Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в.

Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом
Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом; обовязки супроти татарської зверхности; князї в Ордї; деморалїзаційний вплив татарської зверхности і переміни внесені нею в житє заднїпрянських князївств. Еміґрація боярства й духовенства з поднїпрянської України, перенесеннє митрополичого престола з Київа, упадок культурного житя на Поднїпровю.





Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї — на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах. 

На територіях безкняжих житє вертало ся до форм переддружинних; громадська самоуправа вертала собі своє автономне значіннє; віче й місцеві „лїпші мужі”, що колись „держали землю”, знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них в части або в цїлости княжими аґентами. У внутрішнї відносини громад Татари мабуть не мішали ся — хиба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодїшнїх відносин образок русько-татарських відносин на Поділю, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнїйшою русько-литовською лїтописею: громадами правили отамани, очевидно з місцевих „лїпших людей”, з котрими пізнїйше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, „входять у приязнь” і наново орґанїзують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки зберати дань від сих атаманів 1). 

В 1250-х рр. бачимо баскака в Бакотї, коли вона піддала ся Татарам 2); ролї його близше не видко. Потім під 1331 р. стрічаємо татарського баскака в Київі: може бути, що він резидував тут, як у головнім центрі Поднїпровя, для загального нагляду, можливо — що й був приданий кн. Федору, коли йому дано було в державу Київ. Зрештою Татар нїде не бачимо; Карпінї, переїхавши цїлу правобічну Україну, нїде не стрів анї татарських залог, анї татарських аґентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сїм день дороги від Київа 3). Про те, яка була дань, одиноку звістку, яку дають нам джерела, ми вже бачили: що болоховські громади давали Татарам дань хлїбом (пшеницею й просом). Але бувала певно й грошева дань, особливо по більших містах. Що оповіданє Карпінї про татарську дань не можна брати на віру в цїлости, я казав уже вище. Не знати, чи висилали безкняжі громади своїх вояків у татарські походи, як се мусїли робити й робили князї. 

Супроти татарської зверхности безкняжі громади, розумієть ся, були безборонні, але так само фактично безборонними були й дрібні князївства з своїми маленькими князями. 

Ріжниця була тільки та, що до безкняжих громад Татари мусїли у власнім інтересї, аби не забивати охоти до безпосереднього підданства Ордї, старати ся бути можливо ласкавими, тим часом як до князїв фактично бачимо якесь нїби злобне завзятє, що пригадує нам оповіданнє Карпінї про татарський умисел — всякими способами викорінювати князїв (хоч такого пляну, з гори уложеного, ми не можемо припустити). Розумієть ся, непорозуміння з татарською зверхністю могли бути скрізь, отже і в громадах; але надуживаннє сили над безборонними громадами можна припустити хиба в періодах татарської анархії. Зрештою певну відправу дрібним утискачам могли давати й самі сї самоуправні й обставинами житя призвичаєні до всяких трівог і неспокоїв громади. 

О скільки безрадні були дрібні князї супроти татарської зверхности й її аґентів, дуже сильну ілюстрацію дає нераз уже згадуване мною оповіданнє про курського баскака Ахмата; воно записано було в північних лїтописях як особливо драстична і жалібна з сього погляду історія, але малює тільки сильнїйшими фарбами те, що в меньш виразних формах дїяло ся тодї дуже часто. 

Баскак Ахмат, держачи „баскачество Курскаго княженія” і збераючи дани, дуже наприкряв ся місцевим князям і їх людям. Він заснував свої слободи на порожнїх землях князя рильського Олега; сюди почали з усїх боків сходити ся люде, передовсїм з осад сусїднїх князїв, і маючи міцну оборону в своїм осадчім, теж наприкряли ся сусїдам. Кн. Олег удав ся до Телебуги скаржити ся на Ахмата. Його свояк, сусїднїй князь Сьвятослав липовецький тим часом напав в ночи на одну з сих слобід „разбоєм” а потім поїхав також до Телебуги. Телебуга позволив князям позабирати своїх людей з Ахматових слобід, а самі слободи розігнати, і дав їм на знак сеї повновласти своїх людей. Князї з тими Татарами напали на слободи, позаберали своїх людей, а самі слободи розграбили й слобожан позаберали в неволю. Але Ахмат, що був тодї у Ногая, обмовив князїв, закинувши їм, що вони нападали на його слободи як розбійники, і представив їх бунтівниками. Очевидно, прилучила ся до того певна емуляція між Телебугою і його майордомом Ногаєм 4). Намовлений Ахматом Ногай, висилаючи своїх сокольників на лови лебедів у волость Олега, поручив їм закликати Олега до себе. Той, знаючи про розбійничий напад Сьвятослава, не відважив ся їхати до Ногая, і се вистало за доказ справедливости Ахматових обмовлянь. Ногай вислав військо знищити волости Олега і Сьвятослава, а самих їх зловити. Коли Татари підійшли під Воргол, Олег кинув ся тїкати до Телебуги, а Сьвятослав сховав ся в Воронїзькі лїси. Татари винищили їх князївства, протягом трох тижнїв грабуючи й забераючи в неволю людей; забрану здобичу і робочих людей вони позвозили в Ахматові слободи, а старших бояр” числом 13, закованих по двоє в „нїмецькі зелїза”) й иньших невільників, „паломників і гостей”, забраних при тім, відвели до Ахмата. Той на пострах казав тих бояр забити, а одежу їх віддати тим паломникам і гостям, аби вони переходячи оповідали сю історію в науку, що то значить зачіпати ся з баскаком. Трупи забитих бояр розвішано по деревах, відрубавши голови й праві руки: ті голови й руки мали бути розвезені для постраху по волостях, але показало ся, що й страхати нема кого: всї люде розбігли ся, й богато їх загинуло від морозу, бо дїяло ся се зимою. 

Але Ахмат, пострашивши людей, і сам не відважив ся лишити ся на Руси, боячи ся пімсти князїв. Лишивши своїх братів господарити в слободах, сам він забрав ся з Руси з татарським військом, ведучи з собою невільників і для постраху забиваючи по одному невільнику на кождім пристановищі. Тодї Сьвятослав задумав пімстити ся і зробивши з своєю дружиною засїдку, напав на Ахматових братів у дорозї, коли вони йшли з одної слободи в другу з людьми. Ахматових братів йому зловити не удало ся, тільки людей він побив, але се навело такий пострах, що Ахматові брати, покинувши слободи, втїкли до Курська, а люде з слобід розбігли ся. 

Олег, що хотїв вести справу лєґальною дорогою — „Богомъ и правдою своєю потягати бесерменина”, був дуже нагнїваний на Сьвятослава, що той своїми розбійничими нападами його компромітує, й жадав він нього, щоб ішов або до Телебуги або до Ногая оправдати ся. Розумієть ся, Сьвятославу по тих його вчинках було небезпечно показувати ся Татарам, і він не згодив ся. Тодї Олег, аби показати, що не солїдаризуєть ся з Сьвятославом, поїхав уже сам в Орду зі скаргою на Сьвятослава і прийшов звідти з Татарами і з порученнєм укарати свого свояка і присяжника. Сьвятослава убито, але се не минуло так: за нього помстив ся його брат — забив Олега і його двох малих синів 5). 

Ся сумна історія, від котрої сучасникам ”хлЂбъ во уста не идяшеть отъ страха”, дуже докладно характеризує становище дрібних князїв під татарською зверхністю. Розумієть ся, відважні авантурники як Сьвятослав стрічали ся рідко — їм не спочуває, видко, й автор сеї повісти. Загал князїв, як Олег, старали ся покорою та улеглістю прихилити до себе ласку зверхників. Але й при найлїпшій волї трудно бувало вийти з Татарами на добре, коли починала ся боротьба партій в самій Ордї (як тут між Телебугою і Ногаєм). Тодї особливо небезпечним ставали всякі вороговання князїв між собою, на котрі гірко відказує й автор наведеної повісти 6), та конфлїкти їх з татарськими аґентами. А для таких конфлїктів особливо давав широке поле практикований у Татар звичай — винаймати збір дани за певну з гори заплачену суму. Такий підприємець, розумієть ся, старав ся з можливо більшою надвишкою вернути свої гроші, а татарське правительство прижмурювало очі на його надужитя, аби не відібрати у нього й иньших подібних охоти до таких винаймів на далї. 

Сї винайми взагалї були одною з найбільше прикрих сторін в татарськім (взагалї оріентальнім) оподаткованню. Повість про Ахмата називає й його таким підприємцем, і тим поясняє прикрости, які від нього дїяли ся людям: „откупаше у Татаръ дани всякія и тЂми данми велику досаду творяше княземъ и всЂмъ людемъ въ Курскомъ княженіи”. Никонівська компіляція при тім так поясняє загальну практику: „часом самі князї в своїх княженіях збирали дани і відвозили в Орду, часом же татарські ординські купцї для зиску відкупали дани в руських княженіях і на на тім робили зиски” 7). Так воно було, очевидно, і в українських землях. Збираннє дани самими князями вимагало від них певних впливів в урядових сферах, певних готових грошевих запасів, і не для кождого з них було можливе, особливо з дрібних князїв; тому по дрібнїйших князївствах збирали дани ті татарські купцї-підприємцї з своїми надужитями 8). 

З родами даней, оплат і робіт, що вимагали ся татарським правительством і його аґентами, можуть нас знайомити привилеї, видавані ханами митрополитам: вони, вичисляючи, від яких обовязків свобідно духовенство, тим самим дають зрозуміти, що вимогало ся від иньшої, не упривілєґіованої людности (хоч не все те було законним, тим меньше — постійним обовязком людности). Навожу сї дати з грамоти Менгутимура (1270-х рр.) й Узбека (коло р. 1313) 9); тут маємо: дань, тамга (мито), поплужне (поземельний податок, від плуга), ям і подводи (обовязок возити своїми кіньми ханських аґентів), корм (обовязок їх годувати), війна, ловитва (обовязок висилати своїх людей в ханський воєнний похід або на лови). Оплати могли бути на самого царя, на його двір, на аґентів: „царева, царицына, князей, рядцевъ”, на даругів — управителїв, послів і всяких „пошлинників” (поборцїв). 

Князї були обовязані ставити ся з військом на заклик хана. Ми бачили вже сїверських князїв участниками в походах Татар 1275 і 1286 рр. на Литву й Польщу 10). Безперечно брали вони участь і в иньших татарських походах. Нпр. під 1278 р. читаємо, що всї князї ходили того року в похід з ханом Менґу-темиром на Кавказ, на Ясів 11): очевидно, мусїли ходити й східноукраїнські князї, бодай більші й значнїйші 12). 

Князї затверджували ся ханами на своїх столах, і для того їздили в Орду. В Ордї ж ставили ся при всяких спорах між собою, шукаючи підпори Татар для себе, та в скаргах, які на них заносили ся. Орда стає тепер першорядним чинником в відносинах князїв між собою, але вплив її зовсїм не був добродїйним. Поява нової сили, яку можна було собі позискати інтриґами, перекупством, сервілїзмом, деморалїзувала ще більше князївські відносини, деморалїзувала й княжі характери: треба було пильнувати ласки хана, його впливових дорадників, ріжних всесильних емирів, а тодї все собі можна було позволити. Коло того все обертало ся. Як я вже казав, не знати нпр., чи Татари жадали від князїв, аби вони являли ся за потвердженнєм до хана, посїдаючи якийсь стіл, — чи се було тільки способом забезпечити ся від претенсій иньших кандидатів, що могли собі випросити від хана сей стіл без всяких прав, інтриґами й підкупством, а потім татарською силою се наданнє виконати. Сей мотив у всякім разї мусїв впливати дуже сильно. 

О скілько трудне и небезпечне було становище князїв під татарською зверхністю, та як мало числило ся з ними татарське правительство, показують часті звістки про убийство того чи иньшого князя Татарами. В Любецькім синодику нпр. не рахуючи Михайла Всеволодича ми маємо ще кілька таких ляконїчних записок : „кн. Димитрія черниг. убієннаго отъ Татаръ за православную вЂру”, „князя Олександра новосильскаго убитаго отъ Татаръ”, „кн. Сергія Александровича убієннаго отъ Татаръ”, „князя Іоанна путимльскаго страстотерпца и чудотворца, убитаго отъ Татаръ за христіани” 13). Розумієть ся, се тільки декотрі з далеко більшого числа, що потерпіли в дїйсности. Нпр. не знаходимо тут кн. Андрія чернигівського, про котрого оповідає Карпінї, що його обвинувачено в тім, нїби він татарських коней продає в чужі землї, і убито, хоч вини не доведено 14). Пояснення синодика, що того чи сього князя убито „за православну віру”, „за християни”, розуміється, нїчого не поясняють; причинами і тут мусїли бути доноси татарських аґентів або й самих князїв. Тяжкі обставини, в котрих жили чернигівські князї, правдоподібно були також причиною, що між ними в сї часи сильно розвиваєть ся звичай стригти ся в чернцї: в синодику маємо кілька таких записок. 

Моральне здичіннє проявляєть ся в фактах, нечуваних уже від давна, — таких звістках що той чи иньший князь убив свого свояка або соперника; бачили ми се в повісти про Ахмата, а стрічаємо такі факти і по за тим в лїтописях: нпр. під 1339 р. читаємо записку, що князя козельського Андрія Мстиславича забив його братанич Василь 15). 

Деморалїзаційний вплив Орди давав себе відчувати не тільки в межикнязївських відносинах — він мусїв давати себе знати і в відносинах князя до своєї землї. Забезпечивши собі ласку Орди, князь не потрібував тепер дбати анї про що, отже не мав чого оглядати ся й на відносини до себе землї, на її бажання, симпатії й антипатії. Полїтичне значіннє громади через се сходило на нїщо, і тільки якісь спеціальні обставини давали громадї можливість проявляти якусь активність. Так було нпр. в Брянську, де завзята боротьба князїв за стіл давала можливість громадї грати активну ролю в полїтичнім житю. Ми бачили, що під час боротьби князя Василя з стриєм Сьвятославом брянська громада підтримала Сьвятослава; потім маємо самі уривкові звістки про Брянськ, але серед них під 1340 р. читаємо, що Брянцї того року підняли повстаннє проти князя Глїба Сьвятославича: він втїк від них до церкви, але люде витягнули його звідти, не вважаючи на умовляння митр. Теоґноста, що тодї був у Брянську, й убили. Потім під р. 1356 читаємо, що по смерти кн. Василя настав у Брянську „мятежь отъ лихихъ людей, и замятня велія” 16). 

Але громада мусїла йти на другий плян не тільки під впливом татарської сили в полїтицї, а й наслїдком дроблення князївств. В міру того як князївсько-дружинна орґанїзація, вироблена на більших маштабах, переводила ся на все меньших і меньших територіях здрібнїлих князївств, в них по при сю князївсько-дружинну машину все меньше зіставало ся місця для громади й її самоуправи. На території маленького князївства, великости теперішнього повіту, або і меньшої, появляли ся бояре старші й меньші, дружина, двірські урядники, без котрих не міг істнувати княжий двір, і для них треба було творити посади, функції, з котрих би вони могли „кормити ся”. В повісти про Ахмата ми бачили, що в землях Олега рильського й Сьвятослава липовецького — землях, що разом становили тільки частину Посемя, Татари зловили самих іно „старших бояр” тринадцять, хоч то, очевидно, були ще не всї, а всї вони мусїли чимсь правити. 

З другого боку разом з тим здрібненнєм князївств управа їх все більше затрачувала свій публїчний характер, наберала більше приватноправности, і горожанин держави все більше зближав ся до ролї підданого великого пана. 

Удержуваннє з невеликої території всього досить скомплїкованого апарату князївства, князя з його двором, дружиною, княжих бояр і слуг, — все се мусїло вкладати на плечі нечисленної людности дуже значні тягарі, що прилучали ся до нелегкої татарської данини. Безкняжі громади не знали бодай сього подвійного оподатковання. 

Взагалї збераючи все разом до купи, приходить ся признати, що людям дрібних сїверянських князївств жило ся чи не гірше під подвійним тягарем княжої й татарської власти, нїж безкняжим громадам під безпосередньою татарською зверхністю, тим більше що княжа власть зовсїм не забезпечала їм спокою від татарських і свійських пополохів. 

Лихо мусїли себе чути в безкняжих громадах ті верстви, що досї як раз на княжу власть опирали ся — урядничо-капіталїстична і властительська боярська верства та духовенство. Вище я згадав, що ми можемо припустити в певних розмірах еміґрацію боярства в княжі краї з Київщини: відгомон того можна бачити в ґенеальоґіях деяких північних боярських фамілїй. Але так само еміґрували боярські роди і з дрібних чернигівських князївств, шукаючи сильнїйших князївств, де вони могли зробити лїпшу карієру. Повної еміґрації боярства, певно, не було і в Київщинї — на се вказує численна верства дрібного боярства в київськім Полїсю, котрого початки виходять за границї литовських часів і котре в собі мусїло містити чимало перед-татарських боярських родів, що перетворили ся в просту властительську верству за татарських часів 17). 

Проста селянська людність мусїла визначати ся більшою витрівалістю. Серед неї дрібна еміґрація могла розвивати ся під час острих катастроф, але головна маса людности держала ся. Доказ тому знайдемо в стільки раз цитованій повісти про Ахмата; на що вже страшно спустошене було Рильське князївство через ті пригоди: повість каже, що Татари простих людей забрали в слободи, а значнїйших повели до Ахмата, так що не було куди післати для постраху тих голів і рук боярських — „нЂкуди послати, зане вся волость изимана”. А таки бачимо, що за кілька місяцїв вертаєть ся Олег і над чимсь княжить далї, і в синодику знаходимо пізнїйших рильських князїв: отже волость зараз по погромі залюднила ся знову, і то певно своїми давнїйшими людьми, що скоро йно гроза проминула, повертали ся назад — нпр. з „воронїзьких лїсів”, де Татари не могли знайти нїяк кн. Сьвятослава липовецького з його дружиною, хоч як шукали, і з иньших захистків. Чужі люде, з далеких, спокійнїйших країв, певно-б у таку халепу не полїзли. 

Найбільше визначним проявом відливу духовенства і взагалї церковного житя з Поднїпровя, особливо з безкняжої Київщини, було перенесеннє митрополичого престола з Київа. Уже від самого татарського погрому митрополити чули себе непривітно в безкняжім Київі й переїздили з столицї до столицї — річ перед тим небувала. Так м. Кирил, приїхавши по посьвященню в Київ (1250), звиджує потім Чернигів, Рязань, Володимир на Клязмі, потім бачимо його в Новгородї (1251), знов в Володимирі (1252); при кінцї житя живе він якийсь час у Київі, потім знов у Володимирі, і нарештї вмерає в Переяславі суздальськім (1281). Хоч резиденцією уважав ся далї Київ, але митрополита найбільше тягне в новий полїтичний центр — Володимир на Клязмі: тут митрополит резидував найчастїйше, і довший час тому навіть не поставляв для сеї епархії епископа (аж до р. 1274) 18). Теж саме бачимо й за його наступника — Максима. По кількох переїздах він переносить ся вже на постійний пробуток до Володимира. Поводом був якийсь пополох у Київі під час, коли там пробував митрополит, — під р. 1300 читаємо в Суздальській лїтописи: „тогоже лЂта митрополитъ Максимъ, не терпя татарьского насилья, оставя митрополью и збЂжа ис Киева, и весь Киевъ розбЂжалъ ся, а митрополитъ иде ко Бряньску, и оттолЂ иде в Суждальскую землю и со всЂмъ своимъ житьемъ” 19). 

Ся лїтописна записка очевидно служить за pièce justicative перенесенню митрополичої резиденції, тому й сю звістку про незносне татарське насильство і спустїннє цїлого Київа ми мусимо прийняти з певною обережністю 20). Те саме треба сказати й про патріарші акти, що потім лєґалїзували перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира (в дїйсности до Москви, куди переходять митрополити, від коли вона починає брати перевагу над Володимиром). Сї акти, списані на підставі відомостей тодїшнього митрополита Алексїя, Москвича з роду й симпатій, так мотивують се перенесеннє: „з огляду що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішнїх часів і тяжкого натиску сусїднїх Аляманів(!), так що прийшов до нужденного упадку, тому зверхнї пастирі Руси, не маючи такої епархії, яка-б їм належала, а далеко незначнїйшу, нїж давнїйше, аж їм не ставало засобів удержання, перенесли ся звідси до підвластної їм володимирської епископії, що могла дати їм постійні й певні джерела доходів” 21). Тут, як бачимо, виступає й властивий мотив: що доходи митрополита зменьшили ся. А причиною сьому був передовсїм полїтичний упадок Київа. 

Підношу се все тому, що сї звістки з митрополитальних джерел про повний упадок Київа уживали ся оборонцями теорії про повне спустїннє Поднїпровя на доказ своєї теорії 22). Таким доказом вони бути не можуть, бо митрополитам бракувало не вірних, а державної власти, на котру вони опирали ся, від котрої живили ся, — тому переходили вони туди, де ся державна власть була в данім часї найсильнїйша. 

Разом взявши, упадок князївсько-дружинного устрою, еміґрація вищої єрархії й взагалї упадок церковного житя, вкінцї часткова еміґрація боярсько-патриціанської верстви — все се мусїло зле відбити ся на культурнім житю Київщини. Ослабли або й зникли суспільні елєменти, що своїм роскішним житєм та ритуальними вимогами підтримували артистичний промисел, що плекали й опікували ся штукою й письменством, на котрі ще не було попиту в народнїх масах. Се мусїло повести за собою пониженнє культурних і взагалї духових інтересів в Київщинї. Теж саме, хоч і в меньшій мірі, мусїло стати ся і в Чернигівщинї наслїдком з'убожіння краю через татарські спустошення й тяжку дань, та наслїдком ослаблення сили й засобів князївських і боярських через полїтичне роздробленнє. Історичне огнище українського культурного житя — середнє Поднїпровє упадає, й українська культурна традиція живе далї й розвиваєть ся ще якийсь час тільки на заходї, в Галицько-волинській державі, поки й тут не спадає на неї нагла катастрофа, з кінцем самостійного державного житя сеї частини України-Руси.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30205.htm
Категорія: II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 353 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017