Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в.

Орґанїзація руської церкви: участь патріарха в її внутрішнїх справах, його суд. Склад руської митрополії — епархії
Орґанїзація руської церкви: участь патріарха в її внутрішнїх справах, його суд. Склад руської митрополії — епархії; відносини митрополита до епископів; ставленнє епископів; иньші функції митрополита. Епископська управа, клирос, епископський суд, церковні устави, обсяг церковного суду, церковні люде, джерела церковного права; иньші сьвітські функції епископів і участь їх в полїтичнім житю; участь сьвітської власти в церковних справах. Парафії; монастирі; церковні доходи — десятина, маєтности, лєґати, спеціальні оплати, „ставлене”. Становище руської церкви під татарською зверхністю. Громади католицькі; епископи in partibus і місії; епископи місійні. 





По канонїчному праву митрополит править своєю епархією самостійно; патріарх може вмішати ся в справи його епархії тільки тодї, коли він бачить якісь безправности в управі митрополита; він же приймає скарги на митрополита й апеляції на митрополичий суд і судить їх або особисто на соборі, або через свого відпоручника; він може виймати з під управи митрополита ріжні церковні інституції, беручи їх під свою управу безпосередно (се звало ся ставропіґією); в труднїйших випадках своєї практики митрополит має звертати ся за порадою до патріарха і обовязаний був прибувати в Царгород на собор митрополитів 1). Бував він там одначе дуже рідко, як то можна собі представити 2), і взагалї віддаленнє руської митрополїї від Царгорода й її спеціальні полїтичні обставини ще й з свого боку впливали на зменьшеннє безпосередньої участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви, і вона безперечно була дуже мала. 

Вкінцї не підлягає сумнїву, що патріархат поберав від митрополита певні данини, більше або меньше постійні. З 1324 р. маємо ухвалу царгородського синоду про певні річні оплати митрополитів і архіепископів патріарху 3); виказ вправдї обіймає тільки епархії в границях візантийського цїсарства, але не може бути сумнїву, що й заграничні епархії оплачували певні суми патріарху 4). 

В наших скупих і досить припадкових джерелах ми маємо лише кілька фактів участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви. Перший став ся в формі апеляції на суд митрополита: Андрій суздальський хотїв скинути свого епископа (Леона) з престолу; його справа розсужувала ся митрополитом з собором духовенства, і митрополит не знайшов відповідної вини за епископом. Тодї Андрій удав ся в сїй справі до патріарха; патріарх в своїй грамотї, що маємо в перекладї в пізнїйших копіях (XVI в.), відповідає Андрію, що властиво не хотїв і не мав права (!) пересуджувати справу, після того як вона вже була рішена на духовнім соборі, але що сам епископ просив, аби патріарх вглянув у його справу, то патріарх переглянув сю справу і переконав ся, що епископ поступав собі відповідно, тому просить Андрія вернути епископу його катедру. Бажаннє патріарха, здаєть ся, було сповнено Андрієм 5). 

Друга справа розпочала ся теж з інїціативи того-ж Андрія і з тим же еп. Леоном, а стояла у звязку з славною в історії тодїшнього культурного житя суперечкою про піст у сьвята. Про саму сю суперечку буде ще мова низше, а тут тільки згадую, що справа о стільки заінтересувала суспільність, аж рішеннє митрополита не могло рішити справи, й її віддано на суд патріарха: коли Андрій суздальський прогнав еп. Леона з епархії, за те, що він обставав за постом, митрополит рішив справу на користь Леона, але Андрій не прийняв сього рішення і справа пішла до Царгороду. 1164 р. в присутности імператора Мануіла і послів князїв київського, чернигівського, переяславського й суздальського була диспута, де еп. Леон боронив свого погляду, але його „упрЂлъ” еп. болгарський Адріан 6). Зауважу до річи, що й ся диспута не рішила справи, й новий митрополит київський Константин тримав ся погляду еп. Леона. 

Факт властивого суду патріарха над митрополитом маємо з часів м. Петра, з першої чверти XIV в. Як оповідає житиє його, епископ тверський Андрій обжалував митрополита перед патріархом в якійсь близше нам незвістній справі. Патріарх вислав „єдинаго отъ клирикъ своихъ” і поручив йому розібрати сю справу на соборі руських епископів. Собор відбув ся в північнім Переяславі, в присутности князїв, і м. Петра оправдано 7). Не знати, чи до сього ж епізоду належить звістне нам з актів: що з інїціативи еп. тверського на митрополита Петра піднято було обвинуваченнє в симонїї, обжалував його перед патріархом тодїшнїй в. князь володимирський Михайло Ярославич, з тверської династії (цїла справа безперечно стояла в звязку з боротьбою за велике князївство між князями московськими, котрих тримав ся м. Петр, і тверськими); окрім симонїї він закидав йому ще й те, що він дозволяв шлюби між близькими свояками. Патріарх в відповідь на се поручив в. князю вислати митрополита на суд в Царгород: „коли схоче сам прийти сюди й оправдати ся, то добре, а нї — то пришли його силоміць, а також і сьвідків, і тих що знають його вину”. Дальшої історії не знаємо (у всякім разї коли суд був, то митрополит оправдав ся). Коли се факт осібний від описаного в житиї, то мали-б ми ще один випадок патріаршого суду над митрополитом 8). Потім сюди-ж належить описаний уже вище 9) епізод з м. галицьким Тедором, обжалованим м. Теоґностом і візваним на патріарший суд. 

Окрім сих судових справ можна вказати ще грамоту патріарха Германа і собора митрополитів з р. 1223 до київського митрополита Кирила: патріарх, довідавши ся, що на Руси часом сьвятять ся в сьвященики раби, не пущені на волю, на жаданнє їх панів (для домових чи сїльських церков), поручає митрополиту, аби викоренив сю практику, неможливу з огляду на те, що сьвященик не може зіставати ся в рабськім станї 10). До сеї катеґорїї відносин належать також патріарші відповіли на запитання епископа сарайського Теоґноста 1276 р.: справедливо здогадують ся, що сї запитання були зроблені наслїдком нарад володимирського собору, і Теоґност, що їздив до Царгороду з дипльоматичними порученнями, предложив їх з поручення митрополита і собору патріархови. Се були ріжні, переважно другорядного значіння казуси церковної практики: в які днї читає в церкві евангелиє епископ? чи можуть кілька сьвящеників разом хрестити дитину? чи можна правити лїтурґію в велику пятницю? чи можна кільком сьвященикам під час лїтурґії служити кількома агнцями? і т. и. Се були казуси, на котрі, очевидно, не знайшли згідного рішення епископи володимирського собору й предложили їх на рішеннє царгородського патріаршого собору 11). 

Сими фактами й вичерпуєть ся все, що ми знаємо про безпосередню участь патріарха в справах руської церкви; безперечно, в дїйсности мусїло бути таких фактів більше, але завсїди мабуть не богато. 

З тими незначними виїмками, які становить ефемеричне істнованнє митрополїй переяславської, галицької й литовської, землї Руської держави належали увесь сей час до одної митрополїї. До упадку Київа належало до руської митрополїї епископських катедр шіснадцять, а то: переяславська, чернигівська, білгородська, юриївська, володимирська (на Волини), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська, новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязмі) і рязанська. З них по всякій правдоподібности до половини XI в. були вже засновані вісїм катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юриївська, володимирська (на Волини), туровська, новгородська і ростовська 12). Иньші катедри, правдоподібно, з'явили ся пізнїйше, але хоч трохи докладнїйше знаємо час засновання тільки чотирох — смоленської (1137), рязанської (між 1187 і 1207), володимирської на Клязмі (1226) і угровсько-холмської (за Данила). Після 1240 р. згодом заникають з українських катедр юриївська, що після 1241 р. вправдї ще фіґурує в реєстрі катедр царгородського патріархату з 1260-х рр. 13), але хто знає чи істнувала вже реально, а пізнїйше нема про неї слиху, і переяславська, злучена в 1260 р. з сарайською, котрої епископ резидував в Сараї, в Ордї 14). Натомість появило ся кілька нових катедр в землях великоросийських. 

Осібне місце займала тмутороканська катедра, заснована ще перед росповсюдненнєм християнства на Руси. Давнїйше (в VIII в.), вона належала до ґотської митрополїї; пізнїйше (в XII в.) бачимо її самостійною архіепископією, залежною безпосередно від патріарха. Чи в часах коли Тмуторокань стояв у тїснїйшій залежности від Руської держави (головно в XI в.), тмутороканська катедра залежала від Київа, не знати. Але є натяк на се в тім фактї, що сюди на катедру попадали часом печерські монахи (еп. Николай, в кінцї XI в.)). 15 

Як бачимо, в передтатарські часи діецезія відповідає звичайно землї. Тільки декотрі землї мають більше катедр. З другого боку деякі землї досить довго були без осібних катедр, як Смоленська і Рязанська. Взагалї діецезії на Руси визначали ся незвичайними в церковній орґанїзації розмірами, й побільшеннє їх ішло дуже важко; головно, як показує історія засновання смоленської катедри, перешкаджали тому самі епископи, що не хотїли, аби їх доходи зменьшали ся через віддїленнє частини їх діецезії. 

По канонїчному праву відносини митрополита до епископів відповідали досить близько відносинам митрополита до патріарха. Епископа мав вибирати епископський собор митрополїї, сьвятити мав митрополит. Епископ нїчого важнїйшого не повинен робити без згоди митрополита, але й митрополит нїчого важнїйшого не повинен робити без собору епископів. За те адмінїстративні функції в своїй діецезії епископ веде самостійно; тільки в разї якихось надужить митрополит може вмішати ся в справи епископської управи або візвати епископа на свій суд, але судити його митрополит має на соборі епископів. До митрополита ж ідуть жалоби на епископа й апеляції на епископський суд 16). Так мало бути по праву. Поясняючи в одній пізнїйшій грамотї (половина XIV в.) новгородському епископу його становище супроти митрополита, патріарх так представляє обовязки епископа супроти митрополита: епископ повинен митрополиту показувати послушність і честь; коли б митрополит покликав його до себе, або в чім иньшім — він мусить його слухати ся; коли б стало ся щось таке, що вимагало б слїдства і суду, він має послушно піддати ся суду і слїдству митрополита; з патріархом він може входити в зносини не инакше як за відомостию і згодою митрополита 17). 

Поглянемо тепер на дїйсність. 

Насамперед, поставленнє епископів в руській митрополїї, як і поставленнє митрополита, в XI-XIII в. розминало ся зовсїм з канонїчним правом. Судячи по звісткам, які маємо, епископи не вибирали ся собором, а самим митрополитом, звичайно за порозуміннєм з князем землї, до котрої катедра належала; при тім інїціатива могла виходити чи то від митрополита чи то від князя: тим поясняють ся такі вирази, що мовляв князь „поставив” епископа 18). Київський князь мав вплив на номінацію епископів і в иньші землї, тим більше, що в иньші землї, особливо землї меньше впливових князїв митрополит іменував епископів часом і без порозуміння з місцевим князем. Але часом князь і відкидав такого „накиненого”. Так коли митрополит поставив був без порозуміння з князем якогось Миколу Грека епископом в Ростов, місцевий князь Всеволод „не прийняв його і відіслав назад до Сьвятослава Всеволодича і митрополита Никифора з такими словами: „сього епископа не вибрали (або: не злюбили, — „не избраша”) люди землї нашої! коли ти його поставив, то умісти його собі де хочеш, а минї постав Луку ігумена св. Спаса”. Тодї митрополит, уступаючи бажанню Всеволода і київського князя Сьвятослава „неволею великою” відкликав своє рішеннє й поставив в Ростов того Луку, а Миколу послав у Полоцьк. З сього поводу суздальський лїтописець висловляє таку максиму: епископство не годить ся діставати „на мздЂ”, але за волею князя і людей (єгоже князь въсхощеть и людьє) 19). Та розумієть ся, воля людей була тут більше фразою, і в дїйсности, по поглядам сучасників, мав, значить, вибирати кандидата на катедру князь. 

Нова, відповідна до постанов канонїчного права практика в руській митрополїї була заведена тільки в XIV в., як бачимо з припадково знайдених митрополичих протоколів 1328-47 рр., з часів митр. Теоґноста (що як раз в 1328 настав на митрополїю) 20). Тодї при обсадї епископських катедр тримали ся канонів: митрополит скликав собор епископів, і ті вибирали трох кандидатів, а з них митрополит вибирав одного, оголошував його імя, і потім висьвячував. Ся практика потім була усьвячена уставою „како достоить избирати епископа”, як єдино леґальна 21). Під якими впливами заведена вона була, тяжко сказати. Можна думати, що незадоволеннє на впливи вел. князя на митрополїта, що відбивали ся, як ми бачим, при давнїйшій практицї дуже сильно на ставленню епископів, могло стати особливо сильне, від коли, з упадком Київа, зарисувало ся кілька нових полїтичних центрів, і се могло привести до реформи. Але се тільки здогад. 

В XI-XIII в. князь не тільки вибирав епископа (що рішучо противило ся канонїчному праву), але й скидав його, коли той чомусь не подобав ся йому. Ми бачили, що київським князям трапляло ся відставляти митрополитів (історія з Константином); теж повторяло ся і з епископами. Особливо на сїм полї звістні суздальські князї і Суздальцї. Епископа в таких разах мав судити митрополичий суд, і тільки він міг його скинути, але, як видко з наведених вище фактів, не богато помагало епископу бути й оправданим митрополїтальним судом, як на його напосїв ся князь. 

Зносини між епископами й митрополитом мусїли бути взагалї далеко живійші, нїж у митрополита з патріархом. Але й тут значне віддаленнє катедр і приналежність їх до ріжних полїтичних тїл значно ослабляли сї зносини і впливали на більшу самостійність епископів від митрополита. 

По канонїчному праву епископ, як сказано, підлягав суду митрополита, а властиво — собору епископів. Вище ми мали вже один такий факт: суд митрополита з собором епископів над суздальським епископом Леоном, обвинуваченим кн. Андрієм. Окрім того ми маємо ще кілька випадків митрополїтального суду: перший ще з XI в. — суд митрополита над новгородським епископом Лукою по донесеню його власних холопів. Подробиць процесу не маємо нїяких, знаємо тільки, що митрополит з початку осудив Луку і три роки протримав у арештї, але потім показала ся його правда, і він вернув ся на катедру 22). Потім сюди-ж мусять бути зачислені звістки про кари наложені митрополитом на епископів: на еп. новгородського Нїфонта (за спротивленнє м. Клименту) і на ростовського еп. Федора; сї кари, правдоподібно, не могли мати місця без спеціального засуду, 

Подробиць митрополїтального суду взагалї не маємо; тільки в згаданій патріаршій грамотї в справі еп. Леона про суд над суздальським епископом сказано, що судив його митрополит не сам, а з собором (епископів) і з участию київського князя: „во своємъ тамъ у васъ соборЂ и предъ великимъ княземъ всея Руси” (так!), „пришедшимъ о томъ нЂкымъ мужемъ благородія твоєго” (кн. Андрія). Правдоподібно, се й був нормальний порядок. Участь київського князя не повинна нас дивувати, коли знаємо про його дїяльну участь в ставленню епископів і в иньших церковних справах. Звертає ще увагу тяжка кара, наложена на того еп. Федора: як оповідає суздальський лїтописець, митрополит казав йому утяти язик, як злочинцю і єретику, утяти праву руку й вийняти очі, за те, що він сказав хулу на Богородицю 23). 

Можна вказати ще на одну функцію митрополита — канонїзацію сьвятих. Найбільше інтересний факт — се канонїзація Теодосія: в сїй справі печерська братия удавала ся до кн. Сьвятополка, аби вплинув на митрополита, і той, довідавши ся про житє Теодосия, вписав його в синодик: „повелЂ по всЂмъ епискупьамъ вписати Федосья в сЂнаникъ” 24). 

По канонїчному праву, як ми вже знаємо, всї важнїйші справи митрополит має залагоджувати з участию епископських соборів. Але сї собори і в Візантиї ішли досить пиняво, а на Руси мусїли йти ще пинявійше: уже м. Іоан у своїх правилах 25) загрожує епископам „посварити” їх, як не будуть прибувати на собори; але погроза ся мабуть не дуже впливала. Правдоподібно, щоб забезпечити митрополиту присутність бодай двох епископів, були засновані ті катедри в Білгородї й Юриїві, що не знати чи й мали зрештою свої епархії. 

Як епископський собор мав бути невідмінним участником митрополїтальної управи, так в епархіальній управі прибічною радою епископа (а для київської епархії — митрополита, що в її границях виконував всї функції звичайної епископської управи), був „крилос” (грецьке κλήρoς) — колєґія міських сьвящеників, з старшим сьвящеником катедри на чолї 26). У нас на Українї крилос і пізнїйше був дуже важним участником епархіальної управи, але з часів XI-XIV в. ми, на жаль, маємо переважно самі голі згадки про сю інституцію, й тільки на підставі пізнїйших функцій крилоса можемо догадувати ся, що й у сї часи крилос брав участь в адмінїстрації епархії, духовнім судї, та адмінїстрував епархію, коли вона не мала епископа 26). 

З поодиноких епископських урядників можемо вказати ще тільки „намістників”, що головну функцію свою мали, здаєть ся, в епархіальнім судї (про них маємо звістки з XIII в.), та ще хиба „десятинників”, звістних тільки з постанов володимирського собору (місцевих — українських звісток про них не маємо), що мали, очевидно, збирати церковну десятину 27). Вкінцї епископські тивуни, як у князя чи боярина, завідували ріжними галузями господарства — і управи 28). 

Серед функцій епископської управи займав не согірше місце суд. Справа сього суду одначе належить до тяжших питань нашої давної історії, а з становища історії культури дуже важних і тому вартих як найдокладнїйшого розсьвітлення 29). 

Ми маємо цїлий ряд княжих грамот, що уставляють привілєґії й границї церковного суду, — грамоти з іменами Володимира, Ярослава, Всеволода Мстиславича. Але всї вони мають виразні прикмети пізнїйшої редакції, так що в них не легко відріжнити дїйсну практику від не переведених в житє претензій духовенства, а саму практику не можна докладно означити хронольоґічно. Тільки пізнїйша й найбільше скупа фундаційна грамота Ростислава Мстиславича, при досить докладній датї, не має на собі сього закиду фальсіфікації 30). 

Грамота з іменем Володимира звістна в ріжних версіях, коротких і довших; їх дїлять на дві, три і навіть чотири катеґорії, але се не важно, бо взагалї всї копії мають ріжні відміни, так що зовсїм тотожних між ними майже нема. Найстарші копії, які маємо — з другої половини XIII в., належать до ширших редакцій; але й коротші й ширші редакції, навіть в сих копіях XIII в., однаково мають уже виразні прикмети пізнїйшого редаґовання; на се вказує виразно імя патріарха Фотия, котрого Володимир називає в них своїм сучасником 31). 

Се явище можна б ріжно толкувати: або думати що початковий автентичний устав Володимира був перероблений і розширений пізнїйше, й так з'явили ся в нїм анахронїзми, або що він взагалї був уложений пізнїйше, і збираючи норми й традиції церковного суду, по традиції ж звязав се з іменем Володимира, як першого орґанїзатора руської церкви взагалї і спеціально — церковного суду. Се друге обясненнє безперечно певнїйше, судячи з того, що окрім Володимирових грамот ми маємо їх норми і незвязані з іменем Володимира: грамоти з іменем Всеволода Мстиславича і записи про тіж епископські права і прероґативи не в формі грамот, а в видї записки „о церковныхъ людЂхъ, и о судЂхъ, и о десятинахъ, и о мЂрахъ городскихъ”, без імени князя; се показує, що вони не були так орґанїчно звязані з іменем Володимира. У всякім разї навіть найдавнїйші верзії Володимирових грамот, які ми маємо, судячи по їх анахронїзмам, не могли з'явити ся скорше нїж в XII в. 

Як би ми не об'ясняли собі початку Володимирової устави, се в кождім разї не позбавляє історичного значіння заведених до неї норм: вони показують нам коли не дїйсний обсяг епископської юрисдикції в часи утворення устави, себто десь в XII віцї, то бодай формулують бажання, дезідерати духовенства в сїй сфері, а такі дезідерати певне не зіставали ся без впливу на дїйсну практику. Тим поясняєть ся факт, що ми стрічаємо сю уставу в найдавнїйших кодексах канонїчних памяток (т. зв. Кормчої книги), від XIII в. почавши. 

Обсяг епископської юрисдикції, признаний її дїйсно полїтичною властию в серединї XII в., показує нам фундаційна грамота смоленської катедри. Фундатор — князь Ростислав визначав сю юрисдикцію на основі сучасної практики 32), передовсїм переяславської епархії, до котрої перед тим належала Смоленська земля; отже се означеннє ми можемо вповнї прийняти для тогочасної української практики. Грамота вичисляє такі „епископлї тяжі”: розвід (”роспуст”), двожонство, неправний шлюб (аще кто поимет ся черезъ законъ), умиканнє жінки, „зелья и душегубства” — себто душегубство зелієм (отроєннєм) і взагалї ворожбитство, чари, далї — бійки жінок між собою, і крім того кілька неясних точок. Таким чином тут знаходимо як справи епископської юрисдикції: а) нарушення постанов що до шлюбу, б) вчинки противні християнству (чари і т. и.), в) вчинки особливо дражливі і скандальні (бійка жінок). 

Порівнюючи постанови Ростиславової грамоти з уставами Володимира, бачимо, що сї устави, мало що додаючи до справ першої катеґорії, розвивають головно другу й третю, та додають четверту: маєткові спори, які виникають в родинї, між свояками. І так з другої катеґорії маємо тут: єретицтво, крадїж в церкві або з могили; знищеннє або профанація предметів християнського поважання (крестъ посЂкутъ или на стЂнахъ рЂжутъ, скоты, или псы или поткы (птахи) безъ великы нужды введетъ (до церкви) или что неподобно въ церкви подЂєтъ); держаннє поганського культу (кто молить ся подъ овиномъ или во рощеньи или у воды); уроки, зілє (зельи). З третьої — гвалт, „смилноє заставаньє” (в адультері) 33), противприродні вчинки, скандальні форми бійки, битє батьків дїтьми, убийство дївчиною своєї нешлюбної дитини. 

З цивільних справ в Володимировій уставі маємо спори супругів про майно 34) і братів про спадщину. Справи про спадщину належали й до сьвітської юрисдикції, і як тут розграничували ся сї дві юрисдикції, не ясно: могли сї справи рішати ся спільним (смЂснымъ) судом сьвітських і духовних судей, або судові доходи дїлити ся, як се постановляє Ростиславова грамота про умиканнє: половину грошевих кар з таких справ князь або його посадник дає епископу. (Що деякі цивільні справи звязані з шлюбними відносинами належали до епископської юрисдикції, се бачимо в практицї московських часів, і ся практика, правдоподібно, мала свій початок ще в передтатарських часах 35), як і деякі иньші справи — нпр. процеси холопів з своїми панами). 

З кінця XIII в. маємо посланиє володимирського епископа до свого князя (судячи з того що сей князь зветь ся сином Олександра; воно може належати тільки до р. 1276-1304), де епископ, покликуючи ся на практику „во всЂхъ крестьянскыхъ людехъ”, означає границї церковного суду дуже близько до Володимирової устави; се показує, що при кінцї XIII в. практика уже стояла близько до норм сеї устави 36). 

Дальший розвій практики чи дезідератів духовенства в сфері церковного суду дає устава т. зв. Ярославова. Хоч всї верзії сеї устави, які маємо, містять подробицї, які зраджують дуже пізнї, московські часи, але иньші детайлї виразно вказують на староруську основу і з сього погляду устава має і для нас безперечне значіннє 37). Не запускаючи ся близше в аналїзу її, зазначу, що устава ся розвиває головно казуістику вчинків против шлюбу (моральности) та катеґорію маєткових справ (нарушеннє одним з супругів родинного маєтку); поважне місце займає справа розводу, також спеціалїзована досить докладно; для значного числа переступів уставлена грошева кара в досить високих цифрах (до 300 грив.). Цїкаво, що деякі статї відси увійшли потім в московську Кормчу (патріарха Никона). 

Окрім спеціальних справ, в котрих епископському суду підлягали всї катеґорії людности, підлягали йому у всїх справах катеґорії „церковних людей”. Сюди окрім духовенства в тїснїйшім значінню належали ще люди так чи инакше звязані з церквою. На жаль Ростиславова устава говорить про них дуже мало: загально згадує про „церковних людей”, а спеціальну катеґорію з них вичисляє тільки одну, „прощеників”, — „даю св. Богородици прощеники съ медомъ, и съ кунами и съ вирою, и съ продажами, — и ни надобЂ ихъ судити никакому же человЂку”. Назва ся не ясна: Герберштайн толкує се як людей, що виздоровіли наслїдком чуда, і се толкованнє приймаєть ся в науцї. У Володимировій уставі маємо катеґорій церковних людей дуже богато: окрім духовенства білого, з їх родинами, і чернцїв та церковних слуг: „поп, попадіа, попович, діакон, и кто въ клиросЂ”, инакше: ”и вси причетници церковныи”, „проскурница, игуменъ, игуменія, черньцъ, черница”, вичислені тут іще: „лЂчецъ (лїкарь), прощенникъ, задушный человЂкъ (себ то раб даний на церкву або пущений на волю „за душу”), слЂпецъ, хромецъ, баба вдовица, паломникъ 38), сторонникъ, больници, гостинници (і окрім того ще иньша назва їх — страннопріимници)”. Всеволодова устава додає ще „ізгоїв”: „поповъ сынъ грамотЂ не умЂєтъ, холопъ исъ холопьства выкупится, купець одолжаєтъ”. 

Таким чином під назвою церковних бачимо тут людей, що годували ся при церкві або в звязаних з нею інституціях (шпиталї, гостинницї — ξενoδόχια); сюди належить і „лїчець” — шпитальний лїкар. По друге, маємо людей що віддають ся побожним занятям — паломники, „прощеники” — сї віддавали ся, очевидно, по своїм чудї особливій побожности; нарештї люде без суспільного становища, що потрібували опіки церкви: розстрижені черцї, ізгої, задушні люде. Остатнї вповнї анальоґічні з тими „холопами, що з холопства викупили ся”. Такі холопи становили, видко, головну масу між ізгоями, так що слово „изгойство” означало викупну плату холопа за увільненнє 39). Нема нїчого неможливого, а противно — вповнї правдоподібно, що сї катеґорії церковних людей, о скільки істнували, були під церковною юрисдикцією в перед-татарські часи й на Українї. 

Коли сї церковні люде мали процес з нецерковними, то таку справу, по Володимировій уставі, мав судити „обчій судъ” — зложений з відпоручників князя і епископа. 

Джерелом права для церковного суду служили в першій лїнїї візантийські кодекси, передовсїм т. зв. Номоканон, принесений з Візантиї в двох головних редакціях його т. зв. Іоана Схоластика (VII в.) і т. зв. Фотиєвій, і додаткові статї візантийського та болгарського походження — вибір з Мойсеєвого Пятокнижа, Екльоґи Льва Ісаврійського та Константина Копронїма, „Законъ судный людемъ” — болгарська компіляція з тоїж Екльоґи, „Градскій законъ” (переклад „Прохейрона” Василя Македонянина), до котрих долучали ся потім свійські памятки церковного права (церковні устави) і сьвітського (Р. Правда) 40). Такі компіляції — т. зв. Кормчі давали таким чином дуже ріжнородний, не завсїди суголосний матеріал, на підставі якого виробляла ся практика церковного суду. 

Окрім суду Володимирова устава згадує ще одну компетенцію епископа: пильнувати правильности міри і ваги — „городскыє и торговыє всякая мЂрила, и спуды, и звЂси, ставила”, аби їх не зменшувано й не побільшувано. Дїйсно ми знаємо, що міри й ваги були під доглядом духовенства — про се згадує торговельна умова Мстислава смоленського з Нїмцями і грамота Всеволода новгородського церкві св. Івана 41). 

Окрім сих епископи й духовенство взагалї мали ще й деякі иньші не-церковні функції. Так духовні особи, особливо епископи, дуже часто уживали ся для дипльоматичних посольств, або й самі посередничили між князями — маємо нераз такі факти 42), а як росповсюднені вони були в житю, показують слова Мономаха, що каже Олегу Сьвятославичу післати до нього „посла або епископа” (солъ свой или пископа) 43). Як княжі дорадники духовні особи мали нераз значний вплив на полїтику, а часом і з власної інїціативи заберали голос в сьвітських справах: ми бачили, що Володимирові роспорядження про кару смерти були видані під впливом епископів, що впливом ігумена Григория поясняли невтралїтет Мстислава Мономаховича в чернигівських справах. Митр. Никифор виразно заявив Рюрику, що то обовязок духовенства — впливати на князїв, повздержуючи їх від війн: „княже, мы єсмы приставлены в Руской землЂ отъ Бога востягивати васъ отъ кровопролитья” 44). Митрополит завдяки авторитетному свому становищу особливо міг впливати в сїм напрямі. 

Так само духовенство уважало своїм обовязком вставляти ся за ріжні нещасливі жертви сучасної полїтики. Так ігумени вставляли ся перед Сьвятополком за Васильком; митрополит з ігуменами випросили увільненнє з вязницї Ярославу Ярополковичу, не позволили видати „на убиство” Івана Берладника Ярославу галицькому і т. и. 45). В посланиї м. Никифора до Мономаха є натяк, що й приватні особи звертали ся до митрополита, аби просив за них князя: „може думаєш, що якийсь прийшов до мене з жалями, й тому я написав тобі отсе”, пише митрополит князеви 46). Про Теодосия печерського оповідає в його житиї Нестор, — що він „був для многих заступником перед судами і князями, визволяючи їх від біди 47) 

Коли духовенство, таким чином, мало досить значну участь і впливи в не-церковних справах, то й сьвітська власть з свого боку мала велику участь в церковних. Ми бачили, що князї мали великі впливи при іменованню епископів, а часом і скидали їх з власної волї, що вони брали ся впливати на рішеннє ріжних релїґійних питань, або що навіть така справа як канонїзація відбуваєть ся за посередництвом князя: Сьвятополк „казав (велЂ) вписати до синодика Теодосия, і митрополит так і зробив” 48). Хоч тут се ”велЂ” не треба розуміти дуже буквально, але вплив князя був безперечно. 

Такі впливи сьвітської власти не скандалїзували духовенство, бо вони вповнї відповідали практицї візантийській, і навіть до певної міри само духовенство, переносячи сю практику з Візантиї, витворяло її у нас. Характеристично висловляє сей погляд на становище князя мнїх Акиндин, взиваючи в. кн. володимирського Михайла Ярославича до боротьби з симонїєю (коло р. 1311-5); ”а може ти скажеш викрутом: „нехай собі правлять ся як самі хочуть, а я в се не мішаю ся?” — алеж ти, господине княже, цар у своїй землї, ти відповіш на страшнім судї Христовім, коли замовчиш перед митрополитом” 49). Акиндин, очевидно, хоче сим сказати, що в. князь, подібно як візантийський цїсарь, мусить мати нагляд і над церковними справами. 

Докінчім наш огляд церковної орґанїзації. 

Про орґанїзацію парафій наші відомости взагалї дуже бідні. В джерелах окрім сьвящеників ми стрічаємо з церковних осіб іще дияконів, іподияконів, паламарів і проскурниць. З них диякони, правдоподібно, стрічали ся тільки в більших церквах, бо згадують ся лише в оповіданнях про більші церковні церемонії 50). Дяками (грецьке зменшене імя для дияконів) звали церковних чтецїв (άναγνώστης); вони мусїли бути в кождій парафії від самого початку. Так само й про паламарів маємо звістки вже з XI в. 51). Проскурницї звістні від XII в. 52), але росповсюднили ся мабуть не від разу. Сей уряд, незвісний в Візантиї, з'явив ся з огляду на ті трудности, які виходили по селах, а мабуть і по містах з проскурами: еп. Нїфонт дозволяє Кирику служити службу божу з одною проскурою, коли нема близько торгу й неможна проскури дістати, а в житиї Теодосия оповідаєть ся, що в Курську, отже досить значнім містї, часом не могла відбути служба божа з браку проскур, проскурьнаго ради непечения 53). 

Одна згадка — що Ярослав Осмомисл перед смертию зібрав до себе „зборы вся” 54), натякає, що по більших містах парафії складали ся з більшого числа сьвящеників. 

Монастирська управа була перейнята з грецьких монастирів чина Теодора Студита, як сьвідчить автор лїтописного оповідання і як зрештою показує порівняннє з Студийською уставою; тільки адмінїстраційна схема на Руси була простійша: число урядників зменьшено 55). 

На чолї управи стояв ігумен в мужеських, ігуменїя в жіночих монастирях. Вони вибирали ся самими чернцями з братиї або і з стороннїх людей, часом навіть ще непострижених 56); про се вибираннє маємо докладні звістки, принаймнї що до мужеських монастирів. Окрім ігумена управа монастиря складала ся ще з таких урядників: церковного порядку доглядали еклєсіарх, деместики (начальники хорів) і паламарі; господарську управу мали економ і келар — начальник маґазинів 57) і кухнї; поодиноких галузей господарства доглядали тивуни — мабуть чи не з монастирських холопів; окрім того згадуєть ся „вратарь”, що доглядав монастирської брами. Такі відомости маємо про Печерський монастир, що служив взірцем для иньших, мабуть не тільки мужеських, але й жіночих монастирів 58). В жіночих, здаєть ся, окрім ігуменїй, звали ся ігуменами сьвященики — монастирські духовники 59). 

Про джерела церковних доходів маємо відомости теж не богаті, і то головно тільки про самі катедри. 

Перше джерело доходів, яке згадуєть ся, — се княжа десятина. Про неї говорить лїтопись, оповідаючи про заснованнє київської катедри Володимиром: він дав її десятину „від свого майна й від своїх городів” 60). Сей не досить ясний вираз т. зв. Володимирова устава поясняє як десятину від доходів судових, торговельних і від господарських натуралїй. Се була десятина з Київської землї; але по всякій правдоподібности такі дотації уже за Володимира дістали й иньші епископи в своїх землях 61). На се маємо вказівку в грамотї Сьвятослава Ольговича 1137 р., грамотї, на щастє, вповнї певній; тут він каже, що від прадїдів (а прадїдом його був Ярослав) і дїдів його було уставлено, аби епископи діставали десятину „від даней, від вир і продаж і взагалї від усього, що іде на княжий двір”. Що така практика задержала ся й пізнїйше та стала загальною нормою дотації, показують звістки з поодиноких земель: маємо їх для землї Новгородської, Смоленської й Суздальської 62). Але при тім ми не можемо сказати, чи скрізь задержана була норма десятини „від усього, що приходить на княжий двір”, чи були в тім деякі відміни в поодиноких землях 63). Друга неясна точка — чи ся вся десятина ішла на удержаннє самої лише катедри, чи діставало ся з неї щось і иньшому духовенству, себто — чи вона дїлила ся якимсь способом між катедрою і бодай деякими виднїйшими церквами епархії. На можливість сього останнього вказує звістка (на жаль одинока) Несторового жития Бориса і Глїба, що на удержаннє вишгородської церкви Бориса і Глїба Ярослав визначив десятину з місцевих княжих доходів — повелЂ властелину града того даяти отъ дани церкви святою десятую часть 64). 

Катедри, визначнїйші церкви і монастирі діставали від князїв і богатих людей нерухомі маєтности, або й самі (особливо монастирі) їx закладали. Так київська митрополїя мала десь у Київщинї город Полоний, „святЂй БогородицЂ градъ Десятиньный”, і ще десь (може в Переяславщинї — город Синелець); в Чернигівщинї знаємо ”сельце св. Спаса”, чернигівської катедри; Володимир Василькович у своїм тестаментї дав на володимирський монастир св. Апостолів село Березовичі 65). Але особливо значні маєтности мусїв мати Печерський монастир, завдяки загальному поважанню: уже XI в., скоро по заснованню, мав він свої села; можливо — сї перші села були засновані самими чернцями й ними оброблювані, але пізнїйше знаємо на певно що він діставав великі надання: так Ярополк Ізяславич дав йому всї свої маєтности — волости Небльську, Деревську і Лучську і села коло Київа, а його донька пять сїл з челядию 66). Взагалї-ж кажучи, церковні маєтности в сї часи не були дуже великі, бо й великих приватних маєтностей не було ще богато; досить сказати, що Ростислав, фундуючи смоленську катедру, при всїм своїм запалї до неї надав її лише два села, „землю” в третїм, два озера з сїножатьми і город, тільки всього. 

Катедри, церкви й монастирі діставали також жертви грошима і дорогими річами. Про Ярослава сказано, що він, поставляючи „по градомъ и по мЂстомь” церкви й сьвящеників, давав їм „имЂния своєго урокъ” 67), себ то якусь постійну платню. Але се було можливо тільки, поки церков не було дуже богато. Поза тим церкви діставали жертви, особливо в тестаментах, або по душі. Про ту-ж Ярополкову доньку сказано, що вона за життя дала на Печерський монастир сто гривен срібла і пятдесять золота, а по тестаменту — все своє майно, а її чоловік Глїб Всеславич дав шістьсот грив. срібла і пятдесять золота 68). На росповсюдненнє звичая давати щось церкві по покійнику („по душі”) вказує звістне вже нам проханнє Льва Даниловича, аби Володимир Василькович дав Берестє на „свічу над гробом” Данила, або р


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30309.htm
Категорія: III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 310 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017