Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в.

Вступні замітки. Державна система — Володимирова династия й її становище, рівноправність князїв
Вступні замітки. Державна система — Володимирова династия й її становище, рівноправність князїв, патріархальні відносини, княже старшинство; родова теорія і її корективи; ріжні чинники в княжих відносинах: чинник родовий, брацтво князїв, дїдичність, княжі умови, впливи землї; ріжні типи межикнязївських відносин. Старшинство: права старійшини і функції, титул; відносини старших і молодших князїв в поодиноких землях. Княжі з'їзди. Загальний характер полїтичної системи.





Переглянувши історію полїтичного житя українсько-руських земель та характернїйші, більш індівідуальні прикмети внутрішнїх відносин кождої з окрема, оглянемо тепер полїтичний і суспільний устрій та культурне житє сих земель за часів державної самостійности, в їх загальнїйших прикметах. Сей огляд наш буде безпосереднїм продовженнєм, а де в чім — доповненнєм огляду культури і побуту українсько-руських земель з часів утворення Руської держави, поданого передше 1). 

В оглядах внутрішнїх відносин поодиноких українсько-руських земель я, як сказав, підносив спеціальні, індівідуальні прикмети відносин і житя кождої землї. В дальшім оглядї противно збератиму найбільш загальне, спільне, що може служити для характеризовання українсько-руських земель взагалї. Такого спільного, загального було в них безперечно дуже богато — хоч подекуди ми можемо тільки з більшою або з меньшою правдоподібністю догадувати ся про сю загальність з пізнїйших подібностей, що виходили з сих часів. Прецїнь суспільне й культурне житє сих часів розвивало ся в них на тій самій більш меньш етноґрафічній і культурній основі, під тими самими, з дебільшого, культурними впливами; полїтичний і суспільний устрій укладав ся під впливами одної династиї, одного полїтичного центра, одної дружинної верстви, одного права. Тому про всїх, часом і дуже значних, місцевих спеціальностях, з повним правом можемо говорити про „устрій і культуру українсько-руських земель” сього часу. При тім, розумієть ся, будуть нотувати ся й характеристичні спеціальні явища поодиноких земель, що можуть служити для доповнення суспільно-полїтичного й культурного образу українсько-руських земель. З більшою обережністю й застереженнями, але все-ж можемо, й повинні ми в недостачі користати зі вказівок і анальоґій иньших славянських, не-українських земель, що входили в склад давньої Руської держави, — бо й тут роспросторював ся той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етноґрафічній або культурній основі, отже з деякими більшими модіфікаціями. На чужім ґрунтї — на фінській півночи, новій словянській займанщинї, такі модіфікації мусїли бути особливо значними, тому анальоґій сих земель можемо уживати лише з дуже великими застереженнями. 


В своїм часї бачили ми 2), як ріжнородна була управа земель в часах сформовання Руської держави: в однїх землях сидїли члени київської династиї, в других київські бояре в ролї намісників, в третїх теж бояре, але в ролї більш меньш самостійних володарів, в четвертих князї місцевого роду, в пятих — могли зіставати ся непорушними дрібні громади з своїми старійшими та ”лїпшими людьми”. Ся ріжнородна маса була приведена до певної однородности заходами Володимира, докінченими його потомками. По всїх важнїйших центрах Руської держави розсїли ся члени київської династиї, витиснувши всяких иньших володарів. Руська держава перетворюєть ся в систему хоч не рівнорядних, але рівноправних князївств, занятих членами одного роду. З тим утворюєть ся переконаннє, що тільки члени сього роду — династиї св. Володимира мають княжити в землях Руської держави, в своїй отчинї, що се їх виїмкове право, монополїя, і друге переконаннє — що кождий князь сеї династиї має право на якусь частину, на якусь волость в сїй отчинї. 

Дїйсно, протягом двох столїть, аж до повного упадку руського державного житя на Поднїпровю, невважаючи на сильне розмноженнє князївської династиї ми майже не стрічаємо безземельних князїв, хиба виїмково. З другого боку, князї руської династиї взагалї не шукають волостей поза границями Володимирової держави. Розширеннє границь дорогою кольонїзації або окупації чужих ґрунтів, в напрямах вказаних попередньою еволюцією, особливо в фінських землях — тут не йде в рахунок, а по за тим навіть і виїмків майже не можна вказати 3). 

Разом з тим утворила ся неперехідна безодня між князївською верствою, покликаною до князювання в землях Руської держави, і всякою иньшою підданською, нпр. між князями й боярством — хоч би й найвищим. З другого боку — виникала ідея рівности князїв і їх не-служебности. Характеристично висловили сей погляд київські Ростиславичі в своїм звістнім конфлїктї з Андрієм: „ми досї уважали тебе мов би батьком з любови; коли ж ти з такими річами (роспорядженнями) прислав єси до нас, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби собі, що хочеш, а ми складаємо ся на божу волю” 4). Таким чином князї відріжняють послушність з власної волї, з моральних мотивів, від служебної залежности. Князь не може бути нїчиїм слугою, бодай в теорії; катеґорія служебних князїв витворюєть ся вже в часах упадку руського державного житя, в 2-ій пол. XIII в., хоч на практицї меньші, дрібні князї й перед тим стоять часом в дуже тїсній залежности від ”старших”. З другого боку боярин хоч би й найславнїйший все зістаєть ся лише ”підручним”, слугою князя. Коли декотрі з галицьких бояр хотїли за часів галицьких замішань переломити сю границю й засїсти на княжім столї, се викликало великий скандал і обуреннє серед князїв: боярина Володислава, що був „вокняжив ся й сїв на столї” в Галичу, дуже скоро скинено й увязнено, „бо не гаразд боярину княжити в Галичу” 5), „а й дїтям своїм і роду свому він пошкодив, по словам лїтописи, своїм князюваннєм, бо всї князї через те не хотїли його дїтей” 6). 

Рівноправні в теорії, князї одначе не були рівнорядними. Значне степенованнє між них вносило з одного боку — родинне старшинство, з другого — старшинство і взагалї неоднакове значіннє й вартість їх столів-волостей. Ідея родового старшинства і взагалї родових відносин дуже широко й радо уживала ся князями для характеризовання сього степеновання й взагалї своїх відносин; тим акцентував ся чисто моральний (в теорії бодай) характер залежности князїв меньших від старших і їх рівноправність при тім степенованню. Князї мали представляти членів родини, де можуть бути старші й меньші, сильнїйші й слабші, але нема місця для панів і слуг, володарів і підручних. Тому кождого старшого князя залюбки звуть вони батьком, а себе все — „братиєю”. Патріархальні відносини батька і сина мали покривати й осоложувати відносини залежности, що укладали ся самим житєм, або й вимагали ся сьвідомо старшими князями в інтересах державного ладу. Ми бачили, як Ярослав каже свому старшому сину Ізяславу бути ”в отца мЂсто” для молодших братів і свояків; Ізяслав Мстиславич, поясняючи свою покірність Всеволоду Ольговичу, каже, що він мав його за батька, яко старшого зятя 7); Ярослав галицький, обіцюючи послушність Ізяславу Мстиславичу, називає його своїм батьком; рязанські князї „имяхуть отиємъ собЂ” Ростислава Мстиславича, і т. и. 8). 

Але сї патріархальні родові відносини були властиво вже в XI-XIII в. фікцією, і в дїйсности та родова термінольоґія покривала собою степенованнє полїтичної сили — відносини більших і меньших столів, або полїтичних впливів і могутности. Родове старшинство в княжих рахунках давало права на більші столи, але хто сих своїх прав не потрапив відповідно підперти й зреалїзувати, для того вони зіставали ся „марним звуком”, бо хоч би по родовим рахункам такий князь був „старЂй в племени”, нїчого з того старшинства не виходило, і сей „старійшина” мусїв собі мовчки сидїти між „моложьшими князями”. 

Нпр. Судислав по смерти Ярослава був „старЂйшим в Володимери племени”, але се не перешкодило його братаничам тримати його у вязницї, поки не постриг ся в чернцї. Старші лїнїї поміж Ярославичами — Володимиричі й Ізяславичі в другім-третїм поколїнню зійшли на третїй плян, бо не вміли задержати ся на відповіднім рівени сили й значіння, і репрезентат старшої лїнїї Володимиричів галицький Ярослав, як що йно бачили сьмо, називав своїм батьком та обіцяв їздити з усїма своїми полками „коло стремени” Ізяслава Мстиславича, репрезентанта молодшої лїнїї Всеволодовичів. Сам Ізяслав так казав про свого стрия Юрия його сину: „з поміж усїх нас найстарший твій батько, але з нами не вміє жити” 9), і, як ми бачили в своїм місцї, він таки перебив у сього стрия київський стіл. Його син Мстислав зайняв київський стіл і перед своїм рідним стриєм Володимиром, і перед нерідним — Юриєвичом Андрієм, а в ”волї його'' були й Ольговичі 10), хоч вони були старшою лїнїєю. За те, коли той Андрій Юриєвич вибив ся на першу полїтичну силу, Ростиславичі, Мстиславові брати в перших, уже його „нарекли собЂ отцемъ” 11), а й його молодшого брата Всеволода, одного з ”молодших стриїв”, уважали старшиною — „положили на немь старЂшиньство во ВолодимирЂ племени” 12), бо він був сильнїйший. 

Одним словом, родове старшинство, як кожде моральне право, саме собою, не підперте більш реальними прероґативами, було марницею, а властиве старшинство, становище „отця” і „старійшого” давала позиция на старійшім столї. Тим пояснюєть ся, що нпр. сказаніє про Калкську битву, перечисляючи „старЂйшины в Руской земли”, називає насамперед Мстислава київського, далї Мстислава чернигівського і Мстислава галицького, хоч чернигівський Мстислав був стриєм тим двом иньшим, отже з родового погляду рівнею їм зовсїм не був. 

Уже наведені тут факти показують, що на патріархальну термінольоґію наших лїтописей не можна спускати ся без застережень. Тому т. зв. родова теорія князївських відносин, хоч має в собі богато справедливого, вимагає чимало поправок і доповнень. 

Ся теорія представляє, що родове старшинство лежало в основі княжих відносин: за старшим братом на стіл ішов другий, далї третїй, а по найменьшім братї наступав найстарший братанич — найстарший син старшого брата. По смерти кождого київського князя переміняв місце не тільки його безпосереднїй спадкоємець, але й цїла родина пересувала ся — кождий переходив на одну ступінь вище, з низшого стола на безпосередно вищий, наближаючи ся до найстаршого — київського стола. Супроти збочінь від сього порядка в дїйсних княжих відносинах поправкою до сеї теорії мала служити теорія ізгойства: дїти князя, що вмерав передчасно, тратили права на ті вищі ступнї князївської єрархиї, яких не займав їх батько, — отже взагалї упускали місце в тім княжім колесї, і се мало бути причиною, чому деякі княжі лїнїї тратили своє старшинство, занепадали 13). 

Таке колесо, чи „лЂствичноє восхожденіє”, як описано вище, могло б істнувати в дїйсности тільки там, де б була вповнї вироблена й переведена на практицї ідея родового старшинства, і де б сї родові права реалїзували ся свобідно. На Руси воно мало місце тільки виїмково: лише в Чернигівській землї, де члени родини енерґічно боронили своїх родових прав і з певними виїмками й замішаннями, але все ж таки обертали се колесо, бачили ми до певної міри сей порядок 14); під впливом тутешнїх порядків і утворила ся згадана теорія, та й свій термін „лЂствичного восхожденія” взяла вона звідси. Але се, кажу, було виїмкове явище, а по иньших землях відносини родового старшинства, хоч безперечно мали своє значіннє й брали ся в рахунок, невтралїзували ся иньшими впливами й фактами й нїколи не кермували так абсолютно переходом і спадщиною столів, як представляєть ся в сїй теорії. А вже на скрізь хибна була проба — зробити з ізгойства якийсь правний інститут, коли воно було тільки надужитєм своїх сил і переваги зі сторони сильнїйших князїв. 

Слабі сторони родової теорії, властиво — її задалеко посунена абсолютність, були занадто ясні й викликали ряд нових теорій 15). Як то часто буває, сї теорії задалеко йшли в своїй полєміцї супроти родової, викидаючи зовсїм принціп родового старшинства з княжих відносин, але мали ту позитивну сторону, що поставили ряд поправок, одна по другій вказавши на ті чинники, що невтралїзували принціп родового старшинства в відносинах князїв; такими чинниками треба признати особливо отчинність у спадщинї, впливи землї-громади, умови князїв між собою і з громадою. 

Що ідея родового старшинства займала перше місце між тими чинниками, які нормували відносини князїв між собою, не підлягає сумнїву. Як найбільш примітивна і проста ідея, вона сама собою найлекше могла лягти в основу княжих відносин, що не мали нїяких иньших вироблених норм, а навіть і прецедентів, бо подїл Руської держави між членами рода й унормованнє відносин між князями-свояками, що уложили ся в потомстві Володимира Сьв., були справами зовсїм новими. Але окрім того ідея родових, патріархальних відносин між князями сьвідомо акцентувала ся й самими князями й руською суспільністю, коли зарисувала ся перспектива розкладу Руської держави в XI в., і нї в чім иньшім анї князї анї суспільність не могли знайти якогось способу, якоїсь ідеї, що могла-б задержати в цїлости чи бодай в якійсь одности сю державну систему. 

Ми бачили, як у Ярославовім тестаментї висуваєть ся мотив, що князї — рідні брати, тому між ними повинні бути братські відносини любови й „послушания”. В повістях про Бориса і Глїба виставляєть ся перед князями ідеал братської любови й покірности молодших братів старшому. Ідея братської згоди й лагідности акцентуєть ся з особливим натиском у звістнім слові на перенесеннє мощей Бориса і Глїба. Мотив братства князїв підносить ся скрізь, де йно заходить справа про спільні інтереси або заносило ся на роздїл між князями: нпр. в сказанию Василя про волинську війну, в оповіданнях про походи на Половцїв на початку XII в. і в другій половинї того-ж столїтя. 

Сею ідеєю братства князїв, одности рода, приодягнено ідею неподїльности земель Руської держави, як спільного майна княжого роду, котрого сей рід мусить у власних інтересах пильнувати. „Се чужі забрали вашу отчину, варто-б вам її постарати ся вернути”, казав митрополит київським князям, коли Угри зайняли були Галичину за Володимира Ярославича 16). Нею-ж мотивовано, чи теж приодягано спільні акції князїв. Так братський характер надаєть ся вмішанню князїв у справу ослїплення Василька і суду над Давидом 1100 р., дарма що сама справа зовсїм не мала братського характеру. Так же мотивує Мономах у 1096 р. потребу полагодження справи ізгоїв: „добра хочю братья и РусьскЂй земли”. Характер братської акції, як сказано, надаєть ся Мономаховим походам на Половцїв і пізнїйшим — Ростислава і Мстислава. Подібно як Мономах потребу полагодженя відносин між князями мотивував своєю любовию до братиї, так пізнїйший лїтописець, боронячи льояльности Мстислава Ізяславича в князївських відносинах, каже, що він „истиньною любовью обуєм ся с братьєю хожаше” 17). Таким чином до братства, родової спільности, як до чогось реальнїйшого, апельовано там, де властиво йшла мова про спільність інтересів, ”добро Руської землї”, з другого боку там — де вимагало ся властиво етіки, справедливости в відносинах. 

Ідея „Руської землї” при тім виступає теж дуже часто 18). Вона, безперечно, жила, і з свого боку невтралїзувала розклад княжого роду на дрібнїйші роди, але, видко, на імперативну силу сеї ідеї не дуже покладали ся в суспільности, і в поміч її, для покріплення, відкликували ся все до княжого братства, до спільности роду 19). 

Підсичуваний з полїтично-публїцистичних мотивів, а й сам по собі живучий, родовий принцип, як я сказав, безперечно займав перше місце між чинниками, що нормували відносини князїв між собою. Але він невтралїзував ся й ослабляв ся, стрічаючи ся з рядом иньших принціпів, иньших чинників, про які я згадав уже. 

Насамперед сама ідея родового старшинства далеко не була вироблена. Права молодших стриїв усе стрічали ся з претензіями старших братаничів і не завсїди виходили з сих конфлїктів побідно. Я мав уже нагоду згадати, що пізнїйша московська боярська практика виробила собі принцип, що права старшого братанича рівні з правами молодших братів його батька; початки сього погляду мусять сягати давнїйших часів. Правдоподібно, принціп дїдичности в простій лїнїї зміцняв ся з часом. В XI-XII в. старші братаничі, хоч не раз щасливо побивають претензії своїх стриїв, ще не відмовляють їм старшинства: ми бачили вище, що Ізяслав Мстиславич признавав Юрия старшим, хоч і перебив у нього Київ; старшинство стрия Вячеслава він признав ще більш реально, віддавши йому номінально київський стіл. Але молодші стриї й тодї вже мусїли сильно підковувати ся, щоб зреалїзувати свої права на старшинство; инакше нїхто на нього не зважав, як не зважали нпр. на старшинство Володимира Мстиславича. Се все показує, що вже тодї супроти зросту принціпа дїдичности в простій лїнїї, принціп родового старшинства (щоб так сказати — в горизонтальнім напрямі) вже значно ослаб. 

Безперечно під впливом того-ж нового принціпу дїдичности робили князї між собою умови, ограничуючи родові права. Вже любецькі постанови (о скільки можемо про них судити) виключили перехід князїв з волости на волость, закріпивши в простій лїнїї за кождою родиною її волость, і від тепер „лЂствичноє восхожденіє'' могло практикувати ся тільки в серединї кождої волости з окрема; тільки київська революція 1113 р. зробила в сїм вилом, обернувши Київщину, а дальшим наслїдком і Переяславщину в bonum nullius, приступне для всїх лїнїй. Але і в серединї поодиноких земель родове колесо, чи пак те „лЂствичноє восхожденіє”, ограничувало ся княжими умовами. Так Мстислав, як каже лїтопись — з інїціативи самого Мономаха, уложив з своїм меньшим братом Ярополком таку умову, що він по собі передасть Київ Мстиславовим синам, а не своїм молодшим братам 20); таким чином Київ мав перейти властиво в спадщину в простій лїнїї. Так Мстиславів внук, Мстислав, з'обовязав свого меньшого брата Ярослава, що він не буде мати по його смерти претензій до його Володимирського стола й полишить його Мстиславовому сину, Романови, і т. и. 

Землї-громади також часом стають по сторонї сього новійшого принціпа. Так київська громада обстає за Ізяславом Мстиславичом, потім за його сином Мстиславом і внуком Романом, поминаючи їх стриїв. Так Галичани звертають ся до Івана Ростиславича супроти Володимирка, і т. и. 

Але й князї в своїх умовах, а ще частїйше — землї в своїх виборах часом розминали ся зовсїм з усякою спадщинністю, чи родовою чи в простій лїнїї. Так, як ми бачили, Кияни, скинувши Ізяслава Ярославича, настановили Всеслава, а по смерти Сьвятополка закликали Мономаха і сїй молодшій лїнїї хотїли забезпечити дїдичне володїннє в своїй землї. Що до княжих умов, то вистане згадати, як перекидали ся князї волостями за часів Ярополка або Всеволода Ольговича, зовсїм довільно укладаючи собі ріжні комбінації трохи не що року, або пригадати компроміси Рюрика Ростиславича з Ольговичами. 

Княжі умови таки найчастїйше мали характер компромісів для полагодженя конфлїктів. Укладаючи їх, князї пильнували головно не стратити своїх прав на старшинство — на лїпші волости в будучности, а по за тим брали волость з чисто матеріального становища. Роман Мстиславич, згоджуючи ся відступити свою волость, котрої забаг собі Всеволод суздальський, казав Рюрику: „а минї натомість даси иньшу волость, або заплатиш за нею грошима, скільки буде варта” 21). Подібно було з Ізяславом Мстиславичом винагорожуючи його за Переяславську волость, передану його стрию Вячеславу, Ярополк дав Ізяславу контрібуцію з волостей Мономаховичів: „дани печерьскыЂ и отъ Смолиньска даръ” 22), як доплату до лихшої волости, яку він діставав тепер. 

Громади, вибираючи князїв і умовляючи ся з ними, зовсїм не зважали на княжі рахунки старшинства та їх умови, маючи на метї здобути собі певну симпатичну особу, або надати виключне володїннє в своїй землї певній лїнїї. Князї певно з коса дивили ся на се мішаннє громади, що псувало їх рахунки. Коли громада скидала готового вже князя, такий князь не раз, при спроможности, трактував громаду як бунтівників ріжними репресіями. Але таки се право громади — закликати до себе князя, до певної міри признавало ся серед князїв. Нпр. виправдуючись перед Юриєм в тім, що був закликав його на київський стіл, а натомість сам сїв у Київі, Ізяслав Давидович казав: „хиба я сам сїв у Київі? посадили мене Кияни!” 23). 

Нарештї родові рахунки нарушували ся й силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор” власне була наслїдком конфлїктів ріжних родових рахунків та всяких ”історичних прав”. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою історію сих часів, була наслїдком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і задержати його виключно в своїм володїнню, як отчину Мономаха по його виборі 1113 р., тим часом як Ольговичі не признають такого отчинного характеру за київським столом. Меньш довга, але ще тяжша боротьба Мстиславичів з суздальськими стриями виходила з бажання Мстиславових потомків виключити сих стриїв від київської волости наслїдком Мономахового тестаменту, тим часом як суздальська лїнїя нїяк не хоче вирікти ся своїх прав родового старшинства, і т. и. 

Ограничуваний і порушуваний усїми отсими чинниками і моментами, родовий принціп, очевидно, тільки по части міг нормувати подїл столів, і тому то реальне старшинство не завсїди стояло в згодї з дїйсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу піднести, що при всїм тім родовий принціп признавав ся князями, навіть тодї, як вони розминали ся з ним (пор. нпр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про Юрия), і в значній мірі він усе таки кермував роскладом столів, переважно перед усяким иньшим принціпом. З сього погляду — як родовий принціп комбінував ся з иньшими чинниками в відносинах князїв між собою, ми в українсько-руських землях бачимо кілька відмінних типів. 

Найбільше чистий тип родових відносин держав ся, як то вже підносили-сьмо, в Чернигівщинї. Хоч тут була виключена молодша лїнїя Сьвятославичів, а були проби зробити теж і з старшою лїнїєю, та й поодиноких конфлїктів не бракувало 24), але в усякім разї в XII в. виробила ся тут система ”лЂствичного восхожденія”, що й переводила ся досить ще докладно: брати в міру свого старшинства переходили з стола на стіл, а за ними в тім же порядку переходили на другорядних столах їх сини. 

В Київщинї громада стояла за спадщиною в простій лїнїї, але князї з родини Мстислава Мономаховича в своїй лїнїї тримали ся до певної міри родового порядку, хоч і виключали з початку (на підставі Мономахового тестаменту) суздальських стриїв. І так по Ізяславу наступає його брат Ростислав; третій — Володимир дістав теж стіл, хоч і не зараз. В другім поколїню йшли Ізяславичі (по Мстиславу, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже було й тут „лЂствичноє восхожденіє”, хоч і з великими замішаннями й збочіннями. 

На Волини й у Галичинї, скільки можемо зміркувати, переважала спадщина в простій лїнїї, хоч в серединї деяких родин (можемо се напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл. 

Переяславщина служила експозитурою чужоземських династий, і тут нїякого порядку не можна шукати. 

Що до Турово-пинської землї, то тут при кінцї XII в. ми бачимо родовий порядок; але сим коротким моментом наші відомости й кінчать ся. 

Старшинство „у всїй Руській землї” в XI-XII вв. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дїйсно старшим в родї чи нї. Тільки в 70-х рр. XII в. (кілька років) Андрій, а в 80-х і аж до смерти своєї Всеволод уважали ся старійшинами, хоч сидїли не в Київі, а в Суздальщинї. З смертию Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Українї першу ролю здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Поднїпровя був знову найстаршим столом. Розумієть ся, надати сьому старійшинству більш або меньш реальне значіннє — се залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він загальне признаннє, чи міг чимсь заімпонувати иньшим князям. 

В такім лише разї міг він користати з тих прероґатив, які йому надавало становище старійшини. 

Такий старійшина мав уважати ся „в отца мЂсто” всїми князями, і на сїй підставі він мав право жадати від них не тільки поважання, але й послушности. Розумієть ся, степень сього поважання й послушности залежали від того, якими реальнїйшими арґументами міг сей старійшина підперти своє моральне право. При тім, як вище було зазначено, відносини меньших князїв до старійшини мали опирати ся на моральних почутях, „любови”, не на якімсь служебнім обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науцї дїтям Ярослав, поручаючи синам слухати ся старшого брата як батька, заразом поручає їм всїм взагалї (значить і старшому в відносинах до меньших) „послушати брату брата” — себто бути взагалї вирозумілими й згідними в своїх відносинах. Але коли в руках якогось мало здібного й мало авторитетного князя се моральне право на поважаннє й послушність сходило нї на що, то в руках сильного й авторитетного князя воно переходило на зовсїм реальну власть, супроти котрої становище молодших князїв дуже наближало ся до становища „підручних”. Мономах нпр. обовязує молодших князїв „во всемъ послушати” його, „приходити когда тя позову”, й за занедбаннє або спротивленнє він карає непослушних відбираючи волости. Подібні жадання ставляв і туж екзекутиву переводив над непослушними князями й його син Мстислав. При тім сї жадання вони ставляли не тільки до членів Ярославового рода, але й до полоцьких князїв, що становили цїлком відокремлену династию і в усякі „братські” справи і акції Ярославичів не входили — нове потвердженнє того, що старійшинство тих київських князїв операло ся не на родових правах (тим більше, що і в родинї Ярослава вони зовсїм не були старійшими), а на полїтичній традиції найстаршого стола — Київа. 

Старійшинї належало першинство в інїціативі до спільної акції князїв. Звичайним предметом її бувала спільна війна або оборона від Половцїв, як найбільш реальна потреба всїх українських земель. Він покликував тодї иньших князїв до участи, і ті мусїли хиба вказати якісь важні причини, чому не могли взяти участи в походї: проста відмова була-б незвичайною. Як імперативним уважав ся такий заклик від загально признаного старійшини, можемо зрозуміти з сього коротенького оповідання лїтописи (під 1168 р.): „посла Ростиславъ къ братьи своєй и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ вcими полкы своими (для оборони торговельних ватаг від Половцїв), и приде Мстиславъ из Володимеря, Ярославъ братъ єго из Лучьська, Ярополкъ из Бужьска. Володимиръ Андреєвичь, Володимиръ Мьстиславичь, ГлЂбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давыдъ, Мьстиславъ, ГлЂбъ городеньскый, Иванъ Ярославичь сынъ, и галичьская помочь” 25). В походї Мстислава на Половцїв 1167р. (під 1170 р. в лїтописи) бере участь і Ярополк Ізяславич, хоч він „дуже хорував в дорозї, але не хотїв відстати від своєї братиї'' — і таки вмер в походї 26). 

Старійшина мав орікати про провини князїв і їx карати. Так Мономах покарав Глїба минського за непослушність, відібравши волость; так Мстислав арештував полоцьких князїв, що не йшли йому в поміч на Половцїв. Що се не була проста самоволя сильного, а була в тім дїйсно певна признана норма, показує пізнїйший епізод: коли Давид Ростиславич не поспів на час брату Рюрику в поміч на Половцїв, Сьвятослав чернигівський виступив з обвинуваченнями на Давида, жадаючи відібрання від нього волости, і при тім покликував ся на якусь норму: „порядок (властиво — умова) у нас такий: коли завинить князь, то волостию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою, ну а Давид виноват” 27). Сьвятослав тут виступив правдоподібно в ролї старійшини, бо на неї претендував, і дїйсно був старійшим між Ярославичами 28), але нам інтересна тут норма, на яку він покликуєть ся: хоч би то була якась і новійша умова, вона, очевидно, операла ся на якімсь давнїйшім звичаю. На її підставі можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина (очевидно — хоч би і в чужій волости) карати смертю за переступ. Орікати в того рода справах, очевидно, перше право мало належати старійшому князю. 

Маючи в своїй столицї митрополита, київський старійшина міг впливати на церковні справи не тільки своїх волостей, а й чужих, нпр. в ставленню епископів, про що будемо ще говорити. 

Чи мав він які спеціальні матеріальні користи з свого становища, не знати. На се маємо тільки оден натяк в згаданім вище епізодї: коли треба було винагородити Ізяслава за утрату переяславського стола, київський Ярополк післав його до Новгорода, і там дали йому де що з печерської данини, і „оть Смолинська даръ” 29). Никонівська компіляція се коментує так ”да дадять дань на Кієвъ по старинЂ” 30), але й не приймаючи сеї — недуже певної парафрази, очевидне тут право київського князя визначати контрібуції иньшим князям, хоч би в виїмкових обставинах і при особливих впливах на певних князїв. 

Спеціального титула сей старійшина не мав. Титул великого князя прибрав технїчне значіннє лише в Суздальській землї, на Українї-ж сей титул аж до кінця державного житя уживаєть ся тільки зрідка, як почестна назва, в третїй особі, з початку тільки про померших князїв, від 2-ої пол. XII в. — і про живих, але вона майже нїколи не стрічаєть ся в словах, звернених до самого князя в другій особі 31). Подібно уживав ся зрідка, як почестна назва, титул „цар” (стягнена форма від цесар — імператор) 32). В Галицько-волинській лїтописи обидва титули прикладають ся й до місцевих галицько-волинських князїв, але теж в значінню лише почестних назв, не урядових титулів. 

Ті самі відносини, які істнували між старійшиною „всеї Руської землї” — київським князем, і князями иньших земель, повторяли ся в відносинах князїв кождої осібної землї або династиї, де істнували родові порядки. Князь, що сидїв на „большом княженіи” 33), займав супроти меньших князїв своєї землї подібне становище старійшини, як київський князь у відносинах до нього самого. Він міг ставляти подібні претензії впливу і власти супроти ”молодших” князїв своєї землї, розумієть ся — в тих же обставинах і з тими-ж умовами що й київський, себто коли мав авторитет і сили, аби зайняти дїйсно впливове становище супроти них. В великоруських землях, де ся еволюція земель мала час піти далї нїж на Українї, сей процес дав знати себе на зверх тим, що тут князї поодиноких „більших князївств” приймають титул великого князя, так що в XIV-V в. поруч старійшого великого князя — Володимирського, бачимо великого князя тверського, рязанського. На Українї подібні відносини старшинства і залежности молодших князїв від старших могли істнувати в землї Чернигівській та ще в Турово-пинській, але матеріали про князївські відносини сих земель такі убогі, що ми не можемо ілюстровати сього апріорного виводу фактами, окрім звістного чернигівського слова „О князьяхъ”, що оповідаючи про чернигівського князя Давида Сьвятославича, князя „більшого княжения”, каже, що „братья єго”, себто иньші князї Чернигівщини, ”слушахугь єго яко отца и покоряхут ся єму яко господину” 34). 

В браку авторитету старійшини, або в справах занадто важних і загальних, аби їх можна було рішити простим роспорядженнєм старійшини, помагано княжими з'їздами і умовами. Особливо на переломі XI і XII в., на протягу яких пятнацяти лїт княжі з'їзди мали особливо важне значіннє, збераючи головнїйших тодїшнїх володарів в системі земель давньої Руської держави й порядкуючи спільною радою їх не раз дуже важні справи княжих відносин, подїлу земель і спільної боротьби з Половцями 35). Вони одначе не виробили ся в якусь постійну інституцію з виробленими формами й компетенціями — князї далеко не правильно брали в них участь і не все піддавали ся їх рішенням, а й самі участники з'їздів не все були солїдарні в їх екзекутиві (клясичний приклад — ухвала з'їзду в Ветичах на відібраннє волости у Василька, котрої Василько не послухав, а Мономах, хоч брав участь в рішенню, не згодив іти в похід на Василька, й рішеннє лишило ся несповненим). Потім сї з'їзди тратять своє значіннє; вплинула на се перерва за часів великих впливів старійшини: Мономаха і Мстислава, потім розмноженнє рода й роздробленнє земель. Ми вправдї стрічаємо часом ґрандіозні з'їзди князїв, де безперечно порядкували ся й ріжні справи, але вони все таки не мали такого унїверсального значіння. Поруч них бачимо з'їзди фамілїйні — близших свояків, або князїв з певної землї, що порядкували справи своєї родини чи землї. Так нпр. Сьвятослав скликає „братию свою”, чернигівських князїв, „и поча с ними думати”, плянуючи боротьбу з рязанськими князями в інтересах чернигівських волостей; так Рюрик з Давидом, як „старші в Руській землї”, з'їздять ся порядкувати справи родинні й державні — „о Руской землЂ и о братьи своєй — о ВолодимерЂ племени” 36). Одначе такіж справи полагоджують ся й через дипльоматичні зносини, і самі з'їзди, так само як нинїшнї дипльоматичні конґреси, тільки заступали особистими переговорами переговори через відпоручників. 

Супроти сказаного вище система земель давної Руської держави від половини XI в. представляєть ся як ґрупа автономних, незалежних земель-князївств, звязаних одностию династиї (до певної міри також й одностию дружини) й традицією давнїйшої приналежности до одної, Руської держави (що полишила незатерті слїди в правнім устрою й культурі земель), під сенїоратом, більше або меньше реальним, київського князя, котрого сенїорат в теорії мав відповідати родовому старійшинству династиї. З розростом династиї й роздробленнєм земель (в XII в.) ся ґрупа князївств-земель перетворяєть ся в систему ґруп незалежних князївств, з яких складаєть ся кожда земля, під сенїоратом свого старійшини, що знов признає над собою старійшинство київського князя. 

Ся автономність князївств при сьвідомости певного спільного звязку дає певну анальоґію з федерацією, й се давало повід говорити про федеративний устрій, або бодай — федеративний принціп в системі земель давньої Руської держави 37). В дїйсности — більше моральний характер звязків сеї системи, брак орґанів федеративного устрою і якоїсь участи членів сеї системи в спільній управі не позволяють говорити про федеративний устрій, а тільки певні елєменти, з котрих міг би виробити ся федеративний устрій, одначе не виробив ся — як і взагалї вся полїтична система давньої Руси не виробила певних скристалїзованих форм, не вийшовши з стану формовання і боротьби ріжнородних чинників полїтичних відносин.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30301.htm
Категорія: III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 626 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024