Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в.

Боярство земське — термінольоґія, боярство земельне і капіталїстичне, його привілєґії. Міщанство. Селянство, смерди, їх землеволодїннє
Боярство земське — термінольоґія, боярство земельне і капіталїстичне, його привілєґії. Міщанство. Селянство, смерди, їх землеволодїннє; ізгої і сябри, закупи, надужитя над закупами й законодатна оборона їх прав. Несвобідні, джерела невільництва, правне становище холопів, фактичне їх становище, поступ в праві; втікачка холопів. 





Переходячи тепер до суспільности не-княжої, почнемо від її вищої верстви — від боярства не-княжого, земського. Та тут стрічає нас трудність: наслїдком тих звязків, того мішання не-княжого боярства з дружиною, що вище я піднїс, не раз дуже тяжко вибрати з жерел те, що належить до боярства неслужебного, так що й сучасні дослїдники звичайно не відграничують близше сих двох катеґорій у своїх оглядах. 

Ся верства виступає у нас під ріжними назвами: „лучьшии”, „лЂпшии мужи” (лучьшии мужи иже держатъ землю — у Деревлян), „болшии и нарочитии мужи”, „нарочитая чадь”, теж саме правдоподібно означають „старци градскии” або „людскии 1). Загальною, початковою назвою для них було бояре; в виводї сього імени фільольоґи вагають ся між пнями бой і бол, але з історичного погляду не може бути непевности в початку від бол (початкова форма болярин, грецизована βoλιαδες, відти стягнена боярин і ще далї — сучасне росийське барин — пан), так що слово се означає теж „більших людей”. Потім сю назву перенесено також на старшу княжу дружину (се мусїло стати ся досить пізно, не скорше мабуть кінця XI в., бо в Руській Правдї старша дружина не має сього назвища), і в наших джерелах звичайно тяжко розріжнити звістки про боярство земське від дружинного. Але що ся назва прикладала ся й до земської аристократії, не підлягає сумнїву. Що в Руській Правдї уживаєть ся вона в такім значінню, я вже сказав 2); з лїтературних памяток стрічаємо се слово в такім значінню нпр. в лїтописній повісти про Володимира, в історії Бориса і Глїба і т. и. 3). 

Початок сеї аристократії був родовий — з початку се були старші династиї в родах. Але давно уже її характер змінив ся — вона стала аристократією маєтковою, верствою богатих. В північних землях при тім імя боярства спеціалїзувалось: воно означало тільки верству земельних властителїв, тим часом як капіталїстів називали купцями, так що там старому виразу „болшии мужи” відповідають „бояре і купцї” 4). У нас такого розріжнювання не можна помітити; принаймні в XI і на початках XII в., судячи по звістках, бояре означають взагалї богату, вищу верству, противставляючи ся „людям убогим”, „людям простим”, без ріжницї, чи те богацтво полягало в землях чи в капіталах 5). Але дуже можливо, що й у нас еволюція ішла в тім же напрямі, судячи по тому, що в литовсько-польський період і у нас назва боярина перейшла в значінню земельного власника, при тім обовязаного службою; се остатнє стало ся правдоподібно завдяки тим звязкам і мішанинї земської земельної аристократії з княжим боярством, про яку я вже казав. 

Що до самого складу верстви лїпших людей, то в великих торговельних центрах, як Київ, по части Чернигів, Володимир і т. и., богаті купцї, промисловцї, взагалї капіталїсти мусїли в нїй займати дуже важне місце; в краях меньше торговельних ся верства мусїла складати ся головно з власників більших господарств. З рештою обидві катеґорії не могли бути докладно відграничені, й чимало, певно, тих „лїпших” належало разом до обох катеґорій. 

Правною привілєґією боярства було те, що анї по них анї по їх людях князь не брав відумерщини, як брав з простих людей: коли не було у смерда сина, його майно заберав князь, по бояринї ж спадщину могли дістати доньки, коли не було сина. По боярських же людях — себто свобідних людях, що служили боярину або жили на його землї, спадщину, коли вони не полишали синів, мабуть брав боярин 6). Таким чином бояре були не тільки фактично, але й правно привілєґіованою верствою. Але вира за боярина була однакова з вирою всякого свобідного — 40 гривен, і тим боярин не-княжий відріжняв ся від княжого, бо за того платила ся подвійна вира. 

Про звязки боярства з княжою дружиною я вже казав. Незалежно від тих звязей земське боярство взагалї мусїло стояти до княжого правительства в відносинах близьких і прихильних. Як я вже підносив, ми не помічаємо нїякого антаґонїзму або боротьби за власть між князївсько-дружинним устроєм і сими „лїпшими мужами”, що давнїйше „держали землю”. Судячи по Руській Правдї, правительство на ґрунтї суспільно-економічнім стояло вповнї по сторонї боярства 7); така нпр. постанова, як ограниченнє процентів, була видана після повстання 1113 р., себто була вимушена від правительства сим повстаннєм, що мало всї прикмети соціального руху: бідна міська маса кинула ся грабувати доми княжих урядників, Жидів, а в перспективі зарисувало ся грабованнє „бояр” взагалї (монастирі боярські посли, мабуть, приплели сюди більше для ефекту); боярство попало в перестрах і як найборше спровадило собі князя, аби приборкав повстаннє. Сей епізод прегарно ілюструє суспільні відносини, де княже правительство, очевидно, стоїть по сторонї плутократії й зовсїм не бавить ся в демаґоґію. Не диво, що й пізнїйший рух против князївського режіму вийшов не з більших міст, осїдків боярства, а з глухих кутів, де боярства мабуть і зовсїм не було. А як князям було тяжко зійти, з протертої традиційної полїтики союзу з боярством, показує приклад Галичини, де князї, ведучи й боротьбу з боярством, а безперечно — маючи по своїй сторонї співчутє мас, одначе нїчого не роблять для того, аби двигнути сї маси до якогось активнїйшого кроку против боярства. 

Про рядове міщанство — сих ”простих людей” городів можемо сказати ще меньше як про бояр. Насамперед треба зазначити, що чисто міщанський характер могла мати людність тільки в більших городах, де були більше розвинені ремесла і торговля, а в дрібнїйших містах вона, безперечно, була переважно хлїборобська, бо сї дрібнїйші міста були тільки обгороженими селами, як ті деревлянські городи за Ольги, що „дЂлають нивы своя и землю свою” 8). 

Ріжниця в економічнім побутї города й села виявляла ся в тім, що городи платили свою данину переважно грошима, тим часом як села давали натуралїї 9). З адмінїстраційного погляду город виріжняв ся від сїл тим, що не входив уже, бодай часом, у їх сотну орґанїзацію. В полїтицї горожане мали привілєґію постановляти рішення, які були обовязковими для всього округа, а мешканцї головного міста — рішення обовязкові для пригородів цїлої землї. Се давало право людям города на особливу увагу зі сторони князя: їм задавав князь нпр. всенароднї пири, а часом робив і більш реальні ґречности: нпр. Ярослав, винагороджуючи участників свого похода на Київ, дає людям з самого Новгорода по 10 гр. кождому, а селянам — „смердам” по 1 гривнї, а тільки старостам сїльським, як горожанам, по 10 гр. 10). При сильнім розвою міського елєменту в нашім суспільно-полїтичнім устрою власне сї ”люди градскиї” й репрезентували землю. 

Правно і полїтично рядове міщанство було рівноправним з боярством. Що всї свобідні господарі мали однаковий голос на вічу, ми вже знаємо. Але в дїйсности по більших містах і за княжих часів мусїли мати головне значіннє голоси тих бояр, що держали землю в перед-княжі часи й тепер вели провід у громадї. Те що ми бачимо виразнїйше в пізнїйшім Новгородї, в ослаблених формах повторяло ся і у нас по більших центрах: всїм заправляли в громадї боярські партії й роди. Вище я вказав на повстаннє 1113 р. як на ілюстрацію того антаґонїзму, що істнував між сїрою міською масою й боярством. Але повстання були річею виїмковою, у звичайнім же житю ся маса стояла в залежности й послушности сьому ж самому боярству. Галицько-волинська лїтопись дала нам образок пишного боярина, що їде собі конем в одній сорочцї, й не дивить ся нї на кого, а прості люде біжать коло нього — „Галичаномъ же текущимъ у стремени єго”; сей образок пишного боярина й облесної, залежної від нього міщанської маси не далеко відбігав мабуть від дїйсности й иньших земель. 

Сї відносини легко зрозуміти. Ми знаємо, як росповсюднене було по великих містах лихвярство і в які страшні лаби воно хапало своїх клїєнтів, знаємо, що ограниченнє процентів було переведено після повстання 1113 р., очевидно — під натиском тієї бідноти, що його робило; річ зрозуміла, се бідне міщанство й було предметом лихварських спекуляцій бояр. Ми побачимо далї, що ся лихва мала в результатї перехід свобідних довжників в катеґорію півсвобідних закупів-наймитів, відданих на ласку й неласку „господина”, і навіть в катеґорію холопів; але перше нїж виявили ся в таких правних формах залежности, економічна залежність мала широке поле проявляти ся в моральній залежности, й очевидна річ — що сї всї економічно залежні від боярства дрібні промисловцї, купцї, селяне були вірними слугами й партизанами своїх патронів в справах громадських і полїтичних. 

Перейдїм тепер до селянства. 

Відомости про нього для часу, яким займаємо ся, дуже бідні, що й не повинно нас дивувати, коли відомости про більш впливові в полїтицї верстви показали ся такими скупими. Селянство ж полїтичної ролї в сї часи не грало і для того на сторони наших історичних джерел попадало дуже рідко, а правний кодекс, бувши вірним зеркалом інтересів вищих верств, займаєть ся дуже богато несвобідними й півсвобідними клієнтами бояр і князїв, і дуже мало говорить про свобідних селян, що дуже рідко попадали мабуть перед княжі суди, маючи свою громадську самоуправу і свій суд. При тім велику трудність робить двозначність самої назви селянства 11). 

Терміном для свобідного селянина було смерд (смердъ, старосл. смръдъ, початок слова неясний) 12). Його значіннє дуже добре ілюструє оповіданнє лїтописи про походи на Половцїв 1103 і 1111 р.: похід призначав ся на весну, але тому спротивила ся дружина, кажучи, що се ненаручно смердам — може перепинити їм роботу на полї: „не веремя веснЂ воевати: хочемь погубити смерды и ролью ихъ (в другім: и ролью смердомъ)”. На се Мономах зауважив, що далеко важнїйше нїж дати можливість смердам з'орати поле, забезпечити їм взагалї спокійне від половецьких нападів господарованнє: „дивно ми, дружино, оже лошади кто жалуєтъ, єюже оретъ кто, а сего чему не расмотрите, оже начнеть смердъ орати, и Половчинъ приЂхавъ ударить смерда стрЂлою, а кобылу єго поиметь, а в село єго въЂхавъ поиметь жену єго и дЂти, и все имЂньє єго возметь и гумно єго зажжеть? то лошади єго жалуешь, а самого чему не жалуешь?” 13) 

З сього оповідання видко, що смерди були селяне-хлїбороби, вони мешкали в своїх осібних дворищах („село єго”) й провадили своє власне господарство: цїле оповіданнє обертаєть ся коло пікловання про смердів, і нїщо не натякає, аби ті смерди працювали для кого иньшого — що то було господарство княже або боярське, де смерди були тільки робітниками. 

Але слово „смерд” уживало ся і в иньшім, ширшім значінню: воно означало всїх окрім князя, всїх княжих підданих. В такім значінню нпр. Олег Сьвятославич, закликаний перед духовенство, бояр і горожан, назвав се судом „епископів, чернцїв і смердів”, так що се слово означає у нього всїх сьвітських участників проєктованого збору; так Ян Вишатич, арештувавши волхвів, питає їх: „чья єста смерда” — чиї ви піддані 14). 

В Руській Правдї се слово уживаєть ся і в узшім і в ширшім значінню, так що в деяких місцях не можна навіть і сказати напевне, як тут треба розуміти се слово; але і в такім разї очевидно, що сказане про смердів в ширшім значінню — себто підданих взагалї, ми повинні були б прикласти і до смердів у тїснїйшім значінню — себто селян. 

Що смерд був свобідний чоловік, се показує виразно Р. Правда, кажучи, що смерди платять „княжу продажу”, себто за карні вчинки платять кару князю, тим часом як холопів „князь продажею не карає, бо вони не свобідні” 15). Карати смерда можна не инакше як тільки по присуду князя (або княжого урядника) — хто мучив (брав на тортури або карав) смерда без княжого суду, платить кару: „или смердъ умучатъ, а безъ княжа слова, за обиду три гривны” 15) — значить домінїяльного суда над ним нема. Одначе кара за мучення смерда чотири рази меньша від такої ж кари за „мученнє княжого мужа”. Але вира за голову смерда безперечно була однакова з головою иньших свобідних (40 грив.): перелїчуючи ті катеґорії людей, за голову котрих платить ся повна вира, Р. Правда в тих редакціях, які маємо, очевидно, розуміє смерда під назвою „Словенина” 16). 

Що до економічного становища смердів то Руська Правда говорить про „смердїх коней”, „смердїх холопів” 17), таким чином признає у смердів рухоме майно всякого рода, навіть і холопів, що теж належали до майна. 

Але на чиїй землї господарили смерди? Очевидно теж на своїй; тим відріжняли ся вони від хлїборобів иньших катеґорій, які робили на чужій землї — про них будемо говорити низше. Правда, досить розповсюднений погляд бачить в смердах осадників княжих земель, але сей погляд не знаходить собі опертя в фактах. „Княжими” землями тодї були ті нечисленні фільварки, де князї вели своє господарство руками безземельних і невільних робітників; на те, щоб якісь иньші землї уважали ся княжими, не маємо нїякого натяку: вони належали до тих, хто вкладав в них свою працю, й землї смердів були їх власними, о скільки може бути мова про власність в тих часах. Зрештою й наведене вище лїтописне оповіданнє називає село смерда його селом. 

Таким чином всї сї звістки вказують на повноправність і економічну самостійність смерда. Але є одна звістка, що говорить зовсїм що иньше, се параґраф, чи властиво — варіант його в декотрих кодексах Руської Правди 18): „а за смердъ и холопъ (вира) 5 гривенъ”. З нього б виходило, що смерд стояв на однїм рівени з холопом, і дїйсно деякі учені виводять се; иньші знов припускають, що разом з катеґорією свобідних смердів істнувала ще иньша — смердів закріплених, подібних до холопів 19). Але про сю другу катеґорію більше нїде нема мови; противно, иньший, згаданий уже вище параґраф 20) зовсїм недвозначно виключає можливість такої катеґорії: вичисливши грошеві кари за ріжні роди худоби, він додає: се кари для смердів, що платять князеви продажу; коли ж злодїями будуть холопи — чи то княжі, чи боярські, чи монастирські, котрих князь не карає продажею, тому що вони не свобідні 21), то за них платить їх господин подвійне відшкодованнє. 

Очевидно, що як би окрім тих повноправних смердів були ще иньші, рівнорядні з холопами, про них мусїла-б бути тут згадка. Супроти сього нема иньшого виходу в сучаснім станї наших відомостей як тільки прийняти, що ми тут маємо хибний варіант, бо в иньших кодексах натомість читаєть ся: „а за смердий холопъ 5 гривенъ” 22); се зовсїм правдоподібно. 

Про громадську самоуправу сього свобідного селянства говорив я вище 23), а також дав образ і тих державних тягарів, які на нїм тяжіли 24). Судячи з пізнїйших даних, вони були в сумі досить високі, навіть дуже високі місцями — бо оподаткованнє взагалї не визначало ся однородністю і однаковістю, противно — при браку якоїсь докладно означеної підстави оподатковання, при неоднаковости тих господарських комплєксів, які служили одиницею оподатковання, воно розвивало ся своїми осібними дорогами не то що в кождій громадї, а навіть і в кождім такім господарстві 25). Сї значні тягарі мусїли бути немалим стімулом до того, що свобідні селяне переставали господарити й переходили на становище боярських підсусїдків, економічно залежних ріжних катеґорій. 

Поруч сього повноправного й економічного самостійного селянства істнувало иньше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землї й наслїдком своєї економічної несамостійности було ограничено де що і в своїх правах. Ми знаємо три такі катеґорії, се ізгої, сябри й закупи 26). 

Про ізгоїв ми вже говорили 27) й не богато можемо до вище сказаного додати. Ми бачили, що так називали ся люде без суспільного становища, люде неприкаянні, наслїдком того віддані під опіку церкви. Вони уважали ся свобідними: вира за них повна, як і за всїх свобідних. Не маючи власного господарства, вони осїдали на чужих землях. Се бачимо з згадки в фундаційній грамотї смоленської катедри: ся катедра між иньшим дістає від князя, очевидно — його власне або двірське село Ясенське „съ бортникомь, и съ землею, и съ изгои” 28). Митр. Климент у своїм посланию, вичисляючи ріжні предмети тодїшнього землеволодїння, згадує „ізгоїв і сябрів”: „Скажу тобі, хто хоче слави — ті що прикладають (здобувають) дім до дому, села до сїл, ізгоїв і сябрів, бортї і сїножати, ляди й старини” 29). Ся одинока згадка про сябрів показує, що становище їх було анальоґічне з ізгоями. Зрештою й ізгої й сябри, як і иньші безземельні свобідні робітники, правдоподібно, розуміють ся нашими правними памятками в катеґорії закупів. 

Закупи (закупъ, закупный, закупень) з сього часу звістні нам тільки з Руської Правди; вони тут називають ся инакше наймитами. Се буди люде, що відробляли позичені або иньшим способом винні гроші, або наймали ся на роботу — звичайно беручи плату наперед. Був се застав чоловіка самим собою, чи третьою особою в забезпеченнє грошей, які відробляв він своєю роботою 30), і в такім значінню заставу термін „закуп” задержав ся в пізнїйшім праві в. кн. Литовського; в давнїйших часах значіннє сього терміну могло бути ширше, означаючи всякого рода економічну залежність. 

Закуп жив або у дворі свого пана, або на своїм власнім господарстві. Він міг дістати собі до господарства ґрунт від свого пана, міг мати й свій власний 31). Закупи, що робили хлїборобську роботу, мали спеціальну назву „ролейних закупів”. 

Закуп безперечно був свобідним чоловіком. Він має своє майно — рухоме або й нерухоме; за свої вчинки він відповідав сам, не його господар, як за холопа; за незаслужене караннє його господар має платити як за обиду свобідного, і закуп має право заносити скаргу на свого пана до княжого суду. Але його залежне становище і дуже тоненька границя, що межувала його з холопом, мали наслїдки в ограниченню його горожанських прав: сьвідком він не міг бути, хиба в дрібних справах 32), і господар мав право карати — бити його „про дЂло”; тільки як би він бив його зовсїм без всякого поводу „не смысля, пиянъ, безъ вины”, то закуп міг обжалувати його перед княжим судом, і господар платив кару. В відносинах до закупа господар зветь ся „господином”, як і в відносинах до холопа. 

Становище закупа взагалї було дуже хистке, і кождої хвилї він міг опинити ся в катеґорії холопів. Очевидно, сю легкість пани закупів дуже надуживали, так що нарештї се викликало зі сторони правительства ряд постанов, які обмежували сї надужитя. Дуже правдоподібно, що більша частина їх 33), як і ограничення процентів, видані були наслїдком соціальної революції 1113 р., бо в переважній частинї кодексів Руської Правди вони йдуть зараз по законах про процент. Сї постанови знайомлять нас з надужитями, які дїяли ся з закупами. 

Насамперед, очевидно, богаті люди мали звичай неоплатних довжників — що брали у них гроші, чи хлїб на прожиток, і не могли звернути, без дальшої церемонїї просто повертати собі в холопи 34). Закон постановив, що в холопи міг бути проданий неоплатний довжник тільки по конкурсу 35), довжник же, що відробляв свою позику працею, не перестає бути свобідним чоловіком (себто закупом). 

Далї бояре користали з усякого віддалення закупа від роботи, з усякого недодержання речинця для того, аби в кару за се оголосити закупа своїм холопом. Закон постановив, що закуп повертаєть ся в холопа тільки тодї, коли він потайки тїкає від свого пана, аби скинути ся свого обовязку; коли-ж він відлучив ся в якімсь інтересї не потайки, або втїк щоб поскаржити ся на кривди свого пана судям (очевидно, що пан міг не пустити свого закупа, так що йому треба було аж потайки тїкати, і се, очевидно, теж не завсїди закупу удавало ся), — то се не може бути поводом для повернення закупа в холопи 36); рівнож закуп може перервати свою службу й перед речинцем, тілько тодї повинен решту сплатити грошима 37). 

Трапляло ся, що пан продавав свого закупа третїй особі в холопство, або заставляв — в сумі, очевидно, вищій, нїж яку був йому самому винен закуп. Закон постановляв, що такий застав не важний, а закуп, проданий в холопство, тим самим увільняєть ся від всїх своїх зобовязань до свого давнїйшого „господина”. 

Далї, практикувало ся панами штрафованнє закупа за ріжні шкоди в господарстві: так нпр. не тільки за худобу або за господарські річи загублені закупом, але й за худoбy, викрадену з замкнених хлївів, або загублену без вини закупа, закупу казали платити, себто прираховували вартість сеї шкоди до його довгу. Очевидна річ, що при стараннім використовуваню такої практики, зобовязаннє закупа мало всї шанси не тільки не зменьшати ся з часом, а ще зростати, і він фактично ставав вічним слугою. Закон постановляв, що закуп платить тїльки за таку шкоду, що стала ся з його вини: нпр, коли він взяв борону або плуг і загубив, або загубив худобу на полї, віддаливши ся в своїх справах, або через своє недбальство — не загнавши до двору, коли йому се було казано; коли-ж сам пан пішле його куди, а худоба пропаде без нього, або її викрадуть з замкненої обори або хлїва, то закуп за се не відповідає. 

Коли господарі позволяли собі навіть такі важкі надужитя як продажа закупа в холопство, то ще меньше вязали ся вони в меньш драстичних надужитях: нпр, вони зменьшали закупови умовлену плату грошеву або заберали його майно чи ґрунт, кривдили його иньшими способами, довільно карали. Закон постановляє, що господар за такі кривди караєть ся карою в 60 кун окрім нагороди закупови його шкоди, а за незаслужене закупом караннє платять як за обиду свобідного взагалї. 

Та совзького становища закупа супроти холопства не поправив зовсїм і закон. Ми бачили вже, що закуп за втїкачку повертав ся в холопи; так само в холопи попадав він за карний вчинок: „за переступ закупа господин не відповідає, говорить Рус. Правда 38), коли-ж злочинця-закупа десь знайдуть, то господин має заплатити за коня або за що иньше, украдене закупом, а самого його взяти собі холопом; коли-ж господин не схоче за нього платити, то має його продати в неволю і з тих грошей заплатити коня чи вола, чи що иньше украдене закупом, а решту візьме собі”. Таким чином і по закону закупови не далека була дорога до холопства. 

Взагалї виступаючи проти господських надужить, може бути — під натиском народнього руху, правительство хоч і обмежує панські права, але робить се дуже обережно. Нпр. за такий страшний переступ, як продажа закупа в неволю, „господин”, як би се відкрило ся, тратить тільки ті гроші, що йому закуп був винен. А се чудесне обмеженнє, що господин може бити закупа тільки ”про дЂло”! яке широке поле панському дотепу полишає се означеннє ”про дЂло”, і як необмежене се право бити закупа; очевидно за найменьшу причину „господин” міг бити закупа скільки влїзе, на підставі закону. 

Взагалї шанси закупа і господина не рівні: коли закуп, працюючи на свого господина, стратить свою худобу — господин йому не обовязаний того винагородити 39), колиж він стратить що господське, закуп се платить, як ми бачили. За свої надужитя господин рискував певною — не дуже, очевидно, великою сумою гроша, закуп — своєю свободою; сю останню закон все таки цїнив не високо. А при тім не треба забувати, яково то було закупу дійти свого права, забезпеченого законом: яково то було проданому в холопство, заставленому або иньшим способом покривдженому закупу дістати ся з панського села перед княжого судию і довести свою правду перед сим судиєю, таким-же господином закупів і холопів, як і обжалований. Супроти сього всього ми можемо з певностию сказати, що так розмірно щедро удїлені долї закупів постанови Рус. Правди не богато полїпшили сю долю й не виратували їх з пащі холопства, куди дорогою закупництва мусїла попадати сила і безземельних свобідних і смердів-господарів разом із своїми землями. 

Ще більше нїж закупами Руська Правда займаєть ся несвобідними — холопами. Але коли постанови про закупів мають на метї (хоч і дуже обережно) оборонити їх від надужить, то всї постанови про холопів, що займають близько четвертину ширших редакцій Руської Правди 40), не займають ся зовсїм нїякими правами холопів, бо й не признають їх у них, а тільки інтересами їх панів, звязаними з володїннєм сею найбільш делїкатною з рухомостей 41). 

Термін для невільника в Руській Правдї — „холоп”, для жінки — „роба”, „раба”, для властителя раба — „господин”, повертати в неволю — „робити”, „поработи”; также і в иньших памятках. 

Правні дороги до невільництва Руська Правда вказує такі: Купно при сьвідках і в присутности самого холопа, хоч би за найменьшу цїну (хотя и до полугривны); женячка з невільницею без застереження своєї свободи (безъ ряду); вступленнє без застереження своєї свободи в двірську службу — тивуном або ключником, каже Рус. Правда, але треба розуміти мабуть ширше — про всяку двірську службу 42). Далї, сюди-ж належить те, що ми вже знаємо: продажа збанкрутованого купця по конкурсу, право повертати в неволю закупа за втїкачку і за крадїж у третьої особи. По всякій правдоподібности попадали в неволю й люде, що не могли заплатити судових кар. Нарештї дуже важною — може найбільш звичайною дорогою в холопи було забираннє в неволю під час війни. 

Дїти холопів, що родили ся під час неволї, ставали теж невільниками; противно — ті що родили ся перед неволею, зіставали ся свобідними 43). На якесь вигасаннє неволї з часом, як про се кажуть старші звістки про Словян 44), в наших джерелах нема слїду: очевидно сей звичай, коли й був, то минув ся, і неволя стала дїдичною, вічною. Вона переставала тільки з спеціальних причин: коли холоп викупив ся на волю; коли його господин пускав на волю; раба підложниця ставала свобідною, з дїтьми своїми, коли помирав її господин-чоловік; могли бути ще й иньші спеціальні причини 45). 

В очах права невільник не був правною особою; він не може бути анї суб'єктом анї об'єктом карного учинку, і всї постанови права обертають ся коло тієї матеріальної шкоди, яку він може зробити третїй особі або яка в нїм може бути зроблена його „господину”. В відносини холопа до господина право не входить зовсїм: як і над всякою иньшою річею, так і над холопом пан має повне і нїчим необмежене право. Таке властиве становище давнього руського права що до холопа, і тільки з часом, під впливом християнства і поступів у суспільній орґанїзації воно робить в оцїнцї холопа деякі ріжницї в порівнянню до иньших предметів власности. 

Що холопи не відповідають перед публичною властию за свої вчинки, каже Руська Правда виразно в цитованій уже нами постанові: коли вкрадуть що холопи княжі, або боярські, або монастирські, то князь їх не карає продажею, бо вони не свобідні, — за них відповідає перед третьою особою їх господин 46). Що до самої відповідальности господина, то тут є дві ріжні норми: по одній він платить тільки вартість шкоди, зробленої холопом, по другій — платить подвійно 47); очевидно, тут маємо постанови з ріжних часів, і котра з них старша — не знати. Але що шкода зроблена холопом може перевисшати вартість самого холопа, то господар має право скинути ся самого холопа, коли він робив на власну руку: коли холоп, втїкши від господина, що небудь украв або вишахрував гроші і не міг вернути, то господин або має „викупити” холопа — заплатити шкоду, або „лишити ся єго” (вирікти ся). Коли-ж господин сам поручив холопу вести для нього торговлю або взагалї робити якісь грошеві операції, то не може вирікти ся холопа, а мусить платити за нього в разї його нестійности. 

Що холоп не міг бути предметом карного вчинку, видко з того, що за убийство холопа третьою особою „без вини” платила ся його вартість господарю, а князю „продажа”, як за всяку иньшу матеріальну шкоду: „за холопа й рабу нема вири, за убитого без вини або рабу платить ся урок, а князю продажі 12 грив.” (стільки-ж що й за украденого холопа, або за знищені знаки власности). „Урок” — вартість холопа, була не однакова: за вищі катеґорії княжих холопів платило ся, як ми знаємо вже, 40 і до 80 гр., за середнї катеґорії княжих і боярських холопів — по 12 гр., за звичайних княжих і „смердїх” (не княжих) — по 5 гривен за чоловіка, по 6 за жінку; се мабуть і було нормальною цїною невільника 48). За убийство свого власного раба, очевидно, нїхто не відповідав, бо кождий мав право робити з своєю власністю, що схотїв. Майно холопа мусїло по праву все належати його пану 49). 

Горожанських прав холоп нїяких не має. Він не може бути сьвідком; правда, на підставі сьвідоцтва холопа можна розпочати процес, але відвічальність такого процесу приймає на себе той хто позиває, і як би не довів свого, платить обжалованому, „зане по холопьи рЂчи ялъ и”. Доказової сили сьвідоцтво холопа не має: він не може присягати 50) і тільки в крайности (по нужи) суд може прийняти сьвідоцтва вищих катеґорій холопів, як нпр. „боярського тиуна дворьскаго” 51). Нїяких умов і контрактів холоп правно робити не може: коли холоп вишахрує де небудь гроші і показуєть ся, що третя особа дала йому ті гроші знаючи, що має до дїла з холопом, то вона не може мати нїяких претензій — тратить свої гроші 52). 

Так сурово трактувало холопа право, консеквентно переводячи принціп, що холоп — то не людина, а тільки річ, майно. Але на практицї сей погляд, певно, не переводив ся так консеквентно, й незгода сього правного погляду з дїйсністю супроти неможливости перевести його консеквентно на невільнику як на річи, а з другого боку й гуманний вплив церкви — брали своє. 

Ми вже бачили, що саме право для вищої катеґорії рабів робило уступки: не кажучи вже, що воно цїнило деяких із них вище навіть нїж свобідних (80-ти-гривенний „урок” за деяких княжих холопів), воно признавало, як ми бачили, їх сьвідоцтвам правосильність на судї. 

Далї, у рабів в дїйсности бувало своє майно, і вони вели від себе торговлю, грошеві операції В умові Смоленська з Нїмцями (1229) між иньшим читаємо, коли Латинянин (себто чоловік латинської віри — Нїмець) позичить гроші княжому холопу, або иньшому доброму чоловіку (вар.: боярському чоловіку, себто холопу), а він умре не заплативши, то той, хто бере його спадщину, має заплатити Нїмцю. Таким чином холоп лишав спадщину, і то очевидно — не господарю, а иньшим спадщикам. І се, безперечно, не було виїмкове явище: Руська Правда, як ми бачили, припускає, що можуть бути такі люди, що входять у грошеві операції з холопом, навіть і знаючи, що він холоп; Всеволодова устава, як ми бачили, говорить про холопів, що з холопства викупляють ся — значить самі, своїми грішми; на сеж вказує термін ізгойство — як викупна плата холопа за своє увільненнє 53). Очевидно, що хоч по праву холоп не міг мати свого майна, в дїйсности холопи, особливо в більших господарствах, як князївські або боярські, per tacitum consensum своїх господарів мали своє майно і ним свобідно роспоряджали, а право й тут, як от у тій умові, робить для них уступку. 

Подібний поступ у сїй справі бачать, і на мій погляд — зовсїм оправдано, в дуже заплутанім параґрафі про холопа, що побив свобідного чоловіка: „коли холоп ударить свобідного, і той потім його де знайде, то в. князь Ярослав постановив для нього кару смерти; але сини його се перемінили: або вибити холопа, привязавши, або взяти (з його господаря) гривну грошима за сором. Колиж би холоп, ударивши, втїк у дім свого пана, і той би його не видав, то має заплатити за нього 12 гривен” 54). Таким чином господин може викупити холопа (заплативши 12 гр., себто суму, яка платила ся за голову лїпшого холопа), инакше він мав бути караний — за Ярослава смертию, за його синів — або киями 55) або грошевою карою. Але гривна за сором — се слабий еквівалєнт 12-гривенного викупу, або кари смерти — чи київ (се також мусїла бути тяжка кара, бо заступала смерть). Се треба пояснити так, що холопа, коли він був винен, били, а коли невинен — карали тільки одною гривною, себто — що над холопом провинником був уже суд. Се толкованнє знаходить собі потвердженнє в параґрафі, що за голову убитого холопа, коли він був невинен — платило ся 12 гривен: значить і при убийстві холопа третьою особою був суд. Супроти сього дуже правдоподібно, що й кара смерти для холопа, уставлена Ярославом, мала дїяти ся по суду, замість давнїйшого права побитого — забити холопа самому на горячім учинку. Сей суд над холопом провинником або над убийником холопа був новим виломом в поглядї на холопа як на річ. 

Що до постанови про увільненнє з неволї раби-підложницї, що становить теж вилом у такім поглядї на раба, то тут тяжко сказати, чи з'явивсь він наслїдком впливу християнства, що взагалї впливало на зміну такого погляду на раба, чи наслїдком старого, перед-християнського погляду, що підложниця й її дїти мали однакові права з шлюбною жінкою й дїтьми. 

Християнство безперечно впливало на полїпшеннє долї невільників, проповідуючи людяність в відносинах до них та уважаючи всякі надужитя власти господина над челядию за гріх. Але впливу сього не треба також і перецїнювати: реальні наслїдки він осягав дуже поволї, і в законодатних памятках (що взагалї до сього впливу близше стояли) в сих часах ми можемо здогадувати ся про такі впливи хиба тільки гіпотетично (як нпр. в тій постанові про увільненнє раби-підложницї). 

Взагалї ж обстанови вели не до зменьшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменьшало ся число взятих у неволю із зменшеннєм війн і з розповсюдненнєм може лекших способів війни, але за се зміцняли ся економічні причини, що спріяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників сьвідчить про се аж занадто виразно. 

Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його „господина” мало результатом численну втїкачку. На се натякає вже Руська Правда, де кілька параґрафів присьвячено таким холопам утїкачам, і праводавство щиро старало ся оборонити інтереси панів від таких страт. Коли холоп утїк, господар мав зробити про се заповідь — „закличь” на торзї; коли-б після того хто сьому холопу-утїкачу поміг тїкати — вказав дорогу, або дав хлїба, або инакше якось полекшив дальшу утечу, то мав платити господарю вартість холопа — пять гривен за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що се холоп-утїкач; а як нї — мав відприсягтись. Коли-б хто мав такого утїкача у себе і за три днї від заповіди не видав його господину, і потім сього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє — очевидно за згодою самого челядина), мав платити вишу таксу — 12 гривен. Хто переловив утїкача і дав знати „господину”, діставав гривну „перейму”. Власти повинні були дати господину своїх отроків для арештовання утїкача, коли він зловив його слїд; при тім коли показувало ся, що власть знала про сього утїкача, вона мусїла, очевидно, відповідати перед господином. Здаєть ся, що навіть неприступність приватного помешкання супроти ловлення втїкача не була важною 56). Взагалї ріжнородна казуістика Руської Правди, яка виникала з холопських утеч, показує, що сї втікачки були дуже часті.



Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30311.htm
Категорія: III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI-XIII в. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 953 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 1
1  
Спасибі на доброму слові smile

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017