїзувати якогось ширшого союзу руських князїв, анї оперти ся на народнїх масах. Вибранець народнїй, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сьміє зближити ся до сих мас — вони зістають ся йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції. Його боротьба з народнїм автономічним рухом має глубоко траґічний характер і найлїпше показує, на скільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини. 

Його особисті прикмети мають богато привабного, але також і його чесноти не в однім побільшені в традиції. Його ославлена добродушність і вирозумілість, безперечно, були дуже часто тільки вирахованнєм: він не мстив ся на своїх ворогах тодї, коли уважав се ризиковним для себе, але не здержував своєї пімсти, коли чув за собою силу (нпр. побиваннє невільників в Ярославській битві). Його немилосердне поступованнє з репрезентантами против-князївського руху (з болоховськими городами, з Возвяглянами) змушує історика бути дуже здержливим в похвалах його добродушности, хоч зробити закиду якоїсь спеціальної нелюдськости йому також не можна. Його хвалене „братолюбиє” дїйсно могло дивувати сучасників, але тільки супроти звичайних княжих усобиць. Була в нїм рицарськість — відвага, певне понятє чести, відраза до нечесного підступу, але сей рицарський дух взагалї був широко розвинений між українськими князями.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30105.htm
Категорія: I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.) | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 446 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017